Правозахисний сайт «Щоденний журнал» розповів про те, чим насправді є російське російське православ'я і в першу чергу його сучасний варіант в особі ФСБ-РПЦ. Правозахисники вказують:
«Після того, як Петро I залізним чоботом розчавив, розмазав об державний поріг хребет православ'я, перетворивши його — відтоді інваліда — на міністерство пропаганди, церква лише у 1917 році спробувала стрепенутися в інстинкті самозбереження, але дуже швидко перетворилася на Тричі Червонопрапорну двічі ордени Леніна Російську Православну Церкву. Тобто на різновид відділу ідеології ЦК КПРС.
Проте, саме радянський період для російського православ'я був зоряною годиною. Влада тільки під час війни згадала про РПЦ, заголосивши з переляку «брати і сестри», але в мирний час справедливо бачила в релігійній утопії лише конкурента для утопії комуністичної. Це розлучення з владою було ковтком повітря для РПЦ, яким вона, на жаль, не скористалася, тримаючись за архаїчну традицію покори і, як вогню, побоюючись конкурентів і реформ.
Сьогодні в Росії смішно говорити про розквіт православ'я, скоріше — про православне мракобісся. Навіть якщо не перераховувати священиків, що мають або мали посади в НКВД-КГБ-ФСБ, не згадувати про тютюново-алкогольний бізнес, який пов'язують з нинішнім патріархом, не звертати уваги на демонстративно панський і нехристиянський спосіб життя з розкішним годинником на зап'ястях ієрархів, РПЦ все так само грає на боці темних сил.
Відверта клерікалізация офіційного православ'я, що рветься до мирської влади і давно стало молодшим партнером режиму Путіна-медведєва в процесі позбавлення громадян (пастви) прав заради збільшення прав все тієї ж влади. Всі ці заклики до імперського патріотизму, вся ця антизахідна риторика, продукування нетерпимості до іновірства й інакомислення, пропаганда конфесійної і національної переваги, спроби прорватися в школу і армію, тобто в суспільство, щоб рулювати на користь церкви Путіна, Медведєва, Лужкова та ін.
У тій версії православ'я, яка нав'язується сьогодні суспільству, перш за все дуже мало саме християнської толерантності, проте дуже багато великодержавної пихи і візантійського лукавства».
Відділ моніторингу
КЦ
субота, 24 липня 2010 р.
четвер, 22 липня 2010 р.
неділя, 18 липня 2010 р.
Чорний вівторок
18 липня, об 11 годині, після літургії у Володимирському соборі, Синод УПЦ КП приймає рішення про поховання Патріарха на території собору святої Софії. Траурна процесія з тілом Патріарха вирушила вздовж бульвару Шевченка, щоб повернути на вул. Володимирську в напрямку Софійського майдану. Проте Володимирська була перекрита щільними рядами міліції, які ніяк не реагували на прохання церковних ієрархів та народних депутатів пропустити процесію. Тільки завдяки втручанню УНА-УНСО вдалося прорвати міліцейський ланцюг.
14 липня 1995 року на 70-му році життя, від четвертого інфаркту помирає Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир (в миру Романюк Василь Омелянович).
Похорон Святішого Патріарха Володимира був трагічним. Історія не знає такого знущання над похоронною процесією. Коли у Львові, за пів століття до описуваних подій, ховали Митрополита Української Греко-Католицької Церкви Шептицького, то на його похоронах були присутні навіть перші секретарі ЦК КПУ. В день похорон Патріарха Володимира у Києві “за старшого” залишили щойно призначеного віце-прем’єром з економічних питань Романа Шпека, який не міг вирішувати питання, що не входили до його компетенції. А питання полягало у виділенні місця під поховання такої визначної особистості. Священний Синод і Вища Церковна Рада УПЦ КП звернулися до Кабінету Міністрів України з проханням поховати Патріарха на території Видубицького монастиря і забезпечити супроводження траурної процесії до цього місця. Уряд не задовольнив прохання Церкви і запропонував місце на Байковому кладовищі, тим самим, демонструючи свою зневагу щодо Української Церкви і її вірних.
18 липня, об 11 годині, після літургії у Володимирському соборі, Синод УПЦ КП приймає рішення про поховання Патріарха на території собору святої Софії. Траурна процесія з тілом Патріарха вирушила вздовж бульвару Шевченка, щоб повернути на вул. Володимирську в напрямку Софійського майдану. Проте Володимирська була перекрита щільними рядами міліції, які ніяк не реагували на прохання церковних ієрархів та народних депутатів пропустити процесію. Тільки завдяки втручанню УНА-УНСО вдалося прорвати міліцейський ланцюг. При цьому працівники “Беркуту” використовували спецзасоби – сльозоточивий газ і гумові кийки. Підійшовши до стін св. Софії, учасники процесії побачили, що вхід до собору зачинений, а всередині повно міліції. В цей час народні депутати гарячково намагалися когось знайти з керівництва держави, щоб переконати в необхідності поховання Патріарха в соборі св. Софії, враховуючи його заслуги перед українським народом. Проте все було марно.
О 16 годині 30 хвилин учасники похоронної процесії: народні депутати, священики, члени УНА-УНСО розпочали копати яму на тротуарі, праворуч брами дзвіниці Софійського собору. Цього від них ніхто не чекав. Міліція була не готовою до такого повороту подій і чекала вказівок від свого керівництва, а те, в свою чергу, шукало виходи на керівників держави. Не відомо, хто дав наказ бити учасників похоронної процесії, але те, що такий наказ був наданий – це точно. У таких випадках міліція самостійно ніколи не приймає рішення.
О 19.20, коли робота по копанню могили була завершена, перший заступник начальника ГУ МВС в м. Києві В. Будніков дає розпорядження загонам “Беркуту” розігнати процесію. Хтось скомандував: “Натовп бити – унсовців калічити!” Відчинилась брама дзвіниці і з неї вискочило кілька сот розлючених “беркутівців”. Деякий час стрільці УНСО разом зі священиками своїми тілами стримували натиск “Беркуту”, поки інші намагалися засипати землею могилу. За короткий період площа була заповнена міліцією, яка добивала лежачих, шматувала українські державні прапори. Дісталося і народним депутатам. Внаслідок злочинних дій міліції багато людей отримали серйозні травми.
Близько 22 години працівники міліції зняли кордон навколо могили. Учасники похорону засипали її землею і відслужили молебень. Неподалік від майдану в приміщенні Шевченківського РУВС, працівники міліції цілу ніч катували унсовців, затриманих під час побоїща.
В кінці травня 1996 року прокуратурою м. Києва було закінчено розслідування кримінальної справи про події 18 липня 1995 року. В результаті розслідування слідство дійшло висновку, що В. Будніков “діяв в рамках наданих йому повноважень” і “його дії не містять ознак посадового злочину”, а “тілесні ушкодження, що отримали учасники похорону внаслідок сутичок з працівниками міліції, не є результатом умислу останніх, оскільки їх дії були спрямовані не на заподіяння ушкоджень, а на запобігання порушення закону і захист свого здоров’я. При таких обставинах у відповідності зі ст.6 п.2 КПК України прокуратура закрила кримінальну справу.”
Винних у побитті людей до сих пір “не знайдено”, хоч вони є і чудово себе почувають. Рано чи пізно все стане відомо, і винні понесуть заслужене покарання. А справжньою причиною побиття віруючих була спроба ліквідувати Українську Православну Церкву Київського Патріархату, яка становила загрозу існуванню УПЦ Московського Патріархату. Недаремно, коментуючи журналістам трагедію, що сталася на Софійському майдані, митрополит Смоленський Кирил (Гундяєв) заявив, що “причиною побиття людей був розкол у Церкві”. Російський митрополит, “нічтоже сумяшеся”, перекладає вину на віруючих УПЦ КП, на прихильників, незалежної від Москви, національної Церкви. Проте позиції УПЦ КП в суспільстві значно зросли. Зріс і авторитет УНА-УНСО.
Події 18 липня засвідчили, що українська влада, як була, так і залишилась залежною від Москви. А єдина політична сила, здатна протистояти режимові – УНА-УНСО.
УНА-УНСО
пʼятниця, 16 липня 2010 р.
У Раді заспівали пісню Не пора москалеві й ляхові служити!
На урочистому засіданні Верховної Ради з нагоди 20-ї річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України кілька народних депутатів минулих скликань заспівали пісню на слова Івана Франка Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служити!
Це відбулося після того, як у сесійній залі прозвучав гімн України у виконанні хору.
Після чого депутати заспівали пісню Не пора!:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, -
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
При цьому частина зали піднялася з місць і підспівувала, а інша - сиділа на своїх місцях.
Після того, як пісня прозвучала, почав виступати голова Верховної Ради України Володимир Литвин.
Нагадаємо, що сьогодні у Верховній Раді України відкрилося урочисте засідання з нагоди 20-річчя прийняття Декларації про державний суверенітет України. На засіданні присутні депутати всіх скликань Ради, Кабінет міністрів у повному складі на чолі з прем'єром Миколою Азаровим, голова Національного банку Володимир Стельмах, керівники судової гілки влади, голова Конституційного суду Анатолій Головін, голова Верховного суду Василь Онопенко, уповноважений з прав людини Верховної Ради Ніна Карпачова, представники дипломатичних місій акредитованих в Україні, представники духовенства.
Урочисте засідання відкрилося з виконання державного гімну України хором імені Григорія Верьовки. У залі також присутні: екс-прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, перший президент України Леонід Кравчук, голова Верховної Ради другого і п'ятого скликань Олександр Мороз.
Кореспондент
Це відбулося після того, як у сесійній залі прозвучав гімн України у виконанні хору.
Після чого депутати заспівали пісню Не пора!:
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, -
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
При цьому частина зали піднялася з місць і підспівувала, а інша - сиділа на своїх місцях.
Після того, як пісня прозвучала, почав виступати голова Верховної Ради України Володимир Литвин.
Нагадаємо, що сьогодні у Верховній Раді України відкрилося урочисте засідання з нагоди 20-річчя прийняття Декларації про державний суверенітет України. На засіданні присутні депутати всіх скликань Ради, Кабінет міністрів у повному складі на чолі з прем'єром Миколою Азаровим, голова Національного банку Володимир Стельмах, керівники судової гілки влади, голова Конституційного суду Анатолій Головін, голова Верховного суду Василь Онопенко, уповноважений з прав людини Верховної Ради Ніна Карпачова, представники дипломатичних місій акредитованих в Україні, представники духовенства.
Урочисте засідання відкрилося з виконання державного гімну України хором імені Григорія Верьовки. У залі також присутні: екс-прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, перший президент України Леонід Кравчук, голова Верховної Ради другого і п'ятого скликань Олександр Мороз.
Кореспондент
субота, 10 липня 2010 р.
УКРлаг. СТОП КОМендантській країні!
Шістдесятирічному ювілею УРКАїнського прИзЕдента-рецидивіста Віктора Федоровича Януковича присвячується…
Невтомними стараннями президента-рецидивіста та його айнзац-команди з ліквідації всього українського наша держава стрімко скочується « Back in USSR ». Совок відроджується у всіх сферах життя. Хтозна до чого і як швидко може дійти і чи не стануть суворою реальністю життя наступні жахіття…
Україна. Недалеке майбутнє. Перший Національний. Диктор зачитує спеціальне урядове звернення до народу щодо поточної ситуації в країні. Трансляція йде по всім загальноукраїнським й регіональним телеканалам державного телебачення:
Як відомо, з метою захисту громадського порядку та запобігання можливим терористичним атакам на найвищу посадову особу в державі – Президента Віктора Федоровича Януковича, а також співробітників його Адміністрації, членів уряду та народних депутатів від коаліції «Стабільність і реформи» по всій території країни введено комендантську годину з правом органів місцевого самоврядування самим визначати її конкретні часові рамки.
На свободу зібрань накладено тимчасове обмеження, термін дії якого визначається відповідним указом Глави держави. З метою підтримки порядку і законності вулиці патрулюються посиленими загонами міліції особливого призначення та внутрішніх військ із залученням армійських частин.
Дієву допомогу своїм українським колегам надає спеціальний контингент російських миротворців, до складу якого увійшли як міліцейський спецназ, так і військові підрозділи, що брали участь в операціях з «примушення Грузії до миру», а також ліквідації банд чеченських сепаратистів.
Створений і успішно функціонує спільний оперативний українсько-російський штаб з захисту конституційного устрою та протидії негативним явищам в громадсько-політичній сфері за назвою «Славянский дозор» й робочим девізом «Принудим к порядку вместе!».
Одначе попри злагоджену і добре координовану українсько-російським штабом діяльність правоохоронців братніх держав, а також СБУ і ФСБ, на території країни фіксуються нечисленні спроби окремих груп осіб з числа вороже налаштованих до демократично обраної української влади громадян проводити несанкціоновані збори, спрямовані на підрив конституційного порядку та повалення законного уряду країни.
Організатори таких збіговиськ звертаються до законослухняних громадян з провокаційними і важко зрозумілими людям доброї волі й здорового глузду закликами приєднання до руху опору ніби-то існуючому в країні «режиму кримінальної тиранії» з метою «повалення антиукраїнської хунти».
Проте такі антиконституційні прояви не знаходять підтримки в переважної частини українського народу.
З підприємств та установ, професійних й творчих спілок, органів місцевого самоврядування, а також цілої низки осередків громадських організацій і політичних партій надходять численні листи-звернення з рішучим засудженням подібних провокацій та вимогами негайного припинення спроб посіяти розбрат і ворожнечу в українському суспільстві.
Трудові колективи, громадсько-політичні діячі, представники творчої інтелігенції просять застосовувати до правопорушників всіх необхідних заходів із унеможливлення їхньої протиправної діяльності, спрямованої на підрив стабільності та гальмування реформ, запроваджуваних в країні Президентом Віктором Федоровичем Януковичем та його урядом.
Зі свого боку українські медики – керівництво і персонал спеціалізованих закладів закритого типу – висловлюють готовність надати належну медичну допомогу особам з неврівноваженою психікою та з іншими діагнозами, легко встановлюваними на підставі аналізу їхньої поведінки на публічних заходах.
З моменту запровадження в країні спеціальних заходів із захисту демократії та конституційного ладу вже затримано низку діячів так званої опозиції, серед яких – лідери персональних Блоків, партій та депутатських груп, наближені до них особи, керівники й активісти регіональних відділень вказаних угрупувань тощо.
По відношенню до багатьох з них прокуратурою та іншими слідчими органами вже порушені кримінальні справи. Деякі з цих осіб, тікаючи від справедливого правосуддя й прикриваючись вигадками про буцімто політичні утиски та переслідування на Батьківщині, шукають собі притулку в за кордоном.
Дуже слушною в контексті останніх подій виглядає давно назріла і вчасно реалізована ініціатива з припинення функціонування іноземних фондів, на зразок американського «Відродження» та німецького «Конрада Аденауера», що в порушення законодавства займалися діяльністю, несумісною з відкрито декларованими статутами. Очільників фондів та співробітників-негромадян України депортовано на батьківщину, а їхніми посібниками з числа доморощених відщепенців займаються відповідні компетентні органи.
Тим часом Верховна Рада продовжує свою успішну діяльність, приймаючи всі необхідні для зміцнення стабільності в країні рішення більш ніж конституційною більшістю.
Зокрема, одним із затверджених законопроектів став «Про заходи з забезпечення конституційного правопорядку та запобігання деструктивним впливам на суспільство в електронних та друкованих ЗМІ, а також інших засобах масових комунікацій, в тому числі у мережі Інтернет».
Так, згідно з документом, низка редакцій має пройти процедуру санації - якісного оновлення колективів з набором співробітників зі складу осіб, визначених ВР та обов’язковим закріпленням за ними відповідного куратора від депутатів парламентської більшості.
Цей крок має значно посприяти оздоровленню стану вітчизняного медіа-простору з викоріненням деяких негативних тенденцій, що намітилися останнім часом. Зокрема, вони проявлялися у наданні певними засобами масової інформації безвідповідальним представникам деструктивної опозиції можливості для безапеляційної критики діяльності чинної законно обраної влади. Окрім цього в демонстрованих сюжетах, інформаційних повідомленнях та замітках не лише висвітлювалися поодинокі невелелюдні акції протесту, але й навіть поширювалися заклики приєднуватися до них.
Така діяльність, на переконання парламентарів, підкріпленою аналітичними думками авторитетних в цій галузі експертів, є несумісною не лише зі статусом журналіста, а й елементарним відчуттям поваги до співгромадян.
Телевізійні екрани, газетні шпальти та електронні сторінки Інтернет-видань за жодних обставин не мають слугувати трибуною для самопіару збанкрутілих політиків, політичних шулерів і клоунів та всіляких інших шкідників й пройдисвітів – такою є консолідована позиція законодавців й аналітиків, що, і це найголовніше, знаходить схвальний відгук у пересічних споживачів інформаційного продукту: глядачів, слухачів, читачів.
Попри намагання ввести суспільство в оману люди розуміють, що саме на народне благо і розвиток країни спрямована консолідована і самовіддана праця Президента Віктора Федоровича Януковича, його адміністрації, Верховної Ради, правоохоронних органів,
судової гілки влади і всіх здорових політичних сил і громадських організацій!
Стопком
«Кресовий» наступ на українство
В Польщі розгортається черговий наступ на історію українських національно-визвольних змагань та діяльність сучасних українських політичних організацій. Організаторами кампанії із заяложеними шовіністичними гаслами стали «кресові» організації і передусім — недавно створений «інститут кресів Речі Посполитої».
Для польських екстремістів, особливо із середовища "кресов’яків", боротьба з українцями нині займає одне з чільних місць, залишивши позаду навіть злочини нацистів і комуністів проти Польщі і польського народу. Приміром, на недавній конференції в Берліні, "кресов’яки" добилися резолюції з осудом діяльності українських націоналістів. На краківській конференції, присвяченій діяльності митрополита Шептицького, група екзальтованих дідусів і бабусь спробували зірвати цей захід, мотивуючи свої дії тим, що Шептицький підтримував ОУН і що нібито він причетний до четвертого поділу Польщі.
Нарешті й самі "кресов’яки" вирішили самостійно скликати конференцію під назвою "Польща-Україна", але без участі українців. На цю конференцію в Познані у березні цього року не було запрошено нікого з українського боку. Це була спроба знову привернути увагу до подій 40-років ХХ ст. на Волині та Галичині і засудити всі процеси розбудови суверенної України, звівши їх всіх до "фашизації". Об’єктивністю тут і не пахло, кожний виступ супроводжувався атакою на ОУН, УПА і, звичайно, на Галичину. Щоб зробити конференцію більш авторитетною в очах польського суспільства, на неї запросили відомих заанражованих науковців - Люцину Кулінську з Кракова, Єву Сємашко з Варшави та відомого священика Тадеуша ісаковича-Залєського. Саме вони і постаралися перетворити конференцію в антиукраїнський шабаш. Дісталося від них і відомому українському історикові професорові Ярославові Грицаку навіть попри те, що він послідовно виступає за співпрацю між вченими обох країн і примирення між українцями й поляками.
Польська преса рішуче засудила цю конференцію. "Газета Виборча" в Познаню зокрема писала, що було б добре, якби на конференцію були запрошені й українці, але це викликало особливе озлоблення о.ісаковича-Залєського: "Кого мали б запрошувати? Може, внука Бандери? Чи якогось там професора Грицака?".
Дивує одне. В якому католицькому навчальному закладі здобув освіту о. ісакович-Залєський? У всіх без винятку католицьких духовних установах навчають послідовно виконувати Божі заповіді, єднати народи в дусі Христової любові. Але від писань і виступів цього ксьондза віє нестримним шовінізмом і людиноненависництвом. На такого слугу Божого мали б давно звернути увагу й дати його діям принципову оцінку як польська влада, так і клір Римо-Католицької Церкви у Польщі.
Але "кресовий" наступ на українство цим не обмежився. В квітні у Варшаві відбулися загальні збори членів товариства "інституту кресів...". На них "кресов’яки" втішалися тим, що сьогодні у Польщі можна відкрито виступати і писати про "людобуйство поляків на Волині і кресах полудньово-всходніх". Як завжди, "людобуйство" з боку нацистів та більшовиків чомусь не дуже цікавить цих екстремістів. Особливо відзначився у своїх нападках на національно-визвольний рух галицьких українців професор Висоцький, який зачитав проект ухвали і лист до департаменту шкільних підручників з акцентом, що школярі мусять детально знати про вбивства поляків на Волині та Галичині. Звичайно ж, про АК, Батальйони Хлопські, Армію Людову та інші польські збройні формації, які брали участь у вбивствах і депортаціях українців на українській етнічній землі, не йдеться. Польські вояки з АК чи 27-ї дивізії можуть бути лише героями, а вояки УПА - лише бандитами і рафінованими фашистами.
"Наукову сесію" під назвою "Правда історична. Приклад людобуйства на кресах полудньово-всходніх Польщі в 1939-1946" планували на третю декаду червня цього року у Вроцлаві, де традиційно організовуються різні антиукраїнські "конференції". Вже в назві можна зауважити політично-пропагандистське, а не наукове спрямування цього заходу, не кажучи вже про незрозумілі часові рамки.
Організований захід "кресов’яків", одначе, не заглушив тих проблем, що стоять перед ними. Польське суспільство загалом не спішить на заклики екстремістськи налаштованих прихильників конфронтації, які роками воюють проти об’єктивного дослідження важких питань спільної українсько-польської історії. Тому "кресов’яки" атакують і тих представників польської наукової та політичної думки, які схильні до порозуміння з українцями та до об’єктивного вивчення історії обох народів. Їх дратують навіть помірковані фрази в офіційній польській політиці та незаанражованих мас-медіа. Зокрема в цьому контексті професор Боруміл Гротт застосував термін "міхніковщина", пов’язаний із діяльністю широко знаного польського інтелектуала Адама Міхніка, який розуміє, що зближення поляків та українців є вигідним для обох народів.
Звичайно, говорячи про польських "кресовиків", не можна не згадати українських вигнанців з Польщі. Ніколи керівники українських товариств "Надсяння" чи "Холмщини" не виступають так войовничо й агресивно, як "кресов’яки", хоч вони, як і всі решту українців з Лемківщини, Холмщини, Надсяння чи Підляшшя, пережили дуже жорстоке ставлення до себе польської комуністичної влади й польських націоналістів у 40-х роках ХХ ст. і були виселені зі своєї етнічної території.
Дуже мало є й українських політиків і зовсім немає духовних осіб, які б відверто виражали ксенофобське мислення стосовно наших західних сусідів. Тішить те, що екстремістські рухи в Польщі з їх ностальгічно-імперіалістичними почуттями до України є на маргінесі польської політики, науки і суспільства загалом.
Більшість громадян Польщі давно забули пропагандивні гасла минулих століть і ставляться до України та її історії саме так, як цього вимагають цивілізаційні тенденції в Європі.
http://news.if.ua
середа, 7 липня 2010 р.
Україна – не Європа
От веселі часи настали! І тижня не мине, щоб якась капость не трапилася, щоб якусь нову свиню регіонали нам не підсунули.
А що було б, якби Юля виграла? Такі самі олігархи і кримінальники захопили б владу, зате на гуманітарному фронті все було б без змін. Ні тобі на мову ніхто не зазіхає, ні на священні тести, ні в союз нєрушимий ніхто не кличе. Благодать!
Як у застояному болоті. А тут же ж усе на поверхні! Тут же ж, що на умі — те й на язиці! Таке враження, що деякі товариші перебувають у стані постійного бодуна. І знаєте? Це мені починає подобатися. З людьми, які на повному серйозі вдають, що не гонять порожняка, справу мати легше. Ось закинув єдінорос Євгеній Фйодоров не без підказки Путіна приманку про єдіную і нєдєлімую Укрросбелію, а наші активісти відразу зашурхотіли і стали питання вивчати. Правда, єдінорос не був оригінальним, бо ще в жовтні 2009 року Арсеній Яценюк видав пасаж про те, що «Україна може і зобов’язана бути ініціатором нового Східноєвропейського об’єднання від Ужгорода до Владивостока з центром у Києві». Після цього рейтинг майстра з розмальовування білбордів фломастерами почав хляпати донизу. Зрадів ідеї єдінороса вірний ленінець Леонід Грач, автор книги «Украина — не Европа». І тут я не сперечаюся. Грач вважає, що «это жизненно необходимая для нашего общего будущего идея, которую можно только приветствовать. Нужно подвинуть наших президентов к конкретным шагам по созданию единого государства». А ще краще копати і штрикати шилом у м’яке місце.
Відгукнувся на нову затію і Володимир Семиноженко, теж вирішив створити союзну державу з Росією. І коли щирий москаль Азаров пропонує Путіну інтеграцію, то я не дивуюсь, я навіть можу похвалити славетного маркшейдера з Калуги за його патріотизм — не забув, видать, Родіну-мать! Так і тягне назад у лоно. І це нормально. Його ж онуків не пошлють чеченців товкти, а, навпаки, такому ініціатору інтеграції ще й ордена дадуть за те, що завдяки союзу підкинув свіжого гарматного м’ясця. А от про людину з козацьким прізвищем Семиноженко я нічого доброго сказати не можу. Чому його тягне в Расєю? Загадка.
Та коли хтось починає злегка підгнивати, то цей процес незворотний. Тов. Семиноженко доручив відповідальним особам, таким як Лавринович, Цушко і Табачнік, вивчити питання подальшого функціонування Інституту національної пам’яті на чолі з Ігорем Юхновським.
Ну, як уміє штурмувати об’єкти Цушко, ми вже знаємо. Тож компанія підібрана ще та. Можна не сумніватися, що Юхновського відправлять на заслужений відпочинок.
А копнув під інститут невтомний Вадим Калєснічєнка: «Керівництво інституту запровадило специфічні пріоритети роботи — ревізія спільної історії України та Росії, перегляд підсумків Великої Вітчизняної війни, героїзація воїнів ОУН—УПА тощо».
І запропонував на місце Юхновського «видатного вченого» Анатолія Чайковського. Кабмін тут же чутливо відгукнувся і звернувся до Державного комітету архівів, чи ті не проти взяти інститут на свій баланс. А комуністка Ольга Гінзбург тільки того й чекала і відрапортувала, що радо візьме інститут разом із коштами, які йому виділяються. Хе! Хто б відмовився?
І тут ви зацікавитесь: а як так сталося, що на чолі Держкомархіву й досі сидить дама, яка відзначилася українофобськими вчинками, усіляко боролася з антирадянськими публікаціями в журналі «Архіви України» та заявляла, що збирається засекретити архівні документи, пов’язані зі злочинами комуністичної влади? Бо таке повернення історичної пам’яті, мовляв, може зашкодити нащадкам...
Як сталося так, що за весь період помаранчевої влади ця дама залишалася у своєму кріслі, хоча не є фахівцем? О. Гінзбург 1981 року закінчила Сумську філію Харківського політехнічного інституту і має диплом інженера-механіка, фах «технологія машинобудування»!!! При чім тут архівна справа?
І це за її урядування відбулися колосальні розкрадання архівів, до яких мав причетність і Табачнік. Це ж тоді прем’єр Янукович подарував Київському національному музею буцімто куплені за кордоном листи Михайла Грушевського. А самі листи підсунув Януковичу нетонучий Табачнік. Той самий, якого Колесников назвав дрібним клерком, котрий здатний лише «тирити архіви».
То чому ж ні Ющенко, ні Тимошенко не поперли цієї дами з її місця? Загадка.
Хоча... Відгадка напрошується сама собою. Дама володіє якимись настільки цінними документами, що може наших полум’яних революціонерів тримати в кулаці.
Кримінальна справа давно заглухла. І хто знає, чи не на клопотання наших демократичних проводирів, яким дама натякнула про досьє.
А щодо так званого великого вченого Анатолія Чайковського, то, ознайомившись із його поглядами, можна тільки скрушно зітхнути. Ученістю там і не пахне. Чого вартує, скажімо, така заявочка про героїчну боротьбу ОУН та УПА: «Я уверен, что в архивах Германии, Англии, США, да и в наших отечественных, имеется достаточно материалов, разоблачающих фальшивость подобных утверждений. Материалов о шпионаже, коллаборационизме, участии в геноциде, терроре и пр.»
Цікаво, чому ж наш учений, котрий, як сам оповідає, не раз бував за кордоном, не скористався з цих матеріалів? Чому, якщо такі матеріали існували, їх ніхто не використав на Нюрнберзькому процесі? Та, зрештою, і після Нюрнберзького процесу не раз піднімали архівні справи і притягували злочинців до відповідальності. Однак жодного разу це не стосувалося бійців УПА, «Нахтігалю» і дивізії СС «Галичина».
Інша маячня «великого вченого» стосується якогось міфічного мартиролога жертв ОУН—УПА, над яким робота «прекратилась в 1991 году». Питається, чому ж цю шляхетну працю не продовжив наш «учений»? Хто йому заважав укладати мартиролог і далі? Влада ж була та, що треба!
А чого вартує його сентенція про Романа Шухевича: «...если документы о деятельности этого фашистского офицера на территории Украины и Белоруссии в 1941—1942 годах «отсутствуют», то это отнюдь не означает, что таковых нет в природе».
А оскільки документів про «фашиста» Шухевича нема, то такий «великий історик» може покликатися і на «художественные произведения, зафиксировавшие события тех лет в эмоциональной форме (вспомните антибандеровские произведения Драча, Павлычко, Яворивского)».
Можна тільки уявити собі, що було б, якби історики Англії чи Данії покликалися не на факти, а на емоційні твори Шекспіра. Рівень цього, з дозволу сказати, історика характеризує і таке висловлювання: «Мне пришлось недавно быть в архиве в Берлине, где сосредоточены персональные учетные карточки на миллионы бывших военнослужащих гитлеровской Германии. Есть там стеллажи и с документами тех, кто служил в 14-й пехотной дивизии СС (тобто СС «Галичина». — Ю. В.) и, в соответствии с приговором Международного военного трибунала в Нюрнберге, считается членом преступной организации СС».
Учений мав би знати, яка різниця між СС і «Ваффен-СС», до яких належала 14-та гренадерська дивізія. І якби за нею числилися якісь злочини, то ніколи б їх Англія не прийняла, а видала б так само, як і власовців та козаків. Далі полум’яний комуніст твердить: «Приговор стал прецедентом, на его базе международное сообщество, в первую очередь ООН, приняло ряд юридических актов, классифицирующих как преступные коллаборационизм, геноцид, признав преступлениями без срока давности многие действия, которые совершались в том числе и структурами ОУН и УПА».
Але ж той вирок жодним чином не стосувався ані ОУН, ані УПА, хоч як совєтські чекісти цього домагалися. То до чого увесь цей словесний фонтан?
Але, як я вже казав, ціле щастя, що круті пацани не завуальовують своїх намірів. А в тому тихому болоті, в якому ми досі жили, як бачимо, мирно собі співіснували і мадам Гінзбург, і проректор Академії управління МВС України Чайковський.
Так і хочеться гукнути: «Агов, пане Луценку! Чи не знали ви, якого кадра мали під боком?» Але ц-с-с-с! Бо, може, той Чайковський теж досьє назбирав?
Миле діло — архів! Скількох людей можна тримати за одне місце, насолоджуючись п’янким вином влади! Невже і справді нам доведеться чекати сорок років, згідно з вченням Мойсея, заки на місце заархівованих вождів прийдуть вожді, на яких нема досьє?
Юрій ВИННИЧУК.
«Вільне життя плюс», №49 (15161) від 30.06.2010 р.
А що було б, якби Юля виграла? Такі самі олігархи і кримінальники захопили б владу, зате на гуманітарному фронті все було б без змін. Ні тобі на мову ніхто не зазіхає, ні на священні тести, ні в союз нєрушимий ніхто не кличе. Благодать!
Як у застояному болоті. А тут же ж усе на поверхні! Тут же ж, що на умі — те й на язиці! Таке враження, що деякі товариші перебувають у стані постійного бодуна. І знаєте? Це мені починає подобатися. З людьми, які на повному серйозі вдають, що не гонять порожняка, справу мати легше. Ось закинув єдінорос Євгеній Фйодоров не без підказки Путіна приманку про єдіную і нєдєлімую Укрросбелію, а наші активісти відразу зашурхотіли і стали питання вивчати. Правда, єдінорос не був оригінальним, бо ще в жовтні 2009 року Арсеній Яценюк видав пасаж про те, що «Україна може і зобов’язана бути ініціатором нового Східноєвропейського об’єднання від Ужгорода до Владивостока з центром у Києві». Після цього рейтинг майстра з розмальовування білбордів фломастерами почав хляпати донизу. Зрадів ідеї єдінороса вірний ленінець Леонід Грач, автор книги «Украина — не Европа». І тут я не сперечаюся. Грач вважає, що «это жизненно необходимая для нашего общего будущего идея, которую можно только приветствовать. Нужно подвинуть наших президентов к конкретным шагам по созданию единого государства». А ще краще копати і штрикати шилом у м’яке місце.
Відгукнувся на нову затію і Володимир Семиноженко, теж вирішив створити союзну державу з Росією. І коли щирий москаль Азаров пропонує Путіну інтеграцію, то я не дивуюсь, я навіть можу похвалити славетного маркшейдера з Калуги за його патріотизм — не забув, видать, Родіну-мать! Так і тягне назад у лоно. І це нормально. Його ж онуків не пошлють чеченців товкти, а, навпаки, такому ініціатору інтеграції ще й ордена дадуть за те, що завдяки союзу підкинув свіжого гарматного м’ясця. А от про людину з козацьким прізвищем Семиноженко я нічого доброго сказати не можу. Чому його тягне в Расєю? Загадка.
Та коли хтось починає злегка підгнивати, то цей процес незворотний. Тов. Семиноженко доручив відповідальним особам, таким як Лавринович, Цушко і Табачнік, вивчити питання подальшого функціонування Інституту національної пам’яті на чолі з Ігорем Юхновським.
Ну, як уміє штурмувати об’єкти Цушко, ми вже знаємо. Тож компанія підібрана ще та. Можна не сумніватися, що Юхновського відправлять на заслужений відпочинок.
А копнув під інститут невтомний Вадим Калєснічєнка: «Керівництво інституту запровадило специфічні пріоритети роботи — ревізія спільної історії України та Росії, перегляд підсумків Великої Вітчизняної війни, героїзація воїнів ОУН—УПА тощо».
І запропонував на місце Юхновського «видатного вченого» Анатолія Чайковського. Кабмін тут же чутливо відгукнувся і звернувся до Державного комітету архівів, чи ті не проти взяти інститут на свій баланс. А комуністка Ольга Гінзбург тільки того й чекала і відрапортувала, що радо візьме інститут разом із коштами, які йому виділяються. Хе! Хто б відмовився?
І тут ви зацікавитесь: а як так сталося, що на чолі Держкомархіву й досі сидить дама, яка відзначилася українофобськими вчинками, усіляко боролася з антирадянськими публікаціями в журналі «Архіви України» та заявляла, що збирається засекретити архівні документи, пов’язані зі злочинами комуністичної влади? Бо таке повернення історичної пам’яті, мовляв, може зашкодити нащадкам...
Як сталося так, що за весь період помаранчевої влади ця дама залишалася у своєму кріслі, хоча не є фахівцем? О. Гінзбург 1981 року закінчила Сумську філію Харківського політехнічного інституту і має диплом інженера-механіка, фах «технологія машинобудування»!!! При чім тут архівна справа?
І це за її урядування відбулися колосальні розкрадання архівів, до яких мав причетність і Табачнік. Це ж тоді прем’єр Янукович подарував Київському національному музею буцімто куплені за кордоном листи Михайла Грушевського. А самі листи підсунув Януковичу нетонучий Табачнік. Той самий, якого Колесников назвав дрібним клерком, котрий здатний лише «тирити архіви».
То чому ж ні Ющенко, ні Тимошенко не поперли цієї дами з її місця? Загадка.
Хоча... Відгадка напрошується сама собою. Дама володіє якимись настільки цінними документами, що може наших полум’яних революціонерів тримати в кулаці.
Кримінальна справа давно заглухла. І хто знає, чи не на клопотання наших демократичних проводирів, яким дама натякнула про досьє.
А щодо так званого великого вченого Анатолія Чайковського, то, ознайомившись із його поглядами, можна тільки скрушно зітхнути. Ученістю там і не пахне. Чого вартує, скажімо, така заявочка про героїчну боротьбу ОУН та УПА: «Я уверен, что в архивах Германии, Англии, США, да и в наших отечественных, имеется достаточно материалов, разоблачающих фальшивость подобных утверждений. Материалов о шпионаже, коллаборационизме, участии в геноциде, терроре и пр.»
Цікаво, чому ж наш учений, котрий, як сам оповідає, не раз бував за кордоном, не скористався з цих матеріалів? Чому, якщо такі матеріали існували, їх ніхто не використав на Нюрнберзькому процесі? Та, зрештою, і після Нюрнберзького процесу не раз піднімали архівні справи і притягували злочинців до відповідальності. Однак жодного разу це не стосувалося бійців УПА, «Нахтігалю» і дивізії СС «Галичина».
Інша маячня «великого вченого» стосується якогось міфічного мартиролога жертв ОУН—УПА, над яким робота «прекратилась в 1991 году». Питається, чому ж цю шляхетну працю не продовжив наш «учений»? Хто йому заважав укладати мартиролог і далі? Влада ж була та, що треба!
А чого вартує його сентенція про Романа Шухевича: «...если документы о деятельности этого фашистского офицера на территории Украины и Белоруссии в 1941—1942 годах «отсутствуют», то это отнюдь не означает, что таковых нет в природе».
А оскільки документів про «фашиста» Шухевича нема, то такий «великий історик» може покликатися і на «художественные произведения, зафиксировавшие события тех лет в эмоциональной форме (вспомните антибандеровские произведения Драча, Павлычко, Яворивского)».
Можна тільки уявити собі, що було б, якби історики Англії чи Данії покликалися не на факти, а на емоційні твори Шекспіра. Рівень цього, з дозволу сказати, історика характеризує і таке висловлювання: «Мне пришлось недавно быть в архиве в Берлине, где сосредоточены персональные учетные карточки на миллионы бывших военнослужащих гитлеровской Германии. Есть там стеллажи и с документами тех, кто служил в 14-й пехотной дивизии СС (тобто СС «Галичина». — Ю. В.) и, в соответствии с приговором Международного военного трибунала в Нюрнберге, считается членом преступной организации СС».
Учений мав би знати, яка різниця між СС і «Ваффен-СС», до яких належала 14-та гренадерська дивізія. І якби за нею числилися якісь злочини, то ніколи б їх Англія не прийняла, а видала б так само, як і власовців та козаків. Далі полум’яний комуніст твердить: «Приговор стал прецедентом, на его базе международное сообщество, в первую очередь ООН, приняло ряд юридических актов, классифицирующих как преступные коллаборационизм, геноцид, признав преступлениями без срока давности многие действия, которые совершались в том числе и структурами ОУН и УПА».
Але ж той вирок жодним чином не стосувався ані ОУН, ані УПА, хоч як совєтські чекісти цього домагалися. То до чого увесь цей словесний фонтан?
Але, як я вже казав, ціле щастя, що круті пацани не завуальовують своїх намірів. А в тому тихому болоті, в якому ми досі жили, як бачимо, мирно собі співіснували і мадам Гінзбург, і проректор Академії управління МВС України Чайковський.
Так і хочеться гукнути: «Агов, пане Луценку! Чи не знали ви, якого кадра мали під боком?» Але ц-с-с-с! Бо, може, той Чайковський теж досьє назбирав?
Миле діло — архів! Скількох людей можна тримати за одне місце, насолоджуючись п’янким вином влади! Невже і справді нам доведеться чекати сорок років, згідно з вченням Мойсея, заки на місце заархівованих вождів прийдуть вожді, на яких нема досьє?
Юрій ВИННИЧУК.
«Вільне життя плюс», №49 (15161) від 30.06.2010 р.
понеділок, 28 червня 2010 р.
На Прикарпатті ветерани війни відмовились від медалей Януковича
Коломийські ветерани Другої світової війни повернули Віктору Януковичу російські медалі, якими їх нагородили з нагоди 65-річчя перемоги у "Великій Вітчизняній". Учасники акції запакували медалі у бандероль та відправили їх президенту.
Акцію урочистого повернення нагород група ветеранів організувала біля приміщення Коломийського "Укртелекому".
"Ми, діти війни, вирішили відіслати медалі президентові, з проханням про українську медаль для вшанування жертв війни, бо перемога над німцями коштувала нам більше, як совєцька окупація, коли вивозили цілими селами наших батьків на Сибір", - зазначила громадська активістка Емілія Бережницька.
Вона згадує, як на її очах у рідному селі Голинь охоронці з вівчарками заганяли сусідів цілими родинами з малими дітьми в ешелони товарних вагонів, котрими вивозили на Сибір. По дорозі поводилися з ними, немов із худобою. А родина тим часом проживала по різних хатах села, щоб ніхто не зміг знайти, пише gazeta.ua .
Учасники акції запакували медалі у бандероль та відправили Віктору Януковичу з гаслами: "Ні президентській російсько-зірковій окупації"!, "Геть символам більшовицького окупанта України!", "Скажіть ні НКВДівській зірці на грудях України!", "Російська зірка та гестапо тепер у кожну хату!"
zaxid.net
Акцію урочистого повернення нагород група ветеранів організувала біля приміщення Коломийського "Укртелекому".
"Ми, діти війни, вирішили відіслати медалі президентові, з проханням про українську медаль для вшанування жертв війни, бо перемога над німцями коштувала нам більше, як совєцька окупація, коли вивозили цілими селами наших батьків на Сибір", - зазначила громадська активістка Емілія Бережницька.
Вона згадує, як на її очах у рідному селі Голинь охоронці з вівчарками заганяли сусідів цілими родинами з малими дітьми в ешелони товарних вагонів, котрими вивозили на Сибір. По дорозі поводилися з ними, немов із худобою. А родина тим часом проживала по різних хатах села, щоб ніхто не зміг знайти, пише gazeta.ua .
Учасники акції запакували медалі у бандероль та відправили Віктору Януковичу з гаслами: "Ні президентській російсько-зірковій окупації"!, "Геть символам більшовицького окупанта України!", "Скажіть ні НКВДівській зірці на грудях України!", "Російська зірка та гестапо тепер у кожну хату!"
zaxid.net
середа, 23 червня 2010 р.
Вероломное нападение СССР на Финляндию!
Перед нанесением БОМБОВЫХ ударов по Финляндии 25 июня 1941 г. СССР не объявлял войну Финляндии!!! Напал ВНЕЗАПНО, ВЕРОЛОМНО, в нарушение договора о мире! Сталин повёл себя так, как привык себя вести со своим народом и с другими государствами!
“ В сводке Совинформбюро за 25 июня (опубликована 26 июня) было упомянуто и о боевых действиях советской авиации против Финляндии: ”Наша авиация нанесла ряд сокрушительных ударов по аэродромам немцев в Финляндии, а также бомбардировала Мемель, корабли противника севернее Либавы и нефтегородок порта Констанца”. Как видим, специально подчёркивать это событие не стали: его упомянули в сложном предложении, наряду с другими бомбардировками, и несколько косноязычно (на территории Финляндии могли быть немецкие самолёты, могли быть немецкие авиачасти, но не “аэродромы немцев”).
О разрыве дипломатических отношений, отзыве послов, расторжении Московского мирного договора, наконец, об объявлении советским Союзом войны Финляндии Совинформбюро не сообщало – и это было чистейшей правдой.
Советский Союз не разрывал, не отзывал, не расторгал и не объявлял – ни до начала авианалётов, ни после них.
В этом смысле ситуация разительно отличалась от того, как в конце ноября 1939 г. была начата “зимняя война”. Стоит заметить, что и фашистская Германия начала войну против СССР по-другому: уже через час после первых орудийных залпов на границе посол Германии в Москве вручил Молотову официальное заявление германского правительства, а в 6 часов утра (по берлинскому времени) с радиообращением о начале войны с Советским Союзом выступил сам Гитлер.
Финляндия объявила о том, что находится в состоянии войны с Советским Союзом, на следующий день, 26 июня 1941 года. И об этом Совинформбюро ничего не сообщило! Ни 26 июня, ни в любой последующий день. Что ещё более странно, так как, например, об объявлении войны Венгрией Совинформбюро добросовестно сообщило 28 июня.
Двумя упомянутыми выше сообщениями Совинформбюро (за 24 и 25 июня) и ограничился тот “массив информации”, который был сообщён советскому народу об обстоятельствах начала 2-й советско-финской войны”. ( Марк Солонин “25 июня. Глупость или агрессия?”, Москва, 2008 год, стр. 371)
Сталин ПЫТАЕТСЯ захватить Финляндию.
“В тоталитарном государстве право изучать и толковать события является исключительной привилегией правящей верхушки и её пропагандистской прислуги. Именно поэтому история тоталитарного государства всегда непредсказуема. Для сталинско-брежневского руководства СССР финская война была тем эпизодом, который меньше всех хотелось бы вспоминать. Ни в преступных замыслах кремлёвских властителей, ни в позорных поражениях Красной Армии нельзя было найти достойный материал для “воспитания трудящихся в духе беззаветной преданности и любви к родной Коммунистической партии”. Поэтому приказано было – забыть. Все и забыли.
На протяжении многих десятилетий война с Финляндией была для советского общества “затерянной”, “неизвестной” (как сказал Твардовский – “незнаменитой”) войной. За полвека не было снято ни одного художественного или документального кино-или телефильма, не учреждено ни одной медали для участников финской войны. В тех редчайших случаях, когда в художественной или документальной повести появлялось упоминание о боях на финском фронте в 1941 – 1944 годах, солдат противника без лишнего стеснения называли просто – “немецко-фашистские захватчики”.
С другой стороны, тоталитарный режим требовал, чтобы в общих рамках “передовой социалистической науки и глубоко партийной культуры” существовала и историческая наука. И хотя конечный вывод всякого исторического исследования был известен заранее – “Советский Союз был прав, потому что он прав всегда”, - толстые, часто многотомные, книжки по военной истории писались и издавались. Применительно к освещению событий советско-финляндской войны была выработана, “высочайше” санкционирована и неуклонно соблюдалась комбинация из трёх пунктов.
Во-первых, говорить об этой войне как можно меньше. Если можно – вообще не упоминать о ней. В доступной широкому кругу читателей литературе возможно краткое обсуждение темы “зимней войны”, но никогда войны 1941 – 1944 годов.
Во-вторых, применительно к “зимней войне” (1939 – 1940 гг. – Примечание Al-07) называть и трактовать её как сугубо локальный (по месту и задачам) “вооружённый конфликт на Карельской перешейке”. В доступной широкому кругу читателей литературе (в частности, во всех школьных и вузовских учебниках) не допускать даже малейших упоминаний о секретном протоколе к “пакту Молотова - Риббентропа”, о так называемом Народном правительстве Демократической Финляндии и прочих событиях и фактах, раскрывающих реальные намерения сталинского руководства. Путём сокрытия всех значимых документов (следует отметить, что даже центральные газеты 1939 – 1940 гг. были изъяты из открытого доступа во всех публичных библиотеках СССР) изобразить широкомасштабную агрессию в виде локальной оборонительной акции.
В-третьих, твёрдо, категорически, не допуская никакой критики, отвергать всякую связь между первым (“зимняя война” 1939 – 1940 гг.) и последующими этапами войны. Общепринятый в западной историографии термин “война-продолжение” объявить злобным измышлением антисоветских фальсификаторов истории. Боевые действия 1941 – 1944 гг. называть и трактовать исключительно и только как “участие финской армии в немецко-фашистской агрессии против СССР……..
……нельзя не отметить определённую парадоксальность некоторых российских историков. Например, признавая тот факт, что финская армия мирного времени по численности личного состава была в 60 раз, по боевых самолётов – в 100 раз и по количеству танков – в 350 раз меньше Красной Армии, они тем не менее заявляют, что “военные приготовления Финляндии вызывали естественное беспокойство у правительства СССР”. Другой автор объясняет это “беспокойство” следующим образом. “В Москве к военной угрозе со стороны Финляндии относились весьма серьёзно – в военном отношении это государство значительно превосходило Эстонию и Латвию” . Что ж, этот список можно было бы и продолжить, добавив к нему Люксембург, Монако и княжество Лихтенштейн……
Начало “зимней войны” описывается такими словами: “30 ноября 1939 г. войска Ленинградского ВО получили приказ отбросить финские войска от Ленинграда”. Фраза построена так, будто “финские войска” перешли границу, вторглись на советскую территорию и вышли к пригородам Ленинграда – после чего их и пришлось “отбрасывать”! Ещё один характерный пример – абсолютно законное право руководства страны не подписывать договор, условия которого, по единодушному мнению правительства и парламента, противоречат государственным интересам Финляндии, современный российский историк комментирует следующим образом: “Демонстративная неуступчивость Финляндии и развёрнутая в мировой прессе кампания поддержки её позиции не оставляли Москве иного выбора, кроме войны”. Логика потрясающая: своей “неуступчивостью” жертва не оставила насильнику “иного выбора”?……
Гораздо менее изученным остаётся тот этап советско-финляндской войны, который начался 25 июня 1941 г. и получил в финской историографии название “война-продолжение”. Традиция тотального замалчивания имеет в этом случае давнюю историю. Начало было положено 65 лет назад Советским Информбюро, которое не сообщило советским людям ни о начале, ни (что совсем уж странно) о завершении этой войны! 26 июня 1941 г. в сводке Совинформбюро появилась одна-единственная фраза: “На советско-финляндской границе боевых столкновений наземных войск 26 июня не было”. Даже глубокое знание советского пропагандистского “новояза” не позволит сделать из этой фразы вывод о том, что именно в этот день президент Финляндии Ристо Рюти официально заявил, что его страна вступила в войну с СССР. В сентябре 1944 г. Совинформбюро не проронило ни слова о прекращении огня, достигнутом 4 – 5 сентября, и заключении Соглашения о перемирии 19 сентября.
Возвращаясь в лето 1941 г., мы обнаруживаем ровно ТРИ сводки Совинфорбюро, в которых хотя бы появляется слово “финский” в каком-нибудь падеже:
- вечернее сообщение 29 июня: “финско-немецкие войска перешли в наступление по всему фронту от Баренцева моря до Финского залива (примечательно к событиям 29 июня это было явным преувеличением. – М.С.), стремясь прорвать наши укрепления по линии госграницы. Неоднократные атаки финско-немецких войск были отбиты нашими войсками”;
- утреннее сообщение от 28 июля: “Наша авиация бомбардировала также финский броненосец береговой обороны. Наблюдались прямые попадания 500 кг бомб и сильные взрывы”;
- вечернее сообщение от 21 сентября: “Финский броненосец береговой обороны “Ильмаринен”, атакованный нашими кораблями в Финском заливе, напоролся на мины и затонул”.
И это – всё. Никаких других сообщений за три месяца (июль, август, сентябрь 1941 г.) войны, в ходе которой Красная Армия потеряла 190 тысяч человек убитыми, ранеными и пленными, не было. Правда, в сводках Совинформбюро изредка появлялись предельно короткие упоминания о боях на “ухтинском, кексгольмском, петрозаводском направлениях”, но на этих “направлениях” Красная Армия вела бои или с безымянным “противником”, или с “германскими войсками”.
По сей день в России не вышло ни одной серьёзной монографии……, в которой бы история войны 1941 – 1944 гг стала предметом комплексного, непредвзятого исследования. Более того, приоритет пропаганды над научным исследованием в последние годы даже усиливается. Вероятно, это связано с общим изменением настроений в российском обществе, в котором “комплекс неполноценности”, вызванный прогрессирующим отставанием страны – теперь уже не только от Западной Европы, но и от бурно развивающихся государств Азии и Латинской Америки, - причудливо переплетается с великодержавными, имперскими амбициями. В такой отравленной атмосфере критика сталинской внешней политики начинает восприниматься как “проявление русофобии”, а знакомые ещё с советских времён нетерпимость и агрессивное невежество дополняются несвойственной ранее даже коммунистической пропаганде словесной разнузданностью”. (Марк Солонин “25 июня. Глупость или агрессия?”, Москва, 2008 г., стр. 11-17).
АНТИСОВЕТСКАЯ ЛИГА
“ В сводке Совинформбюро за 25 июня (опубликована 26 июня) было упомянуто и о боевых действиях советской авиации против Финляндии: ”Наша авиация нанесла ряд сокрушительных ударов по аэродромам немцев в Финляндии, а также бомбардировала Мемель, корабли противника севернее Либавы и нефтегородок порта Констанца”. Как видим, специально подчёркивать это событие не стали: его упомянули в сложном предложении, наряду с другими бомбардировками, и несколько косноязычно (на территории Финляндии могли быть немецкие самолёты, могли быть немецкие авиачасти, но не “аэродромы немцев”).
О разрыве дипломатических отношений, отзыве послов, расторжении Московского мирного договора, наконец, об объявлении советским Союзом войны Финляндии Совинформбюро не сообщало – и это было чистейшей правдой.
Советский Союз не разрывал, не отзывал, не расторгал и не объявлял – ни до начала авианалётов, ни после них.
В этом смысле ситуация разительно отличалась от того, как в конце ноября 1939 г. была начата “зимняя война”. Стоит заметить, что и фашистская Германия начала войну против СССР по-другому: уже через час после первых орудийных залпов на границе посол Германии в Москве вручил Молотову официальное заявление германского правительства, а в 6 часов утра (по берлинскому времени) с радиообращением о начале войны с Советским Союзом выступил сам Гитлер.
Финляндия объявила о том, что находится в состоянии войны с Советским Союзом, на следующий день, 26 июня 1941 года. И об этом Совинформбюро ничего не сообщило! Ни 26 июня, ни в любой последующий день. Что ещё более странно, так как, например, об объявлении войны Венгрией Совинформбюро добросовестно сообщило 28 июня.
Двумя упомянутыми выше сообщениями Совинформбюро (за 24 и 25 июня) и ограничился тот “массив информации”, который был сообщён советскому народу об обстоятельствах начала 2-й советско-финской войны”. ( Марк Солонин “25 июня. Глупость или агрессия?”, Москва, 2008 год, стр. 371)
Сталин ПЫТАЕТСЯ захватить Финляндию.
“В тоталитарном государстве право изучать и толковать события является исключительной привилегией правящей верхушки и её пропагандистской прислуги. Именно поэтому история тоталитарного государства всегда непредсказуема. Для сталинско-брежневского руководства СССР финская война была тем эпизодом, который меньше всех хотелось бы вспоминать. Ни в преступных замыслах кремлёвских властителей, ни в позорных поражениях Красной Армии нельзя было найти достойный материал для “воспитания трудящихся в духе беззаветной преданности и любви к родной Коммунистической партии”. Поэтому приказано было – забыть. Все и забыли.
На протяжении многих десятилетий война с Финляндией была для советского общества “затерянной”, “неизвестной” (как сказал Твардовский – “незнаменитой”) войной. За полвека не было снято ни одного художественного или документального кино-или телефильма, не учреждено ни одной медали для участников финской войны. В тех редчайших случаях, когда в художественной или документальной повести появлялось упоминание о боях на финском фронте в 1941 – 1944 годах, солдат противника без лишнего стеснения называли просто – “немецко-фашистские захватчики”.
С другой стороны, тоталитарный режим требовал, чтобы в общих рамках “передовой социалистической науки и глубоко партийной культуры” существовала и историческая наука. И хотя конечный вывод всякого исторического исследования был известен заранее – “Советский Союз был прав, потому что он прав всегда”, - толстые, часто многотомные, книжки по военной истории писались и издавались. Применительно к освещению событий советско-финляндской войны была выработана, “высочайше” санкционирована и неуклонно соблюдалась комбинация из трёх пунктов.
Во-первых, говорить об этой войне как можно меньше. Если можно – вообще не упоминать о ней. В доступной широкому кругу читателей литературе возможно краткое обсуждение темы “зимней войны”, но никогда войны 1941 – 1944 годов.
Во-вторых, применительно к “зимней войне” (1939 – 1940 гг. – Примечание Al-07) называть и трактовать её как сугубо локальный (по месту и задачам) “вооружённый конфликт на Карельской перешейке”. В доступной широкому кругу читателей литературе (в частности, во всех школьных и вузовских учебниках) не допускать даже малейших упоминаний о секретном протоколе к “пакту Молотова - Риббентропа”, о так называемом Народном правительстве Демократической Финляндии и прочих событиях и фактах, раскрывающих реальные намерения сталинского руководства. Путём сокрытия всех значимых документов (следует отметить, что даже центральные газеты 1939 – 1940 гг. были изъяты из открытого доступа во всех публичных библиотеках СССР) изобразить широкомасштабную агрессию в виде локальной оборонительной акции.
В-третьих, твёрдо, категорически, не допуская никакой критики, отвергать всякую связь между первым (“зимняя война” 1939 – 1940 гг.) и последующими этапами войны. Общепринятый в западной историографии термин “война-продолжение” объявить злобным измышлением антисоветских фальсификаторов истории. Боевые действия 1941 – 1944 гг. называть и трактовать исключительно и только как “участие финской армии в немецко-фашистской агрессии против СССР……..
……нельзя не отметить определённую парадоксальность некоторых российских историков. Например, признавая тот факт, что финская армия мирного времени по численности личного состава была в 60 раз, по боевых самолётов – в 100 раз и по количеству танков – в 350 раз меньше Красной Армии, они тем не менее заявляют, что “военные приготовления Финляндии вызывали естественное беспокойство у правительства СССР”. Другой автор объясняет это “беспокойство” следующим образом. “В Москве к военной угрозе со стороны Финляндии относились весьма серьёзно – в военном отношении это государство значительно превосходило Эстонию и Латвию” . Что ж, этот список можно было бы и продолжить, добавив к нему Люксембург, Монако и княжество Лихтенштейн……
Начало “зимней войны” описывается такими словами: “30 ноября 1939 г. войска Ленинградского ВО получили приказ отбросить финские войска от Ленинграда”. Фраза построена так, будто “финские войска” перешли границу, вторглись на советскую территорию и вышли к пригородам Ленинграда – после чего их и пришлось “отбрасывать”! Ещё один характерный пример – абсолютно законное право руководства страны не подписывать договор, условия которого, по единодушному мнению правительства и парламента, противоречат государственным интересам Финляндии, современный российский историк комментирует следующим образом: “Демонстративная неуступчивость Финляндии и развёрнутая в мировой прессе кампания поддержки её позиции не оставляли Москве иного выбора, кроме войны”. Логика потрясающая: своей “неуступчивостью” жертва не оставила насильнику “иного выбора”?……
Гораздо менее изученным остаётся тот этап советско-финляндской войны, который начался 25 июня 1941 г. и получил в финской историографии название “война-продолжение”. Традиция тотального замалчивания имеет в этом случае давнюю историю. Начало было положено 65 лет назад Советским Информбюро, которое не сообщило советским людям ни о начале, ни (что совсем уж странно) о завершении этой войны! 26 июня 1941 г. в сводке Совинформбюро появилась одна-единственная фраза: “На советско-финляндской границе боевых столкновений наземных войск 26 июня не было”. Даже глубокое знание советского пропагандистского “новояза” не позволит сделать из этой фразы вывод о том, что именно в этот день президент Финляндии Ристо Рюти официально заявил, что его страна вступила в войну с СССР. В сентябре 1944 г. Совинформбюро не проронило ни слова о прекращении огня, достигнутом 4 – 5 сентября, и заключении Соглашения о перемирии 19 сентября.
Возвращаясь в лето 1941 г., мы обнаруживаем ровно ТРИ сводки Совинфорбюро, в которых хотя бы появляется слово “финский” в каком-нибудь падеже:
- вечернее сообщение 29 июня: “финско-немецкие войска перешли в наступление по всему фронту от Баренцева моря до Финского залива (примечательно к событиям 29 июня это было явным преувеличением. – М.С.), стремясь прорвать наши укрепления по линии госграницы. Неоднократные атаки финско-немецких войск были отбиты нашими войсками”;
- утреннее сообщение от 28 июля: “Наша авиация бомбардировала также финский броненосец береговой обороны. Наблюдались прямые попадания 500 кг бомб и сильные взрывы”;
- вечернее сообщение от 21 сентября: “Финский броненосец береговой обороны “Ильмаринен”, атакованный нашими кораблями в Финском заливе, напоролся на мины и затонул”.
И это – всё. Никаких других сообщений за три месяца (июль, август, сентябрь 1941 г.) войны, в ходе которой Красная Армия потеряла 190 тысяч человек убитыми, ранеными и пленными, не было. Правда, в сводках Совинформбюро изредка появлялись предельно короткие упоминания о боях на “ухтинском, кексгольмском, петрозаводском направлениях”, но на этих “направлениях” Красная Армия вела бои или с безымянным “противником”, или с “германскими войсками”.
По сей день в России не вышло ни одной серьёзной монографии……, в которой бы история войны 1941 – 1944 гг стала предметом комплексного, непредвзятого исследования. Более того, приоритет пропаганды над научным исследованием в последние годы даже усиливается. Вероятно, это связано с общим изменением настроений в российском обществе, в котором “комплекс неполноценности”, вызванный прогрессирующим отставанием страны – теперь уже не только от Западной Европы, но и от бурно развивающихся государств Азии и Латинской Америки, - причудливо переплетается с великодержавными, имперскими амбициями. В такой отравленной атмосфере критика сталинской внешней политики начинает восприниматься как “проявление русофобии”, а знакомые ещё с советских времён нетерпимость и агрессивное невежество дополняются несвойственной ранее даже коммунистической пропаганде словесной разнузданностью”. (Марк Солонин “25 июня. Глупость или агрессия?”, Москва, 2008 г., стр. 11-17).
АНТИСОВЕТСКАЯ ЛИГА
вівторок, 22 червня 2010 р.
Великий страйк військових: 1941-й...
Кожна річниця перемоги над головною державою гітлерівської коаліції відбувалася в колишньому СРСР як велика й важлива пропагандистська акція. Керівна і спрямівна сила совєтського тоталітарного суспільства в особі КПРС робила свій ідеологічний ґешефт, доводячи вже вкотре всім, що перемога означає силу та правоту комуністичної ідеології, «єдність партії і народу», велич комунізму, занепад капіталізму і таке інше. З тих пір загалом змінилося багато чого. Проте не в нинішній Росії, де, незважаючи на спроби (здебільшого успішні) комуністів приватизувати перемогу, зуміли вписати ВВВ – «велику вітчизняну війну» – в контекст сучасного російського націонал-шовінізму, який прагне, щоб уся Європа та й весь світ визнавали саме Росію благодійником усього людства, перед яким треба завжди стояти на колінах. Практично не змінився офіційний історичний міф, що й сьогодні виступає засобом актуальної політичної боротьби, що й сьогодні покликаний навіювати суспільству вигідний для влади варіант тлумачення тих уже далеких у часі подій.
В офіційних джерелах навіть тепер розповідають про «мирний СРСР», що став жертвою раптового неспровокованого нападу з боку свого головного стратегічного союзника (про що воліють не згадувати) – нацистської Німеччини. Розповідають про величезну перевагу німецького вермахту, кількісну і якісну, в літаках, танках, живій силі, артилерії тощо (що є брехнею), що причиною поразки Червоної армії влітку 1941 року була нестача набоїв, мін, паливо-мастильних матеріалів і таке інше (що також є брехнею). Дещо обережніше і майже пошепки кажуть про те, що рівень воєнного мистецтва червоних генералів «трохи» поступався рівневі професіоналізму німецьких колег.
Але є речі, що й сьогодні на всьому постсовєтському просторі є справжнім табу (а не лише в Росії). Про ті речі не заведено говорити, ніби їх не було. А вони були. Справді, куди протягом 2-3 місяців літа 1941 року зникла 5-мільйонна Червона армія? Куди зникли 8 мільйонів мобілізованих до неї у ці ж місяці? За німецькими джерелами (що виявилися, врешті-решт, цілком об’єктивними) тоді майже 4 мільйони совєтських військовиків потрапили в німецький полон. Ще приблизно стільки ж так-сяк намагалися тримати лінію фронту. А куди поділися інші? Загинули у боях? Але ж тяжкі позиційні бої, де найбільші втрати, у той час розгорталися лише на окремих ділянках фронту. Можна скільки завгодно говорити про технічні чи суто воєнні проблеми, але якщо армія хоче воювати, то таких величезних утрат військовополоненими й тими, хто зник безвісти, не може бути за визначенням.
То що ж сталося?
Як відомо, армія є частиною суспільства і всі суспільні процеси не можуть її не зачепити. Комуністичний терор, Голодомор в УРСР та на Кубані, геноцид казахів, розкуркулювання, злидні й безправ’я не могли не позначитися навіть на свідомості офіцерського складу, не кажучи вже про свідомість мільйонів мобілізованих робітників і селян. До цього ще треба додати й ледь замасковане національне гноблення у формі боротьби проти всіляких «буржуазних націоналізмів», що на практиці часто-густо означало боротьбу проти мови, культури, традицій і національної гідності того чи того народу. Внаслідок цього ці люди не мали великої мотивації вмирати за «непереможні ідеї Леніна – Сталіна».
Крім того, вся пропаганда в СРСР того часу будувалася на інтернаціональних мареннях «визволення міжнародного робітничого класу від жахів капіталістичної експлуатації», що було не найактуальнішим для напівголодних «щасливих» громадян «Країни Рад». Чимало людей в СРСР очікували війни як визволення і розраховували, що німці врятують їх від терористичного режиму більшовиків. Ось чому не тільки в окупованих Москвою країнах Балтії, Західній Україні та Західній Білорусі, в Молдові та на Північному Кавказі, а й в Центральній Росії вермахт спочатку зустрічали хлібом-сіллю. Такі настрої цивільного населення не могли не поширюватися поміж військових, ураховуючи, що Червона армія була масовою, багатомільйонною.
Хіба не про це свідчить той факт, що лише Західний фронт лише за перші 17 днів війни втратив полоненими й дезертирами понад 300 тисяч бійців? І це при тому, що умови природи театру військових дій (Білорусь) дають ідеальні можливості для оборони та партизанської війни… Як розповідали місцеві мешканці, «наприкінці червня 1941 року район шосе Волковиськ-Слоним було завалено кинутими танками, автомашинами, що згоріли, розбитими гарматами так, що прямий рух і рух в об’їзд на транспорті був неможливий… Колони полонених сягали 10 км завдовжки…». Дуже часто колону полонених червоноармійців, що становила 5-10 тисяч осіб, охороняли 3-5 німецьких солдатів з гвинтівками, а інколи вони рухалися в німецький тил узагалі без будь-якої охорони…
Але в той же час почалася масова втеча партійного начальства і керівного складу НКВД – НКҐБ, що також не дуже прагнули віддати своє життя за ідеали комунізму. Величезна перевага Сталіна в танках негайно «розтанула» через те, що, як з’ясував і довів чіткими розрахунками російський історик Солонін, совєтські танки було масово кинуто їхніми екіпажами. Мільйони військових уважали за краще рятувати власне життя, а не лягати трупом за московське Політбюро…
Відповідь, котру приховують дотепер
Як пише той таки Марк Солонін, «мільйони солдатів Червоної армії кинули зброю і розійшлися по лісах…». Сталінський терор перестав магічно впливати на його підданих на тлі нацистського терору, Сталін утратив дуже важливу монополію на терор. Створена ним велетенська терористична машина вже не працювала так бездоганно, як у мирний час. Крім того, з’явився вибір – служити одному диктаторові, іншому чи спробувати взагалі нікому не служити.
Совєтські військовослужбовці в 1941 році однозначно проголосували проти сталінської диктатури. Нічого феноменального в цьому немає. Досить згадати, як «червоні кхмери», що захопили владу в Камбоджі та за три роки примудрились знищити 3 мільйони її населення з 8-ми, довели народ до такого стану, що під час вторгнення в Камбоджу в’єтнамських військ він не став захищати людожерський режим, хоча історично взаємини між кхмерами і в’єтнамцями були доволі складними. В’єтнамську армію зустрічали як визволительку.
Як стверджують деякі історики, після першого тижня війни Сталін впав на якийсь час у стан прострації. Є підстави вважати, що це було викликано розумінням справжніх причин катастрофічної поразки Червоної армії. І коли совєтська армія таки ж почала як слід воювати, Сталін також не мав ілюзій щодо причин цього. Виступаючи в листопаді 1941 року, Сталін прохопився, сказавши: «Дурнувата політика Гітлера зробила совєтські народи його ворогами». Абсолютно правильно. Ті народи у складі збройних сил СССР почали добре воювати, коли на окупованих територіях переконалися, що партайгеноссе Гітлер нічим не кращий від товариша Сталіна, побачили, що Гітлер не є альтернативою Сталіну. Але якби політика Гітлера була розумною, то що чекало би комуністичну партію і Радянський Союз? Хоча, звичайно, то був би вже не Гітлер...
Для України, Естонії, Латвії, Грузії, на відміну від визволених західними союзниками Бельгії, Данії, Норвегії, перемога 1945 року не стала перемогою свободи, демократії і національного суверенітету.
АРАТТА
Підписатися на:
Дописи (Atom)
