Ігор МАЗУР (Тополя): 9 березня, політв’язні і подвійні стандарти »

300 унсовців налякали “Беркут” настільки, що у багатьох порвалися штани нижче спини (з матеріалів кримінальної справи). Потерпілими у цій справі йшли 72 міліціонери.

Не дивно, що “правоохоронці” через кілька годин після протистояння під адміністрацією президента розгромили наш штаб, почалися арешти всіх і вся – навіть на залізничному вокзалі увечері всім молодим людям віком до 30-ти років, які розмовляли українською мовою, заламували руки, кидали в АвтоЗаки і розвозили по київських райвідділах.

Після цього кілька сотень українців, навіть журналісти, отримали хто добу, хто три, а хто і всі 15 за порушення громадського порядку. А 18 унсовців пройшли через 143 судових засідання, що завершилися вироком – від 2 до 4-ох років за гратами.

Відсиділи, вже 8 років як на волі, не реабілітовані, але вже з погашеними судимостями. Влада змінювалася за ці роки, як фантики на цукерці. Хоча було кілька місяців, коли вірили, що правила гри змінюються. Дарма. Свої залишилися для них своїми, а чужі – 99% громадян України – чужими.

І зараз, коли трублять про подвійні стандарти хочеться спитати лідерів опозиції (януківців питати безглуздо, бо вони навіть на словах проти системи кучмізму не повставали): – “чому ви не змінили правила життя і взаємовідносин між владою і громадянами України? Чому ви самі не творили нове, маючи владу, а послуговувалися тим, що створили Кучма, Кравченко, Бакай та Лазаренко?

42 слідчих СБУ, які ліпили справу проти політв’язнів УБК, не були звільнені новим головою Турчиновим, бо професійно виконали “заказ”.

Суддя Волік пішов на підвищення в Господарський суд, прокурорчик Кузовкін став прокурором Борисполя, а потерпілі “беркутята”, які по райвідділах товкли ув’язнених 9 березня, зараз товчуть демонстрантів під Печерським судом. І будуть товкти, бо вони потрібні цій системі, а ця система потрібна і владі, і так званій опозиції, бо ж вона прийде до влади.

Коли лідери БЮТ заявляють, що справжні політв’язні лише з їх блоку, а унсовці, тризубівці, патріоти… будь-хто інший отримують від влади терміни ув’язнення, щоб лише відволікти увагу від розправи над “священними коровами”, то no comment.

У 2009 році Страсбурзький суд звернувся до уряду Тимошенко з запитаннями: чи справедливі вимоги засуджених за участь в акції “Україна без Кучми”, чи потрібно відшкодувати їм за арешт з побиттям, за вибивання показів, утримання в клітці під час судового процесу, втрату здоров’я (лише на туберкульоз у в’язниці захворіли троє), то відповідь була така: “Уряд не визнає вимоги по жодному з пунктів, всі були засуджені за кримінальні злочини відповідно до чинного законодавства”.

А це законодавство працює сьогодні проти них…

На той час вже на волі померли від хвороб серця Денис Андрусенко (24 роки), і Андрій Косенко (30 років). За останні 2 роки не стало Василя Назара (45 років) і Руслана Зайченка (47 років). Чи це не подвійні стандарти по-європейськи?

Кричати про репресії проти окремих лідерів сьогодні і галопом розглядати їх справи як першочергові і забути про “простих смертних” демонстрантів, бо націоналісти-бандерівці не на часі для Страсбурга.

Європарламентарям цікавий стан здоров’я і умови утримання однієї людини в качанівській колонії і плювати на тисячі інших ув’язнених жінок.

Взагалі наші VIP-політв’язні, згадуючи свою участь в УБК, ані разу під час судових виступів не згадали тих, хто був засуджений кучмівським режимом на роки неволі за свій гайдамацький чин. Вони наголошували лише на тому, що були керівниками УБК.

Хоча міг Юра Луценко згадати краще під час виступу, як приїхав на Харківщину до мене на туберкульозну зону, як “шуршали” полковники, намагаючись догодити нардепу, показували VIP-корпус, де жили в’язні, які співпрацювали з адміністрацією, або платили круглу суму.

Його дивувало, що я в будівельній бригаді, живу в старому бараці, а я пояснив, що у нас в руках ломи, молотки, кувалди і до нас маски-шоу не заходять. І тому ми на цій зоні найвільніші люди і гадів серед нас – немає.

Шкіль, який, ставши нардепом перескочив з УНА-УНСО в БЮТ, приїздив лише до кількох УБКівців в день їх звільнення. Не заходив він і на судовий процес Луценка на відміну від Миколи Карпюка, Володі Горощука, Влада Мирончика і мене – тих, хто “провідував” Юру на засіданнях в Печерському суді.

Це вам ще слова з пісні про подвійні стандарти. Любити і жаліти себе сьогоднішнім політикам, які наразі за гратами, ніхто не забороняє. Але політичні репресії були завжди – і за царя, і за комуністів, і після проголошення незалежності України.

Для кабінетних опозиціонерів певно буде дикістю той факт, що 8 унсовців відбули за гратами хто рік, а хто й більше за участь ще й в анти-лукашенківських акціях опозиції в квітні 1996 року в Мінську. І, уявіть собі, не за гроші! І потім на УБК вони були, і на Майдані в 2004 році. І при помаранчевій владі не прилаштувалися на тепленьке місце…

Біда України в тому, що сьогоднішня молодь бачить свою участь в політичному житті через призму матеріальних благ – 100 гривень за участь в мітингу, 500-1000 – за сидіння в виборчих комісіях, тощо.

Молодь – майбутнє України? Не дивно, коли в нас така політична еліта. Сьогодні лідери партій чи нардепи, незалежно від кольору прапорів, дивляться на “младую паросль”, як на прислугу, чи на “танкістів”, які за скромні гроші організують опонентам проблеми.

Дехто з борців з антинародним режимом депутатствує з 1990 року і вважає, що своє крісло у Верховній Раді може поміняти лише на Байкове кладовище.

Система кучмізму (модернізованого “СОВКА”) живе і, дякуючи так званій політеліті, не збирається здихати. Подвійні стандарти стосуються і помаранчевих, і блакитних. Це боротьба влади і опозиції, яка сама була вчора при владі, і хоче бути нею завтра.

9 березня день народження Тараса Шевченка – поета, політв’язня, прапора нації. Українська земля час від часу народжує таких пасіонаріїв, згустків енергії, величі духу, яких вистачає і для сучасників, і для нащадків на століття вперед.

Коли послухаєш Шевченка у виконанні гурту “Кому вниз”, серце виривається з грудей, а кров героїв, пролита за нашу чорну землю, кличе до бою. Найтемніша ніч – перед тим, як має засяяти перший промінь сонця!

Ігор МАЗУР (Тополя), для «Української правди»

http://www.pravda.com.ua/columns/2012/03/9/6960310/

09 березня 2012 р.

11 РОКІВ ПОЧАТКУ АКЦІЇ «УКРАЇНА БЕЗ КУЧМИ»

15 грудня 2011 року, у четвер, о 15.00, біля приміщення Інституту Республіка за
адресою вул. Горького, 12-б (метро Площа Льва Толстого) відбудеться
відзначення Дня Свободи.
Саме в цей день 11 років тому і саме на Майдані Незалежності розпочалась перша в незалежній Україні громадянська акція «Україна без кучми», учасники якої прагнули до змін Системи, відставки президента Кучми і вимагали від тогочасного режиму правди про вбивство журналіста
Гонгадзе.
Місце відзначення обране тому, що у цьому приміщенні було прийняте рішення про початок УБК і це приміщення стало штабом УБК.
У акції візьмуть участь учасники УБК, зокрема політв’язні, які були засуджені у «справі 9 березня».
Організатори та активісти УБК запрошують приєднатися до святкування представників ЗМІ а також тих громадян, які усвідомлюють Свободу як життєву необхідність.
Під час відзначення буде встановлено намет як символ боротьби із системою кучмізму, яка й досі панує в Україні.
Також відбудеться презентація книжки учасника УБК Олександра Хоменка «Есеї республіканської осені».

Контакти:
(050) 380 62 68 – Володимир Чемерис
(067) 408 41 66 – Ігор Мазур (Тополя)
(067) 111 59 79 – Олександр Ротаєнко

Анонс в мережі ФайсБук: http://www.facebook.com/events/182046348557804/

УНА-УНСО

Коли стає зовсім темно – можна побачити зорі

Відразу після останніх президентських виборів я сказав, що Україну відкинуто назад у 1999 рік, рік всевладдя Кучми і торжества олігархів, рік розгрому опозиції і тотальної цензури.

На жаль, я не помилився. Для українського суспільства і для кожної вільної людини знову наступили часи виживання і надії на удачу: задушать – не задушать.

Знову на горі панує принцип зграї: все в нашій владі, якщо у владі – всі наші. Знову в одному найголовнішому кабінеті країни вирішують, кого посадити, кому дати бізнес, кого зробити депутатом, а кому – відрізати голову.

Тоді в тому кабінеті йшлося про голову Георгія Гонгадзе.

…Я знав Гію як живу людину. Він був одним із невеликого числа блискучих журналістів, які рубали правду-матку в організованій мною безбашенній газеті "Грані". Олег Єльцов, Тетяна Коробова, Ірина Погорєлова, Володя Скачко, Георгій Гонгадзе, Валерій Зайцев – ми робили газету-бомбу, яку щотижня читали з-під поли 100 тисяч чоловік.

Пізніше Гія придумав свій проект інтернет-газети "Українська правда", яка почала з передруку "Граней" і швидко набирала гостроти і авторитету вже своїми матеріалами.

У темряві авторитаризму цей сектор правди не міг не стати темою розбірок у тому всевладному кабінеті. Тож всі наші прізвища звучать на плівках Мельниченка. Високі фігуранти розмов вирішили дати урок тим, хто смів мати сміливість. У результаті інтриг наближених до трону роль жертви випала Гонгадзе.

За день до смерті, 15 вересня, я бачився із ним у редакційній кімнаті, де було як завжди накурено і гамірно. Атмосферу тих "планьорок" гарно передає звіт прослушки СБУ: "собравшиеся нецензурно выражаются о власти и поднимают антипрезидентские тосты".

Гія приніс останню статтю, стрельнув 10 доларів і не дочекався червоного вина, за яким побіг мій помічник. Він завжди поспішав. "Наступного разу", - сказав Георгій. Наступного разу в нас уже не було…

Завдяки тоді мужньому і непідкупному Олександру Морозу, завдяки активності друзів-журналістів, завдяки наметам безкомпромісних ідеалістів "України без Кучми", завдяки першим після проголошення Незалежності багатотисячним мітингам і об’єднанню різнокольорової опозиції через декілька місяців Георгій Гонгадзе став символом.

Один із найвідоміших святих теж носить ім’я Георгія. Прикметно, що легенди про нього не співпадають ні в часі, ні в місці його подвигів. Але чудо життя і смерті Георгія-Змієборця визнають і католики, і православні, і мусульмани.

Відродження вільної України – чудо нашого Георгія Гонгадзе. Його ім’я стало всесвітньовідомим символом боротьби для опозиції і випробуванням для влади.

Я дуже шкодую, що не зміг переконати Ющенка перейменувати вулицю Банкову на Гонгадзе. Не тільки заради пам’яті, але й для перестороги. Думаю, багато каламутних і неправедних указів і універсалів було б важче підписати за такою адресою.

У моєму робочому кабінеті в МВС стояли декілька фотографій з "минулого життя". Серед них – фото встановлення пам’ятника убитому Георгію, який з усіх боків тримають багато-багато рук.

Я щасливий тим, що зумів добитися явки з повинною працівників міліції, які скоїли це вбивство. Прямо з мого кабінету їх забрали слідчі ГПУ. Не моя вина, що клопотання і навіть вимоги допитати замовників впиралися у зневажливу посмішку тодішніх керівників Генерального могильника. Вони, кров од крові недобитої Ющенком системи, вміли чекати свого реваншу.

Чергову річницю того злочину я зустрічаю логічно для поверненої у вчорашню темряву країни – в тюрмі.

Кучма і Литвин – на волі, в президії Верховної Ради до 20-річчя Незалежності України.

Справа Пукача дбайливо закрита від гласності і навіть інформація учасників процесу про викривальні покази генерала-убивці не стала ні шоком для країни, ні моральною гибеллю цих політичних діячів.

"Совість зазвичай мучить не тих, хто винен", - писав мудрий Ремарк.

Широко розрекламована на початку року справа проти Кучми повільно йде до закриття. Все зроблено для того, щоб врятувати Папу нинішніх нащадків кучмізму. Крайніми призначено трьох міліціонерів, одного генерала і застреленого міністра. Я не беруся замінити суд, але хочу нагадати міліцейський вислів: "У каждого состава преступления есть свой паровоз".

Таким паровозом, який привів до смерті Гонгадзе, є президент Кучма. Саме він створив у країні систему, при якій офіцери МВС покірно виконали вказівку вбити людину. І що важливо – всі в МВС знали про це. Знали і мовчали, бо це було природнім для створеної Кучмою атмосфери в міліції, у владі, в країні в цілому.

Хто думає, що я суб’єктивний – перечитайте записку покійного Юрія Кравченка, на якого зараз підло хочуть повісити всю вину. Ця записка – вирок. Якщо не для цього, то для вищого суду: "Я стал жертвой политических интриг президента Кучмы и его окружения".

Пишу це не для помсти Леоніду Кучмі. Його по-людськи шкода. Але думаю, що ми повинні нагадати про цей вже давній злочин, щоб зупинити кам’яніння нелюдської авторитарної системи. Тепер уже системи Януковича.

Пишу про це і тому, що маю на це право.

Я багато чого не встиг чи не зміг зробити в МВС, але про підкидання вибухівки та зброї опозиційним діячам в міліції в 2005-2009 роках не могло бути й мови! У тій міліції рішення перекрити центр столиці для акції опозиції до Дня Незалежності було нереальним! У тій міліції наказ про викрадення і вбивство журналіста (та й будь-кого) був абсолютно неможливим!

Сьогодні все це знову повернулося.

Розгул злочинності нікого в МВС не турбує. Головне знову одне – угодити Папі. Тільки тепер його звуть Лідер. На захист його інтересів, на виконання його наказів, на забезпечення його спокою направлені всі зусилля 300-тисячної системи.

І такий стан "міліції без голови" знову робить можливим будь-який наказ. Тож не дивно, що відновлення небезпеки тоталітаризму знову об’єднує і виводить на вулиці інакомислячих.

Для чого я і такі, як я, знову нариваємося на проблеми? Чи вартує продовжувати боротьбу, якщо апатія і байдужість заліпила очі й рот нації? Якщо все, проти чого ми боролися, - торжествує? Якщо вчорашні друзі вивернулися шерстю наверх? Я часто чую ці запитання.

Моя дружина плакала через політику один раз – у 2001 році, коли розгромили наметове містечко "України без Кучми", а телевізор демонстрував стотисячний мітинг підневільно зігнаних під дощем на харківську Площу Свободи людей із однотипними гаслами "Кучма – наш президент!".

І в Києві, і в Полтаві, і в Одесі – скрізь тисячі задовбаних владою українців тримали ці гасла. Іра тоді плакала від зневіри. Я їй пообіцяв, що це ненадовго.

У листопаді 2004 року мене відправили спостерігачем на Кіровоградщину. Виборчий округ був вотчиною Лозинського, тоді – довіреної особи кандидата в президенти Віктора Януковича.

Було все – і спроби перевірки міліцією правильності заповнених бюлетенів, і підпал дільниць, і викрадення протоколів. Боротьба була жорстокою, інколи сходилися в рукопашну.

Останнє протистояння відчувалося під ранок у сільській школі, де влада зривала кворум комісії, всіляко залякуючи вчительок, котрі до неї входили. Їм лишилося "зламати" лише одну. Ніколи не забуду,як вона вийшла з кабінету начальства, постояла, витерла сльозу і сказала: "Хай мене покладуть в могилу в найкращий в світі чорнозем, але я підпишу цей протокол. Буде по правді".

Ця історія – моя відповідь на запитання про сенс політичної діяльності.

Ми часто нарікаємо, що нам бракує героїв. Але в час, коли стає зовсім темно – можна побачити зорі.

Перший президент демократичної Чехії професор Томаш Масарик казав: "Ми вимірюємо життя надто односторонньо, за його довжиною, а не за величиною. Більше думаємо, як продовжити життя, ніж про те, як його по-справжньому наповнити".

Георгій Гонгадзе навчив нас не боятися. Я вірю, що кожна крапля видавленого із себе страху і безнадії наповнить чашу недопитого ним вина. Я певен, що коротке життя Георгія – повноцінне. У наших силах зробити його повнішим своїми наступними вчинками.

Юрій Луценко, Лук’янівське СІЗО, 15.09.2011 року

Українська правда

«Краще згинути вовком, нiж жити псом»

В унсовців сьогодні — «професійне» свято: рівно 20 років тому була створена Українська народна самооборона. Цих хлопців у традиційних камуфляжах із червоно–чорними шевронами добре знають завдяки активній націонал–патріотичній позиції — чого варте те, що у сприйнятті багатьох росіян УНА–УНСО залишається головною організацією українського націоналістичного табору (як варіант — навіть «УПА–УНСО»!). За участь в абхазькій війні 90–х років проти Росії унсовців відзначили найвищою державною нагородою Грузії. А за книжкою спогадів сотника УНСО Устима «Як козаки Кавказ воювали» курсанти Національного університету оборони тепер вивчають принципи ведення вуличних боїв. Члени організації охороняли іноземних журналістів у зоні чеченського конфлікту. У різні роки надавали допомогу білоруській опозиції (семеро хлопців відсиділи за участь у «Чорнобильському шляху» в Мінську 1996 року). Унсовці завжди боронили українську церкву, брали активну участь в акції «Україна без Кучми», поході на Київ сумських студентів та Помаранчевій революції. А за «справу 9 березня» 16 унсовців опинилися в тюрмі надовго (згодом рішенням ПАРЄ їх визнають політв’язнями, а Президент Ющенко відзначить орденом «За мужність» ІІІ ступеня).

Члени цього братства кажуть, що колишніх унсовців не буває: їх, мовляв, об’єднує міцний невидимий зв’язок, і лише смерть може його розірвати. За символічним трагічним збігом, саме сьогодні, в день 20–річчя створення УНСО, минає 40 днів від смерті одного з перших унсовців, голови виконкому організації Руслана Зайченка. «Унсовець — це місіонер, — любив казати Руслан. — Лише той має право ним називатись, хто щодня, щохвилини бореться за справедливість. Несе народу нашу Правду... Ми — організація командирів, воїнів. Той, хто відчуває відповідальність за своїх побратимів, не залишить у біді свій народ. Пройдений нами шлях у цій державі не проходив ніхто...»

Тож із нагоди 20–ї річниці цього патріотичного ордену «УМ» вирішила пригадати найяскравіші бойові епізоди шляху, проторованого УНСО.

«Чеченці віддавали Лупиносу полонених українців»

Як УНСО виводила наших військових із гарячих точок СРСР

«На початку 1990–х, коли стало зрозуміло, що Україна буде незалежною, почалися «бродіння» у радянських військах, де було дуже багато українців, — розповідає журналістка Наталка Чангулі, член проводу УНА–УНСО. — І Анатолій Лупиніс, один із головних засновників організації, прийняв рішення виручати братів — допомогти офіцерам повернутися до України. Багато з них тоді думали, як послужити Батьківщині. Мої знайомі офіцери з Далекого Сходу, наприклад, розповідали, як тамтешні моряки–українці були дуже близькі до того, щоб вийти із Владивостока на військовому кораблі й півсвіту пройти, аби дістатися України».

Це була велика трагедія і помилка нашої держави — неготовність прийняти своїх офіцерів–патріотів. Капітан другого рангу Анатолій Грищук (теж член УНСО), який у 1991 році був заступником командира протичовнової бригади на Балтійському флоті, пригадує, як тамтешні офіцери–українці хотіли повернутися додому і творити Збройні сили України, готові були навіть підняти українські прапори на балтійських суднах. «Я привіз в Україну 110 рапортів офіцерів з оперативно–тактичною і стратегічною освітою, готових присягнути Україні, — пригадує пан Анатолій в інтерв’ю «УМ». — А від них відмовилися, бо не знали, що з тими офіцерами робити».

Особливо складною була ситуація в гарячих точках, де українці гинули за чужі держави. «Анатолій Лупиніс практично пішки обійшов увесь Кавказ, створив Спілку офіцерів української діаспори, щоб військовим було куди звертатися. У військові гарнізони країн СНД розсилали унсовські листівки із закликом до офіцерів і прапорщиків, вихідців з України, повертатись на рідну землю, — розповідає Наталя Чангулі. — Іноді в гарячих точках Лупиносу «дарували» українців, які воювали на боці росіян і потрапили в полон. Так, «дяді Толі» в Чечні на його прохання віддали військовополоненого Славка з Києва, який воював на боці Росії, — його мали розстріляти. Віддали в обмін на обіцянку, «що той більше не буде». І Славко слово дотримав: усе життя був вдячний Лупиносу, ще й вступив в одну з націоналістичних організацій. Подібна історія трапилася і в Нагірному Карабаху: там «дяді Толі» віддали полоненого льотчика–українця Біляченка, засудженого до страти.

Тоді УНСО робила для українських офіцерів за кордоном набагато більше, ніж держава Україна. Домовлялися не тільки про повернення, а й про влаштування на службу. До України завдяки УНСО повернулося близько двох тисяч офіцерів. З ініціативи унсовців у 1992 році військові приймали добровільну присягу на вірність Україні на Софіївській площі. Видовище було зворушливе».

«Виїжджаємо. Будемо 1 березня. Цілуємо. Твоя УНСО»

Як «бандерівці» на «поїзді дружби» український дух у Крим возили

«Одразу після проголошення незалежності України в Криму почав посилюватися сепаратистський рух. УНСО вирішила продемонструвати, що в Україні є сила, яка може стати на захист територіальної цілісності держави, — розповідає член УНСО Владислав Мирончук. — Навесні 1992 року ми організували символічний «поїзд дружби» для проведення хресних ходів і молебнів за загиблими українцями в Одесі, Херсоні та Севастополі. Із нами їхали священики, київський хор «Гомін» та літні вояки УПА в одностроях. Для охорони мобілізували близько 500 унсовців — ми зайняли аж десять вагонів. Пригадую, що тоді нам якраз уперше видали шеврони УНСО, і ми їх нашили просто на той одяг, у якому були.

Першою була Одеса. На Привокзальній площі провели молебень, рушили колоною на Дерибасівську, провели «виховну розмову» в прокуратурі (одеські члени УНА–УНСО тоді зазнавали гонінь). Зробили «зауваження» місцевій владі, що у місті немає української церкви.

Цікаво, що, як прибули в Херсон, тамтешня влада нам одразу «відзвітувала»: а ми, мовляв, приміщення для церкви вже знайшли. Молебні та мітинги пройшли також у Миколаєві.

Із Севастополем склад­ніше: адмірал Касато­нов, командувач Чорноморського флоту, заявив, що не пропустить у місто «бандерівців». Тоді провід надіслав Касатонову жартівливу телеграму: «Виїжджаємо. Будемо 1 березня. Цілуємо. Твоя УНСО».

На під’їзді до Севастополя нас зупинили. І ми перекрили на три години залізничну колію, паралізувавши будь–який рух, — стояли, співали повстанських пісень. Нас мусили пустити до Інкермана, а звідти до Севастополя доставили двома катерами. Ми йшли морем із державними та унсовськими прапорами. Нас зустрічала величезна кількість міліції, були й проросійські пікетувальники. Однак ми провели запланований молебень і мітинг, завантажилися назад на катери. А коли проходили бухту, побачили на одному з підводних човнів команду, яка вишикувалася під синьо–жовтим прапором.

Тоді завдяки походу на південь України про УНА–УНСО заговорили не лише в нашій державі».

«Навіть газ, який пускала міліція, не відчувався»

Як ховали українського Патріарха

Цей день,18 липня 1995 року, увійшов в історію України як «чорний вівторок»: похорон Патріарха Володимира (Романюка), першого глави Української православної церкви Київського патріархату, перетворився на масове побоїще. Влада намагалася не допустити поховання Патріарха на території Софіївського собору, кинувши на похоронну процесію сотні озброєних міліціонерів. У тому протистоянні зі спецназом найбільший удар прийняли на себе члени УНА–УНСО.

«Траурна процесія після відспівування Патріарха у Володимирському соборі вирушила в напрямку Софійського майдану, — пригадує унсовець Олег Білий. — Володимирська вулиця вже була перекрита щільними лавами міліції, яка не збиралася пропускати колону. Той кордон ми прорвали, і з’явилося відчуття першої перемоги. Коли переговори із владою не дали результату, учасники процесії почали самовільно копати яму біля Софіївського собору. Адже, за християнським звичаєм, небіжчика слід поховати до заходу сонця. Тоді й надійшла вказівка — розігнати нас. Ми стояли під дзвіницею, коли побачили, що відкривається брама і звідти вибігають міліціонери. Унсовці стали у стіну проти лави «Беркуту», і певний час ми стримували натиск.

Хтось скомандував: «Натовп бити, унсовців — калічити!». «Беркут» почав гамселити всіх підряд: жінок, священиків. Летіли лопати, каміння, шматувалися державні прапори, добивали лежачих. Міліціонери кричали: «Бєй хахлов!», «За матушку–Расєю ми вас у капусту посічемо...» Для нас, українців, було дико чути таке від правоохоронців із тризубом на кашкеті. Адреналін зашкалював — навіть сльозогінний газ, який пускала міліція, не відчувався.

...У моїх руках опинилася половина древка від прапора. Залишаюся стояти, готуючись до зіткнення з міліціонерами, але отримую удар ззаду. Мене потягли на територію Софії, вкинули в калюжу, гасили цигарки в шию, відводили душу ударами...

А далі було знамените Шевченківське РУВС. Нас там було шестеро унсовців — катували всіх по черзі. При моєму побитті завели до кабінету товариша, сказали: поки не зізнаєшся, що отримували наказ бити міліцію і кидати каміння, битимемо твого друга. Причому при побитті присутня була жінка, міліціонери пили шампанське...

Наступного ранку був суд і постанова: п’ять діб. Нам сказали: «За ці п’ять діб ми вас розкрутимо на п’ять років». А в цей час троє народних депутатів від УНСО (Олег Вітович, Юрій Тима, Роман Іллясевич. — Ред.), а також Степан Хмара і генерал козацтва Володимир Мулява вимагали від міліцейського керівництва лікарів для нас. Мені викликали «швидку», відвезли в якусь із лікарень. Звідти я втік. А через дев’ять днів знову брав участь у поминальній акції. І якби в той день відбувалися такі самі події, я, як і мої побратими, із таким же натхненням узяв би в них участь... Інакше бути не могло!»

В ОБОРОНІ ЦЕРКВИ

«Унсовці — найвиразніші парафіяни УПЦ КП»

За 20 років існування УНСО не раз активною дією засвідчувала свою чітку релігійну належність до Української церкви. «У цьому сенсі унсовці — чи не найбільш визначені й виразні парафіяни, котрі неодноразово відстоювали і захищали фізично УПЦ Київського патріархату», — каже в коментарі «УМ» архієпископ Житомирський і Овруцький Ізяслав. УНА–УНСО брала під свій захист резиденцію митрополита Київського — Володимирський кафедральний собор. А у 1992 році сотня стрільців УНСО захопила адміністративний корпус Києво–Печерської лаври з метою передачі її УПЦ КП. Але в церковні справи втрутилось вище керівництво країни і змусило унсовців залишити територію Лаври.

Загалом же УНА–УНСО допомогла відстояти для УПЦ КП десятки храмів по всій Україні.

«Москалі погрожували з нас живцем дерти шкуру»

Як УНСО допомагала грузинам в Абхазії протистояти Росії

Психічна атака народної пісні

Навесні 1993 року керівництво УНА–УНСО прийняло рішення надати допомогу грузинському народові у війні з Росією за територію Абхазії. Підрозділ українців «Арго» під керівництвом сотника Устима (Валерія Бобровича) влився в ряди Сухумського батальйону морської піхоти Міноборони Грузії. «Ми всі були схвильовані, немов вирушали на весілля, а не на війну», — згадує полковник УНСО Валерій Бобрович.

Одразу загін унсовців прийняв бойове хрещення — на рейді міста Сухумі. Унсовцям із зенітної установки вдалося потопити російський військовий катер та перешкодити висадці російського десанту. Подібних успішних операцій на рахунку унсовців було чимало. Більшість боїв відбувалася в населених пунктах, у складних гірських умовах, у субтропічному кліматі.

Ігор Мазур (Тополя) пригадує свій перший бій, у якому в нього, як на зло, заклинило автомат. І про те, як його тричі ховали в Абхазії: кожного загиблого вояка високого зросту (а Тополя має понад два метри) асоціювали з цим прикметним українцем. Ніколи не забуде Ігор і бій, коли втратив друга Віктора (Шкоду), з яким воювали разом у Придністров’ї.

Траплялися критичні ситуації. «Нас притисли до урвиська, виходу не було, тільки прориватися, — пригадує сотник Устим. — Тим більше що нас москалі попереджали: «Хахли, в плєн не здавайтєсь, ми с вас живих шкуру драть будєм!». Думаю собі: хай же хтось першим встане, а далі буде легше. Коли дивлюся: посеред розстрільні почало щось підійматися із землі. Складалося враження, що це телескопічна антена розгинається. До мене дійшло: це стрілець Тополя — худий, виснажений довгим переходом, високий. Стискаючи автомат, він заспівав звичайну народну пісню «Ой у полі криниченька» — першу, яка в цю страшну хвилину спала на думку. І сталося диво: вся розстрільня, як один, піднялася на повний зріст і пішла вперед. Саме пішла, а не побігла, стріляючи з автоматів від стегна. І співаючи. Хоча це був, швидше, не спів, а гарчання. Таке психічне збудження — на межі істерики! Ніколи не вірив в ефективність психічної атаки. Але тут спрацювало — вороги почали розбігатись».

Найважчими ж виявилися бої у передмісті Шроми. «У цьому протистоянні ми втратили двох хлопців — обом мені довелося закривати очі, — пригадує в інтерв’ю «УМ» Тополя. — Семеро наших бійців було поранено, зокрема й Устима. Всю ніч ми виходили горами, виносячи вбитих і поранених».

Усього в боях із російськими загарбниками в Абхазії загинуло семеро українців. Шістьох поховали в Україні. «Інакше склалася доля Цвяха, — розповідає Бобрович. — Його батько, ройовий Обух, захотів, щоб сина поховали в Сухумі, адже він загинув, захищаючи цю землю. Цвяха урочисто, з військовими почестями, поховали в місцевому парку. Незважаючи на постійну загрозу артобстрілу, вшанувати пам’ять унсовця прийшли сотні мешканців. Згодом Сухумі впав. Росіяни вже наступного дня, дізнавшись, що в парку поховано українського воїна, викопали труну й викинули її в море. Хвилі прибивали її назад до берега, і тоді нелюди під крики та кривляння п’яної козачні розстріляли домовину із гранатомета...»

Чача за Геленджик

Грузинське місцеве населення приймало унсовців, наче рідних, із великою шаною та вдячністю. «Якось ми мали зупинитися в одного грузинського свана в горах. І віце–полковник–грузин нас попередив: цей сван — дуже бідна людина, у нього всього п’ять баранів, а дітей — ще більше. Але він останнього барана заріже, коли дізнається, що ви — українці. Тому відмовляйтеся від вечері. І дійсно: тільки ми прийшли, а господар уже барана тягне різати. Ми врятували життя барану, відмовившись від пригощання. Але приємно було, безумовно», — ділиться спогадом сотник Устим.

Ще один показовий випадок із Бобровичем стався кілька років тому в Тбілісі: «Мене запросили на телебачення поговорити про російсько–грузинські відносини. І я сказав: «Мир на Кавказі запанує лише тоді, коли між Україною та Грузією буде встановлено сухопутний кордон у районі Новоросійська». — «І Геленджик наш?» — питає ведучий. — «Ваш–ваш», — кажу. А наступного дня я зайшов у магазин купити чачі як сувенір додому. Продавчиня питає: «А це ви нам учора Геленджик віддали?». «Я», — кажу. — «Слухайте, це погана чача. Ми вам принесемо іншої, гарної». Тут же мені пляшки несуть, і грошей не захотіли брати: «Це вам за Геленджик».

* * *

За участь у війні в Абхазії 27 унсовців (семеро — посмертно) відзначено державними нагородами Грузинської Республіки. Про бойові дії УНСО в Абхазії відомий журналіст грузинського походження Георгій Гонґадзе, який сам був поранений у боях за Сухумі, зняв документальний фільм «Тіні війни». Щороку до України з Грузії приїжджає делегація, аби вшанувати пам’ять загиблих: хлопці на кладовищі відзначають День штурму Шроми.

В Україні ж на державному рівні воліють не згадувати про участь наших хлопців у тій війні. Верховна Рада «спеціально для УНСО» змінювала Кримінальний кодекс, аби посилити карну відповідальність за найманство у війнах за кордоном...

«На наші блокпости водили дітей, щоб показати синьо–жовтий прапор»

Як УНСО відстоювала українське Придністров’я

На початку 1990–х, коли спалахнув конфлікт у Придністров’ї, влада України відмовила в підтримці українському населенню цього краю, яке було не проти відійти від Молдови й увійти до складу історичної Батьківщини. У ПМР з’явилися російські козаки, щодо українського населення Придністров’я посилилися утиски, виникла загроза з боку Румунії. Відтак УНА–УНСО вирішила надати співвітчизникам мілітарну допомогу, й 1992 року у Придністров’ї з’явилися унсовці. Загалом за час війни їх через цю «гарячу точку» пройшло понад тисячу.

«Ми відчували, що там вершилася історія, тому й поїхали у Придністров’я. Усвідомлювали, що українці борються за свою територію, і ми маємо бути там», — пригадує член проводу УНА–УНСО Ігор Мазур (Тополя). Часто відбувалися раптові напади, терористичні акти проти проукраїнського населення та його захисників. «Та війна точилася «у садках», бо лінія фронту між придністровцями й молдаванами проходила здебільшого садами. Замінованими були величезні площі, а зброю можна було купити просто на базарі — що в Тирасполі, що в Кишиневі. Як і проїхати з одного ворогуючого міста в інше з автоматом», — каже Тополя.

Довелося унсовським загонам разом із частинами Чорноморського козацького війська прийняти і найважчий бій за місто Бендери, окуповане напередодні військами Молдови та загоном поліції особливого призначення. «Молдавани, відступаючи, намагалися зривати свою злість на мирному населенні, — пригадує Тополя. — Штурм якраз збігся в часі зі шкільними випускними. На один із таких вечорів увірвалися молдовські терористи й розстріляли хлопців–випускників».

«Поява в Придністров’ї УНСО викликала величезне піднесення серед місцевого українського населення, — розповідає учасник тих подій Владислав Мирончук. — Над сільрадами замайоріли жовто–блакитні прапори, стала частіше лунати українська мова. Місцеві мешканці приїздили до нас, щоб показати дітям їхні рідний державний прапор і українських добровольців, у шапках–мазепинках і з автоматами, які приїхали їх захищати. У Придністров’ї почали з’являтися українські православні церкви й священики Київського патріархату».

Побував тоді в Придністров’ї і голова УНА–УНСО Юрій Шухевич. «Ми приїхали в село Рашків, де розташовувалися унсовські казарми, штаб і вишкільний центр. Це було українське за духом село: у ньому є церква, де вінчався Тиміш Хмельницький, — згадує пан Юрій. — Атмосфера була особлива: усюди автоматники охорони, і щохвилини можна втрапити під обстріл. Але в Рашкові на віче зібрався цілий майдан синьо–жовтих прапорів. Ця атмосфера — з одного боку, прифронтова, а з другого — домашня, українська — запам’яталася багатьом».

За участь у тій війні близько півсотні унсовців були нагороджені урядовою медаллю «Захисник Придністров’я». А завдяки унсовському сприянню у Придністров’ї почали з’являтися українські школи, культурологічні товариства, виходити газети українською
мовою.

КОМЕНТАРІ

Юрій Шухевич, голова УНА–УНСО:
«УНСО для мене — як рідна дитина»

— Я був причетним до творення УНА–УНСО, тому для мене ця організація — як рідна дитина. Пам’ятаю присягу 19 серпня 1991 року у Львові перших сорока унсовців, готових щохвилини йти на поклик. Таких хлопців ми мали в перші ж дні близько двох тисяч. А ще — тисячі людей, які завжди допомагали в нашій роботі. Тоді, в 1990–х, ніхто не мав такої сили і впливу, як УНСО. І наші акції про те свідчать.

Скажімо, ми припинили намагання обласної ради Закарпаття створити вільну економічну зону з подальшою автономією. Потім було Придністров’я, яке стало доброю школою для хлопців. Згодом — відправлення нашого експедиційного відділу «Арго» на війну в Абхазію. У тій війні унсовці своє зробили — то була наша історична місія. Бо ми знали: сьогодні Росія претендує на Тбілісі, а завтра — на Київ. Щоб москалі відчули, що є сила, яка готова чинити опір тут, в Україні, ми мали допомогти грузинам. Бо ж не думайте, що Росія хоче багато. Росія хоче все!

Грузини ж і досі вдячні українцям за те, що ми тоді єдині простягли їм руку допомоги. Пам’ятають про унсовців і москалі. Бо якщо раптом що–небудь трапиться, одразу кричать: «УНСО!». І пізніше участь декого з наших у Чечні нагнала на москалів страху. Їхня агентура працювала: почалися провокації, репресії. Більшість керівництва організації опинилась за ґратами (як, скажімо, після 9 березня 2001 року), і це призвело до того, що УНСО стало занепадати. Нас намагалися скомпрометувати — діями Корчинського, діями Шкіля. Усі ці події призвели до того, що теперішня УНСО не має тієї сили в українській політиці, як раніше.

Але в нас, безумовно, оптимізм не згас. Я вірю, що спад нашої активності — явище тимчасове. Приходить час, коли у суспільстві з’являється попит на людей, готових воювати, віддати своє життя за народ і Батьківщину. Зараз такої потреби начебто немає, але вона може виникнути у будь–який момент. І, повірте, в Україні є досить людей, у чиїх жилах нуртує козацька кров.

Грігол Катамадзе, посол Грузії в Україні:
«Захищаючи Грузію, унсовці захищали й Україну теж»

— Мені хотілося б привітати УНСО з 20–ю річницею від усієї моєї країни — від щирих друзів. Грузинський народ ніколи не забуде те, що українці–унсовці стали пліч–о–пліч із нами, коли грузинам було дуже важко. Представники УНСО були там, де вони, я переконаний, і мали бути. Захищаючи Грузію, унсовці захищали й Україну теж. Якби тоді не зупинили агресора, то я не впевнений, що він не пішов би в Україну. Коли питають, що в українців та грузинів є спільного, я відповідаю: дух свободи. І цей дух ніхто не зламає.

20 років — це чималий термін. Багато подій трапилося за ці роки і в Україні, і в Грузії. Але я впевнений, що зусилля, які докладають для розбудови Української держави представники УНСО, йдуть на користь майбутньої сильної України.

Андрій Середа, лідер рок–гурту «Кому вниз»:
«Знати людей, руки яких омиті кров’ю ворога, почесно для мене»

— До УНА–УНСО я ставлюся здебільшого романтично, адже ніколи не мав такого задоволення — перебувати в окопах, стріляти у ворога. Але УНСО мене завжди приваблювало. Унсовці знають, що кожна людина зі своїм фахом має бути на своєму місці: якщо вмієш стріляти — ти маєш стріляти; якщо вмієш грати музику — маєш грати. Окрім того, в УНА–УНСО завжди був демократичний принцип (ще з часів Корчинського): людина будь–якої національності, якщо вона відчуває свою приналежність до України, може бути в УНСО. Це була єдина організація, яка, окрім вишколу, крім вміння тримати зброю в руках, патріотичних переконань, мала ще й гарне почуття гумору. Тому все, що вони робили, було весело.

Наша група нагороджена унсовським Пустельним хрестом. Ми висвячені в лицарі ордену УНА–УНСО. Для нас це велика відповідальність, обов’язок тримати високу планку — свідомо і чесно. Думаю, нас обрали, тому що наша команда ніколи не збивалася на манівці, ми консервативні. «Кому вниз» ніколи не втручалися в справи УНСО, ми просто завжди були поруч як люди, які однаково мислять і мають спільну мету. Якщо ти будуєш державу, ти маєш усвідомлювати, хто проти тебе, а хто — за. Тому для мене знати цих людей, руки яких освячені роботою, омиті дурною чорною кров’ю ворога, — це почесно. І приємно, що такі люди існують.

ДОВІДКА «УМ»

УНСО — Українська народна самооборона — була створена Українською національною асамблеєю 19 серпня 1991 року для боротьби з ГКЧП, що «постав» в Москві. Так народилася відома в народі змичка УНА–УНСО. Організація стала популярною завдяки активній позиції спротиву російській колонізаційній політиці.

Серед засновників та керівників УНА–УНСО було чимало видатних українців, як–то політв’язні Юрій Шухевич і Анатолій Лупиніс. Дієвими членами організації були художник Данило Нарбут, скульптор Микола Фуженко.

У 1994 році УНА–УНСО провела трьох депутатів до Верховної Ради — Юрія Тиму, Олега Вітовича та Ярослава Ілясевича. На перше засідання парламенту унсовці демонстративно прийшли у військових камуфляжах.

За 20 років держава неодноразово намагалася заборонити діяльність УНА–УНСО; активісти зазнавали гонінь, потрапляли за ґрати. У 1995 році проти чергової заборони організації її активісти оголошували тривале голодування.

Не обійшли організацію і внутрішні кризи та розколи. За останні десять років лави УНА–УНСО залишило чимало активістів (на їхнє місце прийшла амбітна молодь).

У різні роки УНСО очолювали Дмитро Корчинський (який номінально завжди був заступником голови), Олег Вітович, Андрій Шкіль. У 2004 році УНА, що переживала кризу, насадили провокатора Едуарда Коваленка; він намагався підпорядкувати патріотичну організацію політиці «ляльководів» від влади.

У 2005 році було покладено початок нового відродження — з’їзд обрав головою УНА–УНСО Героя України Юрія Шухевича, який очолював Асамблею–Самооборону у час її створення 1991 року. Нині хлопці проводять вишколи й готуються до нових буремних подій у житті України.

ЩОБ ПАМ’ЯТАЛИ

«Життя триває. Точиться війна...»

До 20–річчя Народної самооборони гурт «Рутенія»
й УНСО записали спільний музичний альбом

Незабаром світ побачить новий альбом гурту «Рутенія» — він має назву «Хто живий» і присвячений 20–річчю УНСО. Поруч із композиціями гурту звучатимуть авторські та народні пісні, виконані унсовцями. Буде тут і знаменитий «Марш УНСО» («Лишайся, мила, не плач, кохана...»), який співає Андрій Бондаренко (Поляк), і «Реквієм» Франка у виконанні Василя Лютого. Про батальйон Шрома, скажімо, співатиме Максим (Чайка), який пройшов п’ять воєн. «Абхазький вальс» вестиме сотник Устим — Валерій Бобрович, учасник російсько–грузинської війни. На диску навіть можна буде почути священика — протоієрей Роман був із хлопцями в Абхазії. Ще один яскравий спомин про ті часи — «Ой у полі криниченька» у виконанні Ігоря Мазура (Тополі): із цією народною піснею хлопці якось вступали в бій.

Чимало з представлених композицій — данина пам’яті покійним побратимам. На диску звучать пісні у виконанні Анатолія Лупиноса, Руслана Зайченка, Костянтина Єрофеєва.

«На мою думку, вийшла хороша збірка чоловічих пісень, — каже лідер гурту «Рутенія» Анатолій Сухий. — Такий спільний диск — не випадковість. Ми завжди симпатизували унсовцям. Їм подобається наша музика, а нам — унсовський стиль життя і світосприйняття».

Україна молода

Ігор Мазур (Тополя).Спогади про війни УНСО. Бандерштат

Десята річниця "УНСОвського березня" (фото)

Сьогодні у Києві біля пам’ятника Тарасу Шевченку УНА-УНСО відзначила 10-річницю "9 березня" - кульмінаційного дня акції "Україна без Кучми", коли відбулися сутички між демонстрантами і міліцією, за які 18 членів УНА-УНСО відсиділи по 2-3 роки. Парламентська Асамблея Ради Європи у вересні 2003-го визнала їх політв'язнями.

На акції було людей 300. Це, пояснює Руслан Зайченко, - делегація УНА-УНСО, до якої входило керівництво, ветерани та політв’язні, і трохи молоді, яка тримала прапори.

Виступали унсовці-політв’язні, зокрема, Ігор Мазур (Тополя), Владислав Мирончук і Володимир Горощук, який казав про батьків політв’язнів, співкоординатор "України без Кучми" Володимир Чемерис, комендант наметового містечка Олександр Ротаєнко, соціаліст Микола Лисак, голова КУН Степан Брацюнь, голова УНР Микола Поровський, Віталій Кононов, Андрій Юсов, голова Асоціації дослідників Голодомору Олександр Ушинський, політв’язні радянського режиму Василь Овсієнко і Степан Хмара, капітан І рангу Євген Лупаков від Спілки офіцерів України, Олеся Прийменко від організації "Жіноча січ", Сергій Кузан від МНК, актор Анатолій Паламаренко, журналіст Наталка Чангулі.

Не тільки згадували минуле - а казали багато про сучасну ситуацію, зокрема, про сучасних політв’язнів. Прийняли резолюцію - звернення до Президента як до гаранта Конституції, в якому вимагають негайно звільнити усіх політв"яз’нів і припинити кримінальні справи по них, звільнити із займаної посади українофоба Табачника, оприлюднити імена усіх замовників і справжніх виконавців "Справи 9 березня".

Більше фотографій у блозі Олени Білозерської .

Один з активістів акції «Україна без Кучми» Ігор Мазур (Тополя) — про історичну бійку на Банковій десятирічної давнини, свій тюремний шлях, «псевдовождів», репресії та провокації

Член проводу УНА–УНСО, голова київської організації партії Ігор Мазур на псевдо Тополя міг стати професійним баскетболістом (ще б пак — із першим спортивним розрядом і зростом понад два метри!). Але він обрав шлях воїна. Разом із побратимами Тополя пройшов війни в Придністров’ї та на Кавказі. А рівно десять років тому — 9 березня 2001–го — брав участь у зіткненні зі спецзагонами міліції під адміністрацією Президента, що стало апогеєм акції «Україна без Кучми». Громадянський виступ почався після зникнення журналіста Гонгадзе й оприлюднення «плівок Мельниченка» та вилився у масові маніфестації з вимогою відставки Президента Леоніда Кучми. Тоді Ігор входив до керівництва громадського комітету «УБК», а взагалі унсовці забезпечували охорону в наметовому містечку й під час демонстрацій.

«Нація вийшла на вулицю, і ми були на вістрі цієї боротьби», — згадує Тополя ті часи. Після зіткнення на розі Банкової Мазур разом із 18 унсовцями потрапив за ґрати і згодом був засуджений до трьох років тюрми, які відсидів «від дзвінка до дзвінка». Тоді «справа 9 березня» була на слуху, і за ув’язнених хлопців Президенту Леоніду Кучмі замовляв слово навіть сам Папа Римський Іван Павло ІІ (на що глава держави відреагував: «Суд розбереться»). «Права не дають — їх беруть. Я ні про що не шкодую», — каже Тополя, який і зараз перебуває в перших рядах борців із владним режимом.

«В очах «беркутівців» читався страх»

— Я особисто знав Гію Гонгадзе — ми познайомилися ще 1993–го під час боїв за Сухумі, — розповідає Тополя. — Після початку «касетного скандалу», який викривав роль влади у зникненні Гонгадзе, в багатьох небайдужих з’являлися думки: «щось треба робити». Вирішили виходити на майдан із наметами, як студенти в 1990–му.

Попри численні провокації, наметове містечко розросталося вздовж Хрещатика, залишаючись центром опозиційного руху. Воно простояло із 15 грудня аж до 1 березня, коли його знесли. Багатьох затримали, мене протримали дві доби. Після того я вийшов із дочкою погуляти по зачищеному Хрещатику. «Менти» як стояли, так і лишилися. Казали мені навздогін: «Ну от, нормальна людина, гуляє собі з дитиною…»

— А потім настало 9 березня. Передчуття якісь були в той день?

— Передчуття були — не страху чи невизначеності, а чогось нового, щось мало відбутися.

Коли я вийшов на «Театральній» і підійшов до парку Шевченка, відзначив: було мало людей, зате дуже багато міліції — суцільні щити, маски, шоломи, ніде ні щілинки. Підтягнулися люди і захотіли пройти до пам’ятника. Почався офіціоз — приїхав Кучма. А тут навіть депутатів не пускають. Валентина Семенюк отримала в голову від сержанта. Ми вирішили прориватися. «Беркутівці» гупали кийками об щити — тиснули психологічно…

Жаги крові не було — протистояння почалося, коли правоохоронці намагалися нас роз’єднати — розбивати по квадратах, локалізовувати. Хлопчики із внутрішніх військ відчули владу — почали зі своєї шеренги вириватися. А ми їх відкидали назад. Кілька наших намагалися пробратися до пам’ятника через боковий дах університету. Їх звідти стягли, потовкли й «запакували» в «автозак».

Гідно себе тоді проявили народні депутати й колишні політв’язні, які йшли в перших рядах: Степан Хмара, Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко. Складно було сержантові перти проти того ж Лук’яненка, коли значно старша людина каже: «Я політв’язень, відсидів більше 20 років. Що ж ви, хлопці, робите, кого ви захищаєте?» «Беркутівці» мовчали, але по очах було видно, хто «дерев’яний», а на кого діє.

— Що ти відчував у цей момент?

— Було відчуття психологічної переваги над системою. Ти бачиш, що «беркутівці» бояться втратити плече напарника, що в них немає конкретної мети. Вони — просто гвинтики машини і відчувають свою силу, поки разом. Якщо ж їхня колона розривалася, в очах читався страх.

…Міліція розступилася, коли Кучма вже поїхав. І біля пам’ятника почався мітинг. Після Кучми тротуар символічно позамітали віниками. І раптом нам кажуть: хлопців, які пішли пити каву, заарештували автоматники. Ми побігли виручати, але не встигли. Сформували колону і рушили вимагати звільнення затриманих — спершу до міського управління міліції, потім — до МВС. До нас вийшли полковники, котрі запевнили, що всіх звільнили і вони вже на Майдані. І колона вирушила туди по Лютеранській.

— Після цього на Банковій і сталися головні події «УБК». Розкажи про своє бачення.

— Андрій Шкіль (тоді — керівник УНА–УНСО, тепер — депутат від БЮТ. — Ред.). наказав унсовцям іти всередині колони. До адміністрації лишилося метрів 60, коли здійнявся крик: «Бійка почалася!» Ми рвонули вперед. А там уже загородження розтягують, міліція натискає з усіх боків — звужує колону. Не зрозуміло, хто її зупинив, хто спровокував бійку.

За «дивним» збігом обставин турнікети, якими загородили адміністрацію і які раніше неможливо було зсунути, тепер розтягувалися з легкістю. А далі понеслося…

Турнікети, каски, щити, летіла якась арматура… Ніхто нічого вже не контролював: у колону можна було занести й підкинути все, що завгодно. Хтось кричав, що Кучма втік і його генерали повтікали. Ось зараз ми прорвемося, доможемося дострокових виборів… Натовп ошалів! Але дуже швидко стало зрозуміло, що все це спланована провокація. Микола Карпюк, я, Руслан Зайченко намагалися вгамувати людей, але це вдалося лише хвилин за двадцять.

…Вони (ініціатори провокації. — Ред.) усе прорахували: коли людина заведена, то діє на емоціях. Ми не планували 9 березня силової акції — спрацював їхній варіант. Перед тими подіями була нарада РНБО, де (за даними опозиції. — Ред.) затвердили план, за яким 9 березня відбудуться силові акції, сутички, будуть поранені. Працівники «швидкої» мали надавати допомогу, але ніде в документах не фіксувати постраждалих…

Ми думали, що обійдеться лише мітингом. Але ми пішли в ті двері, які спеціально для нас відчинили…

Тоді біля адміністрації нікого не затримали. Ми спустилися на Майдан, де зустрілися з хлопцями, котрих випустили. Відбувся мітинг, після чого всі розійшлися. Ми пішли до свого офісу. Таке емоційне піднесення було — ми ж себе непогано показали, постояли за себе, з голими руками вийшли проти міліції.

«Дружина казала доньці: я в клітці, бо працюю в зоопарку»

— А потім вас затримали?

— Саме так. В офісі (на вулиці Димитрова. — Ред.) ми визначили, які в кого пошкодження. Я пішов з трьома хлопцями в аптеку по «зеленку» й бинти. А нам назустріч — автобуси з «Беркутом», із них посипались спецназівці, почали шикуватися. Забігаю в штаб: «Хлопці, «Беркут», будуть брати!». А вони якраз бутерброди розклали. Шкіль по телефону говорив, я йому: «Андрію, автобусів десять «Беркута»!», — а з вулиці вже: «Стоять!..» Нас — на землю, луплять ногами. Один почав було вже вилазити на диван — хотів стрибати на мене ногами. Але зайшов полковник Савченко й зупинив його: «Не треба! Виводьте їх!».

Заламали руки, ведуть. Один дубцем мені по голові: «Ти мені вже три місяці кров п’єш! Пам’ятаєш, як ти мене на Майдані перед людьми чмирив? Всьо, сядеш!».

Картина ще та: когось із хлопців під парканом б’ють по печінках (потім були й струси мозку, і ребра переламані), когось за ноги по землі волочать до автобусів… Дівчат під стінку поставили, біля мене — Наталка з Троєщини. Почалося брутальне обмацування. Кажу: «Їй же 16 років!». А «беркутівець»: «Та нормальна баба вже!».

Покидали в автобуси на підлогу, дехто ще й на спину хлопцям став. І розвезли по райвідділах, де кидали чоловік 30—40 в одну кімнату, і почали тягати на допити.

— Били й там?

— Вони більше душу відводили. Напевно, розуміли, що ударами нічого не доб’ються. Вони отримали команду: аби ми давали свідчення проти конкретних народних депутатів. Казали: ви — рядовий член акції, дасте свідчення — буде 15 діб, а депутатам кримінальні справи — по два–три роки умовно. Могли й посеред ночі висмикнути на допит — одні й ті самі питання. Кодексом лупонуть по голові, вдарять під ребра. Полковник із тобою говорить наче поважно: «Ну не хочете говорити — піду перекурю». А натомість заходить пара дядьків — бамц! — тебе додолу. Краще зразу встати зі стільця, бо його одразу вибивають. Деколи буває, що молотками, а в нас просто каблуком — по наручниках (Ігор потирає кисть руки, де лишився чималий шрам. — Авт.). Розтовкли добряче — три тижні не стихала.

— І що вам «приписували»?

— Нам казали, що інкримінують статтю, яка передбачає ув’язнення до 15 років. І під час допитів тиснули: «Двоє вбитих міліціонерів, вони — на твоїй совісті! А ви депутатів своїх бережете!».

— Чи в той час чинили тиск на ваші сім’ї?

— У колишньої дружини були проблеми на роботі. Вона працювала тоді в МНС, і їй погрожували, що звільнять, якщо вона поділяє мої погляди. Хлопців виключали з інститутів. Навіть у школі на дітей тиснули: вчителі казали, що їхні батьки — зеки. Нас тоді багато показували по телевізору, і моя трирічна донька все питала, чому тато в клітці. Дружина казала, що я поїхав далеко, працюю в зоопарку, колись повернуся.

Проводили обшуки. У моєї дружини був суто жіночий підхід: вона заховала в першу чергу гроші. А фотокартки з Кавказу, мій архів, списки фан–клубу збірної України з футболу, який я очолював, — усе вилучили. Потім ще й погрожували, що другу кримінальну справу будуть «шити».

— А як батьки відреагували на твоє затримання? Ти якось казав, що вони ніколи не знали про твої війни…

— Моя мама як жінка переживала протягом усієї акції. Коли я телефонував із майдану, завжди казала: «Давай, додому повертайся». Батько взагалі нічого не знав. І коли його викликали на допит, він навіть не вірив, що я міг бути організатором тієї акції.

— За судовим процесом над вами стежила вся Україна…

— Загалом у нас було 149 судових засідань. 42 слідчих вели 19 осіб — мабуть, не мали чим займатися. А судові засідання і справді збирали багато людей: у кінотеатр «Загреб», де проводили слухання, бувало, приходило понад 400 осіб. Ми одягали вишиванки, починали засідання із Гімну України, а закінчували «Реквіємом» Василя Лютого на слова Івана Франка. Судді чекали, «доки ми наспіваємося». Цікаво, що конвоїри часто самі просили нас заспівати.

— Ти чимало часу провів у СІЗО — СБУ та Лук’янівському №13. Які спогади лишилися про ті тюрми?

— Спершу нас завезли в СІЗО СБУ. Там діяли по–хитрому: пішов шантаж уже з приводу моєї участі в подіях на Кавказі, а «трупи міліціонерів» десь зникли. Однак «пришити» вони так нічого й не змогли — не було доказів.

У СІЗО СБУ побутові умови кращі: там навіть у коридорах лежали килимки, «продольні» конвоїри ходили в капцях. Пам’ятаю, один — дядько років 50 — веде по коридору й каже: «15 років тому я тут Хмару водив на допити, тепер він — депутат, а я тебе веду. Ось ти вийдеш, може, теж депутатом станеш, а я так тут і лишуся сидіти». «Так ви ж самі себе сюди посадили», — кажу йому.

У СІЗО ми оголосили голодування з вимогою звільнити нас на підписку про невиїзд — ніхто ж із потерпілих міліціонерів не загинув, у двох правоохоронців були тріщини в пальцях, струс мозку. І на 17–й день голодування мене випустили. Потрапив одразу до лікарні, а потім знову занурився у політичну атмосферу: мав приїхати Папа Римський, ми пообіцяли надати охорону, щоб не було ніяких провокацій з боку «русского міра».

А коли через два тижні я йшов на прямий ефір, мене знову заарештував спецназ СБУ. Кинули в камеру–одиночку. Пройшов тиждень, другий. Я питаю: «Де ж сусіди? Чому я сам?» А мені кажуть: «Знаєте, стільки мало лишилося затриманих. Будете сидіти по одному». Це був відвертий психологічний тиск: коли ти в чотирьох стінах, відеокамера, за тобою постійно слідкують…

— Ви якось тримали зв’язок з іншими ув’язненими?

— Після того, як ми відсвяткували Новий рік, нас перевели на Лук’янівку. Знаходили своїх по «дорогах» — це натягнуті нитки між камерами, якими передають записки. Писали: «Я такий–то в такій–то камері. У вас унсовці є?»

…У Лук’янівці є так звані «прес–хати», де ламають людей. Щодо нас це не застосовували, бо в Європу вже пішла інформація про події «УБК». Але постійно закидали провокаторів, щоб зачепитися, здійняти бійку. Підселяли «курок», які мали «пробити» на душевні розмови.

У Лу’янівському СІЗО я захворів на туберкульоз — через умови утримання: вологість, переповнені камери, брак повітря. Тому після винесення вироку мене відправили на 17–ту туберкульозну зону — у Харківську область.

«На зоні я був мало не легендарною особистістю»

— Багато хто з твоїх товаришів розказував, що на зоні до вас ставилися шанобливо, навіть із захватом. І у вас була окрема «масть» — «унсовець».

— Було таке. Коли ми заїхали в Лук’янівське СІЗО, наступного дня про нас усі знали. Зі мною та деким із моїх товаришів у камері були хлопці з «топ–сервісу», яких обвинувачували у вбивствах. І хоча вони були кримінальні, але й вони ставилися з повагою.

І на зоні про мене вже знали. Пригадую, привезли нас на Харківщину, вивантажили з вагона–«столипіна». Конвоїр каже: «І кого це я тут везу?» Гортає мої документи: «Ні фіга собі, 72 потєрпєвших міліціонера!» За законами кримінального світу це — мало не подвиг. Тож я був легендарною особою (сміється).

У зоні знали, що наша справа на контролі в Києві. Була команда: створити нам суворі умови, але без «безпрєдєлу».

Були ситуації, коли я доводив, що вмію за себе постояти. Бувало, й інших захищати доводилося. Дехто просив через адвоката слово замовити, допомогти написати скаргу, касацію. До мене ставилися як до «еліти зони». «Братва», яка мала свою комірчину — «шушу», — кликала мене на чай, поговорити.

Коли наш барак перетворили на будівельну бригаду, до нас «гоп–команда» не приходила, бо в нас були ломи, молотки, зубила, кувалди.

— Руслан Зайченко розповідав, що в тюрмі особливу увагу викликали ваші вишиванки, а один зек навіть просив тебе її подарувати. Ти і на зоні вбирався у вишиванку?

— Одягнув на День Незалежності. Народ на мене витріщився, як на незрозуміле явище. По–перше, на зоні не дозволяється нічого світлого носити, а в мене біла вишиванка. «Хазяїну» зони повідомили, мене викликав начальник оперчастини й каже: «Скидай». Я відповідаю: «Буду у вишиванці — День Незалежності сьогодні. Хочете — закривайте на ШІЗО». Вони порадилися — і махнули рукою. Правда, у «чорні» списки потрапив. Але після цього до мене з бараку почали всі прибігати — я ж проти адміністрації пішов.

— А як тебе на зоні називали?

— Так само був Тополею. Як після Абхазії прив’язалося, так і лишилося.

— Умови, певно, були далекі від санаторних…

— Не санаторій, точно! Наприклад, на зоні в одному бараці по 300 чоловік. А загалом п’ять бараків. Один із них «титанік» — туди «туберкульозників» відправляли помирати, вони вже кров’ю харкали.

Методи тиску теж були різні: наприклад, у штрафний ізолятор саджали, в «холодну»: кімната, де є лише матрац, дають одну баланду, на ліжко вдень сідати не можна. Гупнути можуть, водою вночі облити. Або на підлогу взимку води з хлоркою линуть — дихай на здоров’я.

Дуже важко було влітку. У Харківському СІЗО, де я був етапом, нас застала страшна спека: кімнатка маленька, усі перуть речі, сушать їх, пітніють, а вікна — з подвійними пакетами. Люди, які мали слабке серце, помирали. Були такі, що різали собі вени, аби їх вивезли на «больнічку». А ще курять усі біля вікна: із 20 чоловіків, які там були, лише я не курив.

До речі, курити я кинув через дев’ять днів після затримання — у день народження, коли мені виповнилося 28. Зробив собі такий подарунок. І от уже буде десять років, як не курю.

Хоча мені передавали цигарки, вони були своєрідною валютою. Якось на день народження передали сигари. Я хлопців пригостив: їдемо в «автозаці», усі — з сигарами, як дядьки (сміється). Тільки в мене слина тече, але тримаюся, щоб не закурити.

«Час у тюрмі був одним із найпродуктивніших періодів мого життя»

— А тобі не прикро за те, що стільки відсидів? Три роки випало з життя…

— «Прикро» — не прийнятне слово для людини, яка «правильно» сиділа. Як казала одна пані, «справедливість є, за неї потрібно боротися». Питання справедливості — так, воно порушене. Але чоловіки ж не ображаються, як відомо, а засмучуються. Як казав відомий кіноперсонаж: «Не за себе прошу. За державу прикро». Нам прикро за тих «вождів», які не виправдали народних сподівань. А щодо тюрми… Я ні про що не жалкую. І нам не соромно за ту акцію. Час, проведений в ув’язненні, вважаю одним із найбільш продуктивних періодів свого життя: я набрався неоціненного досвіду, прочитав понад сотню книжок. Дуже цінний час для того, щоб розібратися в собі, зробити висновки.

— І якщо виникне потреба, підеш знову на барикади?

— Ось учора був (інтерв’ю відбувалося 23 лютого. — Авт.) на акції протесту біля адміністрації Президента на підтримку «тризубівців». Для українців поняття «наших б’ють» повинно діяти завжди. Ми пам’ятаємо 11–ту заповідь Христа — «Не бійся!»

ДОСЬЄ «УМ»

Ігорю Мазуру (псевдо — Тополя) — 37 років.

Народився на Хмельниччині, закінчив Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, за фахом — історик. Зараз — студент 3–го курсу юридичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка.

Активіст УНА–УНСО з 1990–х років, голова київського обкому партії. У 2002 р. був засуджений за участь у бійці під адміністрацією Президента в ході акції «Україна без Кучми» до трьох років ув’язнення.

Тополя нагороджений трьома орденами — державним «За мужність» 3–го ступеня, грузинським орденом Вахтанга Гаргасалі 3–го ступеня, унсовським «Пустельним хрестом».

Одружений удруге. Має 13–річну доньку Олю від першого шлюбу та однорічного сина Ярослава — від другого.

ДОВІДКА «УМ»

У «справі 9 березня» проходило 19 осіб. У СІЗО перебувало 18, які отримали від двох до чотирьох років позбавлення волі.Трьох із них — Василя Назара, Дениса Андрусенка та Андрія Косенка — нині немає серед живих.

В ОЧІКУВАННІ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Унсовці, засуджені у «справі 9 березня», досі не реабілітовані. «Ми подали документи до Страсбурзького суду з прав людини, — розповідає Ігор. — Адже для нас є важливим отримати рішення, за яким наше покарання буде визнано політичними репресіями. Чомусь було ув’язнено представників лише однієї політичної сили. У Європі за таке дають максимум півроку, а для нас прокуратура вимагала десять».

«Ми намагалися провести через парламент закон про нашу реабілітацію. Його вже були прийняли у першому читанні. Але Андрій Шкіль паралельно висунув свій проект. У результаті для ухвалення нашого варіанта не вистачило чотирьох голосів — не проголосувало більше десяти «помаранчевих» депутатів. Згодом Верховний Суд повторно постановив, що нас засуджено законно», — констатує Тополя.

В унсовців є чимало запитань, зокрема, до Юлії Тимошенко, яка начебто заявляла в своєму оточенні: «Країні потрібні політв’язні». «Вона була кілька разів головою уряду, — нагадує Тополя. — А ми відбували покарання за акцію, у якій вона себе вважає «супервождем». То чому ж вона не посприяла тому, щоб пройшов закон про нашу реабілітацію? А коли Юлія Тимошенко була Прем’єром, Кабмін на запит зі Страсбурзького суду щодо нашої справи відповів, що ми є кримінальними злочинцями, засуджені відповідно до чинного законодавства і уряд відкидає всі наші претензії».

ОСОБИСТЕ

«Моя колишня дружина — не декабристка »

— Ігоре, це правда, що твоя перша сім’я розпалася через ті політичні події і твоє ув’язнення?

— Моя колишня дружина — не декабристка. Так. Психологічно було важко. Увесь час я думав: як там моя дитина? кого вона називає татом? А тут ще й однокамерники «досвідом» діляться: все, тепер ти дитину не побачиш… На щастя, ми порозумілися з колишньою дружиною, і зараз я нормально спілкуюся з донькою.

А в ув’язненні мене з рідних навідувала лише мама. Як згадаю, скільки вона витримала — три роки тюрми, СІЗО, поїздки із Хмельницького в Харківську область із важкими сумками. Добиратися потрібно було полями, 3 км від електрички пішки, доводилося і снігами. Що тут скажеш.

Із товаришів на зону до мене приїжджали Руслан Зайченко з Юрою Луценком. Він тоді став уже народним депутатом, і зонівське начальство запопадливо бігало перед ним. Та поїздка поліпшила ситуацію з медобслуговуванням і харчуванням для ув’язнених.

Українська національна асамблея