четвер, 9 липня 2009 р.

Ортодоксальні юдеї запропонували план ліквідації «Ізраїлю»


Юдейська ортодоксальна організація «Нетурей карта» (Neturei karta), яка виступає проти сіонізму і держави «Ізраїль», заявила, що вона готова запропонувати палестинцям і арабським країнам «третій шлях для звільнення Палестини і позбавлення влади «Ізраїлю» менш, ніж за 5 років».

Даний шлях, як пояснили представники організації, полягає в ідеї «паралізації основ, на які спирається сіоністський режим», повідомляє «Ісламньюз» з посиланням на «Аль-Джазіру».

У листі, адресованому главі політбюро ХАМАС Халеду Машаалю і підписаним єрусалимським рабином Ільханоном Істровичем, юдейська організація роз'яснює новий шлях, де зачіпає ряд щонайгостріших проблем палестинського народу, зокрема питання палестинських в'язнів, які незаконно утримуються в сіоністських в'язницях, і ситуацію в секторі Газа.

Члени організації настійно рекомендують ХАМСА припинити переговори з єврейською стороною з питання обміну військовополоненими, оскільки справа захопленого в полон сіоніста Гилада Шаліта «повинна зіграти важливішу роль, ніж звільнення декількох сотень палестинських полонених».

На думку юдейської організації, завершення даної операції в нинішній ситуації буде великою помилкою. «Ізраїльтяни тільки вдають, що вони опираються умовам, які висуваються рухом ХАМАС. Насправді ж вони готові до ухвалення подібних умов у будь-який час і в будь-якому місці».

Крім цього, в листі міститься заклик Ільханона Істровича, адресований Халеду Машаалю. Єрусалимський рабин бажає зустрітися з головою політичного бюро Руху ісламського опору в самий найближчий час для того, щоб ідеї «Нетурей карта» почали застосовуватися на практиці.

Керівництво організації вважає, що ліквідація держави «Ізраїль» не є непосильним завданням. Сили палестинського опору здатні покласти край окупаційному режиму всього лише за декілька років, за умови, що вони не повторять помилковий шлях деяких рухів, таких, як ООП.

«Також вкрай важливо», — підкреслюють автори листа, — «щоб до Ізраїлю не ставилися, як до держави в повному розумінні цього слова. Він ніколи і не був державою. Ізраїль — це збіговисько декількох злочинних організацій, керованих мафією, яке терористичними методами нав'язало свою волю юдейському народові!».

«Пропонована нами мирна угода буде прийнятною для всіх зацікавлених сторін, у тому числі і США», підкреслюється в посланні.

Подібні кроки, на думку «Нетурей карта», позбавлять США і Європу можливості спонсорувати «Ізраїль» і заохочувати його на скоєння нових і нових злочинів, що ізолює сіоністське утворення.

Нагадаємо, що ортодоксальні юдеї розглядають створення «Ізраїлю» як непослух велінню Бога, відхилення від основних постулатів юдаїзму, який призведе до божого покарання і загальноєврейської катастрофи.

Відділ моніторингу
КЦ

середа, 8 липня 2009 р.

Холодна війна-2. У Росії зазнав катастрофу новітній гвинтокрил


Новітній бойовий вертоліт Мі-28Н впав під час випробувань на Гороховецком загальновійськовому полігоні Московського військового округу.

Комісія Міноборони, що займається цією подією, повинна визначити причину аварії: помилка екіпажа або збій в системі управління озброєнням.

Аварія вертольота відбулася 19 червня. Під час випробувань льотчики повинні були вести стрілянину, зависнувши на малій висоті. Під час пострілу некерованими авіаційними ракетами у повітрозабірники двигунів потрапили порохові гази ракет, що викликало збій в роботі двигунів (так званий помпаж).

З-за різкої втрати потужності машину довелося садити в екстреному режимі. Посадка була грубою - майже вертикальною з висоти близько 40 метрів. При тому, на землі вертоліт зробив невеликий пробіг, при цьому ліва стійка шасі потрапила до ями, і машина перекинулася на лівий борт. Були зруйновані несучий гвинт і хвостова балка. Ніхто з льотчиків не постраждав. За словами обізнаного джерела, підстав для порушення кримінальної справи немає.

Головний інженер компанії "Роствертол" (виробника Мі-28Н) Андрій Варфоломєєв підтвердив "факт жорсткої посадки з частковим руйнуванням вертольота", але від подальших коментарів відмовився. За його словами, комісія Міноборони ще не закінчила розслідування. Інцидент не пов'язаний з матеріальною частиною вертольота, завірило інше джерело в компанії. Збоївши в роботі його систем не було, затверджує він.

Але джерело в Міністерстві оборони вважає, що під час стрілянини "неправильно спрацювала автоматика вертольота". Замість пострілу з гармати, який мав намір провести екіпаж, чомусь відбувся пуск ракет.

Остаточний висновок про причини інциденту планується дати після закінчення роботи комісії.

Ударний вертоліт Мі-28Н "Нічний мисливець" розроблений Московським вертолітним заводом ім. М. Л. Миля. Екіпаж - дві люди. Швидкість - 270-300 км/ч. Динамічна стеля - 5 км. Дальність польоту - 450 км. Озброєння - керовані ракети "Атака" і "Голка", некеровані ракети, 30-міліметрова автоматична гармата, авіаційні бомби.

Мі-28Н оголошений Міністерством оборони РФ основним бойовим вертольотом армійської авіації. В кінці 2008 року були підписані акти про закінчення державних сумісних випробувань цієї бойової машини. Російські військові заявили, що цей вертоліт не має аналогів у світі.

Всього військовим відомством законтрактовано 47 таких машин. Перша стройова партія з шість Мі-28Н була передана "Роствертолом" 487-у окремому вертолітному полку в Будьоновську (Ставропольський край) в квітні цього року.

На озброєнні в Українській армії стоять гвинтокрили радянського виробництва 80-х років минулого століття.

Проект "Український гвинтокрил" існує лише на язиці політиканів у вигляді "патріотичної" агітфішки.

Аратта

Полтавській владі закидають незаконний демонтаж білбордів з Мазепою

Всеукраїнське об'єднання «Свобода» заявляє, що в Полтаві незаконно демонтували білборди, на яких було розміщено соціально-патріотичну рекламу із зображенням гетьмана України Івана Мазепи.



Як УНІАН повідомили у прес-службі ВО «Свобода», 22 червня Полтавська обласна організація ВО «Свобода» розпочала розміщення у Полтаві на білбордах зображення Івана Мазепи з гаслом «Мазепа переміг! Українська Держава є!». Полтавська влада відразу ж почала протидію законному встановленню соціально-патріотичної реклами і усіма можливими способами перешкоджала розміщенню білбордів, відзначили у прес-службі.



За інформацією прес-служби, у понеділок, 6 липня, о 4-й ранку в Полтаві розпочався демонтаж 70 конструкцій білбордів із зображенням І.Мазепи. «Демонтаж відбувався за негласним рішенням Полтавського міськвиконкому, який старанно приховують від громадськості», — наголошує ВО «Свобода».



За інформацією прес-служби, дізнавшись про «антизаконні дії», до одного з білбордів, де почала працювати одна з демонтажних груп, виїхали представники Полтавської обласної організації ВО «Свобода» та Полтавської міської організації «Сокіл». Вони намагалися зупинити дії робітників МНС, але ті, за інформацією прес-служби, «вимогу не тільки проігнорували, але і викликали «групу підтримки». За 5 хвилин на місце прибули 20 чоловік кримінальної зовнішності, які намагалися залякуванням та погрозами фізичної розправи відтіснити «свободівців». Ці дії документально зафіксовані на фото- і відео-носії, відзначають у ВО «Свобода». На виклик «свободівців» прибули працівників міліції і склали заяви про погрози фізичної розправи зі сторони представників демонтажних груп.



Полтавська облорганізація ВО «Свобода» «звертається до прокуратури області та МВС із вимогою негайно втрутитися та розв'язати ситуацію із беззаконням полтавської влади». Також у ВО «Свобода» відзначили, що готують судовий позов до мера Полтави Андрія Матковського «за його чисельні незаконні та українофобські дії».

Відділ моніторингу
КЦ

Експертиза показала, що вбивство Олійника - елітне сафарі

У Олійника 10 вогнепальних ран - попарно на ногах. З’явилися вони в результаті пострілів з "гладкоствольної мисливської зброї", імовірно картеч з дробинами діаметром 9 мм.


З висновку судово-медичної експертизи тіла жителя Кіровоградської області Валерія Олійника, у вбивстві якого підозрюється колишній народний депутат "бютівець" Віктор Лозінський стало відомо, що Олійник загинув у результаті гострої крововтрати, пише сьогодні "КоммерсантЪ-Украина".

Лозінський зараз у розшуку. Тим часом Печерський райсуд Києва обрав запобіжний захід у вигляді утримання під вартою строком на два месяці колишньому начальникові райвідділу міліції Голованівського району Кіровоградської області Михайлу Ковальському і колишньому прокуророві Голованівського району Євгену Горбенку. Обидва проходять у справі як учасники інциденту 16 червня, коли було убито житель Кіровоградщини.

"Ми написали у поданні, що, знаходячись на волі, вони можуть впливати на перебіг слідства, - повідомив начальник Головного управління по розслідуванню особливо важливих справ Петро Коваль. - У нас для цього є підстави". Нагадаємо, колишніх співробітників правоохоронних органів було затримано на три доби 26 червня. 29 червня Печерський райсуд продовжив їхнє затримання до 6 липня.

Головним підозрюваним у причетності до вбивства Олійника є елітний ліберал-антифашист Лозінський, якого напередодні за рішенням Верховної Ради було позбавлено депутатських повноважень. Але 3 липня, коли депутати майже одноголосно проголосували за це рішення, із залу парламенту Лозінського не перевели до "зали за гратами" - він зник.

Його розшук за дорученням Генпрокуратури зараз проводять МВС і СБУ. За словами Коваля, сьогодні суд розглядатиме питання про видачу санкції на його розшук і доставку під вартою до суду для обрання запобіжного заходу.

Тим часом, стало відомо що міститься у висновках судово-медичної експертизи тіла Олійника.

У першій частині документа детально описуються рани, нанесені загиблому. З експертизи стає відомо, що Олійника було жорстоко побито: на його тілі численні синці, садно на шкірі голови, грудної клітини (зокрема, зламано шосте ребро з правого боку), верхніх кінцівок.

Як стверджує експерт Петля, вони з’явилися "у результаті не менше 14 травмуючих дій тупим твердим предметом". Такі тілесні ушкодження могли бути нанесені "кулаком або взутою ногою".

Крім того, у Олійника 10 вогнепальних ран - попарно на ногах. З’явилися вони в результаті пострілів з "гладкоствольної мисливської зброї", імовірно картеч з дробинами діаметром 9 мм.

"Смерть громадянина Олійника В. А. наступила в результаті численних вогнепальних поранень нижніх кінцівок з пошкодженням кісток гомілки і кровоносних судин середнього і дрібного калібру, що ускладнилися гострою крововтратою", - констатує судмедексперт.

"Гостра крововтрата - це смерть. І це дуже важливий момент, - підкреслив колишній перший заступник міністра внутрішніх справ, зараз народний депутат від Партії регіонів Микола Джига. - Тут може бути таке формулювання: якби йому вчасно надали медичну допомогу - наклали джгут, доставили до лікарні, - можливо, він би вижив", - зазначив "регіонал".

Примітно, що вчора повідомлялося, що головний лікар Голованівського району Сергій Стоянов, якого було викликано на місце трагедії, також стверджує, що Олійник не помер на місці. Він повідомив, що встиг ще поспілкуватися з пораненим Олійником: "Це брехня, що він був мертвий на тому місці, куди я приїхав надавати допомогу".

Тим часом відповісти на питання, вижив би Олійник, якби йому своєчасно було надано допомогу, експерт не зміг. "Питання про уникнення смерті постраждалого у разі своєчасного надання медичної допомоги вирішується під час проведення комісійної експертизи", - наголошується в акті експертизи.

Не зважаючи на отримані поранення, Олійник міг робити спроби сховатися від переслідувачів, сказано у документі. "Після спричинення сукупності пошкоджень постраждалий міг здійснювати активні дії, проте у міру наростання зовнішньої кровотечі і явищ шоковій реакції здатність згасала, - стверджує експерт.- Порушення анатомічної цілісності кісток правої гомілки не дозволяє використовувати праву стопу як опорну, що виключає можливість переміщення шляхом звичайної ходьби, стрибків, бігу, але дозволяє переміщатися іншим способом: на колінах, карачках, повзучи".

Якщо вірити експертизі, низка травм - садно і синці на тильній поверхні кистей - могли бути отримані "в результаті самозахисту". Висновок судово-медичної експертизи спростовує одну з версій, згідно з якою Олійник сам міг нанести собі вогнепальні поранення. Експерт підкреслює, що якщо області, на яких з’явилися синці і садно, - голова, грудна клітина і руки, - "доступні для власноручного спричинення" шкоди, то "нанесення своєю рукою вогнепальних поранень... без будь-яких додаткових пристосувань, що збільшують відстань від дульного зрізу вогнепальної зброї до тіла потерпілого, виключається".

Як відомо, 16 червня в Голованівському районі Кіровоградської області в інциденті за участю Лозінського, Горбенка і Ковальського було вбито 55-річного Олійника.

Звучали переконливі версії, що це було елітне полювання не доторкану людину. Примітно, що за наслідками висновку експертизи, можна припустити, що це було не просто полювання, а полювання на людей - елітне сафарі. Це розвага для дуже багатих недоторканих уродів, які за великі гроші отримують "право" вбивати. Найчастіше жертвами такого сафарі стають бідні люди без родичів і певного місця проживання. Метою полювання є обстрілювання ніг людини - щоб той згодом не зміг втекти, а після - добивання його до смерті.

Утім, недоторкані учасники інциденту причетність до вбивства заперечували, називаючи свої дії самозахистом. Мало того, раніше бютовець Володимир Пилипенко звернувся до глави МВС Юрія Луценка з клопотанням нагородити свого колегу за фракцією Лозінського, а разом з ним районного прокурора і начальника міліції за відвагу при затриманні озброєного злочинця, пише портал "Свободная пресса".

Тим часом, загиблого поховали без ноги.

Що ж до ліберала-антифашиста Лозінського, його роботу в Раді навряд чи можна назвати плідною. За весь час своєї "праці" в парламенті він виступав вісім разів. Говорив у сумі дві з половиною хвилини. Ще двічі передавав слово, порахував портал "Полеміка".

Примітно, що днями мати загиблого Любов Олійник розповіла про дуже цікавий факт. За її словами, 18 червня до неї приїжджали четверо чоловіків і дві жінки на двох білих машинах. "Вони оглянули кімнату, де жив Валера. Одна з жінок дала 200 гривень. Сусіди потім сказали, що начебто один з чоловіків і був Лозінський".

А трохи пізніше мати загиблого дала інтерв’ю, у якому надала суперечливу інформацію. Не зважаючи на те, що раніше вона наполегливо стверджувала, що у її сина не було зброї, після імовірної зустрічі з Лозінським, вона заявила, що у сина таки був пістолет.

При цьому ГПУ опублікувала низку висновків слідства, які не залишають сумнівів у винності Лозінського і двох його "спільників". Найголовніше: досудове слідство встановило, що вони умисно завдали Олійнику пошкоджень (зокрема пострілами з рушниці), через які той помер.

Втім, джерела припускають, що терорист-виродок Лозінський, як і вбивця Максима Чайки Довгань, уже сховався в РФ, а даних про перетин депутатом повітряного простору немає.

Народний оглядач

вівторок, 7 липня 2009 р.

За родину и свободу: Ярославль-1918


В минувшем году Эрэфия как-то незаметно «проскочила» весьма значимую дату – 90-летие Ярославского народного восстания. Оно, впрочем, и понятно: сейчас, когда все более популярными становятся сериалы про чекистов и смершевцев, на официальном уровне уже почти не вспоминают героев и события антисоветской борьбы. Между тем, память о народных восстаниях, прокатившихся по Верхнему Поволжью в июле 1918 года крайне важна как в плане противостояния неосоветским тенденциям кремля, так и в плане формирования целостного, здорового регионального самосознания русских Большого Залесья. Эта память свидетельствует, что и в Центральной России, считавшейся оплотом большевизма и плацдармом его насаждения, народ оказывал ожесточенное сопротивление тирании красной Москвы, вдохновляясь идеалами национального достоинства и демократии.

К июлю 1918 года Союз защиты родины и свободы (СЗРС), возглавлявшийся Борисом Савинковым, подготовил ряд мощных антисоветских выступлений в ряде городов: в Ярославле, в Рыбинске и в Муроме. К тому времени большевики уже запретили частную торговлю, подавили политическую и гражданскую свободу, ввели карточную систему, социализировали, а точнее говоря, огосударствовали землю, отдав ее в полное распоряжение комчиновников. Все это привело к тому, что антисоветские настроения распространились практически во всех слоях общества.

6 июля началось выступление в Ярославле, 8 июля поднялся Рыбинск, где отряд повстанцев вел лично Савинков, а 9 июля – Муром. Однако успехом увенчалось лишь восстание в столице Верхнего Поволжья – в Ярославле.
Утром 6-го июля группа из 105-120 бойцов во главе с полковником Александром Перхуровым, называвшаяся «Ярославский отряд Северной Добровольческой армии», собралась на Леонтьевском кладбище, что на окраине Ярославля. На вооружении у повстанцев было всего лишь 12 револьверов. Однако смелость, воодушевление и боевая ярость русских антикоммунистов были столь велики, что вскоре они захватили склад с оружием (караул склада присоединился к восставшим) и уже к полудню, после кратких боев, разоружили большевистский отряд и взяли под контроль весь центр города. Исходный успех Ярославского восстания – яркий пример того, на что способно решительное, активное меньшинство, объединение личностей.


Сразу же последовала стихийная поддержка восстания со стороны населения. Народный гнев немедленно настиг председателя исполкома горсовета Нахимсона и комиссара Ярославского военного округа Закгейна. Но вскоре Перхуров прекратил бессудные расправы, пусть даже и справедливые по сути. В одном из своих обращений он заявлял: «Приказываю твердо помнить, что мы боремся против насильников за правовой порядок, за принципы свободы и неприкосновенности личности». В объявлении также подчеркивалась недопустимость необоснованных обысков и арестов.

Цели восстания формулировались кратко и ясно: спасение «нашей родины и нашего народа от позора, рабства и голода», «установление форм широкого государственного народоправства». Парламентаризм, политические и гражданские свободы, земля – крестьянам в полную собственность – такова была программа восстания.

В воззвании от 6 июля определены следующие задачи новой власти: «предотвращение “покушений на личность и частную собственность”, отмена “препятствий торговле и передвижению”, восстановление в правах “частного торгового капитала”».

Уже 8 июля была восстановлена деятельность городского самоуправления. Свои собственные лидерские полномочия Перхуров обосновывал исключительно обстоятельствами и задачами военного времени, не более того.

Город ликовал: казалось, что диким коммунячьим экспериментам навеки пришел конец. «Ярославский отряд Северной Добровольческой армии» начал пополняться, причем в полном соответствии со своим названием, т.е. на строго добровольной основе. За родину и свободу выступила ярославская конная милиция; почти все участковые комиссары милиции встали в ряды антикоммунистов. Восставших поддержали ярославские рабочие, ремонтировавшие для белых броневики и бронепоезд, окрестные крестьяне, доведенные до отчаяния комбедами и продотрядами, наконец, православное духовенство, превратившее Толгский монастырь в один из плацдармов выступления. Широтой своей социальной базы Ярославские события предвосхитили знаменитое антисоветское рабочее восстание на ижевско-воткинских заводах. Вскоре реальные силы повстанцев достигли примерно 2000 штыков; число всех записавшихся достигало 6000 человек.

Однако распространить восстание на всю губернию, а тем более, на соседние губернии все-таки не удалось. Выступления в Рыбинске и Муроме провалились, надежды на западный десант в Архангельске не оправдались. Белые повстанцы перешли к тактике обороны. А между тем, вокруг Ярославля стягивалось кольцо превосходящих сил красных, действиями которых руководил Военно-революционный комитет во главе с Ленцманом. Ядро карательного корпуса составили «интернационалисты»: китайцы, латыши, мадьяры и австрийцы – по другим данным, поляки под командованием некоего Фильяновича. Кстати, когда в августе 1918 года вспыхнет знаменитое Ижевско-воткинское восстание, большевики бросят против него опять же «интернационалистов» - венгров, латышей, китайцев…

В статье Сергея Веревкина «Хиросима в Ярославле» читаем:

«В своих действиях против восставшего населения они (большевики – А.Ш.) применяли такие методы и такие средства, которые еще никогда в мировой истории не применялись.

Впервые город бомбардировала авиация. Каждый день на город сбрасывались бомбы – пудами. По данным “Чрезвычайного штаба по ликвидации мятежа”, только “…за два полета сброшено было 12 пудов динамитных бомб… Лётчиками замечены сильные повреждения зданий и возникшие пожары… В настоящее время, ввиду упорства противника, решено усилить бомбардировку, применяя для этой цели наиболее разрушительной силы бомбы…”.

Впервые город подвергся артиллерийскому расстрелу “по площадям”. Уничтожались полностью улицы, целые кварталы. По сути, впервые в истории была применена “тактика выжженной земли”. В охваченной восстанием части города было уничтожено до 80% всех строений, в том числе знаменитый Демидовский лицей с его известной на всю страну библиотекой, 15 фабрик, 9 зданий начальных училищ, городская больница, гостиный двор… Погибла уникальная коллекция оказавшегося в Ярославле Петроградского Артиллерийского исторического музея. Погибли ценнейшие материалы научной экспедиции Вилькицкого, уцелевшими лоциями и картами которой полярники пользовались еще и в 30-е годы.

Ныне Ярославль включен в список ЮНЕСКО в качестве памятника культуры мирового значения. А ведь 80% наиболее ценных объектов архитектуры и зодчества были уничтожены коммунистами в июле 1918 года!».

Внимание: «Готовилась химическая атака против города. Краском Ю.С. Гузарский 16 июля телеграммой потребовал от Москвы поставки химических и зажигательных снарядов, обосновав это тем, что “…если не удастся ликвидировать дело иначе, придётся срыть город до основания!” Людоедское требование было выполнено, и химические снаряды подвезли. И только разыгравшиеся в последние дни восстания сильный ветер и проливные дожди не дали пустить газы в ход.

Иначе символом бесчеловечного преступления – массового убийства ядовитыми газами мирного населения – стал бы не курдский Халабджа, а древний русский Ярославль!

А телеграммы из Москвы гласили: “Пленных расстреливать: ничто не должно остановить или замедлить применения суровой кары…Террор применительно к местной буржуазии и её прихвостней… должен быть железным и не знать пощады”».

Исследователь Василий Цветков пишет: «Дальнейшее продолжение вооруженной борьбы становилось бесперспективным. Мнения защитников города разделились. Большинство их – местные жители во главе с генералом Карповым, отказались покинуть город и решили продолжать борьбу в случае поддержки со стороны городских рабочих. Другая часть, около 50 бойцов – членов офицерских организаций, во главе с Перхуровым, решилась на отчаянный прорыв на пароходе к Толгскому монастырю, с целью возможной последующей организации партизанских отрядов вокруг Ярославля и поддержки обороняющихся извне. Однако данная попытка не увенчалась успехом и крестьяне, получив оружие, закопали его в лесу. Офицерская группа Перхурова еще в течение месяца бродила по заволжским лесам и деревням (за это время никто из бойцов его отряда не был выдан советским властям местными крестьянами, напротив, они повсюду встречали доброжелательное отношение). Группе Перхурова удалось перейти фронт и соединиться с частями Народной армии "Комуча", оперировавшей в данном районе» («Восстание на Ярославской земле»).

21 июля оставшиеся в городе белые повстанцы приняли трудное решение. Они сдались – но не красным, а интернированной в городском театре германской комиссии военнопленных во главе с лейтенантом Балком. Балк заявил, что комиссия стоит на позициях вооруженного нейтралитета и не выдаст добровольцев красным. Однако уже вскоре все обернулось иначе.

Сергей Веревкин пишет:

«…стоило только полевому командиру красных карателей Ю. Гузарскому грязно обматерить лейтенанта, как тот поспешил передать всех военнопленных Германской империи в руки красных палачей.

То, что произошло сразу же, в тот же день, можно охарактеризовать только одним словом – резня. На такие действия Гузарского подвиг приказ из Москвы: “Не присылайте пленных в Москву, так как это загромождает путь, расстреливайте всех на месте, не разбирая, кто они. В плен берите только для того, чтобы узнать об их силах и организациях…”. В первый же день после окончания восстания мадьярами были расстреляны переданные Балком 428 человек, в основном офицеры, студенты, кадеты, лицеисты. В том числе весь штаб восставших – 57 человек. Общее число только “официально” расстрелянных красными в период от 6 по 22 июля достигает 870 человек. Кроме них, несколько сот человек были убиты в первые часы после сдачи города, когда по всему городу каратели развернули самосуды. Сюда также не входят несколько сот расстрелянных в округе крестьян, выступивших с оружием в руках на помощь горожанам.

В целом же, согласно картотеке всё того же лейтенанта Балка, он выдал коммунистам через свою комендатуру с марта по ноябрь 1918 года 50 247 человек. Пятьдесят с четвертью тысяч человек было расстреляно коммунистами в Ярославской губернии в период с марта по ноябрь 1918 года» (выделено мной – А.Ш.).

Перекрыть эти показатели геноцида, начавшегося, как видим, еще до Ярославского восстания, большевики смогли лишь при подавлении Антоновщины в 1921 году, когда уничтожили как минимум 110 тысяч русских крестьян. Кстати, если в Ярославле большевики не смогли по техническим причинам задействовать химическое оружие, то на Тамбовщине красные применяли удушающие газы в полной мере. Но первым опытом применения оружия массового поражения против «своего» народа вполне мог быть Ярославль.

Несколько слов в заключение. Кто из русских в июле 1917 года мог представить себе, что всего через год уютный Ярославль будут бомбить большевистские аэропланы; что будет всерьез рассматриваться вопрос о применении химического оружия против древнего, коренного русского города, восставшего против тирании безумной политической секты, окопавшейся за кремлевскими стенами? И кто сегодня может представить себе наше завтра?

И еще. Пожалуй, главное. Когда изучаешь огненную историю Ярославского восстания, не покидает ощущение, что речь идет о каком-то совсем другом народе. Ну можно ли увидеть теперь таких офицеров, горожан, рабочих, крестьян, попов, наконец? И весь вопрос в том, насколько нынешний народ-бомж, народ-совок соответствует тому народу, способному на достоинство, самоорганизацию и действие. Это и есть главный вопрос нашего будущего.


Алексей Широпаев

субота, 4 липня 2009 р.

Загинув український патріот Василь Червоній. У нього влучила блискавка

Колишній народний депутат і екс-губенатор Рівненщини Василь Червоній купався сьогодні у ставку в Костопільському районі Рівненщини. Таку інформацію Gazeta.ua повідомило джерело з оточення колишнього депутата.






Василь Червоній рибалив з колегами. Близько 12:00 почалася гроза, блискавка влучила в Червонія, коли він розмовляв по мобільному телефону.

Колеги відразу відвезли постраждалого до лікарні. Лікарі реанімаційного відділення намагалися врятувати життя колишнього народного депутата, йому робили штучний масаж серця. Та все ж їх зусилля були марними, Василь Червоній помер у лікарні.

В.Червоній був одним з організаторів та ініціаторів створення на Рівненщині наприкінці 80-х років минулого століття перших осередків Товариства української мови імені Тараса Шевченка та Народного Руху України за перебудову. Уперше був обраний депутатом Верховної Ради України у 1990 році, і відтоді ще тричі обирався до парламенту як за мажоритарними округами, так і за списками партій і блоків. Був керівником обласного виборчого штабу блоку Віктора Ющенка на Рівненщині у 2002 та 2004 роках.

З січня 2005 по травень 2006 року В.Червоній був головою Рівненської облдержадміністрації. В останні роки – незмінний голова обласної організації Української народної партії, голова фракції УНП в обласній раді.

В.Червоній був активним церковним діячем краю. Йому належить велика роль в організації та створенні єпархій Української Православної Церкви Київського патріархату. Він також був членом Вищої Церковної ради УПЦ Київського патріархату, церковним старостою рівненського кафедрального Свято-Покровського собору, кавалером багатьох відзнак цієї церкви.

НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ

К 300-летию Полтавской битвы



За что боролись козаки? (часть 1)
За что боролись козаки? (часть 2)




Последним великим гетманом был Иван Мазепа, чье имя в официозной имперской историографии стало, наряду с именами Курбского и Власова, синонимом «изменничества». Между тем, заключая союз с Карлом XII, Мазепа всего лишь выполнил политическое завещание Хмельницкого, перед смертью искавшего помощи шведов.

Как и все его выдающиеся предшественники на гетманском посту, Мазепа происходил из православной шляхты, однако воспитывался при дворе короля Яна Казимира. Его отец был сподвижником Хмельницкого, выступил против Переяславских соглашений с Москвой и потом действовал вместе с Выговским. Мазепа получил отличное образование на родине и заграницей, владел латынью (причем, не хуже иезуитов!), а также польским, французским, итальянским и немецким языками, был прекрасным стилистом, сочинял стихи. Некоторое время служил генеральным писарем у Петра Дорошенко, затем по воле судьбы – у его противника, левобережного гетмана Самойловича – тогда и приобрел определенное влияние в Кремле. После падения Самойловича был избран гетманом (1687) и оставался им в течение 21 года. Широко распространенное мнение об участии Мазепы в интригах против Самойловича не имеет достоверных подтверждений.

Пора иначе взглянуть и на т.н. «измену» гетмана. Еще историки Платонов и Костомаров полагали, что поступок Мазепы «отражал колебания самой Украины и ее старшины», которая «сочувствовала польскому строю жизни». Современная украинская историография прямо указывает, что политический выбор Мазепы является изменой лишь «с точки зрения имперского права. В действительности Мазепа защищал свою страну от опасности, угрожавшей ей со стороны империи-монстра».

Вероятно, переломным моментом для Мазепы стал военный совет в Жолкве, состоявшийся в марте 1707 года. На нем обсуждалось дальнейшее ограничение автономии Украины и самостоятельности гетмана. Чего уж там было дальше-то ограничивать? Гетман хорошо знал повадку государства Российского, последовательно утеснявшего Украину и козачество. Он хорошо помнил, как в 1706 году на строительстве крепостных укреплений в Киеве петровские офицеры нещадно били козаков, изнывавших от непосильного труда, резали им уши – обычные московские «забавы». Хорошо помнил и то, как «светлейший князь» Меншиков – неуч, выскочка и коррупционер – прямо говорил ему о желательности упразднения гетманства и козацкой старшины. И гетман решился. В действительности Мазепа не «изменил», а всего лишь расторгнул договорные соглашения с Москвой, которые она уже давно не выполняла.

Осенью 1708 года он с отрядом козаков соединился со шведами. Так Мазепа стал союзником Карла ХII. Разумеется, о том, что он якобы «призвал» шведов в Украину не может быть и речи. Историк А. Оглоблин определяет следующие цели поступка гетмана: «Восстановление мощной автократичной гетманской власти и строительство державы европейского типа, со сбережением системы козацкого строя». То есть Мазепа руководствовался не шкурными соображениями, а политическими интересами Украинского государства. Он думал об Украине и украинцах, а не о собственной утробе – сытный паек ему обеспечила бы и Российская империя, останься он при ней.

Сподвижник Мазепы, умнейший и образованнейший Филипп Орлик, свидетельствовал: «Московское правительство... отплатило нам злом за добро, вместо ласки и справедливости за нашу верную службу и потери, за военные траты, приведшие до полной руины нашей, за бесчисленные геройские дела и кровавые военные подвиги - задумало казаков переделать в регулярное войско, города взять под свою власть, права и свободы наши отменить. Войско Запорожское на Низу Днепра искоренить и само имя его навсегда стереть».

Шведы же обещали Украине полную самостоятельность. Мазепа намеревался обеспечить союзников зимними квартирами в Батурине – хорошо укрепленной старинной гетманской столице, располагавшей значительными запасами продовольствия, оружия и боеприпасов. Гарнизон Батурина под командованием полковника Дмитрия Чечеля был всецело предан Мазепе. Петр I хорошо понимал значение Батурина для всей кампании в Украине и бросил на него войска под командованием «Алексашки» Меншикова, особо не любившего украинцев. Батурин вполне мог продержаться до подхода шведско-козацкой армии, если бы не измена сотника Ивана Носа, показавшего московитам подземный ход в город. В результате 2 ноября 1708 года Батурин, несмотря на героическое сопротивление защитников, пал. По приказу Меншикова российская армия начала массовую резню, не щадя ни женщин, ни старых, ни малых. Погибло до 15 тысяч человек, город был превращен в пепелище – для устрашения всей Украины. Исследователь батуринской трагедии, украинский журналист Сергей Павленко пишет: «Во всех городах и городках, захваченных русской армией, и которые были без мазепинцев, вывешивали царские указы, а рядом для страха “голови на коли взоткнуті були” пленных сердюков и казаков, взятых в гетманской столице.

Напуганные Батурином, вывешенными отрубленными головами мазепинцев горожане практически не имели выбора и, чтобы с ними не поступили также, по “инициативе снизу” направляли челобитные царю. Жители Прилук, Лубен, Лохвицы, Новгорода-Северского, Варвы, Сребного, Ични, Миргорода клялись в верности российскому монарху. Дирижер этой верноподданической кампании (а им, бесспорно, был Петр І) получил их 5 ноября, как раз во время выборов нового гетмана. Они должны были убедить созванную в Глухов старшину в бесполезности затеи Мазепы, рассеять сомнения тех, кто колебался».

Уничтожение Батурина предопределило весь дальнейший ход кампании. Мало того, что шведы лишились зимних квартир – в руках Петра оказались большие запасы боеприпасов и продовольствия, а также 40 пушек, которые вместе с другими 33-я российскими орудиями палили потом под Полтавой. Им отвечали 4 шведских пушки…

Согласно украинским источникам, зимой 1708-1709 гг. российская армия жгла в Украине «населенные пункты на пути шведской армии» - Петр, оказывается, предвосхитил печально известный сталинский приказ № 0428. Недаром первый советский генералиссимус так уважал первого российского императора. Кроме того, задолго до Сталина Петр мастерски использовал политические провокации: Сергей Павленко доказывает, что данные о намерении Мазепы изменить Карлу и выдать его Петру, бытующие до сих пор, являются московской «дезой», запущенной с целью компрометации гетмана в глазах шведов.

И, кстати, опять-таки Петр задолго до ОГПУ прибег к практике похищения политических противников из-за границы. В числе верных соратников Мазепы был его племянник Андрей Войнаровский – по отзыву английского посла в Москве Чарльза Витворта, «человек молодой, но образованный и способный». После поражения под Полтавой Андрей вместе с дядей оказался в эмиграции. В Румынии, принадлежавшей тогда Османской империи, Мазепа в сентябре 1709 года умер, а его племянник с головой окунулся в жизнь активного политэмигранта. Вскоре он уже имел связи чуть ли не со всеми европейскими дворами. На постоянное жительство Войнаровский обосновался в «вольном городе» Гамбурге, где сблизился с английским посланником Матисоном. В разговорах с ним Андрей просил оказать помощь «козачьей нации, нынче уничтоженной в своих правах и вольностях. Англия знает, какое это страдание для всей нации быть в неволе, тем более, что козачья нация является свободолюбивой». Это была уже крамола не на шутку. Мало того, что громогласно декларируется идея некой отдельной козачьей нации – еще и раздаются призывы о западной помощи! Москва протянула свою пресловутую руку. Были даны соответствующие распоряжения платной российской агентуре в Гамбурге, организовавшей слежку за Войнаровским, а затем в «вольный город» прибыла группа захвата, состоявшая из офицеров во главе с Александром Румянцевым – Судоплатовым того времени. Позже Румянцев отличился тем, что вывез из Вены царевича Алексея и руководил арестом всей козацкой старшины Украины. 11 октября 1716 года Войнаровский был захвачен на улице и в карете с зашторенными окнами доставлен, разумеется, в российское дипломатическое представительство. Начался шумный международный скандал, посыпались протесты Запада. Ссылаясь на царя, российские чиновники сообщили Войнаровскому, что если он сам попросит правительство Гамбурга выдать его России, то на родине ему будет гарантирована «благосклонность». Войнаровский дрогнул и согласился. Это была роковая ошибка. В России он около семи лет провел в крепости, а затем под конвоем был препровожден в ссылку в космически далекий Якутск, где и закончил свои дни в 1740 году. Вот такая плата всего за два слова: козачья нация. Зато теперь в украинском гимне есть ключевые слова о «козачьем роде»…

Спустя полгода после геноцида Батурина настал черед Запорожской Сечи, которая во главе с кошевым атаманом Гордиенко поддержала Мазепу, выставив 7-8 тысяч козаков; к тому же часть запорожцев приняла участие в восстании донского атамана Булавина, союзника Мазепы. В мае 1709 года имперские войска под командованием полковника Яковлева атаковали Сечь. Первый штурм был отбит, причем нападавшие потеряли около трехсот человек. Трудно сказать, как пошло бы дело, если бы не предатель Галаган, знавший планировку укреплений. 14 мая Сечь была взята и стерта с лица земли (наряду с Сечью имперские войска уничтожили на Днепре старинные козацкие города-крепости: Келиберду, Переволочну, Старый и Новый Кодаки). 156 сечевиков казнили, по Днепру пустили плоты, на которых стояли «глаголи» с повешенными. Потом, во время пугачевщины, такие же плоты поплывут и по Волге. Петр казнил даже мертвых запорожцев: царские солдаты перепахали войсковое кладбище – как видим, и в этом император предвосхитил большевиков, воевавших с могилами своих врагов.

Но Сечи еще было суждено возродиться из пепла, снова поднять свои знамена и бунчуки. Лишь в 1775 году, сразу после подавления пугачевщины, появился дышащий ненавистью и страхом указ Екатерины II: «Мы восхотели объявить во всей Нашей Империи… что Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия Запорожских казаков…». Незадолго до этого регулярные войска внезапно окружили Сечь и, принудив козаков к сдаче, уничтожили «атавизм» свободы, абсолютно несовместимый с централистско-бюрократической системой крепостнической империи – неслучайно царица назвала запорожскую республику «политическим уродством». Еще в 1764 году Екатерина II упразднила гетманство (и без того уже чисто номинальное); ликвидация Запорожья завершила процесс превращения Украины в набор типовых губерний.

Сечевые укрепления были срыты, запорожские земли раздавались помещикам, население, в том числе и часть козаков, закрепощалось. Например, князь Потемкин получил 42 тысячи десятин земли; по другим данным он, а также князья Прозоровский и Вяземский получили по 100 тысяч десятин каждый.

Петр Калнишевский, последний кошевой атаман Сечи, был поначалу приговорен к смерти, потом помилован царицей и брошен навечно в казематы Соловков. В каменном мешке Калнишевский провел долгие 25 лет, пока не был помилован Александром I. На тот момент атаману было уже 110 лет, но он пребывал в здравом уме. Как говорят, с иронией поблагодарив императора за милость, Калнишевский остался доживать свое на Соловках, где и умер спустя два года…

Вспомним, как гоголевский кузнец Вакула попал на прием к Екатерине II в составе делегации запорожцев, которые, предчувствуя скорый конец, прибыли в Петербург в надежде умилостивить «матушку императрицу». Далеко не случайно Николай Васильевич свел вместе эти два противоположных начала: ледяной имперский Петербург и огненных посланцев Сечи. В рождественскую пастораль Гоголь упрятал свою скорбь о погибшей козачьей вольности, об Украине…

Часть запорожцев ушла в Турцию; из оставшихся правительство в 1787 году сформировало Войско верных запорожцев, позже переименованное в Черноморское и переселенное на Кубань (1793). С 1860 года оно именуется Кубанским. Кубанцы сохранили вольный запорожский дух и историческую память: недаром в годы гражданской войны они слыли «сепаратистами» - вспомним Кубанскую народную республику 1918-20 гг. и проекты антибольшевистской федерации Кубани, Украины и Дона. При Советах кубанцам предстояло пережить деукраинизацию своего края, репрессии, Голодомор, раскулачивание и массовые выселения. В годы Второй мировой войны множество кубанок украсил германский орел – такова была «реинкарнация» союза Сечи с Карлом XII…

Украинское козачество, понимаемое как идея вольного вооруженного народа, не исчезло – оно сформировало истинно-украинский национальный характер, заложив его основу – свободолюбие. Казачий дух восстал в сечевых стрельцах Украинской народной республики, в Коновальце, Шухевиче и Бандере, наконец, в Викторе Ющенко.

Займет ли он место в ряду великих гетманов? Кого больше окажется в украинском народе на этот раз – козаков или свинопасов?..

Алексей Широпаев

пʼятниця, 3 липня 2009 р.

Заява (звернення) Героя України Юрія Шухевича до Президента України, стосовно подій 30 червня.


Заява (звернення) Героя України Юрія Шухевича до Президента України, стосовно подій 30 червня.
Текст заяви:


Президентові України

п. Віктору Ющенку

Герой України

Шухевич Ю. Р.

Львів, вул. Ген. Чупринки 47/2





Шановний пане Президент! 30 червня цього року група молоді в Києві намагалася усунути пам’ятник Леніну. П’ять осіб було арештовано і їм загрожує тюремне ув’язнення.

Хоча були укази як першого президента України Л. Кравчука, так і Ваш, про усунення пам’ятників і символів більшовицького режиму, пам’ятник Леніна досі стоїть посеред Києва, пам’ятник людині, яка уособлює собою страшні злочини проти людськості.

Я солідаризуюся з людьми, які хотіли усунути цей пам’ятник і готовий разом з ними понести відповідальність за цей вчинок. Вважаю ганьбою, що пам’ятники таким людям як Ленін, Джержинський та інші ще досі бовваніють по наших містах та селах.

Сподіваюсь, що ви зробите все від вас залежне, щоби люди, які посягнули на пам’ятник Леніну в Києві небули притягнені до відповідальності.

З повагою






01.07.2009 _______________Ю. Шухевич

Заява (звернення) Героя України Юрія Шухевича до Генерального Прокурора України, стосовно подій 30 червня.


Заява (звернення) Героя України Юрія Шухевича до Генерального Прокурора України, стосовно подій 30 червня.
Текст заяви:















Генеральному

Прокурору України

п. Медведьку О. І.

Герой України

Шухевич Ю. Р.

Львів, вул. Ген. Чупринки 47/2







заява.


30 червня ц. р. на Бесарабській площі міста Києва був пошкоджений пам’ятник міжнародному злочинцеві Володимиру Ульянову Леніну.

П’ять осіб звинувачених у цьому пошкодженні притягуються до кримінальної відповідальності.

Я солідаризуюся з людьми, які зробили цей вчинок. Ще, згідно з указом президента України Л. Кравчука, мали бути усунені всі символи колишнього більшовицького режиму, у тому числі і пам’ятники Леніну. Згаданий указ був підтверджений указом нині діючого президента України В. Ющенка. Обидва ці укази досі не виконані.

Я солідаризуюся з людьми, які намагалися усунути цей одіозний пам’ятник і якщо вони будуть притягнуті до кримінальної відповідальності, я готовий сісти з ними на лаву підсудних.

01.07.2009 Шухевич Ю. Р._____________

четвер, 2 липня 2009 р.

У Києві Леніну відбили ніс і руку

4-й годині ранку п’ятеро осіб, які причисляють себе до праворадикальної націоналістичної організації, офіційно не зареєстрованої в Україні, пошкодили пам’ятник Леніну у центрі Києва.

Як повідомили у ЦГЗ ГУ МВС України в м. Києві, за допомогою кувалди, зубила та молотка вони відбили у пам’ятника ніс і частково ліву руку.

Усі п’ятеро затримані. Двоє з них раніше притягувались до кримінальної відповідальності за вандалізм. Серед затриманих - двоє студентів, один охоронець супермаркету «Ельдорадо» і двоє безробітних.

Порушено кримінальну справу за ч. 2. ст. 296 (хуліганство) Кримінального кодексу України. Не виключено, що справа буде перекваліфікована за статтею, що передбачає більш суворе покарання, що залежатиме від висновків експертів щодо нанесення матеріальних збитків та зважаючи на те, що пам’ятник занесено до переліку культурних цінностей ЮНЕСКО.

Від “Аратти:” Чесно кажучи, ми не знайшли на офіційному сайті ЮНЕСКО будь-якого згадування про цей монумент, не кажучи про його культурну цінність.

Проте, він має іншу цінність - матеріального доказу одного із злочинів комуністичної партії. Загальновідомо, що цей монумент було закуплено за шаленні гроші у Франції у 1947 році, в той час, коли українців "виховували" черговим Голодомором.

Але ми навіть й не сподіваємося, що цей факт знайде віддзеркалення у кримінальній справі по Голодоморам, яку нині розслідує СБУ. І ми чомусь переконані, якби українцям було відомо, скільки українських діточок було заморено голодом, аби Лазар Каганович отримав задоволення відкрити цей монумет, напевно - не побачили там ні Петра Симоненка, ні інших комуністичних політиканів, які щорічно приходять на це місце для ритуалу вклоніння кривавому ідолові.





Заява прес-служби «Нашої України» щодо інциденту навколо пам’ятника В. Леніну в Києві.

Десятки років радянський тоталітарний режим нищив національні святині Українського народу. Руйнації та забуттю піддавалися пам’ятки архітектури, твори мистецтва, вся культурна спадщина нації. Імперія не зупинялася і перед людським життям. Тисячі жертв – ось істинний пам’ятник радянської влади в Україні.

На жаль, на вісімнадцятому році Незалежності Україна одноголосно і рішуче так і не засудила злочин проти власного народу. Українська земля переповнена зразками возвеличення радянських вождів та їх «подвигів», а такі питання як Голодомор, політичні репресії, проблеми відновлення національної честі та гідності й надалі викликають політичні суперечки.

«Наша Україна» переконана, що сьогодні проти встановлення історичної справедливості виступають ті політичні сили та окремі політики, які не шанують національної історії, не схиляються перед жертвами мільйонів українців, які віддали своє життя за майбутнє Українського народу.

Ми переконані, що демонстрація такої байдужості до національного питання, ворожість до українського духу та нехтування національними інтересами провокують в українському суспільстві радикальні настрої. Яскравим прикладом таких дій є пошкодження пам’ятника В. Леніну в Києві.

«Наша Україна» не поділяє та не підтримує подібних акцій та вчинків. Позиція засудження тоталітарного минулого не повинна приймати форм і методів, притаманних таким режимам. Ми закликаємо діяти в межах закону. Але водночас - не забувати про справедливість, яка ніколи не буде встановлена, якщо внуків і правнуків розстріляних по тюрмах та закатованих у концтаборах українців будуть притягати до відповідальності та судити за прояв зневаги до символу тоталітарної епохи – постаті Леніна.

Партія «Наша Україна» закликає до виконання Указу Президента України Віктора Ющенка «Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні», в якому, зокрема, йдеться про «вжиття в установленому порядку додаткових заходів щодо демонтажу пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених особам, які причетні до організації та здійснення голодоморів і політичних репресій в Україні, а також щодо перейменування в установленому порядку населених пунктів, вулиць, площ, провулків, проспектів, парків, скверів у населених пунктах України, назви яких пов'язані з іменами таких осіб».

Ми переконані, що це і є той цивілізований та правовий шлях, який треба пройти. Лише така виважена та національно зорієнтована політика стане на заваді актам національного відчаю, - йде мова в розповсюдженій заяві «Нашої України».

Кириленко вимагає звільнити тих, хто розбив пам’ятник Леніну

Кабінет Міністрів має вилучити з національного реєстру нерухомих пам’яток монумент Володимиру Ульянову в Києві. На цьому наголосив лідер Громадського руху „За Україну!” В’ячеслав КИРИЛЕНКО, повідомляє УНІАН.

„Без такого рішення київська громада не має права демонтувати цей принизливий для української столиці монумент, як це зробили в багатьох містах України – від Львова до Сум і від Одеси до Черкас”.

„Всі органи влади повинні зробити все, щоб пам’ятники організаторам тоталітарного режиму й масових убивств були забрані з наших вулиць. У першу чергу це має робити уряд, який повинен вилучити всі пам’ятники організаторам масового винищення українців з національного реєстру”, - зазначив лідер Руху „За Україну!”

На його думку, саме бездіяльність уряду у цій сфері призводить до того, що громадяни намагаються самостійно знищити пам’ятники організаторам комуністичного терору, як це недавно сталося з пам’ятником Леніну в Києві.

В.КИРИЛЕНКО також назвав „ганебним” факт ув’язнення молодих українців, які пошкодили пам’ятник Леніну на Бессарабці. „Цей інцидент цілком можна розслідувати і брати необхідні свідчення, не кидаючи людей за ґрати”, - переконаний В.КИРИЛЕНКО. Лідер Руху „За Україну!” закликав органи МВС негайно звільнити всіх затриманих і не забувати, що Конституція України визначає головною цінністю Української держави свободу й гідність людини, а не недоторканість пам’ятника Леніну.

Аратта
Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича