вівторок, 31 травня 2011 р.

ПІДТРИМАЙ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА!

«Та зброя ніколи б не вистрілила в Україну
чи український народ. У ворога – так!»
(з виступу Степана Бичека на судовому процесі)

Степан БИЧЕК. 59 років. Українець. Християнин. Одружений. Народився на Тернопільщині, до ув’язнення проживав у м. Самборі Львівської області. Член-засновник ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери. Учасник бойових дій в Афганістані. Інвалід ІІ-ї групи.
Затриманий 8 січня 2011 року в м. Рогатині Івано-Франківської області.
10 березня 2011 року засуджений Рогатинським районним судом Івано-Франківської області до 2 років позбавлення волі за ст. 263 ч. 1 (незаконне зберігання вогнепальної зброї) КК України.
25 травня 2011 року Апеляційний суд в Івано-Франківській області не задовольнив апеляційної скарги адвоката Бандури В.О. на рішення Рогатинського районного суду та залишив вирок без змін.
Суд мав змогу замінити позбавлення волі на умовний термін. Тому сприяли позитивні характеристики Степана від громади Львівщини, від народних депутатів України, а також медичні довідки. Усі документи, що могли б пом’якшити вирок «тризубівцю», не зіграли ніякої ролі.
На даний час український націоналіст знаходиться в СІЗО м. Івано-Франківська (вул. Коновальця, 70а). Незабаром буде переведений у заклад закритого типу для відбування покарання.
Два рази Степана Бичека у важкому стані доставляли із СІЗО до Івано-Франківського обласного клінічного кардіологічного диспансеру.
Заключний діагноз«ІХС. кардіосклероз постінфарктний (ІМ ІХ.2009 р. по передній стінці ЛШ з переходом на задню стінку (циркулярний)) і дифузний. Синусова тахікардія. Шлуночкова екстрасистолія І клас за Lown. Часті напади гострої лівошлуночкової недостатності. ХСН ІІ А ФК ІV. Портальна гіпертензія. Гіпертонічна хвороба ІІІ ст. ступінь 2, ризик 4. Цукровий діабет ІІ тип., середньої важкості в ст. субкомпенсації. Двобічна застійна позалікарняна пневмонія з локалізацією в нижніх долях обох легень в ст. розрішення.»


Звертаємось до кожного, кому не байдужа доля українського патріота Степана Бичека. Він та його родина потребують фінансової підтримки для подальшого лікування та перебування в місцях позбавлення волі. Кожен бажаючий може перерахувати кошти на нижченаведений рахунок, який відкрито на дружину Степана Бичека:
Одержувач: Приватбанк
найменування банку: Приватбанк
номер рахунку: 29244825509100
МФО: 305299
ЄДРПОУ: 14360570
Номер картки: 4405 8850 1658 2998


Центральний Провід ВО «Тризуб» ім. С.Бандери






Бандерівець

неділю, 29 травня 2011 р.

Примусове голодування і суд над Луценком



Зонд для годування - в шлунку в'язня. Чоловіка міцно тримають бійці спецпідрозділу. Тепер в нього можна влити все, що завгодно. Лікар набирає поживну суміш в шприц Жане. З рота в'язня крапає слина. Він позбавлений можливості чинити будь-який опір. Рідину вводять йому у шлунок...

Журналіст Костянтин Усов: "Це -- один із найскладніших дослідів, який нам доводилось проводити перед увімкненою камерою. Європейський суд із прав людини визнав примусове годування проявом насильства і тортур. Але в українських тюрмах воно відбувається і в наші дні. Тому і тут усе -- справжнє. Лікар. Зонд. Суміш. Інструменти. Спецпідрозділ. Піддослідний спеціально не їв кілька днів, готувався фізично і морально. І це не елемент телевізійної інтриги. Якщо у вас не досить сильні нерви, або чутлива психіка -- краще не дивитися".

Ця процедура -- така собі тюремна легенда. Багато людей чули про те, що вона існує, хтось здогадується, як вона проводиться, але майже ніхто не бачив ці тортури на власні очі.

Костянтин Усов: "Швидше за все Юрій Луценко вже не зможе вийти на волю. Якими б нікчемними не здавались його звинувачення, кожний, хто трохи володіє особливостями української правоохоронної системи, знає -- якщо людина пробула за гратами без вироку суду більше року -- її вже ніколи не виправдають і ніколи не покарають умовно. Адже тоді це означатиме, що особа перебувала під вартою незаконно. І хтось, у свою чергу, матиме за це відповісти. Сісти у в'язницю замість неї. А каральна система цього не допустить. Вона добре вміє самозбережуватись. І ніколи не здає своїх. Особливо там, де мала місце проста жорстока політика"
=======================
АВТОР: Костянтин Усов
РЕЖИСЕР: Олександр Єрьоменко, Ірина Новосаденко
ОПЕРАТОРИ: Володимир Юр'єв, Кирило Лазаревич
РЕДАКТОРИ: Федір Сидорук, Артем Шевченко
=======================
Програма "Знак Оклику", ТВі, 2011 р.

Майдан

суботу, 28 травня 2011 р.

«Легко сказати: рушимо армією на Донецьк «викидати синьожопу банду». І при цьому на кошти цієї «банди» існувати»…

Колишній «свободівець» – про подвійні стандарти у партії.
«Легко сказати: рушимо армією на Донецьк «викидати синьожопу банду». І при цьому на кошти цієї «банди» існувати»…
Колишній керівник обласного осередку «Свободи» на Луганщині Дмитро Снегирьов - один із тих, хто відстоює українське на зросійщеному, зрадянізованому сході України. Занепокоєний незрозумілим дрейфом рідної колись партії, він покинув її і нині створює альтернативний націоналістичний рух…

- Дмитре, кілька слів про себе. І найголовніше – поясніть, як на Луганщині могли з’явитися українські націоналісти?

- Мені 39 років. Маю дві вищі освіти. За фахом – інженер-механік, крім того, здобув фах юриста. Прекрасно знаю українську історію, літературу, це плекали у нашій сім’ї змалку. Зі студентських часів брав активну участь у громадській діяльності. Входив у товариство «Меморіал», займався пошуками жертв масових розстрілів у період сталінських репресій. Був серед тих, хто ініціював перейменування Ворошиловграда у Луганськ. Брав участь в акціях «Україна без Кучми», у революційних подіях 2004 року...

А у «Свободу» прийшов, бо побачив в Олегові Тягнибоку харизматичного лідера, який пропонує новий шлях розвитку України. У 2006 році почав розбудову цієї організації на Луганщині.

- Які патріотичні справи можете записати в актив собі й місцевим соратникам?

- За мого керівництва луганська «Свобода» відкрила три українські бібліотеки, два храми Української православної церкви Київського патріархату, дитячий оздоровчий табір на 160 дітей. Все - моїм коштом. Видали три числа першої української газети на наших теренах (згодом «Свобода» її заборонила – бо вона начебто не відповідала партійній ідеології). Накладами 10 тисяч екземплярів видали і безплатно розповсюдили компакт-диски українських героїчних і народних пісень.

Ми досліджували повстанську діяльність на наших теренах у 1918-1924 роках, упродовж яких Луганщина не корилася «совєтам». Встановили пам’ятні хрести на могилі керівника повстанського руху отамана Блохи, у місцях поховань гайдамаків, українських прикордонників. На нашому рахунку пам’ятний знак «Борцям за волю України».

У травні 2008 року впорядкували місце розстрілу членів «Молодої гвардії». Довели, що це було не комуністичне підпілля, а молодіжний рух опору, створений похідними групами ОУН. Незважаючи на те, що Луганщина – «червоний пояс», цей меморіал довго був у занедбаному стані…

У 2009-му наші «свободівці» відновили пам’ятник воїнам Червоної армії, які загинули під час визволення Луганська від фашистів. А поруч встановили пам’ятний хрест українцям з обох берегів Дніпра, які полягли у роки Другої світової війни. Цим вчинком хотіли примирити наших співвітчизників. За таку «самодіяльність» я отримав другу догану від свого партійного керівництва.

До наших досягнень відніс би і те, що луганській владі не вдалося встановити «пам’ятник жертвам ОУН, УПА». У 2008 році він простояв день, вночі ми його демонтували.

Завдяки «свободівцям» Луганськ залишається чи не єдиним містом на сході, де не встановлено пам’ятника Катерині ІІ. І це, незважаючи на те, що уряд Москви за ініціативою Лужкова виділив на цю подію 7,5 млн. грн. Було підготовлено постамент для російської імператриці, реконструйовано парк, але заява про демонтаж пам’ятника налякала владу.

- Чи багато активістів «Свободи» на Луганщині?

- «Свободи» зараз на Луганщині нема. Зате є справжні націоналісти. Не треба плутати людей, які сповідують і втілюють ідеологію українського націоналізму, і «Свободу» з її деклараціями. Ми були потужною структурованою організацією. Навіть при тому, що Тягнибок фактично заблокував нашу діяльність, не зареєструвавши вісім з десяти районних організацій, на останніх виборах нам вдалося провести до представницької влади в області трьох депутатів і одного міського голову. На дільницях, де працювала луганська «Свобода», показник нашої підтримки становив 1,5-3%. Це такий самий результат, який показала «Свобода» на Галичині чотири роки тому…

Ріст нашої популярності на Луганщині пояснювався тим, що ми сповідували «нормальний націоналізм», без дражливих заяв Ірини Фаріон, Юрка Михальчишина. Через це і був мій конфлікт з керівництвом…

- Чи не було тут особистісних моментів?

- Мій вихід зі «Свободи» був не першим. Наші активісти покидали її раніше, пересвідчившись, що дії «Свободи» не відповідають її програмовим засадам. Пригадую російсько-грузинську війну. Незважаючи на те, що «Свобода» виступає з антикремлівською риторикою, вона ніяк не відгукнулася на цю подію. Не дочекавшись реакції Тягнибока, луганська обласна організація сама зробила заяву, засудила дії Росії. Ми почали формувати добровольців для допомоги братній Грузії. За це я отримав догану від вищого керівництва. У моїх колег така «подяка» викликала обурення.

У 2008 році була провокаційна заява нинішнього голови Львівської облради Олега Панькевича про демонтаж пам’ятника радянським воїнам у Стрию. Ми розуміли негатив, який несе вона (це, до речі, збагнули і стрийські депутати, більшість яких не підтримала ініціативу «Свободи»). І започаткували іншу акцію - «Звільни Луганщину від пам’ятників тоталітаризму». Її апофеозом був підрив пам’ятника Леніну у місті Рубіжному. Хлопця, який здійснив цю акцію, заарештували. Я вийшов на Олега Тягнибока і членів політради з проханням надати нашому однопартійцеві юридичну допомогу. Але «Свобода» ніяк не відреагувала на це звернення. Мені заборонили втручатися у цю справу, давати коментарі. Розуміючи, що не можна залишати патріота сам на сам із системою, я зробив відповідну заяву. Ми витягли хлопця із буцегарні - він отримав три з половиною роки умовно. Але запитання до керівників «Свободи» залишаються…

У 2009 році я виходжу з поданням на партійний суд щодо члена політради Швайки. Ця особа займалася юридичним супроводом рейдерських захоплень українських підприємств у Харкові (їхні акції виводили у Нову Зеландію). І це - на фоні «свободівських» заяв про «захист українців»! Я сказав на партійному суді: панове, це жодним чином не відповідає тому, що ви декларуєте!

У листопаді 2010 року я звертався у партійний суд щодо заступника голови партії Мохника. Говорив, зокрема, про крадіжки партійних грошей, точніше, благодійних внесків, які мали би бути перекинуті на луганську «Свободу». Знову не знайшов підтримки.

- Чим поясните таке прохолодне ставлення до луганської організації?

- Воно було таким не тільки до нас. Подібна ситуація у Донецьку, Дніпропетровську, Запоріжжі, в інших обласних організаціях. Вожді «Свободи» взяли владу у трьох західних областях, і цим вдовольняються. Ніхто не хоче підтримувати партійні осередки, які діють на Великій Україні.

А взяти деякі резонансні заяви Ірини Фаріон. Вона колись казала, що всіх російськомовних українців, які не володіють державною мовою, треба засуджувати до тюремного ув’язнення. Згідно з переписом, у Луганську живе 70 відсотків українців, але так сталося, що 90% з них – російськомовні. Замість того, щоб якось підтримати українців на сході, ми чуємо на їхню адресу лише докори, стикаємося з байдужістю до них.

- Якої підтримки ви просили?

- Львівські депутати від «Свободи» мають певні преференції – щомісяця отримують по 10 тисяч грн. допомоги. Якщо враховувати, що «свободівців» у депутатському корпусі Львова 55 чоловік, то набігає півмільйона гривень! Ми попросили львівських колег (а також голову Тернопільської обласної ради, «свободівця» Олексія Кайду): допоможіть з фінансами для придбання статуї Богоматері на православний храм Київського патріархату - вона коштує лише 7-8 тисяч грн. Нема!

Просили організувати авторську виставку у Західній Україні заслуженого художника України, генерал-хорунжого українського козацтва Олександра Дудника. Хотіли, щоб люди побачили, що на сході України є талановиті люди, що тут не повністю все русифіковане. Знову відмова. І таких прикладів багато. Легко виступити у Львові біля погруддя Бандери і сказати, що ми, мовляв, рушимо армією на Донецьк «викидати синьожопу банду». І при цьому - на кошти тієї «банди» існувати…

- Що маєте на увазі?

- Один лише приклад. На Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині розвідані значні запаси сланцевого газу, який міг би стати альтернативою російському газу. Але за рішенням цих трьох рад (їх очолюють «свободівці») заборонено розробку цих родовищ. Хіба це зроблено в українських інтересах? Таке рішення працює на російський «Газпром»...


На фото: Дмитро Снегирьов під час «податкового майдану» у Луганську. Фото з домашнього архіву Д. Снегирьова. 


Високий замок

неділю, 22 травня 2011 р.

Янукович підписав вирок власному президентству

Голова Проводу ОУН (б) Стефан Романів:

«Підписавши закон про використання червоного прапора, Янукович підписав вирок власному президентству»



«Факт підписання В. Януковичем закону про використання радянської символіки є виявом його недалекоглядності як політика та загрожує територіальній цілісності України» - вважає Голова Проводу ОУН (б) Стефан РОМАНІВ. 



На думку С. РОМАНІВА: «Впродовж останніх декількох тижнів ми були свідками реалізації сценарію із дестабілізації ситуації в Україні. Вигідний для Росії, цей сценарій був спрямований на використання усіх сил – і проросійських, і проукраїнських – як важелів у формуванні атмосфери напруги, штучного поділу українців, відвернення уваги від актуальних питань соціального та економічного розвитку. Цією ситуацією сповна скористалися усі антиукраїнські сили». 



«Янукович не зробив висновків із львівських подій. Він не осягнув небезпеки для суверенітету України, які за ними криються. Очевидно також, що він зробив ставку не на тих людей та не та ті тенденції у своїй команді». 



«Підписавши закон про використання червоного прапора, Янукович підписав вирок власному президентству» - вважає С. РОМАНІВ. «В кращому випадку ми спостерігатимемо розвал президентської команди, адже, я сподіваюся, багато хто у ній розуміє небезпеку таких рішень та їхніх наслідків хоча б для власних інтересів. В гіршому випадку, нам слід готуватися до нових, більш серйозних, зазіхань на територіальну цілісність, економічну та політичну самостійність України».



Українська Інформаційна Служба

Майдан

Луценка у понеділок не відпустять, а "впаяють" 12 років?

Печерський райсуд Києва у понеділок, скоріше за все, не випустить екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка з-під варти.
Про це у своїй статті для "Дзеркала тижня. Україна" написав депутат і колега Луценка Володимир Ар’єв.
"За останніми даними з Партії регіонів, Янукович не має наміру віддати команду — "Випустити!", - зазначив він.
"Ті, хто розуміє наслідки, не розуміють мотивів. Мовляв, уже помстилися за відсидку Колеснікова — то навіщо розхитувати ситуацію? Демонстрація сили давно перетворилася на демонстрацію дурості й недалекоглядності. Проте слова "Та хай здохне!" звучать відразу, щойно хтось несміливо запропонує цивілізовано вийти із ситуації, що склалася", - додав Ар’єв.
Водночас джерело газети "Сегодня" в Головному слідчому управлінні Генпрокуратури вважає, що Луценко "свої 12 років собі забезпечив".
"Юра думав, що з Кузьміним (перший заступник генпрокурора) йому все зійде з рук, і він відбудеться легким переляком, але переоцінив себе", - сказав співрозмовник.
"Потім він тягнув час, знайомлячись із звинуваченням, що теж викликало роздратування в ГПУ. А його голодування взагалі виглядає хлоп'яцтвом, маскарадом. У результаті суд може впаяти максимально можливе за сукупністю і шляхом поглинання легких більш тяжкими статтями покарання - до 12 років в'язниці", - додав він.
"І навіть якщо Апеляційний суд потім знизить термін - судимість все одно залишиться, і на ній подальша кар'єра Луценко закотиться", - зазначив співрозмовник.

Українська правда

четвер, 19 травня 2011 р.

"Всенічна" під райвідділом у річницю загибелі Ігоря Індила

IMG_1056 IMG_1183

У ніч з 17 на 18 травня минув рік, як у Шевченківському райвідділі міліції загинув 19-річний студент Ігор Індило. Загинув, ясна річ, від побоїв, і завдяки неймовірному розголосу, який підняла громадськість, двох міліціонерів-винуватців зараз судять, але не за вбивство чи катування, а за "перевищення влади" і "службову недбалість" ((.

Цю ніч небайдужа молодь - кістяк минулорічних акцій проти міліцейського свавілля - переночувала на карематах під Шевченківським райвідділом на Герцена, 9. Я на всю ніч не лишилася, сподіваюся, ця ночівля пройде у хлопців і дівчат без пригод. 
А їх там чималенько! На початку акції було оголошено, що на ніч залишаються 25 людей, але згодом поприходили ще, і, думаю, набралося їх десь півсотні. 

Перед входом у райвідділ встановили великий портрет Ігоря Індила, запалили і поставили біля нього лампадки і свічки. Посідали на каремати, одна з активісток, Катерина, прочитала лекцію, що робити при затриманні міліцією. Виступав правозахисник Володимир Чемерис, розповідав про власний досвід затримання - у 2008 році в Києві і нещодавно у Білорусі. Було ще кілька промовців, лунали здорові думки, що камери відеоспостереження не допоможуть (бо бити затриманого, можна, наприклад, у дворі, попередньо кинувши його в калюжу, як зробили з одним чоловіком, який заступився, коли менти брутально розганяли бабусь-торговок), і що треба застосувати до всієї міліції грузинський метод, в т.ч. зробити всі відділки прозорими. 




Поки спілкувалися, вулицею Герцена повільно продефілював перфоманс - "міліціонер", за яким несли велику клітку, і "наркобарон", якого він кришує. Ось ця сценка, знята на відео мобілкою:
http://www.youtube.com/watch?v=CI0rF-46ujY

Прийшов прес-секретар київської міліції Володимир Поліщук, і почалося!. Він сказав, що відділки вже поступово обладнують камерами спостереження, і провів кількох активістів і журналістів всередину. Повернувшись, Йоко сказала, що там всередині лише 4 відеокамери, що дає чималенький простір для незаконних дій, а також - жодного затриманого в "обізяннику" (мабуть, навмисно десь їх поділи перед "перевіркою").

Поліщуку нагадали його минулорічні слова, що акції з вимогою покарати вбивць Індила нібито проплачені. Спитали, чи відмовляється він зараз від своїх слів. Поліщук відповів, що присутніх він не вважає проплаченими, "але ж згадайте, минулого року під час акції тут були партійні прапори!". (Оце дожилися ми - якщо є партійні прапори - значить, акція однозначно проплачена :((). Народ у відповідь на це почав дружно відмежовуватись від "прапороносців".

Далі Поліщук почав казати, що був ще один винуватець загибелі Ігоря Індила, "ім’я якого ви й зараз не наважуєтесь сказати вголос - це надмірне вживання алкоголю!". На що молодь, не розгубившись, тицьнула у третю статтю "Декларації прав людини", написаної від руки на довжелезній паперовій смузі - "Кожна людина має право на життя", де про алкоголь нічого не сказано.

Тим часом "Народна солідарність" Кляшторного, за допомогою правої молоді, трохи збоку почали спеціальний тренінг по в’язанню "зашморгів Лінча", оскільки, як заявив Кляшторний, єдина управа на цю владу - самосуд.

IMG_0931 IMG_0948 IMG_0953
IMG_0958 IMG_0960 IMG_0963
IMG_0969 IMG_0975 IMG_1000
IMG_1039 IMG_1056 IMG_1060
IMG_1069 IMG_1072 IMG_1074
IMG_1083 IMG_1092 IMG_1102
IMG_1106 IMG_1113 IMG_1118
IMG_1122 IMG_1124 IMG_1128
IMG_1136 IMG_1147 IMG_1148
IMG_1149 IMG_1150 IMG_1153
IMG_1155 IMG_1162 IMG_1170
IMG_1178 IMG_1183 IMG_1184
IMG_1187 IMG_1188 IMG_1192
IMG_1195 IMG_1198












Олена Білозерська

понеділок, 16 травня 2011 р.

«День гнева» и время «быков»

Пусть День Гнева собрал не так много людей, но они собрались, они были вместе, знакомились и организовывались против нынешней власти. Проплаченных не было, не верьте пропаганде. А самое главное – эти люди смогли увидеть лицо власти. Уродливое и наглое лицо не нашей милиции. Скорее – «их» охранки.

Началось утречко с того, что некие молодые люди в штатском пытались не допустить на митинг народного депутата Грымчака. Следует сказать, что этих типических людей в штатском было едва ли не больше чем митингующих. Второй раз эти же люди попытались отобрать у одного из митингующих набор плакатов. Одного из нападавших поймали и, даже не избив, передали в руки милиции. Сотрудники милиции отвели мерзавца за автобусы «Беркута» и вскоре отпустили.

Особо стоит отметить «Беркут». А именно, руководителя киевского «Беркута» полковника Владимира Александрова. Сначала бравый воин просто позерствовал на манер американского морпеха. А, начиная с 11 часов утра этот милицейский командир начал вести себя крайне вызывающе, приставал к журналистам, всячески провоцировал, а на требование представиться отвечал, что он «сержант Петренко». Александров явно с самого утра хотел драки. В конце концов он ее и затеял, поручив своим бойцам жесткое задержание активистов «Дня гнева». Теперь, наверное, очередной орден получит. Интересный, кстати, тип. Умудрился быть в свое время обласканным Луценко и сохранил свой пост при «голубых». Может – профессионал хороший? Хотя, судя по провокаторским замашкам скорее наоборот. Во время митинга долго и тепло беседовал о чем-то своем с нардепом Русланом Тедеевым. Наверное, вспоминали о том, как Тедеев выручал своих родственничков, устроивших два года назад стрельбу в Голосееве на «стрелке» наркоторговцев. Какие нардепы, такие и командиры «Беркута».

Кстати, Александров не впервые оказывается замешан в мерзостях, подобных сегодня.

Удивляет та легкость, с которой милиция стала исполнять функции политической «охранки». Оперативники в штатском, в нарушение любых законов пытающиеся препятствовать нардепам в законной деятельности, отнимающие у граждан их имущество в виде плакатов, быдловатый командир «Беркута», откровенно провоцирующий граждан на политическом митинге. Милиция напрочь забыла, что политика – не их поле деятельности. И после свержения нынешнего режима милиции необходимо напомнить о том, что подобные действия недопустимы. Прежде всего – отдать под суд всех тех, кто сейчас участвует в политических провокациях. Того же Александрова и других офицеров милиции, которых вы можете опознать на фото. Просьба присылать в редакцию фамилии этих лиц, будем составлять базу данных на будущее.

В любом случае, «День гнева» был полезен. Пусть еще не было настоящего гнева, но люди увидели настоящее лицо нынешней милиции. Это уже не милиция, эти шестерки бандитов хотят быть надсмотрщиками над нами. И если мы этого не хотим – то нужно сопротивляться. И отбросить иллюзии и сантименты. Нынешний милиционер – это не слуга народа. Это – враг.

Станислав Речинский, «ОРД»

Спільна Справа

суботу, 14 травня 2011 р.

П’єса Валерія Бобровича «Кавказ»


“У вогні перетоплюється залізо у сталь.
У боротьбі перетоплюється народ у націю”
/полковник Є. Коновалець/



Дія перша
Сцена перша
За столом у саклі сидять: сотник, чатовий Байда, ройові Гонта, Ганс, Рута. За їхніми спинами два вікна, з-за яких починають долинати поодинокі постріли. Чути крики: “Впєрьод!”, “Ура!” та щось незрозуміле з виразним словом “мать”. Сотник невдоволено підводиться, промакує вуса шматком лавашу.
Сотник: Ну що ж, обід обідом, а війна війною. /Бере автомат і починає стріляти з вікна/.
Ройовий Гонта: То я пішов до своїх кулеметників./Виходить/
Чотовий починає стріляти з другого вікна.
За стоолом залишаються Рута і Ганс, продовжують поспіхом запихатись. В цей час розлітається від кулі глечик, який стояв на столі. Рута квапливо нахиляється під стіл і робить вигляд, що шукає щось у наплечнику. Ганс неквапливо збирає на столі уламки глечика.
Сотник: /обертається/ Баб Ель Мандепського проліва мать! Якого чорта? Ви ще тут?
Ганс: Та я, того, прибирав, москалі тут насмітили. /Встає, вказує на стіл, виходить/.
Рута: /Не вилазячи з-під столу/ Не правда, бреше! Пане сотнику, він салом запихався, поки Ви воювали, бачили, губи які масні.
Сотник: А ти що там під столом робиш, зелень підкільная.
Рута: Та хотів перевірити, чи залишились в запасі білі комірці. Вам же після бою захочеться свіженькі підшити.
Сотник: Іди бери автомат І бігом за хату, а то як ззаду обійдуть, пару гранат в ілюмінатор кинуть, то мені не білі комірці потрібні будуть, а білі тапочки.
Байда: Я дивлюсь ви знервовані, аж руки трусяться, так я його, того, розстріляю.
Рута вискакує, як попечений, за двері. Вже звідти чути верескливий голос: Це не я! Це у них давно! Ще з В’єтнаму.
Байда і сотник продовжують обережно пострілювати з вікна.
Вбігає захеканий Ганс: Пане сотнику, дозвольте? /Прикладає три пальці до мазепинки/.
Сотник: Що сталося?
Ганс: Проблема: кулемети розкалилися, аж червоні, обпікають руки, а москалебі все пруть і пруть.
Сотник: А ви, українулі, поставте коло кулеметів цебра з водою, мочіть в них ганчірки І так охолоджуйте люфи. Ми ж не можемо бути такими неввічливими, щоб обдурити сподівання простих рускіх роб`ят погібнуть за отчізну тут в Українських Карпатах. Тим паче, судячи з нашивок, приїхали вони аж з Іркутська.
Байда: Точно. ДШБ Іркутської дивізії.
Сотник: /Роздратовано/ Ну все, ройовий Ганс, до виконання.
Ганс кидається до дверей, раптово зупиняється і чухає потилицю.
Ганс: Я сі вибачію, пане сотник, але з ранку я був упевнений, що ми на Кавказі.
Байда: По-перше, чого під час бою в тебе з’являється галицький акцент, а Ганс? Ти ж з Одеси. А по-друге, під час політпроповідї треба не сало тихцем жувати, а уважно слухати. Вчора сотник дохідливо пояснив, що Кавказ – це передгір’я Українських Карпат, які плавно переходять в Український Памір в районі нинішнього Таджикистану.
Сотник: /Невдоволено/ Годі пашталакати, старші брати он на тому краю села невеликий танк підкотили, здається, Т-80. Байда, рацію сюди, негайно!
Байда підходить до дверей, але двоє стрільців /Дубецький, Обух/ уже заносять радіостанцію. Ставлять на стіл.
Сотник: /Кричить/ На палубу! На палубу ставте, салаги! Що, не бачите, вже глечика позбулись.
Стрільці ставлять радіостанцію на землю. Байда присідає і починає її настроювати.
Обидва стрільці: /щасливо посміхаючись/ Пане сотнику, покірно доповідаємо. Цю рацію нам віддали бійці Ахалцизького батальйону. Сказали, що вони нею все одно користуватися не вміють.
Сотник: А офіцери?
Стрілець: Та вони повтікали ще вчора.
Сотник: Однак. /Чухає потилицю/.
Десь на горі стрекоче кулемет. Раптом затихає. Незвична тиша. Влітає розкуйовджений Рута.
Рута: Пане сотнику, Повтікали москалі. Своїх, чоловік сімдесят, залишили перед нашими окопами.
Раптом починає працювати рація: “Пєрвий! Пєрвий! Я капітан Лісіцин, я отказиваюсь атаковать третій раз. Ето нє грузіни. Ето ілі украінци, ілі, какіє то, найомнікі с Западной Європи”.
Сотник: Ану, давай послухаємо.
Але йдуть атмосферні розряди, перешкоди. Потім втручається голос з грузинським акцентом: “Пві, Пві єто Дато говоріт”. Відповідь: “Немедлено переході на код. Москалебі прослушівают”. – “Понял! Понял! Гіві, ой, прасті, шестой, гаварит Казбек. Прішліте агурци, трі ящіка”. Відповідь: “А агурци какого калібра: 5,45 ілі 7,62?”
Сотник: Вирубіть, ради Бога, я цю конспірацію слухати не можу. До речі, Байда, зафіксуй з якого квадрату говорив товариш Лісіцин.
Байда: До виконання прийняв. /Сідає і щось чаклує над мапою/.
Сотник: Поки москалі принишкли, я посплю півгодини. /Лягає на ліжко – зліва на сцені/.
Байда: Від радіостанції – всім геть. Сотника будити в двох випадках:або якщо союзники драпають, або якщо росіяни атакують танками.
Всі виходять. Залишається Байда біля радіостанції, сотник в ліжку. Раптом, вибух, ще один. Зверху сиплеться пороховиння.
Сцена друга.
Вбігає Рута.
Рута: /Кричить/ Підіймайте сотника!
Байда: /Погрозливо/Я ж попереджав…
Рута: Так все ж сходиться: союзники втікають, а на нас пре дивізія москальських танків.
Сотник: /Підводячись потягається/ Ну, ти щось загнув. Тут тобі не Курська дуга.
Рута: Ну не дивізія, а батальон – точно.
Сотник: /Обережно підходить до вікна і бере далекогляд/ Ага, наш старий знайомий, Т-80, ще й мінами нас криють, досить влучно. /Звертаючись до Байди/ Пане чотовий, а міномети б’ють не з квадрату Лі-сі-ци-на?
Байда: Так точно, пане сотник.
Знову сильний вибух.
Сотник: /Байді/ Пане чотовий, скільки у нас стрільн до ПТУРСу?
Байда: Дві.
Сотник: Н-да, не багато. /Підходить до рації/ Здається на общєпоняном язикє я ще не зовсім розучився говорити. /Бере мікрофон/. Всєм! Всєм! Всєм! Говоріт капітан Лісіцин. В квадрат №14 прорвалісь украінскіє автоматчікі. Несу большиє потєрі. Прошу срочно поддєржать огньом. /Припиняє зв’язок і звертається до Рути/. Ройовий, галопом до ПТУРСу і якщо по танку змажеш – підеш до москалів забирати стрільню назад.
Рута вибігає. Сотник закурює. Байда у далекогляд дивиться у вікно.
Байда: О, закрутився, лайдак. Розвертає башу, /кричить/ Він вдарив по своїх мінометах.
Сотник: /Глузливо/ Це називається – братовбивство. Але мінометний вогонь вщух.
В цей момент оживає рація: “Танкісти! Мать вашу, по ком стрєляєтє, гади? Хохлам продалісь?”
Байда: /Дивлячись у вікно/ Ого, як закрутився.
Сотник: Ну, тепер побачимо, як спрацює Рута.
Байда: /Аж підстрибує/ О, показав борт, пішов, пішов, пішов. Горить! Горить! Чортів москаль.
Сотник: Чотовий Байда, амністуйте Руті призначені йому вчора 10 буків.
Наступає тиша.
Сотник: Думаю, до ранку нас не турбуватимуть.
Чути за сценою гортанні крики, галас. Вбігає Рута. Виструнчується і прикладає три пальці до скроні.
Рута: Дозвольте доповісти. До нас перекинутий на підтримку грузинський батальйон морської піхоти у кількості 47 чоловік.
Сотник: А харчі вони нам підвезли?
Рута: /Схвильовано/ Ні, та в них і самих обмаль. Обжеруть вони нас, їй Богу, обжеруть.
Сотник: /До Байди/ Пане чатовий, на ніч поставте вартових біля продовольчого магазину. Хавку союзникам видавати строго за нормою. Дубецького і Цвяха в – гори на розвідку, і якщо на них нападе пара свиней, хай бороняться. Свині зовсім здичавіли, а у хлопців вже животи зводить від голоду.
Байда: Так, становище складне. Тредій день навіть хліба не підвозять. Ми, начеб то, не оточені, але вирвались вперед і єдина дорога прострілюється.
Сотник: Може, хоч ніч пройде спокійно. Хлопці третю добу не сплять. Танк гарно горить, як скирта соломи, ніколи б не подумав.
Байда: О, я в Афгані на це добро надивився. До ранку буде освітлювати всі підходи до нас. Можемо спати спокійно.
Сцена третя.
Заходить грузин, неголений, помітно випинає черево, в камуфльованих штанах, чорній футболці і чорному береті, з автоматом. Говорить з акцентом:
Гамарджобат, украінулі джарі. Я командір морской пехоти Вахо Гольдоберідзе, майор.
Сотник: Качамарджос, проходьте до столу, батоно. Сідайте будь ласка.
Вахо тисне всім руки і сідає до столу.
Сотник: Вибачте, батоно, я хотів би Вас запитати, як у вас, в грузинській армії, прийнято звертатись до майора?
Вахо: А як у вашій?
Сотник: Пане курінний.
Вахо: То так і звертайтесь, так мені більше подобається.
Сотник: І ще одне, пане курінний, у нас на ніч виставляється стійка і призначається пароль.
Вахо: /Говорить з грузинським акцентом/ Не заперечую. Який пароль?
Сотник: Зебра.
Байда: /Виглядаючи у вікно/ Темніє. Піду виставлю стійки.
Сотник: Іди. /Звертаючись до Вахо/ А ви, пане курінний, ще не облаштувались? Залишайтесь відпочивати у нас. Вахо лягає на ліжко з права.
Дія друга.
Сцена перша
Сцена. Ніч. Стоїть стійковий з автоматом. До автомата примкнутий багнет. Стійковий знервований, дещо перелякано озирається. Десь далеко лунають поодинокі постріли. Виходить сотник. Стійковий присідає і кричить: “Стій! Стріляти буду! Пароль!”
Сотник: Пароль “Зебра”. /Підходить ближче/. Але кричати не треба, в горах, у ночі, і так добре чути. До речі, це війна, міг би загнати набій в набійник, бо не встигнеш вистрілити. /Потім лагідніше/. А взагалі, не панікуй, думай, шо тебе бояться більше, ніж ти їх. Ти ж бо є українець. /Відходить/.
Стійковий клацає затвором. Ходить і тихо співає:
“Лишайся мила, не плач кохана.
За твій І доньки, і сина спокійний сон
Я вранці рано у партизани
Піду з боївкою УНСО”.
Раптом заявляється грузин. Одягнений у напіввійськове. Явно п’яний.
Стійковий: Стій! Хто йде? Пароль!
Грузин: Пашоль ти… Я тут все гори знаю.
Стійковий: Стій! Стріляю!
Грузин похитуючись робить крок уперед
Грузин: А я вот тєбє уші надеру.
Стійковий стріляє. Грузин падає і кричить: “Убілі! Убілі!”
Вбігає сотник. Забирає у стійкового автомат. За ним вбігають Байда і Дубецький. Байда схиляється над репетуючим грузином.
Байда: Дрібниця. Куля тільки поцарапала плече. Потрібно дати стійковому буки за невлучну стрільбу.
Дубецький мовчки перев’язує грузина.
Сотник: /Вказуючи на стійкового/ Стрільця Шаміля зняти, поставити Руту. /Буркотливо до Байди/ Влучно не влучно. Підстрелили союзника. Міжнародний скандал.
Входить заспаний Рута і бере автомат у Шаміля. Стає на стійку.
Сотник: Будь уважним постріл, крики. Було далеко чути. Можуть скористатись. Я пішов до Голдоберідзе. Треба доповісти, що ненароком його хлопця підстрелили. /Виходить/.
Сцена друга.
Та ж сама сакля, що і в першій дії. На одному з двох ліжок сидить сонний Голдоберідзе. Потягається, чухається. Заходить сотник.
Сотник: Вибачте, батоно курінний.
Вахо: Раді Бога. /Ліниво/. Чьто там случілось?
Сотник: Мій стійковий підстрелив вашого солдата, той не хотів говорити пароль.
Вахо: /Потягуючись і позіхаючи/ Чьто, убил, чьто лі?
Сотник: Та ні. Дякуючи Богу, тільки легке поранення.
Вахо: /Встає, знову позіхає, підходить до столу/ А жаль, чьто нє убіл. Ходят пьяниє. Можєт біть дісципліну подтянуло бі. /Дістає пляшку коньяку/. Давай сотнік, віпьєм за маму моєго солдата, что єй нє прішлось плакать над сіном. А такжє за маму твоєго стрільца, что нє научіла єго мєтко стрелять.
Сотник: Ну, якщо стріляти, то це мені мінус. /Бере чарку, озирається/. Взагалі, в УНСО забороняється вживати алкоголь під час бойових дій. Але з такого приводу, як кажуть, тягніть мене хлопці, начебто я не хочу.
Вахо: Надо, за Грузію піть будем. Не уж то нє віпьєш? Ті чьто. веєх грузін трусамі счітаєш?
Сотник: Чому всіх? От три дні тому, після серйозної обробки наших позицій мінометами, москалі піднялися в атаку і весь Ахалцизький батальон утік, оголивши наш правий фланг. До речі, офіцери батальону повтікали ще до початку обстрілу. Професіонали, вони завчасно чують обстріл, як канарки в Японії – землетрус. Але отой рудий, командир батальону, не втік. Весь період бою я чув як стріляє його автомат. Та й він ще весь час мені кричав: “Сотнік! Я нє убєжал! Я с вамі!” Оце воїн. Шкода призвище його не знаю, його потім в госпіталь повезли. Пораненого.
Вахо: Однако. Одін смєлий грузін на всю Сакартквелу і у того фамілія Шевченко.
Сотник здивовано дивиться на Вахо і машинально перехиляє чарку. Кашляє.
Сотник: Як це?
Вахо: У нєго отєц украінєц, а мать, наша, грузінка.
Сотник: Ану налий ще. Я думаю, нам не воювати, а поліпшувати породу потрібно.
Вахо: Ну, ето ті загнул. Как у вас говорят: “Нє пєрєгібай кутьке хвост”?
Сотник: Ага, я зрозумів: “Не передавай куті меду”.
Вахо: А как же. Давай віпьєм за установлєніє сухопутной граніці мєжду Грузієй і Украіной в районе Новоросійска.
Сотник: /Гикнув/ Але Геленджик наш.
Вахо: /Примирливо/ Ваш. Ваш. Но Сочі і Туапсе наши.
Перехиляють келихи.
Сотник: Все. Гмадлобт. /Притискає до грудей руки/.
У цей час в хату ввалюються Рута, Байда, Дубецький. Втягують зв’язану людину.
Рута: /Кричить/ Шпигуна впіймав!
Сотник: Що сталося?
Рута: Стою на посту, коли іде. Я, як належить: “Стій! Хто йде? Пароль!” А він кричить: “Украінулі! Только не стреляй! Забіл, да. Сєйчас вспомню.” І посипає щось вигукувати: “Ішак! СтраусїВєрблюд!” Тут на галас вибігли Байда з Дубецьким, а він як підстрибне і кричить: “Украінулі! Вспомніл! Лошадь полосатій!” Ми його зв’язали і привели сюди.
Вахо: /Наливає собі. Випиває сам. Сідає на ліжко/ Развяжітє єго. Ето мой командір взвода. Лейтенант Тітілебі. Он пєренєрвнічал. Іспугался і забіл как будєт по-украінскі “зебра”.
Сцена третя.
Літовище. Бориспіль. Митний зал. Два митника. Офіцер і солдат прикордонники. Заходить сотник з забинтованою рукою, крізь бинти просочується кров. На ношах заносять Явора, в нього забинтована нога. Заходить Рута. Всі в одностроях, в мазепинках з шевронами УНСО.
Митник: /Сотнику/ Ви хто?
Сотник: Майстер по ремонту чаєзбиральних комбайнів.
Митник: /Хитро/ А що з рукою?
Сотник: Упав з комбайна і зламав руку.
Митник: /До Рути і Явора/ Ви з ним?
Рута: /Перелякано/ Ні, ні. Ми археологи.
Митник: /здивовано/ А де копали?
Рута: /Замислившись, загинаючи пальці/ В Сухумі копав, в Мтісубані копав, але найбільше довелось в Шромах копати.
Явір: /Підводячись на ліктях глузливо/ От саме там я і впав в одну з тих ям, що він викопав і зламав собі ногу.
Митник: \Вїдливо\ А чому всі в одностроях УНСО?
Сотник: А це зараз на Кавказі національний одяг.
Сцена четверта.
Головний зал літовища. Сотник втомлено, але якось весело йде крізь натовп не помічаючи нікого. Його обганяє Байда.
Байда: Пане сотнику, а вам не здається, що всі ці наші вбиті й поранені – даремні жертви. Через 10-15 років будуть пам’ятати тільки своїх ворогів – Московію, а про нас, забудуть.
Сотник: Ну, пам’ять пам’яті рознь. Після того, як Гулівер перехворів дизентерією, пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях ліліпутів. Так і про московитів. Судять по вчинках. Особисто я думаю, що років через 100. Десь в забутому богом гірському селі, вчитель історії буде розповідати своїм дітям: Багато років тому була кривава війна за незалежність Грузії, Було в нас багато ворогів, ми всіх їх пам’ятаємо, але ми ніколи не забудемо і наших братів українців, які єдині, зі зброєю в руках прийшли нам на допомогу. Ніколи кров не проливається дарма. Пам’ятаєш слова пісні: “…міцна і сильна від Сяну по Кавказ”? Так от наші діди почали з Сяну і програли, на жаль. Ми почали з Кавказу. Що буде далі – побачимо.
Звучить пісня: “Нас в бій веде бійців полеглих слава”.



Українська національна асамблея (УНА-УНСО)
Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича