суботу, 24 липня 2010 р.

РПЦ. Правозахисники розповіли про російське православ’я

Правозахисний сайт «Щоденний журнал» розповів про те, чим насправді є російське російське православ'я і в першу чергу його сучасний варіант в особі ФСБ-РПЦ. Правозахисники вказують:

«Після того, як Петро I залізним чоботом розчавив, розмазав об державний поріг хребет православ'я, перетворивши його — відтоді інваліда — на міністерство пропаганди, церква лише у 1917 році спробувала стрепенутися в інстинкті самозбереження, але дуже швидко перетворилася на Тричі Червонопрапорну двічі ордени Леніна Російську Православну Церкву. Тобто на різновид відділу ідеології ЦК КПРС.

Проте, саме радянський період для російського православ'я був зоряною годиною. Влада тільки під час війни згадала про РПЦ, заголосивши з переляку «брати і сестри», але в мирний час справедливо бачила в релігійній утопії лише конкурента для утопії комуністичної. Це розлучення з владою було ковтком повітря для РПЦ, яким вона, на жаль, не скористалася, тримаючись за архаїчну традицію покори і, як вогню, побоюючись конкурентів і реформ.

Сьогодні в Росії смішно говорити про розквіт православ'я, скоріше — про православне мракобісся. Навіть якщо не перераховувати священиків, що мають або мали посади в НКВД-КГБ-ФСБ, не згадувати про тютюново-алкогольний бізнес, який пов'язують з нинішнім патріархом, не звертати уваги на демонстративно панський і нехристиянський спосіб життя з розкішним годинником на зап'ястях ієрархів, РПЦ все так само грає на боці темних сил.

Відверта клерікалізация офіційного православ'я, що рветься до мирської влади і давно стало молодшим партнером режиму Путіна-медведєва в процесі позбавлення громадян (пастви) прав заради збільшення прав все тієї ж влади. Всі ці заклики до імперського патріотизму, вся ця антизахідна риторика, продукування нетерпимості до іновірства й інакомислення, пропаганда конфесійної і національної переваги, спроби прорватися в школу і армію, тобто в суспільство, щоб рулювати на користь церкви Путіна, Медведєва, Лужкова та ін.

У тій версії православ'я, яка нав'язується сьогодні суспільству, перш за все дуже мало саме християнської толерантності, проте дуже багато великодержавної пихи і візантійського лукавства».

Відділ моніторингу
КЦ


неділю, 18 липня 2010 р.

Чорний вівторок


18 липня, об 11 годині, після літургії у Володимирському соборі, Синод УПЦ КП приймає рішення про поховання Патріарха на території собору святої Софії. Траурна процесія з тілом Патріарха вирушила вздовж бульвару Шевченка, щоб повернути на вул. Володимирську в напрямку Софійського майдану. Проте Володимирська була перекрита щільними рядами міліції, які ніяк не реагували на прохання церковних ієрархів та народних депутатів пропустити процесію. Тільки завдяки втручанню УНА-УНСО вдалося прорвати міліцейський ланцюг.

14 липня 1995 року на 70-му році життя, від четвертого інфаркту помирає Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир (в миру Романюк Василь Омелянович).

Похорон Святішого Патріарха Володимира був трагічним. Історія не знає такого знущання над похоронною процесією. Коли у Львові, за пів століття до описуваних подій, ховали Митрополита Української Греко-Католицької Церкви Шептицького, то на його похоронах були присутні навіть перші секретарі ЦК КПУ. В день похорон Патріарха Володимира у Києві “за старшого” залишили щойно призначеного віце-прем’єром з економічних питань Романа Шпека, який не міг вирішувати питання, що не входили до його компетенції. А питання полягало у виділенні місця під поховання такої визначної особистості. Священний Синод і Вища Церковна Рада УПЦ КП звернулися до Кабінету Міністрів України з проханням поховати Патріарха на території Видубицького монастиря і забезпечити супроводження траурної процесії до цього місця. Уряд не задовольнив прохання Церкви і запропонував місце на Байковому кладовищі, тим самим, демонструючи свою зневагу щодо Української Церкви і її вірних.

18 липня, об 11 годині, після літургії у Володимирському соборі, Синод УПЦ КП приймає рішення про поховання Патріарха на території собору святої Софії. Траурна процесія з тілом Патріарха вирушила вздовж бульвару Шевченка, щоб повернути на вул. Володимирську в напрямку Софійського майдану. Проте Володимирська була перекрита щільними рядами міліції, які ніяк не реагували на прохання церковних ієрархів та народних депутатів пропустити процесію. Тільки завдяки втручанню УНА-УНСО вдалося прорвати міліцейський ланцюг. При цьому працівники “Беркуту” використовували спецзасоби – сльозоточивий газ і гумові кийки. Підійшовши до стін св. Софії, учасники процесії побачили, що вхід до собору зачинений, а всередині повно міліції. В цей час народні депутати гарячково намагалися когось знайти з керівництва держави, щоб переконати в необхідності поховання Патріарха в соборі св. Софії, враховуючи його заслуги перед українським народом. Проте все було марно.


О 16 годині 30 хвилин учасники похоронної процесії: народні депутати, священики, члени УНА-УНСО розпочали копати яму на тротуарі, праворуч брами дзвіниці Софійського собору. Цього від них ніхто не чекав. Міліція була не готовою до такого повороту подій і чекала вказівок від свого керівництва, а те, в свою чергу, шукало виходи на керівників держави. Не відомо, хто дав наказ бити учасників похоронної процесії, але те, що такий наказ був наданий – це точно. У таких випадках міліція самостійно ніколи не приймає рішення.

О 19.20, коли робота по копанню могили була завершена, перший заступник начальника ГУ МВС в м. Києві В. Будніков дає розпорядження загонам “Беркуту” розігнати процесію. Хтось скомандував: “Натовп бити – унсовців калічити!” Відчинилась брама дзвіниці і з неї вискочило кілька сот розлючених “беркутівців”. Деякий час стрільці УНСО разом зі священиками своїми тілами стримували натиск “Беркуту”, поки інші намагалися засипати землею могилу. За короткий період площа була заповнена міліцією, яка добивала лежачих, шматувала українські державні прапори. Дісталося і народним депутатам. Внаслідок злочинних дій міліції багато людей отримали серйозні травми.

Близько 22 години працівники міліції зняли кордон навколо могили. Учасники похорону засипали її землею і відслужили молебень. Неподалік від майдану в приміщенні Шевченківського РУВС, працівники міліції цілу ніч катували унсовців, затриманих під час побоїща.

В кінці травня 1996 року прокуратурою м. Києва було закінчено розслідування кримінальної справи про події 18 липня 1995 року. В результаті розслідування слідство дійшло висновку, що В. Будніков “діяв в рамках наданих йому повноважень” і “його дії не містять ознак посадового злочину”, а “тілесні ушкодження, що отримали учасники похорону внаслідок сутичок з працівниками міліції, не є результатом умислу останніх, оскільки їх дії були спрямовані не на заподіяння ушкоджень, а на запобігання порушення закону і захист свого здоров’я. При таких обставинах у відповідності зі ст.6 п.2 КПК України прокуратура закрила кримінальну справу.”



Винних у побитті людей до сих пір “не знайдено”, хоч вони є і чудово себе почувають. Рано чи пізно все стане відомо, і винні понесуть заслужене покарання. А справжньою причиною побиття віруючих була спроба ліквідувати Українську Православну Церкву Київського Патріархату, яка становила загрозу існуванню УПЦ Московського Патріархату. Недаремно, коментуючи журналістам трагедію, що сталася на Софійському майдані, митрополит Смоленський Кирил (Гундяєв) заявив, що “причиною побиття людей був розкол у Церкві”. Російський митрополит, “нічтоже сумяшеся”, перекладає вину на віруючих УПЦ КП, на прихильників, незалежної від Москви, національної Церкви. Проте позиції УПЦ КП в суспільстві значно зросли. Зріс і авторитет УНА-УНСО.

Події 18 липня засвідчили, що українська влада, як була, так і залишилась залежною від Москви. А єдина політична сила, здатна протистояти режимові – УНА-УНСО.


УНА-УНСО

пʼятницю, 16 липня 2010 р.

У Раді заспівали пісню Не пора москалеві й ляхові служити!

На урочистому засіданні Верховної Ради з нагоди 20-ї річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України кілька народних депутатів минулих скликань заспівали пісню на слова Івана Франка Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служити!

Це відбулося після того, як у сесійній залі прозвучав гімн України у виконанні хору.

Після чого депутати заспівали пісню Не пора!:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, -
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!


При цьому частина зали піднялася з місць і підспівувала, а інша - сиділа на своїх місцях.

Після того, як пісня прозвучала, почав виступати голова Верховної Ради України Володимир Литвин.

Нагадаємо, що сьогодні у Верховній Раді України відкрилося урочисте засідання з нагоди 20-річчя прийняття Декларації про державний суверенітет України. На засіданні присутні депутати всіх скликань Ради, Кабінет міністрів у повному складі на чолі з прем'єром Миколою Азаровим, голова Національного банку Володимир Стельмах, керівники судової гілки влади, голова Конституційного суду Анатолій Головін, голова Верховного суду Василь Онопенко, уповноважений з прав людини Верховної Ради Ніна Карпачова, представники дипломатичних місій акредитованих в Україні, представники духовенства.

Урочисте засідання відкрилося з виконання державного гімну України хором імені Григорія Верьовки. У залі також присутні: екс-прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, перший президент України Леонід Кравчук, голова Верховної Ради другого і п'ятого скликань Олександр Мороз.

Кореспондент

суботу, 10 липня 2010 р.

УКРлаг. СТОП КОМендантській країні!


Шістдесятирічному ювілею УРКАїнського прИзЕдента-рецидивіста Віктора Федоровича Януковича присвячується…

Невтомними стараннями президента-рецидивіста та його айнзац-команди з ліквідації всього українського наша держава стрімко скочується « Back in USSR ». Совок відроджується у всіх сферах життя. Хтозна до чого і як швидко може дійти і чи не стануть суворою реальністю життя наступні жахіття…

Україна. Недалеке майбутнє. Перший Національний. Диктор зачитує спеціальне урядове звернення до народу щодо поточної ситуації в країні. Трансляція йде по всім загальноукраїнським й регіональним телеканалам державного телебачення:

Як відомо, з метою захисту громадського порядку та запобігання можливим терористичним атакам на найвищу посадову особу в державі – Президента Віктора Федоровича Януковича, а також співробітників його Адміністрації, членів уряду та народних депутатів від коаліції «Стабільність і реформи» по всій території країни введено комендантську годину з правом органів місцевого самоврядування самим визначати її конкретні часові рамки.

На свободу зібрань накладено тимчасове обмеження, термін дії якого визначається відповідним указом Глави держави. З метою підтримки порядку і законності вулиці патрулюються посиленими загонами міліції особливого призначення та внутрішніх військ із залученням армійських частин.

Дієву допомогу своїм українським колегам надає спеціальний контингент російських миротворців, до складу якого увійшли як міліцейський спецназ, так і військові підрозділи, що брали участь в операціях з «примушення Грузії до миру», а також ліквідації банд чеченських сепаратистів.

Створений і успішно функціонує спільний оперативний українсько-російський штаб з захисту конституційного устрою та протидії негативним явищам в громадсько-політичній сфері за назвою «Славянский дозор» й робочим девізом «Принудим к порядку вместе!».

Одначе попри злагоджену і добре координовану українсько-російським штабом діяльність правоохоронців братніх держав, а також СБУ і ФСБ, на території країни фіксуються нечисленні спроби окремих груп осіб з числа вороже налаштованих до демократично обраної української влади громадян проводити несанкціоновані збори, спрямовані на підрив конституційного порядку та повалення законного уряду країни.

Організатори таких збіговиськ звертаються до законослухняних громадян з провокаційними і важко зрозумілими людям доброї волі й здорового глузду закликами приєднання до руху опору ніби-то існуючому в країні «режиму кримінальної тиранії» з метою «повалення антиукраїнської хунти».

Проте такі антиконституційні прояви не знаходять підтримки в переважної частини українського народу.

З підприємств та установ, професійних й творчих спілок, органів місцевого самоврядування, а також цілої низки осередків громадських організацій і політичних партій надходять численні листи-звернення з рішучим засудженням подібних провокацій та вимогами негайного припинення спроб посіяти розбрат і ворожнечу в українському суспільстві.

Трудові колективи, громадсько-політичні діячі, представники творчої інтелігенції просять застосовувати до правопорушників всіх необхідних заходів із унеможливлення їхньої протиправної діяльності, спрямованої на підрив стабільності та гальмування реформ, запроваджуваних в країні Президентом Віктором Федоровичем Януковичем та його урядом.

Зі свого боку українські медики – керівництво і персонал спеціалізованих закладів закритого типу – висловлюють готовність надати належну медичну допомогу особам з неврівноваженою психікою та з іншими діагнозами, легко встановлюваними на підставі аналізу їхньої поведінки на публічних заходах.

З моменту запровадження в країні спеціальних заходів із захисту демократії та конституційного ладу вже затримано низку діячів так званої опозиції, серед яких – лідери персональних Блоків, партій та депутатських груп, наближені до них особи, керівники й активісти регіональних відділень вказаних угрупувань тощо.

По відношенню до багатьох з них прокуратурою та іншими слідчими органами вже порушені кримінальні справи. Деякі з цих осіб, тікаючи від справедливого правосуддя й прикриваючись вигадками про буцімто політичні утиски та переслідування на Батьківщині, шукають собі притулку в за кордоном.

Дуже слушною в контексті останніх подій виглядає давно назріла і вчасно реалізована ініціатива з припинення функціонування іноземних фондів, на зразок американського «Відродження» та німецького «Конрада Аденауера», що в порушення законодавства займалися діяльністю, несумісною з відкрито декларованими статутами. Очільників фондів та співробітників-негромадян України депортовано на батьківщину, а їхніми посібниками з числа доморощених відщепенців займаються відповідні компетентні органи.

Тим часом Верховна Рада продовжує свою успішну діяльність, приймаючи всі необхідні для зміцнення стабільності в країні рішення більш ніж конституційною більшістю.

Зокрема, одним із затверджених законопроектів став «Про заходи з забезпечення конституційного правопорядку та запобігання деструктивним впливам на суспільство в електронних та друкованих ЗМІ, а також інших засобах масових комунікацій, в тому числі у мережі Інтернет».

Так, згідно з документом, низка редакцій має пройти процедуру санації - якісного оновлення колективів з набором співробітників зі складу осіб, визначених ВР та обов’язковим закріпленням за ними відповідного куратора від депутатів парламентської більшості.

Цей крок має значно посприяти оздоровленню стану вітчизняного медіа-простору з викоріненням деяких негативних тенденцій, що намітилися останнім часом. Зокрема, вони проявлялися у наданні певними засобами масової інформації безвідповідальним представникам деструктивної опозиції можливості для безапеляційної критики діяльності чинної законно обраної влади. Окрім цього в демонстрованих сюжетах, інформаційних повідомленнях та замітках не лише висвітлювалися поодинокі невелелюдні акції протесту, але й навіть поширювалися заклики приєднуватися до них.

Така діяльність, на переконання парламентарів, підкріпленою аналітичними думками авторитетних в цій галузі експертів, є несумісною не лише зі статусом журналіста, а й елементарним відчуттям поваги до співгромадян.

Телевізійні екрани, газетні шпальти та електронні сторінки Інтернет-видань за жодних обставин не мають слугувати трибуною для самопіару збанкрутілих політиків, політичних шулерів і клоунів та всіляких інших шкідників й пройдисвітів – такою є консолідована позиція законодавців й аналітиків, що, і це найголовніше, знаходить схвальний відгук у пересічних споживачів інформаційного продукту: глядачів, слухачів, читачів.

Попри намагання ввести суспільство в оману люди розуміють, що саме на народне благо і розвиток країни спрямована консолідована і самовіддана праця Президента Віктора Федоровича Януковича, його адміністрації, Верховної Ради, правоохоронних органів,
судової гілки влади і всіх здорових політичних сил і громадських організацій!

Стопком

«Кресовий» наступ на українство


В Польщі розгортається черговий наступ на історію українських національно-визвольних змагань та діяльність сучасних українських політичних організацій. Організаторами кампанії із заяложеними шовіністичними гаслами стали «кресові» організації і передусім — недавно створений «інститут кресів Речі Посполитої».

Для польських екстремістів, особливо із середовища "кресов’яків", боротьба з українцями нині займає одне з чільних місць, залишивши позаду навіть злочини нацистів і комуністів проти Польщі і польського народу. Приміром, на недавній конференції в Берліні, "кресов’яки" добилися резолюції з осудом діяльності українських націоналістів. На краківській конференції, присвяченій діяльності митрополита Шептицького, група екзальтованих дідусів і бабусь спробували зірвати цей захід, мотивуючи свої дії тим, що Шептицький підтримував ОУН і що нібито він причетний до четвертого поділу Польщі.

Нарешті й самі "кресов’яки" вирішили самостійно скликати конференцію під назвою "Польща-Україна", але без участі українців. На цю конференцію в Познані у березні цього року не було запрошено нікого з українського боку. Це була спроба знову привернути увагу до подій 40-років ХХ ст. на Волині та Галичині і засудити всі процеси розбудови суверенної України, звівши їх всіх до "фашизації". Об’єктивністю тут і не пахло, кожний виступ супроводжувався атакою на ОУН, УПА і, звичайно, на Галичину. Щоб зробити конференцію більш авторитетною в очах польського суспільства, на неї запросили відомих заанражованих науковців - Люцину Кулінську з Кракова, Єву Сємашко з Варшави та відомого священика Тадеуша ісаковича-Залєського. Саме вони і постаралися перетворити конференцію в антиукраїнський шабаш. Дісталося від них і відомому українському історикові професорові Ярославові Грицаку навіть попри те, що він послідовно виступає за співпрацю між вченими обох країн і примирення між українцями й поляками.

Польська преса рішуче засудила цю конференцію. "Газета Виборча" в Познаню зокрема писала, що було б добре, якби на конференцію були запрошені й українці, але це викликало особливе озлоблення о.ісаковича-Залєського: "Кого мали б запрошувати? Може, внука Бандери? Чи якогось там професора Грицака?".

Дивує одне. В якому католицькому навчальному закладі здобув освіту о. ісакович-Залєський? У всіх без винятку католицьких духовних установах навчають послідовно виконувати Божі заповіді, єднати народи в дусі Христової любові. Але від писань і виступів цього ксьондза віє нестримним шовінізмом і людиноненависництвом. На такого слугу Божого мали б давно звернути увагу й дати його діям принципову оцінку як польська влада, так і клір Римо-Католицької Церкви у Польщі.

Але "кресовий" наступ на українство цим не обмежився. В квітні у Варшаві відбулися загальні збори членів товариства "інституту кресів...". На них "кресов’яки" втішалися тим, що сьогодні у Польщі можна відкрито виступати і писати про "людобуйство поляків на Волині і кресах полудньово-всходніх". Як завжди, "людобуйство" з боку нацистів та більшовиків чомусь не дуже цікавить цих екстремістів. Особливо відзначився у своїх нападках на національно-визвольний рух галицьких українців професор Висоцький, який зачитав проект ухвали і лист до департаменту шкільних підручників з акцентом, що школярі мусять детально знати про вбивства поляків на Волині та Галичині. Звичайно ж, про АК, Батальйони Хлопські, Армію Людову та інші польські збройні формації, які брали участь у вбивствах і депортаціях українців на українській етнічній землі, не йдеться. Польські вояки з АК чи 27-ї дивізії можуть бути лише героями, а вояки УПА - лише бандитами і рафінованими фашистами.

"Наукову сесію" під назвою "Правда історична. Приклад людобуйства на кресах полудньово-всходніх Польщі в 1939-1946" планували на третю декаду червня цього року у Вроцлаві, де традиційно організовуються різні антиукраїнські "конференції". Вже в назві можна зауважити політично-пропагандистське, а не наукове спрямування цього заходу, не кажучи вже про незрозумілі часові рамки.

Організований захід "кресов’яків", одначе, не заглушив тих проблем, що стоять перед ними. Польське суспільство загалом не спішить на заклики екстремістськи налаштованих прихильників конфронтації, які роками воюють проти об’єктивного дослідження важких питань спільної українсько-польської історії. Тому "кресов’яки" атакують і тих представників польської наукової та політичної думки, які схильні до порозуміння з українцями та до об’єктивного вивчення історії обох народів. Їх дратують навіть помірковані фрази в офіційній польській політиці та незаанражованих мас-медіа. Зокрема в цьому контексті професор Боруміл Гротт застосував термін "міхніковщина", пов’язаний із діяльністю широко знаного польського інтелектуала Адама Міхніка, який розуміє, що зближення поляків та українців є вигідним для обох народів.

Звичайно, говорячи про польських "кресовиків", не можна не згадати українських вигнанців з Польщі. Ніколи керівники українських товариств "Надсяння" чи "Холмщини" не виступають так войовничо й агресивно, як "кресов’яки", хоч вони, як і всі решту українців з Лемківщини, Холмщини, Надсяння чи Підляшшя, пережили дуже жорстоке ставлення до себе польської комуністичної влади й польських націоналістів у 40-х роках ХХ ст. і були виселені зі своєї етнічної території.

Дуже мало є й українських політиків і зовсім немає духовних осіб, які б відверто виражали ксенофобське мислення стосовно наших західних сусідів. Тішить те, що екстремістські рухи в Польщі з їх ностальгічно-імперіалістичними почуттями до України є на маргінесі польської політики, науки і суспільства загалом.

Більшість громадян Польщі давно забули пропагандивні гасла минулих століть і ставляться до України та її історії саме так, як цього вимагають цивілізаційні тенденції в Європі.

http://news.if.ua

середу, 7 липня 2010 р.

Україна – не Європа

От веселі часи настали! І тижня не мине, щоб якась капость не трапилася, щоб якусь нову свиню регіонали нам не підсунули.

А що було б, якби Юля виграла? Такі самі олігархи і кримінальники захопили б владу, зате на гуманітарному фронті все було б без змін. Ні тобі на мову ніхто не зазіхає, ні на священні тести, ні в союз нєрушимий ніхто не кличе. Благодать!



Як у застояному болоті. А тут же ж усе на поверхні! Тут же ж, що на умі — те й на язиці! Таке враження, що деякі товариші перебувають у стані постійного бодуна. І знаєте? Це мені починає подобатися. З людьми, які на повному серйозі вдають, що не гонять порожняка, справу мати легше. Ось закинув єдінорос Євгеній Фйодоров не без підказки Путіна приманку про єдіную і нєдєлімую Укрросбелію, а наші активісти відразу зашурхотіли і стали питання вивчати. Правда, єдінорос не був оригінальним, бо ще в жовтні 2009 року Арсеній Яценюк видав пасаж про те, що «Україна може і зобов’язана бути ініціатором нового Східноєвропейського об’єднання від Ужгорода до Владивостока з центром у Києві». Після цього рейтинг майстра з розмальовування білбордів фломастерами почав хляпати донизу. Зрадів ідеї єдінороса вірний ленінець Леонід Грач, автор книги «Украина — не Европа». І тут я не сперечаюся. Грач вважає, що «это жизненно необходимая для нашего общего будущего идея, которую можно только приветствовать. Нужно подвинуть наших президентов к конкретным шагам по созданию единого государства». А ще краще копати і штрикати шилом у м’яке місце.

Відгукнувся на нову затію і Володимир Семиноженко, теж вирішив створити союзну державу з Росією. І коли щирий москаль Азаров пропонує Путіну інтеграцію, то я не дивуюсь, я навіть можу похвалити славетного маркшейдера з Калуги за його патріотизм — не забув, видать, Родіну-мать! Так і тягне назад у лоно. І це нормально. Його ж онуків не пошлють чеченців товкти, а, навпаки, такому ініціатору інтеграції ще й ордена дадуть за те, що завдяки союзу підкинув свіжого гарматного м’ясця. А от про людину з козацьким прізвищем Семиноженко я нічого доброго сказати не можу. Чому його тягне в Расєю? Загадка.

Та коли хтось починає злегка підгнивати, то цей процес незворотний. Тов. Семиноженко доручив відповідальним особам, таким як Лавринович, Цушко і Табачнік, вивчити питання подальшого функціонування Інституту національної пам’яті на чолі з Ігорем Юхновським.

Ну, як уміє штурмувати об’єкти Цушко, ми вже знаємо. Тож компанія підібрана ще та. Можна не сумніватися, що Юхновського відправлять на заслужений відпочинок.

А копнув під інститут невтомний Вадим Калєснічєнка: «Керівництво інституту запровадило специфічні пріоритети роботи — ревізія спільної історії України та Росії, перегляд підсумків Великої Вітчизняної війни, героїзація воїнів ОУН—УПА тощо».

І запропонував на місце Юхновського «видатного вченого» Анатолія Чайковського. Кабмін тут же чутливо відгукнувся і звернувся до Державного комітету архівів, чи ті не проти взяти інститут на свій баланс. А комуністка Ольга Гінзбург тільки того й чекала і відрапортувала, що радо візьме інститут разом із коштами, які йому виділяються. Хе! Хто б відмовився?

І тут ви зацікавитесь: а як так сталося, що на чолі Держкомархіву й досі сидить дама, яка відзначилася українофобськими вчинками, усіляко боролася з антирадянськими публікаціями в журналі «Архіви України» та заявляла, що збирається засекретити архівні документи, пов’язані зі злочинами комуністичної влади? Бо таке повернення історичної пам’яті, мовляв, може зашкодити нащадкам...

Як сталося так, що за весь період помаранчевої влади ця дама залишалася у своєму кріслі, хоча не є фахівцем? О. Гінзбург 1981 року закінчила Сумську філію Харківського політехнічного інституту і має диплом інженера-механіка, фах «технологія машинобудування»!!! При чім тут архівна справа?

І це за її урядування відбулися колосальні розкрадання архівів, до яких мав причетність і Табачнік. Це ж тоді прем’єр Янукович подарував Київському національному музею буцімто куплені за кордоном листи Михайла Грушевського. А самі листи підсунув Януковичу нетонучий Табачнік. Той самий, якого Колесников назвав дрібним клерком, котрий здатний лише «тирити архіви».

То чому ж ні Ющенко, ні Тимошенко не поперли цієї дами з її місця? Загадка.

Хоча... Відгадка напрошується сама собою. Дама володіє якимись настільки цінними документами, що може наших полум’яних революціонерів тримати в кулаці.

Кримінальна справа давно заглухла. І хто знає, чи не на клопотання наших демократичних проводирів, яким дама натякнула про досьє.

А щодо так званого великого вченого Анатолія Чайковського, то, ознайомившись із його поглядами, можна тільки скрушно зітхнути. Ученістю там і не пахне. Чого вартує, скажімо, така заявочка про героїчну боротьбу ОУН та УПА: «Я уверен, что в архивах Германии, Англии, США, да и в наших отечественных, имеется достаточно материалов, разоблачающих фальшивость подобных утверждений. Материалов о шпионаже, коллаборационизме, участии в геноциде, терроре и пр.»

Цікаво, чому ж наш учений, котрий, як сам оповідає, не раз бував за кордоном, не скористався з цих матеріалів? Чому, якщо такі матеріали існували, їх ніхто не використав на Нюрнберзькому процесі? Та, зрештою, і після Нюрнберзького процесу не раз піднімали архівні справи і притягували злочинців до відповідальності. Однак жодного разу це не стосувалося бійців УПА, «Нахтігалю» і дивізії СС «Галичина».

Інша маячня «великого вченого» стосується якогось міфічного мартиролога жертв ОУН—УПА, над яким робота «прекратилась в 1991 году». Питається, чому ж цю шляхетну працю не продовжив наш «учений»? Хто йому заважав укладати мартиролог і далі? Влада ж була та, що треба!

А чого вартує його сентенція про Романа Шухевича: «...если документы о деятельности этого фашистского офицера на территории Украины и Белоруссии в 1941—1942 годах «отсутствуют», то это отнюдь не означает, что таковых нет в природе».

А оскільки документів про «фашиста» Шухевича нема, то такий «великий історик» може покликатися і на «художественные произведения, зафиксировавшие события тех лет в эмоциональной форме (вспомните антибандеровские произведения Драча, Павлычко, Яворивского)».

Можна тільки уявити собі, що було б, якби історики Англії чи Данії покликалися не на факти, а на емоційні твори Шекспіра. Рівень цього, з дозволу сказати, історика характеризує і таке висловлювання: «Мне пришлось недавно быть в архиве в Берлине, где сосредоточены персональные учетные карточки на миллионы бывших военнослужащих гитлеровской Германии. Есть там стеллажи и с документами тех, кто служил в 14-й пехотной дивизии СС (тобто СС «Галичина». — Ю. В.) и, в соответствии с приговором Международного военного трибунала в Нюрнберге, считается членом преступной организации СС».

Учений мав би знати, яка різниця між СС і «Ваффен-СС», до яких належала 14-та гренадерська дивізія. І якби за нею числилися якісь злочини, то ніколи б їх Англія не прийняла, а видала б так само, як і власовців та козаків. Далі полум’яний комуніст твердить: «Приговор стал прецедентом, на его базе международное сообщество, в первую очередь ООН, приняло ряд юридических актов, классифицирующих как преступные коллаборационизм, геноцид, признав преступлениями без срока давности многие действия, которые совершались в том числе и структурами ОУН и УПА».

Але ж той вирок жодним чином не стосувався ані ОУН, ані УПА, хоч як совєтські чекісти цього домагалися. То до чого увесь цей словесний фонтан?

Але, як я вже казав, ціле щастя, що круті пацани не завуальовують своїх намірів. А в тому тихому болоті, в якому ми досі жили, як бачимо, мирно собі співіснували і мадам Гінзбург, і проректор Академії управління МВС України Чайковський.

Так і хочеться гукнути: «Агов, пане Луценку! Чи не знали ви, якого кадра мали під боком?» Але ц-с-с-с! Бо, може, той Чайковський теж досьє назбирав?

Миле діло — архів! Скількох людей можна тримати за одне місце, насолоджуючись п’янким вином влади! Невже і справді нам доведеться чекати сорок років, згідно з вченням Мойсея, заки на місце заархівованих вождів прийдуть вожді, на яких нема досьє?

Юрій ВИННИЧУК.

«Вільне життя плюс», №49 (15161) від 30.06.2010 р.
Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича