неділю, 30 листопада 2008 р.

Вічна пам’ять!

У пятницю пішов з життя Петро Андрійович Хмарук, член Проводу УНА-УНСО, людина-легенда, що провела в ув’язненні більше 35 років.

Вороги називали його "хрещеним батьком" української мафії. А я - не тільки тому, що про мертвих добре або нічого - я дійсно пам’ятаю про Андрійовича тільки хороше.

Біографія П.А.Хмарука (взята з передвиборчої листівки 1995 року):

Народився у 1944 році. Організатор післявоєнного підпільного руху в Україні. З 16 років професійний революціонер, згодом - невловимий керівник антирадянського підпілля на Київщині (кінець 60-х рр.), відомий публіцист. За його затримання КДБ тричі призначав винагороду. В результаті переслідування режимом провів в ув’язненні 29, 5 років (листівка - 1995 року, потім Петра Андрійовича було ще раз ув’язнено - О.Б.), проте політичну діяльність не припинив. Ініціатор численних страйків ув’язнених у радянських концтаборах. Член проводу УНА. Християнин.



**********************************************
Ми познайомились 8 липня 2005 року, на похоронах обласного командира УНСО. Того дня Андрійович востаннє звільнився з в’язниці - і одразу потрапив на похорон. Потім хлопці, посміюючись, розказали мені, хто цілого дня, у страшенну спеку, носив за мною мою важкенну сумку.



Подивишся на деякий сучасних хлопців, послухаєш їх - таке враження, що зеки на волю вийшли. А він, що мало не дві третини життя провів за гратами, поводився як аристократ.
Був надзвичайно ввічливий з жінками. Завжди цілував ручку, галантно пропускав вперед, подавав одяг і, не зважаючи на літній вік, не сідав, якщо стояла хоча б одна жінка чи навіть дівчинка.

Я любила бувати у нього в гостях, знайомитись із його знайомими, серед яких було повно цікавих людей. Він все хотів, щоб я взяла у когось з них інтерв’ю - але мені тоді не було де це друкувати.


Він був патріотом - причому патріотом з минулого: сучасних політиків і їхні дії, за які ми всі їх дуже "цінуємо, любимо і поважаємо", не розумів і не сприймав. Вважав, що боротися слід іншими методами.



Він був безсрібником - у його квартирі тижнями жили приїжджі - з Організації і не тільки. Один з них, чи не агент спецслужб, поцупив якось у Андрійовича весь його фотоархів. Він просив мене потім, щоб я надрукувала йому всі фото, на яких є він або його знайомі. Я обіцяла, але не дійшли руки. Все треба робити вчасно. Пробачте, Андрійовичу.

А ще він єдиний не забував про наші дні народження. Приходив на штаб з яким-небудь зворушливим подарунком. Якщо людини не було, залишав річ і потім передзвонював, турбувався, чи ми її не "замотали".



За два дні до смерті я провідала Петра Андрійовича у лікарні. Він був одягнений у синьо-жовту футболку з написом "Україна. Отримала незалежність у 1991 році".

UPD: Поховання у понеділок, 1 грудня. Прощання і відспівування об 11 ранку на Аскольдовій могилі. Олена Білозерська

суботу, 29 листопада 2008 р.

Американці готові робити ставки на дату вбивства Обами

Власник магазинчика в місті Стендиш, штат Мен, виступив з ініціативою Osama Obama Shotgun Pool. Він запропонував робити ставки по одному долару на дату, коли Барак Обама буде убитий. Рекламний щит з написом "Сподіваємося, що хтось виграє" привернув увагу численних гравців.
Зазначимо, що це ще одна ініціатива в низці епізодів, пов"язаних із загрозою для життя Барака Обами.
Зрозуміло, що на президентських виборах власник магазина голосував не за кандидата від Демократичної партії. Про це пише сайт NEWSru.com.
Міська рада Стендіша, населення якої ледве перевищує 9 тис осіб, одностайно засуджує цю ініціативу, як взагалі будь-яке підбурювання до насильства. Проте міська влада не вважає потрібним прийняти якісь заходи, захищаючи право на свободу думок власника магазина.
Обама отримав перемогу на президентських виборах 4 листопада. І вже до 8 листопада більше ста осіб звернулися в букмекерську контору William Hill з бажанням зробити ставку на те, що новообраний президент буде убитий. Контора відмовилася приймати ставки.
Охочі зробити ставку на те, що той або інший політик буде убитий, були завжди, але ніколи їх кількість не була така велика, заявили букмекери.
Коментуючи ситуацію, представник William Hill заявив, що приймати ставки на замах на те або інше обличчя не є протизаконним, проте мотиви людей, що роблять такі ставки, викликають подив. За його словами, "навіть у букмекерів іноді бувають розкаяння совісті".
Нагадаємо, написи расистського характеру, які закликають убити нещодавно обраного президента США Барака Обаму виявлено у США в передмісті Нью-Йорка Мастик у середу. Секретна служба, яка відповідає за безпеку президента та інших перших осіб держави, почала розслідування цього інциденту.
Невідомі розписали фарбою із балончика більше 40 автомобілів. Як стало відомо, деякі написи містили погрози життю першого темношкірого президента у США.
У зв"язку з расистським характером написів справу розслідує відділ Секретної служби, який займається злочинами на ?рунті расової ненависті. Інцидент стався недалеко від того місця, де всього кілька днів тому група білих підлітків після сварки нанесла смертельне поранення іспаномовному чоловікові.
Крім того, в серпні 2008 року напередодні з"їзду Демократичної партії в Денвері, штат Колорадо, були затримані ще чотири людини, які також імовірно планували вбивство Обами. Пізніше прокурор Денвера розповів, що затримані не представляли реальної загрози для політика, оскільки у великих кількостях вживали наркотики і не змогли б здійснити задумане. Тим часом, слідство підтвердило, що змовники мали расистські мотиви.
Проте найгучнішим скандалом аналогічного характеру став арешт двох неонацистів, які збиралися убити Обаму, вдягнувшись у білі смокінги. Їм було висунуто звинувачення - підозрюваних звинувачено у розповсюдженні погроз на адресу Обами, незаконному володінні вогнепальною зброєю, а також змову з метою пограбування власника збройового магазина.
20-річного Деніела Коуерта та 18-річного Пола Шлессельмана було арештовано у жовтні. У момент затримання в їхній машині було знайдено декілька одиниць вогнепальної зброї. НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ

“Нахтіґаль” випурхнув у світ


Побачило світ нове видання з серії запитань і відповідей про визвольну боротьбу українського народу в середині минулого століття. Рік тому вийшла книжка “УПА в запитаннях і відповідях Головного Командира”, і ось сьогодні випурхнув з друкарні “Нахтіґаль” в запитаннях і відповідях”. Запитання, як і з УПА, протягом року ставили читачі сайту maidan.org.ua, а відповіді давав старшина цього військового формування Мирослав Кальба. Друкована версія відрізняється від інтернетної наявністю фотографій, фотодокументів та наукової довідки професора Паризького університету (Сорбони) Володимира Косика.
Непроста доля військової частини, яка за задумом ОУН повинна була стати кузнею військових кадрів Української Держави, відновленої Актом 30 червня, воєнна і повоєнна доля учасників — все, що могло вміститися у тісний формат видання — вмістилося. Читачі “Майдану” не стримувалися перед відвертими запитаннями про міфи навколо “Нахтіґаля”, а Мирослав Кальба докладно на все відповідав. В умовах сучасної України, коли “проффесори” пишуть “наукові” опуси, як “гауптштурмфюрер Шухевич командував батальйоном СС Нахтіґаль”, ця книжка розповість Вам, які труднощі довелось побороти організаторам куреня, щоб він приніс саме українську присягу, де корені вигадок про розстріл українцями польських професорів у перші дні німецької окупації Львова, чому німці не розстріляли нахтіґальців, коли ті відмовилися воювати на фронті.
Де тепер летітиме “Нахтіґаль”? — всюди, де є люди, небайдужі до минулого і майбутнього України. Минулого — бо потрібно змити пласти брехні, десятиліттями творені радянським аґітпропом, і показати людей, які йшли на смерть за Незалежну Україну такими, якими вони були насправді. В тих складних обставинах їм було нелегко обрати шлях до створення українського війська, і вони його знайшли саме таким — і ми маємо в нашій історії УПА. Майбутнього — бо історія повторюється, і може бути, що вже сьогодні потрібно давати відповіді на запитання, подібні до тих, які історія ставила перед Романом Шухевичем. Отож, “Нахтіґаль” прилетить до українських військових учбових закладів.
У Львові книжку можна буде придбати в “Українській книгарні” та “Глобусі” або ж у гуртово-роздрібного книгаря “Книжкові Джерела”, в Києві — в Українській видавничій спілці на Ярославовім Валу, 9. Націоналістичний портал

пʼятницю, 28 листопада 2008 р.

И.Поморцев. Колиивщина.


Сини мої, гайдамаки!
Свiт широкий, воля, -
Iдiть, сини, погуляйте,
Пошукайте долi.

Тарас Шевченко «Гайдамаки»
Своим украинским братьям посвящаю.
В этой статье речь пойдёт о малоизвестном в широких кругах восстании на территории Юго-Западной Руси –Колиивщине и о национально –освободительном движении украинского казачества и крестьянства - т.н. Гайдаматчины.
Сколько было размазано имперцами розовых соплей о совместной борьбе русского и украинского народа против «польских панов» и «католических собак»!!! Сейчас я расскажу о одной из наиболее гнусных страниц в истории Российской империи- о совместных действиях царских и польских карателей против украинского народа в ходе грандиозного национального восстания 1768 года.
А теперь обо всём по порядку. Само слово «гайдамак» - турецкого происхождения, означающее «гнать, угонять ,нападать» - так турки называли отряды нападавших на их приграничные земли . Изначально это были разбойничьи шайки из украинских крестьян, казаков и разорившейся польской шляхты, однако к 18 веку «гайдаматчина» уже представляла из себя мощное национально-освободительное движение, борющееся против инородцев ,в первую очередь поляков и евреев. Изменился и национальный состав гайдамаков: теперь это были не только украинцы, но и тысячи русских крестьян, солдат и казаков бежавших из царской России на территорию сегодняшней Украины. Гайдамакам помогали крупнейшие православные монастыри Украины, правда не в лице своей официальной иepapxии (ну это понятно, кто б сомневался), а в лице отдельных монахов, чаще всего — управителей монастырских имений, которые снабжали. припасами и оружием, доставляли им у себя убежище до и после похода и т. д.
В начале 1768 года обстановка в некогда единой Речи Посполитой обострилось до предела. Произошёл раскол польской шляхты и вспыхнула междоусобная война - при этом «крайним» в этой борьбе становилось украинское крестьянство, именно они становились жертвами панской свары.
Естественно, эти события дали новый толчок гайдамацкому движению. Значительная часть гайдамацких отрядов формировалась на левом берегу Днепра; еще более их собиралось в южных степях, и с наступлением весны они один за другим вторгались в пределы Речи Посполитой, грабя и убивая панов, иногда разоряя целые местечки и вступая в сражение с польскими войсками. Польские власти пытались подавить движение путем репрессий над населением и пойманными гайдамаками. Всякий попавшийся в плен гайдамак неизбежно подвергался смертной казни через повешение, четвертование или сажание на кол - но это только увеличивало храбрость гайдамаков в стычках с польскими войсками и не прекращало набегов.
Однако для полномасштабного восстания –не хватало ЛИДЕРА. И вскоре он появился. Бывший запорожский казак, решивший посвятить себя религии и бывший к тому времени послушником в Мотронинском монастыре - Максим Железняк (Зализняк).
Личностью он был, без сомнения, неординарной и весьма лихой, даже по тем неспокойным временам. Железняк стал во главе гайдамацкого отряда, назвавшись запорожским полковником, сзывая к себе народ и распуская слухи об имеющейся у него грамоте Екатерины Второй, повелевающей истреблять поляков и евреев на Украине. Толпы народа сошлись на этот призыв и Железняк, постепенно увеличивая свои силы, вышел из Мотронинского леса. Костяк его войска составляли конные, отлично вооружённые трофейным польским и турецким оружием гайдамаки числом в несколько сотен. По ходу к восстанию присоединялись тысячи крестьян вооружённых в основном колами - отсюда и пошло это, вошедшее в историю грозное слово, КОЛИИВЩИНА.
Словно разрушительный торнадо шел Железняк по Украине, мстя за вековые притеснения. Везде на своем пути избивая поляков, евреев и униатских священников, главный отряд гайдамаков или колиев, под начальством Железняка, прошел через Медведовку, Жаботин, Смелу, Черкассы, Корсунь, Канев, Богуслав, Наиболее жестоки были расправы в местечке Лисянке и Умани, где, как в хорошо укрепленных местах, собралось много поляков и евреев, думая отсидеться от гайдамаков. Перед Уманью силы гайдамаков особенно возросли, благодаря присоединению к ним высланной против них надворной казацкой команды владельцев Умани - Потоцких, под начальством сотника Ивана Гонты.
Иван Гонта - историческая справка. По рождению крестьянин с.Росошек, входившего в состав Уманского имения Потоцких, он был зачислен в надворную казацкую милицию и уже в 1757 г. занимал в ней должность старшего сотника. Пользуясь большою популярностью среди своих товарищей, он успел в то же время заслужить особое расположение и доверие своего владельца, воеводы Салезия Потоцкого, который не только освободил его с сотней из-под власти полковников милиции поляков, подчинив его непосредственно губернатору Умани Младановичу, но и дал ему в пожизненное владение сс. Росошки и Орадовку. Выдаваясь из среды казаков своим образованием, Гонта занял видное положение даже в местном польском шляхетском обществе, хотя последнее и относилось к нему с затаенной завистью и враждебной подозрительностью. Она проявилась особенно ярко, когда возникла барская конфедерация, а вслед за тем пошли и слухи о возбужденном ее насилиями гайдамацком движении. Младанович насколько раз получал доносы на Гонту, но, не имея никаких ясных улик, не решался сменить Гонту, зная его популярность в милиции. С приближением Железняка губернатор решился отправить против него надворных казаков, в том числе и Гонту. Гонта вступил в сношения с Железняком и перешел к нему со всею милицией. (Т.е поступил ,как и полагается настоящему русичу- остался со своим народом а не стал карателем).
В то же время отдельные гайдамацкие отряды под предводительством посланных Железняком, а то и вполне самостоятельных ватажков, как, например, Неживый, Бондаренко, Швачка, Гайдаш и др., рассыпались по всей стране, производя страшные опустошения. Все пойманные на месте представители польской знати и их слуги уничтожались поголовно . Восстание расширялось с каждым днём – отряд Железняка и Гонты насчитывал уже несколько тысяч человек и был отлично вооружён в том числе и артиллерией.
Тем временем Российская Империя ввела на территорию Речи Посполитой – «ограниченный контингент» с целью поддержать своего ставленника на польский престол. Изначально отношение Екатерины Второй и её генералов к повстанцам было презрительно-настороженным, как к «взбунтовавшейся против господ черни», однако их терпели по двум причинам – гайдамаки делали полезное для Империи дело, истребляя отряды противников Екатерины -«конфедератов», и к тому же численность царских сил на Украине была явно недостаточной для широкомасштабной зачистки.
Отношение же украинцев вообще и гайдамаков в частности к имперским войскам было, наоборот, восторженным; их встречали как братьев, пришедших помочь в освобождении Украины от «поганых ляхов»… Если бы они знали, что ждёт их в последствии...
Лидеры восстания Железняк и Гонта в захваченной Умани провозгласили автономию Украины - т.н. «гетманщину». Железняк был выбран гетманом, а Гонта получил чин Уманского воеводы. Это известие буквально вывело «русскую матушку-царицу» из себя. «Взбунтовавшихся холопов» было решено примерно наказать. Чашу терпения имперских властей также переполнили факты перехода на сторону гайдамаков солдат и даже офицеров регулярной армии и угроза выплёскивания восстания на имперскую территорию, за Днепр, где, как известно, пышным цветом расцвело крепостное право. К тому же сотни и тысячи русских крепостных бежали к гайдамакам, веря в вольную жизнь без «бояр и панов». На роль руководителя карательной операции был назначен генерал Кречетников, в подмогу ему были отправлены крупные имперские силы, несколько пехотных, гусарских и карабинерных (драгунских) полков, а так же отряды донских (!!!) и запорожских казаков (!!!); в приказе, данном Кречетникову, было указано «ИСТРЕБИТЬ РАЗОРИТЕЛЕЙ». Понимая, что открытое сражение с гайдамаками будет стоить очень дорого, Кречетников, как положено имперцу, решил действовать подлостью. К гайдамакам, в их лагерь под Умань, был отправлен отряд донских казаков во главе с полковником Гурьевым, который вез предложение Кречетникова о совместных действиях против поляков (ОЦЕНИТЕ ПОДЛОСТЬ «РОССИЯН»).
Этот хитрый полковник объявил доверчивым Железняку и Гонте, что «бить везде ляхов – это очень хорошее дело», но императрица очень просит помочь подавить окончательно сопротивление «конфедератов», то есть тех ляхов, которые хотят скинуть с престола друга и ставленника императрицы – короля Станислава. Против «конфедератов» надо срочно объединиться. И первая военная задача – взять Бердичев, где сконцентрирована большая часть «конфедератов». «Я готов идти хоть на Варшаву», - ответил Железняк. Он готов был действовать в союзе с Екатериной II до полной победы...
Железняк и полковник Гурьев договорились выступить в совместный поход 27 июня 1768 года. Договорились, что все пушки гайдамаков Железняк прикажет свезти в одно место, прикажет согнать в лагерь и всех лошадей. Начали готовиться к походу. К назначенному дню генерал Кречетников с карательным войском подошёл к Умани и затаился в Грековом лесу. А в самом лагере, по инициативе полковника Гурьева, была устроена «последняя перед походом гульба». Гайдамаки пели весёлые песни и восторженно поднимали свои чарки за императрицу, за генерала Кречетникова, за полковника Гурьева, за победу над ляхами и за хорошую и вольную жизнь, за объединение с Россией и т.д., а в это время к лагерю уже подъезжали сотни подвод с верёвками, колодами и кандалами, прочим палаческим инструментом. А затем ночью на спящих гайдамаков набросились донские и запорожские казаки, солдаты и драгуны и стали вязать...
Кандалов и колодок не хватало и тогда часть гайдамаков казнили на месте, зарубив или закопав заживо в землю. Вот так бездарно, доверившись слову имперцев, тысячи повстанцев за одну ночь попали в цепкие лапы карателей. Что происходило дальше можно увидеть только в самых жутких фильмах ужасов. Гонта лежал на земле, а генерал Кречетников избивал его, лежащего и связанного, палкой. Прибыл в лагерь скоро и польский граф Браницкий. Он был очень доволен. Генерал Кречетников сразу же отдал этому графу на расправу 845 гайдамаков. Отдал на расправу и Гонту. Отдал на расправу и начальников отрядов – Мартына, Белугу, Шило и Потапенко.
(ЧТО НА ЭТО СКАЖУТ НАШИ «ПРАВОСЛАВНЫЕ ПАТРИОТЫ» и прочие монарху..сты??? Типа «провославные» вяжут православных и отдают их на расправу католикам и иудеям - это и есть основная имперская идея России???)
Граф Браницкий передал Гонту в кровавые лапы Иосифа Стемпковского, большого специалиста по пыткам и казням. Браницкий требовал выдать ему всех пленных «разбойников», но генерал Кречетников отказался выдать ляхам тех пленных, которые родились на русской стороне Днепра. «Они – имперские подданные, и судить их будут в России» (гуманист был генерал Кречетников). Генерал забрал «весь трофей» – тысячу лошадей, 30 знамён, 15 пушек, всё золото и серебро, отнятое гайдамаками, и покинул лагерь.
Десять дней Гонту и других повстанцев ляхи истязали, наслаждаясь их муками. Потом трибунал вынес приговор, с восторгом принятый всеми ляхами и жидами. Историк Голобуцкий писал, что трибунал приговорил казнить «этого злодея» в течение двух недель. Первые 10 дней железными щипцами медленно сдирать с тела Гонты кожу. На 11-й день - отрубить ему обе ноги, на 12-й день – обе руки, на 13-й день - вырезать сердце, на 14-й день – отсечь голову. Потом труп раздробить на более мелкие куски и вывесит эти куски тела Гонты в 14 городах, для устрашения русичей («украинцев», «схизматиков», «быдла») и для удовлетворения чувства мести у ляхов и жидов.
По рассказу шляхтича Д. Охотского, “Гонта вышел на казнь с лицом спокойным и весёлым, будто направился к куму на крестины. Палач содрал с него полосу кожи, брызнула кровь, но лицо гайдамака не дрогнуло. Палач содрал новую полосу кожи, и тогда Гонта сказал: «Вот говорили, что будет больно, а на самом деле ничего не больно». И тогда, видя, что гайдамаку не больно и не страшно, посчитали за лучшее не растягивать казнь, а сразу отрубить гайдамаку голову.” Череп Гонты с остатками мяса, изъеденного червями и птицами, долго еще висел прибитым на виселице на месте казни. Так же, как и Гонту, замучили и начальников отрядов – Мартына, Белугу и Шило. А Потапенко посадили на кол. Тогда польские палачи повесили 700 гайдамаков, то есть почти всех, которых выдал генерал Кречетников графу Браницкому.

В местечке Кодня –был создан специальный трибунал который «ускоренно рассматривал» дела «разбойников и смутьян».

Массовые казни русских повстанцев, и тех, кто помогал им, и тех, кто открыто сочувствовал им, тогда шли по всей территории Украины. Для большего устрашения русичей часто казнили по несколько десятков человек в день. В одной Лисянке Иосиф Стемпковский, фаворит короля и главный каратель, приказал повесить в один день 60 украинских крестьян, которые, как он полагал, были замешаны в бунте. Польское и еврейское население, спрятавшись за спину имперских войск «русскоязычного» генерал Кречетникова, требовало крови и зверств, как можно больше крови и зверств, требовало рубить украинцам головы, четвертовать русских, сдирать с них кожу, вешать и сажать на кол.. До сих пор неизвестно и число повстанцев, убитых «русскоязычными» карателями. Каратели генерала Кречетникова и генерала Вунча зверствовали не меньше ляхов. Кровь русичей лежит и на запорожских, и на донских казаках, участвовавших в «усмирении».
Полковник Протасьев разбил отряд Журбы, взял в плен 137 гайдамаков и многих сразу же казнил. В Лебединском лесу погибло от царских войск много гайдамаков из отряда Семёна Неживого. В районе Белой Церкви князь Баратов разбил гайдамаков из отряда Бандурки. Пленных повстанцев сразу же публично казнили, а раненных каратели закопали живыми в землю (вот оно, «имперское православие» во всей красе). Переправлять пленных повстанцев на русский берег Днепра многие офицеры ленились, и потому приказывали их рубить. Офицеры, которые были подобрее, всё же переправили сотни повстанцев в Россию, но судьба этих повстанцев тоже была не слаще. Десятки пленных были замучены. Тюрьмы были переполнены. Сотни повстанцев умирали в тюрьмах в нечеловеческих условиях. Трупы несколько дней гнили среди живых арестантов. Палачи избивали осужденных повстанцев батогами, вырывали ноздри, клеймили и отправляли на каторгу.
К чести русского оружия, не все офицеры замарали оружие в крови своих братьев – гусарский капитан Станкевич, к примеру, вместе со своим отрядом присоединился к гайдамакам и несколько месяцев наводил ужас на карателей. Однако героизм и честность отдельных личностей не могли скрасить картину тотальной имперской гнусности которая предстаёт перед нашими глазами.
Максиму Железняку –удалось скрыться из ловушки под Уманью, он и ещё несколько его сторонников были схвачены позже.Как «имперского подданного» его не отдали полякам, а «гуманно» бив кнутом и вырвав ноздри, отправили в «вечную ссылку» в Нерчинск. Последние искры КОЛИИВЩИНЫ были потушены польскими и царскими карателями в следующем 1769 году. Общие потери Украины от « совместной спецоперации» по «усмирению быдла и холопов» составляют, по мнению разных источников, от 15 до 30 тыс. человек замученных, утопленных, зарубленных, бежавших в Австрию и Турцию.

С тех событий прошло уже 240 лет а точного количества жертв польско-имперского террора не знает никто. Сейчас я хочу обратится к своим братьям-жителям Восточной Украины. Вы стремитесь быть « вместе с Россией»??? Так ваши предки Железняк и Гонта тоже искренне хотели быть вместе с Россией. Как и тысячи гайдамаков и крестьян. ТАК РОССИЯ ИХ ПРЕДАЛА И ПЕРАДАЛА НА РАСПРАВУ ИМЕННО ТЕМ, ПРОТИВ КОГО ОНИ И БОРОЛИСЬ, ИСКРЕННЕ НАДЕЯСЬ НА ПОМОЩЬ СВОИХ БУДУЩЕХ КАРАТЕЛЕЙ. Причём предали ради сиюминутных политических кульбитов.
РОССИИ никогда не были нужны свободные граждане. Ей нужны холопы, молчащие и ломающие шапки перед кавалькадами лимузинов со спецсигналами, где ездит «новое русское дворянство». Вас, братья, также используют как гайдамаков, а потом либо предадут, либо сделают овощами… тихими и безропотными, как и большинство нынешних «россиян» А в случае неповиновения – Россия использует карателей. Как использовала раньше. Так что братья, бросьте ваши иллюзии о « Великой России».
Северное Братство вместе с нашими соратниками на Украине предлагает проект воссоздания Киевской Руси - национального государства славян с политической и духовной столицей в Киеве. Именно этот проект поможет украинцам и русским создать государство на основе расового и национального единства без имперских бредней и «комплекса старшего брата».Киевская Русь-2 проект государства вольных русичей, а не холопов и ментов. В ДЕСЯТКУ

Нахабність українофобів немає меж

Інколи складається враження, що частина політиків або немає розуму, або абсолютно сама себе не поважає у своїх намаганням прогнутись перед антислов’янським утворенням під назвою «російская фєдєрация».
Партія регіонів пропонує спільно з Росією написати підручник з історії. Про 25 листопада, заявив на прес-конференції депутат Харківської облради Ігор Массалов (фракція Партії регіонів), передає кореспондент «УРА-Інформ.Харків».
За словами Массалова «сучасні українські підручники з історії не відображують дійсності і вносять розкол між Україною і Росією, як тема Голодомору», який в Росії вважають лише «Великим голодом» і не вважають геноцидом, направленим проти українців. Не згодні в Росії і з відображенням Україною спірних питань історії двох держав. До того ж, на думку депутата, Україна отримала державність лише завдяки Росії. Отак член найкошернішого осередку Партії регіонів вчить нас українців нашої історії. УНТП

четвер, 27 листопада 2008 р.

Буковина - Українська

28 листопада о 15:00 відбудеться пікет румунського посольства за адресою Київ, вул. Бєлінського, 5А . Гасло акції: "Буковина - Українська!". У зв"язку із систематичною агресією Румунії стосовно України та Української Nації, що проявлялося у претензіях щодо острову Зміїний, видачею громадянства із заявою, що "це повернення втраченого громадянства, а не видача" та притензій на Північну Буковину, соціал-націоналісти не можуть стояти осторонь цих подій.
Ми не можемо стояти осторонь, коли нашу Батьківщину сміють поливати брудом іноземці. Вони брешуть про міфічні "утиски румунського населення" та про "румунську Буковину". Також, ми обурені позицією румунської правої організації "Нова Дряпта", яка збираєтсья проводити пікет українського посольства. Насправді, румунське населення, що проживає в українській Буковині має свої школи, радіо та газети. Можливо Румунія чекає, що ми ще раз нагадаємо, що саме вона чинила утиски українського населення на Буковині?
Можливо із румунськими здоровими силами ми зможемо із часом знайти спільну мову, але на даний час таких організацій чітко не проглядається.
Тому завтра, 28 листопада о 15:00 відбудеться пікет румунського посольства за адресою м. Київ, вул. Бєлінського, 5А . Мета акції: привернути увагу румунського посольства та українців, що незалежно від того, яку позицію буде займати офіційна так звана українська влада, ми - українські соціал-націоналісти завжди виступатимемо на стороні інтересів Української Nації та готові їх захищати.
Гасла акції: "Буковина - Українська!", "Не дозволиш плямити ні Слави ні Чести Твоєї Nації" та інші.

середу, 26 листопада 2008 р.

SS-Галичина

Східний кордон

За офіційною інформацією ЗМІ та деяким повідомленням Міністерства оборони, ЗС України укріпляють східні та південно-східні кордони України. Це рішення було прийнято реалізувати на 2009 рік.

Министр обороны Юрий Ехануров официально подтвердил, что грузино-российский конфликт заставил военное ведомство укреплять обороноспособность государства. "События на Кавказе заставляют каждую страну в этом регионе думать о безопасности в связи с новыми вызовами, - пояснил инициативу своего ведомства Юрий Ехануров. - Оказалось, что не все так спокойно, и в Европе могут быть вооруженные конфликты".                 Невідомо наскільки є серйозними наміри, але сам факт припускання можливості конфлікту говорить багато про що.

Гряде велика смута. Світова економічна криза, вибори, голод, війна. Із хаоса постане порядок. Наш Український порядок!

понеділок, 24 листопада 2008 р.

Бремя новостей

75-ті роковини Голодомору в Україні


Мойсей Фішбейн
український поет,
член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу
та Національної спілки письменників України,
лауреат премії імені Василя Стуса
Виступ на Міжнародному форумі „Народ мій завжди буде!”,
присвяченому 75-м роковинам Голодомору в Україні
Київ, Національна Опера, 22 листопада 2008 року

Високошановний пане Президенте України!
Ваша Святосте!
Ваші високоповажності!
Пані й панове!
Сімдесят п’ять років минуло відтоді, як сталінські нелюди вбили зумисне створеним голодом мільйони українських селян: дітей, жінок, чоловіків… У величезну українську могилу лягли не десятки, не сотні, не тисячі, не десятки тисяч - мільйони. Це було народовбивство.
Мільйони українців убито голодом у центрі Європи. Дітей, жінок, чоловіків… І не було їм ні співчуття, ні допомоги. В центрі Європи погибало, в центрі Європи конало вбиване сталінськими катами українське село. Діти вночі кричали, хлібця в мами просили. В мами хлібця не було: за наказом кремлівських душогубів забрали все. Потім дитячих голосів було вже не чути. Потім село починало жалібно вити. Потім тихо стогнало. Потім замовкало й перетворювалося на кладовище. А держава хліб мала. Це було народовбивство.
Сталінські сатрапи не боялися й не знали Бога. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932 - 1933 років був народовбивством, також не бояться й не знають Бога.
Я прошу людей, я прошу людство визнати:
Голодомор в Україні був народовбивством,
Голодомор в Україні був геноцидом.
Ось дитина, що гине з голоду. Ось мати, що, гинучи з голоду, бачить смерть своєї дитини. Ось батько, що, гинучи з голоду, бачить смерть своїх дітей і своєї дружини.
Подивімося в їхні очі.
Почуймо їхній передсмертний стогін.
Уявімо їхню смертну муку.
Пом’янімо кожного з них.
Вічна пам’ять убієнним.
Нашу пам’ять хочуть убити. Але наша пам’ять незнищенна.
Ми пам’ятаємо й пам’ятатимемо. Ми пам’ятатимемо й не простимо.
Вони хочуть убити український дух, українську мову, українську історію, українську минувшину й українське прийдешнє.
Вони хочуть убити самé українство. Але вони не пройдуть.
Вони не пройдуть! МАЙДАН

Війна в Осетії

Чомусь усі забули, що загострення конфлікту розпочалось не з бойових дій у Цхінвалі. До цього був підрив машини в 100 метрах від блокпоста російських миротворців під час якого загинули грузинські військовослужбовці. Це трапилось 1-го серпня, а тільки після цього, наступного дня, грузинські війська почали займати позиції біля Цхінвалу, де були неодноразово обстріляні з позицій в самому місті і тільки після цього грузини вступили у перестрілку. Наскільки адекватним було застосування сили хай з’ясовують правники-міжнародники, але подавати інформацію так, нібито відбувся безпричинний напад на «мирно спляче» місто не зовсім коректно.Сюрпризом для грузинів окрім миттєвого введення російських військ (складається враження, що вони тільки чекали команди) стала и потужна ППО осетин, через що штурмова авіація ВПС Грузії, яка мала на озброєнні легендарні «Грачі» фактично не відіграла значної ролі у конфлікті. Цікавий факт - пілот одного з підбитих російських літаків Су-25 був розстріляний у повітрі осетинськими підрозділами, які помилково прийняли його за грузинського льотчика. Уявіть, який галас підняла б Росія, якби це зробили грузини. Тут точно б не обійшлось без міфічних українських ППОшників.
Іншою несподіванкою став повітряний десант абхазьких підрозділів у Кодорській ущелині. До цього Абхазія як «потужна авіаційна держава» була маловідома. УНСО

Черный Передел

Итак, президентом США впервые в истории стал негр. Не хочу пугать, но это событие глобальной значимости. Прежде всего, оно задаст всему «белому миру» новые, гораздо более радикальные стандарты «большевизма» политкорректности.
В самой Америке, несомненно, усилится морально-политический террор со стороны цветных в отношении белых. Самое время вспомнить, что Барак Обама как деятель во многом сформировался в негритянских трущобах Чикаго, где проработал три года после окончания колледжа. Оттуда же родом его жена Мишель. По сей день он любит захаживать в заведения, где обслуживают только черных. Более того: «“Объединенная Церковь Христа”, к которой принадлежит Обама, тоже довольно специфическая организация. Руководитель ее филиала в Иллинойсе (прихожанином которого и является Обама) – афроамериканец Джеремия Райт. Он помогал Фаррахану (лидеру организации черных экстремистов «Нация Ислама» – А.Ш.) организовать “Марш миллиона черных мужчин” на Вашингтон в 1995 году. Сейчас Райт издает журнал Trumpet, в котором регулярно восхваляет Фаррахана, а недавно еще и вручил “черному исламисту” премию. Именно Райт благословил Обаму и перед выборами в Сенат (во время которых оба конкурента Обамы странным образом сняли свои кандидатуры) и перед нынешними выборами» («Аргументы недели» от 21 февраля 2008).
Джеремия Райт подчеркивает: «Барак знает, что означает быть чернокожим и жить в стране и культуре, которая контролируется богатыми белыми». В конце концов, Обама был вынужден отмежеваться от чересчур откровенных высказываний своего духовника, но при этом подчеркнул, что Райт остается, по сути, «членом его семьи».
Сам же Луис Фаррахан громогласно назвал Обаму «надежной всего мира» и даже «мессией» и сравнил с основателем «Нации Ислама» Фард Мухаммадом..
Кроме того, прослеживаются связи Обамы с Советом по Американо-Исламским Отношениям (CAIR). Напомним, что эта структура в 2007 году была внесена правительством США в список «не осужденных участников заговора» в связи с делом о финансировании организации ХАМАС. Дэниэл Пайпс уверен, что у Обамы есть «задолженность – возникшая в процессе развития его карьеры – экстремистскому исламу». Д. Пайпс приводит целый букет имен исламистских деятелей, так или иначе сотрудничавших с Обамой. Очевидно, исламистов вдохновляет мусульманское отчество Обамы – Хусейнович. В этой связи любопытно мнение Ли Смита из Гудзоновского института, высказанное им еще во время предвыборных баталий: «Отец Обамы был мусульманином и поэтому, согласно исламским законам, им является и кандидат (в президенты)…». Ведущий постоянной колонки в «Нью-Йорк Таймс» Никола Кристоф пишет, что Обама как-то признался ему: звуки мусульманского призыва на молитву – это самые прекрасныe звуки в мире. Вряд ли случайно, что одну из дочерей Обамы зовут Малия – это имя дочери известного исламского халифа Отмана. Вот тебе и «христианин»…
Но это далеко не все грани личности новоизбранного президента. Бывший посол Эстонии в России Март Хельме прямо сказал, что «Обама ранее был связан с коммунистическим движением, которое финансировалось из Москвы». Всем памятен скандал, вызванный появлением фотоснимка, на котором сотрудники одного из предвыборных штабов черного кандидата красуются на фоне портрета «героя Третьего мира» - Че Гевары. В связи с этим бывший главный политический советник президента США Джорджа Буша Карл Роув заявил: «Он (Обама) придерживается крайне левых взглядов. Когда в его штабе в Техасе был обнаружен коммунистический флаг, портреты Фиделя Кастро и других революционеров, таких как Че Гевара, в главном штабе Обамы просто пожали плечами».
Стоит упомянуть и о дружбе Обамы с известным левым радикалом Уильямом Айерсом, в 70-е годы готовившим ряд крупных терактов. Сейчас Айерс является профессором Университета штат Иллинойс в Чикаго и не раскаивается в своем прошлом. Дети Обамы и Айерса ходят в одну школу. Вероятно, неспроста Компартия США поддержала кандидатуру Обамы в передовице на своем сайте.
Каким образом деятель с такими связями, прямыми и косвенными, смог стать кандидатом в президенты от демократов, а потом и президентом – вопрос, конечно, интересный. Равно как и вопрос «Откуда деньги?». Об этом рассказывают много разного.
Например, М. Стуруа пишет: «Обаму финансируют такие титаны Уолл-стрита, как крупнейший в США банк “Ситигруп”, “Леман бразерс”, “Оппенгеймер и Ко”, голливудские магнаты, фармацевтические и страховые компании, индейские казино, лопающиеся от наличности» («МК» от 4 февраля 2008). Говорят, к начальной раскрутке Обамы приложил руку Сорос – «миллиардер, ненавидящий капитализм» и стремившийся сделать из молодого шустрого политика эдакого черного Ленина. Напомним также, что Маккейн обвинял Обаму в том, что тот скрывает от общественности источники финансирования своей избирательной кампании. В октябре кандидат от республиканцев заявил, что огромные спонсорские средства, привлекаемые Обамой для своей избирательной кампании, «идут вразрез с правилами, которые установлены после Уотергейтского скандала». По словам Маккейна, Обама получил «более 200 миллионов долларов от граждан, о которых ничего не известно». Кроме того, республиканцы выражали уверенность, что их оппонент незаконно получает деньги от иностранцев. Среди спонсоров Обамы называют криминальный бизнес и даже отделение ХАМАСа в Газе (положительные отзывы одного из деятелей этой организации об Обаме, действительно, известны). Не хочу распутывать конспирологические клубки, если таковые и есть, но, возможно, кто-то очень хочет «встряхнуть» Америку, сместить ее с тех оснований, на которых она стояла в течение двухсот лет. Характерно, что в лексиконе Обамы наличествует слово «перестройка», что позволило многим наблюдателям сравнивать его с Горбачевым. Но, похоже, это чересчур мягкая аналогия…
Цветные воспринимают победу Обамы как свой исторический триумф. Известный негритянский певец и танцор Ашер, принимавший активное участие в избирательной кампании черного кандидата, заявил: «Это войдет в историю, в историю черных, за все те жертвы, которые принесли великие Джозеф Лоуэри и Мартин Лютер Кинг, это плата за их жертвы. Великая Роза Ли Паркс… Столько людей принесли себя в жертву, чтобы у нас было право голоса».
Победа Обамы, несомненно, сильно повлияет на самосознание цветного населения США, сделает его более радикальным, более агрессивным. Ну с чем бы это сравнить? Представьте, что президентом России стал чеченец. Пусть и образованный, типа Владислава Суркова. Понимаю, что аналогия довольно условная с точки зрения политической, но она абсолютно верна психологически. Наверное, американские черные сейчас переживают примерно тоже, что и после победы северян в Гражданской войне 1861-65 гг. Это чувства торжества и жажды реванша, только неизмеримо более сильные, чем тогда, после победы армии Линкольна. Ведь сегодня черный с триумфом занял Белый дом! Вспомним, опять же, нашу голытьбу и шпану эпохи революции – вероятно, ее эмоции в чем-то сопоставимы с бурной радостью сегодняшних «афроамериканцев», только у последних она замешана не на классовом, а на расовом чувстве; хотя желание заставить белых «делиться», конечно, есть, да еще какое! Разумеется, это весьма опасные настроения, могущие вызвать самые разрушительные социальные последствия. Мишель Обама, «бойцовый пес» своего мужа, прямо заявляет: «С первого же дня инаугурации Барака он обратится с посланием к таким же юным цветным, какой когда-то была и я, и скажет им, что и их место за столом, где сейчас сидят только те, кто считает, что это место принадлежит им по праву избранных». Отметим, что в отличие от Обамы, старающегося сохранять некое политическое равновесие, его супруга в своих пламенных речах не стесняется апеллировать к расовому фактору.
При этом наверняка огромная часть белого населения переживает победу Обамы как национальную катастрофу. Эти белые понимают, что отныне они будут жить в другой Америке. Проиграл не просто Маккейн. Проиграла белая Америка. Проиграла Америка, основанная Вашингтоном и Франклином, известная нам по книгам Джека Лондона и Брет Гарта. Ведь что предложили республиканцы, выдвинув Сару Пейлин? Классический образ белой Америки – свободной, красивой, успешной, владеющей личным оружием, не приемлющей социальной уравниловки и государственного централизма. И этот образ не сработал. Немалая часть белых все-таки предпочла цветного авантюриста с путаной биографией и откровенно социалистическими замашками в духе «отнять и поделить». Проханов, недавно выступавший по радио, в данном случае прав: белая составляющая населения Соединенных Штатов в значительной мере деградировала.
Прежней Америки больше нет. Ее линчевала политкорректность.
Эффект от победы Обамы, подобно мощной взрывной волне, расходится далеко за пределы США. Ликует родина отца Обамы – Кения (Барак намерен отвалить около триллиона долларов на борьбу с «глобальной бедностью», прежде всего, конечно, в Африке), ликуют цветные в городах Европы, ликует Третий мир, «Юг». Еще бы: «наш человек» засел у руля ведущей страны «Севера»! Теперь исчезнут последние «расовые предрассудки», куцые ограничения миграции и восторжествует тотальная «толерантность» и социальная халява. Несомненно, что глобальное противостояние по схеме «Север-Юг» получило новый стимул и обрело новое качество.
Победа Обамы чревата последствиями, которые изменят всю расовую карту мира, в том числе и России. Это событие по значению и переломности вполне сопоставимо с 1945 годом. Ноябрьская революция в США – это пролог к мировой расово-социальной «перестройке», точнее, к всемирному «черному переделу». Алексей Широпаев

Расовая революция в США

Первые выводы из победы Барака Обамы.
В США произошла расовая революция. В этом главный смысл события. Началось с диссидента Мартина Лютера Кинга – закончилось президентом Обамой. Еще в 60-х Америка была, в общем, белой страной. Трансформация, увенчавшаяся выборами Обамы, произошла в течение примерно 30-40 лет – срок для истории ничтожный.
Американская элита «меняет кожу». Показательна позиция Колина Пауэла, который, поправ партийную дисциплину, открыто поддержал Обаму.
Характерна установка Обамы на перераспределение доходов состоятельных слоев населения в пользу «бедных». Если учитывать, что «бедные» - в основном цветные, а состоятельные – в основном белые, то суть этой красной экономической политики "раскулачивания" становится вполне очевидной.
При этом – уникальная концентрация власти в руках одной партии. Став хозяевами Белого дома, демократы, к тому же, обладают и большинством в Конгрессе.
США превращаются в «Советский Союз»? По аналогии с СССР, жившим за счет эксплуатации русского большинства, новые США, похоже, собираются жить за счет эксплуатации белого населения.
Соответственно, США вполне могут повторить судьбу СССР. Ответом белых будет дальнейший рост регионализма и сепаратизма, имеющий расовую подоплеку. Становится реальным выход из Союза штатов, имеющих преимущественно белое население. Редко соглашаюсь с Жириком, но, похоже, Обама действительно может стать последним президентом США, после которого «будет другая страна с другой валютой». Вернее, стрАны. Но возможно, этот тот самый случай, когда чем хуже, тем лучше. Белые американцы, наконец, получат возможность порвать с имперским «плавильным котлом» и начать свою другую историю.
Но это – гипотезы.
Реальность – лидирующую страну Севера возглавил цветной, да к тому же страдающий начальной формой большевизма. Это не просто революция. В этом есть нечто, простите, «апокалиптическое». Алексей Широпаев

Голодомор - это геноцид


…Еще в 1984 году американская правительственная комиссия под руководством Джеймса Мейса заявила, что «Сталин и его окружение совершили геноцид против украинцев в 1932-33 гг.». В 1989 г. Международная комиссия юристов под руководством Джейкоба Сандберга определила Голодомор как геноцид, имевший целью подавление «традиционного украинского национализма». В 2003 г., в ответ на соответствующие инициативы Украины в ООН, сенат Канады призвал правительство признать Голодомор геноцидом. В том же году сенат Аргентины принял «Декларацию памяти жертв Голодомора на Украине», а палата представителей Конгресса США – резолюцию, в которой Голодомор назван «актом террора и массового убийства, направленным против украинского народа». Тогда же сенат Австралии определил Голодомор как «одно из самых ужасных проявлений геноцида в истории человечества», а парламент Венгрии – как «геноцид, заранее спланированный сталинско-советским режимом». В 2005 году Сейм Литвы признал Голодомор «тщательно спланированным геноцидом народа Украины», а в 2006-м парламент Грузии сделал заявление о Голодоморе как о «преднамеренном геноциде украинцев». В 2007 году Конгресс депутатов Испании, парламент Перу и Национальный конгресс Эквадора определили Голодомор как акт геноцида. В том же году Французская национальная ассамблея зарегистрировала законопроект «О признании Голодомора 1932-33 гг. геноцидом украинского народа».

Убежден, что это только начало.

Таково мнение нормальных государств. Но у Эрэфии, которая, очевидно, к таковым не относится, особая точка зрения. Так, 19 ноября прошлого года Департамент информации и печати МИД РФ заявил, что украинское определение Голодомора как геноцида является «искажением истории». Примечательно, что этому демаршу российского МИДа предшествовала грязная вылазка хунвейбинов из Евразийского союза молодежи, разгромивших в Украинском центре на Арбате выставку, приуроченную к очередной годовщине Голодомора.

В марте этого года представитель России в Совете ООН по правам человека призвал мировую общественность «отказаться от попыток квалифицировать массовый голод 30-х годов как геноцид». При этом российский чиновник сослался на Конвенцию о геноциде (1948). Согласно этому документу, геноцид – это «истребление отдельных групп населения по расовым, национальным, этническим или религиозным признакам, а также умышленное создание жизненных условий, рассчитанных на полное или частичное физическое уничтожение этих групп, равно как и меры по предотвращению деторождения в их среде (биологический геноцид)». Российская сторона тщится доказать, что Голодомор на Украине не был направлен против украинцев как нации и потому, дескать, не попадает под определение «геноцид».

Дадим слово Наталии Дзюбенко-Мейс, жене гарвардского исследователя Голодомора Д. Мейса, редактору книги о Голодоморе: «Если миллионы людей, которые проживают на территории определенного государства, истребляются, умирают голодной смертью, отчего это нельзя считать геноцидом?.. На каком-то собрании ООН, когда формулировалось это понятие геноцида, то именно советские дипломаты настояли, чтобы в определении ООН среди признаков геноцида не было “классового” признака. Раньше советские дипломаты не позволили ввести “классовый” признак в международное понятие геноцида, а теперь их последователи борются против того, чтобы считать истребление наших людей геноцидом».

Да, верно: опять видны уши Совка. Понятно, что если бы международное определение геноцида включало в себя «классовый» признак, то Советский Союз можно было бы смело квалифицировать как преступное государство, а коммунизм – как преступную идеологию со всеми вытекающими последствиями. Однако в 1948 году Совок был еще достаточно влиятелен, чтобы не допустить этого.

Но отсутствует ли в Голодоморе национальный признак? Во-первых, сам товарищ Сталин признавал, что национальное и крестьянское порой тождественны до степени смешения: «Национальная проблема, в самой своей сути, это крестьянская проблема». Историки констатируют, что именно на 1932-33 гг. приходится «усиление антиукраинской и антиказачьей риторики Сталина». Сталин писал в письме к Кагановичу, что партийный и государственный аппарат на Украине кишит «националистами и польскими шпионами». Более того: «отец народов» открыто заявлял в этом письме, что в любой момент СССР может потерять Украину. Кроме того, именно в начале 30-х гг. началась кампания по деукраинизации Кубани – наследницы Запорожской Сечи.

А вот что писала «Пролетарская правда» от 22 января 1930 года: «Уничтожение социальной базы украинского национализма – индивидуальных крестьянских хозяйств – было одним из основных задач коллективизации на Украине…» Вот как получается: оказывается, «одной из основных задач» коллективизации в Украине было уничтожение украинского национализма! Товарищ Балицкий, тогдашний руководитель ОГПУ Украины, прямо говорил: «В 1933 году кулак ОГПУ ударил в двух направлениях: сначала его удар ощутили на себе кулаческие петлюровские элементы на селе, а во-вторых, главные ячейки национализма». Похоже, что подавление национализма было ГЛАВНОЙ задачей коллективизации и искусственного голода в Украине. «Предотвращение вспышки украинского сепаратизма в ситуации социально-политического кризиса, охватившего СССР» - так Институт истории Украины определяет цель Голодомора. В Украине это хорошо сознавали еще в 1933 году. В самый разгар Голодомора в редакцию газеты «Коммунист» пришло анонимное письмо из Полтавы с четкой формулировкой: «Физическое уничтожение украинской нации, истощение ее материальных и духовных ресурсов является одним из важных пунктов негласной программы большевистского централизма».

Да, массовый голод был и на Дону, и в Поволжье, и на Южном Урале, и в Западной Сибири, и в Казахстане. Однако такого террора голодом (определение Р. Конквеста), как в Украине и на Кубани, связанной с Украиной этнически и культурно, не было нигде. Изымалось ВСЕ продовольствие подчистую, прекращался подвоз товаров, запрещалась кооперативная и государственная торговля, а главное, умирающим от голода людям не давали возможности выехать из районов бедствия, превращенных в резервации. Именно ради этого 4 декабря 1932 года был принят закон о системе внутренней паспортизации, фактически означавший для крестьян новое крепостное право. Более того: специально для украинцев 22 января 1933 года была выпущена «Директива ЦК ВКП(б) и СНК СССР в связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины». Как видим, налицо истребление «отдельных групп населения», «умышленное создание жизненных условий, рассчитанных на полное или частичное уничтожение этих групп» - это из международного определения геноцида. Плюс национальный признак: «уничтожение социальной базы украинского национализма», борьба с украинским сепаратизмом путем массового умерщвления украинцев. А это уже классический геноцид, даже в его нынешнем определении, выработанном при участии советских коммунистов. Таким образом, можно смело утверждать, что именно применительно к Украине коллективизация стала классической формой геноцида.

Даже историк Михаил Назаров, которого в силу его монархических убеждений, трудно заподозрить в симпатиях к украинскому национализму, признает: «Несомненно, что Украина как главная житница страны и преимущественно земледельческая, крестьянская территория понесла наибольшие жертвы. Также и потому, что она по своей патриархальной “частнособственнической” крестьянской психологии оказала наибольшее сопротивление марксистской коллективизации и вызвала наибольшие карательные меры.

Поэтому можно с полным основанием говорить, что это был геноцид основной, крестьянско-христианской, части населения Украины…»

Отделение Украины от Империи всегда означало гибель последней. Именно поэтому Москва столь болезненно переживает украинскую самостийность – она нанесла Империи незаживающую рану. Без Украины Империя ущербна. Сталин прекрасно понимал, что Украина с ее колоссальным антисоветским и антиимперским потенциалом представляет страшную угрозу самому существованию Советского Союза – он хорошо помнил крестьянскую «мелкобуржуазную стихию», с которой столкнулся в Украине еще в годы гражданской войны. Неспроста он, даже после 1945 года, в пору своего наивысшего могущества, лично отслеживал борьбу с украинским национально-освободительным движением. Есть данные, что в1949 году Кремль намечал даже депортацию молодежи Западной Украины в Донбасс. Поэтому, конечно же, Голодомор в Украине носил характер борьбы с Украиной как таковой, имея все признаки геноцида.

Почему же нынешняя Россия отказывается считать украинский голодомор геноцидом, регулярно предпринимая, по словам МИД Украины, «циничные попытки унизить и опорочить память» миллионов жертв «коммунистического тоталитарного режима»? Да потому, что Эрэфия является правопреемницей этого режима, а стало быть, должна нести ответственность за преступления Совка. Вся правящая российская элита кровно связана с преступным Совком, поскольку именно из него происходит. Тот же Путин – выходец из преступной организации, кабинеты которой по сей день украшены портретами преступника Дзержинского. Россия остается глубоко советским государством – и по форме, и по содержанию. Можно ли ждать признания Голодомора геноцидом от политических наследников Сталина и Кагановича? Тема Голодомора – это шапка, горящая на голове нынешнего российского государства. Желание прикрыться от такого соседа членством в НАТО вполне объяснимо.<...>

Казалось бы, почему бы российскому государству в свою очередь не объявить Совок преступным режимом, проводившим политику геноцида русского народа? Тем более, что так оно и есть. Но подобные упования – то же самое, что и надежды на чистосердечное раскаяние серийного убийцы, поскольку, повторяю, Эрэфия громогласно, на каждом перекрестке, подтверждает свое правопреемство с кровавым Совком. Единственное, что остается Кремлю – прятаться за спину русского народа, апеллируя к его национальным чувствам: смотри, мол, до чего дошли «хохлы», в геноциде тебя обвиняют! Русофобия! Кремль, как всегда, пытается поймать русских в ментальную ловушку, заставив их отождествлять себя с Империей, а значит – и разделять с нею ответственность за ее преступления. Свою жертву – русский народ – Империя хочет выставить в роли соучастника собственных злодеяний. Поразительно, что этому гипнозу имперщины и советчины оказались подвержены не только обыватели, но и такие люди как Солженицын, вечная ему память.

Между тем, ни в одной из своих речей или статей Виктор Ющенко не обвиняет в Голодоморе русских. Да, украинские национал-демократы прямо говорят, что Голодомор, был «организован Москвой, извечным врагом Украины». Но Москва – это извечный враг и самих русских, еще с тех времен, когда московские деспоты, пользуясь ордынской «крышей», подминали под себя независимые русские государства, а затем на русских костях строили по лекалам Орды и Византии российскую империю (большевики лишь продолжили эту традицию централизма).

Именно Москва веками превращала нас, русских, в унифицированных «москалей», по-холопски кичащихся «великим государством», никогда им не принадлежавшим. Но сегодня все больше тех, кто противопоставляет свою русскость московщине и москвоцентризму. Медленно, но верно идет восстановление русской идентичности через категории прогресса, западничества, демократии и регионализма. Такой русский национализм, несомненно, открыт для диалога с украинской национал-демократией, в лице которой видит вдохновляющий пример. Вообще только союз двух национал-демократий – русской и украинской – может успешно решить задачу по культурно-политической реорганизации постсоветского пространства.

Революция национальной памяти в Украине набирает силу. В ноябре прошлого года, выступая в Киеве на мероприятиях в День памяти жертв Голодомора, Виктор Ющенко призвал убрать с украинской земли все памятники советизма. По его словам, Украина «должна надеть чистую рубашку и убрать с тела символы тоталитарного режима». Пора бы и нам, русским, подумать о том же и содрать с себя грязные лохмотья имперщины и советчины – пока не пришлось отдирать их от себя с мясом. Алексей Широпаев

На границе с Южной Осетией обстрелян кортеж с президентами Польши и Грузии


Польские власти утверждают, что колонна автомобилей, в которой находились президенты Польши и Грузии Лех Качиньский и Михаил Саакашвили, была обстреляна в воскресенье на границе с Южной Осетией, сообщает в польский телеканал TVN24.
Президент Польши в воскресенье прибыл в Грузию для участия в торжествах, посвященных пятой годовщине "революции роз". Прямо из тбилисского аэропорта Качиньский отправился в лагерь беженцев, которые пострадали во время августовского военного конфликта на Кавказе.
"Когда мы доехали до российского патруля, с их (с российской) стороны раздались выстрелы. Было как минимум три серии выстрелов из карабинов. Президент (Лех Качиньский) сохранял железное спокойствие", - сказал в прямом эфире телеканала министр в канцелярии главы Польши Михал Каминьский, который в составе официальной делегации находился в колонне автомобилей.
- Глава МИД РФ: "Это провокация"
- Вернувшись в Варшаву, Качиньский попросил никого не винить
"Это были наверняка выстрелы с российской стороны, но не могу однозначно утверждать - были ли эти выстрелы в воздух или в нашу сторону", - добавил Каминьский.
Лимузин с Михаилом Саакашвили и Лехом Качиньским не пострадал. В президентском кортеже было 5-8 автомобилей, уточняет корреспондент телеканала с места события.
По последней информации, колонна автомобилей уже направилась в сторону Тбилиси.
В посольстве Польши в Тбилиси подтвердили факт обстрела кортежа. "Это правда. Сегодня вечером на границе с Южной Осетией был обстрелян кортеж, в котором находились президенты Польши и Грузии", - сообщила РИА "Новости" по телефону секретарь посла Польши в Тбилиси. По словам секретаря, пока неизвестно, кто стрелял.
"Президенты не пострадали. Однако программа визита несколько изменилась, поэтому мы не знаем, состоится ли назначенная на вечер пресс-конференция президента Качиньского", - добавила собеседница агентства.
Лех Качиньский не считает, что инцидент со стрельбой нес угрозу. Польское телевидение приводит слова Качиньского, который утверждает, что стрельба велась с расстояния примерно в 30 метров. "Мы услышали очереди из автоматического оружия, это было в каких-то 30 метрах от меня", - заявил Качиньский.
"Сначала я стал смотреть, что там происходит, потом подошел к президенту Саакашвили, и мы медленным шагом пошли и сменили автомобили. Не думаю, чтобы была какая-то угроза", - добавил президент Польши.
Представитель южноосетинских властей опровергает информацию грузинских СМИ о причастности Цхинвали к инциденту с участием президентов Грузии и Польши Михаила Саакашвили и Леха Качиньского в буферной зоне.
"Грузинская сторона в очередной раз распространяет дезинформацию. Сегодня они сообщили о том, что осетинские вооруженные формирования якобы обстреляли кортеж грузинского и польского президентов", - сообщил "Интерфаксу" замминистра обороны Южной Осетии Ибрагим Гассеев. "Южноосетинская сторона никакого причастия к этому инциденту не имеет", - сказал он.
Российские миротворцы также заявляют о непричастности
В штабе российских миротворцев, дислоцирующихся на территории Южной Осетии, опровергли утверждения грузинской стороны о причастности российских военнослужащих к инциденту с обстрелом в буферной зоне кортежа президентов Грузии и Польши.
"Утверждения о причастности российских военнослужащих к обстрелу кортежа не соответствуют действительности. Обстрел нашими военнослужащими кортежа полностью исключаются", - сказал представитель штаба.
Между тем секретарь Совета национальной безопасности Грузии Александр Ломая утверждает, что "российские военнослужащие поставили под угрозу жизнь президентов двух стран".
Он заявил, что рассмотрение данного инцидента будет проходить на самом высоком уровне. По словам секретаря Совбеза Грузии, в ближайшие часы президенты Саакашвили и Качиньский проведут брифинг в Тбилиси.
Саакашвили: Грузию ожидает трудный год
Главными приоритетами властей Грузии на следующий год является экономическое развитие и трудоустройство людей, заявил президент страны Михаил Саакашвили.
"Грузию ожидает трудный год, но мы должны найти выход из создавшегося положения", - сказал Саакашвили воскресенье на встрече с коллективом тбилисского АО "Электровагоноремонтный завод".
"У нас новый премьер, который попросил у парламента дополнительное время, чтобы представить бюджет, ориентированный на заботу о людях и их трудоустройстве", - отметил президент.
В частности, сказал Саакашвили, согласно проекту бюджета на 2009 год, с 600 тыс. до 900 тыс. увеличивается число граждан, которые будут получать финансовую помощь государства, "предусматривается сокращение налогов, увеличение пенсий и пособий".
При этом он предупредил, что "путь Грузии не будет усыпан розами". "Наша главная задача на ближайшие месяцы и годы сделать так, чтобы у людей не было боязни уйти на пенсию, что у их детей не будет будущего. Проблемы есть, но есть план, есть вера, есть желание вывести страну из кризиса", - заявил Саакашвили.
"На сегодняшний день 20% территории нашей страны оккупировано, но Грузия на протяжении своей истории выдерживала и более серьезные удары от больших империй и всегда выходила победителем", - подчеркнул грузинский президент. newsru

неділю, 23 листопада 2008 р.

Зліші за чеченів



У російській Республіці Тива етнічні росіяни ввечері бояться виходити з дому Тетяна Чорновіл ФОТО: автора
«У вечері на вулицю не виходь», – почула я застереження власників «Газелі», які підвозили мене від Абакана (Республіка Хакасія) до столиці Тиви Кизила. Потім це саме довелося вислуховувати разів із десять протягом чотирьох днів. Після цього попередження починаєш уважніше озиратися на вулицях. Удень столиця Тиви – провінційне місто Російської Федерації: скрізь написи російською, «рублені ізби», слов’янські обличчя. Але вечоріє, й на вулицях залишаються тільки азіати, «русскіє» як крізь землю провалилися, а разом із ними зникла й міліція, якої вдень хоч греблю гати.

Виходжу ввечері з готелю й запитую про це трьох тивинських джигітів, які відпочивають на парковій лавочці. «Гуляти в Кизилі ввечері справді не можна», – підтверджують хлопці. «Чому? Тому, що любимо ножичком різати. Розумієш, традиція в нас така. Ось у мене три ножові поранення», – гордо відповідає один із тивинців. «Тож, правду пишуть в Інтернеті, що ви «русскіх» ріжете?» – ставлю запитання в лоб. Хлопець одразу міняється в обличчі. «Ти ставиш неправильні запитання»,– шепоче він із явною підозрою.

Житель сусідньої з Тивою республіки хакасець Віктор таксує між Абаканом і столицею Тиви. «Тивинці будуть вам розповідати, як вони люблять «русскіх». А насправді більшість не проти повторити погроми росіян, які тут були на початку 1990-х. Навіть нас, хакасів, тивинці ненавидять. Вони вважають, що ми запродалися Росії. Тут навіть останній п’яничка – націоналіст», – емоційно обурюється таксист. Він попередив журналіста Тижня, що також варто втриматися від поїздок у Західну Тиву, де етнічних росіян майже не залишилося. Певна річ, проблему «в Тиві ріжуть «русскіх» не слід аж так перебільшувати. Авторка статті кілька разів поночі ходила Кизилом і ніхто її не зарізав. Також «ріжуть» не лише «русскіх». Для тивинської молоді дуелі на ножах – це питання авторитету.

«До речі, це росіяни нас навчили», – пояснює дивну традицію різати ближнього свого Ігор Бадра, місцевий опозиціонер і екс-міністр. За його словами, СРСР засилав у Тиву зеків, які намагалися ставити місцеве населення на ножі, й тут уже тивинці згадали, що саме вони колись були передовим загоном Чингісхана… «В селі Каа-Хем раніше жили українці, справжні бандерівці, дуже люті були до тивинців – ілюструє свою думку Бадра, – а тепер там жодного українця чи росіянина – всі повтікали. Навіть чеченці визнали, що, порівняно з нами, вони цивілізованіші люди». Жіночка у відділі статистики кизилської лікарні швидкої допомоги на запитання, скільки «порізаних» щодня привозять – відповіла: «Двадцять!» І це на маленьке стотисячне місто! Є поміж них і «русскіє». «Але не так багато, як раніше. Ви знаєте, ми навчилися бути обережними. На вулицю ввечері не виходимо», – сказала лікарка, етнічна росіянка.

«Росіяни тут у меншості, та й пригноблені», – цю фразу від етнічних росіян я чула в Тиві неодноразово. Дві дівчини зі «Сбєрбанку», зокрема, поскаржилися, що росіянам у Тиві складно зробити кар’єру, бо на посади начальників беруть винятково тивинців. Псаломщик Олексій із Троїцької церкви, на якій час від часу з’являються написи «Наґлиє русскіє, вон із Тиви» розповів, що росіяни й далі тікають із республіки, додавши: «Є такі, котрі, навпаки, сюди приїжджають, але це – наркомани, для них тут рай».

ЛОЯЛЬНІСТЬ В ОБМІН НА ДОТАЦІЇ

Тива лише в 1944 році ввійшла до РФ. До цього її історія дещо нагадувала українську: деякий час країна мала свою державність – Тивинську Народну Республіку. Згодом державних діячів розстріляли, радянська влада репресувала інтелігенцію, шаманів і лам. Це було не так уже й давно, в 50-х роках минулого сторіччя, тож не дивно, що тивинці воліють не обговорювати з незнайомцями національних образ. Тим паче, що нині відділення ФСБ займає один із найбільших будинків у столиці республіки.

На початку 1990-х у Тиві на повний голос лунали заклики до відновлення державності. Виразником цих ідей стала партія «Хостуг Тива», тобто «Вільна Тива». Тоді по всій країні спалахнули стихійні погроми росіян – десятки тисяч утекли з Тиви за Саяни. В той час навіть існувала партія з екзотичною назвою «Союз бездомних». Вона займалася тим, що заселяла
етнічних тивинців у звільнені росіянами квартири. Представники влади неохоче згадують ті часи. Наприклад, мер Самагалтая (першої столиці Тиви) Доспан Салім повідомив Тижню, що погроми мали місце лише в одному селищі. Однак етнічний росіянин дядя Едік це заперечує: «В 90-х тут була майже війна. Політики вам казатимуть, що нічого такого не відбувалося. Мені вікна вибивали, погрожували – обіцяли зарізати, хоча я живу у відносно спокійній східній частині країни. Зараз, авжеж, спокійніше, але все одно живемо в страхові. Купив квартиру в Абакані, вона маленька, поганенька, та коли що, маю куди тікати».

Тива тоді зі складу Росії не вийшла. Хоча прийняла екзотичну конституцію, в якій республіка стала матрьошкою, тобто було проголошено, що Тива – суверенна держава всередині РФ із правом виходу. Про тодішню тивинську кухню сепаратизму Тижню відверто розповідає Ігор Бадра, в ті часи міністр зовнішньо-економічних і міжнародних зв’язків. Каже, що головним прихильником незалежної Тиви тоді був глава республіки Шеріг-оол Ооржак: «Він мене не раз переконував, що наше основне завдання – вихід із Росії. Ооржак мені говорив: «Щоб захиститися від агресивних дій Росії, ми маємо бути хитрими та підступними, як наші предки за часів окупації Тиви китайцями. Ми введемо в «російськомовні» населені пункти некерованих молодчиків. Росіяни одразу побіжать із Тиви. А я робитиму вигляд перед Москвою, що ледь стримую своїх тивинців. Там повірять і навіть дадуть більше дотацій».

До речі, подібна позиція влади актуальна для Тиви і до сьогодні. Республіка Тива є на 96% дотаційною, саме дотації й прив’язують її до Росії. Скільки вдалося привезти з Москви грошей – це перша новина, яку тивинські правителі повідомляють народові ще на трапі літака. Ігор Бадра каже, що він особисто за розпорядженням Ооржака налагоджував контакти із зацікавленими в «тивинському питанні» посадовцями з Китаю, потім США, Німеччини, Туреччини. «Ооржак якось дав мені чергове завдання – законтачити з ... діячами Татарстану й Чечні. З чеченцями все було просто – в Тиві тоді жив близький родич Дудаєва Усман Вельхієв. Коли той виїхав до Москви, то приймав тивинське керівництво в своєму конфіденційному офісі», – розповідає Бадра. Чеченці досі живуть у Кизилі. «Де добувають золото й ростуть коноплі, там буде і чеченець», – жартують місцеві.

В середині 1990-х публічний сепаратистський рух почав згасати. Кількох активістів «Хостуг Тива» спіткала дивна смерть, і організація припинила своє існування. (Було здійснено кілька замахів і на Ігоря Бадру, який обрав собі незавидну, як для Тиви, долю опозиціонера. Останній, за його словами, стався зовсім нещодавно, 22 травня – наш співрозмовник стверджує, що в нього стріляв син депутата). Однак ідеї вільної Тиви та партію «Хостуг Тива» час від часу реанімує місцева еліта, коли їй це вигідно. В 2005 році на основі «Хостуг Тиви» був створений потужний провладний блок. «Навіщо я голосуватиму за партії, спрямовані на Москву. Навіщо нам у Великому Хуралі люди, які служать чужому дядькові?» – йшлося в програмних матеріалах цього блоку. Зараз, щоправда, політична доцільність інша. В республіці можна знайти лише одну партію – «Єдина Росія». В її лавах – учорашні члени «Хостуг Тиви» та комуністи, представники клану влади й опозиції. «Всі павуки в одній банці. Всі звинувачують одне одного в націоналізмі. Й усі намагаються сподобатися Путіну», – жартує Ігор Бадра.



ПІДСАДИТИ НА ЗАЛІЗНИЦЮ

Представники влади нині дуже обережні в питаннях тивинсько-ро сійських відносин. Наприклад, у Тиві зараз є така проблема: з Красноярського краю сюди почали будувати залізницю, до цього часу такого «свіжого» винаходу цивілізації, як рейкова дорога тут не бачили. Здавалося б, треба радіти, але в Тиві вважають, що це – проблема. Ось Доспан Салім з обережністю розповів журналістові, що багато жителів Тиви та політиків проти. «Є побоювання, що тивинці розчиняться як нація, загине наша дика природа, а російські олігархи вигребуть корисні копалини», – каже Доспан. «А хто ті політики, котрі так думають», – перепитав Тиждень. «Є такі політики», – багатозначно відповів Доспан.

Хоча з чужинцями тивинці зазвичай невідверті, інший політик, який проводив екскурсію стійбищами скотарів і досить довго тримав язик за зубами, в якусь мить не витримав. Нахилившись до вуха кореспондента Тижня, щоб не чули господарі юрти, він прошепотів: «Від’єднатися від Росії? Ми повсякчас про це думаємо. Нинішнє будівництво залізниці перетворює нас на придаток Росії. Нам ця дорога не потрібна. Краще взяти кредит у Китаю та розвивати своє господарство самим. А природні ресурси, до яких російські олігархи будують залізницю, нехай краще полежать – дорожче коштуватимуть». Після цього наш господар замовк і на цю тему більше не промовив ані слова.

Прості жителі Тиви пов’язані з Монголією та Китаєм не менше, ніж із Росією. Більшість населення працюють «човниками» – скуповують дешеві китайські лахи в Монголії та Китаї й везуть продавати їх у Росію. А тивинська молодь часто їде вчитися не до Москви, а в Улан-Батор і навіть Пекін. Китайський бізнес активно інвестує в республіку. Китайці навіть пропонували Тиві побудувати залізницю до Монголії й там з’єднати її з гілкою на Китай. Тивинці були «за». Магістраль у Монголію ледь не почали будувати раніше, ніж гілку з Росії, та вчасно втрутилася федеральна влада й російські олігархи. Знайшли компроміс: дорога з Красноярська перетне Тиву й вийде на Монголію.

Однак таке «залізничне» рішення не всім до вподоби. Наприклад, звичайна молода мама з немовлям на зауваження журналіста в громадському транспорті: «Як добре – незабаром у вас буде залізниця», враз спохмурніла. «Не потрібна нам ця дорога. Росія нас поневолить», – заявила тивинка.

«А ви хіба не Росія?» – спитав Тиждень. Жінка тільки незадоволено зиркнула…



СОЮЗ НА КОНОПЛЯХ

Насправді багаті люди в Тиві зробили свої капітали не на китайських лахах, не на баранах, і навіть не на бюджетних «відкатах». Тут багатіють на коноплях. Ця рослина і є тим аргументом проти сепаратизму, який залізно тримає Тиву біля Російської Федерації.

Адже далека республіка забезпечує цим екзотичним товаром усю Росію. Якщо ж по Саянах пройде державний кордон – обсяги збуту суттєво знизяться. На південному сході РФ добре росте не лише «тивинка», але й «амурка». Саме вона в разі проблем із перетином кордону «тивинки» посяде її місце на ринку.

Поки що північний ринок необмежений, в ньому є місце для конопель із різних республік. І обсяги зілля, що йдуть із Тиви, можуть вразити кого завгодно. Ось, наприклад, повідомлення МВС Красноярського краю за 2002 рік: «Протягом жовтня – листопада на кордоні Хакасії та Тиви 93 міліціонери взяли участь в операції «Блокпост – Саяни». Вперше за історію Росії вдалося вилучити 450 тонн конопель».

Така кількість зілля свідчить про те, що наркота перетинала кордон Тиви організованими автомобільними колонами.

Легкий наркотик із Тиви через Росію мандрує далі на Захід. Ігор Бадра стверджує, що в Нідерландах діє неофіційне представництво республіки. До речі, це опосередковано кілька років тому підтвердила тодішній депутат Ради Федерації від Тиви Людмила Нарусова: «З коноплями не треба боротися, тивинці збирають їх, бо їм треба годувати дітей. Потрібно узаконити її збирання, але постачати в країни, де вона дозволена. Наприклад, у Голландію. Тива в результаті отримає значне джерело прибутку».

Знизу піраміди конопляного бізнесу – переважно діти скотарів. Це вони збирають шишечкита пилок, бо малих не посадиш за ґрати. Про це в Тиві говорять відверто. А ось хто на наступних ярусах піраміди – таємниця.

Масштаби наркотрафіку через Саяни такі, що зрозуміло: цей бізнес не може існувати без політичного даху. Хоча саджають за конопляні гріхи, певна річ, лише представників опозиції. Наприклад, два роки тому засудили рідного брата нинішнього керівника республіки Шолбана Кара-олла. Коли його спіймали в Хакасії з портфелем маріхуани, нині впливовий брат тоді тільки змагався за вищу посаду керівника уряду, перебуваючи в опозиції. Чи інший приклад: поки Тиждень був у Тиві, республікою ходили чутки, що нинішній опозиціонер, супротивник Кара-олла – спікер Великого Хуралу Оюн кудись утік, щоб його не посадили як наркобарона.

Люди, з якими Тиждень спілкувався в Тиві, натякали, що «кришує» наркотрафік не лише місцева еліта. Мовляв, рильце в анаші й у федеральної. Хоча говорити на цю тему в Тиві бояться куди більше, ніж обговорювати національне питання. Навіть Ігор Бадра, який відверто звинувачував владу Тиви в сепаратизмі, тут закликав до обережності: «Наркоту з Тиви в Росію транспортують великими партіями під озброєною охороною. Не думайте цікавитися цією темою, а то вас навіть в Україні дістануть». – «Хто кришує наркобізнес?» – «Держава!» – емоційно заявляє Бадра. «Яка держава?» – «А мені не відомо, яка в нас у Тиві держава. Біс його знає!»

пʼятницю, 21 листопада 2008 р.

НЕ ЗАБУЛИ!!!


УНА-УНСО составила список антиукраинских интернет-СМИ


Организация УНА-УНСО в Киеве представила аналитическую записку, где фигурирует ряд ведущих российских интернет-СМИ, которые, по мнению националистов, используются для продвижения российских интересов в Украине. "Пророссийские интересы равны предательству Украины", - заявил на пресс-конференции глава киевского отделения УНА-УНСО Игорь Мазур.
Следует отметить, что в представленном националистами документе фигурируют РИА Новый Регион, РИА Новости, Лента.Ру, Росбалт и другие ресурсы.
"Они определенным образом освещают события в Грузии по торговле оружием, по НАТО и другим темам. Есть сайты, которые более или менее объективно подают информацию, пытаясь учесть интересы Украины, а другие открыто демонстрируют пророссийскую позицию", - подчеркнул Мазур.
"Думаю, что у наших спецслужб не хватает финансов, чтобы поработать над ними", - отметил представитель УНА-УНСО.
По его словам, депутат Верховной Рады Валерий Коновалюк, который возглавляет парламентскую Комиссию по расследованию фактов незаконной продажи оружия Грузии, является предателем Украины, а наряду с ним и издания, которые публикуют информацию о ходе расследования.

Ми не забули!




22 листопада о 12.00 біля Російського консульства у Львові розпочнеться акція „Ми не забули…”, присвячена 75-ій річниці Голодомору. Організатором акції є громадська організація Молодіжний націоналістичний конгрес. Метою заходу є не лише вшанування цієї сумної сторінки в історії України, але й вимога до Москви, як спадкоємиці Радянського Союзу, визнати жахливий злочин супроти українського населення.  У ті часи мільйони українців гинули від голоду з вказівки кремлівської верхівки. Та навіть тепер, коли цивілізований світ вважає голодомор 1932-1933 рр. геноцидом, московське керівництво не визнає злочинів своїх попередників.
Львівська молодь прагне відновити історичну справедливість. На знак протесту проти невизнання Росією голодомору 32-33 років геноцидом українського населення, під гаслом „принеси жменю зерна голодній Москві” пройде збір і передача зерна Російському консульству. У роки голоду ця пшениця врятувала б життя. А скільки ешелонів хліба вивозилось з України? „Ми можемо зібрати це зерно, та ніхто не поверне втрачені життя мільйонів українців” – говорить один з організаторів Демчук Іван.
Щоб краще зрозуміти становище людей у ті важкі часи та вшанувати пам’ять жертв комуністичного режиму о 13.00 почнеться голодування, що триватиме 33 години і закінчиться в неділю о 22.00.

Життя і смерть Князя Святослава


Постать героїчного воїна-аристократа є символом України, що бореться
Зацікавлення харизматичною постаттю київського Князя Святослава особливо посилилося останнім часом як в світлі пошуків шляху поновлення національної величі, так і з огляду на перманентну антиукраїнську істерію. Жодних проблем по двох цих напрямках за часів його правління не спостерігалося. Тільки-но щось десь починало ворушитися, оперативно висувався аргумент, що заперечень зазвичай не викликав в силу своєї переконливості.
Перший військовий похід княжої дружини датовано 964 роком. Його наслідком стала переорієнтація племені вятичів з Хазарії на Київ. До візиту Святослава мешканці міжріччя Оки й Волги справно платили данину ласим до грошей хазарам. Князь довів вятичам, що набагато корисніше дружити з Києвом, а тому будь-які контакти з хазарами варто припинити.
Взагалі історія боротьби Києва з Хазарським каганатом стане ключовим моментом подальшого розвитку України.
На той час Хазарія обіймала терени Північного Кавказу, Приазов'я та Донського степу. Каганат був єдиною, окрім Ізраїлю, країною, де державною релігією вважався іудаїзм. І вже тоді хазари перебували з українцями в стані постійного антагонізму. Хтось один мав перемогти.
Навесні 965 року Святослав відправив хазарському кагану своє знамените послання "Іду на ви!". Після чого, не гаючи часу, вступив з власною армією на підконтрольні ворогові терени. Подолавши декілька тисяч кілометрів, стерши з лиця землі хазарські міста-фортеці Семендер та Ітіль, розбивши аланську та касозьку кінноту, Князь Святослав сотворив акт вкрай важливого геополітичного значення. Хазарський каганат перестав існувати. Загрозу життю наших предків було ліквідовано. Київська Імперія підтвердила власне право на гідне свого історичного призначення існування. Народ відчув себе нацією.
Повернувшись до Києва, де увесь цей період від його імені правила Княгиня Ольга, із тріумфом, лаврами переможця та багатою здобиччю, Святослав чи не одразу почав розробляти план наступної компанії. Цього разу в полі зору давньоукраїнського політика-практика опинилися Херсонес та Візантія.
У відповідь візантійський імператор Нікифор ІІ Фока змушений був відкупитися - до Києва прибув заможний херсонесець Калокір із величезним на той час презентом, 15 центинаріями золота. Навзамін Калокір запропонував Святославу підкорити Болгарське царство, яке на чолі з царем Сімеоном досить вдало воювало з Візантією. Поміркувавши, київський Князь обрав варіант розширення кордонів держави з метою перетворення Болгарії на союзника у неминучому зіткненні з Візантією.
У 967 році армія Святослава у кількості 10.000 бійців рушила до дунайських берегів. Переважно це була піхота, яка долала неблизький шлях Дніпром та морським узбережжям на ладьях. Кінноту склали союзники - угорці та печеніги.
Ладьї без пригод увійшли до гірла Дунаю та почали підніматися вгору проти течії. На берег зійшли поблизу міста Переяславець. Там і відбулася масштабна масакра. Переміг Київ. Святослав із своїм воїнством осів у Переяславці, маючи задум перетворити місто на столицю гигантської імперії. Однак ножа у спину вструмили зрадливі печеніги.
Орди степовиків оточили Київ, зпустошуючи його околиці. Кур’єри спромоглися донести погану звістку до Князя, і той, не довго думаючи, зорганізував і очолив фантастичний з технічної точки зору марш-кидок на підмогу землякам. Печеніги схопилися за голову, але було вже запізно. Кара була страшною. Вщент розбивши противника, військо Святослава карбувало маршовий крок київською бруківкою.
Вбивство Нікифора ІІ Фоки привело не престол Візантії полководця Іоанна Цимісхія. У повітрі знов запахло війною.
Навесні 970 року відбулася битва під Аркадіополем. Візантійці вкотре програли, і вкотре змушені були сплатити викуп. Але від агресивних планів не відмовилися.
Вже через рік їхня величезна армія взяла в облогу болгарську столицю Преславу. Захисників міста, українських і болгарських дружинників на чолі з київським воєводою-варягом Свенделем нараховувалося лише 8.500 бійців. Що не завадило їм виграти у агресора першу ж битву під мурами фортеці, винищивши передовий загін малоазійської кінноти. Тим часом сила силенна візантійського війська заповнювала людською масою рівнину перед Доростолом.
Піхота Святослава прикрила фортецю по периметру міцною шеренгою червлених щитів та довгих гострих списів. Іоанн Цихімський наказав розпочати фронтальну атаку. Таранний удар важкоозброєної панцирної кінноти було відбито. Візантійці повернулися до свого табору, українці та болгари - до фортеці. Почалася виснажлива облога Доростолу. Тривала вона від 24 квітня по 22 червня 971 року. За цей період захисники фортеці втратили 15.000, а опоненти - до 20.000 чоловік.
Останнє побоїще під мурами Доростолу відбулося 22 червня. Князь Святослав наказав зачинити за собою ворота, аби в разі поразки без його команди ніхто не відступив. Вже перший удар союзників призвів до відступу візантійців. Настав критичний момент. І тут Цимісхій особисто підняв в атаку полк Безсмертних - елітний підрозділ фанатичних і вишколених воїнів. На полі бою знов встановилася рівновага. Раптом налетів шквальний вітер, почалася суцільна холодна злива. Битву було призупинено.
Наступного дня обидві сторони сіли за стіл переговорів. Загальна виснаженість диктувала необхідність миру.
У гирлі Дунаю військо розділилося. Кінна дружина на чолі з Свенельдом рушила до Києва степами і лісами. А ладейний флот, на якому з-поміж іншого було багато поранених в боях воїнів, під командуванням Святослава попрямував Дніпром. Перед порогами його зустріли підступні печеніги.
В останньому бої з набагато переважаючими силами печенігів полегли усі до одного дружинники Святослава. Жоден не здався у полон. Жоден не просив пощади. Всі відійшли до Вальхалли із зброєю в руках. Загинув і Князь Святослав. З його черепа хан Куря виготовив собі чашу, з якої пив терпке, наче кров, червоне вино.
В наш час, коли під маскою ліберального проекту здійснюється масштабна руйнація національної традиції та історичної пам’яті, коли масам пропонують сприймати минуле, сучасне і майбуття у форматі MTV, коли легше ширятися, аніж зберігати вірність, Князь Святослав стає прапором боротьби. Прапором залізної волі, перемог і звитяги.
Слава Героям! НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ
Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича