Норвегія — кому на користь цей злочин?

Кіт вирвався з мішка: це був не ісламіст, це був правий екстреміст! Вбивця, як повідомляється, нібито виступав за європейський рух за незалежність, боротьбу проти «мультикультурності» і за репатріацію мігрантів. Він, як стверджують, бачив небезпеку для християнського Заходу. На злодійському жаргоні засобів масової інформації саме таким і має бути типовий неонацист. Добре, до цього ми звикли.
І ось цей уявний захисник Заходу і друг білих людей йде та розстрілює, щоб надати енергію своїм ксенофобським домаганням, майже сто молодих людей його власної раси, яка знаходиться під загрозою.

Це виглядає так само, немовби активіст Грінпісу убив сто синіх китів або дельфінів, щоб привернути увагу до проблеми захисту китів.

Невже хтось вважає, що таке може бути в людських силах?

Чи уявіть собі, чи може бути так, що противник ядерної енергії отруїть сто людей, які мешкають поблизу атомного реактора, щоб протестувати тим самим проти загрози радіоактивного забруднення?

Ні, таке уявити собі не можна. Норвезький вбивця не просто якийсь «звичний» божевільний. Проте ідеологічно мотивовані злочини — і йдеться якраз про це — завжди мають певну логіку, і ось якраз її ніяк не можна виявити в офіційній версії норвезької бійні. Проте до цього ми теж вже звикли. Але ми знаємо: якщо де-небудь щось відбувається, то офіційна версія завжди є найнеймовірнішою.

Але в цій жахливій драмі є ще більше безглуздостей: норвезькій поліції знадобилась ціла година, щоб прибути до місця події. Спочатку не було гелікоптера, потім поліцейський катер потонув. Врешті-решт, охоронцям порядку довелося плисти до острова на маленьких приватних човнах. У вбивці була сила-силенна часу, щоб закінчити свою криваву справу.

Проте і це ще не все. Цей пройдисвіт примудрився ще раніше підірвати посеред урядового кварталу Осло таку потужну бомбу, що її вибух зробив би честь найдосвідченішим «бомбістам» у Багдаді. Нібито він збирався знищити норвезький уряд або, принаймні, паралізувати його.

Гаразд, можна уявити собі, що якийсь одинак, який вважає себе тираноборцем, планує дещо в такому роді. Але що зробив би будь-який звичайний розлючений громадянин, якби вирішив ліквідувати свій уряд? Він заздалегідь дізнався би, коли з найбільшою вірогідністю пани-міністри перебуватимуть саме там, де він збирається вбити їх.

Проте наш ультраправий терорист зовсім не такий хитрий. Він обирає для замаху час канікул, і під час канікул ще й другу половину дня в п»ятницю, неначе спеціально, щоб бути упевненим в тому, що його запланованих жертв там в цей час немає. Усі знають, що в другу половину дня в п»ятницю у кінці липня в таких будівлях саме більше знаходиться декілька прибиральниць і дрібні службовці. Тому теракт знову б»є тільки по безневинним перехожим — по тому самому норвезькому народу, який «неонацист» нібито мав намір захищати.

Уявіть собі: Вільгельм Телль ховається з арбалетом за деревом в ущелині Холе Ґассе і чекає там рівно до того моменту, поки імперський намісник Габсбургів Ґеслер не поїде у відпустку у Відень або у Богемію у свій заміський замок. Тільки після того він спускає тятиву і вбиває декілька швейцарців, які випадково проходили поруч.

Це дуже нагадує деякі події 11 вересня, що сталися теж рано вранці, у вісім годин ранку, коли у вежах Всесвітнього торгового центру, як відомо, теж були лише прибиральниці і офісні службовці, а не члени керівної команди, які в той момент ще ворочалися у своїх ліжках.

Тоді американській мафії і сіоністській мафії була потрібна причина для війни проти Ісламу — від Афганістану через Ірак і Лівію до ще майбутньої війни проти Ірану.

А тепер? Тепер, очевидно, ворог має бути визначений у європейському русі опору проти глобалізації і нівеляції, що якраз зараз виникає. Нам, можливо, така честь навіть і полестила б, якби одночасно не було видно, що криміналізація політичного супротивника тепер досягає свого апогею.

Чому цей найманий злочинець стріляє все-ж саме в норвежців, а не в чорних африканців або в мусульманських іммігрантів, які, виходячи з офіційної версії, і повинні були би стати його мішенями?
Це дуже тонка психологія: якби він підірвав мечеть під час п»ятничної молитви, то він був би упевнений у байдужості або навіть таємній злорадності багатьох своїх земляків і інших європейців. Але хотіли-то зовсім не цього. Жах від масового вбивства власних співгромадян відразу і різко перетвориться на ненависть до вигаданого світогляду вбивці. Ось це і стане бажаним результатом: промиті мізки споживачів засобів масової інформації повинні в майбутньому асоціативно зв»язувати європейський рух за незалежність із спогадами про жахливий злочин проти власного народу. Тоді якщо в майбутньому так званих правих екстремістів знову захочуть страчувати шляхом дискредитації, знищення існування або ув»язнення, преса охоче зможе посилатися на норвезьку бійню, щоб отримати ще більше оплесків від публіки.

Можна бути майже упевненим: якщо де-небудь відбувається щось погане, і в цьому звинувачують ультраправих, то це провокація зацікавленої сторони. У національно-свідомому і європейсько-свідомому таборі немає жодного активіста, якого сприймають серйозно, який не розумів би повною мірою, що псевдовоєнізований або напіввійськовий опір проти пануючої системи був би повним безглуздям, оскільки політична мафія доки ще має тотальну монополію влади.

Тому наша стратегія може бути тільки такою:

Просвіта народу — Організація нашого руху — Політичний опір.

Прозора операція секретних служб в Норвегії, в усякому разі, не зможе ввести нас в оману. Почерк виразний. Невже нас, власне, вважають такими дурнями?

Бернард Шауб, Швейцарія

 Рух за вільну Європу

Чорний вівторок. Похорон Патріарха Володимира

Похорон Руслана Зайченка

Янукович і його діти

Син регіонала Ландика побив дівчину

В інтернеті з‘явилося відео, на якому видно, як син регіонала Володимира Ландіка, депутат міськради Луганська Роман Ландік б‘є дівчину в ресторані.

Камери внутрішнього спостереження закладу зафіксували, як відбувалися скандальні події за участю сина соратника Януковича.

На відео чітко видно, як син Володимира Ландіка виливає на дівчину склянку з рідиною, і білявка відповідає йому тим самим.

Слідом за цим Ландік намагається схопити дівчину імовірно за ніс, але білявка відбивається, і депутат починає наносити дівчині удари.

ДИВІТЬСЯ ВІДЕО:

Наразі обставини інциденту з‘ясовує міліція. Від офіційних коментарів там поки що відмовляються, повідомляє канал екс-глави СБУ Валерія Хорошковського "Інтер".

Постраждала 20-річна дівчина наразі перебуває у неврологічному відділенні однієї з луганських лікарень. В неї струс мозку і забої.

"О 7.00 була доставлена бригадою швидкої допомоги, з діагнозом черепно-мозкова травма, струс головного мозку, забій м‘яких тканин голови у потиличній області. Була доставлена у стані середньої тяжкості", - повідомив завідуючий неврологічного відділення луганської міської лікарні №3 Володимир Євтушенко у сюжеті 5-го каналу.

"На сьогоднішній день стан хворої задовільний. Проведені усі необхідні обстеження. Лікування вона отримує згідно протоколу надання допомоги при закритій черепно-мозковій травмі, тобто при струсі головного мозку", - додав завідуючий неврологією.

Сам 34-річний Роман Ландік продовжує заперечувати, що бив дівчину.

"Ну, просто мені не знаю, ненавмисно чи як спричинили деякі неприємні ушкодження. І нам довелося викликати міліцію і здати людину до міліції, для того щоб людина зрозуміла, що бити у такому ранньому віці не можна. От і все. А так… Ми посварилися – то помиримося…", - сказав у телефонному коментарі "Інтеру" Роман Ландік.

"Мене намагаються оббрехати, дати проти мене брехливу інформацію. Але я здав людину в міліцію. Викликав міліцію і здав людину до міліції. Тому що людина била посуд. А тепер мене намагаються оббрехати, що я когось побив. Та зрозумійте мене. Людина мені в доньки годиться. Що мені було робити?" – додав син соратника Януковича у коментарі 5-му каналу.

Як уточнюється, інцидент із побиття дівчини депутатом Романом Ландіком відбувся у ніч з 3 на 4 липня.

Колишні вороги. Грубешівська операція 1946 року

"В цій боротьбі за волю і незалежність особливу роль можуть і повинні відіграти поляки та українці. Не тільки тому, що живемо поруч і що є кровно спорідненні, а також тому, що взаємно допустили проливу крові наших народів, з чого користали тільки інші". Мар’ян Големб’йовський, керівник Замойського інспекторату АК-ВіН, учасник антиукраїнських акцій весною 1944 року на Холмщині, ініціатор та організатор переговорів з УПА в 1945-1946.

"28 травня 2011 року у місті Грубешів, на сході Польщі, відкрито пам’ятник воякам Української Повстанської Армії та відділів польського підпілля "Воля і Незалежність". Урочистість за участю президентів України та Польщі присвячена 65-тій річниці спільної атаки українських та польських партизан на м.Грубешів в ніч з 27 на 28 травня 1946 року. "Пам’ять про боротьбу наших предків, – зазначається в спільному комюніке двох президентів, – які попри суперечності зуміли об’єднати свої зусилля для протистояння комуністичному тоталітарному режимові, слугує дороговказом для нас у сьогоденні. Відкритий нині монумент – не лише данина пам’яті героїв, які спільно проливали кров за нашу свободу, але й зобов’язання перед майбутніми поколіннями берегти цю свободу і не забувати, що вона стала можливою завдяки активній співпраці наших народів".

Не намагайтеся шукати вищенаведеної інформації в новинах двотижневої давності. Вона вигадана, але вигадана лише частково. Жодного спільного відзначення не відбулося, як і не відкрито пам’ятника воякам УПА та ВіН.

Але не вигаданим є той факт, що 65 років тому українські та польські партизани провели успішну спільну акцію на місто Грубешів - твердиню комуністичного режиму в цьому регіоні. Цей ювілей залишився непомітним не лише для влади обох країн, але й для медіа - жодної інформації не знайдете ані в польських ЗМІ (загалом дуже чуйних до тем польсько-українських відносин у минулому), ані, тим паче, в українських.

Наразі українці та поляки навчилася відзначати лише трагічні сторінки нашого минулого, достойно згадувати лише річниці взаємних убивств. За участю президентів обох країн відкрито меморіал у селі Павлівка в 2003 (з нагоди 60-тої річниці антипольських акцій на Волині), в 2005 - пам’ятник у Павлокомі (знову-таки з нагоди 60-тої річниці вбивств, але тепер уже українців польськими підпільниками), в 2009 - в Гуті Пеняцькій (з нагоди 65-річниці знищення поляків цього села). Тоді ж готувалися до відкриття пам’ятника за участю президентів у знищеному Армією крайовою українському селі Сагринь, яке проте не відбулося. А нещодавно у ЗМІ з’явилася інформація про можливе відкриття пам’ятника загиблим полякам у селі Острівки на Волині. Ось такий вбивчий пінг-понг пам’яті.

Може, так і повинно бути – ми не маємо забувати жертв страшної війни між нашими народами і дотримуватися певної симетрії у їх офіційному вшануванні. Але українці і поляки не повинні зосереджуватися лише на цих трагічних сторінках нашого минулого. Інакше в молодого покоління буде сформовано уявлення про те, що українці та поляки лише вбивали один одного, що не було тривалих періодів творчого співіснування двох націй, що у наших літописах не записано спільні героїчні вчинки.

Аби цього не сталося, ми повинні пам’ятати, що гасла українських та польських борців за волю "Свобода народам! Свобода людині!" та "За нашу і вашу свободу!" дуже схожі, що співпраця між ними була можлива не лише під час оксамитових революцій, але й в роки кривавої війни. Тому важливо пам’ятати про Грубешів.

Навесні 1946 року на Закерзонні (територія теперішньої південно-східної Польщі) продовжували діяти український (УПА) та польський (АК, а згодом її продовжувач ВіН) підпільні рухи. За собою вони мали кілька років завзятого протистояння, жертвами якого стали тисячі українців та поляків. А перед собою спільного ворога – комуністичний тоталітарний режим.

Звільнену від нацистів у 1944 Україну втихомирювали війська НКВД. Розстріли, ув’язнення, масові депортації - звичний інструментарій "радянізації", знайомий українцями ще з 1920-тих. Схоже відбувалося і на польських теренах, де до влади прийшов комуністичний уряд, опертий на розбудовані за допомоги Москви армію і сили безпеки. Крім відносно польських формацій, таких як Войско Польське (ВП - польське військо) чи Ужонд бєспєчєнства публічнего (УБП - управління громадської безпеки) тут напряму діяло НКВД, як через розміщені гарнізони, так і через так званих "радників", які здійснювали контроль над новою владою Польщі.

Переговори між представниками польського та українського підпільних рухів, 21 травня 1945 року с. Руда Ружанецька.

Наявність спільного ворога змусила українських та польських підпільників забути минулу ворожнечу, відкласти питання, які могли їх розділяти в майбутньому, і почати переговори. Весною 1945 року перемовини увінчалися успіхом - досягнуто перемир’я, припинено боротьбу та взаємне винищення. Але підпільники на цьому не зупинилися, а продовжували періодично зустрічатися, обмінюватися взаємокорисною інформацією. Врешті визріла ідея започаткувати спільну боротьбу. На ідейному та політичному рівні проблем із цим не було, але одна справа говорити про співпрацю, інша – йти в бій і довірити життя тому, в кого ще вчора стріляв.

6 квітня 1946 року ідею збройної співпраці вперше втілено в життя - тоді підпільники провели успішну акцію на станції Вербковичі. Незабаром виникла ідея провести масштабнішу наступальну операцію на містечко Грубешів. Вона мала як конкретні практичні завдання - залякати комуністичні каральні органи, звільнити заарештованих, захопити документацію влади, так і політичні - маніфестація спільної боротьби українців та поляків. Ідея штурму Грубешова належала полякам, її ретельно обговорили на черговій зустрічі між представниками УПА та ВіН 18 травня 1946 року. Тоді ж визначили дату наступу — ніч з 27 на 28 травня.

Грубешів - типове для цього регіону провінційне містечко, більшість будинків дерев’яні, лише кілька в центрі муровані. Місто було перетворено на важливий центр нової влади: тут містилися повітові управління безпеки, міліції, комуністичної партії, розташовано гарнізон НКВД (близько 220 солдатів) та штаб-квартиру переселенчої комісії, яка організовувала виселення українців в УРСР. Недалеко за містом стояли вояки 5-го піхотного полку ВП та 32 відтинка військ прикордонної сторожі. Тож ворожі сили були досить поважні, хоч польські підпільники обіцяли, що вояки ВП та прикордонники не візьмуть участі в бою.

26 травня вранці в лісі неподалік Грубешова почали сходитися партизани. З українського боку вояки сотень "Давида", "Яра", "Чавса" та боївки Служби безпеки, з польського - відділи ВіН "Млота", "Слєпого", "Віктора", "Геля".

План наступу на Грубешів

"Між стрільцями нашими і ВіН, – читаємо в звіті про зустріч, – почалася розмова, пізнавали себе, оповідали про минулі стрічі - коли ми ще були ворогами". Очевидно, пізнавали колишніх ворогів не тільки прості вояки, але й їхні командири.

Серед них, до прикладу, був Станіслав Ксьонжек-"Вирва", на той момент комендант Замойського інспекторату ВіН, а два роки перед тим – один із командирів АК, які проводили так звану "грубешівську революцію". Тоді в березні 1944 за наказом командування польського підпілля протягом кількох тижнів було знищено 36 українських сіл.

"Ціль наша була спалити та знищити все по Буг і Солокію, – згадував Станіслав Ксьонжек, – щоби не було знаку й сліду, бо як сказав наш один офіцер на відправі "або перестати боротьбу, або змобілізувати більше війська і вдарити, бо зуб за зуб, хата за хату, село за село принесе тільки більші втрати для поляків".

Серед українських командирів, очевидно, були учасники антипольських акцій. Але – попереду спільний бій, тому в звіті про зустріч командирів написано: "Привітання відбулося в приязній атмосфері, взаємно частували себе тютюном".

Згідно розробленого плану 120 вояків УПА отримали завдання штурмувати приміщення НКВД, боївка СБ - переселенчу комісію, вояки ВіН мали нападати на польську безпеку (УБП), міліцію та осередок компартії. Особливістю цього бою було використання українськими повстанцями так званих "торпед" – трофейних німецьких 150 мм турбореактивних снарядів. Торпедник для цих снарядів винайшов чотовий УПА, уродженець Полтавщини, Гриць Руденко, для запуску використовувався електричний струм, або... підпалена солома. Про точність наведення снарядів говорити не доводилося, їх використання мало за мету не стільки завдати фізичної шкоди ворогові, як залякати. Учасники бою згадували: "торпеди" летіли з пронизливим ревом літака, залишаючи за собою вогняний слід, як у комети.

Власне з артобстрілу міста й почалася атака повстанців, засвідчивши серйозність їх намірів. "Першу торпеду, – згадував "артилерист" УПА, – пустив я в кошари (казарми) НКВД. Торпеда попала в середину. Перед випущенням торпеди в будинку було світло, та видно було, що всередині кімнати робиться. Отже, я бачив, як двоє большевиків милось, а пізніше убирались. По вибуху торпеди я не бачив вже жодного світла, ані людей в кімнатах".

Бій у місті тривав півтори години, за цей час розбито будинки НКВД, УБП, пошти, захоплено комендатуру міліції, знищено автомобілі та документацію, звільнено з полону 25 в’язнів. Невдачею закінчився штурм переселенчої комісії - її чиновники виявилися дуже добре озброєними і зуміли відбити атаку повстанців. Вояки ВП, як і обіцяли польські підпільники, не взяли участі в бою у місті.

Цікаво, що серед тих, хто під впливом підпільної пропаганди відмовилися виступити проти своїх земляків, був поручник Войцех Ярузельський, майбутній комуністичний диктатор Польщі. Майбутній зрадник був і з українського боку - групу СБ очолював Леон Лапінський, на той момент референт СБ Холмської округи, а згодом, після захоплення в полон, - керівник легендованої мережі ОУН в Польщі.

Об’єктивно оцінити кількісні втрати у бою важко - як звично, кожна сторона подає дуже відмінні цифри. Згідно повстанських звітів НКВД та польські комуністичні сили втратили близько 100 вояків вбитими, натомість комуністи офіційно повідомили про загибель 9 вояків НКВД, 5 польських прикордонників, 2 функціонерів комуністичної партії та 2 службовців УБП. З боку повстанців - двоє українців загинули в місті, троє при відступі з нього і ще троє, в тому числі український командир операції Євген Штендера, були поранені.

Значно більшими були політичні втрати комуністів - успішна атака на певний час практично паралізувала їх репресивну активність. Інформація про успішну українсько-польську акцію позбавила владу можливості спекулювати на протистоянні між обома народами. "Факт замирення між польським та українським підпіллям, – писали в українській підпільній пресі, – хоча він ще дуже хиткий і не прибрав уже розмірів ширшої співпраці, затривожив, як треба було сподіватись, найбільше большевицьких окупантів. Вони вдарили в усіх польсько-большевицьких газетах на алярм та намагаються розбити це порозуміння шалено шовіністичною протиукраїнською пропагандою".

Ці факти, хоч давно вже стали історією, досі лякають адептів принципу розділяй та владарюй, тому замовчуються ними. Ми ж не маємо права мовчати. Адже, якщо наші попередники, які стріляли один в одного, зуміли переступити через своє важке минуле заради майбутнього, зуміли стати колишніми ворогами, ми тим паче зобов’язані зробити це.

_______________________________________________________

ТСН

Ляпіс Трубецкой - Грай