четвер, 25 серпня 2011 р.

Шухевич: "Ми маємо намір виступати проти несправедливості стосовно всіх громадян України"


Лідер УНА-УНСО та син головнокомандувача УПА Юрій Шухевич заявив, що його організація виступає не лише проти несправедливої політики чинної влади на чолі з Віктором Януковичем, але й проти наслідків правління попереднього уряду Юлії Тимошенко.

Говорячи про арешт Тимошенко, Шухевич зауважив: "Скільки в Україні у нас відбувається різних арештів: арештовують різних людей - одних судять, другі відкуповуються, треті ухиляються від відповідальності за допомогою протекції. Тому я не бачу нічого надзвичайного в арешті Тимошенко".

За його словами, УНА-УНСО не має намір виступати лише проти несправедливості по відношенню до Тимошенко.

"Ми маємо намір виступати проти несправедливості стосовно всіх громадян України. Вона полягає у політиці не лише нинішнього президента, але й колишнього прем’єр-міністра також. Ми говоримо сьогодні про пенсійну реформу, яка вона несправедлива. Тимошенко була стільки при владі, вона хоч палець об палець ударила для того, щоб змінити це?" - запитав Шухевич.

"Вона вимагала, щоб її судив суд присяжних. Вона була при владі, чому вона не ввела того суду? Інших можна було судити без суду присяжних, і ті вироки були справедливі. А бачте по відношенню до пані Тимошенко - несправедливий. Справедливість, що, тільки для вибраних? Оце і є та загальна несправедливість", - пояснив голова УНА-УНСО.

Комітет опору диктатурі в Україні створений під одного політика - колишнього прем"єр-міністра Юлію Тимошенко, тому УНА-УНСО не входить до його складу.

Як писав Маяковський: "Говорим - Ленин, подразумеваем - партия, Говорим - партия, подразумеваем - Ленин". Так і зараз: говоримо - опір диктатурі, розуміємо - Тимошенко; говоримо - Тимошенко, розуміємо - опір диктатурі, - пояснив лідер УНСО.

На його думку, арешт Тимошенко є персональною справою.

"І той Комітет зроблений під Тимошенко. Поки ми не навчимось іти і боротись не за когось, а за щось, то у нас так і буде", - пояснив Шухевич.

Політик додав, що для соціально-політичного вибуху в Україні мають відбутись події на кшталт серпневого заколоту Державного комітету з надзвичайного стану 1991 року та проголошення незалежності України.

"Для ефективної самооборони від "свавілля" влади у країні має статись надзвичайна ситуація, як сталась у серпневі дні 20 років тому, а арешт Тимошенко не є такою подією", - наголосив Шухевич.


НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ

неділю, 21 серпня 2011 р.

Бандити-чужинці порізали КУНівця



У четвер, 18 серпня 2011 року, заступник голови Подільської районної організації КУН В'ячеслав Толпига, відомий під псевдом Спас, у громадському транспорті зробив зауваження вісьмом хлопцям, схожим, як він каже, на кавказців, які чіплялися до людей. У відповідь бандити порізали його ножами, після чого вкрали сумку у якоїсь жінки..

Зараз (20 серпня) В'ячеслав у лікарні. У нього перерізане сухожилля (наразі рука не працює), зламано палець, рана на голові, кілька ножових ран по всьому тілі. Вчора лікарі зробили йому операцію - зшивали руку і шкіру на голові.
Міліція порушила карну справу, але, за словами Ірини Соколовської, яка з ними спілкувалася, шукати бандюків не дуже квапляться...

На відео потерпілий розповідає, як усе було.

пʼятницю, 19 серпня 2011 р.

«Краще згинути вовком, нiж жити псом»


Бійці унсовського підрозділу «Арго» на абхазькій війні.

В унсовців сьогодні — «професійне» свято: рівно 20 років тому була створена Українська народна самооборона. Цих хлопців у традиційних камуфляжах із червоно–чорними шевронами добре знають завдяки активній націонал–патріотичній позиції — чого варте те, що у сприйнятті багатьох росіян УНА–УНСО залишається головною організацією українського націоналістичного табору (як варіант — навіть «УПА–УНСО»!). За участь в абхазькій війні 90–х років проти Росії унсовців відзначили найвищою державною нагородою Грузії. А за книжкою спогадів сотника УНСО Устима «Як козаки Кавказ воювали» курсанти Національного університету оборони тепер вивчають принципи ведення вуличних боїв. Члени організації охороняли іноземних журналістів у зоні чеченського конфлікту. У різні роки надавали допомогу білоруській опозиції (семеро хлопців відсиділи за участь у «Чорнобильському шляху» в Мінську 1996 року). Унсовці завжди боронили українську церкву, брали активну участь в акції «Україна без Кучми», поході на Київ сумських студентів та Помаранчевій революції. А за «справу 9 березня» 16 унсовців опинилися в тюрмі надовго (згодом рішенням ПАРЄ їх визнають політв’язнями, а Президент Ющенко відзначить орденом «За мужність» ІІІ ступеня).
Члени цього братства кажуть, що колишніх унсовців не буває: їх, мовляв, об’єднує міцний невидимий зв’язок, і лише смерть може його розірвати. За символічним трагічним збігом, саме сьогодні, в день 20–річчя створення УНСО, минає 40 днів від смерті одного з перших унсовців, голови виконкому організації Руслана Зайченка. «Унсовець — це місіонер, — любив казати Руслан. — Лише той має право ним називатись, хто щодня, щохвилини бореться за справедливість. Несе народу нашу Правду... Ми — організація командирів, воїнів. Той, хто відчуває відповідальність за своїх побратимів, не залишить у біді свій народ. Пройдений нами шлях у цій державі не проходив ніхто...»
Тож із нагоди 20–ї річниці цього патріотичного ордену «УМ» вирішила пригадати найяскравіші бойові епізоди шляху, проторованого УНСО.

«Чеченці віддавали Лупиносу полонених українців»

Як УНСО виводила наших військових із гарячих точок СРСР

«На початку 1990–х, коли стало зрозуміло, що Україна буде незалежною, почалися «бродіння» у радянських військах, де було дуже багато українців, — розповідає журналістка Наталка Чангулі, член проводу УНА–УНСО. — І Анатолій Лупиніс, один із головних засновників організації, прийняв рішення виручати братів — допомогти офіцерам повернутися до України. Багато з них тоді думали, як послужити Батьківщині. Мої знайомі офіцери з Далекого Сходу, наприклад, розповідали, як тамтешні моряки–українці були дуже близькі до того, щоб вийти із Владивостока на військовому кораблі й півсвіту пройти, аби дістатися України».
Це була велика трагедія і помилка нашої держави — неготовність прийняти своїх офіцерів–патріотів. Капітан другого рангу Анатолій Грищук (теж член УНСО), який у 1991 році був заступником командира протичовнової бригади на Балтійському флоті, пригадує, як тамтешні офіцери–українці хотіли повернутися додому і творити Збройні сили України, готові були навіть підняти українські прапори на балтійських суднах. «Я привіз в Україну 110 рапортів офіцерів з оперативно–тактичною і стратегічною освітою, готових присягнути Україні, — пригадує пан Анатолій в інтерв’ю «УМ». — А від них відмовилися, бо не знали, що з тими офіцерами робити».
Особливо складною була ситуація в гарячих точках, де українці гинули за чужі держави. «Анатолій Лупиніс практично пішки обійшов увесь Кавказ, створив Спілку офіцерів української діаспори, щоб військовим було куди звертатися. У військові гарнізони країн СНД розсилали унсовські листівки із закликом до офіцерів і прапорщиків, вихідців з України, повертатись на рідну землю, — розповідає Наталя Чангулі. — Іноді в гарячих точках Лупиносу «дарували» українців, які воювали на боці росіян і потрапили в полон. Так, «дяді Толі» в Чечні на його прохання віддали військовополоненого Славка з Києва, який воював на боці Росії, — його мали розстріляти. Віддали в обмін на обіцянку, «що той більше не буде». І Славко слово дотримав: усе життя був вдячний Лупиносу, ще й вступив в одну з націоналістичних організацій. Подібна історія трапилася і в Нагірному Карабаху: там «дяді Толі» віддали полоненого льотчика–українця Біляченка, засудженого до страти.
Тоді УНСО робила для українських офіцерів за кордоном набагато більше, ніж держава Україна. Домовлялися не тільки про повернення, а й про влаштування на службу. До України завдяки УНСО повернулося близько двох тисяч офіцерів. З ініціативи унсовців у 1992 році військові приймали добровільну присягу на вірність Україні на Софіївській площі. Видовище було зворушливе».

«Виїжджаємо. Будемо 1 березня. Цілуємо. Твоя УНСО»

Як «бандерівці» на «поїзді дружби» український дух у Крим возили

«Одразу після проголошення незалежності України в Криму почав посилюватися сепаратистський рух. УНСО вирішила продемонструвати, що в Україні є сила, яка може стати на захист територіальної цілісності держави, — розповідає член УНСО Владислав Мирончук. — Навесні 1992 року ми організували символічний «поїзд дружби» для проведення хресних ходів і молебнів за загиблими українцями в Одесі, Херсоні та Севастополі. Із нами їхали священики, київський хор «Гомін» та літні вояки УПА в одностроях. Для охорони мобілізували близько 500 унсовців — ми зайняли аж десять вагонів. Пригадую, що тоді нам якраз уперше видали шеврони УНСО, і ми їх нашили просто на той одяг, у якому були.
Першою була Одеса. На Привокзальній площі провели молебень, рушили колоною на Дерибасівську, провели «виховну розмову» в прокуратурі (одеські члени УНА–УНСО тоді зазнавали гонінь). Зробили «зауваження» місцевій владі, що у місті немає української церкви.
Цікаво, що, як прибули в Херсон, тамтешня влада нам одразу «відзвітувала»: а ми, мовляв, приміщення для церкви вже знайшли. Молебні та мітинги пройшли також у Миколаєві.
Із Севастополем склад­ніше: адмірал Касато­нов, командувач Чорноморського флоту, заявив, що не пропустить у місто «бандерівців». Тоді провід надіслав Касатонову жартівливу телеграму: «Виїжджаємо. Будемо 1 березня. Цілуємо. Твоя УНСО».
На під’їзді до Севастополя нас зупинили. І ми перекрили на три години залізничну колію, паралізувавши будь–який рух, — стояли, співали повстанських пісень. Нас мусили пустити до Інкермана, а звідти до Севастополя доставили двома катерами. Ми йшли морем із державними та унсовськими прапорами. Нас зустрічала величезна кількість міліції, були й проросійські пікетувальники. Однак ми провели запланований молебень і мітинг, завантажилися назад на катери. А коли проходили бухту, побачили на одному з підводних човнів команду, яка вишикувалася під синьо–жовтим прапором.
Тоді завдяки походу на південь України про УНА–УНСО заговорили не лише в нашій державі».

«Навіть газ, який пускала міліція, не відчувався»

Як ховали українського Патріарха

Цей день,18 липня 1995 року, увійшов в історію України як «чорний вівторок»: похорон Патріарха Володимира (Романюка), першого глави Української православної церкви Київського патріархату, перетворився на масове побоїще. Влада намагалася не допустити поховання Патріарха на території Софіївського собору, кинувши на похоронну процесію сотні озброєних міліціонерів. У тому протистоянні зі спецназом найбільший удар прийняли на себе члени УНА–УНСО.
«Траурна процесія після відспівування Патріарха у Володимирському соборі вирушила в напрямку Софійського майдану, — пригадує унсовець Олег Білий. — Володимирська вулиця вже була перекрита щільними лавами міліції, яка не збиралася пропускати колону. Той кордон ми прорвали, і з’явилося відчуття першої перемоги. Коли переговори із владою не дали результату, учасники процесії почали самовільно копати яму біля Софіївського собору. Адже, за християнським звичаєм, небіжчика слід поховати до заходу сонця. Тоді й надійшла вказівка — розігнати нас. Ми стояли під дзвіницею, коли побачили, що відкривається брама і звідти вибігають міліціонери. Унсовці стали у стіну проти лави «Беркуту», і певний час ми стримували натиск.
Хтось скомандував: «Натовп бити, унсовців — калічити!». «Беркут» почав гамселити всіх підряд: жінок, священиків. Летіли лопати, каміння, шматувалися державні прапори, добивали лежачих. Міліціонери кричали: «Бєй хахлов!», «За матушку–Расєю ми вас у капусту посічемо...» Для нас, українців, було дико чути таке від правоохоронців із тризубом на кашкеті. Адреналін зашкалював — навіть сльозогінний газ, який пускала міліція, не відчувався.
...У моїх руках опинилася половина древка від прапора. Залишаюся стояти, готуючись до зіткнення з міліціонерами, але отримую удар ззаду. Мене потягли на територію Софії, вкинули в калюжу, гасили цигарки в шию, відводили душу ударами...
А далі було знамените Шевченківське РУВС. Нас там було шестеро унсовців — катували всіх по черзі. При моєму побитті завели до кабінету товариша, сказали: поки не зізнаєшся, що отримували наказ бити міліцію і кидати каміння, битимемо твого друга. Причому при побитті присутня була жінка, міліціонери пили шампанське...
Наступного ранку був суд і постанова: п’ять діб. Нам сказали: «За ці п’ять діб ми вас розкрутимо на п’ять років». А в цей час троє народних депутатів від УНСО (Олег Вітович, Юрій Тима, Роман Іллясевич. — Ред.), а також Степан Хмара і генерал козацтва Володимир Мулява вимагали від міліцейського керівництва лікарів для нас. Мені викликали «швидку», відвезли в якусь із лікарень. Звідти я втік. А через дев’ять днів знову брав участь у поминальній акції. І якби в той день відбувалися такі самі події, я, як і мої побратими, із таким же натхненням узяв би в них участь... Інакше бути не могло!»

В ОБОРОНІ ЦЕРКВИ

«Унсовці — найвиразніші парафіяни УПЦ КП»

За 20 років існування УНСО не раз активною дією засвідчувала свою чітку релігійну належність до Української церкви. «У цьому сенсі унсовці — чи не найбільш визначені й виразні парафіяни, котрі неодноразово відстоювали і захищали фізично УПЦ Київського патріархату», — каже в коментарі «УМ» архієпископ Житомирський і Овруцький Ізяслав. УНА–УНСО брала під свій захист резиденцію митрополита Київського — Володимирський кафедральний собор. А у 1992 році сотня стрільців УНСО захопила адміністративний корпус Києво–Печерської лаври з метою передачі її УПЦ КП. Але в церковні справи втрутилось вище керівництво країни і змусило унсовців залишити територію Лаври.
Загалом же УНА–УНСО допомогла відстояти для УПЦ КП десятки храмів по всій Україні.

«Москалі погрожували з нас живцем дерти шкуру»

Як УНСО допомагала грузинам в Абхазії протистояти Росії

Психічна атака народної пісні
Навесні 1993 року керівництво УНА–УНСО прийняло рішення надати допомогу грузинському народові у війні з Росією за територію Абхазії. Підрозділ українців «Арго» під керівництвом сотника Устима (Валерія Бобровича) влився в ряди Сухумського батальйону морської піхоти Міноборони Грузії. «Ми всі були схвильовані, немов вирушали на весілля, а не на війну», — згадує полковник УНСО Валерій Бобрович.
Одразу загін унсовців прийняв бойове хрещення — на рейді міста Сухумі. Унсовцям із зенітної установки вдалося потопити російський військовий катер та перешкодити висадці російського десанту. Подібних успішних операцій на рахунку унсовців було чимало. Більшість боїв відбувалася в населених пунктах, у складних гірських умовах, у субтропічному кліматі.
Ігор Мазур (Тополя) пригадує свій перший бій, у якому в нього, як на зло, заклинило автомат. І про те, як його тричі ховали в Абхазії: кожного загиблого вояка високого зросту (а Тополя має понад два метри) асоціювали з цим прикметним українцем. Ніколи не забуде Ігор і бій, коли втратив друга Віктора (Шкоду), з яким воювали разом у Придністров’ї.
Траплялися критичні ситуації. «Нас притисли до урвиська, виходу не було, тільки прориватися, — пригадує сотник Устим. — Тим більше що нас москалі попереджали: «Хахли, в плєн не здавайтєсь, ми с вас живих шкуру драть будєм!». Думаю собі: хай же хтось першим встане, а далі буде легше. Коли дивлюся: посеред розстрільні почало щось підійматися із землі. Складалося враження, що це телескопічна антена розгинається. До мене дійшло: це стрілець Тополя — худий, виснажений довгим переходом, високий. Стискаючи автомат, він заспівав звичайну народну пісню «Ой у полі криниченька» — першу, яка в цю страшну хвилину спала на думку. І сталося диво: вся розстрільня, як один, піднялася на повний зріст і пішла вперед. Саме пішла, а не побігла, стріляючи з автоматів від стегна. І співаючи. Хоча це був, швидше, не спів, а гарчання. Таке психічне збудження — на межі істерики! Ніколи не вірив в ефективність психічної атаки. Але тут спрацювало — вороги почали розбігатись».
Найважчими ж виявилися бої у передмісті Шроми. «У цьому протистоянні ми втратили двох хлопців — обом мені довелося закривати очі, — пригадує в інтерв’ю «УМ» Тополя. — Семеро наших бійців було поранено, зокрема й Устима. Всю ніч ми виходили горами, виносячи вбитих і поранених».
Усього в боях із російськими загарбниками в Абхазії загинуло семеро українців. Шістьох поховали в Україні. «Інакше склалася доля Цвяха, — розповідає Бобрович. — Його батько, ройовий Обух, захотів, щоб сина поховали в Сухумі, адже він загинув, захищаючи цю землю. Цвяха урочисто, з військовими почестями, поховали в місцевому парку. Незважаючи на постійну загрозу артобстрілу, вшанувати пам’ять унсовця прийшли сотні мешканців. Згодом Сухумі впав. Росіяни вже наступного дня, дізнавшись, що в парку поховано українського воїна, викопали труну й викинули її в море. Хвилі прибивали її назад до берега, і тоді нелюди під крики та кривляння п’яної козачні розстріляли домовину із гранатомета...»
Чача за Геленджик
Грузинське місцеве населення приймало унсовців, наче рідних, із великою шаною та вдячністю. «Якось ми мали зупинитися в одного грузинського свана в горах. І віце–полковник–грузин нас попередив: цей сван — дуже бідна людина, у нього всього п’ять баранів, а дітей — ще більше. Але він останнього барана заріже, коли дізнається, що ви — українці. Тому відмовляйтеся від вечері. І дійсно: тільки ми прийшли, а господар уже барана тягне різати. Ми врятували життя барану, відмовившись від пригощання. Але приємно було, безумовно», — ділиться спогадом сотник Устим.
Ще один показовий випадок із Бобровичем стався кілька років тому в Тбілісі: «Мене запросили на телебачення поговорити про російсько–грузинські відносини. І я сказав: «Мир на Кавказі запанує лише тоді, коли між Україною та Грузією буде встановлено сухопутний кордон у районі Новоросійська». — «І Геленджик наш?» — питає ведучий. — «Ваш–ваш», — кажу. А наступного дня я зайшов у магазин купити чачі як сувенір додому. Продавчиня питає: «А це ви нам учора Геленджик віддали?». «Я», — кажу. — «Слухайте, це погана чача. Ми вам принесемо іншої, гарної». Тут же мені пляшки несуть, і грошей не захотіли брати: «Це вам за Геленджик».
* * *
За участь у війні в Абхазії 27 унсовців (семеро — посмертно) відзначено державними нагородами Грузинської Республіки. Про бойові дії УНСО в Абхазії відомий журналіст грузинського походження Георгій Гонґадзе, який сам був поранений у боях за Сухумі, зняв документальний фільм «Тіні війни». Щороку до України з Грузії приїжджає делегація, аби вшанувати пам’ять загиблих: хлопці на кладовищі відзначають День штурму Шроми.
В Україні ж на державному рівні воліють не згадувати про участь наших хлопців у тій війні. Верховна Рада «спеціально для УНСО» змінювала Кримінальний кодекс, аби посилити карну відповідальність за найманство у війнах за кордоном...

«На наші блокпости водили дітей, щоб показати синьо–жовтий прапор»

Як УНСО відстоювала українське Придністров’я

На початку 1990–х, коли спалахнув конфлікт у Придністров’ї, влада України відмовила в підтримці українському населенню цього краю, яке було не проти відійти від Молдови й увійти до складу історичної Батьківщини. У ПМР з’явилися російські козаки, щодо українського населення Придністров’я посилилися утиски, виникла загроза з боку Румунії. Відтак УНА–УНСО вирішила надати співвітчизникам мілітарну допомогу, й 1992 року у Придністров’ї з’явилися унсовці. Загалом за час війни їх через цю «гарячу точку» пройшло понад тисячу.
«Ми відчували, що там вершилася історія, тому й поїхали у Придністров’я. Усвідомлювали, що українці борються за свою територію, і ми маємо бути там», — пригадує член проводу УНА–УНСО Ігор Мазур (Тополя). Часто відбувалися раптові напади, терористичні акти проти проукраїнського населення та його захисників. «Та війна точилася «у садках», бо лінія фронту між придністровцями й молдаванами проходила здебільшого садами. Замінованими були величезні площі, а зброю можна було купити просто на базарі — що в Тирасполі, що в Кишиневі. Як і проїхати з одного ворогуючого міста в інше з автоматом», — каже Тополя.
Довелося унсовським загонам разом із частинами Чорноморського козацького війська прийняти і найважчий бій за місто Бендери, окуповане напередодні військами Молдови та загоном поліції особливого призначення. «Молдавани, відступаючи, намагалися зривати свою злість на мирному населенні, — пригадує Тополя. — Штурм якраз збігся в часі зі шкільними випускними. На один із таких вечорів увірвалися молдовські терористи й розстріляли хлопців–випускників».
«Поява в Придністров’ї УНСО викликала величезне піднесення серед місцевого українського населення, — розповідає учасник тих подій Владислав Мирончук. — Над сільрадами замайоріли жовто–блакитні прапори, стала частіше лунати українська мова. Місцеві мешканці приїздили до нас, щоб показати дітям їхні рідний державний прапор і українських добровольців, у шапках–мазепинках і з автоматами, які приїхали їх захищати. У Придністров’ї почали з’являтися українські православні церкви й священики Київського патріархату».
Побував тоді в Придністров’ї і голова УНА–УНСО Юрій Шухевич. «Ми приїхали в село Рашків, де розташовувалися унсовські казарми, штаб і вишкільний центр. Це було українське за духом село: у ньому є церква, де вінчався Тиміш Хмельницький, — згадує пан Юрій. — Атмосфера була особлива: усюди автоматники охорони, і щохвилини можна втрапити під обстріл. Але в Рашкові на віче зібрався цілий майдан синьо–жовтих прапорів. Ця атмосфера — з одного боку, прифронтова, а з другого — домашня, українська — запам’яталася багатьом».
За участь у тій війні близько півсотні унсовців були нагороджені урядовою медаллю «Захисник Придністров’я». А завдяки унсовському сприянню у Придністров’ї почали з’являтися українські школи, культурологічні товариства, виходити газети українською
мовою.

КОМЕНТАРІ
Юрій Шухевич, голова УНА–УНСО:
«УНСО для мене — як рідна дитина»
— Я був причетним до творення УНА–УНСО, тому для мене ця організація — як рідна дитина. Пам’ятаю присягу 19 серпня 1991 року у Львові перших сорока унсовців, готових щохвилини йти на поклик. Таких хлопців ми мали в перші ж дні близько двох тисяч. А ще — тисячі людей, які завжди допомагали в нашій роботі. Тоді, в 1990–х, ніхто не мав такої сили і впливу, як УНСО. І наші акції про те свідчать.
Скажімо, ми припинили намагання обласної ради Закарпаття створити вільну економічну зону з подальшою автономією. Потім було Придністров’я, яке стало доброю школою для хлопців. Згодом — відправлення нашого експедиційного відділу «Арго» на війну в Абхазію. У тій війні унсовці своє зробили — то була наша історична місія. Бо ми знали: сьогодні Росія претендує на Тбілісі, а завтра — на Київ. Щоб москалі відчули, що є сила, яка готова чинити опір тут, в Україні, ми мали допомогти грузинам. Бо ж не думайте, що Росія хоче багато. Росія хоче все!
Грузини ж і досі вдячні українцям за те, що ми тоді єдині простягли їм руку допомоги. Пам’ятають про унсовців і москалі. Бо якщо раптом що–небудь трапиться, одразу кричать: «УНСО!». І пізніше участь декого з наших у Чечні нагнала на москалів страху. Їхня агентура працювала: почалися провокації, репресії. Більшість керівництва організації опинилась за ґратами (як, скажімо, після 9 березня 2001 року), і це призвело до того, що УНСО стало занепадати. Нас намагалися скомпрометувати — діями Корчинського, діями Шкіля. Усі ці події призвели до того, що теперішня УНСО не має тієї сили в українській політиці, як раніше.
Але в нас, безумовно, оптимізм не згас. Я вірю, що спад нашої активності — явище тимчасове. Приходить час, коли у суспільстві з’являється попит на людей, готових воювати, віддати своє життя за народ і Батьківщину. Зараз такої потреби начебто немає, але вона може виникнути у будь–який момент. І, повірте, в Україні є досить людей, у чиїх жилах нуртує козацька кров.

Грігол Катамадзе, посол Грузії в Україні:
«Захищаючи Грузію, унсовці захищали й Україну теж»
— Мені хотілося б привітати УНСО з 20–ю річницею від усієї моєї країни — від щирих друзів. Грузинський народ ніколи не забуде те, що українці–унсовці стали пліч–о–пліч із нами, коли грузинам було дуже важко. Представники УНСО були там, де вони, я переконаний, і мали бути. Захищаючи Грузію, унсовці захищали й Україну теж. Якби тоді не зупинили агресора, то я не впевнений, що він не пішов би в Україну. Коли питають, що в українців та грузинів є спільного, я відповідаю: дух свободи. І цей дух ніхто не зламає.
20 років — це чималий термін. Багато подій трапилося за ці роки і в Україні, і в Грузії. Але я впевнений, що зусилля, які докладають для розбудови Української держави представники УНСО, йдуть на користь майбутньої сильної України.
Андрій Середа, лідер рок–гурту «Кому вниз»:
«Знати людей, руки яких омиті кров’ю ворога, почесно для мене»
— До УНА–УНСО я ставлюся здебільшого романтично, адже ніколи не мав такого задоволення — перебувати в окопах, стріляти у ворога. Але УНСО мене завжди приваблювало. Унсовці знають, що кожна людина зі своїм фахом має бути на своєму місці: якщо вмієш стріляти — ти маєш стріляти; якщо вмієш грати музику — маєш грати. Окрім того, в УНА–УНСО завжди був демократичний принцип (ще з часів Корчинського): людина будь–якої національності, якщо вона відчуває свою приналежність до України, може бути в УНСО. Це була єдина організація, яка, окрім вишколу, крім вміння тримати зброю в руках, патріотичних переконань, мала ще й гарне почуття гумору. Тому все, що вони робили, було весело.
Наша група нагороджена унсовським Пустельним хрестом. Ми висвячені в лицарі ордену УНА–УНСО. Для нас це велика відповідальність, обов’язок тримати високу планку — свідомо і чесно. Думаю, нас обрали, тому що наша команда ніколи не збивалася на манівці, ми консервативні. «Кому вниз» ніколи не втручалися в справи УНСО, ми просто завжди були поруч як люди, які однаково мислять і мають спільну мету. Якщо ти будуєш державу, ти маєш усвідомлювати, хто проти тебе, а хто — за. Тому для мене знати цих людей, руки яких освячені роботою, омиті дурною чорною кров’ю ворога, — це почесно. І приємно, що такі люди існують.

ДОВІДКА «УМ»
УНСО — Українська народна самооборона — була створена Українською національною асамблеєю 19 серпня 1991 року для боротьби з ГКЧП, що «постав» в Москві. Так народилася відома в народі змичка УНА–УНСО. Організація стала популярною завдяки активній позиції спротиву російській колонізаційній політиці.
Серед засновників та керівників УНА–УНСО було чимало видатних українців, як–то політв’язні Юрій Шухевич і Анатолій Лупиніс. Дієвими членами організації були художник Данило Нарбут, скульптор Микола Фуженко.
У 1994 році УНА–УНСО провела трьох депутатів до Верховної Ради — Юрія Тиму, Олега Вітовича та Ярослава Ілясевича. На перше засідання парламенту унсовці демонстративно прийшли у військових камуфляжах.
За 20 років держава неодноразово намагалася заборонити діяльність УНА–УНСО; активісти зазнавали гонінь, потрапляли за ґрати. У 1995 році проти чергової заборони організації її активісти оголошували тривале голодування.
Не обійшли організацію і внутрішні кризи та розколи. За останні десять років лави УНА–УНСО залишило чимало активістів (на їхнє місце прийшла амбітна молодь).
У різні роки УНСО очолювали Дмитро Корчинський (який номінально завжди був заступником голови), Олег Вітович, Андрій Шкіль. У 2004 році УНА, що переживала кризу, насадили провокатора Едуарда Коваленка; він намагався підпорядкувати патріотичну організацію політиці «ляльководів» від влади.
У 2005 році було покладено початок нового відродження — з’їзд обрав головою УНА–УНСО Героя України Юрія Шухевича, який очолював Асамблею–Самооборону у час її створення 1991 року. Нині хлопці проводять вишколи й готуються до нових буремних подій у житті України.

ЩОБ ПАМ’ЯТАЛИ

«Життя триває. Точиться війна...»

До 20–річчя Народної самооборони гурт «Рутенія»
й УНСО записали спільний музичний альбом
Незабаром світ побачить новий альбом гурту «Рутенія» — він має назву «Хто живий» і присвячений 20–річчю УНСО. Поруч із композиціями гурту звучатимуть авторські та народні пісні, виконані унсовцями. Буде тут і знаменитий «Марш УНСО» («Лишайся, мила, не плач, кохана...»), який співає Андрій Бондаренко (Поляк), і «Реквієм» Франка у виконанні Василя Лютого. Про батальйон Шрома, скажімо, співатиме Максим (Чайка), який пройшов п’ять воєн. «Абхазький вальс» вестиме сотник Устим — Валерій Бобрович, учасник російсько–грузинської війни. На диску навіть можна буде почути священика — протоієрей Роман був із хлопцями в Абхазії. Ще один яскравий спомин про ті часи — «Ой у полі криниченька» у виконанні Ігоря Мазура (Тополі): із цією народною піснею хлопці якось вступали в бій.
Чимало з представлених композицій — данина пам’яті покійним побратимам. На диску звучать пісні у виконанні Анатолія Лупиноса, Руслана Зайченка, Костянтина Єрофеєва.
«На мою думку, вийшла хороша збірка чоловічих пісень, — каже лідер гурту «Рутенія» Анатолій Сухий. — Такий спільний диск — не випадковість. Ми завжди симпатизували унсовцям. Їм подобається наша музика, а нам — унсовський стиль життя і світосприйняття».

Україна молода

Равнєніє на трибуну


Ліна КОСТЕНКО, газета ДЕНЬ
ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата — повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?!
Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад.
Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, — то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі.
Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.
Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони, — теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя.
Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.
Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.
Так що, мабуть, це було слушне рішення — скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми — ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть.
Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки.
Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму.
Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами.
Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів.
Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників.
Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.
Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!» Слідом — кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!»
У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе.
Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі.
І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі — оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.
Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиѓзаѓ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер — собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі.
Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп «Беркути» і «Грифони», обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту.
За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів.
Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою.
Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»
Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць.
Країною проходить всеукраїнська акція «Україна — 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями.
Неважко здогадатися, якими


МАЛЕНЬКА ПАРТІЯ СНАЙПЕРІВ



вівторок, 9 серпня 2011 р.

Фанати "Динамо" та "Карпат" побили охоронця стадіону через зірваний банер Шухевичу та Бандері


Під час матчу 5-го туру української Прем'єр-ліги між київським "Динамо" та львівськими "Карпатами" стався неприємний інцидент. На 65-й хвилині поєдинку, який проходив на стадіоні ім. Валерія Лобановського, прямо на бігових доріжках трапилася серйозна бійка. В результаті один чоловік потрапив у лікарню з підозрою на перелом шийних хребців.

Федерація футболу України тим часом у черговий раз спантеличилася питанням: може, варто повертати на стадіони "Беркут"? 
А все сталося так. Фанати "Карпат" розгорнули у своєму секторі кілька прапорів із зображенням Романа Шухевича і Степана Бандери. До львівського сектору підбіг невідомий чоловік років 45. Недовго думаючи він схопив прапор і почав тягнути його вниз. Про що згодом пошкодував - реакція пішла блискавично.
- З львівського сектора вибігли декілька чоловік і накинулися на ініціатора бійки з кулаками, - розповідають очевидці.
- На підмогу львівським фанам збіглися вболівальники "Динамо". Гарненько провчивши провокатора, всі швидко розійшлися по своїх секторів, залишивши чоловіка лежати на біговій доріжці.
Невідомо, скільки б ще він "відпочивав" під сектором, якби не сербський легіонер "Динамо" Мілош Нінковіч, який разом зі стюардами почав кликати лікарів. Через кілька хвилин до побитому підбіг і Артем Мілевський.Поки лікарі чаклували над жертвою, фанати "Карпат" голосно скандували "Комуняку на гіляку!". Після огляду лікар виніс невтішний вердикт: підозра на перелом шийних хребців. Потерпілому наклали шину на шию, завантажили на носилки і на реанімобілі відправили до лікарні.
За попередньою інформацією побитий чоловік працював у структурі клубу. А порвати прапор він зважився за своєю ініціативою.
У той же час вболівальники впевнені, таким чином їх намагаються дискредитувати перед керівництвом "Динамо".
Це була чистої води провокація. Той, хто це затіяв, прекрасно знав, що фанати не зможуть спокійно дивитися на свавілля і вибіжать на підмогу, - каже вболівальник Роман.
- А тепер, коли все сталося, можна дискредитувати фанатів. Мовляв, вони ж могли і на полі вибігти, зірвати матч і взагалі їм головне побитися, а не футбол. Все це зроблено для того, щоб знищити фан-сектор.
ОФІЦІЙНО
Як повідомило анонімне джерело в київському "Динамо", потерпілий був водієм клубу, який знаходився на стадіоні в неробочий час не при виконанні службових обов'язків.
- Конфлікт він спровокував за своєю особистою ініціативою. Він негативно ставиться до Шухевича і націоналістичної символіки. Коли він побачив подібні прапори на трибуні "Карпат", спробував їх зірвати. За що і поплатився. На щастя, нам вдалося заспокоїти вболівальників. За своє хамську поведінку співробітник клубу вже звільнений. Діагноз "перелом хребта" не підтвердився. У нього струс і численні садна.
КОМЕНТАР МІЛІЦІЇ
- Порядок на матчах забезпечують стюарди. Тому коментувати що-небудь з цього інциденту ми не можемо. До міліції ніхто не звертався, заяви не надходили, - повідомили в прес-службі УМВС в Києві.

http://galsports.com/News.aspx?id=8172

пʼятницю, 5 серпня 2011 р.

Суддя Кірєєв постановив арештувати Тимошенко


Печерський райсуд близько 16-ї години вирішив арештувати Юлію Тимошенко. Головуючий Родіон Кірєєв, таким чином, задовольнив клопотання прокурорів.
Екс-прем'єр попросила правоохоронців не вдягати на неї наручники і не чинила супротиву, коли її виводили із зали суду. Прихильники опозиціонерки намагалися не випустити автозак із Тимошенко з Хрещатика, але проти них виставили кілька сотень бійців "Беркуту" та "Грифону". Одна людина потрапила під колеса автозаку, є побиті. Утім, столична міліція заявляє, що скарг на порушення правопорядку під час арешту Тимошенко не зафіксовано.Юлія Тимошенко вітає своїх прихильників в залі суду. Це перші секунди після оголошення рішення про взяття під варту екс-прем'єр-міністра. Вже тут розпочинаються перші сутички зі спецпризначенцями з "Беркута".
На Хрещатику мітингарі-БЮТівці блокують виїзд з подвір'я Печерського суду. Тут і кров, і сльози, і непритомні люди на землі.
Силою беркутівці розчищають шлях для автозака з арештованою Тимошенко. Спецавто повільно рухається Хрещатиком в оточенні сотень спецпризначенців.
Арешту Тимошенко зажадала вдень прокуратура, вустами Лілії Фролової, під час допиту свідка - прем'єр-міністра Миколи Азарова.
Лілія Фролова, представник державного обвинувачення: "Не реагує підсудна на зауваження. Зловживає наданим їй правом. Висловлює образливі слова до учасників процесу, головуючого та ... До речі, це є одна з підстав для зміни запобіжного заходу".
Юлія Тимошенко, прем'єр-міністр України (2005, 2007-2010): "Прокуратура із-за того, що я задала незручні питання Азарову про корупцію, РУЕ, заявила про санкцію - зміну на арешт. Тут не питання - чи арештують, чи ні. Тут питання - за що? За що арешт? За що кримінальна справа?"
Під час допиту Микола Азаров засвідчив - газова угода підписана Тимошенко, завдала збитків "Нафтогазу". Натомість, Юлія Тимошенко заявила, що причина невигідних контрактів - залучення в якості посередника компанії "РосУкрЕнерго" за часів роботи в уряді Азарова. Також, сьогодні в суді свідчив екс-мінстр з питань надзвичайних ситуацій Володимир Шандра.
Юрій Усов, адвокат Юлії Тимошенко: "Он однозначно сказал, что вопрос об утверждении директив Кабинета министров на заседании не рассматривался. И директивы Кабинета министров не ставились на голосование".
Також, за викликом суду, прибув міністр енергетики і вугільної промисловості Юрій Бойко. Але дати свідчення не встиг - суд оголосив перерву, а потім арештував Тимошенко.
Правоохоронні органи не дають інформації, де саме зараз утримують Тимошенко. Захисники екс-прем'єра впевнені - вона у Лук'янівському СІЗО. Під його стінами соратник Тимошенко зачитує журналістам її записку.
Сергій Власенко, народний депутат БЮТ-Б: "Хочу зробити заяву у зв'язку з реалізацією плана Януковича по моєму арешту. Зрозуміло, що це розправа з політичним опонентом. Але я не про це. Я хочу заявити, що у мене немає жодної схильності до самогубства. Трюки, які вони вчинили з Кирпою та Кравченком, їм повторювати не варто".
Адміністрація Президента поширила заяву, у якій вустами прес-секретаря глави держави спростовує причетність Банкової до сьогоднішнього арешту Тимошенко. Наступне судове слухання призначене на 8 серпня.
Олександр Аргат, Андрій Жигулін, Ірина Герасимова, 5 канал. 




5 канал

середу, 3 серпня 2011 р.

Юрій Шухевич: Рішення суду щодо мого батька - це спроба шапкою затулити сонце



Учора Вищий Адміністративний суд залишив у силі судове рішення Донецького апеляційного адміністративного суду про незаконність присвоєння Роману Шухевичу звання Герой України.
Рішення суду не викликало шоку. Воно було прогнозованим. Влада, схоже, моделює історію за зразками радянської історіографії. Але ми скористалися нагодою, щоб поговорити про Романа Шухевича, якого радянська влада боялась так, що навіть вбивши його, тіло його не поховали, а спалили та розвіяли попіл, - із його сином Юрієм,  який приїхав на суд. 
На ваш погляд, суддя Штульман виявляв інтерес до вашого батька як історичної постаті чи йому просто належало виконати процесуальну частину у знятті звання Героя, що він і зробив?
Ніхто з них не хотів бачити тих персон, з яких вони знімали звання Героя (учора ВАСУ залишив без звання Героя і Бандеру - ред.). Там було багато порушень в суді першої інстанції. Ми звертали увагу на юридичні помилки, які були допущені донецькими судами у знятті звання Героя з Шухевича та Бандери. Але на це ніхто не звернув увагу. Вони, як я думаю, винесли замовне рішення. І замовлення, схоже, було з іншої держави.
Якби ви, як позивачі, привели в суд перед ясні очі судді Штульмана родичів Ірини Райхенберг, яку від гестапо ще дівчинкою врятував Роман Шухевич, і вони почали б свідчити на користь вашого батька, може, це змінило б сценарій судового розгляду?
Ну що ви? Так, в Києві живе син згадуваної вами Ірини. Але для чого? Про це не було мови. Була мова лише про те, що Ющенко видав незаконний указ. Питання йшло лише навколо цього. Але який механізм подальшого скасування президентського указу, невідомо. Так, Ющенко видав указ. Але на момент розгляду касаційних скарг президентом став Янукович. Тому, цікаво, як діятиме далі Янукович.
До речі, про Ющенка. Він повидавав укази про звання Героїв Шухевичу та Бандері, але не пояснив суспільству, половина якого мізками застрягла в СРСР, своє рішення. Де при цьому детальна, та навіть і перекладена російською, детальна біографія Шухевича або Бандери? Де художні фільми? Де велика роз’яснювальна кампанія?  
Згоден, що втрачено багато часу. Але це не означає, що теперішня влада може так безвідповідально ставитися до цих пиУНІАН тань. Не забувайте, що Україна є єдина. Є мільйони людей, які зовсім інакше дивляться на постать Шухевича та Бандери, ніж українську суди. Треба зважати на це. Нашим очільникам слід хоча би для себе вивчити цю історію та відповідно реагувати. Бо значна частина українців не є совками та трошки інакше дивиться на нашу історію. Рішення судів - це спроба шапкою затулити сонце. А це не вдасться, бо все більше людей усвідомлюють себе українцями, які розуміють, що ми маємо свою історію. Вона не написана в Москві. Не написана в Варшаві. Вона написана кров’ю та стражданнями мільйонів людей, серед яких є Бандера та Шухевич. А зараз тільки тривають спроби її сфальшувати.
Я порівняла, що написано про вашого батька у російській Вікіпедії та в українській. А саме , як подають період співпраці з німцями російські укладачі та українські. Різниця відчутна. Вам не здається, що слід дати ясне тлумачення цього періоду – співпраці із німцями?
Погоджуюсь.
Ваш батько співпрацював із Абвером ще до 1940 року?
Так. Він не міг не бути на боці Німеччини (немає значення якої - гітлерівської чи кайзерівської), бо це був наш природній союзник у тій ситуації, що склалося. Ані Польща, ані Франція не могли нас підтримати. Хочеш чи не хочеш, інших союзників нам не було дано. Союзників не обирають, союзників Бог дає.   
Батько брав участь у створенні та навчанні батальйонів «Нахтігаль» та «Роланд»?
Так.  Їх було вісімсот людей.  Але зазначу при цьому, що російські військові формування, які співпрацювали із німцями, налічували понад два мільйони. Їх в Росії не анафеметизують. Бо розуміють, що вони воювали не проти Росії, а на боці німців проти Союзу.
От ми з вами говоримо про Бандеру, Шухевича... В Рангуні (зараз Янгон, колишня столиця Бірми – авт.) стоїть мавзолей Аун Сану,  який формував на боці японців частини, що воювали з британцями. Тобто на боці гітлерівської коліції. Аун Сан загинув в 1947 році, а 1948 року, завдячуючи армії, заснованій ним, Бірма була проголошена незалежною. І бірманці побудували йому мавзолей.
Йдемо далі. Чандра Бос, лідер індійського визвольного руху, також формував відділи, які на боці японців воювали з англійцями. Він загинув у автокатастрофі в 1946 році... Він вважається національним героєм Індії. В Іраку в Багдаді одна з центральних вулиць названа ім`ям Рашіда Гайлані, він підняв повстання проти британців, яке було подолане. Гайлані зумів дістатися з Туреччини в Європу, з арабів сформувалися частини для корпусу F, які на Північному Кавказі готувалися до того, коли німці подолають Кавказький хребет, то підуть на Близький Схід воювати з ними проти британців. Нарешті, згадаємо Гамаль Абдель Насер співпрацював з італійцями, пропонував послуги Гітлеру. Пройшов час - Насер став президентом Єгипту та героєм Радянського Союзу. Ці люди воювали за незалежність своїх держав, не нехтуючи таким союзником як Німеччина, і це не заважає їм бути героями своїх держав, а декому і героєм СССР. Про те мовчать…
Ваш батько на фотографіях виглядає жорстокою людиною. Дивно читати, що він любив Шопена ще й вчився в консерваторії. Яким він вам запам’ятався?
Він гарно грав на фортепіано. Йому пророкували велику кар’єру піаніста.  Він не був жорстокою, але був твердою та дисциплінованою людиною.
А Роман Шухевич не був бабієм?
Вибачте?
Ну він же подобався жінкам?..
Часу у нього на це зовсім не було...
Тепер запитання про вас. У 1948 році вас, 15-річного, схопили, коли ви хотіли викрасти рідну сестру з інтернату Донецька. Ви хотіли забрати сестру, бо ваш тато побоювався, аби інтернат не зіпсував їй мізки?
Так. Я вже сам втік з інтернату з Чорнобиля, приїхав до Львова, підпілля було потужним, я знайшов батька. Він був дуже радий, і попросив мене із його зв’язковою забрати сестру. Бо сестра не поїхала би з інтернату з незнайомою людиною. Тоді сестра далі їхала би із зв’язковою. А я би добирався на дахах вагонів. Там мене і схопили.  Дали десять років таборів.   
Але сестра повернулася після технікуму до Львова і паростки радянської пропаганди вивітрилися з неї дуже швидко.
Де ви зустріли новину про вбивство батька?
У таборі. Мене привезли на упізнання.
Це питання я задавала всім воякам УПА, котрі залишилися живими. СРСР у часи УПА вже був надпотужною державою із атомною бомбою. На що розраховували хлопці з криївок?
Атомна бомба не допоможе, коли країна йде до внутрішнього розпаду. Мій батько завжди вірив, що СРСР розпадеться. Він ніколи не сумнівався, що Україна буде незалежною. Інакше він би не віддав своє життя цій боротьбі.
Розмовляла Маша Міщенко

Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича