«Краще згинути вовком, нiж жити псом»

В унсовців сьогодні — «професійне» свято: рівно 20 років тому була створена Українська народна самооборона. Цих хлопців у традиційних камуфляжах із червоно–чорними шевронами добре знають завдяки активній націонал–патріотичній позиції — чого варте те, що у сприйнятті багатьох росіян УНА–УНСО залишається головною організацією українського націоналістичного табору (як варіант — навіть «УПА–УНСО»!). За участь в абхазькій війні 90–х років проти Росії унсовців відзначили найвищою державною нагородою Грузії. А за книжкою спогадів сотника УНСО Устима «Як козаки Кавказ воювали» курсанти Національного університету оборони тепер вивчають принципи ведення вуличних боїв. Члени організації охороняли іноземних журналістів у зоні чеченського конфлікту. У різні роки надавали допомогу білоруській опозиції (семеро хлопців відсиділи за участь у «Чорнобильському шляху» в Мінську 1996 року). Унсовці завжди боронили українську церкву, брали активну участь в акції «Україна без Кучми», поході на Київ сумських студентів та Помаранчевій революції. А за «справу 9 березня» 16 унсовців опинилися в тюрмі надовго (згодом рішенням ПАРЄ їх визнають політв’язнями, а Президент Ющенко відзначить орденом «За мужність» ІІІ ступеня).

Члени цього братства кажуть, що колишніх унсовців не буває: їх, мовляв, об’єднує міцний невидимий зв’язок, і лише смерть може його розірвати. За символічним трагічним збігом, саме сьогодні, в день 20–річчя створення УНСО, минає 40 днів від смерті одного з перших унсовців, голови виконкому організації Руслана Зайченка. «Унсовець — це місіонер, — любив казати Руслан. — Лише той має право ним називатись, хто щодня, щохвилини бореться за справедливість. Несе народу нашу Правду... Ми — організація командирів, воїнів. Той, хто відчуває відповідальність за своїх побратимів, не залишить у біді свій народ. Пройдений нами шлях у цій державі не проходив ніхто...»

Тож із нагоди 20–ї річниці цього патріотичного ордену «УМ» вирішила пригадати найяскравіші бойові епізоди шляху, проторованого УНСО.

«Чеченці віддавали Лупиносу полонених українців»

Як УНСО виводила наших військових із гарячих точок СРСР

«На початку 1990–х, коли стало зрозуміло, що Україна буде незалежною, почалися «бродіння» у радянських військах, де було дуже багато українців, — розповідає журналістка Наталка Чангулі, член проводу УНА–УНСО. — І Анатолій Лупиніс, один із головних засновників організації, прийняв рішення виручати братів — допомогти офіцерам повернутися до України. Багато з них тоді думали, як послужити Батьківщині. Мої знайомі офіцери з Далекого Сходу, наприклад, розповідали, як тамтешні моряки–українці були дуже близькі до того, щоб вийти із Владивостока на військовому кораблі й півсвіту пройти, аби дістатися України».

Це була велика трагедія і помилка нашої держави — неготовність прийняти своїх офіцерів–патріотів. Капітан другого рангу Анатолій Грищук (теж член УНСО), який у 1991 році був заступником командира протичовнової бригади на Балтійському флоті, пригадує, як тамтешні офіцери–українці хотіли повернутися додому і творити Збройні сили України, готові були навіть підняти українські прапори на балтійських суднах. «Я привіз в Україну 110 рапортів офіцерів з оперативно–тактичною і стратегічною освітою, готових присягнути Україні, — пригадує пан Анатолій в інтерв’ю «УМ». — А від них відмовилися, бо не знали, що з тими офіцерами робити».

Особливо складною була ситуація в гарячих точках, де українці гинули за чужі держави. «Анатолій Лупиніс практично пішки обійшов увесь Кавказ, створив Спілку офіцерів української діаспори, щоб військовим було куди звертатися. У військові гарнізони країн СНД розсилали унсовські листівки із закликом до офіцерів і прапорщиків, вихідців з України, повертатись на рідну землю, — розповідає Наталя Чангулі. — Іноді в гарячих точках Лупиносу «дарували» українців, які воювали на боці росіян і потрапили в полон. Так, «дяді Толі» в Чечні на його прохання віддали військовополоненого Славка з Києва, який воював на боці Росії, — його мали розстріляти. Віддали в обмін на обіцянку, «що той більше не буде». І Славко слово дотримав: усе життя був вдячний Лупиносу, ще й вступив в одну з націоналістичних організацій. Подібна історія трапилася і в Нагірному Карабаху: там «дяді Толі» віддали полоненого льотчика–українця Біляченка, засудженого до страти.

Тоді УНСО робила для українських офіцерів за кордоном набагато більше, ніж держава Україна. Домовлялися не тільки про повернення, а й про влаштування на службу. До України завдяки УНСО повернулося близько двох тисяч офіцерів. З ініціативи унсовців у 1992 році військові приймали добровільну присягу на вірність Україні на Софіївській площі. Видовище було зворушливе».

«Виїжджаємо. Будемо 1 березня. Цілуємо. Твоя УНСО»

Як «бандерівці» на «поїзді дружби» український дух у Крим возили

«Одразу після проголошення незалежності України в Криму почав посилюватися сепаратистський рух. УНСО вирішила продемонструвати, що в Україні є сила, яка може стати на захист територіальної цілісності держави, — розповідає член УНСО Владислав Мирончук. — Навесні 1992 року ми організували символічний «поїзд дружби» для проведення хресних ходів і молебнів за загиблими українцями в Одесі, Херсоні та Севастополі. Із нами їхали священики, київський хор «Гомін» та літні вояки УПА в одностроях. Для охорони мобілізували близько 500 унсовців — ми зайняли аж десять вагонів. Пригадую, що тоді нам якраз уперше видали шеврони УНСО, і ми їх нашили просто на той одяг, у якому були.

Першою була Одеса. На Привокзальній площі провели молебень, рушили колоною на Дерибасівську, провели «виховну розмову» в прокуратурі (одеські члени УНА–УНСО тоді зазнавали гонінь). Зробили «зауваження» місцевій владі, що у місті немає української церкви.

Цікаво, що, як прибули в Херсон, тамтешня влада нам одразу «відзвітувала»: а ми, мовляв, приміщення для церкви вже знайшли. Молебні та мітинги пройшли також у Миколаєві.

Із Севастополем склад­ніше: адмірал Касато­нов, командувач Чорноморського флоту, заявив, що не пропустить у місто «бандерівців». Тоді провід надіслав Касатонову жартівливу телеграму: «Виїжджаємо. Будемо 1 березня. Цілуємо. Твоя УНСО».

На під’їзді до Севастополя нас зупинили. І ми перекрили на три години залізничну колію, паралізувавши будь–який рух, — стояли, співали повстанських пісень. Нас мусили пустити до Інкермана, а звідти до Севастополя доставили двома катерами. Ми йшли морем із державними та унсовськими прапорами. Нас зустрічала величезна кількість міліції, були й проросійські пікетувальники. Однак ми провели запланований молебень і мітинг, завантажилися назад на катери. А коли проходили бухту, побачили на одному з підводних човнів команду, яка вишикувалася під синьо–жовтим прапором.

Тоді завдяки походу на південь України про УНА–УНСО заговорили не лише в нашій державі».

«Навіть газ, який пускала міліція, не відчувався»

Як ховали українського Патріарха

Цей день,18 липня 1995 року, увійшов в історію України як «чорний вівторок»: похорон Патріарха Володимира (Романюка), першого глави Української православної церкви Київського патріархату, перетворився на масове побоїще. Влада намагалася не допустити поховання Патріарха на території Софіївського собору, кинувши на похоронну процесію сотні озброєних міліціонерів. У тому протистоянні зі спецназом найбільший удар прийняли на себе члени УНА–УНСО.

«Траурна процесія після відспівування Патріарха у Володимирському соборі вирушила в напрямку Софійського майдану, — пригадує унсовець Олег Білий. — Володимирська вулиця вже була перекрита щільними лавами міліції, яка не збиралася пропускати колону. Той кордон ми прорвали, і з’явилося відчуття першої перемоги. Коли переговори із владою не дали результату, учасники процесії почали самовільно копати яму біля Софіївського собору. Адже, за християнським звичаєм, небіжчика слід поховати до заходу сонця. Тоді й надійшла вказівка — розігнати нас. Ми стояли під дзвіницею, коли побачили, що відкривається брама і звідти вибігають міліціонери. Унсовці стали у стіну проти лави «Беркуту», і певний час ми стримували натиск.

Хтось скомандував: «Натовп бити, унсовців — калічити!». «Беркут» почав гамселити всіх підряд: жінок, священиків. Летіли лопати, каміння, шматувалися державні прапори, добивали лежачих. Міліціонери кричали: «Бєй хахлов!», «За матушку–Расєю ми вас у капусту посічемо...» Для нас, українців, було дико чути таке від правоохоронців із тризубом на кашкеті. Адреналін зашкалював — навіть сльозогінний газ, який пускала міліція, не відчувався.

...У моїх руках опинилася половина древка від прапора. Залишаюся стояти, готуючись до зіткнення з міліціонерами, але отримую удар ззаду. Мене потягли на територію Софії, вкинули в калюжу, гасили цигарки в шию, відводили душу ударами...

А далі було знамените Шевченківське РУВС. Нас там було шестеро унсовців — катували всіх по черзі. При моєму побитті завели до кабінету товариша, сказали: поки не зізнаєшся, що отримували наказ бити міліцію і кидати каміння, битимемо твого друга. Причому при побитті присутня була жінка, міліціонери пили шампанське...

Наступного ранку був суд і постанова: п’ять діб. Нам сказали: «За ці п’ять діб ми вас розкрутимо на п’ять років». А в цей час троє народних депутатів від УНСО (Олег Вітович, Юрій Тима, Роман Іллясевич. — Ред.), а також Степан Хмара і генерал козацтва Володимир Мулява вимагали від міліцейського керівництва лікарів для нас. Мені викликали «швидку», відвезли в якусь із лікарень. Звідти я втік. А через дев’ять днів знову брав участь у поминальній акції. І якби в той день відбувалися такі самі події, я, як і мої побратими, із таким же натхненням узяв би в них участь... Інакше бути не могло!»

В ОБОРОНІ ЦЕРКВИ

«Унсовці — найвиразніші парафіяни УПЦ КП»

За 20 років існування УНСО не раз активною дією засвідчувала свою чітку релігійну належність до Української церкви. «У цьому сенсі унсовці — чи не найбільш визначені й виразні парафіяни, котрі неодноразово відстоювали і захищали фізично УПЦ Київського патріархату», — каже в коментарі «УМ» архієпископ Житомирський і Овруцький Ізяслав. УНА–УНСО брала під свій захист резиденцію митрополита Київського — Володимирський кафедральний собор. А у 1992 році сотня стрільців УНСО захопила адміністративний корпус Києво–Печерської лаври з метою передачі її УПЦ КП. Але в церковні справи втрутилось вище керівництво країни і змусило унсовців залишити територію Лаври.

Загалом же УНА–УНСО допомогла відстояти для УПЦ КП десятки храмів по всій Україні.

«Москалі погрожували з нас живцем дерти шкуру»

Як УНСО допомагала грузинам в Абхазії протистояти Росії

Психічна атака народної пісні

Навесні 1993 року керівництво УНА–УНСО прийняло рішення надати допомогу грузинському народові у війні з Росією за територію Абхазії. Підрозділ українців «Арго» під керівництвом сотника Устима (Валерія Бобровича) влився в ряди Сухумського батальйону морської піхоти Міноборони Грузії. «Ми всі були схвильовані, немов вирушали на весілля, а не на війну», — згадує полковник УНСО Валерій Бобрович.

Одразу загін унсовців прийняв бойове хрещення — на рейді міста Сухумі. Унсовцям із зенітної установки вдалося потопити російський військовий катер та перешкодити висадці російського десанту. Подібних успішних операцій на рахунку унсовців було чимало. Більшість боїв відбувалася в населених пунктах, у складних гірських умовах, у субтропічному кліматі.

Ігор Мазур (Тополя) пригадує свій перший бій, у якому в нього, як на зло, заклинило автомат. І про те, як його тричі ховали в Абхазії: кожного загиблого вояка високого зросту (а Тополя має понад два метри) асоціювали з цим прикметним українцем. Ніколи не забуде Ігор і бій, коли втратив друга Віктора (Шкоду), з яким воювали разом у Придністров’ї.

Траплялися критичні ситуації. «Нас притисли до урвиська, виходу не було, тільки прориватися, — пригадує сотник Устим. — Тим більше що нас москалі попереджали: «Хахли, в плєн не здавайтєсь, ми с вас живих шкуру драть будєм!». Думаю собі: хай же хтось першим встане, а далі буде легше. Коли дивлюся: посеред розстрільні почало щось підійматися із землі. Складалося враження, що це телескопічна антена розгинається. До мене дійшло: це стрілець Тополя — худий, виснажений довгим переходом, високий. Стискаючи автомат, він заспівав звичайну народну пісню «Ой у полі криниченька» — першу, яка в цю страшну хвилину спала на думку. І сталося диво: вся розстрільня, як один, піднялася на повний зріст і пішла вперед. Саме пішла, а не побігла, стріляючи з автоматів від стегна. І співаючи. Хоча це був, швидше, не спів, а гарчання. Таке психічне збудження — на межі істерики! Ніколи не вірив в ефективність психічної атаки. Але тут спрацювало — вороги почали розбігатись».

Найважчими ж виявилися бої у передмісті Шроми. «У цьому протистоянні ми втратили двох хлопців — обом мені довелося закривати очі, — пригадує в інтерв’ю «УМ» Тополя. — Семеро наших бійців було поранено, зокрема й Устима. Всю ніч ми виходили горами, виносячи вбитих і поранених».

Усього в боях із російськими загарбниками в Абхазії загинуло семеро українців. Шістьох поховали в Україні. «Інакше склалася доля Цвяха, — розповідає Бобрович. — Його батько, ройовий Обух, захотів, щоб сина поховали в Сухумі, адже він загинув, захищаючи цю землю. Цвяха урочисто, з військовими почестями, поховали в місцевому парку. Незважаючи на постійну загрозу артобстрілу, вшанувати пам’ять унсовця прийшли сотні мешканців. Згодом Сухумі впав. Росіяни вже наступного дня, дізнавшись, що в парку поховано українського воїна, викопали труну й викинули її в море. Хвилі прибивали її назад до берега, і тоді нелюди під крики та кривляння п’яної козачні розстріляли домовину із гранатомета...»

Чача за Геленджик

Грузинське місцеве населення приймало унсовців, наче рідних, із великою шаною та вдячністю. «Якось ми мали зупинитися в одного грузинського свана в горах. І віце–полковник–грузин нас попередив: цей сван — дуже бідна людина, у нього всього п’ять баранів, а дітей — ще більше. Але він останнього барана заріже, коли дізнається, що ви — українці. Тому відмовляйтеся від вечері. І дійсно: тільки ми прийшли, а господар уже барана тягне різати. Ми врятували життя барану, відмовившись від пригощання. Але приємно було, безумовно», — ділиться спогадом сотник Устим.

Ще один показовий випадок із Бобровичем стався кілька років тому в Тбілісі: «Мене запросили на телебачення поговорити про російсько–грузинські відносини. І я сказав: «Мир на Кавказі запанує лише тоді, коли між Україною та Грузією буде встановлено сухопутний кордон у районі Новоросійська». — «І Геленджик наш?» — питає ведучий. — «Ваш–ваш», — кажу. А наступного дня я зайшов у магазин купити чачі як сувенір додому. Продавчиня питає: «А це ви нам учора Геленджик віддали?». «Я», — кажу. — «Слухайте, це погана чача. Ми вам принесемо іншої, гарної». Тут же мені пляшки несуть, і грошей не захотіли брати: «Це вам за Геленджик».

* * *

За участь у війні в Абхазії 27 унсовців (семеро — посмертно) відзначено державними нагородами Грузинської Республіки. Про бойові дії УНСО в Абхазії відомий журналіст грузинського походження Георгій Гонґадзе, який сам був поранений у боях за Сухумі, зняв документальний фільм «Тіні війни». Щороку до України з Грузії приїжджає делегація, аби вшанувати пам’ять загиблих: хлопці на кладовищі відзначають День штурму Шроми.

В Україні ж на державному рівні воліють не згадувати про участь наших хлопців у тій війні. Верховна Рада «спеціально для УНСО» змінювала Кримінальний кодекс, аби посилити карну відповідальність за найманство у війнах за кордоном...

«На наші блокпости водили дітей, щоб показати синьо–жовтий прапор»

Як УНСО відстоювала українське Придністров’я

На початку 1990–х, коли спалахнув конфлікт у Придністров’ї, влада України відмовила в підтримці українському населенню цього краю, яке було не проти відійти від Молдови й увійти до складу історичної Батьківщини. У ПМР з’явилися російські козаки, щодо українського населення Придністров’я посилилися утиски, виникла загроза з боку Румунії. Відтак УНА–УНСО вирішила надати співвітчизникам мілітарну допомогу, й 1992 року у Придністров’ї з’явилися унсовці. Загалом за час війни їх через цю «гарячу точку» пройшло понад тисячу.

«Ми відчували, що там вершилася історія, тому й поїхали у Придністров’я. Усвідомлювали, що українці борються за свою територію, і ми маємо бути там», — пригадує член проводу УНА–УНСО Ігор Мазур (Тополя). Часто відбувалися раптові напади, терористичні акти проти проукраїнського населення та його захисників. «Та війна точилася «у садках», бо лінія фронту між придністровцями й молдаванами проходила здебільшого садами. Замінованими були величезні площі, а зброю можна було купити просто на базарі — що в Тирасполі, що в Кишиневі. Як і проїхати з одного ворогуючого міста в інше з автоматом», — каже Тополя.

Довелося унсовським загонам разом із частинами Чорноморського козацького війська прийняти і найважчий бій за місто Бендери, окуповане напередодні військами Молдови та загоном поліції особливого призначення. «Молдавани, відступаючи, намагалися зривати свою злість на мирному населенні, — пригадує Тополя. — Штурм якраз збігся в часі зі шкільними випускними. На один із таких вечорів увірвалися молдовські терористи й розстріляли хлопців–випускників».

«Поява в Придністров’ї УНСО викликала величезне піднесення серед місцевого українського населення, — розповідає учасник тих подій Владислав Мирончук. — Над сільрадами замайоріли жовто–блакитні прапори, стала частіше лунати українська мова. Місцеві мешканці приїздили до нас, щоб показати дітям їхні рідний державний прапор і українських добровольців, у шапках–мазепинках і з автоматами, які приїхали їх захищати. У Придністров’ї почали з’являтися українські православні церкви й священики Київського патріархату».

Побував тоді в Придністров’ї і голова УНА–УНСО Юрій Шухевич. «Ми приїхали в село Рашків, де розташовувалися унсовські казарми, штаб і вишкільний центр. Це було українське за духом село: у ньому є церква, де вінчався Тиміш Хмельницький, — згадує пан Юрій. — Атмосфера була особлива: усюди автоматники охорони, і щохвилини можна втрапити під обстріл. Але в Рашкові на віче зібрався цілий майдан синьо–жовтих прапорів. Ця атмосфера — з одного боку, прифронтова, а з другого — домашня, українська — запам’яталася багатьом».

За участь у тій війні близько півсотні унсовців були нагороджені урядовою медаллю «Захисник Придністров’я». А завдяки унсовському сприянню у Придністров’ї почали з’являтися українські школи, культурологічні товариства, виходити газети українською
мовою.

КОМЕНТАРІ

Юрій Шухевич, голова УНА–УНСО:
«УНСО для мене — як рідна дитина»

— Я був причетним до творення УНА–УНСО, тому для мене ця організація — як рідна дитина. Пам’ятаю присягу 19 серпня 1991 року у Львові перших сорока унсовців, готових щохвилини йти на поклик. Таких хлопців ми мали в перші ж дні близько двох тисяч. А ще — тисячі людей, які завжди допомагали в нашій роботі. Тоді, в 1990–х, ніхто не мав такої сили і впливу, як УНСО. І наші акції про те свідчать.

Скажімо, ми припинили намагання обласної ради Закарпаття створити вільну економічну зону з подальшою автономією. Потім було Придністров’я, яке стало доброю школою для хлопців. Згодом — відправлення нашого експедиційного відділу «Арго» на війну в Абхазію. У тій війні унсовці своє зробили — то була наша історична місія. Бо ми знали: сьогодні Росія претендує на Тбілісі, а завтра — на Київ. Щоб москалі відчули, що є сила, яка готова чинити опір тут, в Україні, ми мали допомогти грузинам. Бо ж не думайте, що Росія хоче багато. Росія хоче все!

Грузини ж і досі вдячні українцям за те, що ми тоді єдині простягли їм руку допомоги. Пам’ятають про унсовців і москалі. Бо якщо раптом що–небудь трапиться, одразу кричать: «УНСО!». І пізніше участь декого з наших у Чечні нагнала на москалів страху. Їхня агентура працювала: почалися провокації, репресії. Більшість керівництва організації опинилась за ґратами (як, скажімо, після 9 березня 2001 року), і це призвело до того, що УНСО стало занепадати. Нас намагалися скомпрометувати — діями Корчинського, діями Шкіля. Усі ці події призвели до того, що теперішня УНСО не має тієї сили в українській політиці, як раніше.

Але в нас, безумовно, оптимізм не згас. Я вірю, що спад нашої активності — явище тимчасове. Приходить час, коли у суспільстві з’являється попит на людей, готових воювати, віддати своє життя за народ і Батьківщину. Зараз такої потреби начебто немає, але вона може виникнути у будь–який момент. І, повірте, в Україні є досить людей, у чиїх жилах нуртує козацька кров.

Грігол Катамадзе, посол Грузії в Україні:
«Захищаючи Грузію, унсовці захищали й Україну теж»

— Мені хотілося б привітати УНСО з 20–ю річницею від усієї моєї країни — від щирих друзів. Грузинський народ ніколи не забуде те, що українці–унсовці стали пліч–о–пліч із нами, коли грузинам було дуже важко. Представники УНСО були там, де вони, я переконаний, і мали бути. Захищаючи Грузію, унсовці захищали й Україну теж. Якби тоді не зупинили агресора, то я не впевнений, що він не пішов би в Україну. Коли питають, що в українців та грузинів є спільного, я відповідаю: дух свободи. І цей дух ніхто не зламає.

20 років — це чималий термін. Багато подій трапилося за ці роки і в Україні, і в Грузії. Але я впевнений, що зусилля, які докладають для розбудови Української держави представники УНСО, йдуть на користь майбутньої сильної України.

Андрій Середа, лідер рок–гурту «Кому вниз»:
«Знати людей, руки яких омиті кров’ю ворога, почесно для мене»

— До УНА–УНСО я ставлюся здебільшого романтично, адже ніколи не мав такого задоволення — перебувати в окопах, стріляти у ворога. Але УНСО мене завжди приваблювало. Унсовці знають, що кожна людина зі своїм фахом має бути на своєму місці: якщо вмієш стріляти — ти маєш стріляти; якщо вмієш грати музику — маєш грати. Окрім того, в УНА–УНСО завжди був демократичний принцип (ще з часів Корчинського): людина будь–якої національності, якщо вона відчуває свою приналежність до України, може бути в УНСО. Це була єдина організація, яка, окрім вишколу, крім вміння тримати зброю в руках, патріотичних переконань, мала ще й гарне почуття гумору. Тому все, що вони робили, було весело.

Наша група нагороджена унсовським Пустельним хрестом. Ми висвячені в лицарі ордену УНА–УНСО. Для нас це велика відповідальність, обов’язок тримати високу планку — свідомо і чесно. Думаю, нас обрали, тому що наша команда ніколи не збивалася на манівці, ми консервативні. «Кому вниз» ніколи не втручалися в справи УНСО, ми просто завжди були поруч як люди, які однаково мислять і мають спільну мету. Якщо ти будуєш державу, ти маєш усвідомлювати, хто проти тебе, а хто — за. Тому для мене знати цих людей, руки яких освячені роботою, омиті дурною чорною кров’ю ворога, — це почесно. І приємно, що такі люди існують.

ДОВІДКА «УМ»

УНСО — Українська народна самооборона — була створена Українською національною асамблеєю 19 серпня 1991 року для боротьби з ГКЧП, що «постав» в Москві. Так народилася відома в народі змичка УНА–УНСО. Організація стала популярною завдяки активній позиції спротиву російській колонізаційній політиці.

Серед засновників та керівників УНА–УНСО було чимало видатних українців, як–то політв’язні Юрій Шухевич і Анатолій Лупиніс. Дієвими членами організації були художник Данило Нарбут, скульптор Микола Фуженко.

У 1994 році УНА–УНСО провела трьох депутатів до Верховної Ради — Юрія Тиму, Олега Вітовича та Ярослава Ілясевича. На перше засідання парламенту унсовці демонстративно прийшли у військових камуфляжах.

За 20 років держава неодноразово намагалася заборонити діяльність УНА–УНСО; активісти зазнавали гонінь, потрапляли за ґрати. У 1995 році проти чергової заборони організації її активісти оголошували тривале голодування.

Не обійшли організацію і внутрішні кризи та розколи. За останні десять років лави УНА–УНСО залишило чимало активістів (на їхнє місце прийшла амбітна молодь).

У різні роки УНСО очолювали Дмитро Корчинський (який номінально завжди був заступником голови), Олег Вітович, Андрій Шкіль. У 2004 році УНА, що переживала кризу, насадили провокатора Едуарда Коваленка; він намагався підпорядкувати патріотичну організацію політиці «ляльководів» від влади.

У 2005 році було покладено початок нового відродження — з’їзд обрав головою УНА–УНСО Героя України Юрія Шухевича, який очолював Асамблею–Самооборону у час її створення 1991 року. Нині хлопці проводять вишколи й готуються до нових буремних подій у житті України.

ЩОБ ПАМ’ЯТАЛИ

«Життя триває. Точиться війна...»

До 20–річчя Народної самооборони гурт «Рутенія»
й УНСО записали спільний музичний альбом

Незабаром світ побачить новий альбом гурту «Рутенія» — він має назву «Хто живий» і присвячений 20–річчю УНСО. Поруч із композиціями гурту звучатимуть авторські та народні пісні, виконані унсовцями. Буде тут і знаменитий «Марш УНСО» («Лишайся, мила, не плач, кохана...»), який співає Андрій Бондаренко (Поляк), і «Реквієм» Франка у виконанні Василя Лютого. Про батальйон Шрома, скажімо, співатиме Максим (Чайка), який пройшов п’ять воєн. «Абхазький вальс» вестиме сотник Устим — Валерій Бобрович, учасник російсько–грузинської війни. На диску навіть можна буде почути священика — протоієрей Роман був із хлопцями в Абхазії. Ще один яскравий спомин про ті часи — «Ой у полі криниченька» у виконанні Ігоря Мазура (Тополі): із цією народною піснею хлопці якось вступали в бій.

Чимало з представлених композицій — данина пам’яті покійним побратимам. На диску звучать пісні у виконанні Анатолія Лупиноса, Руслана Зайченка, Костянтина Єрофеєва.

«На мою думку, вийшла хороша збірка чоловічих пісень, — каже лідер гурту «Рутенія» Анатолій Сухий. — Такий спільний диск — не випадковість. Ми завжди симпатизували унсовцям. Їм подобається наша музика, а нам — унсовський стиль життя і світосприйняття».

Україна молода

Грузини відзначають другу річницю російської інтервенції

Червоні польові маки стануть символом пам’яті про жертви грузинськоросійської війни за Південну Осетію. Таку ідею запропонували журналісти грузинської англомовної газети «Прайм тайм».

На ніч із 7 на 8 серпня припадає друга річниця нападу Росії на Грузію, який обернувся кривавим конфліктом на Північному Кавказі. Журналісти висунули ініціативу: щороку, починаючи з цього літа, відзначати перший тиждень серпня як "тиждень пам’яті жертв війни з Росією".

Починаючи з 3 серпня, в усіх редакціях грузинських газет, радіостанцій та телеканалів можна придбати штучні червоні маки - кожна квітка має шпильку, щоб її можна було причепити на одяг. "Маки - це квіти, що в багатьох країнах світу символізують кров захисників вітчизни, якою просякла земля", - пояснює журналістка "Прайм тайм" Тако Пхакадзе. Символічна макова квітка коштує 10 тетрі (це близько 40 українських копійок). Усі прибутки від продажу значків підуть на допомогу родинам загиблих у дні російської інтервенції.

Україна Молода

Грузинские СМИ узнали о еще одном российском солдате, бежавшем в Грузию

Сегодня, 21 декабря, российский военнослужащий Дмитрий Хрипулин, проходивший службу в Южной Осетии, перешел на грузинскую территорию и попросил там политического убежища.

Об этом сообщила телекомпания Имеди. По ее данным, перебежчик перешел на грузинскую территорию, покинув пост, расположенный между селом Переви Сахчерского района Грузии и Джавским районом Южной Осетии.

Сообщается, что причиной, побудившей солдата покинуть РФ, стали "невыносимые условия в армии".

Сейчас Хрипулин проводит встречу с грузинским министром по делам беженцев и расселению Кобой Субелиани. Есть данные, что военнослужащий уже попросил политического убежища в Грузии.

Напомним, в начале этого года в Грузию сбежал младший сержант российской армии Александр Глухов. Свой побег он объяснил плохими условиями службы. Позднее его примеру последовал рядовой Дмитрий Артемьев. Он рассказал, что оставил свою часть из-за дедовщины. Тбилиси предоставил обоим убежище, а также жилье и материальную помощь.


korrespondent

Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима

“1993 року українські націоналісти активно підтримували Грузію в її боротьбі за незалежність та териториальну цілісність. До цього можна поставитись по-різному. Можна захоплюватись героїзмом наших хлопців, можна їх засуджувати, бути незгодними, але не можна лишатись байдужими. Це ще одна, написана кров`ю, сторінка Української історії” – Сотник Устим. (”Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима”)Завдякий видавництву “Зелений Пес” побачила Світ біографічна книга “Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима” – автор Валерій Бобрович , відомий також як сотник УНА-УНСО Устим, який на чолі загону українських добровольців воював у дев`яностих роках минулого сторічча за териториальну цілісність Грузії.

Книга про сучасну війну, блискучі операції, жорстокість і смерть, справжню чоловічу дружбу, тяжкі поранення і про “теплий прийом” українських спецслужб вдома, на рідній землі.

Це не кабінетні мемуари, а справжня хроніка війни. Книжка для тих, хто розуміє, що війна за власну свободу ніколи не закінчується.

(з анотації до книги Валерія Бобровича “Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима”).

Запитуйте цю книгу в книгарнях України та на книжкових ринках.

Сьогодні 16-та річниця падіння Сухумі і масових етнічних чисток грузинського населення

cyxymu

Росія звинувачує українців у масових вбивствах

Українські військові та члени УНА-УНСО воювали на боці Грузії під час конфлікту у Південній Осетії.

Про це заявив у понеділок офіційний представник слідчого комітету при прокуратурі РФ Володимир Маркін.


"У ході розслідування кримінальної справи за фактами геноциду та масових вбивств громадян РФ на території Південної Осетії отримані і задокументовані неспростовні докази участі на стороні грузинських збройних формувань представників української націоналістичної організації УНА-УНСО", - сказав він.

За словами Маркіна, у рамках розслідування кримінальної справи отримано інформацію про те, що на стороні грузинських збройних формувань у війні "брали участь військовослужбовці регулярних військових підрозділів Міноборони України".

"Також не менш 200 членів УНА-УНСО, в тому числі за прізвищами Шаповал, Кучеренко, Шевченко, Матвеюк, Желтоконь", - зазначив представник СКП.

Маркін наголосив, що в ході слідства в приміщеннях центру "Антитерор" МВС грузинського анклаву, розташованого на території села Ачабеті Цхінвальського району, була виявлена польова форма, особисті речі, фотографії та інші документи "бійців української націоналістичної організації, а також бойові накази керівництва МВС анклаву про закріплення автотранспорту за представниками УНА-УНСО".

Крім того, повідомив Маркін, в ході російсько-грузинської війни були захоплені зенітно-ракетні комплекси "БУК-М" і "ОСА-АКА", які мають українське маркування.

"Згідно з отриманими в ході слідства документами вказані ракетно-зенітні комплекси проходили регламентне технічне обслуговування на українських оборонних заводах у травні 2008 року, тобто за два місяці до початку бойових дій у Південній Осетії", - сказав офіційний представник СКП РФ.

Він підкреслив, що для з'ясування всіх обставин участі представників УНА-УНСО і представників збройних сил України на стороні грузинських збройних формувань СКП РФ направлений відповідний запит про правову допомогу в компетентні органи України "відповідь на яке з вини української сторони до теперішнього часу не отримано".

У свою чергу, в УНА-УНСО не мають наміру коментувати цю інформацію.

"На жаль, у грузино-російській війні загони УНА-УНСО і окремі члени організації не брали участі", - сказав заступник голови УНА-УНСО Микола Карпюк.

Він підкреслив, що подібні заяви лунали вже неодноразово і не знайшли докази.

Українська правда

УНСОвці на могилах побратимів

Після урочистостей,повязаних із відкритям грузинського консульства бійці УНСО відвідали своїх загиблих товаришів на Личаківському цвинтарі.

Это уже смахивает на анекдот

В экспозиции "музея геноцида" в Цхинвали на всеобщее обозрение выставлены снаряды систем залпового огня "Ураган" (заявленные как украинские).

В вооружённых силах Грузии никогда не было и нет 220 мм РСЗО 9К57 «Ураган» (БМ-27)

Достоверно известно следующее: 10 октября 2008 мониторинговая группа движения "Наши" обнаружила недалеко от югоосетинского села Убиат остатки использованного кассетного боеприпаса 9М27К -- это кассетная боевая часть реактивной системы залпового огня "Ураган".



В ВС Грузии "Ураганов" нет, но сегодня достаточно достоверно известно, что в войне против Грузии участвовали следующие подразделения, имеющие на вооружения "Ураганы": 429 мотострелковый полк, город Моздок, Северо-Кавказский военный округ (4 "Урагана"), 136 отдельная мотострелковая бригада, город Буйнакск (Дагестан), СКВО (4 "Урагана"), 1451 реактивный дивизион, посёлок Прохладный (Кабардино-Балкария), СКВО (4 "Урагана"), 943 реактивный полк, посёлок Краснооктябрьский, СКВО (36 "Ураганов"): http://www.warfare.ru/rus/?linkid=2227&catid=321&lang=rus

Если в отношении 429 мотострелкового полка и 136 отдельной мотострелковой бригады ещё можно сказать, что они свои "Ураганы" оставили дома, и поехали на войну с автоматами на БТРах, то в отношении 1451 реактивного дивизиона и 943 реактивного полка этого сказать уже невозможно.

Кстати, аналогичные остатки боеприпасов были найдены у грузинского села Руиси.

Росія готує удар по Тбілісі. Але перед цим повинні вбити Кокойти

Джерела в розвідувальних структурах Імарату Кавказ повідомляють, що за оперативними даними серед вищих офіцерів російських окупаційних військ поширений якийсь секретний наказ, що стосується Грузії.

У приватних розмовах офіцери заявляють, що «скоро Грузії прийде кінець».

Оперативні джерела повідомляють, що вторгнення повинне початися з масованого удару по окремих об'єктах у Тбілісі, який може відбутися між 12 і 15 серпня 2009 року.

Головні цілі — резиденція Саакашвілі і всі можливі місця його знаходження, а також військові об'єкти.

Перед початком вторгнення до Грузії повинен бути зліквідований глава цхинвальського режиму Кокойти. У його вбивстві звинуватять Саакашвілі.

Тим часом незалежний військовий експерт Павло Фельгенгауер вважає, що російські підводні човни, що з'явилися біля берегів США, перекинуті до східного УЗбережжя Америки для того, щоб контролювати війська США у випадку, якщо почнеться нова війна з Грузією.

«Цілком можливо, що це заходи, пов'язані з очікуваним всіма вторгненням до Грузії. Швидше за все, російська сторона підготувалася до того, щоб стримувати американські війська, не допустити, щоб США втрутилося У цю війну», — заявив він.

«Є, звичайно, побоювання, що через це у нас можуть виникнути конфлікти з США, але про це ми говоритимемо лише в тому випадку, якщо військові дії таки не відбудуться. Проте відзначу ще раз — вторгнення до Грузії майже неминуче», — впевнений експерт.


Відділ моніторингу
КЦ

Возможный сценарий

Много ли можно найти причин начать войну, начать "справедливое" вторжение?

Можно обвинить соседа в обстреле своих территорий. Под шумок занять территорию соседа и вынудить последнего к активным действиям. Можно тайно обстреливать соседа со своих территорий, вызывая последнего на активные действия. Или обвинить соседа в терроризме...

В прошлом году Россия в Грузии попыталась скопировать причины вторжения НАТО в Югославию. Мол, геноцид, преступное правительство. Так же использовало аргумент защиты своих граждан (метод Гитлера в Судетах). Какие еще есть "ресурсы"? Вторжение США в Ирак, повод - атомное оружие. У Грузии нет ничего опасного. Вторжение в Афганистан - поиск Аль Каиды и Бен Ладена. Но кто в Грузии опаснее Саакашвили, Россия еще не придумала.

У России нет пока четкого плана, поэтому она пробует все эти методы одновременно. И если повод найдется, о Боже, какой яростный гнев негодования захлестнет русское телевидение!

Ну а пока я думаю, что если русская военная машина даст сбой, то на кону - россйская внутриполитическая стабильность. Как русско-японская война в 1905 году. Если Кадыров решит добиться независимости Чечни (признаки уже появились), то обЪединив свои силы с Грузией, он выгонит Россию с Кавказа. Для этого нужно первое военное поражение России. Конечно, такой сценарий в ближайшие годы маловероятен, однако это реальный сценарий крушения путинского режима. НАТО не хочет ввязываться в неприятности, однако будь они посмелей и порасчетливей, они должны были бы поместить свои войска в Грузии. Война нужна Путину как воздух - это условие существования жесткого тоталитарного режима. Без войны нынешняя Россия сгниет изнутри и нынешний политический бомонд будет рано или поздно изгнан в силу экономической неэффективности и беспорядка. Если сейчас Россия оккупирует Грузию, то следующие на очереди - остальные кавказские республики. Такие как Армения, например. И долго ли это продлится, и сколько крови прольется - никто не знает. Как следствие проблемы для Европы и НАТО будут множиться день ото дня.

Но при любом сценарии развитии событий, исход дела все равно предрешен: Россия проиграет. Потому что не за то сражается.



Кавказский конфликт

«Я не предатель»

В июле список российских дезертиров, бежавших из Южной Осетии в Грузию, пополнился: рядовой срочной службы РФ Дмитрий Артемьев оставил воинскую часть в селе Переви с оружием в руках и обратился к властям Грузии с просьбой о политическом убежище. На родине Артемьева ждет десять лет тюрьмы, в Тбилиси — статус беженца и высшее образование. Спецкорреспондент ИД "Коммерсантъ" Ольга Алленова встретилась с рядовым Артемьевым и выяснила, почему он стал дезертиром.

Историю Дмитрия Артемьева российские власти сначала попытались представить как происки грузинских спецслужб. Некоторые СМИ писали, что рядового держат в Тбилиси насильно, пичкая наркотиками, или что он сбежал, потому что ему "не давали мяса". По неизвестной мне причине за последний месяц с рядовым Артемьевым не встретился ни один российский журналист, хотя сделать это несложно — достаточно обратиться с запросом в грузинское МВД. Возможно, в России просто решили не рекламировать беглых солдат. Ведь история сержанта Александра Глухова, бежавшего в январе из Ахалгори в Тбилиси, наделала много шума и могла стать причиной новых побегов. Рядовой Артемьев о сержанте Глухове ничего не знает, хотя их истории как две капли воды похожи. Это и неудивительно, ведь речь идет о российской армии, где, как и полвека назад, носят портянки и выдают жетоны с аббревиатурой несуществующей державы — СССР.

"Я спросил, зачем нас послали в Цхинвал, это же не Россия"

Полдень, тбилисский район Сабуртало. На улице тихо и пусто. Местные жители прячутся от летнего зноя в своих квартирах, только загорелые мальчишки носятся по раскаленному асфальту и с разбега прыгают в фонтаны. Я иду к маленькой кофейне, где мне назначили встречу с российским солдатом-срочником Дмитрием Артемьевым, месяц назад ставшим дезертиром. За его безопасность отвечает грузинское МВД, поэтому разрешение на встречу надо получить там. Впрочем, больших проблем эта процедура не вызывает — достаточно одного звонка. Сначала Дима — называть этого испуганного подростка Дмитрием не поворачивается язык — хотел встретиться со мной в тренажерном зале, куда он ходит почти каждый день. Потом перенес встречу в "Coffe ge". В этом кафе три недели назад он встречался с родителями. Они приезжали в Тбилиси через Цхинвали. Папа, отставной подполковник московского ОМОНа, и мама, психолог из города Владимира. Беглый солдат ожидал, что родители за него порадуются. За то, что выжил. Не сломался. Никого не убил. За то, что живет теперь в красивом городе — так он называет Тбилиси. Но мама и папа первым делом сказали сыну: "Надо в Россию возвращаться". "Зачем? — спросил Дима.— Чтобы сидеть десять лет?" И отказался. Папа поговорил с сыном два часа и уехал в Цхинвали. На прощание сказал, что не будет ему звонить и вообще от него откажется, если тот опозорит семью и не вернется на родину.

— Отцу генералы какие-то пообещали, что, если я вернусь, меня переведут в другую часть,— говорит Дима.— Я думаю, они его обманули. В российской армии так не бывает, там дисциплина. Там обязательно накажут. Только я не знаю, почему отец этого не понимает. Он же знает нашу армию.

Мама осталась с сыном на сутки, переночевала в квартире, которую ему снимает управление по делам беженцев при ООН и в которой вместе с Димой живут еще два сотрудника грузинского МВД, и тоже вернулась в Россию.

В родном Владимире мама сказала журналистам, что сына держат насильно и не отпускают на родину. И что его накачали наркотиками. Дима считает, что мама сказала так нарочно.

— Просто она хочет, чтобы я вернулся. Никто меня не накачивал. Я нормальный.

Дима действительно выглядит нормальным. Улыбается, когда смешно. Например, когда рассказывает про суп из лягушек и змей, который ел в селе Переви. Смущается, когда приходится вспоминать неприятные подробности службы в российской армии. Например, про то, что его били. Мы сидим у большого окна, за которым стоят замершие от жары деревья. Дима смотрит в окно и иногда, настороженно, на меня. Руки его лежат на столе. Вспоминая младшего сержанта Валеева, который бил его прикладом автомата, он сжимает их в кулаки, и я вижу мозоли на костяшках его пальцев.

— Ты спортсмен?

— Я занимаюсь боксом.

— Почему же ты не мог постоять за себя, когда тебя били?

— Если бы я ответил, они бы собрали всю роту, чтобы все меня били.

— С тобой такое уже было?

— Нет, но я знаю, как это бывает. Я видел в учебке в Коврове. И во Владикавказе в части.

— А ты знаешь, за что тебя били?

— Знаю. В первый день в Цхинвале мы сидели с ребятами, и я спросил, зачем нас послали в Цхинвал. Это же не Россия. Нас же призывали Россию защищать. А мы стоим в Цхинвале, и у нас задача не пропустить грузин. Я просто спросил. Но кто-то донес командирам. После этого меня стали бить.

"В армии так всегда — найдут одного и бьют"

Дима Артемьев был призван на срочную службу осенью прошлого года в родном Владимире. После учебной части в Коврове попал во Владикавказ, в распоряжение 58-й армии. "Нас было 59 человек из Владимира,— рассказывает Дима.— Во Владикавказе мы пробыли недолго. Жили в подвале, там учебный корпус был, нам туда поставили кровати — сказали, что все забито, мест нет. Первого июня нас отправили в Цхинвал".

Дима называет столицу Южной Осетии так, как стали ее именовать официальные российские власти после признания независимости этой республики. В Тбилиси такое произношение режет слух, но солдату Артемьеву это прощают. Здесь многие убеждены, что в российской армии кошмар и что "русский солдатик" чудом избежал смерти. Такое отношение к армии северного соседа поддерживают местные СМИ, охотно пересказывающие трагические случаи дедовщины, как правило, неизвестные широкой аудитории в России. Историю сержанта Гибизова, служившего в Южной Осетии, недалеко от Димы Артемьева, в войсковой части N 66431, в России, например, не знают. А в Грузии она получила широкую известность. Сержанта зарубили топором два сослуживца, тело сбросили в овраг, а увидев, что жертва еще дышит, прокололи легкие штык-ножом. Засыпав тело, солдаты вернулись в часть. Только через несколько дней тело было обнаружено. Командиры убитого сержанта отделались выговорами (см. справку).

Потом была история с сержантом Глуховым, сбежавшим из Ахалгори в Тбилиси и рассказавшим об избиениях и тяжелых бытовых условиях в воинской части. Побег рядового Артемьева, о котором грузинские СМИ писали много и подробно, тоже сыграл свою роль в информационной войне. Поэтому Диму в Грузии жалеют и многое ему прощают. Даже армейский жетон на шее, на котором кроме его личного номера выбито нечто, указывающее не просто на принадлежность к российской армии, а скорее на приверженность к все еще господствующей в стране идеологии: на жетоне крупными буквами выбито "СССР". И если кто-то думал, что таких жетонов в армии уже давно не выдают, то он сильно ошибался. Не зря ведь российский премьер в бытность свою президентом назвал "крушение Советского Союза крупнейшей геополитической катастрофой века". Вот и Дима Артемьев с жетоном не расстается. Вроде бы дезертир, сбежавший с автоматом из части. Вроде бы сбежал к врагу. Только "СССР" — это и для него что-то родное. Может быть, поэтому он так долго продержался в своей части.

— Когда мы приехали в Цхинвал, меня и пацанов из моей роты распределили в разведбат,— вспоминает бывший солдат.— Стояли мы в Цхинвале, но 10 июня нас отправили в Переви, на заставу. Сказали, что едем на неделю, а простояли там три недели. С собой был только сухпай, мы его ели долго. Мяса не было, иногда варили кашу. Когда поняли, что застряли надолго, лейтенант приказал нам ловить лягушек и змей. У нас рядом были поле и речка. Мы ловили их и варили суп. Так что я не голодал.

Каждую ночь в Переви шла стрельба. Дима к этому быстро привык и даже радовался: когда стреляли, его никто не бил.

— Поначалу было непривычно, стоишь в патруле, вдруг стреляют, вроде с нашей стороны. Подрываешься, хватаешься за автомат. Но офицеры наши сказали, это осетины стреляют, не дергайтесь. И потом когда стреляли — мне уже по фигу было.

Диму в его части били несколько человек. Лейтенант, имени которого он не помнит и который "бил редко". Младший сержант Мамонтов, который "был спокойный и бил иногда". И младший сержант Валеев, который бил через день.

— Валеев через день был дежурным по роте. И все время то качал, то бил. Качал — ну отжиматься заставлял. Каждую ночь мы в наряды ходили, по три часа спали, а он через день ходил.

— И как он тебя бил?

— По-разному. Автоматом, руками, ногами.

— А ты кому-то об этом говорил?

— Да им наплевать на нас. А если скажешь, после этого все будут бить. Я видел в Коврове, что если жалуешься, то еще хуже. В армии так всегда — найдут одного и бьют.

— А кроме тебя кого-то еще били?

— Да, повара. За то, что плохо готовил.

Утром 1 июля рядовой Артемьев заступил в наряд. Нужно было следить за полем, где "кто-то бегал". Младший сержант Валеев выдал ему автомат и велел не спать. Вернулся через полчаса.

— Ну что, видел кого-нибудь?

— Нет, никого не видел.

— Смотри не спи, понял?

— Я и не сплю.

После этого самого обычного диалога младший сержант, видимо в целях закрепления назидания, огрел рядового прикладом автомата. А когда он скрылся в палатке, рядовой взял свой автомат и ушел в горы.

— Напротив нас метрах в двухстах стоял грузинский пост,— вспоминает Артемьев.— Я не хотел к грузинам, боялся, что меня в плен возьмут или убьют, я же с оружием. И я пошел в противоположную сторону, туда, где Осетия была. Шел полдня по горам, спустился к речке. Мне все равно было, куда я иду, просто все надоело. Потом вышел к селу. Посидел до ночи. По дороге шел старик, я вышел к нему. Он меня домой пригласил. Потом из ООН приехали, комиссия по беженцам, забрали меня в Тбилиси.

— А зачем ты взял с собой из части автомат?

— Вдруг бы я к чеченцам попал? Я боялся, что меня рабом захотят сделать.

"В Россию мне нельзя"

В тбилисском офисе Управления Верховного комиссара ООН по делам беженцев (УВКПБ ООН) Дима написал заявление с просьбой предоставить ему политическое убежище. Статус он получит через три-четыре месяца — сержант Глухов, проложивший дорогу беглым российским солдатам в Грузию, такой статус уже получил, устроился охранником в банк и, как признался журналистам, вполне доволен жизнью.

Уже в сентябре Дима Артемьев пойдет учиться в Тбилисский госуниверситет, на факультет экономики — на средства УВКПБ ООН. Мечтает устроиться на работу — "хотя бы охранником", чтобы появились свои деньги. Когда я спрашиваю его, хочет ли он остаться в Тбилиси навсегда, он отвечает, что другого выхода у него нет.

— В Россию мне нельзя. Мне друзья мои со двора звонят и говорят, чтобы я тут оставался. Я не против. На Кавказе мне нравится. У меня дед по маме был дагестанец. Мне было четыре года, когда он умер. Тбилиси мне нравится. Когда мой отец приехал во Владимир из Молдавии, ему было 20 лет, и он никого там не знал. Но он нашел работу, женился и завел друзей. Я тоже так смогу.

— Будешь учить грузинский язык?

— Буду. У меня уже есть книжка с переводом.

— А родителей не жалко?

— Мать жалко. Отец от нас ушел, когда мне десять лет было, он привык без меня. А мать хочет меня вернуть. Но она ко мне приезжать будет.

Дима о родителях говорит скупо, но я вижу, что реакция отца на поступок сына очень его тревожит.

— Мне кажется, отца научили сказать, что он от меня откажется,— говорит Дима.— Он меня жалеет. Он прислал мне вчера SMS: "Ты наш сын и останешься нашим сыном, даже если отсидишь". Но я не хочу сидеть в тюрьме. Я не виноват.

О том, что не виноват, Дима сказал всего один раз и как будто случайно. Но мне показалось, что он все-таки чувствует себя виноватым.

На следующий день, когда я встретилась с ним у русской церкви в одном из старых районов Тбилиси, он уже не отвечал на мои вопросы, а просто рассказывал о том, сколько церквей во Владимире и как ему нравятся каменные грузинские церкви. А потом вдруг сказал: "Я не предатель. Если бы ко мне относились по-людски, я бы не убежал".

Коммерсантъ

Белоруссия официально признала Абхазию и Южную Осетию частями Грузии

Белорусский МИД предостерег граждан республики от въезда в Абхазию и Южную Осетию со стороны России и посоветовал им ориентироваться исключительно на грузинское законодательство, напомнив об уголовной ответственности. По факту это означает косвенное признание территориальной целостности Грузии, передает «Телеграф».

По словам начальника главного консульского управления МИДа Александра Лукашевича, слова которого приводит белорусы должны въезжать в Абхазию и Южную Осетию только со стороны Зугдидского и Горийского муниципалитетов Грузии.

При этом Лукашевич отдельно подчеркнул, что проникновение на территорию Абхазии и Южной Осетии со стороны других стран, в том числе и России, «запрещено уголовным законодательством Грузии и уголовно наказуемо».

То, что Минск может выступить с подобными рекомендациями, в Абхазии не исключали и ранее. Как заявлял президент самопровозглашенной республики Сергей Багапш, «на Белоруссию оказывается серьезнейшее давление со стороны ЕС». «Цинизм на уровне... трудно даже объяснить, на каком. Когда говорят: если ты признаешь Абхазию и Южную Осетию, то обороты у нас с тобой 40 млрд евро, и у тебя будут проблемы», – возмущался он.

RUpor

УНСО готується до наступних боїв

УНСО готується до наступних боїв – таке враження справляли унсовці, декотрі в одностроях, безпосередньо з вишколу, коли з”явилися на панахиду по загиблих за Україну і Кавказ товаришів.

19 липня на Байковому цвинтарі біля могил загиблих вояків УНСО та Анатолія Лупиноса – Надзвичайний і Повноважний посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе був нагороджений Орденом УНА-УНСО „Пустельний Хрест” з мечами. Кавалерами цього ордена за останні п’ятнадцять років стали лише 23 людини, а „Хрест” з мечами отримали одиниці .

Грігол Катамадзе майже щороку у ці липневі дні разом з дипломатами та ветеранами російсько-грузинської війни 1993-го приходять віддати шану українцям, що загинули за волю Кавказу та незалежність Грузії зокрема. Він єдиний високопосадовець, який ризикує сюди прийти і вшанувати бойове братство.

„Кращі гинуть першими” – написано на могилах …..

Тут не буває пишнот удаваної скорботи українського владного представництва, трясогузи за життя бояться сюди і наближатися. Зате по смерті вважають за честь десь біля унсовців хоч притулитися. Тут точно не заросте народна стежка. Щоправда у Львові на Личаківці такої можливості хитрунів позбавили – всіх героїв національної ідеї за останнє століття по можливості перепоховали разом. Там і січові стрільці, і дивизійники, і вояки УПА, і вояки УНСО.

Чому саме 19 липня.

Це якась кармічна дата.

17-19 липня 1944-го під Бродами пролилося море української крови по обидва боки шанців. Гинув цвіт української нації. З одного боку це була катастрофа, з иншого – в цьому жахливому горнилі гартувався український дух . І хоча дивізійними в більшости загинули і здобути Незалежну Україну тоді не вдалося – пам”ять про запеклих вояків вкарбувалася. Десь мала після поразки з”явитися наступна сходинка – перемога.

І вона з”явилася.

Цей бій має бути золотом записаний в історії українського війська.

17-19 липня 1993. Грузія. У бою за селище Шрома двадцять три українські добровільці загону „Арго” (природно, що це були унсовці) втратили двох убитими та сімох пораненими, але поклали на смерть понад п”ятдесят професійних російських вояків.

Перший російський танк було спалено не чеченцями в Чечні, а українцями під Шромою. Це була вже не перша унсовська війна і не перший, а тим більше не останній бій. Але саме після Шроми, як свідчать очевидці, у президента Росії Бориса Єльцина „дах зірвало”, він ревів, тупотів ногами як ведмідь і погрожував оголосити війну Україні. Тодішній український президент Леонід Кравчук підтвердив це в інтерв”ю, що йому ледве вдалося вгамувати пристрасті російського колеги і вмовити його не бавитися у війну з Україною, що це не вся Україна воює з Росією за Грузію, а лише жменька романтичних юнаків. Авжеж не вся Україна, адже український флот, який був тоді під „спільним” командуванням, фактично використовувався росіянами у війні проти Грузії. За словами Леоніда Кравчука, його згоди ніхто й не питав.

А щодо „жменьки”, то саме це і лютило „російського ведмедя” – як розповідав Л.Кравчук – керівникові величезної держави було психологічно нестерпно пережити поразку від хлопчаків. Одному із загиблих під Шромою „аргонавтів” було 18, другому ледь виповнилося 19…..

Ми ніколи не погуляємо на їхніх весіллях, чи хрестинах їхніх дітей.

Бойовим товаришам – вже за 30. Вони запевняють, що, якби час повернути назад – вони всі знову пішли б у бій, навіть знаючи, що можуть загинути. А сьогоднішні молоді хлопці в одностроях , веселі і жваві під прапором УНСО свідчать, що все було не марно.

Майор Макс на формі має „іконостас” нагород різних країн – воював у кількох конфліктах від Кавказу до Палестини. Каже – в бою за Шрому допоміг страх: коли містечко було взято, перехопили розмови росіян по рації – „там кількасот баньдьор, ми в атаку не підемо, на цих п**дуватих хохлів”.

Зрештою росіяни підтягли міномети, град і артилерію. З»явилися инші радіо перехвати: «Хахли, будемо з вас живих ремені драти». Під час обстрілу слабоозброєний і не вишколений Ахалцизький студентський батальйон, який прикривав унсовців з флангу був практично вибитий. Унсовці взяли Шрому практично сам-на-сам з ворогом. До речі жодного абхаза не бачили. Тільки росіян. Два дні унсовці втримували містечко. Потім це стало безсенсовим.

А тут і російський танк вигулькнув вибивати унсовців на позиціях. Українці мали два ПТУРСи. Хтось(можна поточнити )спитав :»А що це за кнопочка?»- і тиць на кнопочку – ракета полетіла – танк накрився. Шкода, що унсовці на той час не мали ракетної валізки далекого бою – зараз би у світі менше клопоту було.

На традиційному «обмиванні» ордена у підвальчику «Володимирська гірка» Грігол Катамадзе показав, що знає воєнні звичаї не з оповідок. І згадав своє з тієї війни – він був тоді курсантом школи МВС, молоді і гарячі хлопці взялися до зброї захищати Батьківщину – а от набої їм вчасно не підвезли, як пояснив потім відповідальний за це керівник:»Да они же денег стоят, каждый 50 копеек». Тепер, посол запевнює, Грузія зробила висновки з тієї війни і вже ні за яких обставин чиєсь шкурництво не завадить лицарству. А на десерт прозвучало традиційне унсовське: «Слава Нації – Смерть ворогам!»

Наталка Чангулі для УНСО

Відео ТСН

ЗАХИЩАЮЧИ УКРАЇНУ У ВІЙНІ ЗА ГРУЗІЮ

Абхазьку проблему не можна розглядати як етнічний конфлікт між грузинами та абхазами. Це був військово-політичний конфлікт між Росією та Грузією, викликаний новим перерозподілом сфер впливу. В цьому процесі чітко визначились національні інтереси Росії, Америки та Туреччини по відношенню до Грузії. Грузія беззаперечно входить у сферу геополітичних та економічних інтересів України. Крім того, наші народи пов'язує багатовікова братерська дружба. На жаль, український уряд діяв, як завжди, з оглядкою на Москву. А православна Росія фактично оголосила війну єдиновірній Грузії і боролась з нею за допомогою чеченців, черкесів, адигів, турків та арабів.
На першому етапі війни Грузія опинилась в ізольованому становищі, але вже у червні 1993 р., у складі Грузинської армії з'явились перші добровольчі підрозділи Української Народної Самооборони (далі - УНА-УНСО) під командуванням курінного УНА-УНСО „Устима" (Валерій Бобрович).
Лишається незаперечним той факт, який можна підтвердити документами та свідченнями, що реальну допомогу Абхазії надали - батальйон КГНК (горці) і так званий „Славбат" (козаки та добровольці з російських регіонів Росії). Саме вони (приблизно 1,5 тис. чоловік) та батальйон Ш. Басаєва (286 чол.), переломили хід війни (Рогоза, Ачкасов. "Засекреченные войны", стр. 396).
Всі ці 1,5 тис. чоловік треба було перевезти (Семіпалатінськ, Півн. Казахстан, Нечорнозем'я, Білорусь і т. д.), зорганізувати, годувати, озброїти, а так як більшість „Славбату" були люмпени та просто кримінальний набрід, то ще і навчити користуватися зброєю. Це незабаром дуже стало у пригоді бійцям Шаміля Басаєва в боях проти своїх російських „благодійників".
Моя стаття є спробою пролити світло та встановити точний діагноз трагедії в Абхазії, бо неможливо відновити історичну закономірність та громадянський мир в Абхазії, поки не буде виявлено всю правду, доки не буде виявлено роль місцевого сепаратизму і окупантів.
В лютому-серпні 1992 р. по всій території Абхазії припинився рух залізничного транс-
порту. Грузія та Вірменія опинилися перед загрозою економічної катастрофи. Підриви залізничних мостів і доріг стали майже щоденними. Було пограбовано 1923 вагони загальною вартістю 12 млрд. рублів (за курсом 1992 р.). Тільки в першій половині 1992 р. зафіксовано 1142 вибухи та напади. Виникла необхідність взяти під контроль автомобільні шляхи та залізничні магістралі, припинити напади та пограбування вантажів. 14 серпня 1992 р. грузинські війська перейшли адміністративний кордон Абхазії. Незважаючи на попередню домовленість про введення грузинських військ на територію Абхазії, лідер сепаратистів Ардзінба оголосив загальну мобілізацію громадян віком від 18 до 40 років.
Вже о 12-й годині дня грузинські війська, майже не зустрічаючи опору, ввійшли в Сухумі, де їх радісно зустріло населення. Здавалось, Грузія малою кров'ю практично зуміла загасити полум'я сепаратизму власними силами.
Та не так сталося, як бажалося. Вже на другий день - 15-го серпня - через Головний Кавказький хребет, при активному сприянні російських прикордонників, стали прибувати так звані озброєні "добровольці". Уряд Ардзінби обіцяв їм за участь у війні майно і будинки грузинського населення. Були й інші принадливі пропозиції. Рік по тому, в районі села Ахалшені українським підрозділом УНСО був захоплений в полон "козачок", який дав свідчення - він кримінальний злочинець, якому пообіцяли "скостить" строк, а після війни дати будинок і сухумську прописку, якщо він піде воювати в Ахбазію.
В той же час почали бойові дії російські військові частини. Серед них 345-й десантний полк МО, дислокована в Гудауті ескадрилья в Очамчира та Гуміста батальйони МО Росії. Під час боїв противнику надавали підтримку кораблі військово-морських сил, які бомбардували міста і села.
З початку липня 1993 р. почали активно діяти підрозділи УНСО. Українські добровольці вважались одними з найбільш боєздатних підрозділів Грузинської армії та викликали люту ненависть у "слов'янських братів". Відрізнити в бою нас було неважко: чіткі виконання маневрів, ведення боїв на близьких дистанціях 50-100 м, а головне -"мазепинки" (головні убори), за які грузини називали нас "німецькі шапки". Основними бойовими операціями для нас було проведення так званих антипартизанських акцій.
Тобто, виявлення та знищення спецпідрозділів, в основному російських, які через гірські важкодоступні райони намагались проникнути в тили грузинських військ. На той час грузинська армія була погано підготовлена, відчувався величезний брак командного складу, почалось формування так званих "батальйонів", які іноді налічували по 7-14 чоловік, а командували ними люди, у яких було багато амбіцій, бажань захищати свою Батьківщину, але зовсім був відсутній бойовий досвід. Це приводило до суперечок та взаємного непорозуміння під час бойових дій. Як приклад, можна пригадати сумні часи „атаманії" під час українських визвольних змагань 1917-1920 років, коли в кожному хуторі був свій головнокомандувач.
З самого початку війни була зроблена фатальна помилка: в своєму запіллі грузинські війська залишили під контролем сепаратистів район Ткварчелі. Не бажаючи зайвого пролиття братської крові, грузини вважали, що м. Ткварчелі та прилеглий район сам замириться після встановлення порядку по всій Абхазії. Бандформуваннями, які контролювали Ткварчелі командував Аслан Зактарія, який надав наказ знищувати та виганяти все грузинське населення за те, що вони зустрічали танки Держради Грузії квітами, та за бронзовий пам'ятник Леніну перед будинком Ради міністрів Абхазії, який грузинські солдати зняли та відправили на переплавку. До речі, в шахтарському містечку Ткварчелі проживало і працювало близько тисячі українців, приблизно 7-8% населення. Наказ про їх знищення та депортацію був виданий в червні 1993 р. Тих, які вціліли, втративши все - домівки, майно, рідних, навіть документи, ми вже в 2001 р. зустрічали в грузинських селах Зугдідського р-ну, де їм надали притулок та поділились останнім місцеві жителі. Вони розповідали про десятки, сотні людей, які були заручниками (виживали ті родичі, яким з України могли передати викуп). Побиття та знущання призвело до масової втечі тих, які вціліли.Багатьом українцям вдалося вціліти, утікаючи в розташування грузинських військ. Звірства по відношенню до грузинського населення були ще жахливіші.
Помилка грузинського уряду, хоча я не впевнений, що дехто з уряду просто був не зацікавлений в швидкій перемозі, була в тому, що недооцінили російського втручання.
Загалом проти Грузії тоді діяло до 5 тисяч озброєних людей. Згідно російським даним, тільки парамілітарного наброду було до 1,5 тис.чоловік, але вони, крім чеченців (286 чол.), використовувались як карателі і не могли витримати натиску регулярних частин.
Чеченські підрозділи уникали збройних сутичок з українцями, я думаю, вбачаючи в нас найбільш вірогідних союзників у майбутній боротьбі зі спільним ворогом - імперською Росією. Не витримували боїв з нами так звані "козачі" бандформування через слабеньку військову підготовку та повну відсутність дисципліни. Їх одразу заміняли на регулярні російські частини. Як приклад, триденні бої за містечко Шрома.
Цей стратегічний населений пункт нависав над Сухумі, даючи можливість тим, хто опанував його, вийти в тил одній з воюючих сторін. Грузинські війська провели кілька фронтальних атак, але зазнавши відчутних втрат, змушені були відступити. Тоді цю справу доручили УНСО. Ми використали свою звичайну тактику - вдарити там, де це вважається найбільш неймовірним, та нав'язати противнику бій на ближчих дистанціях.
Отже, ми підійшли до урвища глибиною 200 метрів. Ані росіяни, ані грузини не могли навіть уявити, що тут може пройти більш-менш значний підрозділ, тому якогось серйозного спостереження за цією ділянкою не велось. На мотузках спускались вниз з озброєнням та боєприпасами. Було ще темно, тому зробити це було нелегко. На щастя, обійшлось без жертв. Внизу ми опинились на відстані 35-40 метрів від російських окопів. Заборонено було палити та розмовляти.
В горах світанок настає зненацька, немов хтось швидко крутить ручку величезного реостата. О 5 годині 10 хвилин сонце визирнуло з-за гір і залило все навкруги своїм світлом. У той же час пролунала команда: "Гранатами - вогонь!" Даремно навіть намагатися змалювати картину майже одночасного вибуху 46 гранат Ф-1 (довідка: граната Ф-1, теоретично розліт уламків 200 м, практично на 50-60 м знищує все живе). Це треба бачити! Повірте на слово - це вражаюча картина! Ще не встигли впасти підняті вибухом пил і земля, як пролунала команда: "Вперед!". Майже не пригинаючись, з вигуком "Слава!" загін під командою ройового „Дитріха" (Юрія Петровського) розпочав атаку. Автоматно-кулеметне стрекотіння, вибухи ручних гранат і над усім цим, посилене луною в горах, - "Слава! Слава!".
Росіяни розгубились, почали тікати. Ми пройшли місто, наче розпечена праска. Вриваючись до будинків бачили покинуті на підлозі козацькі нагайки, намилені пензлики для гоління, а в одній з кімнат - свідчення панічної втечі - недопита пляшка горілки.
Дорога на Новий Афон, якою відкочувались росіяни, була забита піхотою, легковиками і вантажівками, серед яких виділявся червоний „Ікарус". Кількість відступаючих була не менше 600 чоловік. Якби я знав чисельність гарнізону Шроми, то навряд чи наважився штурмувати місто з півсотнею стрільців.
Переслідувати ворога такою кількістю людей було б безглуздям. Нас підтримав тільки так званий батальйон морської піхоти, який налічував усього 14 багнетів. Ним командував майор Кілаурідзе. Сміливий, ініціативний офіцер. В мене на очах, під кулеметним вогнем він на своїх плечах виніс двох поранених бійців.
Побачивши, що їх ніхто не переслідує, росіяни переформувались, відправили у тил деморалізованих „козачків", замінили їх батальйоном ДШБ, та перейшли в контрнаступ. Діяли вони нерішуче. На другий день боїв поручник Байда перехопив по рації російські переговори. Якийсь капітан Лісіцин істерично волав: „Я відмовляюсь атакувати втретє. Це не грузини, це або українці, або якійсь найманці з Західної Європи!"
Та все ж ситуація складалась не на нашу користь. Величезна перевага в живій силі, відсутність підкріплень змусили нас після триденних запеклих боїв залишити місто. В цих боях ми втратили двох вбитих та вісім поранених. Противник поніс втрати значно більші. За даними грузинської військової розвідки - спалено танк Т-80, знищено 57 військовослужбовців.
Далі події розгорталися ще трагічніше. Повіривши обіцянкам Росії, Грузія підписала 27 липня 1993 р. договір про припинення вогню. Згідно цього договору, Грузія мусила вивести з зони бойових дій важку техніку і українських добровольців.
Знесилена та обеззброєна цим договором, Грузія зазнала поразки. Дочекавшись виконання грузинською стороною всіх пунктів договору, Росія знов розпалила війну. 27 вересня 1993 року Сухумі пав. За неповними даними слідчих матеріалів абхазькими сепаратистами в результаті етнічних чисток на території Абхазії вбито 5738 чоловік, з них: в Гагрській зоні - 483, в Сухумі - 1148, в Гульріпшському р-ні - 1232, в Очамчирсь-кому - 815, в Гальському - 1553, Гудаутсь-кому - 147, в м. Ткварчелі - 20.
Біженцями стали 267 тисяч 345 чоловік. Світова історія не знає прецеденту повернення мирним шляхом територій, загарбо-ваних силою зброї. Тому возз'єднання Абхазії з Грузією можливе лише при розумному використанні силових методів, але не так, як це робить Росія в Чечні. Абхазький народ не поділяє політики абхазьких сепаратистів. Для відновлення братерських стосунків між абхазами і грузинами мають бути широко використані можливості народної дипломатії.
Тиск російських імперіалістичних кіл щодо України та Грузії буде посилюватись. Захід (НАТО і Євросоюз) не завжди будуть належним чином реагувати на мілітарні дії Росії. Тому цим країнам лишиться рятуватись власними силами, допомагаючи одна одній. Союз України та Грузії може стати тією реальною силою, яка буде відстоювати інтереси колишніх країн соцтабору.

Валерій БОБРОВИЧ ("ВОЛОНТЕР")

Сварга

Бій під Шромою

Світлій пам"яті Стрільців УНСО: Леоніда Ткачука, Сергія Обуха, Романа Галазики.

Цокоче люто кулемет
І рвуться мінометні міни
І сотник дав наказ:"Вперед!
За честь і гідність України!"

Стрільці УНСО за роєм рій
Зіткнулись з ворогом затято
Розпочали жорстокий бій –
за Кавказ,як за Карпати.

Жорстокий бій, кривавий бій,
Той неповторний бій за Шрому.
В вогненнім вирі тане рій.
Хто з них повернеться додому?

Тут українець і грузин
Військову спільну ділять долю
Тут два стрільці-і батько, й син
В бою за правду, честь і волю.

Вирує бою круговерть
Щоб все живе розшматувати.
Та ні вогонь ні кров, ні смерть
Стрільців не можуть залякати.

Вогненний шквал, шалений шал
Не смій ні кроку відступати.
Чужа земля - немов своя,
Немов твоя тут рідна хата.

Де українські вояки -
Там мужність, стійкість і відвага.
Там відступають вороги,
Хоч в них чисельна перевага.

Імперське кодло не пройде-
Тут мужність подолає силу.
Відступить ворог,відійде
Як не назад - тоді в могилу.

Жорстокий бій,кривавий бій,
Цей незабутній бій за Шрому!
Виходить з бою тяжко рій.
Не всі повернуться додому.

28.06.95.

Ю. Ярун-Мотронюк

Сварга


Вчора, 19 липня, була 16-а річниця бою під Шромою (1993-й рік, грузино-абхазький конфлікт), коли українські добровольці з УНА-УНСО розгромили переважаючі сили росіян.

Згадує учасник тих подій В.Бобрович:

«19 липня 1993 року силами українського добровольчого підрозділу УНСО, штурмом було взято селище Шрома. Це абхазське містечко мало величезне стратегічне значення в обороні Сухумі. Окупаційний гарнізон складався з т. зв. російських козачків, кількістю до 600 чоловік.

Грузинські регулярні частини кілька разів безуспішно атакували сильно укріплені російські позиції, понесли значні втрати і змушені були відійти. Український гірськострілецький підрозділ і до цього вважався одним з найбоєздатніших у грузинській армії, тому цю операцію доручили нам. Щоб не повторювати помилки наших попередників і не лізти до перемоги по горах своїх трупів, ми ретельно, провівши розвідку, знайшли обхідну дорогу. Вона виводила в тил селища.

З цього боку містечко ретельно не охоронялося, бо для того, щоб добратись до нього, треба було б спуститись зі скелі висотою приблизно, 200 метрів, причому на очах у ворога. Діяти довелось уногчі. Уявіть всю складність операції, в повній темряві опустити на мотузках кулемети, боєприпаси та людей, більшість з яких не мали спеціальної альпіністської підготовки.

Якщо б нас виявили, піднятись нагору живими не було жодного шансу. На щастя, все пройшло спокійно. Хлопці сиділи тихо, як миші, навіть коли один стрілець втратив рівновагу і повис на 100-метровій висоті вниз головою, то так і висів собі, вниз головою, хвилин десять, поки його не зняли. Кожен розумів, назад дороги нема, ми повинні перемогти або померти.

Ми опинились за тридцять — сорок метрів від російських становищ. В горах світає миттєво. Як тільки сонце вийшло з-за гори, пролунала команда — «гранатами вогонь». 46 гранат Ф-1 майже одночасно розірвались на російських позиціях. Атака! Залунало ніколи не чуте в цих горах, і, на жаль, призабуте в Україні — СЛАВА!! До початку штурму я не мав відомостей про кількість гарнізону і тепер з жахом зрозумів, ми сунулись в осине гніздо, де противник перевищує нас більше ніж в десять разів. Вихід був один, вперед, вперед, щоб не дати оговтатись, оцінити ситуацію і зрозуміти, скільки нас є насправді. І це нам вдалось, противник залишив Шрому і в паніці відступав по дорозі до Нового Афону. Це був момент, коли можна було виграти війну.

Якщо б ми отримали підкріплення від грузинів, хоча б півтори-дві сотні багнетів, то на плечах втікаючих в паніці «козачків» вдерлись би в Н.Афон і перерізали єдину дорогу, по якій йшло постачання головного фронту сепаратистів. На жаль, з невідомих мені причин цього не сталося, замість підкріплень ми отримували тільки накази, триматись, триматись і ще раз триматись.


Почались важкі дні. Вже на другий день росіяни оговтались, замінили переляканих на смерть «козачків» батальоном регулярних військ, здається їх перекинули десь з-під Іркутська, та почали планомірно вибивати нас з містечка. Перед кожною атакою з машини гучномовця нам кричали — «хохли, в плєн нє здавайтєсь, ми із вас жівих шкуру драть будєм».

Ми вірили «старшим братам» і не здавались. Бої тривали три дні, росіяни найдужче дошкуляли нам мінометами, яких ми не мали жодного, але піхота воювала мляво. Більшість кацапчуків, навіть не могли б на мапі показати, де ж ця Абхазія. Наші стрільці розуміли, воюючи в Грузії, ми захищаємо Україну. Сьогодні Сухумі, завтра Тбілісі, післязавтра Київ. На третій день боїв прийшов наказ залишити місто. Виходили в повному порядку, забравши з собою вбитих і пораненних, місто горіло. До речі, в перекладі з грузинського шрома — труд. Я подумав, добре, що це не Фастів або Коломия.

Від Сяну по Кавказ! Наші діди почали з Сяну — програли, ми починаємо з Кавказу, може нам пощастить?

За три дні боїв ми втратили двох чоловік вбитими та вісім тяжко пораненими, один з загиблих, за бажанням його батька, був похованний у Сухумі в парку «Курченко». Після падіння Сухумі росіяни викопали труну з тілом, викинули в море, а коли її почало прибивати назад до берега, розстріляли її з гранатомета РПГ-7. За даними грузинської військової розвідки за триденний період боїв під Шромою росіяни та їх найманці втратили тільки вбитими 58 чоловік, був спалений російський танк, до речі, перший на Кавказі.






Як щороку, на Байковому цвинтарі, де поховані загиблі у тій війні, зібралися українці з УНСО і грузинська делегація на чолі з послом.




На хресті над могилою Анатолія Лупиноса символічно склали разом український і грузинський прапори. Поруч хлопці тримали ікону «Покров Богородиці Унсовської».





Отець Сергій відслужив панахиду по загиблих.


Посол Грузії в Україні Григол Катамадзе був нагороджений Пустельним хрестом, найвищою нагородою УНСО.

Медаль УНСО 1-ї категорії передали представникам грузинського департаменту у справах ветеранів для майора Вахтанга Кілаурідзе, який разом з 11-ма своїми бійцями під мінометним обстрілом виносив з поля бою поранених українців.


Також медаль УНСО Валерій Бобрович вручив капелану УНСО о.Сергію Ткачуку.

Рідкісний кадр: де ви ще побачите священика, який викидає кулака і кричить "Слава Нації - смерть ворогам!"?

Про бій під Шромою розказує начальник головного штабу УНСО Валерій Бобрович, тоді – сотник Устим:

- Спочатку ми діяли як антипартизанський підрозділ. Нашим завданням було шукати диверсійні групи і їх знищувати. Але коли через кілька місяців у грузин не вийшло взяти Шрому, вони вирішили використати наш підрозділ, бо ми відрізнялися дисципліною. Ми носили мазепинки, і нас називали «немецкие шапки».
І я, продивившись карту, взявши свій рій розвідників, пройшов – там є стара дорога, по який ще при совітах вивозили щось. Ця дорога обходила Шрому, вона вже була покинута, заросла, і там було таке урвище, через яке можна було потрапити до Шроми. І ми вночі на мотузках спустили туди важкі кулемети і спустилися самі. І коли сонечко піднялося, ми взяли Шрому. Хвилин за 15 пробігли все місто.
Нас було 53 чоловіки. Коли я піднявся на дзвіницю в центрі міста і побачив відступаючу колону росіян – я жахнувся: їх було близько 600 чоловік. Я чесно скажу, брехати не люблю: якби мені доповіли, що там такий гарнізон, я б туди не сунувся!


А от що на грудях в пана Устима: унсовський хрест з накладеним на нього грузинським хрестом святої Ніно


Вони не знали, скільки нас, а ми не знали, скільки їх. Тому ми їх і вибили. Така була паніка… Ми заходимо в хату – там стоїть пензлик намилений, в іншій – півпляшки горілки. Вони не знали, скільки нас туди влізло. А тут ще і крик: «Слава!!!» - українці! – а вже про нас розголос пішов, що ми гірші, ніж есесівці…
У нас під час цієї атаки було лише 2 легко поранених. А в містечку ми нарахували 17 трупів. А вже потім, коли вони забрали звідти тих казачків і кинули туди батальйон регулярної армії, за два дні боїв ми втратили двох убитими і 20 чи 22 чоловіка пораненими. У російської сторони були втрати – 57 чоловік убитих. Це відомо, бо через два дні після боїв під Шромою російська штабна машина напоролася на грузинську розвідку. І в них були всі документи.



Ми тримали Шрому три дні. Бог, мабуть, був на нашому боці. Там справа була дуже висока гора, і в мене не вистачало людей, щоб її перекрити. А мін – в мене була лише одна протипіхотна міна. І ми її туди поставили. Я колись читав Манфреда «Наполеона». Наполеон казав: для того, щоб примусити людину повірити, що тут є мінне поле, необов’язково, щоб він пішов туди перевіряти. І от вони коли туди сунулись, на цій єдиній міні підірвалися і далі не пішли. І їм не вдалося нас обійти, бо якби обійшли, нам би, як кажуть, жаба цицьки дала.

Ми не втікали – ми відійшли. Ми були поставлені в такі умови. Нам перестали підвозити воду, тому що дорога, по якій її возили, була під обстрілом. Вода, боєприпаси – все підходило до кінця, і я не бачив сенсу – якщо в мене людей в 5 разів менше, ніж противника, у мене одна можливість – маневр. А який може бути маневр, якщо ми закріпились у кам’яниці. І ми прийняли рішення відійти, і відійшли, забравши всіх своїх поранених, всю зброю і навіть трофеї. В якості трофеїв ми, як люди хазяйновиті, вивезли машину солі і дві машини з брезентом.

Під час боїв під Шромою я був важко поранений. Куля 5,45 зі зміщеним центром увійшла в руку і роздробила обидві кістки. Спочатку лежав у шпиталі в Тбілісі, а потім, коли прийшов їхній хірург і сказав: «Слушай, нам привезли такие классные немецкие протезы!», я зрозумів, що лікуватися треба у Києві. Краще погана своя рука, ніж хороший німецький протез.

Коли нас привезли у Київський військовий шпиталь, на другий день прийшов генерал-майор, начальник шпиталю, і сказав: «Хлопці, вибачте, але я не хочу іти на пенсію. А до мене прийшли люди, показали, самі знаєте, які посвідчення і сказали, що київський військовий шпиталь не для того, щоб лікувати недобитих бандерівців». Тому мене повезли спочатку у Львів. У руці було 24 уламки. Я десь місяць поневірявся по лікарнях, і врешті-решт в Києві один професор, начальник кафедри військово-польової хірургії у медичному університеті, зробив операцію, і рука відсотків на 70 працює.



Вже після цього я був заарештований, і суддя сказав: «Я терпіти не можу українських націоналістів, але я професіонал, я не бачу, за що вас судити». Бо найманці – значить, я наймався. А де відомість на зарплату? А ордени – де і коли найманців нагороджують орденами або дають паспорт почесного громадянина? В історії Грузії 11 чоловік мають паспорти почесних громадян Грузії, з них 7 – офіцери і стрільці УНСО. Звинувачення розвалилося. Був би Іосіф Віссаріонович – звичайно, довго не розмовляли б зі мною, але тут – не вийшло…

Слава Нації! - Смерть ворогам!

Олена Білозерська