понеділок, 28 червня 2010 р.

На Прикарпатті ветерани війни відмовились від медалей Януковича

Коломийські ветерани Другої світової війни повернули Віктору Януковичу російські медалі, якими їх нагородили з нагоди 65-річчя перемоги у "Великій Вітчизняній". Учасники акції запакували медалі у бандероль та відправили їх президенту.

Акцію урочистого повернення нагород група ветеранів організувала біля приміщення Коломийського "Укртелекому".

"Ми, діти війни, вирішили відіслати медалі президентові, з проханням про українську медаль для вшанування жертв війни, бо перемога над німцями коштувала нам більше, як совєцька окупація, коли вивозили цілими селами наших батьків на Сибір", - зазначила громадська активістка Емілія Бережницька.

Вона згадує, як на її очах у рідному селі Голинь охоронці з вівчарками заганяли сусідів цілими родинами з малими дітьми в ешелони товарних вагонів, котрими вивозили на Сибір. По дорозі поводилися з ними, немов із худобою. А родина тим часом проживала по різних хатах села, щоб ніхто не зміг знайти, пише gazeta.ua .

Учасники акції запакували медалі у бандероль та відправили Віктору Януковичу з гаслами: "Ні президентській російсько-зірковій окупації"!, "Геть символам більшовицького окупанта України!", "Скажіть ні НКВДівській зірці на грудях України!", "Російська зірка та гестапо тепер у кожну хату!"

zaxid.net

середу, 23 червня 2010 р.

Вероломное нападение СССР на Финляндию!

Перед нанесением БОМБОВЫХ ударов по Финляндии 25 июня 1941 г. СССР не объявлял войну Финляндии!!! Напал ВНЕЗАПНО, ВЕРОЛОМНО, в нарушение договора о мире! Сталин повёл себя так, как привык себя вести со своим народом и с другими государствами!

“ В сводке Совинформбюро за 25 июня (опубликована 26 июня) было упомянуто и о боевых действиях советской авиации против Финляндии: ”Наша авиация нанесла ряд сокрушительных ударов по аэродромам немцев в Финляндии, а также бомбардировала Мемель, корабли противника севернее Либавы и нефтегородок порта Констанца”. Как видим, специально подчёркивать это событие не стали: его упомянули в сложном предложении, наряду с другими бомбардировками, и несколько косноязычно (на территории Финляндии могли быть немецкие самолёты, могли быть немецкие авиачасти, но не “аэродромы немцев”).

О разрыве дипломатических отношений, отзыве послов, расторжении Московского мирного договора, наконец, об объявлении советским Союзом войны Финляндии Совинформбюро не сообщало – и это было чистейшей правдой.

Советский Союз не разрывал, не отзывал, не расторгал и не объявлял – ни до начала авианалётов, ни после них.

В этом смысле ситуация разительно отличалась от того, как в конце ноября 1939 г. была начата “зимняя война”. Стоит заметить, что и фашистская Германия начала войну против СССР по-другому: уже через час после первых орудийных залпов на границе посол Германии в Москве вручил Молотову официальное заявление германского правительства, а в 6 часов утра (по берлинскому времени) с радиообращением о начале войны с Советским Союзом выступил сам Гитлер.

Финляндия объявила о том, что находится в состоянии войны с Советским Союзом, на следующий день, 26 июня 1941 года. И об этом Совинформбюро ничего не сообщило! Ни 26 июня, ни в любой последующий день. Что ещё более странно, так как, например, об объявлении войны Венгрией Совинформбюро добросовестно сообщило 28 июня.

Двумя упомянутыми выше сообщениями Совинформбюро (за 24 и 25 июня) и ограничился тот “массив информации”, который был сообщён советскому народу об обстоятельствах начала 2-й советско-финской войны”. ( Марк Солонин “25 июня. Глупость или агрессия?”, Москва, 2008 год, стр. 371)

Сталин ПЫТАЕТСЯ захватить Финляндию.

“В тоталитарном государстве право изучать и толковать события является исключительной привилегией правящей верхушки и её пропагандистской прислуги. Именно поэтому история тоталитарного государства всегда непредсказуема. Для сталинско-брежневского руководства СССР финская война была тем эпизодом, который меньше всех хотелось бы вспоминать. Ни в преступных замыслах кремлёвских властителей, ни в позорных поражениях Красной Армии нельзя было найти достойный материал для “воспитания трудящихся в духе беззаветной преданности и любви к родной Коммунистической партии”. Поэтому приказано было – забыть. Все и забыли.

На протяжении многих десятилетий война с Финляндией была для советского общества “затерянной”, “неизвестной” (как сказал Твардовский – “незнаменитой”) войной. За полвека не было снято ни одного художественного или документального кино-или телефильма, не учреждено ни одной медали для участников финской войны. В тех редчайших случаях, когда в художественной или документальной повести появлялось упоминание о боях на финском фронте в 1941 – 1944 годах, солдат противника без лишнего стеснения называли просто – “немецко-фашистские захватчики”.

С другой стороны, тоталитарный режим требовал, чтобы в общих рамках “передовой социалистической науки и глубоко партийной культуры” существовала и историческая наука. И хотя конечный вывод всякого исторического исследования был известен заранее – “Советский Союз был прав, потому что он прав всегда”, - толстые, часто многотомные, книжки по военной истории писались и издавались. Применительно к освещению событий советско-финляндской войны была выработана, “высочайше” санкционирована и неуклонно соблюдалась комбинация из трёх пунктов.

Во-первых, говорить об этой войне как можно меньше. Если можно – вообще не упоминать о ней. В доступной широкому кругу читателей литературе возможно краткое обсуждение темы “зимней войны”, но никогда войны 1941 – 1944 годов.

Во-вторых, применительно к “зимней войне” (1939 – 1940 гг. – Примечание Al-07) называть и трактовать её как сугубо локальный (по месту и задачам) “вооружённый конфликт на Карельской перешейке”. В доступной широкому кругу читателей литературе (в частности, во всех школьных и вузовских учебниках) не допускать даже малейших упоминаний о секретном протоколе к “пакту Молотова - Риббентропа”, о так называемом Народном правительстве Демократической Финляндии и прочих событиях и фактах, раскрывающих реальные намерения сталинского руководства. Путём сокрытия всех значимых документов (следует отметить, что даже центральные газеты 1939 – 1940 гг. были изъяты из открытого доступа во всех публичных библиотеках СССР) изобразить широкомасштабную агрессию в виде локальной оборонительной акции.

В-третьих, твёрдо, категорически, не допуская никакой критики, отвергать всякую связь между первым (“зимняя война” 1939 – 1940 гг.) и последующими этапами войны. Общепринятый в западной историографии термин “война-продолжение” объявить злобным измышлением антисоветских фальсификаторов истории. Боевые действия 1941 – 1944 гг. называть и трактовать исключительно и только как “участие финской армии в немецко-фашистской агрессии против СССР……..

……нельзя не отметить определённую парадоксальность некоторых российских историков. Например, признавая тот факт, что финская армия мирного времени по численности личного состава была в 60 раз, по боевых самолётов – в 100 раз и по количеству танков – в 350 раз меньше Красной Армии, они тем не менее заявляют, что “военные приготовления Финляндии вызывали естественное беспокойство у правительства СССР”. Другой автор объясняет это “беспокойство” следующим образом. “В Москве к военной угрозе со стороны Финляндии относились весьма серьёзно – в военном отношении это государство значительно превосходило Эстонию и Латвию” . Что ж, этот список можно было бы и продолжить, добавив к нему Люксембург, Монако и княжество Лихтенштейн……

Начало “зимней войны” описывается такими словами: “30 ноября 1939 г. войска Ленинградского ВО получили приказ отбросить финские войска от Ленинграда”. Фраза построена так, будто “финские войска” перешли границу, вторглись на советскую территорию и вышли к пригородам Ленинграда – после чего их и пришлось “отбрасывать”! Ещё один характерный пример – абсолютно законное право руководства страны не подписывать договор, условия которого, по единодушному мнению правительства и парламента, противоречат государственным интересам Финляндии, современный российский историк комментирует следующим образом: “Демонстративная неуступчивость Финляндии и развёрнутая в мировой прессе кампания поддержки её позиции не оставляли Москве иного выбора, кроме войны”. Логика потрясающая: своей “неуступчивостью” жертва не оставила насильнику “иного выбора”?……

Гораздо менее изученным остаётся тот этап советско-финляндской войны, который начался 25 июня 1941 г. и получил в финской историографии название “война-продолжение”. Традиция тотального замалчивания имеет в этом случае давнюю историю. Начало было положено 65 лет назад Советским Информбюро, которое не сообщило советским людям ни о начале, ни (что совсем уж странно) о завершении этой войны! 26 июня 1941 г. в сводке Совинформбюро появилась одна-единственная фраза: “На советско-финляндской границе боевых столкновений наземных войск 26 июня не было”. Даже глубокое знание советского пропагандистского “новояза” не позволит сделать из этой фразы вывод о том, что именно в этот день президент Финляндии Ристо Рюти официально заявил, что его страна вступила в войну с СССР. В сентябре 1944 г. Совинформбюро не проронило ни слова о прекращении огня, достигнутом 4 – 5 сентября, и заключении Соглашения о перемирии 19 сентября.

Возвращаясь в лето 1941 г., мы обнаруживаем ровно ТРИ сводки Совинфорбюро, в которых хотя бы появляется слово “финский” в каком-нибудь падеже:

- вечернее сообщение 29 июня: “финско-немецкие войска перешли в наступление по всему фронту от Баренцева моря до Финского залива (примечательно к событиям 29 июня это было явным преувеличением. – М.С.), стремясь прорвать наши укрепления по линии госграницы. Неоднократные атаки финско-немецких войск были отбиты нашими войсками”;

- утреннее сообщение от 28 июля: “Наша авиация бомбардировала также финский броненосец береговой обороны. Наблюдались прямые попадания 500 кг бомб и сильные взрывы”;

- вечернее сообщение от 21 сентября: “Финский броненосец береговой обороны “Ильмаринен”, атакованный нашими кораблями в Финском заливе, напоролся на мины и затонул”.

И это – всё. Никаких других сообщений за три месяца (июль, август, сентябрь 1941 г.) войны, в ходе которой Красная Армия потеряла 190 тысяч человек убитыми, ранеными и пленными, не было. Правда, в сводках Совинформбюро изредка появлялись предельно короткие упоминания о боях на “ухтинском, кексгольмском, петрозаводском направлениях”, но на этих “направлениях” Красная Армия вела бои или с безымянным “противником”, или с “германскими войсками”.

По сей день в России не вышло ни одной серьёзной монографии……, в которой бы история войны 1941 – 1944 гг стала предметом комплексного, непредвзятого исследования. Более того, приоритет пропаганды над научным исследованием в последние годы даже усиливается. Вероятно, это связано с общим изменением настроений в российском обществе, в котором “комплекс неполноценности”, вызванный прогрессирующим отставанием страны – теперь уже не только от Западной Европы, но и от бурно развивающихся государств Азии и Латинской Америки, - причудливо переплетается с великодержавными, имперскими амбициями. В такой отравленной атмосфере критика сталинской внешней политики начинает восприниматься как “проявление русофобии”, а знакомые ещё с советских времён нетерпимость и агрессивное невежество дополняются несвойственной ранее даже коммунистической пропаганде словесной разнузданностью”. (Марк Солонин “25 июня. Глупость или агрессия?”, Москва, 2008 г., стр. 11-17).


АНТИСОВЕТСКАЯ ЛИГА

вівторок, 22 червня 2010 р.

Великий страйк військових: 1941-й...

Кожна річниця перемоги над головною державою гітлерівської коаліції відбувалася в колишньому СРСР як велика й важлива пропагандистська акція. Керівна і спрямівна сила совєтського тоталітарного суспільства в особі КПРС робила свій ідеологічний ґешефт, доводячи вже вкотре всім, що перемога означає силу та правоту комуністичної ідеології, «єдність партії і народу», велич комунізму, занепад капіталізму і таке інше.

З тих пір загалом змінилося багато чого. Проте не в нинішній Росії, де, незважаючи на спроби (здебільшого успішні) комуністів приватизувати перемогу, зуміли вписати ВВВ – «велику вітчизняну війну» – в контекст сучасного російського націонал-шовінізму, який прагне, щоб уся Європа та й весь світ визнавали саме Росію благодійником усього людства, перед яким треба завжди стояти на колінах. Практично не змінився офіційний історичний міф, що й сьогодні виступає засобом актуальної політичної боротьби, що й сьогодні покликаний навіювати суспільству вигідний для влади варіант тлумачення тих уже далеких у часі подій.

В офіційних джерелах навіть тепер розповідають про «мирний СРСР», що став жертвою раптового неспровокованого нападу з боку свого головного стратегічного союзника (про що воліють не згадувати) – нацистської Німеччини. Розповідають про величезну перевагу німецького вермахту, кількісну і якісну, в літаках, танках, живій силі, артилерії тощо (що є брехнею), що причиною поразки Червоної армії влітку 1941 року була нестача набоїв, мін, паливо-мастильних матеріалів і таке інше (що також є брехнею). Дещо обережніше і майже пошепки кажуть про те, що рівень воєнного мистецтва червоних генералів «трохи» поступався рівневі професіоналізму німецьких колег.

Але є речі, що й сьогодні на всьому постсовєтському просторі є справжнім табу (а не лише в Росії). Про ті речі не заведено говорити, ніби їх не було. А вони були. Справді, куди протягом 2-3 місяців літа 1941 року зникла 5-мільйонна Червона армія? Куди зникли 8 мільйонів мобілізованих до неї у ці ж місяці? За німецькими джерелами (що виявилися, врешті-решт, цілком об’єктивними) тоді майже 4 мільйони совєтських військовиків потрапили в німецький полон. Ще приблизно стільки ж так-сяк намагалися тримати лінію фронту. А куди поділися інші? Загинули у боях? Але ж тяжкі позиційні бої, де найбільші втрати, у той час розгорталися лише на окремих ділянках фронту. Можна скільки завгодно говорити про технічні чи суто воєнні проблеми, але якщо армія хоче воювати, то таких величезних утрат військовополоненими й тими, хто зник безвісти, не може бути за визначенням.

То що ж сталося?

Як відомо, армія є частиною суспільства і всі суспільні процеси не можуть її не зачепити. Комуністичний терор, Голодомор в УРСР та на Кубані, геноцид казахів, розкуркулювання, злидні й безправ’я не могли не позначитися навіть на свідомості офіцерського складу, не кажучи вже про свідомість мільйонів мобілізованих робітників і селян. До цього ще треба додати й ледь замасковане національне гноблення у формі боротьби проти всіляких «буржуазних націоналізмів», що на практиці часто-густо означало боротьбу проти мови, культури, традицій і національної гідності того чи того народу. Внаслідок цього ці люди не мали великої мотивації вмирати за «непереможні ідеї Леніна – Сталіна».

Крім того, вся пропаганда в СРСР того часу будувалася на інтернаціональних мареннях «визволення міжнародного робітничого класу від жахів капіталістичної експлуатації», що було не найактуальнішим для напівголодних «щасливих» громадян «Країни Рад». Чимало людей в СРСР очікували війни як визволення і розраховували, що німці врятують їх від терористичного режиму більшовиків. Ось чому не тільки в окупованих Москвою країнах Балтії, Західній Україні та Західній Білорусі, в Молдові та на Північному Кавказі, а й в Центральній Росії вермахт спочатку зустрічали хлібом-сіллю. Такі настрої цивільного населення не могли не поширюватися поміж військових, ураховуючи, що Червона армія була масовою, багатомільйонною.

Хіба не про це свідчить той факт, що лише Західний фронт лише за перші 17 днів війни втратив полоненими й дезертирами понад 300 тисяч бійців? І це при тому, що умови природи театру військових дій (Білорусь) дають ідеальні можливості для оборони та партизанської війни… Як розповідали місцеві мешканці, «наприкінці червня 1941 року район шосе Волковиськ-Слоним було завалено кинутими танками, автомашинами, що згоріли, розбитими гарматами так, що прямий рух і рух в об’їзд на транспорті був неможливий… Колони полонених сягали 10 км завдовжки…». Дуже часто колону полонених червоноармійців, що становила 5-10 тисяч осіб, охороняли 3-5 німецьких солдатів з гвинтівками, а інколи вони рухалися в німецький тил узагалі без будь-якої охорони…

Але в той же час почалася масова втеча партійного начальства і керівного складу НКВД – НКҐБ, що також не дуже прагнули віддати своє життя за ідеали комунізму. Величезна перевага Сталіна в танках негайно «розтанула» через те, що, як з’ясував і довів чіткими розрахунками російський історик Солонін, совєтські танки було масово кинуто їхніми екіпажами. Мільйони військових уважали за краще рятувати власне життя, а не лягати трупом за московське Політбюро…

Відповідь, котру приховують дотепер

Як пише той таки Марк Солонін, «мільйони солдатів Червоної армії кинули зброю і розійшлися по лісах…». Сталінський терор перестав магічно впливати на його підданих на тлі нацистського терору, Сталін утратив дуже важливу монополію на терор. Створена ним велетенська терористична машина вже не працювала так бездоганно, як у мирний час. Крім того, з’явився вибір – служити одному диктаторові, іншому чи спробувати взагалі нікому не служити.

Совєтські військовослужбовці в 1941 році однозначно проголосували проти сталінської диктатури. Нічого феноменального в цьому немає. Досить згадати, як «червоні кхмери», що захопили владу в Камбоджі та за три роки примудрились знищити 3 мільйони її населення з 8-ми, довели народ до такого стану, що під час вторгнення в Камбоджу в’єтнамських військ він не став захищати людожерський режим, хоча історично взаємини між кхмерами і в’єтнамцями були доволі складними. В’єтнамську армію зустрічали як визволительку.

Як стверджують деякі історики, після першого тижня війни Сталін впав на якийсь час у стан прострації. Є підстави вважати, що це було викликано розумінням справжніх причин катастрофічної поразки Червоної армії. І коли совєтська армія таки ж почала як слід воювати, Сталін також не мав ілюзій щодо причин цього. Виступаючи в листопаді 1941 року, Сталін прохопився, сказавши: «Дурнувата політика Гітлера зробила совєтські народи його ворогами». Абсолютно правильно. Ті народи у складі збройних сил СССР почали добре воювати, коли на окупованих територіях переконалися, що партайгеноссе Гітлер нічим не кращий від товариша Сталіна, побачили, що Гітлер не є альтернативою Сталіну. Але якби політика Гітлера була розумною, то що чекало би комуністичну партію і Радянський Союз? Хоча, звичайно, то був би вже не Гітлер...

Для України, Естонії, Латвії, Грузії, на відміну від визволених західними союзниками Бельгії, Данії, Норвегії, перемога 1945 року не стала перемогою свободи, демократії і національного суверенітету.

АРАТТА

вівторок, 15 червня 2010 р.

Пішов з життя Юрій Іллєнко

Прощання з видатним українським кінорежисером Юрієм Іллєнком відбудеться у п’ятницю, 18 травня 2010 року,

у київському Будинку вчителя (вул. Володимирська, 57) з 9 до 11-30.

Відправа відбудеться о 13-00 у Патріаршому кафедральному соборі ім. св. Володимира (бульвар Шевченка, 20).

Юрій Іллєнко буде похований у селі Прохорівка Черкаської області.

Пішов з життя Юрій Іллєнко from ВО Свобода on Vimeo.

середу, 9 червня 2010 р.

Голодування проти закону щодо обмеження прав і свобод

Завтра, 10 червня, об 11:00 під стінами Верховної Ради розпочнеться безстрокове голодування проти прийняття закону №2450, котрий забирає право українських громадян на мирний протест.

Як зазначають організатори акції – активісти Самоврядної Альтернативи «Наступ» - на такий крок їх змусив піти стан, в якому сьогодні перебуває українське суспільство. «Тільки в дуже хворому суспільстві можливо прийняття подібних законів. Це суспільство потрібно лікувати, і вже не терапією, а радикальними методами. Всі ми знаємо, що голодування – це, передусім, лікувальна процедура. І саме подібними методами це суспільство сьогодні можна оздоровити» - пояснив один з учасників акції, активіст «Наступу», письменник та видавець Сергій Пантюк.

Голодувальники закликають приєднуватись до їхньої акції всіх активних громадян, котрі також розуміють необхідність зробити свій внесок в оздоровлення суспільства.


Майдан

суботу, 5 червня 2010 р.

У ЗРАДУ ВЛУЧИЛА БЛИСКАВКА

У четвер, 03 червня 2010 під час розгляду у парламенті законопроекту про засади внутрішньої і зовнішньої політики у будівлю Верховної Ради влучила блискавка.

Як повідомляє кореспондент "Української правди", з вулиці було видно, як блискавка влучила у шпиль, встановлений на куполі Верховної Ради.

У цей час у сесійній залі зникло освітлення, крім центральної люстри під куполом.

Електронне табло також продовжувало працювати. Через кілька секунд освітлення відновилося.

Водночас, як повідомили в апараті Верховної Ради, розряд блискавки спричинив збій у системі освітлення та телефонній підстанції парламенту, що призвело до часткового зникнення світла, виходу з ладу на кілька секунд системи "Рада" та телефонної мережі.

Однак через кілька секунд спрацювали стабілізатори напруження, і роботу всіх систем було відновлено.

Українська правда

четвер, 3 червня 2010 р.

Проти Януковича сьогодні готували теракт чи привид яйця нагадав про себе


Глава Адміністрації Президента Сергій Льовочкін заявляє, що спецслужби мали ґрунтовні підстави для посилення заходів безпеки навколо палацу «Україна», де глава держави Віктор Янукович оголошував своє послання до українського народу.

Про це Льовочкін сказав журналістам.

«Були підсилені заходи безпеки, але наші спеціальні служби мали на це ґрунтовні підстави», - підкреслив він.

Льовочкін також зазначив, що Президент України готував своє послання до українського народу більше місяця у щоденному режимі.

Глава Адміністрації Президента також висловив переконання, що послання Януковича, оголошене з нагоди 100 днів його діяльності, є «вдалим і символічним, а сама церемонія не була помпезною, але, водночас, урочистою і скромною».

Льовочкін також поінформував, що сьогодні на заході були присутні колишні Президенти України Леонід Кравчук і Леонід Кучма. Водночас не було Віктора Ющенка, який наразі, за даними Льовочкіна, перебуває за межами України і не міг взяти участь у сьогоднішньому заході.

За словами глави Адміністрації Президента, він також бачив у залі багато представників опозиційних фракцій, які заявляли про бойкот виступу Януковича. «Хоча я можу сказати, я бачив багатьох депутатів від опозиції зараз у залі, які наразі, як мені здалося, з увагою слухали Президента», - зазначив Льовочкін.

Аратта

Заукраїнців-протестувальників затримала міліція

Працівники міліції затримали активістів партії «За Україну!», які сьогодні мали намір провести акцію протесту.

Про це повідомляє прес-служба партії.

Працівники спецпідрозділу міліції затримали активістів партії «За Україну!», які сьогодні мали намір провести акцію «Лапша і мильні бульбашки від Януковича» біля Національного палацу «Україна», де Президент Янукович виступає з посланням до народу.

Працівники «Беркуту» оточили щільним кільцем учасників акції. Співробітники міліції відмовляються показувати свої посвідчення, повідомляти причину затримання активістів партії «За Україну!».

Серед затриманих є заступник голови партії «За Україну!» Юрій Зубко, який вимагає надати рішення згідно якого порушується конституційне право громадян на вільне пересування. Активісти роздають одноразові виделки працівникам міліції, щоб вони познімали зі своїх вух «лапшу» від Януковича.

Аратта

середу, 2 червня 2010 р.

100 ДНІВ ЯНУКОВИЧА ВІДЗНАЧАТЬ ПІКЕТУВАННЯМ МВС

04 червня біля стін Міністерства внутрішніх справ України громадські організації проведуть акцію протесту проти свавілля міліції «МІЛІЦІЯ ПОЗА ЗАКОНОМ».

Впродовж перших ста днів влади Януковича українці відчули утиски своїх громадянських прав та свобод, зокрема свободи на мирні зібрання.

За короткий проміжок часу громадськістю зафіксовані чисельні порушення з боку міліції конституційних прав громадян на проведення мирних зборів. Правоохоронці незаконно розганяють мітинги, здійснюють протиправне затримання та побиття їх учасників. Винні лишаються непокараними.

В акції візьмуть участь представники декількох громадських організацій та рухів.

Акція на підтримку вимог, що будуть висунені до Міністерства внутрішніх справ, також, пройде 04 червня у Харкові, де свавілля міліції останні декілька тижнів набуває загрозливого характеру.

Адреса проведення: м. Київ, вул. Академіка Богомольця, 10.

Час початку заходу: 12.00.

Акредитація для ЗМІ відбуватиметься на місці за редакційними посвідченнями.

Адреса та час проведення у Харкові уточнюється.


* * *

Контактна особа: Василь Гацько

+38 (067) 328-72-46

Майдан
Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича