вівторок, 31 березня 2009 р.

КРИЗА. Через брак вітчизняного гарматного м’яса в армію Росії беруть іноземців


У Москві почали брати в армію іноземців-гастарбайтерів і осіб без громадянства, зрівняними за правовим статусом з іноземцями. Про це на прес-конференції в Москві повідомила голова Комітету солдатських матерів Москви Кузнєцова.


Останнім часом почастішали звернення в її організацію з подібними скаргами. В обмін іноземцям пропонують російське громадянство, яке їм непотрібне. Весняний призов-2009 найчисленніший за останні 13 років, що свідчить про підготовку Росії до затяжних воєн проти її сусідів. Якщо за весь 2008 рік були призвані трохи більше 350 тисяч осіб, то у 2009 році тільки навесні планується призвати 305 тисяч.


В кінці лютого «заступник міністра оборони», «генерал-полковник» Панков «запропонував» іноземним мігрантам, що втратили роботу, записатися найманцем у бандформування «Російська армія». За російським законодавством іноземні громадяни і особи без громадянства мають право, але абсолютно не зобов'язані «проходити військову службу за контрактом» в бандформуванні РА.

КАВКАЗ ЦЕНТР

10 років нападу НАТО на Сербію

Албанські дикуни палять сербську православну церкву

Сербські добровольці


Албанський терор проти сербського населеня Косово і Метохії

УНА-УНСО - КОСОВО ЦЕ СЕРБІЯ! KOSOVO IS SERBIA! UKRAINIAN SUPPORT FOR SERBIA

На вулицях Києва зросла кількість антисемітських графіті



У більшості випадків місцеві антисеміти називають євреїв головними винуватцями економічної і політичної кризи в Україні.


Єврейський форум України заявляє, що на столичних вулицях значно збільшилася кількість антисемітських графіті

Громадська рада Єврейського форуму України має намір передати відповідний фотозвіт в КМДА і Секретаріат президента України про написах на фасадах будинків Києва, що ображає національну гідність євреїв та представників інших національностей.

"Проведений експертами моніторинг підтверджує збільшення антисемітських граффіті на вулицях Києва. У більшості випадків місцеві антисеміти називають євреїв головними винуватцями економічної і політичної кризи в Україні", заявили 30 березня в єврейському форумі України.

Велика частина таких написів зафіксована у спальних районах Києва - Деснянському та Дарницькому, уточнили в єврейському форумі.

Активісти форуму також обурені і свідченнями очевидців, виявивши факти вільного продажу на Куренівському ринку фашистського обмундирування та армійських знаків нацистів часів Другої світової війни.

Створений у 2008 році, Єврейський форум України об’єднує політичних та громадських діячів, бізнесменів, діячів культури і мистецтва, які народилися й виросли на Україні, а зараз живуть за її межами.

У минулому році Єврейська конфедерація України відзначала зниження проявів антисемітизму та зниження кількості антисемітських публікацій.

За матерiалами Інтерфакс-Україна

НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ

понеділок, 30 березня 2009 р.

МІНСЬК. Білорусь відклала питання про визнання окупованих грузинських територій

Білоруський парламент поки не планує розглядати питання про визнання незалежності Південної Осетії і Абхазії. Відповідне звернення республік надійшло до парламенту наприкінці минулого року.

«Порядок денний весняної сесії не остаточна. У парламентських комісіях знаходяться законопроекти, по мірі їхньої готовності вони будуть включені додатково», — сказав сьогодні голова комісії з держбудівництва, місцевого самоврядування і регламенту Василь Байков на засіданні ради палати представників (нижньої палати) парламенту. Про це повідомляє ІТАР-ТАРС.

неділю, 29 березня 2009 р.

У Москві збирають підписи за відставку Путіна


Акцію проводить Об’єднаний громадянський фронт. Влада поки що не застосувала сили

За повідомленням російської радіостанції «Ехо Москви», Об'єднаний громадянський фронт (ОГФ) проводитиме сьогодні акцію зі збору підписів за відставку Володимира Путіна з посади Прем’єр-міністра біля метро «Академічна» в російській столиці.

Як заявив секретар Московського відділення ОГФ Костянтин Янкаускас, організатори заходу вважають російський уряд абсолютно некомпетентним.

Об'єднаний громадянський фронт (повна назва «Загальноросійський суспільний рух на захист демократичних свобод «Об'єднаний громадянський фронт») – російський суспільний рух, заснований Ґарі Каспаровим у червні 2005 року. ОГФ є членом опозиційної коаліції «Інша Росія». На початку листопада 2006 року Об'єднаний громадянський фронт офіційно зареєстрований Міністерством юстиції Російської Федерації. В ОГФ діють понад 50 регіональних відділень. ОГФ брав участь в організації майже всіх «Маршів незгодних».

АРАТТА

Протест у суспільстві проти політики Тимошенко наростає, але очолить його не Партія регіонів, – експерт

Не можна вимірювати весь протестний рух і всі акції протесту лише тими, які організовуються ПР. Вона намагається очолити весь протестний рух, але він є спонтанним, неорганізованим і носить локальний характер, хоча з часом має тенденцію до об’єднання у загальний новий соціальний рух, який не має прив’язки до жодної політичної партії. Саме за таким безпартійним, але протестним рухом і є майбутнє подібних акцій протесту в Україні.

Партія регіонів, нажаль або на щастя, не може очолити весь рух протесту. Те, що протест народу проти соціально-економічної політики уряду Юлії Тимошенко наростає, це факт, але казати, що саме ПР очолить цей протестний рух, достатньо складно. Про це 26 березня, у коментарі Центру політичного консалтингу заявив директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства Віталій Кулик.

«Я погано собі уявляю, як Партія регіонів при нинішньому її стані зможе вивести стільки людей на вулиці. Навіть при використанні адміністративного ресурсу та можливості адміністрацій керівників підприємств, які контрольовані фінансово-промисловими групами з ПР, достатньо важко зібрати необхідну кількість людей, забезпечити їх транспортом і взагалі організувати подібну акцію протесту», – зазначив Віталій Кулик.

Крім того, за його словами, ці акції протесту будуть матеріально стимульовані, оскільки виходячи з соціально-економічного стану населення важко зробити цю акцію справді щирою: «Тому, з моєї точки зору, це є елемент політичного тиску та елемент політичного торгу між Партією регіонів, БЮТ і Президентом».

«Не можна вимірювати весь протестний рух і всі акції протесту лише тими, які організовуються ПР. Вона намагається очолити весь протестний рух, але він є спонтанним, неорганізованим і носить локальний характер, хоча з часом має тенденцію до об’єднання у загальний новий соціальний рух, який не має прив’язки до жодної політичної партії. Саме за таким безпартійним, але протестним рухом і є майбутнє подібних акцій протесту в Україні. Тому ПР може або приєднатися до цього руху, або намагатися грати на ньому, але жодним чином, я вважаю, ПР не стане авангардом акцій протесту, так само як і не зможе стати авангардом КПУ або інша політична сила», – підсумував експерт.

НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ

суботу, 28 березня 2009 р.

Вітаємо пана Юрія Шухевича З Днем Народження!

Сьогодні в День народження Юрія Шухевича всі люди доброї волі вітають його та бажають здоров’я і багатьох років плідної праці на честь України!

Юрій Шухевич народився в сім’ї Головного командира УПА Романа Шухевича. 1939 року сім’я виїхала до Кракова, а 1941 повернулася до Львова. 1945 як члени сім’ї Р.Шухевича заарештовані мати і бабуся Юрія, а його з п’ятирічною сестрою відправили в дитбудинок спочатку в Чорнобиль, згодом у Донецьк. Юрій звідти втік у Галичину, через підпілля зв’язався з батьком, а коли 1948 повернувся в Донбас по сестру, був заарештований. Батько загинув 1950. Юрія привезли з тюрми на опізнання. Тоді він бачив батька востаннє.

1956 Юрія Шухевича звільнили, та скоро на протест Генерального прокурора СРСР Р.Руденка повернули добувати решту терміну. З його викінченням 1958 Шухевича, не випускаючи на волю, засудили ще на 10 років за антирадянську агітацію і пропаганду. Це покарання Шухевич відбував у Мордовських таборах. Таким чином, звільнився він 1968, без права впродовж 5 років жити в Україні. Шухевич оселився на Північному Кавказі, в Нальчику, де жила його рідна тітка. Утретє Шухевич заарештований 14 лютого 1972 і засуджений за ч. 2 ст. 70 КК РРФСР („антирадянська агітація і пропаганда“) за статтю, яку знайшли при обшуку, „Роздуми вголос“ — про перспективи українського національно-визвольного руху в ближчі 10 років. Вона під той час ще не була закінчена. Лише в тюрмі Шухевич її дописав, передав на волю, вона дійшла до Львова, але там десь загубилася. Засудили Шухевича, як небезпечного рецидивіста, на 10 років таборів особливо суворого режиму та 5 років заслання).

Ще в слідчому ізоляторі Шухевич написав гнівного листа в ООН, в якому розкриває злочинну систему судів і засуджує тоталітарний режим СРСР, який знищує громадян, що мають національну свідомість. Цього листа Шухевичу вдалося передати на волю, але копію під час обшуку вилучили. За це 1973 - новий термін: 10 років тюремного ув’язнення та 5 років заслання, причому рік, уже проведений у тюрмі, Шухевичу не зарахували.

У тюрмі Шухевич осліп: у нього катаракта обох очей і відшарування сітківки. У лютому 1979 р. Шухевич разом з групою політв’язнів і засланців був оголошений членом Української Гельсінкської Групи (УГГ).

З березня 1983 Шухевича утримували в будинку інвалідів у Томській області.

21 жовтня 1989 повернувся до Львова. 1991 року реабілітований.

На сьогодні Юрій Шухевич Герой України є головою політичної партії Українська Національна Асамблея та Головним командиром Української Народної Самооборони (УНА-УНСО).

Українська Національна Асамблея (УНА-УНСО)

пʼятницю, 27 березня 2009 р.

РЕПОРТАЖ: Неприкасаемые в лоне Московской патриархии. Секс-скандалы в монастырях!?

После длительного перерыва в Псковском городском суде было возобновлено рассмотрение иска Татьяны Беляевой (игуменьи Елисаветы) и епархиального Спасо-Елизаровского женского монастыря о защите чести, достоинства и деловой репутации после публикации в газете «Псковский рубеж» статьи «Осиное гнездо» под золотыми куполами« в № 3 от 14-20 января 2008 года. Судебное заседание под председательством судьи А.Ефремова состоялось 12 марта 2009 года. Ответчиками по делу выступили газета „Псковский рубеж“ и журналист Олег Дементьев – автор статьи, сообщавшей о недостойных действиях настоятельницы женского монастыря игуменьи Елисаветы, которая приобретала земли и дома у местных жителей, используя при этом даже запугивание („Место это страшное, ваши дети ослепнут“). Проще говоря, настоятельница принуждала местных жителей к безвозмездной передаче ей домов и земельных участков, а некоторые из наиболее жизнерадостных насельниц и послушниц распивали, тем временем, винцо, ублажали плоть и, пользуясь „снисходительностью“ настоятельницы, время от времени беременели.

Так, послушница Спасо-Елизаровского женского монастыря под псевдонимом Мария-Магдалина открыто гуляла с желающими поразвлечься рабочими и забеременела от молодого парня, привезенного в монастырь матерью для того, чтобы он проникся верой в Бога. Аналогичным образом невольно способствовала решению демографической проблемы и насельница Марина Д. Келейницы матушки игуменьи Елена и Татьяна М., трудившиеся в обители с начала ее восстановления, не выдержали такой „святой жизни“ и бросили свою настоятельницу. Первая вышла замуж и уехала в Санкт-Петербург, а вторая спасается среди инокинь, проживающих в Сергиевом Посаде. В Казань пришлось бежать и послушнице Елене Р., не пожелавшей оставаться в атмосфере разврата.

Напомним, что в предыдущих судебных заседаниях представителю истца так и не удалось представить суду доказательства того, что факты, описанные в статье, были необоснованными и носили недостоверный характер. В Постановлении пленума Верховного суда Российской Федерации от 24 февраля 2005 года № 3 подчеркивается, что „при отсутствии хотя бы одного из указанных обстоятельств иск не может быть удовлетворен судом“. Однако на Псковщине Фемида живет, по-видимому, „местным Уставом“. Еще 27 июня 2008 года судья Псковского городского суда И. Адаев в своем Определении установил: „Действительно, пункт 7 статьи 152 ГК РФ предусматривает возможность защиты деловой репутации юридических лиц по правилам пункта 5 названной статьи. Между тем, в указанной норме отсутствует прямое указание на способ защиты деловой репутации юридических лиц. <…> Данные требования должны рассматриваться по правилам искового производства, как дела по спорам о защите субъективного права. При этом на юридическое лицо возлагается обязанность доказать факт причинения нематериального вреда в общем порядке, установленном гражданским судопроизводством, и привести этому соответствующие доказательства, отсутствующие как в исковом заявлении, так и в прилагаемых к нему документах. <…>“. И далее:

„Руководствуясь статьями 136, 225 ГПК РФ, судья

О П Р Е Д Е Л И Л:

Исковое заявление Беляевой Татьяны Ивановны и Епархиального Спасо-Елизаровского женского монастыря Псковской епархии Русской Православной Церкви к редакции газеты „Псковский рубеж“ и Дементьеву Олегу Владимировичу о защите чести, достоинства и деловой репутации оставить без движения.

Предложить истцам в срок до 10 июля 2008 года исправить недостатки искового заявления, перечисленные в настоящем определении.

Разъяснить, что при невыполнении указаний судьи заявление будет считаться не поданным и возвращено заявителям“.

Однако от представителя истца, Ю.Каряки, в судебную коллегию Псковского областного суда поступила частная жалоба, которая была рассмотрена, в результате чего вынесено Определение со следующими доводами: „Согласно п.9 постановления Пленума Верховного суда Российской Федерации от 24 февраля 2005 года № 3 „О судебной практике по делам о защите чести и достоинства граждан, а также деловой репутации граждан и юридических лиц“ истец обязан доказать факт распространения сведений лицом, к которому предъявлен иск, а также порочащий характер этих сведений. В данном случае истцы в заявлении указали, кто, когда и как распространял сведения, которые, по их мнению, не соответствуют действительности, и порочат честь, достоинство и деловую репутацию…

Поэтому оснований для оставления без движения заявления истцов не имеется“.

Не принимая во внимание различное толкование слов доказать и указать, коллегия Псковского областного суда в составе Г Ельчаниновой, В.Игошина и О.Ениславской вынесла Определение об отмене Определения судьи И.Адаева и дело передали судье А.Ефремову. А особый контроль за ходом разбирательства осуществлялся экс-губернатором Псковской области М.Кузнецовым и его бывшим заместителем А.Морозовым, с которыми постоянно консультировались представители истцов.

Нынешнее рассмотрение иска проходило весьма бурно. Любопытно, что представители истцов ни разу не прибегли к материалам лингвистической экспертизы корреспонденции „Осиное гнездо“ под золотыми куполами», которую сами и заказали. Дело в том, что исследование и заключение кандидата филологических наук, доцента Псковского государственного педагогического университета Л.Попковой не оставляло им шансов на доказательство подрыва чести, достоинства и деловой репутации. В частности, истцы поставили вопросы:

1) заставляет послушниц заниматься проституцией («поставляет их „крутым“ бизнесменам, взимая за „ночь любви“ от 1,5 тысяч долларов»). В тексте же было: «Ходят слухи, что поставляет их „крутым бизнесменам“, взимая за „ночь любви“ от 1,5 тысяч долларов. Почти все идет в „доход“ монастыря, а сестрам достается мизер».

Эксперт пишет: «Приведенные высказывания не являются утверждением автора о реально существующих фактах, так как первая часть сложноподчиненного предложения – Ходят слухи – содержит ссылку на неизвестный источник, из которого почерпнуты недостоверные сведения.

Ср.: „Слух. 3. Молва, известие о ком-чем-н. (обычно еще ничем не подтвержденное) “ . (СОШ: 732).

Ссылка на неизвестный источник (который по большей части невозможно проверить) – типичный прием, используемый для передачи негативной информации.

2) незаконно ведет строительство „виллы и резиденции стоимостью 200 тысяч долларов“ и „крупный дом, стоимостью 700 тысяч долларов или миллион“ на территории монастыря домов.

»Уже строят виллы, хотя сама настоятельница кричала, что без её ведома и без министерства культуры нельзя ничего копать, строить, так как нарушится культурный слой. А тут возводится резиденция, которая стоит минимум 200 тысяч долларов. Невдалеке растёт еще более крупный дом стоимостью, быть может, 700 тысяч или миллион долларов. Я в строительстве понимаю и знаю расценки. Стена вокруг монастыря стоит немереное количество денег! При нынешнем тяжелом положении верующих – это пир на костях, наверно (Виктор Калиниченко).

Эксперт: <…> Текстовый фрагмент, привлеченный для комментария поставленного вопроса, в контексте статьи призван раскрывать социальные отношения по признаку богатый-бедный в нравственном ключе. Ни эксплицитно (явно), ни имплицитно (скрытно, на уровне подтекста) речь о незаконном строительстве, проводимом матушкой Елисаветой, не идет".


Подобные же заключения сделаны экспертом и по всем остальным поставленным вопросам, хотя понятно, что заказчики рассчитывали вовсе не на это. Тем более, что когда в суде прозвучали выступления свидетелей из д.Елизарово Псковского района, то все стало окончательно ясно. Житель В.Никитин полностью подтвердил свои слова и добавил, что его двоюродный брат однажды поймал молодого парня, который рвал маковую соломку на его огороде, для того, чтобы потом курить и „ловить кайф“. Когда парня прижали, тот начал говорить, что его отец депутат Государственной думы РФ и прислал его в монастырь на лечение от наркомании, платит по 5 тысяч долларов в месяц. Таких же ребят в монастыре было немало, хотя игуменья Елисавета о том упорно умалчивала.

О назначении даты следующего заседания возобновившегося судебного процесса его участникам обещали сообщить в ближайшие дни. Однако ответчики настаивали и продолжают стоять на своем, направляя в суд ходатайства с требованием явки на судебное заседание самой Татьяны Беляевой. Они хотят своими ушами услышать от игуменьи, в чем заключалось попрание ее „чести, достоинства и деловой репутации“.

Власти.нет

четвер, 26 березня 2009 р.

ПРИДНІСТРОВ'Я: МОЛДОВСЬКЕ? РОСІЙСЬКЕ? А МОЖЕ – УКРАЇНСЬКЕ?.


Україна, як ми знаємо, приєднавшись до Заключного Акту наради в Гельсінкі 1975 року, обстоює непорушність повоєнного територіяльного устрою, про що повсюдно й заявляє. Хоча саме Україна могла б висунути претензії щодо примусового вилучення її земель. І яскравий приклад цього – територія лівобережного Придністров'я, що входить нині до складу Молдови.

Придністров'я - це споконвіку Українські землі, ще від часів Київської Русі. На них 1917 року була проголошена влада Української Народної Республіки, а після її загибелі тут опинилися при владі більшовики. До 1924 року Придністров'я входило до складу Одеського, Балтського і Тульчинського округів УССР, потім на цих землях створено Молдовську Автономію в складі УССР: то була автономія для молдован, де їх було лише 31%, натомість українців 49,65%.

Та про все почергово.

4 лютого 1924 року відомий комбриґ Григорій Котовський надіслав листа до ЦК РКП(б) з пропозицією створити Молдовську Совєтську Соціялістичну Республіку. Оскільки Бесарабію на той час було окуповано Румунією, Котовський пропонував утворити МССР за рахунок земель УССР.

Незважаючи на супротив керівництва УССР, Політбюро ЦК РКП(б) 29 липня 1924 року ухвалило рішення „вважати за необхідне передусім з політичних міркувань виокремлення молдовського населення у спеціяльну Автономну Республіку і запропонувати ЦК КП(б)У дати відповідні директиви совєцьким органам”.

„Совєтські органи” України смиренно підкорилися, і 12 жовтня 1924 року ІІІ сесія Всеукраїнського центрального виконавчого комітету ухвалила рішення про створення у складі УССР Молдовської Автономної Совєтської Соціялістичної Республіки. У складі УССР, наголошую.

А 1940, як відомо, Совєтський Союз зажадав від Румунії повернути Бесарабію. Після того, як красная армія перейшла Дністер, постало питання про створення Молдовської Совєтської Соціялістичної Республіки з центром у Кишиневі, що й було оформлено законом СССР від 2 серпня 1940 року.

Але річ у тому, що до складу молдовського державного новоутворення увійшла територія Придністров’я, що належала УССР. Отже, мало б бути рішення „верховної ради” „суверенної” УССР про передання цього реґіону новій “суверенній” „державі” – Молдовській ССР. І, природно, про це зобовязані були сповістити засоби масової інформації, принаймні, українські.

Проте, перегортаючи, скажімо, тодішній український орган – газету”Комуніст”, ви не зможете знайти згадки не лише про сесію „верховної ради” УССР з цього питання, а й засідання її президії.

Зате є інформація, що Указом Президії ВР УССР хутір Любимівка передається з Солонянського району до Токмаківського району Дніпропетровської області…

А щодо питання, котре нас цікавить, то є ось таке повідомлення: ”Висловлюючи волю і сподівання молдовського населення, яке живе по обидва береги Дністра, совнарком Молдовської АССР і молдовський обком КП(б)У внесли до совнаркому СССР і ЦК ВКП(б) пропозицію про воззєднання молдовського населення Бесарабії з молдовським населенням Молдовської Автономної Совєцької Соціялістичної Республіки. СНК СССР і ЦК ВКП(б) підтримали прохання молдовських організацій і вирішили увійти у ВР СССР з відповідними пропозиціями”. А та, як ми вже знаємо, 2 серпня узаконила цю пропозицію.

Звісно, перепідпорядкування навіть хутора між районами – акт державної влади, про який мають знати всі, а про передання навіть кількох районів до складу сусідньої держави можна було й не згадувати. Коли б не спеціяльна стаття з тодішньої Конституції УССР, де чітко зазначалося: „Територія Української ССР не може бути змінена без згоди УССР”. А річ у тому, що не збиралася ВР УССР з цього питання – адже до неї ніхто не звертався. Просто “молдовські організації” (що розташовувалися, до речі, на території УССР) обійшли її, вийшовши напряму на Москву.

Ось вам і “суверенна державність” УССР. Це зовсім не те, що в 1954 році ВР РСФСР просила ВР УССР прийняти до складу України Крим…
Володимир СЕРГІЙЧУК,
професор КНУ ім. Тараса Шевченка,
доктор історичних наук

Бандерівець

середу, 25 березня 2009 р.

Загибель Чорновола: десять років мовчання слідчих



Його син Тарас розповів хто був координатором аварії, в якій загинув його батько. "Якщо буду живим – розповім тобі все" – пообіцяв генерал Кравченко Тарасу Чорноволу в 2005 році, за чотири дні до своєї смерті. Мова йшла про аварію, що спричинила смерть В’ячеслава Чорновіла 10 років тому.

Десять років в Україні – дуже маленький термін для розслідування загадкової справи з потрійним дном. Хто віддав наказ про ліквідацію політика? Чия вказівка змусила водія вантажівки розвертати машину в недозволеному місці? Чому ніхто із замовників і виконавців так і не потрапив на лаву підсудних?

На всі питання відповідь одна – ведеться слідство. Кияни ж пам'ятають, що більше людей, ніж на похоронах Чорновіла, в нас збиралося тільки на Майдані, декілька років по тому. А ще пам'ятають, як в надгробних мовах вчорашні соратники примудрялися смачно полити багном один одного і звинуватити в розколі великого Руху. Нічого з тих пір не змінилося: немає жодних передумов, що до чергової «круглої» дати в газетах писатимуть про судові вироки у справі про «ідеальну аварію», а не про мітинги, ходи і чергову зміну табличок з назвами вулиць і проспектів.

Син Вячеслава Чорновіла – Тарас – людина з неоднозначною політичною біографією, розповів «Газеті по-києвськи» про свою розмову, що так і не відбулася, з генералом Кравченком і чому не вірить колишнім соратникам батька.

– Чому вас не було на заходах, організованих соратниками В’ячеслава Чорновіла до 10-х роковин смерті вашого батька?

– Я б не називав цих людей соратниками – вони лише вміють перетворити роковини смерті на фарс. Одні за життя батька організовували розкол в Русі, інші продовжують піаритися на його загибелі. Я два ходи ходив на ці заходи, але потім відмовився – не сприймаю масових тупцювань на могилі батька. В день трагедії їжджу на кладовище, місце загибелі і в церкву.

– Чи змінилася за десять років ваша оцінка причин аварії?

– Декілька років навіть слідчі, які зараз уникають публічного оголошення результатів, заявляли: працюють над версією умисного вбивства. Але і те, що я дізнався від слідства з власних джерел, не залишає сумнівів – це політичне вбивство, напряму пов'язане з президентськими виборами 1999 року.

Напередодні трагедії Вячеслав Чорновіл зробив декілька гучних заяв, які продемонстрували, що розмови про висунення Удовенка, Костенка або якого-небудь іншого, зручного для влади, кандидата – не відповідають дійсності. В’ячеслав Максимович однозначно дав зрозуміти, що сам піде на вибори з дуже жорсткою програмою, яка вщент руйнувала плани Адміністрації Президента по другому терміну для Кучми, шляхом «виходу» в другий тур його та Петра Симоненко.




– Що указує на замовлений характер цієї аварії?

– Наприклад, присутність в КАМАЗі, окрім водія Куделі й головного інженера Чернецького, третьої людини – робітника КСП Івана Шолома – він безпосередньо координував операцію.

– А які є підстави вважати за його головний?

– У цього типу дуже цікава біографія. Досі немає жодних достовірних даних про його попередні місця роботи або навчання – і раптом Шолом потрапляє в охорону на Рівненськую АЕС. З «білими плямами» в біографії він міг потрапити на режимний об'єкт тільки з благословення спецслужб. А потім раптово кидає ситу роботу і переїздить в глухе село у Дніпропетровської області, де фактично живе на правах бомжа – без будинку й роботи. Ще через місяць він опиняється робітником КСП і саме в тому КАМАЗі, який перетнув шлях машині Чорновіла...

Через деякий час Шолом поїхав на Волинь, де, нібито, почав розповідати про те, що ж тоді відбулося на бориспільській трасі. Його примусили замовкнути – за офіційною версією, 42-річний здоровий чоловік помер від інфаркту, але цей висновок зробили навіть без проведення експертизи.

– Говорять, коли він вмирав, з рота йшла піна...

– Отруєння офіційно підтвердилося пізніш. Через декілька років тіло Шолома ексгумували і провели експертизу, яка не залишила жодних сумнівів, – концентрація отрути могла убити не одну сотню людей. Про який інфаркт можна говорити?!

– Чи спілкувалися ви колись з водієм КАМАЗу Куделею? Він визнавав свою провину?

– Не спілкувався. Куделя – залякана людина, яку використовували втемну під шантажем. На ньому, до події, висіла кримінальна справа, яку одразу після аварії закрили. Після смерті Шолома він навряд чи щось говоритиме. А третя людина, яка сиділа в машині, – головний інженер КСП Чернецький – був настільки п'яний, що навіть не прокинувся під час аварії...

– А що можете сказати про організаторів?

– За моїми даними, аварію організували в МВС за участю генерала Фере – він завідував в МВС підрозділом, який займався стеженням. Цей генерал проходить і організатором у справі Гонгадзе. Фактично, і у справи Гонгадзе, і у справи Чорновіла – одні і ті ж організатори в найвищих кабінетах. Міністр Кравченко знав про операцію, без його відома таке організувати було не можливо – але останнього рішення він не ухвалював. Вже в 2005-му Кравченко якось зустрів мене в кінотеатрі «Зоряний» і запропонував поговорити, але у мене тоді не було часу...

– Шкодуєте, що не поговорили?

– Що це тепер обговорювати – він до мене підійшов і сказав: якщо буду живим – розповім тобі все. А через чотири дні його не стало.

– Як ви прокоментуєте заяву Ярослава Кендзьора про те, що після аварії В’ячеслав Чорновол і його водій були ще живі й їх добивали кастетами невідомі?




– Поки слідство не підтверджує цієї версії, і у мене є великі сумніви – адже услід під'їхала машина Геннадія Удовенко. Що стосується Кендзьора, то я б не сприймав його слова серйозно – тему Чорновола ця людина підіймає, коли у нього починаються проблеми в Русі. У справі багато інших питань – наприклад, чому не спрацювали подушки безпеки? Коли в 2001 році ми домоглися відновлення слідства, нам сказали, що машину відправлено на лом – сліди злочину знищили дуже швидко.

Учасники аварії: десять років потому

Нагадаємо, 25 березня 1999 року лідери НРУ В’ячеслав Чорновол і Геннадій Удовенко поверталися до Києва з робочої поїздки до Кіровограду. Коли машини під'їжджали до Борисполя, на дорозі перед «Тойотой», в якій їхав В’ячеслав Максимович, несподівано виник КАМАЗ з причепом. Водій легковичка Євгеній Павлів загальмував надто пізно. В результаті обидва загинули на місці.

Дмитро Понамарчук – прес-секретар В’ячеслава Чорновола – спав на задньому сидінні тієї самої «Тойоти». Після серйозних травм і подальшого тривалого лікування, відійшов від політики. Зараз працює президентом Фонду вільних журналістів імені Чорновола. Цікавий факт: хресним молодшого сина Понамарчука в 2006-му став екс-генпрокурор – Святослав Піскун.

Геннадій Удовенко – екс-міністр закордонних справ, їхав в машині «Пежо» слідом за машиною Чорновола. Очолював Народний Рух до 2003-го. Вийшовши на пенсію, передав повноваження Борису Тарасюку.

Віктор Крамаренко – охоронець Геннадія Удовенка, пасажир другої машини «Пежо», який зброєю вибивав вікно в зневіченій «Тойоті». Через пару років звільнився з органів і влаштувався в приватну охоронну фірму. Зараз на пенсії.

Андрій Ніцой – власник «Пежо», на той момент – керівник апарату НРУ, зараз займається політичним консультуванням. Як признався Ніцой «Газеті по-києвски», двічі в рік його викликають в Генпрокуратуру – востаннє перевіряли наполіграфі.

Валентин Стрілецький – один з водіїв Чорновіла – був за кермом «Пежо». Після аварії відразу звільнився і перейшов працювати водієм в Нацбанк.

Володимир Куделя – водій КАМАЗу – виїхав з Александрополя (у цьому смт знаходиться агрогосподарство «Луговськє», що відправило злощасний КАМАЗ в рейс). Зараз замкнуто живе в селі Губініха Дніпропетровської області, кожну весну даючи відсіч журналістам.

Іван Шолом – тракторист, який, як припускають, не випадково опинився в кабіні КАМАЗу. Відразу виїхав у Волинську область, де в 2000-му помер від серцевого нападу. У 2005-му його тіло ексгумували, результати експертизи довели – його смерть не випадкова.

Віктор Чернецький – «Якби ми убили Чорновіла – ми зараз купалися б в золоті і кожен мав по машині», – так виправдовував дії свого друга Куделі головний інженер агрофірми, нетверезий пасажир КАМАЗу. Зараз продовжує працювати в агрогосподарстві «Луговськє».




Коментар главреда “Аратти”: так сталося, що я десять років тому розпочав журналістське розслідування загадкового ДТП, в якому загинули лідер РУХу В'ячеслав Чорновіл та його водій і охоронець Євген Павлів. Тоді мені знадобилося менше тижня аби, навідзнаку від слідчих, прийти до висновку, що практично немає жодних підстав вірити офіційній версії. Підкреслюю: цей висновок зроблено у підсумку вивчення та аналізу виключно публічної інформації про цю подію.

І всі десять років я продовжую ретельно відслідковувати інформацію, яка стосується розслідування цієї кримінальної справи. Як і інших: убивства Вадима Гетьмана, загадкової загибелі нардепа Анатолія Єрмака, убивства мого колеги і доброго знайомого Георгія Гонгадзе, "самогубства" Юрія Кравченка тощо.

На моє особисте переконання навколо убивства В'ячеслава Чорновола досі триває не слідство, а операція прикриття. Про це свідчить, наприклад те, що хтось цілком свідомо намагається заплутати "сліди", підставляючи на роль убивць співробітників міліцейської "наружки". Я впевнений, що ця тупенька брехня розрахована виключно на людей, які просто не мають жодної уяви про специфіку роботи кримінальної розвідки. Там просто ніколи не було і немає "фахвців по зачистках", бо у завдання цієї служби просто не входить така функція. Проте "чистильники" є у спеціальних підрозділах, оскільки це саме одна із їхніх функціональних задач. Погодьтеся, що такий злочин ( кажучи мовою "контори" - спецоперація) вимагає чіткої підготовки, супроводу і реалізації. Адже - наразі є очевидним факт: злочинці практично не залишили ніяких слідів. Тобто, прямих улік, які б вказували на присутність третьої сторони події просто немає. Хоча із іншого боку, зрозуміло, що слідство із самого початку їх просто не шукало.

При тому, абсолютно зрозуміло, що "наружка" супроводжувала і забезпечувала цю операцію - бо "об'єкт" потрібно було щільно "вести". Питання тільки в тому, чия це "наружка" працювала, адже такий підрозділ має не тільки МВС? І я чомусь впевнений, що слідство цим й не цікавилося.

Проте активно працювала операція прикриття, що й є очевидним доказом того, що загибель Чорновола не є випадковим збігом обставин.

"Списати" найрезонансніші злочини на тих, хто навряд чи може щось сказати - явна ознака такої операції. Що наразі можна з'ясувати у Кравченка і Фере? Що може розповісти зниклий генерал Пукач? Проте, звичайно, досить легко їх зробити черговими "вередюками". Чи не так?

Якщо дивитися на події нерозкритих досі резонансних злочинів із такої позиції, то абсолютно зрозуміло, що покійний Юрій Кравченко забагато знав і міг би, за певних умов, не тільки розказати, а й надати докази своїх показів. Саме цього й боялися й бояться нині справжні замовники і організатори цих злочинів. Можна також сміливо стверджувати, що ці люди не тількі у доброму здоров'ї, а й мають реальну і неабияку владу досі.

І в цьому є особлива небезпека для суспільства. Бо ці люди точно не зупиняться ні перед яким злочином. І, без сумніву саме це розуміють ті персоналії, які у нас асоціюються із владою. І саме цього вони бояться, бо знають - той, кого не підтримує народ - не може сподіватися ні на яку охорону.
АРАТТА

вівторок, 24 березня 2009 р.

Годовщина нападения на мирную Югославию


24 марта – трагический день для всего славянского мира. В 2009 году исполняется ровно 10 лет со дня начала бомбардировок Югославии и развязывания геноцида против сербов.
В этот день американский «черный ворон» напал на «белую горлицу» – Югославию.
Начиная с 24 марта 1999 года, 78 дней самолеты альянса бомбами насаждали в Югославии демократию, кровью местных жителей отмывая путь к «цивилизованному миру», разрушая Белград, Нови Сад, Крагуевац, Панчево и другие города Югославии.
По разным данным в Югославии погибли от 1500 до 5000 гражданских лиц, в том числе большое число женщин, детей и пожилых людей. Вестники демократии не жалели никого.
Были уничтожены или серьезно повреждены 200 промышленных предприятий, нефтехранилища, энергетические сооружения и объекты инфраструктуры, в том числе 82 железнодорожных и дорожных моста. Так и не определена окончательная сумма материального ущерба.
В операции против Югославии, было задействовано 1260 самолетов и вертолетов, в том числе стратегические бомбардировщики Б-52 и Б-2А и 30 боевых кораблей, включая 3 авианосца и 6 атомных подводных лодок.
Свои боевые части прислали все страны альянса, за исключением Люксембурга, Исландии, Чехии, Польши и Греции. Для возможного вторжения в Косово в Албании и Македонии была сосредоточена 27-тысячная группировка сухопутных войск. Потери альянса были ничтожны. Югославской ПВО удалось сбить два самолета и 16 беспилотных летательных аппаратов. Ни один военнослужащий НАТО не погиб в бою. По оценкам американских экспертов, в ходе бомбардировок была выведена из строя половина сербской артиллерии и авиации и треть бронетехники.
В Сербии было разрушено 100 % нефтяной промышленности, половина военной промышленности, большинство топливохранилищ и трансформаторных станций, а также 40 процентов теле - и радиостанций и ретрансляторов, включая Центральный телецентр Белграда. Не в состоянии далее противостоять ударам неприятеля, которому она не могла нанести никакого серьезного ущерба, Югославия, в конце концов, согласилась на вывод своих сил из Косова и ввод туда миротворческого контингента.
Первые ракетные удары по команде Генерального секретаря НАТО Хавьера Соланы были нанесены около 20.00 по местному времени по радарным установкам, находящимся на черногорском побережье Адриатического моря. Одновременно ракетным атакам подверглись военный аэродром в нескольких километрах от Белграда и крупные промышленные объекты в городе Панчево, находящемся менее чем в 20 километрах от Белграда.
В течение второй половины 1998-го и первого квартала 1999 года НАТО почти демонстративно проводила подготовку к запланированной военной кампании путем наращивания своего потенциала в регионе и проведения соответствующих учений.
Первоначально, полагая, что достичь поставленной цели можно относительно невысокой ценой, руководство блока довело общую численность группировки боевой авиации до 330 единиц. При этом в район кризиса впервые прибыли малозаметные самолеты F-117А (12 единиц), началась переброска бомбардировщиков В-52Н с континентальной части США на британскую авиабазу Фэрфорд и создание мощной группировки стратегических заправщиков США типа КС-135 и КС-10А на испанской авиабазе Морон.
Для базирования самолетов альянса, задействованных в конфликте, использовалось свыше 20 авиабаз, расположенных в Италии, Германии, Венгрии, Франции, Великобритании, Испании, Боснии и Герцеговине и Македонии. Рассматривался также вопрос о возможности нанесения авиационных ударов по Югославии и из Турции.
Президент России Борис Ельцин выступил с обращением к миру, в котором попросил Клинтона не делать этого трагического, драматического шага. 28 марта Билл Клинтон после совещания с руководителями Великобритании, Германии, Франции и Италии подтвердил разрешение усилить военные удары по Югославии. Авиация НАТО нанесла точечные удары по военно-стратегическим объектам в пригородах Белграда.
НАТО бомбила нефтеперерабатывающие и нефтехимические заводы, что привело к некоторому нарушению экологического баланса и загрязнению окружающей среды.
Более 500 тысяч сербов были насильственно изгнаны из Хорватии и Боснии при помощи отставных офицеров американской армии, понимавших, что большая часть сербского населения уже никогда не вернется. Сегодня они по-прежнему живут в Сербии как беженцы.
В следствии развязывания войны на Балканах, в Югославии были уничтожены храмы, монастыри, святые места, в частности: монастырь св. Троицы, храм Пресвятой Богородицы (Мушутиште), монастырь св. марка Коришского (Кориша), монастырь св. Архангела Гавриила (Витина), монастырь Девич (Дреница), монастырь св. Уроша (Шереник), монастырь и храм св. Архангелов (Верхнее Неродимле), храм Николая Летнего (Нижнее Неродимле), храм св. Стефана (Нижнее Неродимле), монастырский храм Введения Богородицы (Долац), храм св. Николая (Словице), храм свв. Апостолов Петра и Павла (Сува Река), храм св. Троицы (Петрич), храм Введения Богородицы (Белое Поле), Соборный храм Св. Уроша (Урошевац), храм Св. Илии (Вучитрн), храм Св. Иоанна Предтечи (Самодрежа), храм св. Параскевы Пятницы (Дрсник) и сотни других храмов.
В это же время, пользуясь поддержкой НАТО, косовары, и в частности так называемая Армия Освобождения Косово захватили власть в крае.
Югославия погрузилась во мрак нищеты, экологического коллапса и социально-экономического упадка.
НАТО и средства массовой информации оправдывали нападение на Югославию как гуманитарную акцию, направленную на прекращение репрессий против этнических албанцев в Косово. Кроме желания развалить страну в центре Европы, оно было нацелено на захват материальных богатых минеральных ресурсов Косово, которые включают существенные месторождения свинца, цинка, кадмия серебра и золота.
Сегодня США продолжает свой курс на разрушение Сербии, занимаясь поставкой оружия для косоваров, аргументируя это тем, что вооружение ненавидящих сербов косовар будет способствовать укреплению безопасности и восстановлению мира в Косово.
Война продолжается….


Косовский фронт

Акція протесту проти довготривалого арешту в Україні білоруського опозиціонера Ігоря Коктиша.


У середу, 25-го березня 2009 року з 12:00
відбудеться пікетування Генеральної Прокуратури України
за адресою: вул. Різницька, 13/15, м. Київ

Вже 20 місяців у Сімферопольському СІЗО утримується білоруський опозиціонер Ігор Коктиш.
Ігор Коктиш – це активіст, який працював на користь демократичних перетворень в Білорусі. Зокрема, він допомагав кандидату у президенти Білорусі від об’єднаної опозиції Александру Мілінкевичу, допоміг створити у місті Барановичі Молодіжну гуманітарну асоціацію імені Іоанна Боско, організовував молодь через свою музичну діяльність.
Одружений на громадянці України, Ігор перебував в Україні на законних підставах. Тому, з метою доставити його примусово назад в Білорусь і там здійснити над ним репресію, білоруські власті намагаються через обвинувачення, які є явним політичним замовленням, через білоруські суди, добитись екстрадиції Ігоря Коктиша з України в Білорусь.
10 жовтня 2007 року Європейський суд з прав людини призупинив екстрадицію Ігоря до свого кінцевого рішення і зараз справі Коктиша в цьому суді надано статус пріоритетної.
Між часом, незважаючи на явний політичний підтекст справи проти Коктиша, незважаючи на те, що Ігор не представляє жодної загрози, що він не намагався сховатися, незважаючи на те, що він страждає від проблем зі здоров’ям, які посилились під час його перебування в СІЗО, Ігор Коктиш продовжує перебувати під арештом.
Таке ув’язнення є явним порушенням прав людини.
З метою підтримати Ігоря, привернути увагу до його ситуації і домогтися дотримання прав людини в його справі і негайного звільнення з-під варти, українські правозахисники проводитимуть пікетування Генеральної Прокуратури України.

За додатковою інформацією щодо акції протесту, звертатись до Івана Лозового за телефоном: (066) 544-1542.

Сайт підтримки Ігоря Коктиша: http://www.i-cent.org.ua/ua/

понеділок, 23 березня 2009 р.

В Тбилиси состоялась презентация первого документального фильма на русском языке об августовской войне


В Тбилиси состоялась презентация первого документального фильма на русском языке об августовской войне – «Хроника грузинского августа».

Как сказала журналистам автор фильма, главный редактор телекомпании «Алания» Иа Баратели, в фильме использованы материалы «Алании» и других телекомпаний, а также неизвестные прежде материалы МВД Грузии.
«Цель фильма – показать людям, что война в Грузия не началась спонтанно, она готовилась в течении долгого времени. Вместе с тем это первый фильм, основанный не на эмоциях, а на документальных материалах», - отметила Баратели.
os-inform


неділю, 22 березня 2009 р.

Чи врятує Україна Росію від соціального вибуху?




В Росії - нова літературна хвиля, літературна мода - 2009. Одна за одною видаються книги, які розповідають про російсько-український військовий конфлікт. Тема сезону. Хіт продажів... Пошук зовнішнього ворога «згори» зустрічає потужний відгук у маргінальних прошарках російського суспільства.
В ролі Імперії Добра - Росія, інструмент Світового Зла - Україна
Звичайно, одне таке творіння могло б з`явитися абсолютно випадково. Але щоб цілих п`ять - і ось так, гарнітуром, а точніше - серією, з помітною назвою «Війна на порозі»? П`ять книг надійшли в продаж всього лише за два з лишком місяця нинішнього року, як п`ять ракет на ціль, одна за одною. П`ять - це вже тенденція і серйозне соціальне замовлення. Адже можливо, що їх і більше ніж п`ять - просто не все мені потрапили під руку. І я майже упевнений, що за п`ятьма, які вже вистрелили, будуть і шоста, і сьома, і восьма.
Всі книги, так або інакше, розповідають про військові конфлікти між Україною і Росією. В ролі Імперії Добра, ясна річ, виступає Росія. В ролі інструменту Світового Зла - Україна.

Коментувати ці творіння і їх авторів, прямо скажу, важко. Не тому, що цю базгранину, украй бездарну і неграмотну, не так вже складно розібрати по кісточках, а тому, що там просто немає теми для дискусії як такої. Тобто, якщо у читача цих книг виникає на них нормальна, на мою думку, людська реакція у вигляді крайньої огиди, то мені і доводити йому нічого - ну, справді, яке принципове значення має те, скільки разів автор пересмикнув: сто разів, чи двісті разів, чи тисячу разів? Скільки разів він збрехав, згущував фарби, перебрехав історію? Немає сенсу ловити кожну окрему вошу, якщо і для читача і для мене - для нас обох - очевидно, що автор вошивий з голови до ніг.

А якщо для іншого читача ця вошивість неочевидна, то починати з ним сперечатися про якість книги просто марно. Швидше за все, він вже введений в такий ідеологічний транс, що з ним взагалі марно сперечатися про що б то не було. Потрібно просто почекати, коли якісь потужні зовнішні чинники виведуть його з-під дії пропагандистського гіпнозу. І навіть у найкращому випадку, якщо такий читач все-таки не втратив зв`язок з реальністю, починати суперечку з ним потрібно не з книги, що оповідає про славні перемоги російської зброї, а здалеку.

Здалеку і спробую..

Путін нервує: населення ставить незручні питання
Ось абсолютно природне запитання: чому зараз? І відразу п`ять книг - не було, не було - і раптом бабахнуло? Не зовсім, звичайно, на порожньому місці. Тему прийдешнього російсько-українського конфлікту обсмоктували давно, починаючи, мабуть, з простенької комп`ютерної гри за типом класичного «морського бою», що з`явилася відразу після розпаду СРСР і розповідала про битву між українським і російським флотом.

Але це був скоріше жарт, епатаж. Рік за роком, мало-помалу епатаж переплавляли в ненависть - і ось, ми, здається, вступаємо в передостанній етап. Останній - це, власне, і є реальна, а не на папері, російсько-українська війна. Яка, якщо справа піде колишніми темпами, не за горами.

Ці книги дивно співпали з першим піком світової фінансової кризи. Крім очевидних лих, яких зазнає населення і Росії, і України, криза ця має і цілу низку менш очевидних, але серйозних наслідків. Перше: населення Росії - саме Росії, а не України - починає ставити незручні запитання.

А питань маса. Яких антикризових заходів вживає уряд Росії і чому населення, особливо в глибинці, не відчуває їх у достатній мірі? Куди подівся стабілізаційний фонд і чому його не використовують для пом`якшення наслідків кризи? Чому «золоті роки» дорогущої нафти і газу не були використані для модернізації російської промисловості, чому Росія ще сильніше зміцнилася в ролі сировинного придатка промислово розвинених країн і в результаті, як і кожен виробник сировини, виявилася особливо вразливою в кризовий період? Чому...? Втім, тут уже йдуть складніші питання, не заглиблюватимемося в нетрі.

В Україні все трохи простіше. Україна, будучи енергозалежною, не могла скуштувати переваг високих цін на нафтопродукти. А Росія могла. І куштувала. І не лише верхівка - рівень життя населення великих міст теж трохи роздули за рахунок цін на нафту. А сьогодні все це різко здулося. І відповідей на велику частину неприємних запитань уряд Росії не має. Тобто чергові відмазки - так, є, але надто вже вони непереконливі. Прем`єр-міністр, недавній харизматичний президент, на такі незручні запитання ображається і реагує на них нервово.
Армія може не впоратися з внутрішнім ворогом
І поки народ перебуває ще в деякому остраху, не оцінивши повною мірою глибини тієї ями, в яку йому належить впасти, в Росії відбувається небачене за масштабами зміцнення Внутрішніх військ - тобто якраз тих військ, які призначені для втихомирення власних громадян. Що стосується «антитерористичних законів», то їх встигли прийняти ще до кризи, випередивши її першу хвилю на декілька місяців.

Іншими словами, центр тяжіння оборонної доктрини Росії переноситься на внутрішнього ворога. І як переноситься - по повній програмі! Танки і тактичну авіацію ВВ вже одержали. Свої морські сили - теж. Власне кажучи, вони одержали вже все, окрім ядерної зброї, стратегічної авіації і океанського флоту. Мені чомусь думається, що в перспективі найближчих 3-5 років ВВ отримають і тактичну ядерну зброю. А воєнізовані з`єднання Газпрому, який вже роки два як має право де-факто створювати власну армію, одержать власні ракетні війська, ядерний флот і стратегічну авіацію - для охорони своїх стратегічних інтересів. Справдиться давня мрія російських ліберальних реформаторів про армійську реформу - щоправда, не зовсім так, як реформатори собі це уявляли.

І ніякою гіперболою і метафорою тут і не пахне. Я дійсно вважаю, що якщо сьогоднішні тенденції розвитку Росії збережуться, то все так і відбудеться. І не треба крутити пальцем біля скроні з приводу тактичних ядерних зарядів у розпорядженні Внутрішніх військ. Жодної принципової різниці між їх застосуванням і, наприклад, подіями 1993 року, коли був розстріляний російський парламент, просто немає.

Все це - об`єктивно запрограмований хід подій. Уряду Росії просто нікуди діватися. Тому що вже зараз, на першій хвилі кризи, близько 60% росіян ставляться до акцій протесту з розумінням і повагою - це показують опитування громадської думки. Правда, число охочих особисто взяти участь у подібних акціях за останні місяці не надто зросло - але це поки що. У квітні експерти передрікають Росії другу хвилю кризи - і навряд чи останню. Що стосується сумарних наслідків кризи, то вона вдарить по Росії дуже сильно. Сильніше, до речі, ніж по Україні - цьому є низка об`єктивних причин.

Від соціального вибуху врятує Україна?
Нинішня російська еліта - це все та сама чиновницька еліта, яка поділила між собою шматками величезні багатства, що дісталися від СРСР. Яка чудово відчуває хиткість свого становища. Розуміє, що населення Росії, позбавлене подачок у вигляді крихт від нафтового пирога, дуже швидко дійде до краю, за яким, - соціальний вибух. Що захист у вигляді Внутрішніх військ - засіб, загалом, крайній. Що ненависть краще всього направити зовні. Що маленька звитяжна війна під ультрапатріотичними гаслами здатна відтягнути неминучу розплату на декілька років, можливо, на десятиліття, а там, дивись, ціни на нафту знову підуть вгору. Потрібен тільки відповідний образ ворога. Україна, за низкою параметрів, підходить на цю роль майже ідеально.

Передбачаю заперечення - мовляв, вони, помаранчеві, западенці, бандерівці і т.п. Люблять Бандеру, Петлюру і Мазепу. Пам`ятники їм ставлять. Насаджують українську мову. За газ не поспішають платити. Загалом - самі нариваються. Не хочу сперечатися і наводити аргумент за аргументом: сперечатися можна до безкінечності. Відзначу лише дуже стисло:

1). Ніколи, жоден український політик не пропонував поставити пам`ятник будь-якому з перерахованих діячів на території Росії. Але Росія чомусь дозволяє собі судити про те, які пам`ятники Україна має право споруджувати на своїй території і які - не має права. Притому що більшість росіян мають, м`яко кажучи, дуже смутне, до непристойності заполітизоване уявлення про українську історію.

2). В Україні – на відміну, до речі, від Росії - існує реальна багатопартійність і реальна політична боротьба. Ті, кому не подобається щось у нинішній українській політиці, в тлумаченні історії і в існуючому пантеоні національних героїв України можуть висувати своїх представників - і у Верховну Раду, і на пост Президента країни. Якщо їх, цих незадоволених, дійсно багато, якщо вони - частина народу, а не купка горлодерів, профінансованих на гроші... хоча, гаразд, не заглиблюватимемося в джерела фінансування «російських патріотичних рухів» в Україні... так от, якщо вони - значна частина народу, то вони цілком можуть виправити всі ці перекоси. Залишаючись в рамках України і не потребуючи збройної допомоги ззовні.

3). Газ, за який нібито час від часу не платить Україна («нібито» - тому, що газові розрахунки насправді вельми заплутана матерія), не належить ні Росії в цілому, ні більшості її громадян. Газ цей у них давно відібрали і передали у власність міжнародної корпорації «Газпром». До речі, в міру усунення посередників і тіньових схем, Україна почала платити за газ акуратно.

Продовжувати? А чи варто? Тих, хто переконаний у праві Росії диктувати умови всьому колишньому СРСР і навіть всьому світові, мені все одно не переконати.

А їх багато - тих, хто впевнений у тому, що Росія повинна правити силою кулака. Тому що курс на пошук зовнішнього ворога «згори» зустрічає в сучасній Росії потужний відгук знизу - в маргінальних прошарках суспільства, яким потрібно зірвати на комусь свій біль, свою злість за скотиняче, жебрацьке, сіре життя. Криза примножує лави таких маргіналів. Вийти на вулиці, під палиці ОМОНа - на це не у кожного вистачить запалу. А ось мастурбувати над романом про те, як «наші» відважно врізали по морді «ненашим», «хохлам», випустити пару і помріяти про солодку перемогу - воно і безпечніше, і приємніше. Є замовлення згори - і є попит знизу. І на замовлення і сплачений попит відразу набігли халтурники - рубати легкий гріш.

Це ще не найстрашніше. Це, на жаль, тільки початок. Так, п`ять перерахованих книжок на диво бездарні і примітивні - але зараз, на той же запах легких грошей, потягнуться і реальні письменники. І десята книжка, гляди, і отримає премію за літературні достоїнства.

Не думаю, що власті Росії серйозно, так би мовити, «в металі», хотіли б реалізувати збройний конфлікт з Україною. І зовсім не тому, що кров людська - не водиця. Російське чиновництво - правлячий клас сучасної Росії - з легкістю проллє море крові в ім`я того, щоб зберегти власну владу. Але ті, хто нагорі цієї піраміди, розуміють, що до війни Росія не готова. Максимум, що може дозволити собі російська армія, яка має вкрай обмежену кількість боєздатних частин, - це локальні конфлікти, на зразок грузинського - та й він, признатися, виявив вельми великі проблеми російських військ і йшов, у принципі, на межі їх можливостей, так що якби грузини були хоч трішки сильнішими - звитяжної войнушки могло б і не бути. Російська влада хотіла б всього лише каналізувати суспільне незадоволення, пограти з вогнем. Але коли пристрасті киплять, коли суспільство морально готове до війни, війна іноді спалахує і проти волі влади. Події виходять з-під контролю. Я дуже боюся, що російсько-українські відносини якраз і вступили в такий мало керований етап свого розвитку.
Війна в ім`я того, щоб трощити пам`ятники українським героям?
Наслідки війни, якщо вона все-таки трапиться, будуть трагічні для обох країн. Переможців, за великим рахунком, не буде зовсім. Не хочу давати прогноз, як розвиватимуться події такого конфлікту - хоча міг би.

А може, варто сісти і написати роман про те, як би все це виглядало насправді? Тільки ось, боюся, що любителям патріотичних фанфар і описів легких перемог такий роман особливо не сподобається..

Я хочу запитати читачів, які отримали задоволення від названих п`яти творів: ви готові до того, що ваші мрії збудуться? Чи готові ось буквально завтра - піти і померти? Причому не факт, що в бою. Мабуть - від побоїв товаришів по службі. Або просто з голоду - як, наприклад, вмирали матроси-тихоокеанці на острові Руський? Або згинути безвісно в полоні - забутими і кинутими? В ім`я торжества офіційного російського погляду на історію. В ім`я того, щоб паплюжити українську мову і трощити пам`ятники українським історичним діячам, яких чомусь не люблять у Росії - все це, звичайно, під прикриттям розмов про «вічне братерство двох слов`янських народів». А на ділі - в ім`я надприбутків топ-менеджерів Газпрому. Готові піти на смерть самі і послати на смерть своїх синів? Не у романі - а в житті. Серйозно. Точно готові? Добре подумали? Готові почати будувати храм слов`янського братерства на крові?

П’ятикнижжя про звитяжну війну Росії з Україною нагадало мені епізод з іншої книги - повісті «Втеча містера Мак-Кінлі». Не можу утриматися від спокуси навести уривок з неї - хай вибачить мене читач за обширне цитування:

«Представлені Фармацевтичним товариством на наш розгляд так звані оптимістичні пігулки створені для захисту розхитаної психіки населення від деяких... я б сказав, вражень атомного століття, які все більш загострюються, і являють собою доволі благодійний, хоча, на мій погляд, надмірно сильний, я б навіть сказав - подвійної дії! - засіб...

...Будь-які дії на піддослідну особу, включаючи постріли холостим гарматним зарядом майже в саме обличчя піддослідного, незмінно викликали у нього після прийому всього лише двох пілюль нападу гебефренічного... зізнатися, досить заразливого для оточуючих сміху. Якщо дозволено полестити присутнім тут авторам, то мені ще не доводилося спостерігати нічого рівного за силою дії на кору головного мозку... якщо не рахувати травматичне втручання - скажімо, наїзд автомобіля або падіння з даху хмарочоса! Кількість залпів доводилася нами до семи... Цікаво, що надалі лише вигляд пілюлі викликав у клієнта негайний напад таких же рефлекторних веселощів, завдяки яким він ставав абсолютно байдужим до навколишнього оточення. Єдиним мінусом засобу треба вважати залишкові явища недоумства тривалістю до півроку і вище».

Чимось мені названі антиукраїнські книжки нагадали оптимістичні пігулки доктора Ліппінстока, описані в повісті. Не бажаєте прийняти?

Сергій Ільченко, Москва. УНІАН

четвер, 19 березня 2009 р.

Три Великодня



Весняне рівнодення здавна було важливим моментом – ключовою точкою всього кола-року. Це було і початком року, і початком дії “закону”-“порядку”, яким тоді сприймався рух Сонця у колі зодіаку і найвищим святом входження Сонця в перше (головне в той період) сузір’я зодіаку – саме тоді починалося весняне рівнодення.
Враховуючи пересування точок пір року в колі зодіаку із швидкістю 50,256’ на рік – явище так званої прецесії – найдавніший зодіак очолювався Близнятами. Цей період тривав з 6680 до 4400 рр. до н.е. – тоді і з’явилися боги Леля і Полель, які були дітьми-близнюками Богині Лади. Леля уособлювала воду або земне начало, Полель – вогонь і Сонце або небесне начало.

Після зимового сонцестояння святкувалося народження Світла (Небесного Вогню – Сонця, пізніше – Божича Коляди, як у слов’ян, або Сонця Непереможного, як у греків та римлян); через дванадцять днів відзначали народження Води (Лелі, пізніше Дани – земного або жіночого начала). Зараз астрономія може підтвердити, що в ці дні (єдиний раз у році) наша планета перебуває найближче до Сонця. Цікаво, що саме в цю ніч освячували воду простим способом – виставляли глеки з водою під зоряне небо, здобуваючи “зоряну воду” для здоров’я своєї родини, череди та врожаю поля.

Нове літо, Новоліття (по-новому, Новий рік) відзначали перед весняним рівноденням, коли наставав перший весняний Молодик. На Новоліття співали щедрівки, закликаючи птахів з Вирію:

Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка.

Божественний світ називався Правою, а потойбічний - Навою. В народному календарі завжди був Навський (або МРЕЦЬКИЙ) Великдень, який передував Великому дню – Великодню і відзначався, за різними джерелами, за три дні або за тиждень до нього. Крім того, у різних регіонах України Навський Великдень припадав на різні дні. На Лівобережжі, Київщині та Поділлі, наприклад, померлих вшановували у ЧЕТВЕР перед Великоднем Сонячним або ж після нього. Існує також версія, що Навський Великдень відзначали у перший вівторок або через тиждень після Великого дня.

На двадцять п’ятий день після Великодня святкується ще й Рахманський Великдень, коли шкаралупа від великодніх писанок пускалася на воду річок. Рахманський Великдень має в основі легенду про «переселення рахманів» (пращурів, кращих від людей) за Синє море, до яких шкаралупа з Великодніх крашанок має плисти за водою 25 діб. В багатьох областях України характерною ознакою ВЕЛИКОДНІВ є таріль з імітацією могили-кургана, яку обкладали червоними крашанками за кількістю померлих у родині. Ті крашанки свідчать про арійську давнину Великодня, бо тільки тоді, за Рігведою, існував образ яйцеподібного червоного Мартандри, «Мертвого яйця» - небіжчика, який після свого воскресіння ставав «Прозвісником життя» - Вівасватом і втілювався у весняно-денне «Сонце»-Сурью, добре знаного й Велесовою Книгою.

На думку Ю.Шилова, ці три Великодня зберігають традиції календарно-обрядових періодів, коли зодіак очолювався сузір’ями Близнюків (до 4400 рр. до н.е. - НАВСЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ) і Тельця (4400-1700 рр. до н.е. - РАХМАНСЬКИЙ Великдень). Після 1700 р. до н.е., як нам видається, коли у зодіаку головував Овен, був вже Великдень Дажбожий або Дажбоже свято, Ярилин день, день весни, воскресіння – так він ще називався. Цей Великдень був замінений в нинішню епоху головування в зодіаку Риб Великоднем Христовим (святом Воскресіння Христа).

У первісній вірі наших далеких пращурів, в яких існував культ предків, було переконання, що перед Великим днем – чільним тоді святом весняного Сонця, коли оживає, воскресає природа після зимового сна, їхні померлі предки – їхні душі приходять чи то з землі, чи то з вирію по “небесному чарівному мосту” у свої “весі” (села). За Ю.Шиловим, “навами” арійці називали мерців, небіжчиків, а також ЧОВНИ та СУДНА, в яких пускали їх за водою або спалювали. Для Навського Великодня характерним є не тільки поминання небіжчиків, а й обливання водою і купання.

Навський Великдень ще називають Чистим четвергом (звичайно, в тих місцевостях, де він відзначається в четвер). Купається вся родина, після чого залишається купіль, рушники і страви для Пращурів на всю ніч. За іншими версіями, викупатися треба було до сходу Сонця. Корисним вважалося купання в холодній воді річки, навіть якщо ще є лід (занурювання в ополонку). Дівки чесали косу під яблунею, щоб гарно росла і умивалися зі срібного посуду для краси. В цей день готували "четвергову сіль", перепікаючи її в печі, яку використовували як оберіг.

Ще до XVI-XVII ст. н.е. молодь у ніч Чистого четверга розкладала величезні вогні, які були, як і вода, очисними – вогонь і вода з давніх давень були головними “чистителями і святителями”. При зустрічі Великого дня цими вогнями очищали “весі”, поля, ліси, води і луки – куди лише досягала заграва цих вогнів. А ще хотіли освітити покійникам дорогу додому та зігріти їх. Вогонь для таких вогнів здобувався “живий” – терли суху деревину об деревину. Вогонь вважався “небесним гостем”, персоніфікацією небесного бога – Сонця, тож шанування в цей день були присвячені і Сонцю, і духам-душам предків. А вони тоді вважалися опікунами роду, родини і могли посприяти доброму урожаю та приплоду худібки.

У Навський Великдень, як вважалося, душі померлих приходять вечеряти, тому, сідаючи цього дня вечеряти, треба було дмухнути на лаву, аби “не присісти якоїсь душечки”. Складними були давні уявлення про смерть та світ померлих – частково вони збереглися у давньому фольклорі українців: в голосіннях, замовляннях, легендах, казках, інших обрядових піснях, пов’язаних з пошануванням предків. В них смерть завжди порівнюється з далекою дорогою. Дорога та завжди спрямована в один бік. Для померлого вона безповоротна і зникає в непевності того світу. Дорога та розмежовує два світи. У поховальному обряді відіграють велику роль ворота. Їх у дворі померлого і досі обв’язують рушником. Те ж саме робили і на Навський Великдень, щоб душа, яка прийде, впізнала, куди їй йти.



В давній народній вірі найбільш урочистими родинними святами були: народження, весілля і похорон. Сучасникам важко зрозуміти, що похорон може бути урочистою подією, бо смерть тоді розуміли як перехід до світу Нави, як свято поєднання зі своїм Родом, але вже в новій якості — у гурті Предків.


АРАТТА

НА ПИСАНЦІ ДОЛЮ ПИШУТЬ


У неділю - Великдень. Наш, справжній Великдень, а не християнський, похідний від Песаха. Сьогодні наші жінки писали писанки, готуючись до неділі. Що ж таке справжня писанка? От і видобув я стару вирізку із газети "Україна Молода" за 14 квітня 2001 року, статтю із якої (журналістки Ліни Кушнір) і викладаю тут.

Соромно зізнатися, але коли я йшла на зустріч із писанкаркою Ольгою Сахно, навіть не підозрювала, що писанка від крашанки відрізняється не просто розмальованим «костюмом». Пізніше переконалася, що мої знайомі колеги мають не більші уявлення. Пофарбовані, як правило, в один колір крашанки здавна були обов'язковою святковою стравою на великодньому столі поряд із традиційними для цього дня короваєм та запеченим м'ясом. Крашанками вітали один одного з Великоднем, цокалися. Зрештою, їх варили і, як будь-яку страву, їли.
А писанки — то вже частина народної магії, справжня таїна, яку сучасному українцеві, нажаль, незбагнути й не осягнути.
Пані Ольга за освітою інженер-технолог. Але так сталося, що замість взуттєвої фабрики юна Ольга Сахно опинилася серед істориків і археологів. Почала вивчати загадкове Трипілля, де вперше познайомилася з писанкою. І чим більше вивчала й вникала, тим сильніше її захоплювала ця наука. Так-так, саме наука бо писанка — це не мистецтво і навіть не ремесло, — каже пані Ольга. — І ніяка вона не традиційна, як зараз полюбляють говорити. Це наука майбутнього, яка вражає своєю глибиною». Писанка — цесправжній ритуал, своєрідний зв'язок людини з Космосом. Усе, в чому людина відчувала потребу, загодовувалося у магічний зміст писанки. Разом зі своєю енергетикою писанкарка доносила таємний зміст розписаного яйця Богам.
Цікаво, що до захоплення писанкою пані Ольга навіть ніколи не малювала. «В писанці не обов'язково має бути довершеність ліній, головне — суть, яка закладена в ній», — каже жінка. Хоча зараз робить і художні писанки, має колекцію зі 116 авторських мініатюр — саме так вона називає писанки, які не є ритуальними. «Яйце взагалі є атрибутом магічності. Навіть чисте, не розписане, — каже писанкарка.—Адже яйцями переляк викачують, за їх допомогою знімають порчу. А розпис — це своєрідний код, який лише підсилює магію яйця».
Помиляється той, для кого мереживо на писанках — просто набір знаків-прикрас. «Ось цей квадрат, розділений на чотири частини з крапками посередині, — житниця, символ засіяного поля. Це оберіг, який охороняє ниву і майбутній врожай, — веде далі пані Ольга. — Перед засіванням поля відбувався спеціальний ритуал, писалася писанка, яку потім закопували в землю. Гілочки — символ дерева життя (дерева для наших предків взагалі були священними, вважалося, що у їхній кроні живуть Боги. Стріли і дубові листочки — символіка Перуна. А ось ці грабельки—символ дощу. Колись писанками з такими знаками наші предки випрошували у Богів живильної вологи для спраглої землі. Хоча зараз до цього ставляться скептично, я чула, що в Канаді один науковець навіть захистив дисертацію на тему, як викликати писанкою дощ. До нього звернувся фермер,який неодноразово проводив такий ритуал з писанкою, а вчений науково обґрунтував його».
Знак схожий на трисуття — це Оранта, символ Берегині. А три язички, розміщені по колу, — символ вогню. Тваринний світ на писанці — олені, коні, корови — символізував багатство і добробут людини. Квітами вшановували богів. Солярний знак (геометрично правильна зірка або квітка) — символ сонця. Спіраль (меандр)— символ нескінченності
світу і душі.«Свогочасу я прийшла до думки, що ці магічні знаки — це живий організм, — говорить моя співрозмовниця. — Якось інтуїтивно це відчувала. А недавно переконалася, що все це й справді значно серйозніше, ніж здається на перший погляд. Я була на ярмарку в Сорочинцях разом з колегою, у якої багато писанок по Трипіллю. Підходять до нас молоді хлопці з Києва і, роздивившись писанки з меандрами, кажуть, що на комп'ютері за допомогою спеціальних формул вони вивчали цей знак і прийшли до висновку, що це... живий організм. Тому я не пишу Трипілля. Бо просто боюсь. Чим більше вивчаєш, тим більше розумієш усю відповідальність того, що робиш». Ось ще один штрих до «портрета» загадкового меандра. У 1698 році швейцарський математик Бернуллі розрізав спіраль навпіл. А коли випрямив залишкові відрізки — отримав гармонійну шкалу, яка піддається математичному аналізу (до речі, розрізану спіраль зустрічаємо на трипільських і античних амфорах). Так народився закон, який потім Леонардо да Вінчі назвав законом «золотого перетину» і який у XIX столітті німецький вчений Цейзинг оголосив універсальною пропорцією природи і мистецтва.
«Маю задум видати збірку символіки з її тлумаченням і розшифровкою,— ділиться планами писанкарка. — Адже символіка, яку ми зустрічаємо на писанках, присутня і у вишивці, і в кераміці, і в різьбі по дереву. Це все не просто складові однієї нашої культури, це обереги. А наші співвітчизники, на жаль, взагалі не орієнтуються в символах. На виставках і ярмарках я маю змогу спостерігати за іноземцями, німці дуже добре знають писанку і вільно «читають» символіку. До речі, писанку першими дослідили саме німці. Цьогоріч мені навіть замовили 13 ритуальних писанок у Німеччину».
Писанка може бути закодована як на позитив, так і на негатив. Тому купувати писанки, не вміючи їх читати, не варто. Тим більше видуті, тобто писані на порожньому яйці. Із заплідненого яйця народжується все живе — від одноклітинного організму до людини. Навіть земна куля за будовою схожа на яйце. А його шкаралупа нічого не варта.
Своє значення мають і кольори. Жовтий - символ сонця і зірок. Червоний - колір радості й повноти духу. Зелений - пробудження природи. Синій символізує небеса. Дуже популярним був коричневий колір у різних відтінках — символ землі, адже українці — землероби.Чорний теж символізував землю, але в більш сумному контексті, адже з писанками також ховали людей.
Отже, писанка не є суто великоднім атрибутом, як більшість гадає. ЇЇ писали протягом року до різних свят, на весілля, дарували на добробут і на пару (її замовляли для самотніх людей або ж дівчата на виданні). Магією писанкарства володіли лише окремі жінки, обов'язково заміжні, які мали повноту: чоловіка, дітей, добробут у хаті, були щасливі у шлюбі. Чоловіки взагалі писанок не писали, вони воїни. А виготовлення оберегів, яким власне і є писанка, було прерогативою жінок-берегинь. «А зараз за писанку беруться всі, кому не лінь, або хто хоче грошей заробити, — обурюється майстриня. — А те, що писанкарство ввели навіть в шкільну програму — це просто святотатство. До мене приводять хлопчиків учитися. Я їм розповідаю про писанку, але не вчу. Бо писати обереги — це свята нагорода жіноцтва». Майже за десять років професійної роботи Ольга Сахно написала тисячі ритуальних писанок, у тому числі й на замовлення. Але писанка з'являється тоді, коли люди знають чого саме хочуть, чого їм не вистачає в житті. Бо деякі замовляють просто цяцьку з гарним малюнком.
Написання писанки — це вже своєрідний ритуал. Пишуть її помившись, у чистій хаті біля вогнища (свічки), коли домочадці полягали спати. Для розпису вибирають
ціле яйце, нетріснуте, бажано домашнє, щоб було запліднене, інакше втрачається його магічна сила. І ні в якому разі яйце не вариться, бо з вареного не буде життя. За
законом писанкарства, оберіг має зберігатися рік, до Новоліття чи чергового Великодня, а потім пишеться нове яйце-райце, адже протягом року в людини щось змінюється у житті, вона прагне чогось іншого, відповідно, замовляє щось нове для себе. Стара писанка закопується в землю. Викидати її чи бити негоже. Коли розбилася ненароком, то її треба поховати. Хоча особливо дорогі писанки, приміром, весільні, можна зберігати скільки завгодно, хоч і сто років. У пані Ольги була писанка «віком» 25 років. На жаль, при переїзді до нового помешкання раритет розбився.
Своє вміння пані Ольга намагається передати 11-річній доньці Богдані. «Їй ще не прийшло це прозріння, а можливо, й не прийде, бо це не кожному дано», — каже писанкарка. Зараз художня виставка Ольги Сахно експонується у Музеї друкарства в Лаврі. «На жаль, ритуальні писанки, зроблені на справжніх яйцях, неохоче беруть на виставки, бояться, що поб'ються. Але моя мета — доносити до людей правдиву писанку, а не порожню цяцьку, яка не несе справжньої суті. Бо то вже не наука, а новостворений вид мистецтва на сферичній формі».

Ліна КУШНІР.

Сварга

неділю, 15 березня 2009 р.

15 березня 1939 р. у Хусті було проголошено самостійну державу Карпатська Україна



12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (бл. 94%) здобули кандидати Українського Національного Об’єднання. 15 березня 1939 р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність К.У. Прийнята парламентом конституція К.У (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі), жовто-блакитний стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Президентом К.У. було обрано А. Волошина, який призначив прем’єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікера) Карпатської України у 1939 року, референт преси й інформації та зв’язковий з урядом Карпатської України був С. Росоха.


14 березня 2009 року на Красному Полі в місті Хуст відбулося урочисте вшанування на державному рівні творців Карпатської України і тих, хто віддав своє життя в боях неї. На заходах був присутній Президент України Віктор Ющенко.

«З Карпатської України розпочалася наша остаточна, переможна битва за свободу і державу», – сказав він. «Карпатська частка нашого єдиного духу першою з перших утвердила: ми – українці. Ми – єдиний народ. Ми – єдина соборна Українська держава», – підкреслив Глава держави.

«Ми вшановуємо увесь державний провід, який проголосив Карпатську Україну. Вшановуємо її Президента, отця Августина Івановича Волошина. Згадуємо імена Юліана Ревая, Дмитра Климпуша, Степана Клочурака, Михайла Клодзінського. Згадуємо кожного патріота, кожного державного діяча, кожного урядовця і національного політика. Складаємо слова найвищої поваги українському духовенству та інтелігенції, що стали моральним та інтелектуальним рушієм людей цієї землі. Схиляючи чоло, говоримо про наших героїв – українських, карпатських військових і січовиків», – сказав у виступі Президент.

На Красному полі відбулася битва, що народила Українську державу, наголосив В. Ющенко. Він додав: тут, на цьому полі розпочалася для України Друга світова війна. «Коли Гітлер і Сталін розподіляли Європу, саме тут ми стали до нерівного бою за свободу».

На думку Президента, битва на Красному полі стоїть поруч з боєм під Крутами, поруч із обороною Києва, Севастополя і Одеси. «На цій землі боровся наш народ, убираючи у груди дух єдиної нації – від Карпат до Чорного моря», – наголосив В. Ющенко.

Він подякував всім людям Карпатської України за те, що «цей дух і сьогодні присутній на майдані».

Говорячи про наше сьогодення, Віктор Ющенко висловив упевненість, що в Україні переможе державна воля і тверді національні інтереси. «Я вірю, що Україна об’єднається з європейським простором, і ми разом досягнемо цього. Над усе я впевнений у перемозі нашої ідеї і нашої національної перспективи», – сказав Президент.

Віктор Ющенко та пані Катерина Ющенко поклали квіти до Пам’ятного хреста на Красному полі. Пам’ять героїв також вшанували Міністр оборони Юрій Єхануров, Міністр культури та туризму Василь Вовкун, Глава Секретаріату Президента України Віктор Балога, народні депутати, культурні та громадські діячі, представники УНА-УНСО.

На Красному полі Президент також взяв участь у висадці дерев на Алеї звитяги.

У Хустському греко-католицькому Свято-Вознесенському соборі відбувся молебень за участю представників місцевої влади, духовенства та місцевої громади. Молебень провів апостольський адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії Мілан Шашік.

Перед початком заходу Віктор та Катерина Ющенки поклали квіти до меморіальної дошки президента Карпатської України Августина Волошина біля будинку, де він проживав.


УНА-УНСО

Юрій Шухевич вимагає від Тимошенко відповісти на його питання


Цього тижня львів’яни знайшли в поштових скриньках листівки від імені Голови ГО “Галицький Вибір” Юрія Шухевича, які складені у формі запитань до прем’єр міністра України Юлії Тимошенко. Преамбулою до листівки є застереження Юрія Шухевича з приводу того, що українську державність намагаються знищити руками тих, хто керує країною.

“Чому Ви вважаєте себе людиною російської культури, про що заявляли в 2005 році?”, “Чому Ваша дочка не розмовляє українською мовою?”, “Чому ви не сприяєте визнанню УПА на державному рівні?”, “Чому Ваша політична сила критикує кроки президента щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору і чому жоден Ваш виступ за кордоном не стосувався цієї теми? ” - Звертається Шухевич до Тимошенко в листівках.

“Чому Ви мовчите і смієтеся, коли у Вашій присутності нашого Президента називають “мазуриком”?”, “Чому Ви постійно співпрацюєте з агентами російського впливу в Україні?”, “Чому Ваша фракція голосувала за введення другої державної мови в державну службу?” - Продовжує Шухевич.

“Я не вірю, що дочекаюся від Юлії Тимошенко відповіді хоча б на один з цих питань”, - тут же визнає він.

УНА-УНСО

БЮТ відмовився брати участь у виборах до Тернопільської облради


Блок Юлії Тимошенко заявив, що не братиме участі у виборах до обласної ради Тернопільської області, оскільки вважає їх “фарсом, організованим Балогою”.

Проведення виборів в Тернополі є порушенням закону, оскільки вони скасовані Верховною Радою України та мають відповідне роз’яснення Центральної виборчої комісії, йдеться у заяві прес-служби блоку.

В умовах кризи будь-які позачергові вибори небезпечні, непотрібні та дестабілізують ситуацію, наполягають у БЮТ.

”По суті, сьогодні Тернопільщина стала заручником клану Балоги, який намагається провести до місцевої ради свої корумповані інтереси. Інших серйозних та обґрунтованих причин проведення виборів не було і немає.

Саме на цих псевдовиборах Балога і Ко намагатимуться випробувати найбрудніші технології з фальсифікацій голосування. На Тернопільщині – на землі, люди якої завжди віддавали беззастережну перевагу демократичним цінностям та ідеалам, хочуть випробувати машину для обдурення людей та нехтування їх думкою.

Ми закликаємо всіх наших прихильників та всіх, кому небайдужа доля Тернопільщини, не брати участі у фарсі під назвою «тернопільські вибори».
Водночас, вважаємо за необхідне зазначити, що ми знайдемо сили і ресурси для того, щоб захистити демократію на Тернопільщині і відновити справедливість у регіоні”.

Окружний адмінсуд Києва і апеляційний суд Львова дозволили проводити вибори в Тернопільську облраду

Окружний адміністративний суд міста Києва скасував свою постанову від 12 березня про заборону проводити 15 березня позачергові вибори до Тернопільської обласної ради.

Таким чином, суд задовольнив клопотання Тернопільської обласної організації ВО Свобода, передає прес-служба організації.

Ухвалою від 12 березня було заборонено Державному казначейству України здійснювати фінансування позачергових виборів депутатів Тернопільської обласної ради, а також Тернопільської виборчої комісії, всім дільничним виборчим комісіям здійснювати будь-які дії, спрямовані на організацію, підготовку і проведення 15 березня 2009 року позачергових виборів та використовувати кошти з державного бюджету для їх проведення.

"Ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому законом для виконання судових рішень. Оскарження ухвали не зупиняє її виконання і не перешкоджає її виконанню", - йдеться в повідомленні Свободи.

Практично одночасно з ним Львівський апеляційний суд зобов'язав Тернопільську територіальну виборчу комісію провести позачергові вибори до Тернопільської обласної ради в неділю, 15 березня.

Напередодні БЮТ силою блокував вивезення бюлетенів з типографії

Більше 10 вантажівок з бюлетенями, які в п’ятницю, 13 березня 2009 року вивозилися з друкарні на дільниці, були заблоковані прихильниками БЮТ, депутатами міської, обласної та Верховної Ради від цієї політичної сили. Кілька годин політичні інтригани чинили протизаконня, не даючи автомобілям відвести документи на дільниці, де їх очікували, повідомляє forum.te.ua.

БЮТівці не лише блокували виїзд, але й застосовували силу проти представників політичних партій, а також правоохоронних органів. До речі, останні на ситуацію вплинути не могли, - свої протизаконні дії представники БЮТ закривали депутатськими посвідченнями та мандатами депутатів ВРУ. А ні прохання членів ТВК, а ні роз’яснення правоохоронців, для представників БЮТу не мали ніякого значення.

"Своїми діями прихильники Юлі Тимошенко намагалися чинити спробу зриву виборів в Тернопільській області, блокуючи вивіз бюлетенів на дільниці. За інформацією наявною в нас, - це спланований сценарій зриву виборів, очолюваний народним депутатом від БЮТу Василем Деревляним, який був присутній там і керував цією провокацією", – коментує голова виконкому Тернопільської обласної організації партії «ПОРА» Назар Зелінка.

Громадянська партія «ПОРА» спільно з іншими політичними силами та правоохоронними органами, які на прохання ТВК таки втрутилися в ситуацію, розблокували виїзд з друкарні виштовхавши заблоковані автомобілі з виїзду, що дало змогу автомобілям з бюлетенями покинути територію поліграфічного підприємства.

За словами голови ТВК Наталії Чуйко – «Автомобілі з бюлетенями до дільниць вивозились в супроводі правоохоронців, дані яких записували, аби не допустити провокацій. Тому говорити про порушення виборчого законодавства з сторони ТВК – є брехнею»

Аратта

понеділок, 9 березня 2009 р.

9 березня. Вісім років після...


Сьогодні - не тільки день народження Тараса Шевченка, а ще й восьма річниця розгрому акції "Україна без Кучми" .
Після ліквідації наметового містечка я поїхав на тиждень до себе, на Тернопільщину.

У вечері 8 березня я сів на потяг "Лвів- Київ" і вирушив назустріч невідомому. Передбачалось не допустити (п)резидента Кучму до покладання квітів до памятника Т. Шевченку.

Коли я прибув до будинку вчителя побачив велику кількість ментів і пару невеликих груп унсовців. Ми побачили їх, а вони нас...
Нас на початку було десь сотні дві, ще сотня студентів з об’єднання «За Правду» і різні невеличкі групи опозиціонерів. Першими почали, як завжди "доблесні" менти. Звіри в пагонах побили народного депутата Валентину Семенюк . Менти не збиралися нікого не пропускати до памятника Т. Шевченка поки куЧмо не покладе квіти. Ми, звичайно, пробували прорвати ментовські кордони, але співвідношення сил було не на нашу користь. Вражає цинізм мусорського керівництва, яке поставило у перші ряди солдатів строкової служби в\ч 3030, в народі названої “ЗОЗО”. Мусорні бандити затримали кількох членів УНСО, в тому числі журналістку Тетяну Чорновіл. Коли куЧмо втекло нам вдалося пройти до памятника.
Після мітингу ми вирушили до Міністерства внутрішніх справ з метою звільнити затриманих побратимів.Дорогою скандувалися антикучмівські лозунги: "Кучму за грати і грати, грати, грати". Звучало і традиційне гасло: "Кучму геть". Біля будівлі МВС сталися чергові сутички між членами УНА-УНСО та міліцією. Було зламано дерев'яний паркан. Після того, як пікетуючих запевнили, що міліція відпустить затриманих зранку унсовців, ми пішли далі.
Близько 15.00 до Адміністрації президента підійшла десятитисячна колона учасників акції "Україна без Кучми". Спочатку будівлю почали закидувати тухлими яйцями, потім полетіло каміння. Пляшка напалму, яку кинули у ментів, горіла досить мляво, у відповідь мусорні пси почали кидати гранати зі сльозогіним газом. Правда вони, по своїй хронічній тупості, не врахували напрям вітру, він дув нам у спину, а їм в обличчя. Врезультаті газом правились вони, ми ще підбирали гранати й кидали у ментовську зграю.
Деякий час співкоординатори акції Юрій Луценко та Володимир Чемерис закликали учасників акції припинити бійку та організовано піти на Хрещатик. Володимир Чемерис постраждав під час бійки, коли намагався переконати унсовців залишити Адміністрацію президента.
Після цьго ми пішли на Хрещатик, потім на штаб УНА-УНСО, що заходився на Димитрова 6. Якраз там нас і накрили менти. Коли ми трохи розслабились і збиралися прохи перекусити, ми не їли з самого ранку, а дехто із вечора, на нас накинулись сотні озвірілих псів із шевронами МВС.
Мені пощастило уникнути арешту. Під ранок 10 березня я добрався до центрального офісу УРП. Там я трохи перепочив, поїв, а у вечері я і ще двоє тернопільских унсовців поїхала разом із лідером УРП Левком Лукяненком до Тернополя(у нього була планова поїздка до нашого міста у рамках акції "Україна без Кучми")
Нам знову пощастило. Через кілька днів на штаб УРП нагрянули бандити із МВС і СБУ. Вони заарештували члена проводу УНА-УНСО Руслана Зайченка і кількох унсовців. які там знаходились.


В ті часи УНА-УНСО як партія фактично не існувала, вона була паралізована. Було заарештовано чи не весь центральний провід партії, регіональних керівників.Але ми вистояли!

суботу, 7 березня 2009 р.

8 Березня - це іудейський Пурим 1910 року. 23 лютого - той же Пурим, але за старим стилем

Святкування Міжнародного жіночого дня 8 березня небезпідставно пов’язують з ім’ям німкені Клари Ейснер (у заміжжі Цеткін), яка була великою шанувальницею головної героїні однієї з книг Тори – Книги Есфірі - і таємною прихильницею єврейських традицій. Тому навряд чи можна вважати простим збігом те, що вперше день "нової" жінки, жінки-революціонерки відзначався 8 березня 1910-го, що збіглося того року саме з Пуримом.




До речі, 23 лютого - це те саме 8 березня, але за старим стилем. Той же Пурим. За вісім років цей день звикли вважати всенародним святом трудящих, тому вже 1918-го його відзначали як «чоловічий» день - «День Червоної Армії» як пам’ять про перший бій і першу перемогу. Але у 18-му не було ще ні Червоної армії, не було її великих перемог, а тим більше їхніх річниць.

Правда, 23 лютого 1917 року сталася «Лютнева революція»: більшовики не зіграли тоді провідної ролі в скиненні самодержавства, але згодом благополучно записали цю перемогу собі в архів. А рік по тому, 23 лютого 1918 року ЦВК Раднаркому прийняв рішення про прийняття умов Брестського миру - капітуляції Росії в Першій світовій війні, названій більшовиками імперіалістичною.

Цікаво, що сам Пурим – не релігійне свято (про це, до речі, говориться і в «Єврейській енциклопедії»). Це свято знищення усіх ворогів іудеїв
Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича