вівторок, 30 березня 2010 р.

Миколу Коханівського відправили в СІЗО


Всі уже знають, що вчора Миколу Коханівського залишили під вартою. Повідомляється, що на два місяці.

Уявіть собі: двоє хлопців побилися на дискотеці. Один другому губу роз’юшив. Два місяці в СІЗО, а потім строк до 4-х років? Звісно, з хлопцем такого не трапиться. А чому? Тільки тому, що він не Коханівський, не руйнував Леніна, а той, кому він роз’юшив губу, - не родич Табачника. Тобто - "заказуха" і розправа над політичним опонентом у чистому вигляді.

Засідання, оголошене як відкрите, було призначене на другу годину. Але почалося о 12:30. Так зробили навмисно, щоб не встигли зібратися преса і громадськість. Не повідомили навіть адвоката Сидора Кізіна і спробували провести процес без нього, але він якось зумів дізнатися, терміново виїхав і все-таки потрапив на процес.


Нікого, в т.ч. журналістів, не пропускали у будівлю суду, а пікетувальників взагалі залишили за воротами.

Під залою засідань, зокрема, стояли капітан І рангу Євген Лупаков і полковник у відставці Ігор Лісодід, якого 21 листопада минулого року за фарбу, кинуту у пам’ятник Леніну, по-звірячому побили комуністи. Він отримав струс мозку, довго лікувався, відомі імена нападників - але ніхто за скоєне не відповів. А Коханівський, виходить, має сидіти.

Журналістів і громадських активістів ставало все більше. Потроху вони "просочувались" у будівлю суду (більшість буквально по одному провели нардепи).


Незважаючи на подання трьох нардепів, щоб Коханівського віддали їм на поруки, незважаючи на те, що він ніколи не ховався і не ухилявся від слідства, незважаючи ні на що - 2 місяці СІЗО. Адвокат, звісно, подасть апеляцію. Звісно, будуть акції протесту.

Микола тримався молодцем, посміхався. Із зали засідання постійно було чути вигуки пікетувальників: "Свободу Коханівському!". На одному з їхніх плакатів було написано, що він - перший в’язень сумління за нової влади.

Коли Миколу автозаком вивозили з суду, всі кричали "Слава Україні! Героям слава!" і "Слава Нації!".

За матеріалами блогу Олени Білозерської


"Справа №4-868/10 ПОСТАНОВА
29 березня 2010 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі: головуючого судді - Горб І.М.
при секретарі - Левківській Н.В.
з участю прокурора - Перловської Г.В.
адвоката - Кізіна СВ.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в приміщенні суду подання слідчого СВ ТВМ-3 Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві про обрання запобіжного заходу - взяття під варту відносно
Коханівського Миколи Миколайовича, 25 травня 1971 року народження, уродженця смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області, громадянина України, українця, з незакінченою вищою освітою, розлученого, працюючого заступником голови Святошинської організації партії «Конгрес українських націоналістів», проживаючого за адресою: Київська область...
зареєстрованого за адресою: Київська область...
раніше не судимого,
встановив:

слідчим СВ ТВМ-3 Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві за згодою із заступником прокурора Шевченківського району м. Києва внесено подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту відносно Коханівського М.М., підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ст. 296 ч. 2 КК України.

Захисником Кізіним СВ. подано скаргу на незаконне затримання Коханівського М.М. з тих підстав, що на момент затримання Коханівського М.М. у слідчого Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві не було достатніх підстав для цього, оскільки Коханівського М.М. не застали при вчиненні ним злочину або безпосердньо після йото вчинення. Присутні під час інциденту працівники міліції, які були безпосередніми свідками події, не вбачали в діях Коханівського М.М. ознак злочину та не затримували його. В матеріалах справи, окрім заяви потерпілої особи, у якій вказується про вчинення злочину безпосередньо Коханівським М.М. повинні знаходитись пояснення семи очевидців події, з яких вбачається, що потерпілий ображав Коханівського М.М., напав на нього і спровокував бійку. У матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що на підозрюваному або на йото одягу, при ньому або в його житлі було виявлено явні сліди злочину. Крім того, затриманий Коханівський М.М. не вчиняв жодних спроб втечі або перешкоджання органам дізнання, суду щодо розслідування кримінальної справи, порушеної відносно нього. На момент затримання Коханівського М.М. слідчому було відомо про постійне місце проживання Коханівського М.М., а також, що останній є відомим активістом та громадським діячем, провідним членом опозиційної політичної партії і було встановлено особу підозрюваного у вчиненні злочину, то відсутня і така підстава для затримання, як не встановлення особи підозрюваного. Таким чином, на момент затримання слідчим Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві громадянина Коханівського М.М. не було достатніх і належних підстав для цього, передбачених ст. 106 КПК України.

Опитавши слідчого, який обґрунтовуючи подання, вказав на те, що Коханівський М.М. підозрюється у вчиненні злочину середньої тяжкості, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до 4 років, відносно Коханівського М.М. порушена ще одна кримінальна справа за ч. 2 ст. 296 КК України, по якій йому обрано міру запобіжного заходу у виді підписки про невиїзд, і вчинення нового злочину свідчить про продовження ним злочинної діяльності та те, що Коханівський М.М. може ухилитись від слідства та суду та продовжити злочинну діяльність, скаргу на затримання вважає необгрунтованою, оскільки підставою для затримання Коханівського М.М. став п. 2 ч. 1 ст. 106 КПК України, що очевидці прямо вказують на дану особу, що саме вона вчинила злочин; опитавши підозрюваного, який заперечував проти обрання відносно нього запобіжного заходу; заслухавши думку адвоката, який просив обрати Коханівському М.М. міру запобіжного заходу, не пов'язану з триманням під вартою, а у вигляді підписки про невиїзд з постійного місця проживання або особистої поруки народних депутатів України Шевченка А.В., Джоджика Я.І., Парубій А.В., заяви яких про те, що останні ручаються за належну поведінку Коханівського М.М. та за його явку за викликом і зобов'язання при необхідності доставити в органи дізнання, слідства чи суду на першу про те вимогу, було подано суду, з тих підстав, що Коханівський М.М. з моменту порушення стосовно нього кримінальної справи не вчиняв жодних спроб втечі та не вчинив жодної дії, спрямованої на перешкоджання органам дізнання, суду щодо розслідування кримінальної справи, а навпаки, з'являвся за першою вимогою, не вчиняв спроб ухилення від явки до органів дізнання, не переховувався, клопотав про відібрання пояснень у очевидців злочину, місце проживання Коханівського М.М. і його особу слідчому відомо, Коханівсьий М.М. не зловживає спиртними напоями, не вживає наркотичних засобів, не підтримує соціальні зв'язки негативного характеру і раніше ніколи не ухилявся від слідства, суду чи виконання судових рішень, характеризується позитивно та крім того, викладене в поданні слідчого є безпідставним, не підтвердженим ніякими доказами, а порушення кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст. 296 КК України, є безпідставним, оскільки слідчим не проведено належним чином дослідчу перевірку, без уваги останнього залишились поясненнями очевидців подій, не враховано, що саме неправомірні дії потерпілого Вороніна В. слугували причиною бійки між ним та Коханівським М.М., а також те, що Воронін В. добре знав Коханівського М.М. та мав з ним неприязні стосунки, тобто слідчий не з'ясував належним чином характер взаємовідносин підозрюваного та потерпілого, який є помічником та родичем Міністра освіти та науки України, а підозрюваний є відомим українським активістом, провідним членом опозиційної партії; вислухавши прокурора, який просив залишити скаргу на затримання без задоволення з тих підстав, що потерпілий прямо вказує на Коханівського М.М., як особу, яка вчинила відносно нього злочин і у слідчого були всі підстави для затримання Коханівського М.М,, а також підтримав подання про обрання міри запобіжного заходу та просив його задовольнити, враховуючи те, що Коханівський М.М. не мас постійного місця проживання в м. Києві, враховуючи тяжкість вчиненого злочину, а також те, що, будучи притягнутим до кримінальної відповідальності, Коханівський М.М. знову вчинив аналогічний злочин, а тому може ухилитись від слідства та суду, продовжити злочинну діяльність; вивчивши матеріали подання та справи, вважаю необхідним обрати запобіжний захід відносно Коханівського М.М. у вигляді взяття під варту, виходячи з наступного.
18 березня 2010 року СВ ТВМ-3 Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві порушена кримінальна справа відносно Коханівського М.М. за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України.
26 березня 2010 року Коханівський М.М. був затриманий в порядку ст. 115 КПК України, та допитаний в якості підозрюваного.
За наявною в справі постановою, 30.06.2009 року СВ ТВМ-4 Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві відносно Коханівського М.М. також порушено кримінальну справу за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 296 КК України.
Слідчий і прокурор
Наведені в поданні та матеріалах справи обставини свідчать про наявність достатніх підстав вважати, що підозрюваний Коханівський М.М. скоїв злочин, і перебуваючи на волі, може ухилитися від слідства та суду, продовжити злочинну діяльність та перешкоджатиме встановленню істині по справі.
Враховуючи наведене, особу підозрюваного, те, що Коханівський М.М., хоча й не притягувався раніше до кримінальної відповідальності, що він має постійне місце проживання, однак, підозрюється у вчиненні злочину середньої тяжкості, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до чотирьох років, з урахуванням наявності ще однієї справи, порушеної СВ ТВМ-4 Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві щодо Коханівського М.М. за ч. 2 ст. 296 КК України та з метою запобігти підозрюваному ухилитись від слідства та суду, перешкодити встановленню істини по кримінальній справі та продовжити злочинну діяльність, суд вважає за необхідне обрати підозрюваному Коханівському М.М. міру запобіжного заходу у виді тримання під вартою.
З огляду не вищевикладене, суд не вбачає підстав для задоволення заяв народних депутатів України Шевченка А.В., Джоджика Я.І., Парубій А.В., а також голови Секретаріату ВГО «Молодий народний рух» Воронова С. та голови ВГО «Молодий народний рух» Іляша Я., керівника проекту «Конфлікти і закони» Котомкіної О.Ф. щодо застосування до Коханівського М.М. запобіжного заходу у виді їх особистої поруки.
Також суд не знаходить підстав для задоволення скарги адвоката Кізіна С.В. на незаконне затримання Коханівського М.М., оскільки як вбачається з протоколу затримання від 26.03.2010 року, Коханівського М.М. було затримано в порядку ст. 115 КПК України, як особу, на яку прямо вказали очевидці, в тому числі потерпілий, що саме вона вчинила злочин, мотивами для затримання є попередження можливості сховатися від слідства та суду, забезпечити виконання вироку,
а тому затримання Коханівського М.М. с законним, здійсненим у відповідності до вимог ст.ст. 106, 115 КПК України.
Суддя Горб І.М. оголошує вирок суду
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 106,148, 150, 155,165, 165-1, 165-2 КПК України, суд постановив:
Обрати відносно Коханівського Миколи Миколайовича, 25 травня 1971 року народження, уродженця смт. Приазовське Приазовського району Запорізької області, громадянина України, українця, з незакінченою вищою освітою, розлученого, працюючого заступником голови Святошинської організації партії «Конгрес українських націоналістів», проживаючого за адресою: ,
раніше не судимого, запобіжний захід у вигляді взяття під варту і утримувати в Київському СІЗО Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в м. Києві та Київській області.
Скаргу адвоката Кізіна С.В.на незаконне затримання…
Контроль за виконанням постанови покласти на прокурора Шевченківського району м. Києва.
На постанову протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція до Апеляційного суду м. Києва.
Суддя підпис
Копія вірна".

понеділок, 29 березня 2010 р.

Російське суспільство шоковане. В будь-якому випадку винен Путін


За повідомленнями російських ЗМІ, в програмах московського радіо, присвячених вибухам в метро, пересічні громадяни висловлюють думку, що це справа рук російських спецслужб, метою яких є ще більше «закрутити гайки» суспільству, що «розперезалося», посміло критикувати і вимагати відставки Путіна.

Реакція на вибухи така, що навіть, якщо за атаками, що відбулися, дійсно стоять кавказькі моджахеди, російське суспільство сьогодні схильне до того, щоб звинуватити в цих вибухах Путіна і ФСБ.

10 років безперервного базікання про «перемогу» на Кавказі і «утихомиренні Чечні», під фактичне схвалення російським суспільством кампанії жахливого терору в Чечні, в результаті якої було вбито 250 тисяч мирних жителів, у тому числі і 42 тисячі чеченських дітей від немовлят до 11 річних, призвели до того, що війна розширилася далеко за межі Чечні.

Сьогодні все більше ознак того, що для російського суспільства наступив момент істини.

Цілком очевидно, що саме російське суспільство зовсім не хоче відповідати за скоєне лиходійство, за вбивство чверті мільйона людей. Тому, за законом жанру, повинен бути призначений головний винний. І ним, швидше за все, буде оголошений Путін, навіть, якщо із заявою про атаку в московському метро виступить бригада Шахідів «Ріядус Саліхийн».

Звідси й істерика Путіна, який після вибухів заявив, що терміново повертається до Москви і зажадав, як і 10 років тому, «замочити терористів в сортирі».

Проте грізне ворушіння білястими бровами і гіллястими рогами на лобі вже більше нікого не вражає. Виходить так, що за будь-яких обставин винен Путін.

«Якщо в результаті послідують заклики до влади про посилення і «закручування гайок», до збільшення фінансування силових структур, не залишиться і тіні сумніву, що ці вибухи — справа рук самих спецслужб, говорять пересічеі громадяни.

Рух суспільства до зміни неефективної, корумпованої системи путінської «вертикалі влади» наростає. Вимоги відставки Путіна звучать з усіх боків, зі усіх прошарків суспільства, навіть з його найближчого оточення. У цих умовах нинішня влада може зважитися на будь-які провокації і лиходійства, лише б залишитися при владі.

Довіри до нинішньої влади в багатьох громадян вже не залишилося», пишуть коментатори і журналісти.

«У Путінській Росії вибухи — це найважливіша складова частина політики. Путінська Росія почалася з вибухів будинків. І через 10 років ніякої зрозумілої версії цих вибухів, окрім «руки ФСБ», суспільство так і не дочекалося.

За 10 років так ніхто і не узяв відповідальність на себе, так і не сказав, мовляв, ми висадили, щоб добитися отого й отого. Дивовижна риса Путінської Росії — тероризм на умовах повної анонімності.

Відтоді тероризм в Путінській Росії здебільшого анонімний. Летять під укіс потяги, падають літаки, вибухають вагони метро — і ніхто не висуває ніяких вимог. Здогадайтеся, мовляв, самі, чого ми хотіли добитися. І ця голівудська страшилка триває вже 10 років.

Тепер навіть цікаво — чи скінчиться Путінськая Росія вибухами, як і почалася?», — запитує редактор опозиційною форму МСК Анатолій Баранов і укладає -

«Путінська Росія почалася з вибухів в Москві, Волгодонську і «навчань ФСБ» в Рязані. Путінська Росія висаджує себе 10 років з приводу і без.

Та заберіть же ж, нарешті, в дурня тротилову шашку!»

Відділ моніторингу КЦ

Теракт у московському метро. Бомбісти використовували гексоген


Федеральна служба безпеки вважає, що сьогодні в обох терактах в московському метро був підірваний гексоген, вибухи підготували і здійснили вихідці з Північного Кавказу.

Федеральна служба безпеки вважає, що сьогодні в обох терактах в московському метро був підірваний гексоген, вибухи підготували і здійснили вихідці з Північного Кавказу.

Як повідомив на нараді у Президента РФ Дмітрія Медвєдєва глава ФСБ Алєксандр Бортніков, за попередніми вискновками вибухотехнічної експертизи, вибуховою речовиною, застосованою при виготовленні бомб, був гексоген. Також глава ФСБ заявив, що, за попередньою версією слідства, теракти в столиці зробили терористичні угрупування з Північного Кавказу.

За словами Бортнікова, під час першого вибуху на станції метро "Луб'янка" спрацювала бомба потужністю до 4 кг, в другому теракті на станції "Парк культури" потужність вибухового пристрою склала від 1,5 до 2 кг. За даними розслідування, терористи, як вражаючі елементи, застосували нарубану на шматки арматуру і болти.

Відзначимо, що західні ЗМІ раніше повідомили, що російські власті покладуть відповідальність за вибухи в московському метро на чеченських терористів. За відомостями CNN, один з сайтів, пов'язаних з сепаратистами, вже розмістив заяву про відповідальність за ці вибухи. Який саме сайт це зробив, не повідомляється.

Як повідомив глава ФСБ на нараді у Президента, оперативні підрозділи ФСБ і МВС РФ у зв'язку з терактами переведені на посилений режим служби. По словах Бортнікова, здійснюється вся необхідна робота, щоб найближчим часом визначити коло осіб, які мали відношення до цього теракту, і зробити всі необхідні дії для виключення можливих провокацій в майбутньому.

Як додав Бортніков, працює федеральний оперативний штаб, здійснюються необхідні слідчі дії, порушена кримінальна справа за статтею 205 УК РФ (тероризм).

Як заявив Бортніков, версія про те, що теракти зробили терористичні угрупування, що мають відношення до північнокавказького регіону, поки вважається основною. Він пояснив ці висновки тим, що "на місці здійснення вибухів знайдені фрагменти двох террористок-смертниць". "За попередніми даними, вони мали відношення до місць мешкання Північного Кавказу", - заявив директор ФСБ.

Нагадаємо, що, по останнім даним МНС, два вибухи в метро забрали життя 37 чоловік, ще 73 отримали поранення різного ступеня тяжкості. В результаті вибуху на станції метро "Луб'янка" загинули 24 людини, 39 отримали поранення. Вибух відбувся в 07:56. В результаті вибуху на станції метро "Парк культури" (радіальна) загинули 13 чоловік, більше 30 отримали поранення. Другий вибух прогримів в 8:40.

Аратта

"Зустрів Табачника - дай йому підсрачника!"

суботу, 27 березня 2010 р.

Миколу Коханівського взято під варту!



26 березня 2010 р. в УНІАНІ відбулася прес-конференція з приводу репресій нової влади проти українських патріотів. Її провели Микола Коханівський, якого разом з адвокатом викликали до слідчого, адвокат Сидір Кізін, голова ГО «Люстрація» Олег Осуховський і нардеп Степан Хмара.
Приводом для прес-конференції було переконання адвоката, що Миколу сьогодні візьмуть під варту, що й справді відбулося двома годинами пізніше.
Коханівський, Кізін, Осуховський і кілька журналістів поїхали до слідчого у територіальний відділ міліції Шевченківського р-ну (вул.Баумана), де Миколу було заарештовано.

Начальник слідчого управління Шумейко Дмитро Олександрович дати коментар журналістам відмовився, порадив звертатися до прес-центру МВС (де відповіді після надіслання офіційного листа треба чекати 10 днів).

За матеріалами блогу Олени Білозерської.

понеділок, 22 березня 2010 р.

Волинським студентам хочуть «закрити рота»


Учасники «АнтиТабачної кампанії» на Волині, зокрема студенти волинських вишів, відчувають психологічний тиск у вигляді погроз про відрахування, – про це інтернет-видання «Волинська правда» повідомили у прес-службі кампанії.

«АнтиТабачна кампанія» на Волині згуртовує навколо себе членів різноманітних молодіжних організацій, зокрема «Опір молоді», «Центр ефективних комунікацій», «Національний Альянс» тощо, представників органів студентського самоврядування та просто активну молодь.

Дехто з учасників повідомляє, що, розповсюджуючи інформацію про кампанію у своїх навчальних закладах, зустрічає з боку адміністрації вузів опір або ж психологічний тиск у вигляді натяків чи погроз про відрахування, залякування студентів, поширення неправдивої інформації про організаторів акції, наголошуючи, що за ними неодмінно стоять певні політичні сили, – повідомили у прес-службі «АнтиТабачної кампанії» у Волинській області.

Організатори акції кажуть, що такі дії нагадують придушення інакодумності та свободи слова молодих людей за часів «кучмізму», коли лише за відстоювання власної активної позиції та висловлювання невдоволення до діючої влади через участь у різноманітних акціях, студентів-активістів відраховували з вузів чи позбавляли волі на декілька діб.

«Ми, студенти, члени молодіжних організацій, звертаємося до адміністративного корпусу волинських навчальних закладів та наголошуємо, що якщо такі прецеденти й надалі будуть мати місце, то змушені будемо звернутися із запитом до правоохоронних органів про те, чи такі дії є законні, виноситимемо запити на сесію облради, звертатимемось до Народних депутатів України тощо.

Все ж таки надіємось, що очільники навчальних закладів переступлять свій страх перед Міністром втратити «насиджене» місце роботи та лише сприятимуть розвитку кампанії.

Але найголовніше, ми будемо і надалі продовжувати поширювати правдиву інформацію про Міністра освіти і науки України українофоба Дмитра Табачника та вимагати його відставки, незважаючи на опір.

Адже є неприпустимим перебування на посаді Міністра освіти і науки України Дмитра Табачника, особи, котра провокує міжрегіональну і міжконфесійну ворожнечу, суб’єктивний погляд та висловлювання якого про історію України часто носить провокаційний характер і налаштовує населення східних і західних областей країни одне проти одного, діяльність якого може нанести невиправну шкоду вітчизняній науці, а також підвищити рівень корупції в українських університетах, як це було за часів роботи цього політика в Кабінеті Міністрів України протягом 2003-2004 років», – заявляють координатори акції.

волинська правда

неділю, 21 березня 2010 р.

Синя слизь замінила оранжеву чуму. Що далі?

Констатуємо результат: ніхто за підсумками виборів 2010 року не зміг би стати Президентом всієї України. Так воно сталося п’ять років тому, так воно залишилося і тепер. Переможець президентських виборів Віктор Янукович за офіційними результатами виборів переміг всього-навсього у дев’яти областях України. Той самий червоний пояс компактно проживаючих насильно зрусифікованих українців і українофобських росіян, яким нарешті перепало щастя, що їхній «зємєля» порулить Україною. За нього проголосувало в межах дванадцяти мільйонів, це при населенні в сорок шість мільйонів, з яких тридцять шість мають право голосувати, – результат чисто арифметичний, але не політичний.


Янукович – Президент частини України. Тобто кожний другий може сказати: «Це не мій президент, я його зневажаю, бо я його не вибирав» і тільки кожний третій може сказати навпаки. Ніхто з кандидатів другого туру так і не зміг набрати 50% плюс один голос, щоб заявити – мене вибрав український народ. Тобто, будь-хто з цих кандидатів набрав голоси менше половини народу, які не полінилися піти на вибори.


Українофоби радіють остаточній поразці «помаранчевої революції». Ті, хто вважає, що все тоді в 2004-му було недаремно, кажуть: «А чого ви радієте? Ми ще побачимо, чи вашому двічі несудимому з його чорноротою командою з Ганни Герман (Галини Стеців), Колі Азарова (Пахло) чи ефесбешних Коновалюка та Колісниченка вдасться забезпечити громадян європейським рівнем життя, подолати безробіття в країні, побудувати дороги, підняти соціалку, примусити своїх олігархів платити робочим нормальну зарплату, а не жебрацькі подачки. Ну і таке всяке. Президент - це той, хто повинен пахати на народ, а якщо такого не буде, а він буде собою самозакохано милуватись, то програє, як Ющенко чи Тимошенко.»


Оранжевою чумою були не люди, які вийшли на Майдан відстоювати свої права. Це сміливі і сильні люди. Оранжева чума - це всі ті політики, чиновники, перебіжчики, це вся та мерзота, яка примазалась до тих подій. Всі ті, що стояли на трибуні і тиснулись поближче до Ющенка, щоб потім після перемоги вимагати собі тепле місце. А якщо хтось з них не мав доступу запхати своє рило до державного корита так, як йому того хотілося, то тут же починав співати пісеньку про те, що Ющенко є нікчема, пасічник, глечечник, бандерівець, трипілець і так далі, і тому подібне. Оранжева чума - це ті, що прилипли, примазались до так званої «помаранчевої революції» і отруїли всі ці починання зсередини. Якщо я почну писати список всіх цих негідників, то це вже буде не стаття, а велика плахта розстрільного протоколу. І тому найголовніша помилка Ющенка, яка його згубила, - це питання роботи з кадрами. Він за своє життя так і не навчився працювати з людьми. Навіть його прем’єрська школа у Кучми йому не допомогла навчитись цієї премудрості. А хто-хто, але Леонід Кучма кадрове питання ставив наріжним каменем свого панування, і зрештою пішов він з політики переможцем, а не переможеним, як Віктор Андрійович.


Тому оранжева чума - це ті політики, які довели країну до того, що урка-рецидивіст через якихось 5 років замінює Ющенка на його троні. Якби ж Ющенко не літав у хмарах і розбирався в людях, то такого би не було.


Синя слизь замінює помаранчевих у владі. Синя слизь - це переважно агресивний, фашиствующий совок, що тримає в кулаці тих злиденних, що все життя голосували за «блок комуністів і безпартійних», роль якого зараз поки що відіграє Партія Регіонів. Але на відміну від зазомбованих виборців Сходу, які є більше такими тому, що ті, хто повинен займатись державною ідеологією, пустили цю важливу для української державності справу на самоплив, ті, хто ними маніпулює, є такими ж безпринципними, як і ті помаранчеві вожді, які розсварилися між собою, як тільки прийшли до влади у 2004 році. Чим синя слизь таких же жадібних до грошей і влади оточення Януковича краща за брехливих політиків «помаранчевої революції», котрі зрадили Майдан? – Та нічим. Всі вони з одного комуністичного гнізда, в якому немає державних, а є тільки шкурні інтереси покидьків.


А нам треба дивитись у майбутнє. І народ України далеко не той, що був колись. І якщо новий президент не буде працювати на державу, а тільки на задоволення потреб оточення, то навряд чи народ України від Сходу до Заходу терпітиме його бездіяльність і брехню. Поживемо – побачимо.

Володимир Човган-Соколівський

Стопком

четвер, 18 березня 2010 р.

Шухевич вимагає порушити проти Табачника кримінальну справу


17 березня у Львові під час мітингу щодо відставки міністра освіти і науки України Дмитра Табачника Герой України Юрій Шухевич заявив, що проти міністра освіти треба порушити кримінальну справу.
"Навіть регіонали кажуть, що це дрібний жулік, який обкрадав музеї", – заявив Шухевич.

За словами Шухевича, Табачник має намір поділити Україну між Польщею, Румунією і Угорщиною. "Йдучи на вибори, Янукович заявляв, що хоче об’єднати Україну. То хіба призначення Табачника є об’єднанням України? Ми не маємо права ділити і нищити Україну, роздавати її на право і наліво", – наголосив Шухевич.

Нагадаємо, 17 березня у Львівської облраді проходить позачергова сесії облради, на якій мають прийняти звернення до Президента України щодо відставки Дмитра Табачника.

ZAXID.NET

суботу, 13 березня 2010 р.

Тарас Рондзістий: «З призначенням Д.Табачника міністром науки і освіти розпочнеться наступ на все українське»

«Останні дії Януковича і його команди розставляють всі крапки над «і». Немає значення, що він балакав в Брюсселі, Москві, Каневі протягом останнього тижня. Сформований ним Кабінет Міністрів не залишає жодних сумнівів шодо його проросійського курсу. А призначення Дмитра Табачника є прагненням опустити всіх українців у кращих кримінальних традиціях. Про це в своєму коментарі Українській інформаційній службі зазначив директор Центру Національного Відродження Тарас Рондзістий.

«Можна спрогнозувати, що на своїй посаді Табачник візьметься за ревізію і переписування української історії, зрозуміло, що виключно в той манер, який вигідний Росії. Своє негативне ставлення до концепції національно-патріотичного виховання, прийнятої чотирма міністерствами наприкінці минулого року, він не приховує. Також цілком може бути відмінено зовнішнє незалежне оцінювання, що призведе до стрімкого росту корупції та хабарництва в українських вишах», - наголошує Тарас Рондзістий

«Д.Табачник є закоренілим українофобом, що він неодноразово підтверджував своїми діями і висловлюваннями. І сьогодні українцям проковтнути його призначення - це не мати ні честі, ні гідності», - підкреслив виконавчий директор ЦНВ. «Впевнений, що українська молодь, насамперед студенти, як це було під час студентського голодування в буремних 90-х роках або акції на Сумщині в недалекому 2004 році., має виступити з рішучим протестом проти цього брутального призначення. Батькам учнів має бути за сором відправляти до школи своїх дітей, поки міністерством освіти керуватиме Табачник і йому подібні».

Націоналістичний портал

четвер, 11 березня 2010 р.

“За Україну!” побоюється русифікації молоді у зв’язку з призначенням українофоба Табачника

“За Україну!” побоюється русифікації української молоді Партія “За Україну!” вважає новопризначеного міністра освіти і науки Дмитра Табачника людиною, яка збирається зруйнувати українську гуманітарну освіту і русифікувати українців.

Про це йдеться в заяві партії , підписаній її головою В’ячеславом Кириленко.

"На тлі всього складу нового уряду особливо цинічно виглядає призначення міністром освіти і науки українофоба Дмитра Табачника.

Той факт, що українська освіта, а, отже - виховання майбутнього покоління українців, віддано в руки людини, яка зневажає українську мову, історію, національну ідентичність, є прямим викликом всьому українському народу ", - сказано в заяві.

Партія “За Україну!” акцентує увагу на тому, що метою призначення Табачника міністром освіти і науки є "знищення системи об'єктивного оцінювання знань, руйнування української гуманітарної освіти і русифікація молодого покоління українців".

"Ми закликаємо всіх, кому не байдужа доля української освіти, готуватися до рішучої боротьби за її захист від такого міністра. Табачник, як і будь-який інший чиновник, який спробує зазіхнути на українське отримання освіти, ревізувати систему незалежного тестування випускників або почати нав'язування в освіті російської мови, отримає рішучу відсіч українського народу ", - наголошують у партії.

Водночас, партія “За Україну!” попереджає, що зі спробами ревізії професійної і патріотичної освітньої політики, вона збирається боротися акціями прямої дії і громадянської непокори.

Аратта

середу, 10 березня 2010 р.

Відставний Ющенко погрожує Януковичу закликами до непокори

Лідер партії «Наша Україна» Віктор Ющенко стурбований тим, що у парламенті може бути створена неконституційна більшість.

Про це він заявив під час зустрічі з інтелігенцією у Львові, повідомила прес-служба “Нашої України”.

Ющенко заявив: «Якщо Президент (Віктор Янукович) піде такою дорогою, я звернуся до нації про непокору».

При цьому він також відзначив, що теоретично існують варіанти виходу із парламентської кризи. Зокрема, за словами Ющенка, може бути створена коаліція Партії регіонів і БЮТ, «але це був би найсильніший московський проект».

«Якби Янукович довіряв Юлії Тимошенко, сьогодні у парламенті була би коаліція 300 депутатів», - вважає лідер «Нашої України». «Але я бачу, що Янукович не хоче повторювати тієї основної помилки, яку зробив Ющенко», - додав він.

Другим виходом із кризи, на переконання Ющенка, теоретично могла би стати коаліція Партії регіонів і НУ-НС. «Але це непросто, бо сісти з «Нашою Україною» за переговори – це значить пройти ідеологічну дискусію», - наголосив її лідер. Він звернув увагу, що треба розпочати цю дискусію з НАТО, з Чорноморського Флоту і закінчити гуманітарним блоком і мовним питанням.

Водночас він підкреслив, що це не прості переговори, але для цього існує політика. «Для цього потрібні політичні компроміси та публічна угода», - зауважив Ющенко. При цьому він висловив припущення, що такого бажання у Партії регіонів немає.

Як повідомлялося раніше, Президент України Янукович сьогодні підписав Закон «Про внесення змін до ст. 61 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України».

Ющенко перед цим направив листа до Януковича, в якому закликав Президента не підписувати цей закон, бо він порушує Конституцію.
Аратта

Симоненко не проситиме пробачення за заяву про отримання Шухевичем Залізних хрестів з рук Гітлера

Лідер Компартії Петро Симоненко заявив Коммерсантъ-Украина , що не збирається просити пробачення за поширення інформації про отримання Романом Шухевичем двох Залізних хрестів з рук Адольфа Гітлера.

Учора стало відомо, що Печерський районний суд Києва зобов'язав Симоненка спростувати неправдиву інформацію про головнокомандуючого Української повстанської армії Романа Шухевича, оприлюднену ним у Верховній Раді 30 травня 2007 року.

Коментуючи указ президента Віктора Ющенка про святкування 100-річного ювілею Романа Шухевича, лідер КПУ заявив, що Україна "не повинна шанувати пам'ять людини, яка отримала від Адольфа Гітлера два Залізні хрести".

Цю інформацію діти Романа Шухевича - Юрій та Марія - визнали неправдивою і 25 квітня 2009 року звернулися до Печерського райсуду з позовом до Симоненка. При цьому Юрій Шухевич не пояснив Коммерсанту-Украина, чому він подав до суду тільки через два роки після виступу лідера КПУ в парламенті.

Як повідомив учора Ъ-Украина Юрій Шухевич, у ході судових слухань Петро Симоненко не зміг довести, що Роман Шухевич отримав від Гітлера два Залізні хрести. Тому 14 січня Печерський суд зобов'язав лідера КПУ на найближчому пленарному засіданні Верховної Ради спростувати оприлюднену ним інформацію.

За словами Юрія Шухевича, оскільки Симоненко не подав апеляційну скаргу, рішення вступило в силу через 20 днів після оголошення, тобто 4 лютого. На запитання, чому про це стало відомо лише в березні, пан Шухевич відповів, що вони з сестрою "вирішили зачекати закінчення президентських виборів".

Учора Симоненко заявив газеті Ъ-Украина, що не має наміру просити пробачення перед дітьми Шухевича. "Я цього рішення (Печерського суду - ред.) ще не отримав. Коли суд надішле мені документ, я його оскаржу", - сказав він і додав, що Компартія буде домагатися скасування указів про присвоєння звання Героя України Роману Шухевичу і лідеру Організації українських націоналістів Степану Бандері.

Юрій Шухевич поставився до цих заяв спокійно. "Якщо в нього немає совісті, то ми її не додамо. Ми з сестрою відстояли ім'я батька, і це головне", - наголосив Шухевич.

Кореспондент

неділю, 7 березня 2010 р.

Урок історії польським шовіністам


Нещодавно кілька депутатів від Польщі у Європарламенті, маніпулятивним шляхом «просунули» у резолюцію про сприяння Україні у вступі до Євросоюзу пункт, в якому «висловлювався жаль» з приводу присвоєння Президентом України В.Ющенко звання Герой України провіднику ОУН Степану Бандері. При цьому стверджувалося начебто С.Бандера колаборував з німецькими фашистами. Такі дії польських євродепутатів викликали справедливе обурення української громадськості і недаремно. З одного боку, маємо факт незаконного втручання представників іноземної держави у внутрішні справи України. З іншого – це злісний і безпідставний наклеп на українського історичного діяча, борця за незалежність України.

Дії окремих членів польської делегації, засліплених ненавистю до українського народу, можна, принаймні, пояснити їх обмеженістю, "зацофаністю" так би мовити. Але те, що Європейський парламент став рупором крайнього польського шовінізму – це не вкладається в рамки правової і демократичної риторики, досі характерної для цієї інституції.

Ми не заперечуємо, що Степан Бандера і керована ним Організація Українських Націоналістів (ОУН) були свого часу грізними ворогами польського імперіалізму і для досягнення своєї мети – незалежності України - застосовували проти окупаційної польської влади силу. Але це була відповідь на насильства над українським народом, у якого польські шовіністи відібрали свободу. Тому дії С.Бандери є абсолютно виправданими з погляду права і моралі. Зрештою, в сучасних документах ООН, зокрема щодо прав поневоленого палестинського народу, визнано законними всі способи боротьби з окупантами, із збройним включно. Це право належить і українцям. Хто стверджує інакше – той расист.

Також немає і не буде доказів про колаборацію С.Бандери чи ОУН з гітлерівцями. Бо їх просто немає. ОУН, яку він очолював, не прислуговувала нікому, наголошуючи на боротьбі власними силами, хіба оформлюючи з іншими поневоленими народами альянс, гаслом якого було "Свобода народам, свобода людині!"

Ми знаємо, що російські та польські шовіністи намагалися скомпрометувати український національно-визвольний рух звинуваченнями у співробітництві з гітлерівською Німеччиною. Це їм не вдалося. Єдине, що вони змогли зробити – це жорстоким терором змусити українців на території колишніх СРСР і Польської народної республіки замовкнути і не вступати в дискусії, які закінчувалися для захисників честі С.Бандери концтаборами, або стратою. Схоже, що дехто у сусідніх країнах прагне знову закрити рот правді, використовуючи свої переваги в неоголошеній інформаційній війні проти України.

А правда в тому, що за свої політичні переконання та безкомпромісну боротьбу за незалежність України С.Бандера був засуджений польським окупаційним судом до страти, провів п'ять років у польських тюрмах, чотири роки в гітлерівських тюрмах і концтаборах та був убитий в 1959 році агентом російського КДБ. Один з його братів був убитий гестапівцями, а двох братів, ув'язнених у таборі смерті Освєнцім (Аушвіц), вбили польські наглядачі-капо. Його батько, греко-католицький священик, був розстріляний росіянами, дві його сестри були заслані в Сибір, де вони провели половину століття, а ще одна сестра відбула десять років в совєтських гулагах. Їх вина була тільки в тому, що вони були родичами С.Бандери, що були українськими патріотами як він.

Ще більш кричущим, ніж викривлення історичних фактів відносно Бандери і ОУН, є цинічний заклик вищезгаданого пункту резолюції Європарламенту до нового керівництва України "повторно провести аналіз" рішення Президента В.Ющенка в ім'я "приналежності до європейських цінностей". Одразу наголошу, що Указ почесті не передбачає можливості скасування. Фізичні регалії відзначення були отримані родиною С.Бандери і залишаться в ній навічно. Що ж до "європейських цінностей", то ми достатньо наслухалися про деякі з них: содомія, войовничий атеїзм, марксизм, винародовлення (інтернаціоналізм) тощо. Нехай ті, хто пропагує у Європарламенті такі "цінності", не беруться нам, бандерівцям їх нав’язувати. Ми такі вибрики швидко гамуємо.

Я розцінюю цю необачну пропозицію євродепутатів як заклик до дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні, спробу підриву демократичних процесів у нашій державі, започаткованих "помаранчевою" революцією. Мирне правонаступництво є однією з ознак демократії. Заклик до скасування Указу Президента В.Ющенка є політично безвідповідальним, бо суперечить засаді верховенства права та є промовистим закликом до протестів та громадянської непокори.

Заклик польських євродепутатів до української сторони позбавити С.Бандеру звання Герой України рівнозначний тому, якби на пропозицію української делегації Парламентська Асамблея Ради Європи звернулася до Польщі з вимогою знести всі пам’ятники маршалу Юзефу Пілсудському, антидемократичному диктатору, відповідальному за шовіністичну програму «пацифікації» українців у Галичині та союзнику Гітлера у підготовці до ІІ Світової війни. До речі, за свідченням польської газети "Дзєннік", в сучасній Німеччині Ю.Пілсудського офіційно називають фашистом. Але це не перешкоджає полякам будувати "дзядку Юзю" помпезні і, разом з тим, потворні пам’ятники в стилі гітлерівського неокласицизму.

Намагання польських політиків нав’язати українцям свій погляд на героїв нашого національно-визвольного руху змусив мене звернутися до вивчення життєвого шляху та діяльності героя боротьби за незалежність Польщі, у минулому Глави Польської держави Юзефа Пілсудського. І я вияснив наступне.

Серед польських політиків початку ХХ ст., які домагалися незалежності для поляків від Російської імперії, своїм цинізмом і віроломством виділявся провідний член Польської соціалістичної партії (ППС) Юзеф Пілсудський. Одіозна теза «Мета оправдує засоби» була життєвим кредом майбутнього «начальника Польської держави». Це повною мірою проявилося в роки російсько-японської війни 1904-1907 років, коли Пілсудський заради грошового утримання став агентом японської розвідки.

Спецоперація з вербування і подальшого використання Пілсудського японцями отримала назву «Вечір». Як її оцінити з моральної точки зору? Очима сучасника вона могла бути такою: Пілсудський з компанією були російськими підданими, тому, надаючи японцям послуги розвідувального характеру, вони здійснювали акт державної зради. Нинішні поляки мабуть не погодяться з такою оцінкою, опрвдовуючи дії національного героя Польщі його високою метою – боротьбою за свободу Вітчизни. Але у 1904 році перспективи проголошення незалежності Польщі були туманними, і Пілсудський, розуміючи "дражливість" питання, взявся за діло без узгодження з іншими членами Центрального робітничого комітету ППС, тобто фактично за спиною партії. Забігаючи наперед скажу, що в майбутньому Пілсудський не раз повторював подібні "фортелі" завжди виправдовуючись одним: "Мета виправдовує засоби".

Налагодження прямого контакту групи Пілсудського з японцями відбулося в Лондоні, де 20 березня 1904 року представник Пілсудського Йодко-Наркевич і японський посланник у Великобританії Тадасу Хаясі уклали договір про співпрацю у воєнній сфері. Польські соціалісти брали на себе зобовязання постачати японській стороні інформацію розвідувального характеру. Фіксована щомісячна плата за інформацію складала 90 фунтів стерлінгів. Для ППС на той час це були великі гроші.

Незабаром Пілсудський передав японцям матеріали розвідувального характеру щодо мобілізаційних заходів Росії напередодні і після початку війни. У свою чергу 22 квітня 1904 року японці поставили Пілсудському ряд конкретних завдань розвідувального характеру, а через три дні повідомили про свою готовність виділити йому на створення розвідувальної мережі в Західному Сибірі та Європейській Росії величезної суми в 10 тисяч фунтів стерлінгів.

21 травня 1904 року у столиці Австрії Відні відбулася зустріч Пілсудського з японським військовим аташе Таро Уцуномія, на якій сторони обговорили подальшу співпрацю. Дослідники стверджують, що за 1904 – 1905 роки японці виділили Пілсудському та його компаньйонам за шпигунські послуги більше 33 000 фунтів стерлінгів, що в наш час складає понад 13 мільйонів доларів США. Частину цих грошей було витрачено на придбання зброї та революційну діяльність, а чимало пішло на безбідне приватне життя Пілсудського (252 фунти на місяць, тобто 2 520 царських рублів). Не багато з російських чиновників – «експлуататорів польського народу» – мали тоді такі зарплати. Ну що ж, за продаж душі Сатані Пілсудський брав багато.

Із закінченням російсько-японської війни шпигунська епопея Юзефа Пілсудського не закінчилася. Були знайдені нові спонсори. Ними стали офіцери австрійської розвідки. 29 вересня 1906 року Пілсудський зустрівся з полковником Францом Каником, начальником штабу 10-го корпусу в Пшемислі. У доповіді про зустріч Каник доповідав своєму керівництву, що Пілсудський запропонував австрійській стороні послуги шпигунського характеру проти Росії взамін за сприяння у закупівлі зброї, дозвіл на створення в австро-угорській Галичині таємних складів зброї та військового спорядження, вишкіл бойовиків, нелегальний перехід австрійсько-російського кордону. Опираючись на бази в Австро-Угорщині, пілсудчики влаштовували терористичні та експропріаційні акції на землях, що входили до складу Російської імперії (останньою великою експропріацією ППС вважають грабіжницький напад на поштовий поїзд біля Бездан, під Вільнюсом, у листопаді 1908 року. В ньому брав участь сам Пілсудський. Було захоплено 200 тисяч рублів).

Влітку 1908 року Пілсудський встановив надійні агентурні зв’язки з майором австрійського генерального штабу начальником політично-розвідувального відділу Львівського корпусу Густавом Ішковським, а в 1910 році домігся від австрійців дозволу на створення легальної воєнізованої організації «Союз стрільців». Назване польське терористичне угруповання не відіграло жодної ролі в боротьбі за незалежність від Російської імперії, але його бойовики склали ядро заколотників проти законної влади Західно-Української Народної Республіки, проголошеної у Львові восени 1918 року після розпаду Австро-Угорської імперії.

Про вищесказане розповідає величезна, майже на тисячу сторінок монографія польського науковця Ришарда Сьвентка "Льодяна стіна. Секрети політики Юзефа Пілсудського 1904-1918". Вона присвячена "взаємним стосункам і зв’язкам та результатам співпраці Пілсудського з розвідками Японії, Австро-Угорщини і Німеччини". Автор стверджує, що хоч Пілсудський і його шпигунська організація "Конфідент (Р)" була на утриманні Австро-Угорщини, головною зацікавленою стороною у використанні Пілсудського була Німеччина. Німці прагнули створити відновлення союзної Німеччині польської держави для створення бар’єру проти російського імперіалізму. До слова, незалежність Польщі проголосили 5 листопада 1916 року австрійський цісар Франц Йосиф І і німецький кайзер Вільгельм II. Польські політичні партії з подякою прийняли дар німецького кайзера і щиро співпрацювали з ним, а Юзеф Пілсудський організував свій збройний легіон, що боровся на боці німців проти держав Антанти. Таким чином, німецький кайзер та австрійський цісар заклали основи Польської держави. Тому і Пілсудський і його оточення були запеклими германофілами та прихильниками німецького фашизму. Зрештою, це стосувалося й інших політичних середовищ міжвоєнної Речі Посполитої.

В ранзі агента австрійської розвідки Пілсудський не втрачав звя’зків з російськими соціалістами, надавав їм певні послуги, за які ті розплатилися пізніше.Саме з іменем Пілсудського повязують «польський» період життя Леніна, ще одного душителя українського народу. Мабуть обидва «вожді» добре забавлялися на карпатському курорті «Закопане», що так легко домовилися між собою в 1919 році, а потім у 1921 році в Ризі за рахунок українців.

Як відомо, взимку 1918 року Україна опинилася в кільці фронтів. З усіх боків її оточили вороги. Найгрізнішими з них були росіяни і поляки. Одні й другі вважали українські та білоруські землі нічим іншим, як своїми збунтованими колоніями, які слід жорстоко приборкати і повернути в ярмо.

Порушивши взяті на себе міжнародні зобов’язання і власний Декрет про мир, Совєтська Росія підступно і віроломно напала на Українську Народну Республіку з північного сходу.

Добровольча армія російського генерала Денікіна, яка боролася за відновлення «єдіной і нєдєлімой» Росії загрожувала Україні з південного сходу. Район Одеси, Миколаєва й Херсону опанували союзні денікінцям війська європейських держав Антанти (так би мовити, Євросоюзу). Над Дністром чатували вороже настроєні до українців румуни, які окупували українську частину Буковини та Молдови.

На заході розгорілася українсько-польська війна за Галичину і Волинь. Тільки-но відновлена німецькими руками незалежна Польща стала на шлях збройної агресії проти українського народу і його держави. Дискусія між двома польськими політичними таборами: націонал-демократами на чолі з Р.Дмовським і пілсудчиками (прихильниками Ю.Пілсудського) про визначення меж польської експансії і форму прилучення чужих земель до Польщі завершилася прийняттям наступної програми.

«… Східні області (тобто українські і білоруські землі – авт.) є нашою колонією, вони в певній мірі були завжди нею та мусять так залишитися . . . Ми маємо собі відкрито сказати: «Коли ми говоримо про «наші східні області», то ми розуміємо під тим, що ці області, які нині не є заселені поляками, в короткім часі мусять бути ними заселені. Якщо нам удасться ці плани здійснити, щоб дістати значно більшу область на Сході й шляхом полонізації злити її з Польщею, тоді ми здобудемо таку позицію, яка нам дозволить по кількох десятиріччях хапати землі ще далі аж до наших історичних кордонів». Це значить, що у першій чверті ХХ ст. поляки прагнули відновлення збройним або дипломатичним шляхом Речі Посполитої в історичних кордонах 1648 року, а не етнічних межах польського народу!

Для здійснення цієї програми польський уряд, що його репрезентували разом ендеки і пілсудчики, виробив відповідну тактику. Вона полягала в тому, щоб всіма силами і засобами негласно допомагати більшовикам осягнути перемогу над УНР і Денікіним. Цей план був здійснений шляхом укладення окремого таємного договору Пілсудського з Лєніним. Обом, ще недавнім колегам по загальноросійській соціал-демократії, зробити це було нескладно.

Подробиці переговорів і договору розкрив шеф генерального штабу польської армії генерал Тадеуш Кутшеба лише після смерті Пілсудського. Він засвідчив, що восени 1919 року прибула до Микошевич, поблизу Луцька, совєтська місія «Червоного Хреста» під проводом польського комуніста, колишнього польського соціаліста і доброго знайомого з Пілсудським, Юліуша Мархлєвського. Мархлєвський через довірену особу нав'язав контакт з Пілсудським, який визначив для переговорів капітана Бернера. Бернер свідчить, що Пілсудський через нього передав Лєніну пропозицію припинити бойові дії, встановити лінію розмежування польських і більшовицьких російських військ, а також утворити між ними нейтральну смугу шириною 10 кілометрів. 21 листопада Мархлєвський привіз із Москви позитивну відповідь Лєніна який лише вимагав збереження переговорів у таємниці.

Тактикою таємної допомоги для Совєтської Росії Пілсудський добився того, що червоні по черзі розбили Дієву Армію УНР, а потім Добровольчу армію Денікіна. Прийшов час використати ситуацію, що склалася, для здійснення плану відновлення Польщі в межах 1772 року (для початку) зі східним кордоном по Дніпру. З метою юридичного прикриття свого походу в Україну Пілсудський змусив Українську місію у Варшаві підписати декларацію про українсько-польський воєнний союз. При цьому польський уряд наполіг, щоб скоротити (реформувати) Армію УНР лише до трьох дивізій. Пілсудський і його штаб прагнули після вдалого походу на Київ і Одесу встановити свій повний військовий контроль над Правобережною Україною, а Уряд УНР звести до становища безправного (беззбройного) сателіта.

Похід Пілсудського в Україну провалився. Москва і Варшава, погодилися на мир коштом поділу України і Білорусі. Польський уряд зламав свій договір з Урядом УНР й уклав з росіянами 2 листопада 1920 перемир'я. Цей черговий акт віроломства уможливив командуванню Червоній армії сконцентрувати всі свої сили проти українців. Під тиском переважаючих сил ворога 20 листопада 1920 Армія УНР була змушена перейти в Західну Україну, зайняту поляками. Тут поляки роззброїли українських військовиків і замкнули в концентраційних таборах.

Варшавський «Роботнік» помістив у № 339 від 16 жовтня 1919 статтю «Табори полонених», в якій сказано: «Відносини, які панують в таборах для полонених в Модліні й Берестю Литовськім (Бресті) переймають жахом.

Табір для полонених в Бересті Литовськім — це гидь, це ганьба для польської держави. Умови в берестейських "Бугшопах" або у форті Берга можуть довести спостерігача до розпачу. В Бутшопі розміщено українців. Це давні російські табори і хліви та бараки, побудовані німцями, в деяких не має навіть т. зв. нар або дощок, тільки долівка і це приміщення бранців. Про солому нема й мови, долівку вистеляють полонені бадиллям та будяками. Вікон не має, одвірки навіть понищені.

Ці умови в поєднанні з голодуванням (денно 1/3 жовнірського хліба й трохи брудної води), якого розміри більшали із-за крадіжки військових функціонерів (кількох офіцерів і підофіцерів, які тепер сидять в тюрмі, незаконно привласнило собі близько пів мільйона марок), витворили з табору полонених прямо табір трупів. Два місяці тому з табору, що налічував близько 6000 полонених, виносили кожного дня 50—100 трупів. Розпалилася тоді дезинтерія, яка вбивала голодуючих. В одному місці при епідемічному шпиталі трупи лежали майже три тижні не похоронені, так, що щурі їх пообгризали. Померлих хоронять так мілко, що тіла виступають із землі,— наслідком чого дезинтерія й тиф постійно ширяться, так, що самі жовнірі, які виконують службу в таборі постійно переносять заразу недуг до своїх відділів. Так, як тепер виглядають українські бранці в таборі, можна собі уявити тільки смерть. Деякі й говорити не можуть. Не хочуть їсти — чому? Бо ці вже й не ворухнуться і до смерті,— так вони обезсилені. До одного з них приїхала ненька зі східної Галичини — говорить по польськи, бо полька. Син її лежить на будяках на кам’яному тоці в таборі, де вітри гуляють. Очі стоять стовпом, зуби вищирені ... "не хворий, гарячки не має..." Ненька сидить біля нього наче закаменіла, безпорадна — що ж має робити? Там знову дружина — привезла харчі чоловікові. Ледве з великим трудом допросилася дозволу, щоби в табір увійти, бо тяжко туди дістатись... З'їв і... помер!

Коли всі виходять з табору за їдою і стають рядом,— справжній похід смерті. Голодні і померзлі. Б'ються і штовхають тих, що товпляться біля кухні над викиненою жовнірами лушпиною, їдять чорні ягоди з дикого бузку, навіть траву. Вибирають неперетравлені зерна з кінських кізяків і печуть їх з лушпинами. Вночі дрижать з холоду, бо тільки нужденне лахміття і власна шкіра криє їх кості. Кілька разів розложили вогонь в таборі, то жовнірі розігнали їх прикладами, а вогні погасили, бо від диму "можна трупом пасти". Ледве йдуть, коли на наказ мусять йти, оправдуються, що годі їм скоріше йти й дістають за це прикладом. А б'ють жовнірі здорово, бо й що ж з нього, "коли і так не виживе". Від ударів кількох умерло,— за слабі були, не видержали. Деколи просить такий: "вбий, паночку, остогиділо голодувати". Познаньчик (поляк з м.Познань – авт.) — плютоновий (взводний – авт.)постійно ходить з палицею, б'є, де попаде, тут трафить в голову, там в очі,— кільком навіть очі повибивав. З розпуки кількох скочило в Буг, де потонули, кількох підрізало собі горло.

Страшне!...

Були там комісії з польського сейму, ситуація мала поправитися. Кількох злочинців ув'язнено, а коли вдруге мало початися слідство, скоро зроблено порядок. Та попри те тривають дальше ці страшні відносини, а з приходом зими вони ще погіршаться...»

Так описала табори полонених й інтернованих українців польська газета!

Мирні переговори між Москвою і Варшавою відбулися в Ризі. Головним предметом торгу було питання УНР і Галичини. Москва, за ціну розриву польської сторони союзу з УНР, поступалася Польщі своїми зазіханнями на Західну Білорусь, Північно-Західні Українські Землі, Волинь та Галичину. Врешті торг завершився підписанням 18 березня 1921 р. мирного договору між обома окупантами українських земель Польщею та Росією. Знову, як у 1667 році в Андрусові, Польща і Росія роздерли єдине тіло України навпіл.

Як поводилася польська окупаційна влада в Галичині та Волині у 30-х роках свідчить Меморандум Народної Української Ради до Ліги Націй (попередниці ООН) від 10-го січня 1931 року, який поіменно перелічує понад 350 сіл, через які перейшла ініційована Ю.Пілсудським польська карна «миротворча» експедиція. Він називає 212 пограбованих, зруйнованих і знищених кооперативних крамниць, які розбивалися бомбами, багнетами і т.п.; 69 так само зруйнованих і знищених культурно-освітніх установ (у двадцятому столітті!); 12 пошкоджених шкіл; понад 40 сільських громад, де незаконно реквізовано майно громадян; 1357 дорослих чоловіків, жінок, найбільш національно свідомих, громадських працівників, членів кооперативних товариств, Просвіт, читалень, а також учителів, яких в той чи інший спосіб бито нагаями, прикладами, шаблями, палицями (навіть до 500 ударів), інколи по кілька разів: 93 дітей від 6 до 16 літ, серед яких чимало учнів українських шкіл, яких також бито палицями, нагаями і прикладами; поіменно перелічує осіб, над якими переводилися нелюдські знущання: хлопцям і дівчатам багнетами виривано на грудях українські вишивки з сорочок, старих людей прив’язувано до возів і кінських хвостів, щоб бігли за ними; змушували цілувати кінські зади; священика Кобласа вели на аркані через село, заставляючи співати "Єще Польска не згінєла" і т.п.; під час биття селян змушували їх гукати "нехай живе маршал Пілсудскі" і т.п.; понад 50 зґвалтованих дівчат і жінок, з яких декого після зґвалтування голими закопували по пояс чи по шию в землю. Дехто з розпачу збожеволів, а дехто покінчив самогубством, як жінка вчителя в Підгайцях, щоб не попасти до рук поліцаїв.

Зроблена пізніше статистика на основі згаданого меморандуму й інших джерел приблизно показує розмір насильства польської "цивілізації": 441 пацифікованих сіл, 427 поруйнованих кооперативів, читалень, молочарень, шкіл й інших установ, понад тисячу розграбованих селянських господарств, 2340 важко побитих селян, 27 вбитих або померлих від ран.

Описи "пацифікації" видано українською, французькою і англійською мовами. Найбільш детальні – "На вічну ганьбу Польщі" і "Polish Atrokities in Ukraine" (1931).

У відповідь на польські знущання 15 червня 1934 року бойовик Української Військової Організації (УВО) застрелив у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Пєрацького. Цей акт відплати мав підтримати в українців Галичини дух опору польським окупантам.

У відозві Начальної Команди Української Військової Організації про атентат на Пєрацького сказано: "Чин бойовика УВО вдарив не тільки в Пєрацького як особу, а в Пєрацького як реалізатора польської окупаційної політики на Західноукраїнських землях".

На той час польський уряд утримував 95,337 поліцаїв і жандармів, майже 100 тис. таємних агентів, 494 судові установи. З 330 польських в'язниць 187 були в Західній Україні. Три чверті всіх смертних вироків у Польщі мали місце у Західній Україні.

З 1932 по середину 1934 р. через польські тюрми пройшло 111174 українців. Закатовано 8073 в'язнів. Вбито без суду і слідства - 734 особи, засуджено до страти 257 осіб. Підстава - опір польській владі, підозра про членство в ОУН. 11 червня 1934 р. за розпорядженням президента Польщі створено концтабір в Березі Картузькій і члени ОУН склали 65% перших його в'язнів.

Польський, без перебільшення фашистський, уряд налагодив тісне співробітництво своїх репресивних органів з фашистським терористичним апаратом Італії та Німеччини. 31 січня 1938 р. Варшаву відвідав начальник фашистської поліції генерал Далюге. 7 вересня 1938 р. начальник польської поліції генерал Заморський був запрошений в якості гостя на з’їзд фашистської партії в Нюрнберг і був прийнятий Гітлером. На Нюрнберзькому з’їзді фашистської партії був присутній також начальник канцелярії польського міністра закордонних справ Лубенський. 7 жовтня 1938 р. начальник польської поліції генерал Заморський виїхав до Риму на з’їзд фашистської поліції. По дорозі він відвідав колег у Берліні. 15 грудня Варшаву відвідав міністр юстиції Німеччини фашист Герман Франк, а 18 лютого 1939 р.— вождь СС і головний шеф гестапо Генріх Гіммлер.

Співробітництво Пілсудського з фашистським режимом Німеччини було налагоджене з розмахом. Так, 26 січня 1934 року в Берліні було підписано «Декларацію про невикористання сили між Польщею та Німеччиною». Німецько-польський пакт перетворював у порожній звук франко-польський союзний договір 1921 року і завдавав нищівного удару системі воєнно-політичних союзів, створених Францією для захисту від можливого відновлення воєнної агресії з боку Німеччини. Головною метою офіційної Варшави при підписанні договору – було заручитися підтримкою фашистської Німеччини у майбутньому польському поході на завоювання України.

На початку 1935 року Пілсудський вважав, що настав сприятливий час для війни за українські чорноземи. Для узгодження дій до Польщі «на полювання» запрошено найближчого соратника Гітлера – рейхсмаршала Герінга. Той мав з Пілсудським двогодинну бесіду, яку оцінив як «вступ до спільних воєнних кроків». «Пілсудський вбив собі в голову завоювати Київ… – доповідав своєму керівництву литовський посол у Берліні Шауліс – Тут всі говорять про скору війну з більшовиками із-за України».

Справа не обмежилася розмовами. Воєнне співробітництво Польщі та Німеччини набрало конкретних форм. У березні 1938 року польські війська допомогли хортістській Угорщині знищити незалежність Карпатської України та окупувати Закарпаття. Як союзник фашистської Німеччини Польща взяла участь у розчленуванні Чехословаччини та анексувала Тєшинську область і частину Словаччини. 26 січня 1939 року Варшаві в бесіді з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом міністр закордонних справ Польщі Бек заявив, що Польща претендує на Україну і на вихід до Чорного моря.

Німецько-польське воєнне співробітництво продовжилося і після окупації Польщі фашистською Німеччиною. Польські праві політики намагалися укласти мир з Гітлером в обмін на повне підпорядкування німецькій диктатурі. Відомі спроби нав’язування відповідних контактів на території Іспанії та Португалії. Не чекаючи результатів дипломатичної гри, сотні тисяч поляків пішли служити до німецького Вермахту (дослідники називають цифру 375 тисяч), війська СС, допоміжну поліцію та охорону концтаборів. Як стверджує ізраїльський дослідник Зеєв Тагор, поляки обслуговували табір смерті Аушвіц і у ставленні до в’язнів бували гіршими за німців. Це поляки-наглядачі з Аушвіцу закатували ув’язнених там братів Степана Бандери - Василя та Степана. Польського походження був генерал СС Е.Бах-Залєвський - керівник найбільшої каральної операції німецьких окупантів проти мирного населення Волині в 1943 році. Однак своїх кривавих цілей польський есесман не досягнув через збройну відсіч УПА і мусів ганебно тікати, опустивши шляхетного хвоста.

На теми, які я за заторкнув, можна було б сказати більше, але й цього достатньо, щоб уявити собі масштаби колаборації польського суспільства 30-40-х років ХХ століття і його вождів з фашистською Німеччиною. На фоні цього вереск «кресових» середовищ Польщі та їх симпатиків у польському політикумі, зокрема з табору Президента Л.Качиньського, на адресу Степана Бандери та його соратників з ОУН-УПА свідчить тільки про їх нахабство і шовінізм.

Разом з тим, пишучи цю статтю, я не ставив собі за мету «вколоти очі» наших західних сусідів неприємними фактами з історії їх предків. Я тільки хотів сказати, що ми достатньо обізнані як зі своїм минулим, так і з минулим довколишніх народів. І ми здатні відрізнити справжніх героїв від воєнних злочинців самі, без підказок заангажованих чужинецьких експертів.

Тож я не закликаю поляків позбавити Ю.Пілсудського всіх його орденів та звань, відмовитися від вшанування "Зюка" після того, що я про нього сказав, хоч і знаю, що цього політика Речі Посполитої за його воєнні злочини не поважають в сусідній Литві, а навіть називають катом литовського народу і небезпідставно. Це при тому, що обидві країни є членами Євросоюзу. І ми колись будемо в об’єднаній Європі. Але не Польща нас туди проведе через «чорний хід», а ми самі, подолавши внутрішні труднощі, можливо приймемо запрошення в це міжнародне об’єднання і тільки у власних інтересах. У європейських справах ми не потребуємо польського адвоката, надто такого нещирого. Зрештою, що хотіти від країни, яка, за словами заступника голови делегації Російської Федерації в ООН у 90-х роках минулого віку С.Третьякова «насичена російською агентурою». Думаю, що не в останню чергу ця категорія поляків і роздмухує нині польсько-українську ворожнечу за принципом «де двоє б’ються – там третій користає». Але від нас не скористає, бо маємо за приклад героїв України Степана Бандеру та Романа Шухевича, які вказують нам, що робити, коли Вітчизна в небезпеці.

Ще раз перечитуючи написане запитую себе, а чи не завузьку назву носить музей Київського «Меморіалу» - «Музей совєтської окупації»? Може змінити на «совєтської і польської окупації» та розширити експозицію відповідним розділом?


Р. Круцик, Голова Київського «Меморіалу» Директор «Музею совєтської окупації"

Музей совєтської окупації

пʼятницю, 5 березня 2010 р.

Зірки і ордени за ліквідацію Шухевича обмивали у бокалах з горілкою...


Сьогодні минає 60 років від дня загибелі головного командувача УПА


Невеличкий спогад дитинства. Львів, 1951 рік, спекотний літній день. Раптом на багатьох будинках Львова з’явилися відозви, підписані міністром внутрішніх справ Тимофієм Строкачем. Це було звернення до «українських буржуазних націоналістів», учасників підпільної боротьби. Радянська влада закликала членів ОУН і бійців УПА виходити з лісів і схронів. Тим, хто не брав участі у каральних акціях проти військових, працівників міліції, КДБ, партійно-радянського активу, мирного населення, обіцяли амністію. Судячи зі спогадів батьків, чимало підпільників тоді припинили боротьбу...

У багатьох наших сучасників і досі виникає запитання: «А який сенс було так довго чинити опір великій каральній машині, могутній військовій потузі? Напевно ж, попри широку підтримку місцевого населення, розрізнені загони УПА розуміли свою приреченість...».

Є версія, що після проголошеної 1946 року Черчіллем холодної війни вояки УПА сподівалися, що між США і Радянським Союзом спалахне війна гаряча... Чи мав такі надії командувач УПА Роман Шухевич? Виявляється, ні. За спогадами Ольги Гасин (дружини близького друга і соратника Шухевича Олекси Гасина), генерал саркастично висміяв сподівання її чоловіка на радянсько-американську війну. На пропозицію пані Ольги піти на Захід Роман Шухевич відповів із гіркою усмішкою: «На Заході ми нікому не потрібні...». Він відчував свою неминучу загибель: «Я знаю, що загину від ворожої кулі. Старим не буду ніколи... Вмираючи, будемо свідомі того, що станемо добривом української землі...». В іншій інтерпретації ця думка звучить у спогадах Юрія Шухевича про батька: «Це був липень 1947 року. На той час у мене вже визріло переконання, що треба йти у підпілля і вести збройну боротьбу з більшовиками. Батько, відчуваючи це, запитав у мене: «Юрко, ти хочеш іти у підпілля?». Я сказав: «Так». А від нього почув: «Ми, сину, приречені на знищення. Ти не повинен загинути, як ми, а продовжити боротьбу, років через 15-20...».

Роман Шухевич, легендарний генерал Чупринка, загинув 5 березня 1950 року у селищі Білогорща неподалік Львова. Що передувало цьому? Невільною винуватицею провалу конспіративного будинку стала одна зі зв’язкових Шухевича Дарка Гусяк. Її схопили на одній із вулиць Львова 2 березня 1950 року, відібравши зброю і отруту. Вона мужньо витримала катування і нічого не розповіла про місце перебування командира. Але до неї підсадили жінку, агента МДБ – зі слідами «побиття». Жінка сказала, що її відпускають на волю і що може передати записку кому слід... Підпільниця написала фатальну для Шухевича записку... Зазначимо, що на «Вовка» (так чекісти називали у своїх документах генерала Чупринку) полював окремий загін, який становив від 700 до 800 офіцерів і рядових служби безпеки. Тричі доповідали високому керівництву про ліквідацію «Вовка». Цього разу операцією керував відомий чекіст генерал-лейтенант Павло Судоплатов. Шухевич перебував у будинку Ганни Конюшек, у спеціальному сховку, дерев’яному коробі, між поверхами. Двері групі захоплення відчинила зв’язкова Галина Дідик. Один з офіцерів сказав їй: «Передай Романові, щоб не робив глупостей...». Наказ був взяти генерала живим... Роман Шухевич побіг донизу сходами, сподіваючись вирватися з будинку... Є різні версії останніх секунд генерала. В офіційному звіті керівників операції зазначено, що «сержант П-к, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита...». На думку кількох істориків, зокрема і Юрія Шаповала, версію з сержантом придумали для того, щоб списати на нього провал операції із захоплення Шухевича живим. Швидше за все, поранений генерал покінчив із собою, вистріливши у голову з пістолета «Вальтер». На посмертній фотографії видно кульовий отвір... У той час Юрій Шухевич перебував у слідчому ізоляторі, на вулиці Миру, 1. У цей же день, 5 березня 1950 року, його повезли на опізнання тіла. За свідченням львівського історика Юрія Киричука (вже покійного), тіло Романа Шухевича бальзамували у Львівському медінституті. Не виключено, що це робилося для того, аби завезти тіло до Києва чи Москви і наочно відрапортувати високому керівництву про знищення символу збройного підпілля. За версією Павла Судоплатова, ніхто з учасників не був нагороджений урядовими відзнаками. Є лише офіційний документ служби безпеки про надання відпусток і грошових премій. Максимальна – 1000 рублів... Але є цікавий спогад львівського історика, наукового консультанта нашої газети Кіма Науменка: «Як уже писав «Високий Замок», мій батько у перші повоєнні роки працював головою Щирецького райвиконкому (був такий район на Львівщині). У нас на квартирі жив заступник начальника районного управління МДБ капітан Шеванов. У серпні 1950 року я, будучи курсантом артилерійського училища, приїхав додому на канікули. Мама сказала, що нашого квартиранта перевели до Львова, дала адресу і попросила відвідати його. У помешканні Шеванова я застав компанію офіцерів, які розпивали спиртне. Точно пам’ятаю, вони говорили про те, що обмивають завершення операції з ліквідації Шухевича. Капітан Шеванов отримав звання майора. Він кинув у бокал з горілкою зірочку майора... Вищі офіцери кидали в бокали ордени. Здається, були ордени Бойового Червоного Прапора, Червоної Зірки. Пропонували і мені випити, але я відмовився, боявся, що затримає комендатура...».

60 років рідних Романа Шухевича, його бойових побратимів, істориків, багатьох небайдужих людей мучить питання: «Що сталося з тілом Романа Шухевича, де воно захоронено?». Версій було багато. Після здобуття Україною незалежності Юрій Шухевич просив з’ясувати це питання тодішнього голову СБУ Євгена Марчука. Той пообіцяв, але нічого не зробив... Після Помаранчевої революції науковий консультант голови СБУ полковник Олександр Гнап, посилаючись на спогади кількох ветеранів служби, поширив у пресі розповідь про знищення і захоронення тіла Шухевича, яке нібито спалили на кордоні Тернопільської і Хмельницької областей, а останки скинули у річку Збруч... Першим взяв під сумнів цю версію львівський історик Володимир В’ятрович, який зараз обіймає посаду начальника галузевого архіву СБУ. Виявилося, що це було бажання тодішнього керівництва СБУ «вислужитися» перед новим Президентом... Тоді в Юрія Шухевича промайнула надія. Він не виключав, що доведеться знайти водолазів, які розшукають останки на дні річки, згодом буде проведено генетичну експертизу... А тепер говорить категорично: «Це була «мулька» старих кадебістів...». Львівський історик Микола Посівнич вважає, що у той час практикувалося не спалення тіл відомих діячів ОУН і УПА, а занурення трупів у вапно. Просто – і жодних слідів. Саме так вчинили з тілом вбитого головного пропагандиста УПА Петра Федуна – «Полтави».

Кілька місяців тому Володимир В’ятрович оприлюднив інформацію про те, що Генпрокуратура порушила кримінальну справу за фактом знищення документів КДБ, які стосуються справи Романа Шухевича, зокрема і місця його захоронення. На жаль, пан В’ятрович не надав нам інформації про те, як просувається слідство. Натомість він не раз висловлював думку про те, що така інформація є в архівах ФСБ у Москві. Але Москва наразі не готова співпрацювати у цьому плані з СБУ. Я запитав у Юрія Шухевича, чи вірить він у те, що колись йому стане відомим місце захоронення батька? Пан Юрій відповів дослівно так: «Я вірю, але, думаю, що це станеться нескоро... Багато залежить від того, хто при новому Президентові очолить СБУ...».


Фото з книги «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених»

На фото: Будинок у Білогорщі, місце загибелі Шухевича.


Високий замок

вівторок, 2 березня 2010 р.

Лозінський не поспішає зі щиросердим зізнанням


Колишній народний депутат України Віктор ЛОЗІНСЬКИЙ (БЮТ), якого звинувачують у вбивстві жителя Голованівського району Кіровоградської області Валерія Олійника, дотримуватиметься версії нападу В.Олійника на нього.

Про це пише газета «Сегодня» в № 47 від 2 березня ц.р.

Як відзначає видання, за словами одного з членів слідчо-оперативної групи, переступивши поріг прокуратури, В.ЛОЗІНСЬКИЙ був не дуже схильний до одкровень і тим більше щирих признань своєї вини. Зразу ж після приходу до Головного слідчого управління Генпрокуратури він заявив, що має намір давати свідчення лише у присутності адвоката.

«У принципі, це його право, гарантоване Конституцією. Але річ у тому, що він, схоже, тримається тої самої лінії, що і раніше — мовляв, Валерій Олійник сам винний у своїй трагічній загибелі, оскільки саме він нібито напав на ЛОЗІНСЬКОГО, начальника Голованівського райвідділу міліції Михайла КОВАЛЬСЬКОГО і прокурора району Євгена ГОРБЕНКА, які об’їжджали мисливські угіддя, і вони, мовляв, через обставини, що склалися, мали захищатися і застосувати зброю», — відзначив слідчий з особливо важливих справ.

Співбесідник газети вважає, що такої тактики В.ЛОЗІНСЬКИЙ дотримується тому, що “не знає, які матеріали має слідство і яку зібрано доказову базу, тому і сподівається вийти сухим з води».
Але насправді «все свідчить проти нього, і він це скоро зрозуміє», - підкреслив слідчий.

Він також додав, що В.ЛОЗІНСЬКИЙ стверджував, Що “ніби не знав про оголошення у міжнародний розшук і думав, що все ще перебуває під підпискою про невиїзд». На думку джерела, таке аргументування виглядає «сміховинним».
Крім того, адвокат В.ЛОЗІНСЬКОГО рекомендував підзахисному мовчати, прикриваючись статтею 63 Конституції.

Як повідомляв УНІАН, 16 червня 2009 року на території мисливських угідь у Кіровоградській області у результаті зіткнення з народним депутатом від БЮТ В.ЛОЗІНСЬКИМ, районним прокурором Є.ГОРБЕНКОМ і начальником райвідділу міліції М.КОВАЛЬСЬКИМ загинув місцевий житель 1954 року народження Валерій Олійник.

За цим фактом Генпрокуратура порушила кримінальну справу за ч. 2 ст. 121 (навмисне тяжке тілесне ушкодження, завдане способом, що має характер особливого знущання, або здійснене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого, або інших осіб, або виконане на замовлення, або призвело до смерті постраждалого).
3 липня Верховна Рада України позбавила В.ЛОЗІНСЬКОГО депутатських повноважень.

7 липня Печерський районний суд Києва дав дозвіл на затримання В.ЛОЗІНСЬКОГО і доставку його до суду.

30 липня В.ЛОЗІНСЬКОГО було оголошено у міжнародний розшук.

1 березня у Києві В.ЛОЗІНСЬКОГО було затримано.

УНІАН

ЗАЯВА Проводу Організації Українських Націоналістів (бандерівців) з приводу Резолюції Європейського парламенту щодо України

Організація Українських Націоналістів (бандерівців) здивована й обурена тенденційністю і недружньою поставою Європейського парламенту до України та визвольних змагань українських націоналістів. Провід ОУН (б) висловлює гострий протест проти схвалення 25 лютого Резолюції Європейського парламенту щодо України, де в розділі про програму Східного партнерства й Асоціації ЄС з Україною пунктом 13-тим депутати втручаються у державні справи суверенної України. В ньому Європейський парламент «висловлює жаль» з приводу Указу Президента Віктора Ющенка про присвоєння Провідникові ОУН Степанові Бандері звання Героя України посмертно; водночас депутати Європарламенту «сподіваються», що нове керівництво України «перегляне це рішення» і «дотримуватиметься європейських цінностей».

При цьому представники вищого законодавчого органу Європейського Союзу безпідставно твердять, що очолювана Степаном Бандерою ОУН, мовляв, «співпрацювала з нацистською Німеччиною». Тоді, коли документи й усьому світові відомі факти спростовують ці закиди і свідчать протилежне: С.Бандера і його однодумці у Львові 30 червня 1941 року проголосили відновлення державної незалежності проти волі Берліну і за це були запроторені до нацистських кацетів, зазнавали катувань і були замордовані. Ще до проголошення незалежності Провід революційної ОУН планував збройну боротьбу проти всіх окупантів України під універсальним гаслом «Воля народам! Воля людині!»

Ініціатором резолюції щодо С.Бандери є польський депутат від групи Європейської народної партії Лєна Коларська-Бобінська. Цей недружний супроти України крок свідчить про те, що Польща досі ще не позбавилася імперських комплексів і продовжує однобоко трактувати історію, накидаючи всій Європі своє тенденційне бачення визвольних змагань українців.

За антиукраїнську резолюцію проголосувало російське лоббі в Європарламенті - депутати від Німеччини, Італії, Франції, тобто країн, які залежать від російського газу, а також Польща, яка на словах нібито засуджує політику Росії, засновану на економічному експансіонізмі та втручанні у внутрішні справи сусідніх держав, але на ділі лише підіграє Кремлеві в його намаганнях не допустити трактування політичної історії України у відмінний від імперської Москви спосіб. За позбавлення С.Бандери звання Героя України виступали також словацькі, румунські, угорські неонацисти, представлені в Європейському парламенті.

Організація Українських Націоналістів (бандерівців) вважає, що рішення Європарламенту позбавлене серйозного історичного підґрунтя і базується на наклепі про т.зв "співпрацю" ОУН і Райху, винахідником якого (наклепу) свого часу виступила радянська пропаганда з метою очорнювати в очах світу й власного населення український національно-визвольний рух в часи Другої світової війни.

ОУН (б) вважає, що дане рішення має суто ідеологічну мотивацію, воно не має нічого спільного з європейськими цінностями, до яких належить природне і Богом дане право кожного народу, в тому й поневоленого українського, боротися за свою свободу і державну незалежність. Відмова в цьому універсальному праві українським борцям за волю, об’єднаним у рядах ОУН і УПА, є явно подиктована «економічною політкоретністю» ЄС і є політичним реверансом у бік Москви. Це погляд на події 40-их років з позиції нинішніх корисливих інтересів.

Організація Українських Націоналістів (бандерівців) наголошує на недопустимості винесення Європейським парламентом подібних тенденційних рішень, які неправдиві та ображають почуття мільйонів українців, які за своє прагнення до свободи і самостійності зазнали наруги й репресій та закликає українську громадськість висловити свій рішучий протест проти даної резолюції. Подібні тенденційні рішення лише знижують популярність ідеї євроінтеграції серед її прихильників в Україні, які здебільшого є патріотично налаштованими, які зазнали переслідувань з боку поляків, нацистів і російських комуністів за свою свободолюбність. Президент України В.Ющенко надав найвищу державну нагороду «Герой України» Степанові Бандері і за те, що він був в’язнем нацистського концтабору Заксенхаузен, а двоє його братів були закатовані в таборі смерті в Освенцімі. Чи така «колаборація» політичного терору вважається «європейською цінністю»?

Провід ОУН (б)
Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича