пʼятницю, 23 вересня 2011 р.

Олена Білозерська: Сюжет про вбивство у Семиполках.





Віталій Запорожець (ліворуч) був мисливцем

 
Маленький Віталік з братом Володимиром і батьками (фото з архіву матері)


 
Будинок культури у Семиполках, де відбулася зустріч селян із керівництвом міліції, і оголошення про цю зустріч

 
Підтримати семиполківську громаду приїхали мешканці Княжичів на чолі з правозахисником Сергієм Мартіяном. Вони привезли із собою фотоплакати, на яких жінки побиті, а у Мартіяна прострелена нога. Як вони розповіли, це зробили перевдягнені у цивільне міліціонери, найняті для силового вирішення земельного конфлікту.

 
Міліція. Доповідає В.о. начальника ГУ МВС України в Київській області Юрій Спаський.

 
Виконуючий обов’язки начальника Броварського райвідділу міліції підполковник Олешко Олег Павлович

 

У міліції заявили, що скарг на вбитого майора Симоненка не надходило. У відповідь одна з мешканок продемонструвала документи, які, за її словами, свідчать про зворотнє - скарги були, але на них приходили відписки.



Ця жінка - дочка міліціонера. Каже, якби її покійний батько побачив той бєспрєдєл, який чинили його колеги у селі, він би помер від інфаркту.

 
Ця бабуся сховала у себе Віталія Запорожця після вбивства. Коли вона встала і сказала: "Я - та жінка, що приютила Запорожця", зал вибухнув шаленими оплесками, і цим все сказано.


Місцева учителька, якій погрожували, що за те, що вона виступає на захист Віталія, її сину підкинуть наркотики.

 

 
Мати затриманого, Наталія Запорожець, хвора на цукровий діабет і ще кілька хвороб, у розгромленій міліцією квартирі.


Ліки пані Наталі


Пасок від подарованого Віталію бінокля. Бінокль, як і багато чого іншого, вкрали при обшуку

ДРУГА ЧАСТИНА ВІДЕО - ТУТ:
http://bilozerska.livejournal.com/514918.html






четвер, 22 вересня 2011 р.

СТУДЕНТКА ДАЛА ЛЯПАСА ТАБАЧНИКУ. ЇЇ ЗАТРИМАЛИ



Міліція затримала студентку Києво-Могилянської академії за те, що вона дала ляпаса квітами міністру освіти і науки Дмитру Табачнику.
Про це у своєму Facebook написав депутат Андрій Парубій.



Її вчинок трактують як "дрібне хуліганство".
Пізніше дівчину відпустили.
Вона записала відеозвернення, у якому зізналася, що входить до "Братства святого Лукки" Дмитра Корчинського, члени якого раніше смажили яєчню на вічному вогні. Степаненко закликала всіх розпочати всеукраїнську акцію протесту.


Українська правда

Чи блакитна кров проллється…



Хотілося б помилятися, але здається, що хмари на українському обрії згущаються. Тиск у суспільстві піднімається, немов у паровому котлі, а клапанів для спуску пари щось не видно.
Більш за те – міліція починає відпрацьовувати силовий варіант ще до того, як він став реальністю, демонструючи нам, що другого Майдану не буде, а якщо точніше, то другого мирного Майдану.
Каски, щити, сльозогінний газ, паркани – усе це виглядає погрозливо і вселяє певність у серця нашої "влади". Вони думають, що зможуть таким чином захиститися від людей.
Про хибність цієї думки ми ще поговоримо, а поки лише зауважимо, вірність та надійність, яку на всі заставки демонструють своїм отаманам бравий міністр Могильов, судді та прокурори провокує ще більшу загальну відмороженість.
І все це закінчиться дуже погано. Перший дзвоник вже пролунав – вибиті ветеранами-афганцями шибки у Верховній раді та депутати з повними штанами та без значків.
А далі – Туніс чи Лівія, бо повтору 2004 року вже не буде. Безкровної революції Банкова більше не допустить.
Що наштовхує на такі невтішні прогнози?
Першим чинником є, безперечно, демонстративна безкомпромісність влади, яка останнім часом перейшла вже бикуватість. Попри очевидні невдачі в економіці, освіті, соціальній сфері, Янукович, Азаров і Ко продовжують гнути свою лінію, нікого не слухаючи, ні з ким не розмовляючи, маючи опозицію за лохів, а нас за бидло.
Це не може тривати вічно навіть за умов добробуту, не кажучи вже про кризу.
По-друге, треба враховувати глибокий розкол суспільства. І це не міфічне протистояння Сходу і Заходу, помаранчевих та синіх, євро- та російськоорієнтованих, і навіть не російсько- та україномовних. Це розкол на бідних і багатих.
Згадайте пляшки із запальною сумішшю, що полетіли у котеджі на Донеччині. Це – найнебезпечніший для нашої країни різновид розколу, оскільки він не передбачає компромісу і має не такий вже далекий історичний приклад радикального розв’язання.
Цікава особливість сьогоднішнього розколу полягає в тому, що на боці бідних опиняється навіть досить заможна людина, коли стикається з інтересами привладного великого капіталу – наприклад, коли замість скверу влаштовують будмайданчик у вашому дворі, бідними автоматично стають усі мешканці, бо вони не можуть покласти на розв’язання цього питання стільки грошей, скільки кладе забудовник.
Очевидною ознакою близькості майбутнього вибуху є загальне зростання агресії в суспільстві. Бійки з міліцією, із забудовниками, з депутатами у суді, з політичними опонентами у парламенті сьогодні, на жаль, припинили бути рідкістю. І в таких умовах поява в руках арматури – питання навіть не часу, а ситуації.
Сучасна Україна пишається своїми безкровними революціями – починаючи з 90-го і аж до Майдану. Але якщо скласти докупи згадані вище чинники, стає зрозумілим – безкровний варіант є маловірогідним. Бо наша влада будь-який спротив вважає провокацією західних спецслужб і свято вірить, що показане на її замовлення в телевізорі є правдою.
Як ви гадаєте, чи "нагорі" розуміють, до чого насправді усе йде?
Судячи з того, що сказав Литвин депутатам під час афганського штурму Верховної Ради, то скоріш за все – так. Розуміють, але з широко відкритими очима продовжують йти до крові.
Що ж. Давайте тоді хоч спробуємо зрозуміти, на що вони сподіваються? Які саме виграшні карти кине влада на стіл, коли усе почнеться?
І почнемо з силовиків – міліції і СБУ. У мирний час вони стурбовані безпекою можновладців, і досягли у цій справі такого успіху, що влада не бачить уже межі власній сваволі.
Однак у конфлікті бідних з багатими українська міліція не може бути на стороні багатих, оскільки сама є бідною. Звісно, ідеться не про генералів та полковників, але точно – про сержантів, які живуть у тих самих злиднях, що і всі. Те саме стосується і сбушників.
Звісно, можна нацькувати на демонстрантів сотню відморожених омонівців, але до масштабного спротиву міліція не здатна – адже на боці бідних виступатимуть їхні рідні, сусіди, товариші. Якщо запахне смаленим, міліція, безперечно, вдасться до саботажу, як це було вже 2004-го, коли Кучму, так само як свого часу Керенського, захищав жіночий батальйон – зі студенток Харківської юридичної академії.
Можливо, хтось скаже, що не варто занадто оптимістично оцінювати міліцейські настрої. І ми навіть з цим згодні. Але в процесі роботи над новим романом нам довелося зануритися у інформаційний потік весни-літа 2004-го. Зануритися через те, що тлом для особистої драми нашого героя слугують події, які передували Помаранчевій революції.
Отже для того, щоб іще раз пропустити через себе тодішню атмосферу, ми підібрали інформаційні повідомлення весни-літа 2004 року у хронологічному порядку. І відчули – волосся буквально стає дибки.
Це зараз, сім років по тому, подробиці стерлися з пам’яті, однак коли читаєш про міліціонерів, перевдягнутих у бандитів, про те, що вони б’ють демонстрантів пляшками по головах, про самоспалення опозиціонерів, фальшовані кримінальні справи, вибухи на ринках, нальоти на штаби – просто-таки не віриться, що це правда, що ми жили серед усіх цих подій, і в результаті не злякалися, вийшли-таки на Майдан. І що силовики нічого не схотіли і не змогли протиставити людям.
Тому скоріш за все влада розраховує на якісь інші сили. Скажімо, бандитів.
Коротко стрижені пацанчики, націлені і підтримані державою, дійсно здатні до серйозного терору. Ходять чутки, що вони тримають у страху і покорі цілі містечка. І не виключено, що таки тримають. Але до масштабів цілої країни їм іще далеко. Крім того ця публіка все-таки боїться повсталих людей, і це підтверджено подіями 2004-го.
Тож залишається хіба зовнішнє втручання.
І на цьому питанні нам варто зупинитися докладніше.
Дружба нашої "влади" з Росією останнім часом все більше нагадує поножовщину. Тому знаючи методи зовнішньої політики Кремля, не так складно спрогнозувати, що у разі розвитку силового сценарію в Україні, наші давні друзі і партнери не залишаться осторонь. Однак щось підказує, що діяти вони будуть зовсім не на боці Януковича.
Чи зацікавлена Росія у заворушеннях в нашій країні? Безумовно, так.
Розвиток подій показує, що яким би не було керівництво України, інтереси його рано чи пізно входять у конфлікт із зовнішньополітичною стратегією східної сусідки. Міцна українська влада – це сильний опонент, а що може краще її послабити, ніж вуличні заворушення?
Тож за гострого розвитку подій можна твердо розраховувати на появу у східних областях нашої держави танків "миротворчого" контингенту, разом з давно вже обіцяними Жириновським російськими десантниками.
Політологи висловлюють думки, що хлопці з трикольоровими шевронами спробують посадити на Банкову проросійського діяча, але дозвольте з ними не погодитися. Де взяти більш проросійського, ніж теперішня влада?
Україна – надто великий шмат, щоб його проковтнути, тому нам здається, що Кремль тут спробує ще раз розіграти випробуваний вже у Придністров’ї, Осетії та Абхазії сценарій. Тобто - розкол, створення напівбандитської невизнаної держави на північному сході і контроль території за допомогою військових баз окупантів-миротворців.
Гадаємо, що не варто далі заглиблюватися у подробиці описаного вище сценарію, щоб зрозуміти головне – за такого розкладу про збереження при владі нинішнього організованого угрупування не може йтися у принципі.
Звісно, ми можемо помилятися. І за допомогою силових органів, бандитів чи інтервентів владі таки вдасться перемогти, потопивши протести у крові.
Що буде далі, здогадуєтеся? Правильно. Санкції Євросоюзу, дуля замість кредитів, невиїзні чиновники, арешти закордонних рахунків тощо. Якщо це і можна назвати перемогою, то хіба пірровою.
Отже ми з вами не змогли знайти виграшного для нинішніх можновладців сценарію у випадку вибуху народного гніву. А це означає тільки одне – руками власних суддів-відморозків, катів-міліціонерів і феодалів-чиновників влада заточує кілок, який вбиватимуть у її труну. І, як кажуть, нема на то ради.
Ну то й добре! – скаже хтось. Не хочуть по-людськи, значить отримають те, що заробили. Інші згадають тезу про те, що справжню незалежність треба не отримувати в подарунок, а завойовувати і т.д.
Але ми з вами не будемо піддаватися емоціям. Звісно, якщо доведеться воювати, ми підемо, як усі вірні сини своєї Батьківщини. Однак поки ще є час поміркувати, і не варто легковажити цією можливістю.
Потримати за горло, побачити переляк в очах вчорашніх панів – задоволення коротке. Ну а потім? Біда силового сценарію у тому, що він ніколи не призводить до економічного зростання, радше навпаки. А українська економіка і без того на ладан дихає. Далі ви знаєте – інфляція, паніка, безробіття, "в місті хліба на три дні" та таке інше.
На жаль, мусимо констатувати, що теперішня опозиція у часи, коли була владою, не продемонструвала якихось особливих успіхів. Усезнайство, небажання вести діалог з людьми, провальна економічна політика, нерозуміння державної стратегії – усе це ми спостерігали у виконанні як біло-синіх, так і помаранчевих політиків.
До того ж велика заворуха навряд чи може привести до влади людей, які здатні поступово та цілеспрямовано вести країну до процвітання. Заворушення піднімають з дна різноманітних політичних гопників та демагогів, і саме вони отримують підтримку розбурханих людей.
Що робити в ситуації, коли не можуть ані верхи ані низи? Що робити у ситуації, коли в нас фактично немає притомних політичних сил? Плюнути на все і сказати: нехай буде, що буде? Емігрувати в інтернет з формулюванням: а що я можу вдіяти?
Той, хто згоден чекати і сподіватися на краще, може на цьому зупинитися.
А решті пропонуємо пошукати відповідь на просте питання.
Що ми повинні зробити для того, щоб їхня невідворотна поразка стала таки нашою перемогою.

Брати Капранови, для УП 


вівторок, 20 вересня 2011 р.

"Беркут" застосував проти афганців слізогінний газ


Учасники мітингу під Верховною Радою звинувачують "Беркут" у застосуванні проти них слізогінного газу.
Про це вони заявили в коментарі журналісту "Української правди".
"Так газ використовували. Ось понюхай", - сказав учасник акції журналісту, протягуючи хустку.
Також вони поскаржились, що "Беркут" бив їх ногами. "Жінок били, полковника, якому 60-70 років", - заявили учасники мітингу.
Як відомо, ветерани-афганці штурмували у вівторок Верховну Раду, протестуючи проти обмеження урядом їх пільг. Депутати-регіонали пообіцяли афганцям не розглядати поки цей законопроект уряду. 
Як відомо, також газ було застосовано проти маніфестантів на День незалежності.

Українська правда

суботу, 17 вересня 2011 р.

Москаль: «Альфа» взяла штурмом райвідділ міліції Харкова




Вчора, 16 вересня, співробітники спецпідрозділу «Альфа» штурмом взяли Комінтернівський районний відділ МВС в Харкові. Про це ЛІГАБізнесІнформ повідомили в прес-службі народного депутата Геннадія Москаля.
Москаль: «Альфа» взяла штурмом райвідділ міліції Харкова

Вчора, 16 вересня, співробітники спецпідрозділу «Альфа» штурмом взяли Комінтернівський районний відділ МВС в Харкові. Про це ЛІГАБізнесІнформ повідомили в прес-службі народного депутата Геннадія Москаля.

«Це сталося через те, що керівники райвідділу продали злочинним угрупованням, до складу яких входили в тому числі і 5 працівників міліції, 25 пістолетів» Макарова «, 5 тис. патронів і автомати Калашникова (їх кількість уточнюється шляхом інвентаризації). За моєю інформацією, в сейфі начальника райвіділлу знайдено гроші, еквівалентні $ 1 млн. Він, а також цілий ряд керівників відділу, затримані «, – заявив Москаль.

Як зазначив Москаль, незважаючи на те, що на місце події особисто виїжджав міністр МВС Анатолій Могильов, ця інформація ретельно приховується від громадськості. «І це відбувається саме в той час, коли на території Харкова діє стійка злочинна група, яка займається розстрілами інкасаторів і міліціонерів, які їх супроводжують. Тільки від рук цього угруповання протягом останнього часу загинули 11 людей, серед яких 5 міліціонерів. Крім того, так і не розкрито вбивство журналіста Василя Климентьєва «, – підкреслив нардеп.

Москаль також зазначив, що за фактами незаконних дій і бездіяльності міністра МВС в парламенті найближчим часом буде ініційовано створення Тимчасової слідчої комісії.

Відділ мониторингу

БФ» Підтримки Українських ініціатив»



http://nbnews.com.ua/blogs/11499/myblog/

пʼятницю, 16 вересня 2011 р.

Hаша пісня гарна – нова


84_ruthenia_cd_01Без перебільшення можна сказати, що вихід недавно нового спільного альбому гурту Рутенія та УНА-УНСО під назвою “Хто живий”, є не аби якою культурницькою акцією, однаково цікавою як з мистецького, так і з політичного боку.
Цей альбом приурочений 20-й річниці УНСО, складається з двох в одній обоймі, платівок, на кожній з яких по 14 треків. Загальний час звучання кожного диску більше години. У першому переважають композиції Рутенії, в другому більше співають унсовці. Вдалими є дизайн та оформлення. В цілому забабахано добротно.
Якщо говорити про твори рутенійців, то деякі з них виконує колишній лідер гурту, славної пам’яті Кость Єрофеєв, частину інші, нині сущі його колеги, учасники колективу. Зауважимо при цьому, що якась частина композицій у тій або іншій мірі уже трохи відомі в колах шанувальників їх творчості та прихильників УНА-УНСО, що часом збігається. Деякі з них ще в 90-х виконувались на біс на концертах і поширювались на аудіокасетах ставши хітами. Також до альбому увійшли й абсолютно нові композиції, старі ж отримали нове звучання.
У незаангажованих може виникнути питання про причини такого поєднання здійсненого в проекті. Все просто. Музика Рутенії завжди була близькою по духу унсовцям. Єрофеєв, ще в 94-му році став автором та першим виконавцем Маршу УНСО. Цей колектив, разом із небагатьма іншими, такими як Вій та ін., не раз брав активну участь в мистецьких заходах організованих УНА-УНСО. Врешті їхні пісні, такі як “Я Крук, чорний сотник УПА”, чи “Четверте століття палає Бердичів” та інші, давно стали для стрілецтва своїми. Тому цілком природнім виглядало б зробити щось спільне. Але оскільки творчість Рутенії явище самодостатнє, все ж хлопці професіонали, більше уваги хочеться звернути на унсовські композиції. Здебільшого це творчість аматорів, так би мовити “окопна лірика” , що подекуди і відчувається.
До сьогодні в Організації, не рахуючи кількох старих магнітофонних записів та пари кліпів, нічого подібного ще не було. Тепер завдяки Рутенії унсовські пісні вперше представлені у формі аудіозбірки.
Цікавою закономірністю є те, що в історії нашої співочої нації, любе більш-менш помітне явище, від козацтва до УПА, обов’язково лишає по собі певний слід у пісенній творчості народу. Тож якщо за 20 років якась вояцька спільнота могла дорости до такого явища, то напевно і її слід десь також мав би проявитись у музиці. Саме це і розкриває даний проект. Таки невмирущі наші традиції…
Пісні що увійшли до альбому, супроводжували бійців в походах, на війні, під час різного роду маршів-демаршів, дефіляд, підбадьорювали і кріпили дух у часи важких випробувань. Умовно їх можна розділити на три категорії.
1.  Це традиційні народні, або ставші ниими пісні, перейняті від старших поколінь борців за волю України;
2.  Сучасні композиції близькі по духу членству УНСО. Наприклад творчість Рутенії або Кому вниз ;
3. І твори породжені в ході революційного процесу в лавах Організації. До таких можна віднести той же Марш УНСО, Реквієм, Абхазький вальс представлені в альбомі.
Звичайно нормальних творів такого роду вже зараз набереться дещо більше ніж представлено тут. Хоч і не всі вони звісно одного рівня. Сюди можна було б сміливо включити полтавський Марш УНС (Восени без чобіт, навесні без пальт…), або скажімо “Маю честь мадам” А.Шептицького. Але не все зразу. З технічних причин цього поки цього не вдалося зробити.
До збірки також невипадково потрапили переспіви деяких повстанських та народних пісень. Наприклад “Ішли ми до бою”, з якою відділ “Арго” в 93 р. шпацірував по прифронтовому Сухумі, або “Ясени” – улюблена пісня Руслана Зайченка, що супроводжувала його все життя до самої смерті, і на війні, і в кучмівських застінках. Завдяки студії Рутенії, ці пісні були вперше виконані з якісним музичним супроводом що трохи несподівано навіть для самих виконавців – людей простих і щирих як і їхня творчість. На прохання Руслана, нарешті були замінені слова останнього куплета унсовського маршу, переспіваного тепер Андрієм Бондаренком.
Напевно через брак часу не всі композиції були доведені до ідеального звучання, в плані вокалу. Але якщо відкинути музичний супровід і аранжування, саме такими вони колись і були в бойових умовах, чим зараз і цінні.
На дисках звучать живі голоси Лупиноса, Єрофеєва, Зайченка, яких нажаль уже немає з нами. Проте ці записи створюють відчуття їхньої незримої присутності. Найкраща пам’ять про них для всіх хто їх знав.
Слід віддати належне упорядникам і звукорежисерам студії Рутенії. Особливий респект Григорію Лук’яненку, що чи не найбільше попрацював над цією збіркою, в яку увійшли і кілька композицій у його виконанні.
Попри всі шерохуватості, які втім лише дещо додають, “Хто живий”. безумовно є помітним кроком вітчизняної контркультури, така собі відповідь російській попсі та шансону. Слід сподіватись у подальшому в середовищі Організації ще з’являться нові пісні та мелодії, старі отримають нові звучання та шанувальників. Головне щоб пісня не переставала лунати допомагаючи йти вперед, надихала на звитягу та будила дух нації.
Свирид Пацанівський
УНА-УНСО Київщина
Фотографії гурту “Рутенія” різних років

Коли стає зовсім темно – можна побачити зорі



Відразу після останніх президентських виборів я сказав, що Україну відкинуто назад у 1999 рік, рік всевладдя Кучми і торжества олігархів, рік розгрому опозиції і тотальної цензури.
На жаль, я не помилився. Для українського суспільства і для кожної вільної людини знову наступили часи виживання і надії на удачу: задушать – не задушать.
Знову на горі панує принцип зграї: все в нашій владі, якщо у владі – всі наші. Знову в одному найголовнішому кабінеті країни вирішують, кого посадити, кому дати бізнес, кого зробити депутатом, а кому – відрізати голову.
Тоді в тому кабінеті йшлося про голову Георгія Гонгадзе.
…Я знав Гію як живу людину. Він був одним із невеликого числа блискучих журналістів, які рубали правду-матку в організованій мною безбашенній газеті "Грані". Олег Єльцов, Тетяна Коробова, Ірина Погорєлова, Володя Скачко, Георгій Гонгадзе, Валерій Зайцев – ми робили газету-бомбу, яку щотижня читали з-під поли 100 тисяч чоловік.
Пізніше Гія придумав свій проект інтернет-газети "Українська правда", яка почала з передруку "Граней" і швидко набирала гостроти і авторитету вже своїми матеріалами.
У темряві авторитаризму цей сектор правди не міг не стати темою розбірок у тому всевладному кабінеті. Тож всі наші прізвища звучать на плівках Мельниченка. Високі фігуранти розмов вирішили дати урок тим, хто смів мати сміливість. У результаті інтриг наближених до трону роль жертви випала Гонгадзе.
За день до смерті, 15 вересня, я бачився із ним у редакційній кімнаті, де було як завжди накурено і гамірно. Атмосферу тих "планьорок" гарно передає звіт прослушки СБУ: "собравшиеся нецензурно выражаются о власти и поднимают антипрезидентские тосты".
Гія приніс останню статтю, стрельнув 10 доларів і не дочекався червоного вина, за яким побіг мій помічник. Він завжди поспішав. "Наступного разу", - сказав Георгій. Наступного разу в нас уже не було…
Завдяки тоді мужньому і непідкупному Олександру Морозу, завдяки активності друзів-журналістів, завдяки наметам безкомпромісних ідеалістів "України без Кучми", завдяки першим після проголошення Незалежності багатотисячним мітингам і об’єднанню різнокольорової опозиції через декілька місяців Георгій Гонгадзе став символом.
Один із найвідоміших святих теж носить ім’я Георгія. Прикметно, що легенди про нього не співпадають ні в часі, ні в місці його подвигів. Але чудо життя і смерті Георгія-Змієборця визнають і католики, і православні, і мусульмани.
Відродження вільної України – чудо нашого Георгія Гонгадзе. Його ім’я стало всесвітньовідомим символом боротьби для опозиції і випробуванням для влади.
Я дуже шкодую, що не зміг переконати Ющенка перейменувати вулицю Банкову на Гонгадзе. Не тільки заради пам’яті, але й для перестороги. Думаю, багато каламутних і неправедних указів і універсалів було б важче підписати за такою адресою.
У моєму робочому кабінеті в МВС стояли декілька фотографій з "минулого життя". Серед них – фото встановлення пам’ятника убитому Георгію, який з усіх боків тримають багато-багато рук.
Я щасливий тим, що зумів добитися явки з повинною працівників міліції, які скоїли це вбивство. Прямо з мого кабінету їх забрали слідчі ГПУ. Не моя вина, що клопотання і навіть вимоги допитати замовників впиралися у зневажливу посмішку тодішніх керівників Генерального могильника. Вони, кров од крові недобитої Ющенком системи, вміли чекати свого реваншу.
Чергову річницю того злочину я зустрічаю логічно для поверненої у вчорашню темряву країни – в тюрмі.
Кучма і Литвин – на волі, в президії Верховної Ради до 20-річчя Незалежності України.
Справа Пукача дбайливо закрита від гласності і навіть інформація учасників процесу про викривальні покази генерала-убивці не стала ні шоком для країни, ні моральною гибеллю цих політичних діячів.
"Совість зазвичай мучить не тих, хто винен", - писав мудрий Ремарк.
Широко розрекламована на початку року справа проти Кучми повільно йде до закриття. Все зроблено для того, щоб врятувати Папу нинішніх нащадків кучмізму. Крайніми призначено трьох міліціонерів, одного генерала і застреленого міністра. Я не беруся замінити суд, але хочу нагадати міліцейський вислів: "У каждого состава преступления есть свой паровоз".
Таким паровозом, який привів до смерті Гонгадзе, є президент Кучма. Саме він створив у країні систему, при якій офіцери МВС покірно виконали вказівку вбити людину. І що важливо – всі в МВС знали про це. Знали і мовчали, бо це було природнім для створеної Кучмою атмосфери в міліції, у владі, в країні в цілому.
Хто думає, що я суб’єктивний – перечитайте записку покійного Юрія Кравченка, на якого зараз підло хочуть повісити всю вину. Ця записка – вирок. Якщо не для цього, то для вищого суду: "Я стал жертвой политических интриг президента Кучмы и его окружения".
Пишу це не для помсти Леоніду Кучмі. Його по-людськи шкода. Але думаю, що ми повинні нагадати про цей вже давній злочин, щоб зупинити кам’яніння нелюдської авторитарної системи. Тепер уже системи Януковича.
Пишу про це і тому, що маю на це право.
Я багато чого не встиг чи не зміг зробити в МВС, але про підкидання вибухівки та зброї опозиційним діячам в міліції в 2005-2009 роках не могло бути й мови! У тій міліції рішення перекрити центр столиці для акції опозиції до Дня Незалежності було нереальним! У тій міліції наказ про викрадення і вбивство журналіста (та й будь-кого) був абсолютно неможливим!
Сьогодні все це знову повернулося.
Розгул злочинності нікого в МВС не турбує. Головне знову одне – угодити Папі. Тільки тепер його звуть Лідер. На захист його інтересів, на виконання його наказів, на забезпечення його спокою направлені всі зусилля 300-тисячної системи.
І такий стан "міліції без голови" знову робить можливим будь-який наказ. Тож не дивно, що відновлення небезпеки тоталітаризму знову об’єднує і виводить на вулиці інакомислячих.
Для чого я і такі, як я, знову нариваємося на проблеми? Чи вартує продовжувати боротьбу, якщо апатія і байдужість заліпила очі й рот нації? Якщо все, проти чого ми боролися, - торжествує? Якщо вчорашні друзі вивернулися шерстю наверх? Я часто чую ці запитання.
Моя дружина плакала через політику один раз – у 2001 році, коли розгромили наметове містечко "України без Кучми", а телевізор демонстрував стотисячний мітинг підневільно зігнаних під дощем на харківську Площу Свободи людей із однотипними гаслами "Кучма – наш президент!".
І в Києві, і в Полтаві, і в Одесі – скрізь тисячі задовбаних владою українців тримали ці гасла. Іра тоді плакала від зневіри. Я їй пообіцяв, що це ненадовго.
У листопаді 2004 року мене відправили спостерігачем на Кіровоградщину. Виборчий округ був вотчиною Лозинського, тоді – довіреної особи кандидата в президенти Віктора Януковича.
Було все – і спроби перевірки міліцією правильності заповнених бюлетенів, і підпал дільниць, і викрадення протоколів. Боротьба була жорстокою, інколи сходилися в рукопашну.
Останнє протистояння відчувалося під ранок у сільській школі, де влада зривала кворум комісії, всіляко залякуючи вчительок, котрі до неї входили. Їм лишилося "зламати" лише одну. Ніколи не забуду,як вона вийшла з кабінету начальства, постояла, витерла сльозу і сказала: "Хай мене покладуть в могилу в найкращий в світі чорнозем, але я підпишу цей протокол. Буде по правді".
Ця історія – моя відповідь на запитання про сенс політичної діяльності.
Ми часто нарікаємо, що нам бракує героїв. Але в час, коли стає зовсім темно – можна побачити зорі.
Перший президент демократичної Чехії професор Томаш Масарик казав: "Ми вимірюємо життя надто односторонньо, за його довжиною, а не за величиною. Більше думаємо, як продовжити життя, ніж про те, як його по-справжньому наповнити".
Георгій Гонгадзе навчив нас не боятися. Я вірю, що кожна крапля видавленого із себе страху і безнадії наповнить чашу недопитого ним вина. Я певен, що коротке життя Георгія – повноцінне. У наших силах зробити його повнішим своїми наступними вчинками.
Юрій Луценко, Лук’янівське СІЗО, 15.09.2011 року


Українська правда

КИЇВ.Київ.Як на Майдані продавали футболки «Спасибі жителям Донбасу»


Як раніше повідомлялося, вчора з 18.00 до 21.00 біля Головпоштамту на Майдані Незалежності в Києві повинен був пройти розпродаж футболок «Спасибі жителям Донбасу» і деяких інших, організований співробітниками ПростоПрінт.
Починалося все доволі нудно: за 5 хвилин шоста беркути купкою стояли збоку, а співробітники ПростоПрінт розкладали свій крам.

Приблизно о 17.58 беркутня отримала наказ оточити продавців футболок і перешкодити продажу.
Спроби Дениса Олійникова з'ясувати в «охоронців правопорядку», що саме відбувається і на яких підставах, результату не дали — вони були мовчазні і суворі.

Тоді гроші і футболки почали передавати просто через голови беркутні.
Зокрема, так встиг придбати ТУ САМУ футболку Микола Коханівський.
Пішла жвава торгівля.
Після цього «правопохоронцям» прийшов інший наказ — поцупити ТІ САМІ футболки. Зграя імбецилів в міліційній формі під крики оточуючих «Грабують!» і зойки дівчат-продавчинь кинулась протоптувати собі дорогу до коробки з футболками.
Врешті-решт беркутам вдалося відібрати в дівчат з ПростоПрінт жадану коробку.
Але втекти з нею виявилося не так просто — розлючений натовп оточив бандитів і почав потроху стискати кільце.
Дехто з «правоохоронців» отримав і копняка по тренованих сідницях.
Зграя «геніїв» у плямистій формі з виряченими очима смикалась в усі боки, намагаючись вирватись з оточення разом із злощасною коробкою.
Але спроби були марними. Тільки після підходу підкріплення беркутам вдалось прорвати оточення і вибігти на Хрещатик, до рятівного автобуса.
Під прикриттям якого вони і відступили.
Люди супроводжували їх криками «Ганьба!», «Злодії!» і глузливим «Міліція з народом…»

суботу, 10 вересня 2011 р.

Олена Білозерська "Що маскує «камуфляжний» законопроект?"

Дивилася нещодавно документальну передачу про те, як у кінці 60-х у Ростові-на-Дону ловили банду особливо небезпечних злочинців. До пошуків долучили усі можливі сили, в тому числі дружинників. Оскільки йшлося про досить віддалені від нас часи, ведучий пояснив, хто такі дружинники і чим вони тоді займалися. Так ось, переважно ці хлопці ловили стиляг, тобто «неправильно» вдягнених молодих людей, і відводили їх у відділки міліції.


Переслідування людей за те, як вони вдягнені, - один з проявів тоталітарного суспільства, яке наша недолуга влада вперто намагається у нас створити. 8 вересня за основу був прийнятий законопроект №4585 від 19.11.2010 «Про внесення змін до деяких законів України щодо носіння форменого одягу, використання знаків розрізнення та символіки».
У пояснювальній записці сказано, що прийняття цього акту сприятиме демілітаризації суспільства. За одне це їх прибити хочеться, бо наше суспільство, навпаки, недостатньо мілітаризоване. Чи, може, у нас так багато хлопців рвуться до армії чи хоча б у тири постріляти?
Також закон нібито має сприяти «упередженню злочинних дій, пов’язаних з використанням форменого одягу,  упередженню випадкам зловживання громадськими особами своїм становищем з  використанням звань, погонів, символіки, знаків розрізнення начальницького і рядового складу Збройних сил України та інших військових формувань».
Насправді ми всі чудово розуміємо, що цей законопроект спрямований лише проти деяких молодіжних організацій – тих, яких так боїться влада. Але рикошетом він може зачепити колосальну кількість людей.
Формально згідно цього закону під заборону (для пересічних громадян) потрапляє поки що лише той формений одяг, який носять представники українських силових структур. Тобто – наш рідний український камуфляж «дубок» з магазинів армійського одягу, який носять майже всі (крім хіба що реконструкторів), бо він зручний і дешевий, і ще кілька видів вживаних у нас одностроїв. Навіть за часів Сталіна демобілізований солдат спорював погони і нашивки і продовжував ходити у своїй військовій формі, і його за це не карали.
А от іноземні види уніформи поки що для громадян не заборонені. Тобто, замість того, щоб привчати молодь носити наші українські однострої, їх привчають до іноземних уніформ. Це ж із якою метою?
З організаціями справа ще гірша: "Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняється у судовому порядку, які в своїй діяльності використовують носіння форменого одягу, знаків розрізнення, встановлених військових та спеціальних звань Збройних сил України ТА ІНШИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ, а також органів виконавчої та судової влади".
Ніде чітко не сказано, що ці «інші військові формування» - сучасні і українські. Отже, під цей пункт закону можна буде підвести будь-яку уніформу.
Наполягаю: це неточне формулювання  - не від юридичної неграмотності авторів законопроекту. Це зроблено навмисно.  Якщо «піпл схаває», тоді вийде якесь «відомче роз’яснення», що насправді невійськовим забороняється ходити у будь-якій уніформі, і воно цьому закону не протирічитиме.
Нардеп Анатолій Гриценко вже заявив, що вважає цей закон потрібним, бо він спрямований передусім проти ряджених козацьких генерал-полковників (насправді прапорщиків запасу), а різні сумнівні моменти, які дозволяють читати закон по-різному, до другого читання будуть прибрані, і навіть запропонував людям надсилати йому свої варіанти правок.
Читайте також: Заслані козачки
Заспокійливий тон його мені дуже не сподобався. Так міліціонери кажуть: «Заспокойтеся, громадяни. Все під контролем». Означає це виключно їхнє бажання, щоб зараз усе було тихо і їм ніхто не заважав.
Наведу кілька прикладів загроз для людей і організацій після прийняття цього законопроекту в його нинішній редакції. Підкреслю: усі вони реальні, тільки якщо на переслідування людини чи організації є замовлення. Інакше, звісно, ніхто нікого не чіпатиме.
1. Хлопець на вулиці вдягнений у різновид камуфляжу, який закон не забороняє. Працівники міліції не відрізняють на око, дозволений це одяг чи ні (або роблять вигляд, що не відрізняють), і забирають хлопця до відділку: «Там розберемося». Як максимум, адмінпокарання, як мінімум – три години в міліції хлопцеві забезпечені.
2. На акцію громадської організації прийшли двоє активістів у забороненому камуфляжі. Можливо, їм заплатили, можливо, залякали, можливо, вони мають зуб на керівництво організації, можливо – просто забули про існування цього закону. Але їх сфотографували і подали до суду, щоб зняти організацію з реєстрації. А суди в нас самі знаєте які.
3. Зверніть увагу на формулювання «які в своїй діяльності використовують носіння форменого одягу». Корпоратив на природі, туристичний похід чи гра на свіжому повітрі – це теж можна назвати діяльністю. Можна не продовжувати?
4. Дядечко у камуфляжних штанях вийшов з дому винести сміття. Вчора цей дядечко через щось сильно посварився з дільничним, а тут і цей дільничний…
І так далі, і тому подібне.
Ситуація із «камуфляжним» законопроектом, як прожектор чи збільшувальне скло, знову, вчергове висвітлила тяжку і потворну хворобу нашого українського суспільства: відсутність одностайності, по простому – «моя хата скраю».
Дізнавшись про прийняття цього закону у першому читанні,  я одразу ж забила на сполох. Звернулася із закликом не допустити його остаточного прийняття до всіх, хто, не будучи військовослужбовцем,  якось пов’язаний із військовим одягом: через своє хобі, роботу, бізнес… Це страйкболісти, пейнтболісти і реконструктори, мисливці і рибалки, туристи і працівники охорони, члени спортивних і молодіжних організацій, продавці військового одягу, просто люди, яким подобається носити камуфляж… Оскільки тема гаряча, у перші ж години з’явилося більше сотні передруків. На моєму і деяких «профільних» ресурсах почалися шалені дискусії. Переважна більшість дописувачів була обурена спробою обмежити їхні особисті свободи. Але, на жаль, багато хто з тих, що займаються, наприклад, страйкболом або продажем спортивно-мисливських товарів, відреагували спокійно і без обурення: ну, і що? Заборонять носити лише затверджені Кабміном однострої, тобто український камуфляж «дубок», а всі, хто вдягається в інші види «комків» - британський ДПМ, німецький «флектарн», американський «вудланд» тощо – їх не зачеплять.
Ці люди чудово зрозуміли справжню мету законопроекту: притиснути молодіжні праві організації з відтінком мілітарності – такі як УНСО, «Тризуб», «Патріот України» та інші. Страйкболісти, туристи, мисливці і рибалки, навіть ті, які ще не читали текст законопроекту, розуміють: він приймався не заради них, і вважають, що їм можна не перейматися.
Але ж це не так. Саме завдяки тактиці «розділяй і володарюй» людьми і правлять завжди ті, хто не повинні ними правити.
Зрозумійте, що буде. По-перше, починають завжди з тих, хто більше заважає, але потім, якщо це сходить з рук, добираються і до решти. По-друге, як ви гадаєте, куди подінуться члени отих самих молодіжних організацій, проти яких спрямовано законопроект? Правильно, закосять під мирних страйкболістів і туристів, ну, а що інакше їм залишиться? І через невеликий проміжок часу закон прийде туди за ними.
Приналежність людини до будь-якого військового формування визначається не за одягом, а за наявністю знаків розрізнення – таких як погони, шеврони тощо. Носіння цих знаків без відповідного права і має підлягати забороні, як і було досі. Все решта – це просто одяг, а влада не має права вирішувати, який одяг нам слід носити, а який ні.

Український ТИЖДЕНЬ

Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича