Слово “семіт” – етнічний термін, що означає групу народів точно так саме, як слово “слов’янин” означає іншу групу народів; причому у першому як і в другому випадку ці терміни означають не так кровну, як мовну спорідненість.
До групи семітських народів належать араби, сірійці, євреї, ефіопи, мальтійці. Слово “антисеміт” таким чином означає людину, що є проти цієї групи народів.Відразу зауважу, що я не зустрічав жодного українця, який був би проти всіх семітських народів, отже вживання в Україні терміну “антисеміт” з наукової точки зору абсолютно безпідставне. Українці виробляли своє ставлення до інших націй та національних груп, з якими мали взаємини, на основі їхнього ставлення до українців, а не на основі етнічних ознак.
З часу проголошення Україною державної незалежності Україна зацікавлена встановити широкі дипломатичні, економічні, культурні та інші зв’язки з іншими державами світу. Семітські народи – це широкий ареал близькосхідних та північно африканських країн. Господь наділив українців плодоносними землями, семітів наділив великими покладами нафти. В плані міжнародного поділу праці українці і семітські народи мають величезні природні передумови для економічної співпраці обидвох сторін: українці виробляють сільськогосподарську продукцію, володіють технічними знаннями і мають технічні можливості розвивати в семітських країнах мережі нафтогонів, будувати залізниці, мости, греблі, електростанцій тощо взамін за нафту, бавовну та інші їхні традиційні товари. Сфери такої співпраці величезні і можуть обраховуватися в мільярдах доларів. Україна зацікавлена в розширені такої співпраці і того вона зовсім не зацікавлена, щоб серед семітських народів поширювали наклеп, буцімто українці – антисеміти. Той, хто це робить, зокрема деякі територіально українські сіоністи, прагнуть загальмувати розширення економічних і інших взаємин України з арабами та іншими семітськими народами, тобто діють супроти українських національних інтересів. І тут хочу підкреслити, що я за розширення взаємин з Ізраїлем, але категорично проти того, щоб Україна відмовилася від розширення взаємин з іншими семітськими народами.
Євреї як і будь-яка інша нація, складається з людей, що заробляють собі на хліб-сіль фізичною працею, і людей, що заробляють на прожиття розумовою працею. Співвідношення між першою і другою категоріями у них таке ж, як і в інших націй (що ж стосується торгівлі, до якої мають пристрасть і в яку залучений відносно великий відсоток євреїв, то торгівля сама по собі на її низовому рівні не переводить людей в інтелектуальну категорію). Тому проблема формування ідеології - це проблема інтелектуальної частини нації і сіонізм – це власне її плід. Абсолютна більшість євреїв ідентифікують себе на основі побутових звичок, правил, моральних норм, а не на основі ідеології - явища теоретичного.
В Ізраїлі діє парламентська демократія з її міжпартійною боротьбою. Там для виборців має значення різниця між партійними програмами та методами політичної боротьби, до яких вдається та чи та партія. В Україні євреї як громадяни України входять до різних політичних партій. При цьому над поділом громадян за партійною ознакою є поділ щаблем вище, що ділить всі партії країни на групи партій, наприклад, група партій націоналістичних, націонал-демократичних, соціалістичних, християнських, бізнесових. Очевидно з такого рівня класифікації можна розглядати й сіонізм--ідеологію групи єврейських партій, що сповідує виключність єврейської нації і ставить її над іншими націями. Сіонізм був визнаний ООН за расистську ідеологію і поставлений в один ряд з німецьким (гітлерівським) нацизмом та італійським фашизмом, які були Нюрнберзьким трибуналом засудженні й заборонені.
Якщо сіоністи, дотримуючись ідеї зверхності над іншими націями, проживаючи в Україні, проявляють зверхність щодо українців, то нам, ясна річ, не може це подобатися. В Україні живуть росіяни, білоруси, грузини, татари, і багато інших національних груп. Претензія сіоністів на виділення з низки інших національних груп несправедлива.
Україна ухвалили закони, що встановлюють рівне (справедливе) ставлення українців до національних груп, які живуть на нашій землі. Виділення однієї з них – це несправедливість, і якщо такий факт поки що має місце, то лишень як тимчасове явище перехідного суспільства.
Прагнення до справедливості передбачає побудову міжетнічних взаємин не на успадкованих від минулого забобонах (і хто сказав, що українці їх більше мають щодо євреїв, аніж євреї щодо українців?), а на фактах, на статистичній інформації. ( За останнім переписом єврейська національна меншина з 17 назв національних меншин посідає дев’яте місце).
Відкритість українського суспільства – умова, що дає можливість (інструмент), за допомогою якого міжетнічні взаємини можна привести до справедливості. Факт, що у паспорті громадянина України не має фіксації, до якої національності належить власник паспорта, суперечить принципу відкритості суспільства, бо приховує найважливіший чинник, що становить суть міжетнічних взаємин. Як можна вивчати міжетнічні взаємини, не знаючи основного кількісного показника?! Як можна вивчати й характеризувати взаємини між росіянами, євреями, татарами не знаючи, скільки їх живе в Україні? І якщо ми хочемо відкритого справедливого суспільства, то чого громадянин України має приховувати свою національність?
Трохи історії. Історія євреїв показує, що в усіх країнах, де їм дозволили були поселитися, вони в основному займалися ремеслом, торгівлею та нагромадженням капіталів і з допомогою капіталів проникали ( і проникають) в державні структури і справляли значний вплив на державні справи. Вони вміють підтримувати дружбу з владою. Українці в 17 сторіччі підняли національно-визвольну війну проти польської окупації. Інтереси української нації і польської окупаційної влади були протилежні. Перед війною (Хмельниччиною) євреї дружили з польською владою і часто допомагали польській владі знущатися над українцями. Коли почалася війна проти окупантів, то козаки били всіх, хто уособлював чужу владу і не вина українців, що євреї були серед чужої влади. Очевидячки козакам було б приємніше, коли б євреї допомагали їм, а не полякам-окупантам.
Початок 20 сторіччя. Перша світова війна. Повалення царату. Боротьба української нації за відновлення державності. Проголошення незалежності Української народної республіки. Боротьба за державність. Український уряд проводить найтолерантнішу політику щодо національних меншин у т. ч. й щодо євреїв. Їх допускають до участі в уряді. І в цей час керівництво червоної Росії, що майже суцільно єврейське за національністю, мобілізовує величезні імперські сили на боротьбу проти молодої української держави. Чому б Троцькому і всім 17 євреям з більшовицького уряду в 20 осіб не зайняти дружню позицію щодо української боротьби за незалежність? Чому б їм не зайняти бодай нейтральну позицію у боротьбі російських шовіністів за імперію і українських патріотів за незалежність? Ні, вони стали побіч москалів супроти українців і активно діють проти нас. Ось уривок (мовою окупантів). «Инструкции агитаторам – коммунистам на Украине» від народного комісара Троцького: «… Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли Черного моря Россия существовать не может: она задохнётся, а с ней и Советская власть и мы с вами.». (“Праці Українського наукового інституту.” Том 13, Варшава, 1932; стор. 149-151).
Єврей Троцький дбає про Росію і організовує боротьбу проти України. Навіщо він так завзято захищає московщину? Але коли він (і не тільки ж він!) став у російські шовіністичні лави борців проти українського національно-визвольного руху, то якого ж він (і всі його проімперські співвітчизники) ставлення до себе чекають з боку українців?
У проміжку років між поновленням московської окупації України в 1920році і Другою світовою війною українство нарощує свої патріотичні сили для наступної боротьби за свободу і проводить міжнародну дипломатичну і роз’яснювальну працю. Прапором цієї політичної діяльності є С. Петлюра. Його убиває єврей. Навіщо він допомагає московській комуністичній імперії?
Ось як оцінює цей злочин колишній народний віце-комісар у єврейських справах більшовицького уряду І.Г.Добковський: “Я не враг Шварцбарда и готов был бы бороться за его освобождение, если бы он не убил Петлюру и если бы легкомысленные евреи не стремились бы сделать из этого убийства своё национальное дело и покрыть Шварцбарда ореолом национального героя.”(“Убийство Петлюры и провокация на еврейской улице.” Голос еврея., с. 4, Архів І.Коляски). І далі: “Какое же моральное право имеет Шварцбард нам евреям лгать и своею ложью стремится сыскать наше сочувствие. Но ещё больше я спрашиваю – какое моральное право имеет Шварцбард говорить перед христианским миром о своем чистом чувстве как еврея, когда он сам руководил и командовал большевицким отрядом на Украине, который по его же словам, как он мне рассказывал и как он писал в своих воспоминаниях в одной из аргентинских еврейских газет в 1923 году, убивал и грабил христиан, богатых и бедных, воюя на Украине. Разве у христиан, украинца или русского нет матерей, отцов, детей? Разве у христиан нет слез и горя по утеряному?” (Добковський, там само с.7).
По-перше, Петлюра жодного погрому євреїв в Україні не організовував. По-друге, як мали ставитися діти убитих і пограбованих до більшовицького загону Шварцбарда, що зробив їх сиротами й нещасними?! Навіщо було єврею вбивати українців задля повернення України під владу Москви?
1991 рік. Україна проголосила незалежність, 1992 року розпочала трансформацію економіки. Суспільство розділене на дві частини: частина його намагається подолати колоніальну спадщину і вивести Україну на шлях демократії і національного відродження. Друга частина під впливом п’ятої колони московського імперіалізму намагається зруйнувати економічний і науковий потенціал, принизити ідеал національної свободи, продовжити русифікацію населення і знову повернути Україну під владу Москви. Яку сторону у цьому протистоянні займають сіоністи? – А все ту ж традиційну – переважно побіч влади проти українства. Так на яке ж ставлення до себе вони розраховують з боку народу?
Проблема правди. Правда – вищий критерій справедливості. Шляхетна людина захищає не свого друга, а правду. Як сказав Сократ: Платон мій друг та істина дорожча. Ця думка виходить із засновку, що друг має бути правдивий і відстоювати справедливість і якщо він її не відстоює, то він не друг.
Україна видерлася із системи, в якій усі поняття добра і зла європейської цивілізації були зневажені, перевернуті й опоганені. Щоб відродити повагу до добрих вчинків, щоб добро називалося добром, а зло - злом, треба правду повернути на той п’єдестал, на якому вона завжди була в справедливих суспільствах. Україна понад 300 років була під московською окупаційною цензурою. Цензура душила всяке інтелектуальне життя і Україна не мала змоги вивчати свою власну історію, історію тих національних груп, що жили проміж нами, історію і наміри сусідів. Як бездержавна нація ми були об’єктом ідеологічних і всяких духовних впливів і навіювань, причому всі ці зусилля були спрямовані на послаблення опору українців і зміцнення над Україною чужинецької влади.
Тепер українці вперше за кілька сторіч здобули свободу і природньо, хочуть, ми просто маємо обов’язок зайнятися вивченням об’єктивних властивостей і самих себе і тих національних груп, що живуть поміж нами, і наших сусідів. Якщо нація хоче жити в умовах свободи, вона мусить думати про національну консолідацію для захисту свого природнього середовища, і своєї державності. В основу рішень, спрямованих на досягнення цих стратегічних цілей на самозбереження нації, мають бути покладені об’єктивні факти, об’єктивні характеристики нас самих, євреїв та інших національних груп, що живуть між нами, і наших сусідів.
Рішення, ухвалені на основі міфів, що їх нам окупанти навіяли були за цілі сторіччя колоніального рабства, вестимуть нас не до сили, а до національної немічності. Того мусимо докопуватися до правди. І не може бути заборони на будь-які теми. Якщо ми, українці готові почути про себе найгіркішу правду, то почути таку ж сувору правду про росіян, євреїв та інші національні групи ми й поготів готові. Цікаві в цьому плані атаки на газету “Сільські вісті”, яку В. Маленкович охрестив антисемітською. Чому? На якій підставі?
Вище я сказав, що семіти – це не тільки євреї. Маленкович не навів жодного факту антиарабського, антисірійського, антиефіопського висловлювання газети, а називає газету антисемітською. Чи що, євреями він хоче закрити весь семітський світ?! Не навів він і жодного антиєврейського висловлювання, хоча коли б таке було, то логічним було б висловлювання газети називати антиєврейським, а не антисемітським. А коли б газета висловлювалася проти сіонізму, то таке висловлювання не є антиєврейським, як не є антинацистське висловлювання антинімецьким, бо носіями сіоністської ідеології є не весь єврейський народ, а тільки його частини, як носіями нацизму була частина, а не весь німецький народ.
Метода Маленковича і Ко проста як дишло: запідозривши когось в недостатній лояльності до когось із йому подібних, наліпити наличку “антисеміт”! Наклеювання цієї налички завжди правило за сигнал “куси, души, знищуй!" За цим сигналом сіоністи відкривають масову атаку всіма засобами масової інформації на людину і таврували її до повного морального (а той фізичного) знищення. Ніяких публічних дискусій чи суперечок з метою виявлення об’єктивної істини про суть висловлювання не передбачалося. З людини робили жертву і розправлялися негайно.
Так було 70 років, коли Україну мордували Ленін, Сталін, Ягода, Каганович, Леплевський та їхні однодумці. Тоталітарна система не передбачала дискусію і виявлення істини. Проти затаврованого влада дозволяла казати що завгодно – він не відповідав. Маленкович і ко тепер (2004р!) діють методами тридцятих років. Не зрозуміли: навішування налички “антисеміт” було ефективним в умовах тоталітарного режиму: повної безправності громадян, і не може бути ефективним за умов зовсім інших, коли обґрунтованість звинувачення потрібно доводити в публічній дискусії або відкритому суді. Доба Кагановичів, Постишевих, Леплевських в Україні скінчилась на завжди і не може повернутися в такій личині як бурхливе навішування праворуч і ліворуч налички “антисеміт”.
Славнозвісний Нікколо Макіавелі (1469- 1527) казав: жоден народ ще не згинув від меча, але багато їх зникло від асиміляції. І далі радив володарю: якщо він хоче зберегти свій народ, хай потурбуєтьтся прокопати найглибшу канаву між своїм народом і сусідніми народами. Євреї це знали і до Макіавелі. Досить почитати Достоєвського Status in Statu (у його щоденниках), польський роман Елізи Ожешко Мейер Юзефович і подібну літературу, щоб оцінити звичаї, що їх духовні отці євреїв виробили і заклали ще в Талмуд. Суть цих правил в тому, що вони відокремлюють євреїв від народу, серед якого живуть. Усе (віра, одяг, вся зовнішність, мораль, звички) в них має бути не таке, як у місцевого населення. І рабини упродовж кільканадцяти сторіч пильно слідкують за своїми прихожанами, щоб у них все було не так, як у навколишнього народу. Це відокремлення - макіавелівська канава – і є спосіб проти асиміляції.
Циганів від асиміляції у продовж трьох тисяч років уберігав бродячий спосіб життя і заборона під загрозою смертної кари змішаних шлюбів. Євреїв зберігала від асиміляції макіавелівська канава у вигляді окремої віри, зовсім окремих моральних засад та відокремлення у всьому можливому від місцевих народів. Ненависть місцевого народу до євреїв як спосіб запобігання асиміляції з місцевим населенням – це постійна продумана і послідовна політика єврейських керманичів. Без цієї ненависті євреї давно б асимілювалися. Щоб цього не сталося вони самі нерідко інспірували негативне ставлення інших народів до євреїв. При цьому вони вдавалися до різних методів у т. ч. організації місцевого населення на антиєврейські акції.
А тепер питання українцю: як ти себе почуваєш в середовищі, яке тебе ненавидить? Я почуваю себе погано. А вони нормально. Ось свідчення. Сидів я у Рузаївській пересильній в’язниці, що в Мордовії. До камери посадили Ленінградського єврея Х. З вищою освітою, середнього віку, культурна людина. Він попався в концтабір на хвилі боротьби євреїв за право виїзду на свою історичну батьківщину. Між українцями і євреями було більше взаєморозуміння, ніж між українцями і російськими дисидентами , бо з російськими дисидентами ми були за одне в боротьбі проти комуністичної диктатури за демократизацію СРСР, але в українців і євреїв було додатково спільне те, що українці прагнули вивести Україну зі складу Союзу РСР і щиро підтримували єврейське прагнення до виїзду з СРСР, а євреї, на відміну від російських дисидентів, щиро визнавали наше право на самостійність України. Це зближувало нас і наші взаємини робило теплими і дружніми.
З політичних в’язнів у Рузаївці в ті дні були ми тільки двоє і нам ніхто не заважав говорити відверто. Після всяких цікавих дружніх дискусій Х каже: “У нашому єврейському характері є те, чого немає у вас, українців, немає загалом у людей інших європейських народів: ми вороже ставлення оточення до нас сприймаємо спокійно. Воно не створює дискомфорту у наших душах, у той час як в інших народів люди важко переносять ненависть до себе і намагаються або втекти з такого середовища або змінити на краще навіть ціною власних поступок.”
Я погодився й кажу: справді фундаментальна психологічна різниця. Ясна річ ця риса не абсолютна. Не всякого єврея і не завжди вона заполонює повністю. Коли б це сталося, відпала б потреба в організаційних формах відмежування від людей інших національностей. По суті цей стан необхідно підтримувати різними способами, наприклад, створенням гето. Серед українців поширене розуміння слова "гето" як ізольованого місця, куди євреїв хтось інший заганяє силою, примусом. Насправді гето – це витвір отців єврейської нації, що так яскраво показала Еліза Ожешко в названому вище романі. У кожній країні ви створюєте свої ізольовані від місцевого населення організації, де виховуєте дітей в своїй окремій моралі й звичаях в дусі внутрішньої консолідації шляхом відокремлення від звичаїв інонаціонального оточення.
Мій співрозмовник погодився і додав: євреї - практичний і роботящий народ, а що наша роботящість виявляється більше в сфері розподілу, а не матеріального виробництва, то й дає більші бариші, а разом з тим і більші можливості впливу на владу країн поселення. В інших країнах нас не люблять, але нам і не потрібна їхня любов. Своєю роботящістю і грішми ми пробиваємо собі дорогу у верхні ешелони влади і впливаємо на державні справи. Будьте й ви, українці, більш напористі й пробивні.
Нам не наполегливості бракує, а почуття кровної спорідненості й солідарності і, знаєте, сором’язливість.
Проблема - консолідація нації. Віктор Шишкін, колишній народний депутат України, колишній генеральний прокурор України і теперішній член Центрального проводу УРП “Собор” влучно сказав: "Кожен росіянин в Україні має бути українським націоналістом; кожен українець в Росії має бути російським націоналістом".
Демократичне суспільство надає право кожному громадянинові покинути країну і переїхати в ту, яка йому більше до вподоби. Це стосується українців у Росії, росіян, євреїв і всіх інших в Україні. Ніхто не може примушувати жити в Україні того, хто хоче з неї виїхати. А це означає, що той, хто добровільно живе в Україні, зобов’язаний бути законослухняним і дбати про благо України, бути, як каже Шишкін, українським націоналістом, бо ж життя й добробут кожної сім’ї залежать від стану цілого українського суспільства.
Кожна цивілізована нація виробила в собі доцентровий дух з ієрархією цінностей, за якою турбота про благо сім’ї не може здійснюватися за рахунок чи на зло суспільству. Працюючи на свою сім’ю, людина частину своєї праці віддає державі для здійснення заходів, спрямованих на оборону національного життєвого простору та врегулювання внутрішніх суперечностей. Нація не може дозволити собі терпіти на своїй території проживання національних груп, що мають інші від нації основні цілі й ідеали і прагнуть служити іншим державам. Не можна бути громадянином України і служити Росії чи Ізраїлю. Тобто росіянин чи єврей, який хоче служити Росії чи Ізраїлю має відмовитися від українського громадянства і виїхати з України.
Українська нація була роз’єднана і окремі частини національного тіла перебували під владою Московщини, Польщі, Австро-Угорщини, Румунії. Кожен окупант справив свою частку ворожого впливу у справу релігійного, ідейного, культурного роз’єднання української нації.
Тепер коли Україна стала незалежною державою, було б верхом національного недбальства не використати всі можливості для подолання ідейної колоніальної спадщини задля приведення різних частин нації до більш-менш єдиного спільного знаменника. Мова не йде про уніфікацію мислення громадян України. Мова йде про вироблення поняття єдиного національного дому для всіх громадян України з найвищим поцінуванням української держави як інструменту захисту своєї території, захисту своїх громадян та створення найсприятливіших умов для розвитку людських здібностей і талантів. Мова йде про Києвоцентричне мислення, за якого народ сприймає столицю за центр своїх надій і сподівань і в ньому шукає захисту від зовнішніх ворогів та небезпек і будь-якої внутрішньої кривди. І коли на бурхливих вітрах світової політики в разі виникнення очевидної загрози існуванню держави, тоді всі громадяни відкладають убік свої суперечки і стають під жовто-блакитний прапор єдиною лавою.
А чи сприяють консолідації нації теперішні єврейські володарі телевізії, радіо, газет? Що вони подають з екранів, що пояснюють слухачам радіоприймачів, що підносять їхні газети українським очам? Вони культивують зраду і розпусту, підступ і лукавство, жорстокість і садизм. Телевізійний екран перетворили в школу способів убивства і застосування наркотиків. Осміяли традиційну народну мораль і звели нанівець повагу дітей до старших, співчуття до слабкого і каліки, безкорисливість і бажання допомогти ближньому. Шляхетну сміливість і прямоту, принциповість і чесність, почуття обов’язку перед батьківщиною і лицарство пожбурили у придорожню канаву. Замість прищеплювати любов до праці і народної винахідливості єврейські господарі ЗМІ виховують у нашої молоді любов до красивого життя за нечесні гроші, причому це так зване красиве життя у дійсності геть чисто позбавлене духовності і зведене до шикарного забезпечення шлункових і статевих потреб. Замість розвивати дух розвивають тваринні інстинкти. Ми з жахом бачимо, як проти української нації ведуть інформаційну війну, обдумано, послідовно, упродовж дванадцяти років, як послідовно обривають і послаблюють духовні зв’язки по вертикалі між поколіннями і опоганюють взаємини поміж молодим поколінням, між підсистемами національної системи і в судини національного організму запомповують отруту, що поступово непомітно підточує і роз’їдає його.
Невже думають, що люди цього не бачать чи не розуміють? Невже думають, що у людей терпець безмежний і він ніколи не обірветься? Даремно!
Немає коментарів:
Дописати коментар