неділю, 27 лютого 2011 р.

Роковинам правління Януковича присвячується: безправна Україна



24 лютого 2011 року в інформаційному агентстві «Українські новини» відбулась прес-конференція, присвячена представленню доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2009-2010». У складенні доповіді взяли участь понад 40 правозахисних організацій з усіх регіонів України. Документ містить в собі 26 розділів.

Успадковані від попередньої влади проблеми погіршились

Після виборів нові Президент та уряд успадкували системні проблеми в царині прав людини: масові та брутальні порушення права на справедливий суд, на захист від катувань та інших видів незаконного насильства, незаконні затримання, бідність значної частини населення країни, дискримінацію вразливих груп та інші. Дії органів влади протягом 2010 року свідчать не про наміри змінити ситуацію на краще, а про згортання навіть тих позитивних процесів, що були, і появу нових тенденцій щодо порушень прав людини і проявів неповаги до них.

Правозахисники констатують, що майже ніякої реакції органів влади та місцевого самоврядування на звернення громадськості, протести проти незаконних дій, заяви про порушення прав людини немає. Вона просто їх ігнорує.

Водночас протестна активність наростає. За перші 6 місяців 2010 року кількість мирних зібрань приблизно на 30% перевищує їхню кількість за весь 2009 рік. У другій половині 2010 року їх вочевидь було значно більше, ніж в першій. Тому керівництво держави мусить усвідомити, що силовий тиск на суспільство тільки призведе до більш гострих конфліктів. Проте, влада, навпаки, у другій половині 2010 року вдалася до відвертих політичних переслідувань.

На думку правозахисників, до політичних переслідувань відносяться кримінальні справи проти учасників підприємницького Майдану, членів «Тризубу» та ВО «Свобода», колишніх високопосадовців — Юрія Луценка та Євгена Корнійчука.

Практично всіх громадських активістів, хто отримав адміністративні покарання за статтями 185 та/або 185-1 КУпАП (порушення порядку організації мирного зібрання) після проведення мирного зібрання, можна апріорі вважати жертвами політичних переслідувань!

Свобода мирних зібрань (ст. 166 Доповіді)

Порушення свободи мирних зібрань у 2010 році були значно більшими, ніж за 2005-2009 роки разом. Так, Міністр внутрішніх справ заявив, що для мирних зібрань треба виділити «яке-небудь велике поле на околиці Києва, де ніхто нікому не заважає». Працівники ДАЇ перешкоджали мешканцям багатьох областей доїхати до Києва на мітинг опозиції 11 травня. Автоперевізників пообіцяли залишити без ліцензії, якщо вони привезуть людей на мітинг. Жоден з національних каналів, окрім СТБ, про це не повідомляв.

Свобода слова (ст. 156 Доповіді)

Як українські так і міжнародні експерти відзначають, що в країні помітно погіршилась ситуація зі свободою вираження поглядів. Було зафіксовано багато фактів замовчування або перекручення соціально-важливої інформації, маніпуляцій у новинах, поширення політичного провладного замовлення, опозиція мала менше доступу до ефіру.

Переслідування (ст. 82 Доповіді)

Спостерігалися переслідування та насильство проти журналістів, профспілкових та громадських активістів, правозахисників. Винних у скоєнні правопорушень не було притягнуто до відповідальності.

Право на справедливий суд (ст. 96 Доповіді)

Після ухвалення Закону «Про судоустрій та статус суддів» громадяни отримали швидке, але несправедливе правосуддя від залежних суддів. Для забезпечення справедливого судочинства та справжньої незалежності суддів необхідно переробити прийнятий Закон.

МВС та права людини (ст. 16 Доповіді)

Протягом 2010 року порушень прав людини з боку МВС було значно більше, ніж в 2009 році. Почастішали повідомлення про катування та інші форми незаконного насильства, які застосовуються в органах внутрішніх справ, іноді з летальним результатом. Згідно з моніторингом, проведеним Харківським інститутом соціальних досліджень і Харківською правозахисною групою. Оціночна кількість постраждалих в 2010 році від незаконного насильства в міліції склало 780-790 тисяч (у 2009 році – 604 тис.).

Необхідно зазначити і про порушення прав самих міліціонерів, які повністю залежні від керівництва і часто змушені працювати по 10-14 годин без відшкодування, отримуючи невелику зарплатню. В багатьох районних управліннях МВС немає навіть туалетів.

Затримані зазнають насильства кожні 40 секунд

Кожні 40 секунд в Україні чиниться насильство над затриманими чи арештованими з боку правоохоронних органів, стверджують правозахисники.

Українська Гельсінська група підготувала щорічну доповідь про ситуацію з правами та свободами в країні. Тенденції насторожують – кримінальними справами тиснуть на опозицію та громадських діячів, зафіксовано значне обмеження свобод українців, зокрема, 60% судових рішень, що стосуються соціально-економічних прав та права власності в Україні не виконано. Серед нових тенденцій – помста з боку міліції за оприлюднення громадянами фактів незаконного тиску.

Правозахисники відмічають протестні настрої українців – 60% громадян готові вийти на вулиці.

Представники Української Гельсінської спілки відмічають нову тенденцію в Україні: помста міліціонерів щодо українців, які виявляють протиправні дії працівників МВС.

Доповідь «Права людини в Україні» є універсальним документом, що використовується національними та міжнародними організаціями для оцінки загального стану з правами людини в Україні. Вона випускається щорічно, починаючи з 2004 року.

З повними текстами доповідей Ви можете ознайомитися тут:
http://helsinki.org.ua/index.php?r=a1b7c6




Український погляд

суботу, 26 лютого 2011 р.







На даний час під вартою знаходяться п’ятнадцятеро побратимів: Андрій СТЕМПІЦЬКИЙ, Степан БИЧЕК, Анатолій ОНУФРІЙЧУК, Василь АБРАМІВ, Пилип ТАРАН, Василь ЛАБАЙЧУК, Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ, Олексій ЗАНУДА, Віталій ВИШНЮК, Роман ХМАРА, Юрій ПОНОМАРЕНКО, Едуард АНДРЮЩЕНКО, Артем ЦИГАНОК, Юрій ГУДИМЕНКО, Віктор ДАВИДЕНКО.

Всі вони потребують юридичної, а деякі медичної допомоги.

Бандерівець

четвер, 24 лютого 2011 р.

Роковина (п)резидента



Пішов другий рік царювання в Україні рецидивіста і його донецької банди. В день річниці інавгурації, 25 лютого, планується за путінським зразком фальшивої демократії - тригодинне спілкування Януковича з населенням України за допомогою телемосту та непомітних навушників, в яких "гаранту" підказуватимуть відповіді на запитання.

вівторок, 22 лютого 2011 р.

Питання до колабораціоністів

Коли слова розходяться з діями, то нічого доброго з цього не вийде. Побачив я київські та львівські святкування до Дня Злуки і зайвий раз переконався, що перспектива того, що донецький кримінал дорвався до влади всерйоз і надовго, є правдивою реальністю. І причина навіть не в тому, що Тимошенко вірять все менше і менше людей, бо відчувають, що вона відстоює тільки свої шкурні інтереси і більш нічого, а тому в її БЮТ-і шкурників не менше, ніж у регіоналів, тому не дивно, що всі її структури розповзаються по швах. І не тому, що Ющенко виявився бездарним керівником держави. А ще й тому, що весь, абсолютно весь протестний опозиційний бомонд складається з одних і тих же осіб, з тих же пристосуванців, які одночасно ганьблять цю владу і тут же працюють на неї у різних службах, установах, навчальних закладах тощо. Список цих діячів величезний і сумний, вони належать до різних партій, але нутро їхнє одинакове.


І як таке можливо, щоб патріоти і навіть ті, котрі називають себе націоналістами, теперішню владу називають окупаційною, але тут же ці ж люди працюють в державних організаціях і одержують від всіх цих ненависних януковичів, табачників чи азарових зарплату? Як можна плювати в той колодязь, з якого п’єш, і гадити в те корито, з якого їсиш? Чому всі ці опозиційні діячі, які є вчителями, лікарями, викладачами у ВУЗ-ах, не пішли працювати в політичні партії, які вони представляють, а продовжують займатися тим, що давно в нормальних державах називається колабораціонізмом? Тобто співпраця з окупаційним режимом.


Якщо ще лікаря можна зрозуміти і його співпраця виправдана, бо він рятує людські життя, то ті вчителі і викладачі, які на мітингах плачуть за Україною і закликають на барикади, є лицемірами, бо і надалі служать «супостату», незважаючи на те, що їхню працю легко можна замінити іншими такими ж фахівцями. Заміні підлягають юристи, філологи, економісти, журналісти – та лишень руки хірурга не замінить ніхто. Проте найбільш за свої місця тримаються саме ті, чия користь суспільству дуже сумнівна, особливо якщо враховувати рівень хабарництва та здирництва в українських освітніх закладах.


Мабуть, у всіх цих патріотів та націоналістів шлунок важливіший за ідеологію, як це видно з практики подібних діячів. І у випадку реальної загрози вони не підуть на фронт, а будуть в штабах зі сторони, в тилу, розказувати про те, як треба любити Україну і якою мовою розмовляти. Чому вони не їдуть на схід вчити там зрусифікованих українців і піднімати національний дух? Двадцять років українській незалежності, а вони далі Києва свого носа не потикають, – їм і в Галичині тепло, комфортно і затишно любити всю Україну зі сторони. І чомусь не переходять в свої політичні партії на професійній основі боротися проти окупантів. Ні, як ж це можна? Без них університети заваляться, а студенти та учні здичавіють і як слухали монголо-татарську попсу – так і слухатимуть. Хіба так можна? Вони ж незамінимі в черзі до каси за зарплатою, хоча ні, тут я трохи перегнув – тепер ці білоручки і так звана національна свідома інтелігенція, як і всі інші, одержує зарплату на пластикові картки.


То, може, досить дурити людям голови і займатись демагогією? Може, досить однією рукою показувати пальцем, що режим у нас злочинний, а іншою рукою брати від цієї влади гроші за свою роботу, яка є чистої води колабораціонізмом? Панове націоналісти, не співпрацюйте з владою! Не отримуйте від них їхні брудні гроші. Бо, може, відірвавшись від корита, саме тоді ви нарешті розпочнете обіцяну національну революцію, а то вона ніяк не виходить. Інакше вам є що втрачати і насправді ви боїтеся за свою роботу більше, ніж любите Україну. Про які українські перспективи може йти мова, якщо вам хочеться, як кажуть в народі, встигнути одним задом на два празника? В класиці це називається – служити двом панам. Може, відірвавшись від кормушки, ви нарешті почнете робити те, про що говорите на мітингах та телевізійних ток-шоу, власниками яких є ті ж окупанти. Тобто розпочнете національну революцію. Двадцять років чекаємо, а ви все запрягаєте і запрягаєте. Стали професійними демагогами, але ніяк не професійними революціонерами.


Чи може віра в забобони і псевдопророцтва про можливу смерть Януковича (тільки лінивий про це не просторікував після випадку з ялиновим вінком Невідомому солдату), а головне про прихід після цього до влади світлої жінки, яку придумали в штабі попереднього прем’єра, так розслабила борців за етнічне щастя українців, що свою співпрацю з окупаційною владою навіть не вважають за таку? Надієтесь, що не прийдеться докладати ніяких зусиль, а воріженьки щезнуть самі по собі, як роса на сонці? – Не надійтесь. Бо наступного ж ранку та сама роса знову буде на траві. Так вже створено Богом і природою. І це вже не означає, що кожний день, як новий бій, а виглядає, як боротьба деградованого старпера з млинами. Бо знову буде сонце і без нас з вами тієї роси не стане. І так щодня. – Так от всім цим ряженим націоналістам, всій цій «гнилій інтелігенції», всім вчорашнім комсоргам і активістам, які з якогось дива почали примазуватися до Степана Бандери, хочу сказати, що вороги не щезнуть, як роса на сонці, а їх треба перемагати і перемагати тріумфально, а не співпрацювати з ними і одержувати від них зарплату.


І обов’язково такий крок має бути проанонсований і публічним. Малого того, – це має бути підготовленим в ідеологічному сенсі вчинком, щоб через непродуманість це не виглядало, як в приказці: «На зло кондуктору – піду ногами».


Але з іншого боку, може я даремно так. Можливо, вартує лишити всіх в спокої і насолоджуватись пустопорожнім базіканням про націоналізм і бандерівців в передачах політичних ток-шоу на Інтері, власником якого є Голова СБУ В.Хорошковський, чи на ТРК «Україна», власником якого є Р.Ахметов? Доречі, участь в подібних передачах теж є однією з форм колабораціонізму. Направду, уявіть собі, щоб на сталінському чи гітлерівському телебаченні мав би ефірний час Степан Бандера чи Роман Шухевич. Та світ би перевернувся. А у нас все нормально. Все чинно і спокійно. Припускаю, що неукраїнські власники телеканалів знають щось таке, що їм точно відомо, кого з опозиціонерів можна і треба запрошувати на телепередачі, а кого ні. Ну а те, що кого їм не вартує боятися, то це вже олігархи знають точно. Інакше б не запрошували.

Андрій Павловський

Стопком

понеділок, 21 лютого 2011 р.

"Аль-Коляда", або Репортаж "терориста"

Різдво 2011 року... Знаковий час в історії України. Бо ми дізналися на цьогорічні Свята, що на нашій землі, виявляється, діє український підрозділ "Аль-Каїди" – страшна "Аль-Коляда".

Це вона спалила двері в галицькій кнайпі, у котрій був міський штаб Януковича. Підірвала погруддя нелюда-сатаніста Сталіна.

Окрім цього – брала активну участь у підготовці та здійсненні вбивства Джона Кеннеді в Далласі, нальоті на башти-близнюки в Нью-Йорку, а також – за допомогою пострілів із пневматичних рушниць змінила траєкторію Тунгуського метеориту, котрий на початку ХХ сторіччя гепнувся на Російську імперію. З таких же рушниць планувалося збити літак Януковича.

Маячня? Безумовно, що до 9 січня 2011 року це була б єдина думка, якби я прочитав усе, написане вище. Але в нинішній Україні – це не маячня, а, як виявилось, сувора дійсність.

Хронологія подій

Уже більш як 25 років я працюю ургентним хірургом на Дніпропетровщині. На Різдвяні Свята приїхав до матусі у Львів, де не був уже півроку.

Святвечір провів за родинним столом із мамою, братом та сином. 7-го січня, ми з моїми найближчими друзями та їх родинами сиділи за святковим столом у Тернополі, а 8-го – більшість із нас співали колядок на Івано-Франківщині.

Виявилось: це вже було "дуже підозрілим". Бо згодом, працівники МВС, хитро примружуючи очі, запитували: "А чого це ви всі разом зібралися? Щось тут не теє..." Безумовно, це був кримінальний злочин скоєний мною – я вирішив відсвяткувати Різдво з близькими людьми.

А найголовніше – усі ми виявилися членами страшної "Аль-Коляди".

9-го січня, об 11:00, біля рогатинського автовокзалу розпочалося те фантасмагоричне шоу, котре я буду пам'ятати, напевне, ціле життя...

Перебіг подій цього бурлеску був досить докладно висвітлений в інтернеті. Тому викладу лише деякі найяскравіші епізоди історії та думки щодо того, що відбулося й відбувається зараз.

Отже – 9 січня, сонячний день, площа біля автовокзалу міста Рогатин Івано-Франківської області.

Я лежу обличчям у брудному снігу, два здорові драби викручують мені руки, а третій репетує на весь Рогатин не своїм голосом: "Обережно! Він небезпечний! У нього в сумці зброя! В машину його!" Мене пакують в машину, везуть в Рогатинський РВВС. А я все ще не можу прийти до тями від обурення й нерозуміння ситуації.

У міліції мене при свідках обшукують, вилучають записник та два мобільних телефони. На моє запитання: "За що мене затримано?" – відповідь: "Слідчий все пояснить". Я даю свідчення, у мене знімають відбитки пальців, і до вечора ніхто нічого не пояснює. Усе на диво законно. А що вже прав людини дотримано – і не описати.

Приблизно о 21:00 мені несподівано надягають наручники, на голову щось чорне й непрозоре, та із криками "Бігом! Мовчати! Голову вниз!" – садять в автомобіль та везуть, як згодом виявилося, в Івано-Франківське облуправління МВС.

На допит я потрапляю приблизно о другій ночі.

Перше запитання слідчого: "Ви, напевно, знаєте, чому ви тут?" Моя відповідь – категорично негативна. Із протоколу затримання я дізнаюся, що співдіяв у підпалі дверей кафе-бару "Галич" в місті Галичі й у киданні у вікно туди ж пляшки із запальною сумішшю 20 грудня 2009 року.

Унікальна інформація!

Я кажу: "Пане слідчий! У цей час я доглядав смертельно хворого батька у Львові, де пробув до 24 грудня 2009 року включно". Відповідь: "Я маю право затримати вас на 72 години". І мене помістили в камеру Надвірнянського ІТТ.

Хочу сказати, що особисте життя й специфіка роботи навчили мене не шкодувати себе при будь-яких життєвих ситуаціях і намагатися завжди зберігати рівновагу. Але весь час запитував себе: "За що?". Я не скоїв жодного злочину, усе своє життя віддав служінню людям...

Так – я завжди був свідомим українцем і боровся за Українську Державу. Як і мій дід, Микола Стронський, старшина УСС та УГА, я вважав цю боротьбу своїм святим обов'язком. У серпневі дні 1991 року я очолював Кам'янську (Дніпродзержинську) міську організацію УРП. У 1992 році – був засновником та головою міської організації КУНу. У цей же час був ініціатором та співзасновником міської громади Преображення Господнього УГКЦ. У 1994 році – один із засновників ВО "Тризуб" імені Степана Бандери на Східній Україні.

То невже на 20-му році незалежності України – власне ця моя проукраїнська життєва позиція стала причиною мого перебування за ґратами?

10 січня – вечір, десь 19-20 година. Мене викликають у кімнату здійснення слідчих дій.

Заходжу під конвоєм: у кімнаті троє чоловіків – два російськомовних і один україномовний. Розмова розпочалась брутально. "Клікухі, поганяла, когда послєдній раз бил в Запорожьє, істочнікі фінансірованія!" – почали кричати двоє з цих чоловіків. На що я відповів, що не розумію, які "клікухі" та "поганяла" вони мають на увазі, а в Запоріжжі я останній раз був десь у 1999-2000 роках на курсах підвищення кваліфікації. "Какой ето єщьо кваліфікаціі – поджігателя ілі подривніка?"

Мої слова про те, що я вже 25 років працюю ургентним хірургом у Дніпродзержинську, привели до 10-20 секундного ефекту, котрий називається "німа сцена". Оговтавшись, мене почали переконувати, щоб я розповів усе, бо мої побратими всю неіснуючу провину перекладуть на мене.

Після декількох запитань один із чоловіків сказав мені: "Вспомінай всьо, а то ти будєш сидєть тут два мєсяца, а потом – полгода. І каждий день ми будєм пріходіть к тєбє". Після цього люб'язного повідомлення я їх більше не бачив...

11 січня, ранок, десь 9-10 година.

Мене везуть на медичний огляд у Надвірнянську районну лікарню. Весь цей час я думав про дві речі: про здоров'я моєї 83-річної мами, котру, між іншим, навіть не повідомили, де я й що зі мною, а також про те, що існує можливість того, що ніколи вже не зможу стояти за операційним столом і своїми руками рятувати людей.

Остання думка була особливо болісною, бо я живу своєю професією, вона складає величезну частину мого життя, як ментальну, так і дієву. Коли ж я потрапив у звичну й близьку для себе атмосферу лікарні, побачив хворих, середній медперсонал, відчув запахи лікувальної установи – це були найжорстокіші тортури!

Мене, хірурга, у наручниках, під конвоєм вели по лікарні. А повз мене пролітав, залишаючи мене на узбіччі, такий дорогий і близький для мене світ. Це була жахлива, макабрична грань між реальністю та фантазмом. Господня молитва допомогла мені втримати себе в руках...

Після відвідин лікарні, зі мною мали розмову працівник обласного управління МВС та співробітник обласного управління СБУ. Розмова проходила достатньо коректно, але ні про який підпал дверей мови не було.

Їх цікавила виключно діяльність "Тризубу".

Ближче до обіду мене переводять під охороною бійців "Беркуту" в ізолятор Івано-Франківського обласного управління СБУ. При цьому, звісно ж, – ніхто нічого не пояснює, на запитання не відповідає.

Увечері цього ж дня мене викликають. Слідчий, котрий веде мою справу, розповідає, що телебачення й інтернет, мовляв, аж захлинаються, переповідаючи подробиці справи. Я запитую, чи буде завтра санкція, бо 72 години мого затримання вже добігають кінця. Слідчий якось дивно подивився на мене й сказав: "Як начальство скаже..."

І я зрозумів, що це ще далеко не кінець...

12 січня вранці звучать слова: "З речами на вихід". Не буду зупинятись на подіях цього дня – мас-медіа та інтернет-ресурси докладно описували всі ці події. Скажу тільки, що нас шістьох, під посиленим конвоєм івано-франківського "Беркуту" перевезли до Львова, а звідти – чартерним рейсом на літаку, під охороною взводу автоматників – до Запоріжжя, до міського управління МВС.

На допит до слідчого я потрапив, просидівши напівроздягненим в автозаку – на вулиці був мороз – більше 2-х годин. Гуманно.

У Запоріжжі не було вчинено жодних "дурниць": не складено ні протоколу мого затримання, ні постанови про вибір запобіжного заходу. Усі запитання слідчих – знову виключно про "Тризуб". А ще – про моє відношення до Сталіна.

Тоді я й відкрив для себе нові історичні реалії сучасної України: виявляється, що Сталін ніякий не вбивця й злочинець, а мудрий державний діяч, що він, виявляється, не знищував мільйонів українців, а тридцяті роки двадцятого століття – це наочний приклад мирного співжиття народів СРСР; голод – це було стихійне лихо, а не штучний геноцид совєтського режиму проти української нації.

Це був черговий акт жахливої фантасмагорії – відчуття власного безправ'я, повної безкарності та вседозволеності тих людей, що оточували мене. Людей із тризубом та синьо-жовтим прапором на шевронах, котрі весь час натякали мені, що "Тризуб" – це фашистська, екстремістська організація.

А тому, ми – найбільші вороги цієї держави.

Після допиту мене ставлять до відома, що мене заберуть у Дніпропетровськ.

13 січня 2011 року, приблизно о 2-й годині ночі я потрапив в обласне управління МВС Дніпропетровська. Тут мені пред'являють протокол затримання, де констатувалося, що я є підозрюваним у справі про вбивство бізнесмена Брагінського 13 жовтня 2009 року.

Цікавий поворот справи.

Приблизно о 12:30 я був забраний із Дніпропетровського ІТТ на допит, котрий тривав близько 5 годин. Знову ж таки, слідчу цікавило все моє життя, починаючи зі шкільних років, моє членство в громадських та політичних організаціях, моя участь у громадському житті міста та області.

І тільки наприкінці допиту були задані конкретні запитання щодо справи, у котрій я був у якості підозрюваного.

Завершення цієї дикої фантасмагорії було таким: нас викликали до начальника слідчого відділу, котрий сказав, що ймовірність скоєння мною злочину "значно зменшилась". Тому мені змінюють міру запобіжного заходу на підписку про невиїзд, додавши при цьому, що він розуміє, через що мені довелося пройти...

Сталося це десь близько 18.00, 13 січня, на самісінький Щедрий Вечір...

Вже на вулиці, мені раптом пригадалися події вечора 10 січня, коли один із російськомовних чоловіків, котрі допитували мене в Івано-Франківську, задав мені запитання: "Ти віриш в Бога?". А за мить, не дочекавшись відповіді, зник за дверима.

І в цю мить, у мене, українця, "терориста", члена міфічної "Аль-Коляди", страшної української підпільної організації, визріло запитання до всіх дійових осіб цього театру абсурду:

"А ким для вас є Господь Ісус Христос? Чи згадуєте ви, сідаючи за Різдвяний чи Великодній стіл, про ті десятки, сотні невинних людей, котрі страждають у камерах та тюрмах, ідучи шляхом Христа?

А хто ж тоді ви?!.. Бездумні римські вояки? Чи, може – понтії пілати?

Чи усвідомлюєте ви, що настане мить, коли кожен із вас стане перед Творцем, і буде відповідати за всі свої земні справи? За обдурених, обібраних, страждаючих людей, котрих ви несправедливо тримали під вартою та піддавали тискові?

Що ви носите в душі й у серці, коли славите народження Спасителя чи святите паски?"


Що ж, доводиться констатувати: на 20-му році незалежності українці залишаються безправними й упослідженими на своїй землі. Одні – працюючи на державну систему, інші – перебуваючи під її пресом.

А нам та навколишньому світові – розповідають про" демократію" та "права людини"...

Сьогодні в Україні людей переслідують за світогляд та переконання, за любов до своєї землі, історії та мови.

Та ми ще є. Клопіт із нами владі.

Залишилося тільки створити резервацію для українців, у котрій би були заброньовані місця для наших нащадків. Права була та мудра людина, котра сказала, що для перемоги зла необхідна тільки байдужість добрих людей.

Якщо ми всі разом, та кожен окремо, будемо байдужі до зла – воно підкорить наш народ, і майбутні покоління стануть рабами...

Але ж навіщось, і для когось, писав поет: "Борітеся – поборете!"

Ростислав ВИНАР

середу, 16 лютого 2011 р.

В Партии регионов кроме клоунов-самоучек появились еще и профессиональные

Коллектив Симферопольского государственного цирка им. Б. Н. Тезикова практически в полном составе вступил в ряды Партии регионов.

По информации официального сайта Крымской республиканской организации ПР, торжественное вручение партийных билетов циркачам состоялось 15 февраля прямо на главной арене цирка.

Поздравить коллектив прибыл депутат Верховной Рады АРК Петр Запорожец. Из его рук получили партбилеты почти три десятка артистов цирка во главе с директором учреждения, жонглером Борисом Тезиковым.

«Мы всегда были за регионалов, – рассказал избранный главой партийной группы цирка главный дирижер цирка Александр Татишвили. – Отдельные люди уже давно были членами Партии регионов, а сейчас единодушно решили вступить и все остальные. Не хотим оставаться в стороне от политической жизни. Тем более видим, что регионалы за созидание. Будем и мы включаться в партийную работу».

Симферопольский цирк им. Б. Н. Тезикова славится своими постановочными цирковыми номерами, а также уникальными новогодними и рождественскими программами для детей. Главной гордостью цирка является известный клоун по кличке Толян – Анатолий Ляднов, который уже избирался депутатом Табачненского сельского совета Бахчисарайского района.

http://videonews.com.ua

четвер, 10 лютого 2011 р.

Ази правознавства: обшук, виїмка, затримання, арешт, виклик до міліції

Останніми днями посилились неприховані тиск та репресії проти членів нашої організації з боку правоохоронних органів.

Це проявляється в безпідставних звинуваченнях у буцімто участі наших товаришів в подіях, котрі відбувались у Харкові та Черкасах.

Нагадаємо, що минулого місяця ЗМІ повідомили про те, що якийсь неадекват повідомив правоохоронців про нібито закладену вибухівку в місті Черкаси та висунув вимогу про сплату йому 50 000 євро. Запити черкаських хуліганів значно скромніші за запити макєєвських.

Цю справу правоохоронці об’єднали зі справою про серію пограбувань інкасаторів, котрі протягом останніх 5-ти років відбувались у Харкові.

З незрозумілих причин правоохоронці почали повальну розробку саме в середовищі націоналістів: відбуваються обшуки в помешканнях громадських активістів, тривають допити, допитують членів їх сімей, примушують залишати (фіксувати) відбитки пальців, формують досьє.

В Харкові утримують під вартою двох членів «Тризубу». В Черкасах у керівників місцевих організацій «Воля ХХІ» та ВО «Свобода» вилучили персональні комп’ютери, ноутбуки, організаційну документацію та агітаційну літературу.

Це викликало адекватну реакцію – 9 лютого 2011 року у Черкасах відбулось пікетування проти репресій.
Ми вбачаємо, що у неприхованому тиску на громадських активістів та безпідставне звинувачення їх у здійсненні протиправних дій є прямим порушення принципу презумпції невинуватості, що свідчить про намагання влади знищити найбільш активний та безкомпромісний прошарок українства.


Відчуття настання часів силовиків-екстремістів, впровадження тотального контролю населення, – кожен має поводити себе адекватно і почувати себе вільно. Незнання закону не звільняє від відповідальності. Перебування громадянського суспільства на теренах правової держави вимагає від кожного, бути обізнаним у базових аспектах впливу кримінально-процесуального права на особу.


Обшук у Вашому житлі та вилучення речей.

Що робити, якщо вас викликають до відділку міліції?

Ваші права при затриманні та арешті.


Українська національна асамблея (УНА-УНСО)

вівторок, 8 лютого 2011 р.

Шляхами національної звитяги


Коли у 1992 р. в Криму та інших південноукраїнських регіонах активізувалися проросійські сепаратистські рухи, українські націоналісти вирішили не лишати цього без уваги. Наприклад, у лютому-березні 1992 р. потяг, на якому було близько 900 чоловік, зокрема, священники УАПЦ, Степан Хмара та три сотні бійців УНСО.

Спочатку потяг заїхав до Одеси, потім до Херсона, після чого, нарешті, попрямував до Севастополя. Місцева влада та командування ЧФ робили все, аби не пустити націоналістів до міста. На станції Верхнєсадове потяг зупинили і не пускали далі, пояснивши це тим, що у закритий Севастополь в делегатів нема перепусток. Довелося перекривати залізничні шляхи, і тільки після цього потяг пропустили до Інкерману, звідки націоналістів доставили катерами на Графську пристань.

В Севастополі добровольці промарширували по вулицях, священники відслужили молебен по вбитих більшовиками моряках-українцях.




"Південний Щит"

четвер, 3 лютого 2011 р.

5 лютого відбудеться панахида за Анатолієм Лупиносом.

5 лютого 2000 пішов з життя Анатолій Лупиніс – відомий політичний , громадський та церковний діяч новітньої доби національної боротьби за українську державу.

Анатолій Лупиніс є одним з ініціаторів створення «Зеленого Світу», українського «Меморіалу», Народного Руху України, Української Національної Асамблеї – УНА-УНСО, реферантури Антибольшевицького Блоку Народів (АБН серед народів СРСР).

Багатолітній політв’язень, незламний борець за становлення Української Національної Ідеї, вибуховий вулкан прогресивної думки, набат форпосту національного герцю з ворогами Нації.

Поет, публіцист, письменник.

Завзятий християнин, відданий сім’янин, надійний соратник, справжній друг та товариш.

Просто Людина з великої літери.

Герой Нації!

Таким ми знаємо Анатолія Лупиноса, таким він залишиться для прийдешніх поколінь.

Слава Нації! – Смерть ворогам!

5 лютого 2011 року о 12 годині на Байковому цвинтарі в Києві біля могили світлої пам’яті Анатолія Лупиноса відбудеться панахида.

Підготував Петро Перепуст.

Українська Національна Асамблея , місто Суми.

середу, 2 лютого 2011 р.

Політв'язні "України без Кучми" хочуть взяти на поруки Едуарда Андрющенка


"Політв'язні кучмівського режиму заявляють про порушення прав людини та готові взяти на поруки сучасного політв'язня.

Народний депутат та колишний політв'язень Андрій Шкіль, а також правозахисник та в'язень в минулому Микола Ляхович звернулися з клопотанням до Апеляційного суду Запорізької області про взяття на поруки студента та патріота Едуарда Андрющенка.

Нардеп та правозахисник характеризують Андрющенка як добре вихованого, старанного, дисциплінованого парубка без шкідливих звичок, що користується повагою серед однолітків та керівництва навчальних закладів, де проходив навчання та педагогічну практику. "Як майбутній педагог має високі професійні та моральні якості. Завжди готовий прийти на допомогу тим, хто її потребує. Активний. Бере участь у спортивному та громадському житті факультету та університету. Виступає за збірну команду факультету з футболу".

Також колишні політв"язні нагадали, що Едуард Андрющенко наразі не є злочинцем, оcкільки його вина не встановлена судом, і обрання йому найсуворішого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не є законним.

Стаття 149 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає кілька видів запобіжних заходів, серед яких взяття під варту не є першочерговим. Серед них підписка про невиїзд, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава, взяття під варту, нагляд командування військової частини.

Правозахисники зобов'язуються при необхідності доставити Андрющенка в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу".


Довідка . Едуарда Андрющенка звинувачують у тому, що він нібито взяв участь у відпилюванні голови пам"ятника Сталіну у Запоріжжі. "Участь", за версію слідства, полягає у тому, що він нібито вказав відпилювачам місцезнаходження Сталіна і пустив їх до себе переночувати. Зараз Едуард перебуває у Запорізькому СІЗО, йому обраний запобіжний захід у вигляді двомісячного взяття під варту.



У порядку винятку роблю перепост про збір коштів - тільки тому, що попросили перепостити люди, яких я добре знаю і яким довіряю.


УВАГА!
Друзі та родичі несправедливо ув'язненого Едуарда Андрющенка! Організується збір коштів на його підтримку.
ПЕРЕРАХУВАТИ КОШТИ МОЖНА:
1) на номер картки 4405885016325836, Андрющенко Ніна Вікторівна, через термінали або касу будь-якого відділення ПриватБанка
2) через Webmaney, гривневий рахунок номер U351113650007, через будь-який термінал, або напряму з сайту http://wmobmen.info/



Блог Олени Білозерської
Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича