пʼятницю, 24 лютого 2012 р.

Міліція затримала активістів, які роздавали на Майдані презервативи «Партія кондомів»


Міліція затримала чотирьох активістів, які безкоштовно роздавали у центрі Києва презервативи в упаковці біло-блакитного кольору. За інформацією прес-служби Олександра Бригинця на упаковках було написано: «Увага! Країну заполоняє партія кондомів».
Фото mignews.com.ua
Правоохоронці затримали у Києві чотирьох активістів, які брали участь у несанкціонованій акції у центрі столиці. Після складання адміністративних протоколів у Шевченківському райвідділі міліції порушників відпустили.

Як повідомляє відділ зв'язків із громадськістю ГУ МВС України у Києві, акцію на Майдані Незалежності у п'ятницю вдень намагалися провести представники низки громадських організацій, але відповідної заявки у Київську міськадміністрацію не надходило.

«За порушення вимог ст. 185-1 КУоАН „Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій“ правоохоронці затримали чотирьох осіб і доставили у Шевченківське РУ ГУ МВС України у Києві. Стосовно них складено адміністративні протоколи, взято зобов'язання щодо їхньої явки до Шевченківського районного суду Києва, після цього їх відпустили», — підкреслили у міліції.

Між тим, у Коаліції учасників помаранчевої революції (КУПР) відзначили, що «міліція влаштувала облаву» на активістів, які безкоштовно роздавали в центрі Києва презервативи в упаковці біло-блакитного кольору.

Лідер КУПР Сергій Мельниченко повідомив, що до роздачі призначили 1,5 тис. упаковок презервативів.

«Половину відібрали опери на підході до поштамту. Близько половини вдалося роздати. Затримали голову „Чорного Комітету“ Богдана Тицького, Ярославу Пугачову з „Братства святого Луки“, Олега Покляцького з „Академії культурної спадщини українського козацтва“. Семеро учасників акції члени КУПР і „Чорного Комітету“ не дійшли до місця її проведення», — стверджує Мельниченко.

За інформацією прес-служби депутата Київської міськради Олександра Бригинця, активісти роздавали презервативи в упаковці біло-синього кольору, з одного боку якої написано: «Увага! Країну заполоняє партія кондомів», з іншого - «Тому що справжній український през» із зображенням на ньому якоїсь особи. zn.uaЗа матеріалами: Інтерфакс-Україна

понеділок, 20 лютого 2012 р.

Ярослав Грицак: "Нова революція висить у повітрі"


Ярослав Грицак: "Нова революція висить у повітрі"
Вiдомий iсторик змоделював сценарiї можливих подiй
В Україні можлива нова революція. Адже протестні настрої, які наростають у суспільстві, дуже схожі на ті, що охопили торік арабські країни. Так вважає знаний історик i науковець Ярослав Грицак. 
На його переконання, влада втратила інстинкт самозбереження, і змiнити її насправді нескладно. Але для того, щоб “перезавантажити” Україну, до влади має прийти вмотивована й рішуча еліта, котра знає, що і як треба робити.
Докладніше про це -– в інтерв'ю "Експресу" з Ярославом Грицаком.
-- Що підштовхнуло вас до висновку про те, що в Україні ймовірна нова революція?
-- Мій висновок не є оригінальним. Подивіться, про що пишуть в інтернеті, які книги мають провідні позиції у списку найбільш розпродуваних видань книгарень "Є". Про протести говорять, про них думають. Зауважте, як часто сьогодні вживають слово "Майдан". Ми вже мали Майдан учителів, підприємців, "чорнобильців", "афганців", а недавно -– і Майдан користувачів інтернету.
-- Так, але ж водночас часто чуємо про те, що українці збайдужіли до політики, тому нового Майдану очікувати не слiд. Хiба не так?
-- Приблизно те саме говорили перед Помаранчевою революцією: ситуація безнадійна, народ байдужий. Політологи змагалися між собою у песимістичних прогнозах. А минуло кілька місяців, і цей нібито байдужий народ вийшов на вулицю.
Дозволю собі порівняння: якби пророкування революції в Україні прирівняти до ставок на футбольні матчі, то мій прогноз був би 6:4 або навіть 7:3. Не хочу бути погано зрозумілим: історики не пророкують майбутного, вони лише пробують з'ясувати можливі сценарії розвитку подій. А сценарій тут такий, що в сучасному світі революції стаються дедалi частіше. За підрахунками, у ХХ столітті революції були приблизно двічі на рік. За перших 10 років цього століття пропорція зросла до чотирьох революцій на рік.
Старше покоління у цій країні виховано на міфі Великої Жовтневої революції 1917 року, котра, своєю чергою, у свідомості більшовиків розвивалася за сценарієм Великої Французької революції 1789-го. Зауважте, в обох випадках ключовим словом є "Велика": мовляв, революція -– то щось велике, епохальне, як вибух вулкана або землетрус. Історики ж знають, що насправді революції є банальним явищем. Вони стаються, як корки на дорогах: не регулярно, але часто.
Якщо ж ідеться конкретно про теперішню українську владу, то проблема з нею така, що вона ігнорує або ж не знає цих суспільних тенденцій. Вона й далі думає, що революція може бути тільки "Великою" і раз на сто лiт. А якщо вона так думає, то шанси нової "банальної" революції збільшуються.
-- Нинішню ситуацію в Україні ви у своїх коментарях називаєте ще гіршою, аніж за Кучми. Чому?
-- За Кучми -- яким би корупційним той режим не був -– існувало негласне правило: опозицію не саджають у тюрми. Всі розуміли, що нині ти при владі, а завтра можеш бути поза нею. Кучма розумів, що в цій країні ніхто не може взяти владу навічно. Нинішня ж влада діє так, ніби прийшла років на сто. І почала з того, що посадила в тюрму своїх головних опонентів -- Юлію Тимошенко та Юрія Луценка.
Прихід до влади Януковича відтворює логіку розвитку революції, коли на хвилі революційних розчарувань до влади приходить контрреволюція, яка нічого не забула, але нічого й не навчилася. Януковича і його команду губить ще специфічний "донбаський синдром": вони думають, що усією Україною можна керувати, як Донбасом, за російським варіантом. А Україна -– то не Росія. Кучма принаймні це розумів і навіть книжку про те написав. Нині ж жартують, що Януковичу час писати книжку "Україна -– не Єгипет".
На переконання деяких політологів, Україна ще ніколи не мала такого слабкого режиму, як теперішній. Знаю одного закордонного посла, котрий кілька місяців тому зателефонував нашому міністрові закордонних справ, привітати його з великим "досягненням" -- з тим, що Україна за дуже короткий час зуміла ізолювати себе водночас від Москви, Брюсселю та Вашингтону. Посол сказав: "Таке ще нікому не вдавалося – ви зробили справжній переворот у міжнародній політиці!"
Влада так активно ізолює себе від власного суспільства i зовнішнього світу, що не надивуєшся, як швидко вона втрачає інстинкт самозбереження.
-- Вiд початку виборці Західної України з недовірою ставилися до Віктора Януковича як Президента. Тим часом на сході йому ще донедавна довіряли. Як вважаєте, чому він так втрачає нині рейтинг по всій країні?
-- На заході він ніколи не мав довіри і, припускаю, не матиме. Інша річ на сході. Тут на Януковича покладали певні надії, бо вважали, по-перше, що він свій, по-друге, що влада, яка прийшла після Помаранчевої революції, є кращою, ніж попередня (бо гіршу від “помаранчевої” влади складно було собі уявити), по-третє, що їй вдасться владнати відносини з Росією, вирішити газові проблеми, по-четверте, поремонтувати будинки, дороги, школи і так далі. Тепер бачимо, що насправді жодна з цих надій не справдилася. Навпаки, люди переконалися: єдине, що вдається чинній владі, -- це себе збагачувати.
Одна з ознак революційної ситуації: влада втрачає легітимізацію -- тобто виправдання, навiщо прийшла до керма держави. Тепер вона не має легітимізації ні на заході України, ні на її сході, ні в Брюсселі, ні в Москві, ні у Вашингтоні.
-- Але чи була б така революція благом для країни?
-- Тут я більш обережний у прогнозах. Україна від 2004 року вступила в такий розвиток подій, коли кожна нова влада гірша за попередню. Не відкидаю сценарію, коли після скинення Януковича матимемо ще гіршу ситуацію. Українцям треба припинити таку погану черговість подій, коли в їхніх руках революційні вила перетворюються на постреволюційні граблі.
-- Якої ж революції потребує Україна?
-- Я, і не тільки я, вважаю, що перед політичною революцією має відбутися революція цінностей. Україна потребує "перезавантаження", тобто гри за новими правилами. Я не вважаю, що ці правила мають бути якісь унікальнi. На щастя, українцям не треба відкривати Америки чи  винаходити велосипеда. Подивіться на сусідню Польщу, "чемпіона від революцій", чи на більш далеку Грузію. Або ж на постфранківську Іспанію, або постнацистську Німеччину. Усім цим країнам рано чи пізно вдалося перервати ту погану послідовність i запровадити просту формулу -- "ринок плюс демократія". Звичайно, ця формула не є ідеальною, вона також дає збої i провокує нові кризи. Але ці кризи не є революційними, їх вирішують у рамках один раз запущеного механізму.
Щоб “перезавантажити” Україну, до влади має прийти вмотивована i рішуча еліта, котра знає, що і як треба робити. Це, власне, вона є носієм нових цінностей і, користаючи з доступу до державних ресурсів (школи, мас-медіа і так далі), поступово поширює ці цінності на все суспільство.
-- Кому належатиме головна роль у нових протестах?
-- Думаю, що арабський світ, а віднедавна Росія показують нам нову тенденцію: вирішальну роль у революціях, масових протестах відіграють не партії, а громадські рухи. Подібні процеси сьогодні є в Україні: стара опозиція слабка і роз’єднана, зате міцніють громадські рухи. Головна проблема: цим рухам бракує солідарності. Виходять протестувати на вулиці підприємці -– всі iншi підтримують, але мовчать. Те саме сталося з учительським Майданом, рухами "чорнобильців" чи користувачів ex.ua. А логіка має бути така, як у випадку польської "Солідарності" 1980-х років: нинi страйкують робітники, але їх підтримують і лікарі, і вчителі, і навіть професори.
Треба розуміти: революція -– не від солодкого життя. Це є хвороблива реакція на суспільні недуги, схожа на те, як температура тіла підвищується від вірусу. Боюся, що за чинного режиму українські хвороби вилікувати не вдасться, бо сам режим хворобливий. Питання в тому, чи суспільство, яке хоче жити нормальним життям, може саме себе вилікувати.
-- Як розцінюєте останні президентськi призначення у силових структурах: Калініна -- головою СБУ та Саламатіна -- міністром оборони?
-- Я не політолог, щоб аналізувати ці рішення, але як історик скажу: влада, яка так нерозумно поводиться, найімовірніше, добровільно не здасться. Вона робитиме все, аби втриматися силою, і щоб на ту "силу" можна було обпертися та їй довіряти.
-- Якого характеру можуть набути нові протестні події?
-- Характер революції більшою мірою визначає влада, а не опозиція. Зрозуміло, нинішнє керівництво держави не готове віддати владу мирно -– бо воно само підготувало такий сценарій, коли з влади йдеш просто в тюрму. Тому загроза, що проллється кров, є, її не можна ігнорувати. Але, з iншого боку, хочу звернути увагу на таке: згідно зі статистикою, сайт ех.uа за одну секунду відвідало близько 120 тисяч людей.
Кожен фахівець iз питань внутрішньої безпеки скаже, що жодне військо, жодна поліція не зможуть упоратися з натовпом, який збирається в одному місці і нараховує 100 тисяч осіб. Питання мирної революції полягає в тому, чи вдасться зібрати цих сто тисяч. Потенційно -– так. Адже кількість обурених роботою чинного уряду сягає уже мільйонів.
Важливо перетворити протести кількох тисяч людей на організовану дію в один час і в одному місці.
-- Як треба діяти, аби -- в разі революції -- не змарнувати шансу на позитивні зміни в країні?
-- Найбільше сподівань у нинішній ситуації дає виникнення різних громадських організацій по всій Україні, які посилено розмірковують над стратегію розвитку цієї держави. Особисто для мене найбільш відрадною надією є ініціатива "1 грудня", яка зібрала поважних громадських діячів разом iз лідерами головних українських Церков. Ці люди тоді закликали власне до морального спротиву чинному режиму.
Для російського чи українського урядiв не є великою проблемою “посадити” лідера опозиції -– як-от Ходорковського чи Тимошенко. Проблема для нього виникає, однак, тоді, коли йому протистоїть зорганізоване громадянське суспільство, де є сотні й тисячі потенційних лідерів: спробуй їх усіх вияви й пересади!
-- Кому ж маємо довіряти?
-- Американський історик Олександр Мотиль колись навів такий приклад: найбільший вплив в Америці в боротьбі за громадянські права негрів мав Мартін Лютер Кінг. Він не був політиком, а лідером великого громадського руху, який об'єднався не за ідеологією, а за спільними цінностями: ніхто не має права позбавляти людину її гідності. Проблема для Януковича полягає у тому, що громадський рух в Україні нині має десятки потенційних Мартінів Лютерів Кінгів.
Пригадайте: в одному зі своїх віршів Шевченко писав, що найбільше боїться, як окрадену й нещасну Україну пробудять тоді, коли вона не буде до цього готова. Щось приблизно таке сталося 2004 року. Тоді Україна не мала якісної еліти, а суспільство дещо наївно вирішило, що все можна віддати на відкуп політикам. Але незабаром виявилося, що хоч би які добрі ці лідери були, вони, прийшовши до поганої влади, рано чи пізно зіпсуються.
З огляду на це i поразка Ющенка, і перемога Януковича є для нас ніби подарунками Божими: вони дають нам шанс помудрішати. Треба перестати довіряти лише лідерам і почати довiряти собi.
Наталія ВАСЮНЕЦЬ
 

середу, 15 лютого 2012 р.

БЕЗ МАЙБУТНЬОГО. В РОСІЇ ВИНИК ХИМЕРНИЙ ЖАНР ФАНТАСТИКИ: ПОТРАПЛЯТИ В МИНУЛЕ І РЯТУВАТИ КРАЇНУ


Росіяни не вірять у майбутнє і не бачать перспектив у сучасності. Саме тому вони мріють про можливість потрапити в минуле і переробити його так, щоб Росія стала Великою і Славною. Результат цих мрій - новий літературний жанр під назвою "попаданство".
Автор: Орест ЗОГ
"Вона зірвала Хрестовий похід на Русь, брала участь у Невській битві та була важко поранена на кривавій кризі Чудського озера. Колись вона намагалася вбити Батия - аж поки не зрозуміла, що європейські загарбники набагато небезпечніші за степовиків, адже мета Заходу - не просто пограбувати Русь та обкласти даниною слов'ян, а стерти православних "єретиків" з лиця землі. І єдиний порятунок - укласти військовий союз з Ордою проти спільного ворога". А значить, їй доведеться, залишивши коханого чоловіка та маленького сина, вирушити за тридев'ять земель, в Дике поле та азійські пустелі, - щоб урятувати Батия!"
- Це що за дика графоманія? - запитають читачі. Якби ж то це була лише графоманія... Перед нами типова анотація до найпопулярнішого на даних момент жанру російської фантастичної літератури. Якщо ж говорити про масову літературу взгалі, то за кількістю книг конкуренцію цьому напрямку можуть скласти хіба що жіночі романи - і то навряд чи переможуть. Десятки авторів, сотні (а з урахуванням "самвидавівських" ресурсів у інтернеті - тисячі) книг написані про те, як головний герой-сучасний росіянин потрапляє в минуле і змінює його у відповідності до інтересів російської сучасності. Так, як ці інтереси розуміє типовий російський обиватель
Цей жанр за останні десять років набув такої аномальної популярності в Росії, що удостоївсяокремої назви -"попаданство", а головні герої подібних книг - відповідно, "попаданці".
Літературою, до речі, справа не обмежилася. Навіть екранізації вже є - фільм "Ми з майбутнього ", той самий, друга частина якого в Україні була спочатку заборонена за розпалювання міжнародної ворожнечі, а потім все ж показана по телебачення акурат до роковин Голодомору.
Відразу зазначимо - літературне явище, про яке йтиме мова, не стосується "класичного" жанру альтернативної історії (а що було б, якби Гітлер переміг у Другій світовій, а Карфаген - у Третій Пунічній), утопії, антиутопії чи навіть переносу героя з "нашої" реальності в якийсь вигаданий світ - ну як дівчинка Еллі, перенесена торнадо із штату Канзас у чарівну Країну Оз. Чи землянин Джон Картер, який незрозуміло як потрапив на вимираючий Марс у відомій "марсіанській сазі" Едгара Райса Берроуза.
У попаданського жанру інші ознаки. Їх дві: по-перше, головний герой потрапляє не в країну Оз, до хобітів з ельфами чи в якусь там галактичну імперію, а у цілком конкретну історичну ситуацію, що мала місце в минулому. А по-друге, у цих історичних обставинах персонаж не просто махає мечем та "грабує коровани", а цілеспрямовано змінює реальність - так, щоб нинішня російська дійсність стала іншою.
Чи є Росія першовідкривачем літературного "попаданства"? Звісно ж ні. Першим твором, де було використано подібний прийом, є "Янкі при дворі короля Артура" Марка Твена. Це відомий і популярний твір, але є цікавий момент: письменників-фантастів, які стали б писати в аналогічному ключі, фактично не було - серед текстів "золотого фонду" фантастики "попаданства" практично нема, а серед "другого ешелону" знайдеться хіба кілька книжок.
І це при тому, що наріжним каменем, на якому тримається популярність фантастики, є ескапізм читачів - тобто, бажання опинитися в кращому, цікавішому чи щасливішому світі. Однак "світи для втечі" майже ніколи не пов'язувалися з "роботою над помилками" минулого. Наприкінці 19 століття люди мріяли про жуль-вернівські світи, де всемогутня наука і техніка допомагає людям будувати краще майбутнє. Після трагедії Першої світової з'являється фентезі - література, читачі якої "втікають" у вигаданий світ меча й магії. Неймовірні темпи науково-технічного прогресу після Другої світової породжують потужну хвилю "космічної" сайнс фікшн - де герої розсікають на зорельотах по Всесвіту, неначе на звичайних автомобілях. Розвиток комп'ютерних технологій спричинив появу кіберпанку - світу Мережі, або світу Матриці - як кому більше до вподоби.
Однак ні західна, ні радянська фантастика майже ніколи не зверталася до прийому "попаданства". Чому? Та тому, що переробка минулого нікого особливо не приваблювала. Любителям фантастичної літератури хотілося або потрапити "на сто років тому вперед", або ж відчути себе мешканцем зовсім іншого світу, а ля толкієнівське Середзем'я чи Земномор'я Урсули ле Гуїн. І коли падіння СРСР зняло перед фантастикою ідеологічні бар'єри, цей жанр почав розвиватися так само, як і на Заході. Ну хіба що з регіональними поправками, які дуже влучно описав пан Анжей Сапковський у феєричній статті "Вареник, або Нема золота в Сірих горах".
І лише років десять тому - приблизно в той же самий час, коли Російська Федерація почала посилено вставати з колін і будувати вертикаль під керівництвом президента Путіна, у простір російської фантастичної літератури, немов із продертого мішка з картоплею, посипалися тексти про "попаданців".

ГРАФОМАНІЯ ПЛЮС ІМПЕРСЬКІ КОМПЛЕКСИ

Людям, незнайомим з жанром "попаданства", автор не радить цього робити навіть заради цікавості. Причина проста: на 99,99% ці книжки являють собою жахливу графоманію, щедро приправлену роялями в кущах, богами з машини, клюковками з полуничками та іншими класичними ознаками літературного трешу. Російська специфіка додала до цього набору ще один прийом, який вже здобув статус інтернет-мема - "хруст французской булкі". Тобто, солодкаве до нудоти замилування Росією кінця 19 століття, де життя було нібито найбільш благолєпне і богоугодне - так наче не проти цієї Росії повставав народ і в 1905, і в 1917 році.
Типовий попаданський сюжет виглядає так. Головний герой - наш сучасник (десантник у відставці, любитель історичних реконструкцій, геймер, історик, програміст і т.д.) після потрапляння в аномальну зону (втрати свідомості в бійці, удару блискавки, вибуху міни і т.д. і т.п.) потрапляє до минулого (Київська Русь, часи Петра Першого, громадянська війна, перебудова - але найчастіше це Друга Світова). Де, використовуючи знання історії, навички рукопашного бою чи вміння пілотувати літак в авіасимуляторі (без жартів, є й таке) дуже швидко займає місце біля ключових осіб історичного процесу - а в найбільш радикальному випадку вселяється в тіла цих самих осіб. І починає давати чортів ворогам Росії (англійцям, американцям, нацистам, більшовикам, ліберастам, полякам, бандерівцям і т.д.).
Перелік ворогів обмежений лише фантазією автора, але найчастіше межа цієї фантазії - це набір типових пропагандистських ідеологем путінської Росії. А саме: німці погані, але заслуговують на респект, піндоси з британцями - вороги, Сталін - надія і найвидатніший політик і т.д. і т.п.
Варіації в цій схемі мінімальні. Замість мужнього героя, знавця всіх видів стрілецької зброї та всіх прийомів рукопашного бою, може фігурувати дівуля - така ж смертельно небезпечна для всього, що ворушиться, але при цьому неймовірно сексапільна. У деяких випадках "попаданцем" є історичний персонаж з минулого: потрапив Лаврентій Берія у перебудовні часи і швидко зачистив під корінь ліберастичну нечисть. Замість того, щоб пробиватися до царя чи генсека, попаданець може вселитися в його тіло - і ось уже царєвіч Ніколай, а насправді ветеран Афгану, Прідністров'я та Чечні, започатковує союз із кайзерівською Німеччиною і готується спільно з нею взяти до нігтя кляту Британію.
Окрема тема у цих текстах - ставлення до інших народів. Тут великодержавний руссо-шовінізм квітне махровим цвітом. Щоб не бути голослівним, наведемо першу-ліпшу цитату, де згадані українці.
В коридоре потемнело — на Катрин рванулся четвертый националист. Грузный, пожилой. Страшное, ненавидящее лицо с седыми отвислыми усами.
— Дерьмо собаче. Москали вошивы! — В занесенной руке сверкнула сабля.
Катрин вскинула «парабеллум». С левой руки она стреляла похуже. Но здесь не промахнешься: ствол пистолета почти упирался в широкую грудь. Щелк — фишка затвора нелепо застыла в верхнем положении — осечка.
— Задушу, сосунок! — сабля зацепила провод, сшибла лампочку, хлопнувшую игрушечным выстрелом.
Катрин успела отпрыгнуть. Престарелый бандеровец действовал не слишком резво.
— Шкодливый комунячий кобель! — зарычал старик, напирая.
Зрозуміло, що героїчна Катрін бендерівця знищила максимально жорстоким способом. А потім вдалася до філософських міркувань:
Что здесь делают парни вроде лейтенанта? Освобождают или завоевывают землю, жители которой встречают «всяк входящего» цветами и улыбками, а провожают выстрелами в спину? Знатная страна, благородная, древняя. Как в борделе, пропускающая через себя толпы завоевателей, но вечно помнит о своей «незалежности». Тильки дайтэ волю, и будэмо плевать на всех, говорить на поэтично-песенном языке и устраивать попсовые, с серпантином «революции». От то красивэ життя будэ. Оперетка. Галиция — одно слово.
Подальші коментарі тут навряд чи потрібні. Зауважимо тільки, що подібні сцени можна виявити в переважній більшості "попаданських" книжок. Виправляючи історичні помилки, "попаданці" мочать в сортирі поляків, фіннів, монголів (правда, монголів не до кінця - бо вони ж допоможуть боротися з підлими європейськими загарбниками), американців, японців, німців і т.д. і т.п.

ПОПАДАНС ЯК НОВИЙ ДЕКАДАНС

То звідки ж узявся цей літературний феномен? Адже мова йде не про поодиноке явище - занадто вже великий масштаб, і занадто він відрізняється від того русла, в якому фантастична література розвивалася протягом останніх ста років.
Найбільш логічна версія є й найбільш невтішною для наших російських сусідів. А саме - наразі масова свідомість росіян (а саме вона проявляється в масовій літературі - це типове явище) не бачить перспектив ні у теперішній ситуації, ні у минулому. Росіянам нема чим пишатися зараз, і вони не вірять, що їм буде чим пишатися в майбутньому. Славним минулим теж пишатися не доводиться. Що залишається? Лише переробити минуле так, щоб світ став інакшим.
Зрозуміло, що подібні мрії є повністю безперспективними. Неможливо переграти ні революцію, ні Другу світову, ні перебудову. В цьому сенсі "попаданство" виступає як безневинний спосіб випустити пару і зняти психологічний стрес.
Однак непокоїть інше. Популярність жанру "попаданства" як серед російських літераторів, так і серед читачів свідчить про те, наскільки потужним є комплекс історичної та політичної неповноцінності, що охопив маси "простих росіян". І ніхто не може гарантувати, що палке бажання "переграти історію" так і залишиться на сторінках графоманських книжок про "попаданців".

неділю, 5 лютого 2012 р.

Допит "хакера")))

В кабинете следователя.
- Вы сайт Президента пинговали?
- Чего?
- Ну ДДоС атаку делали?
- Не понимаю о чем Вы.
- Вот. Здесь написано-с Вашего айпи проводилась атака.
- Что такое айпи?
- Я не знаю. Написано.
- И я не знаю.
- Так Вы сайт пинговали или нет?
- Не понимаю, что это.
- Я тоже не понимаю!!! Но здесь написано!!!!
- А в чем дело? Может вирусы?
- Идите отсюда, и смотрите, будете еще пинговать, тогда по-другому поговорим!!
- А что это "пинговать"?
- Чёрт его знает!
- А на сайт Президента можно заходить?
- Нечего там делать. Свободен
Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича