пʼятницю, 31 жовтня 2008 р.

Російські окупанти в Грузії самоліквідуються


У селі Чубурхинджі Гальського району Абхазії на міні підірвався російські бронетранспортер, повідомляє «Наша Абхазія».
Інформація про потерпілих в результаті інциденту не розповсюджується.
Нагадаємо, що російські військові мінують весь периметр річки Інгурі, що розділяє грузинську і російську сторони, ймовірно, вибух відбувся саме на цій території.
У селі Саберіо Гальського району російська військова автомашина з'їхала з дороги і впала в обрив. Про це повідомляє Медіа Центр Абхазії.
За неофіційною інформацією, в результаті інциденту загинуло двоє російських окупантів і троє забилися. КАВКАЗ ЦЕНТР

СКАНДАЛ. Російський льотчик був збитий і розстріляний осетинськими формуваннями Кокойти


Як заявив на засіданні тимчасової комісії грузинського парламенту начальник Об'єднаного штабу ЗС Грузії Заза Гогава, грузини збили за час бойових дій 19 російських літальних апаратів і не втратили жодного.
У ефірі телеканалу «Вєсті» ввечері у п'ятницю 08.08.2008 був показаний запис, на якому видно, як «сили самооборони Південної Осетії» збили штурмовик Су-25. Пізніше, проте, Генштаб РФ визнав, що один російський Су-25 був збитий «дружнім вогнем».
Пілот цього штурмовика загинув і похований в Будьновську.
Повідомлялося, що пілотові вдалося катапультуватися, проте на землі він «був знищений південноосетинськими військовими».
На російському авіафорумі також підтверджують грузинську офіційну версію:
«Ну, фото збитих грузинських ЛА в мережі не було, не говорячи вже про інформацію про полонених грузинських льотчиків. А збитий 8-го Су-25 числа виявився російським. Тобто підтверджених втрат грузинської авіації в повітрі досі немає. І швидше за все, їх і не було, не зважаючи на те, що вона працювала і в перший день, і 11–12».
Командувач грузинських миротворців генерал Мамука Курашвілі також заявив, що російська авіація била по російським же постам.
Таким чином, виходить, що 8 серпня 2008 російський Су-25 обстрілював позиції російських і осетинських формувань, був збитий із землі, швидше за все, ракетою з ПЗРК, пілот катапультувався і після приземлення був розстріляний бойовиками Кокойти. КАВКАЗ ЦЕНТР

вівторок, 28 жовтня 2008 р.

Атака в Чечні

Як повідомляють джерела з вілайяту Нохчийчоь (Ічкерія) Імарату Кавказ, 27 Шавваля 1429 року (26 жовтня 2008 р.) диверсійна група з підрозділу аміра Заурбека підірвала і обстріляла військовий броньований КАМАЗ з російськими окупантами в Курчалоєвському районі вілайяту.
В результаті успішної операції КАМАЗ був виведений з ладу. Знищені 2 і поранені не менше 4 окупантів. Втрат серед моджахедів немає. КАВКАЗ ЦЕНТР

понеділок, 27 жовтня 2008 р.

Поздравления украинским братьям

Поздравляем с первым шагом в деле признания мировым сообществом Геноцида славянских народов, осуществлённого сталинским тоталитарным режимом.

Поздравляем украинских Братьев и всех жителей Украины с большим политическим успехом - признанием Европарламентом Голодомора «ужасным преступлением против украинского народа и против человечества, искусственно созданным голодом».

Надеемся, что это не последняя политическая победа в данном направлении. Рано или поздно, деяния будут названы своими именами, и Голодомор будет признан актом Геноцида, за который виновные или их политические наследники должны нести моральную, политическую и экономическую ответственность. Руководство СБ

Александр Муратов "Судьба причудлива и, думаю, слепа..."

Судьба причудлива и, думаю, слепа.
Фамилия на "ов", но воевал в УПА.
Привел меня туда авантюризм.
Но подарил мне правильную жизнь.

Безумный случай - и потом леса.
Топор опасности угрюмо нависал.
Сначала любопытство, а потом
походы долгие. Сходило семь потов.

Навеки я запомнил голый склон
и серый камень. Защищал лишь он.
Тупая мысль стучала у виска –
не допустить гранатного броска.

Мой озверевший пулемет строчил,
а я терял остатки жалких сил –
ведь мне шестнадцать, хочется пожить.
Гранаты взрыв - и оборвется нить.

Но милостив ко мне был добрый Бог.
Он выскользнуть из западни помог.
Заход к нам в тыл бездарно прогорел.
Жаль, пулемет остался на горе.

Наш четовой за это не ругал.
И даже буркнул: "Мал хоть, но удал".
Один мой подвиг был на той войне.
Но страшный склон годами снится мне.

И я не знаю как его прогнать,
восстановить спокойной жизни гладь.
Ведь я себя за Родину губил.
Не на себя я тратил бездну сил.
Пускай моя фамилия на "ов",
но я услышал Украины зов.

ООН відмовилася розглядати Голодомор через шантаж Росії

Російська Федерація “шляхом тиску і шантажу” намагається позбавити Україну права винести на розгляд сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй питання про Голодомор 1932-1933 років в Україні.

Як повідомили у прес-службі Міністерства закордонних справ України, 23 жовтня ц.р. орган Генеральної Асамблеї ООН – Генеральний комітет - після гострих дебатів відклав прийняття рекомендації про включення до порядку денного нинішньої сесії Генеральної Асамблеї ООН питання про Голодомор 1932-1933 років в Україні.

“Російська Федерація, використовуючи важелі впливу постійного члена Ради Безпеки ООН, шляхом відвертого тиску і шантажу намагається позбавити державу-члена ООН права поставити важливе для неї питання на порядок денний ООН - найбільш представницької всесвітньої організації. Такі дії суперечать букві і духу Статуту ООН, а також правилам процедури Генеральної Асамблеї”, - наголошує МЗС України.

В українському зовнішньополітичному відомстві зазначають, що неконструктивна позиція Російської Федерації йде всупереч підходам світової спільноти в оцінках природи Голодомору. “Це відображено, зокрема, в одностайно ухваленій 23 жовтня 2008 року Європейським парламентом Резолюції про вшанування трагедії Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Цією Резолюцією Голодомор визнано „жахливим злочином проти українського народу” та „злочином проти людства”. У документі Європарламенту також висловлено співчуття українському народові, який постраждав від Голодомору 1932-1933 рр. в Україні”, - нагадує МЗС України.

Робота з включення питання щодо Голодомору 1932-1933 рр. в Україні до порядку денного Генеральної Асамблеї ООН триває.

неділю, 26 жовтня 2008 р.

Славься Отєчєство НАШЕ…

(автор не відомий, але дуже талановитий
музика А.В.Александрова
виконується хором ( бажано на БТР-і )І

Росія - свящєнная наша дєржава!
Росія - любімая наша страна!
Могучая воля, вєлікая слава -
А кто нє увєрен – ідітє ви на…

пр.
Славься Отєчєство НАШЕ свободноє,
Ваше не славься - Ви портітє мір!
Партія Путина, сила народная!
Кто нє согласєн - пройдємтє в сортір!

ІІ
От южних морєй до полярного края
Раскінулісь наші лєса і поля.
Одна ти на свєтє! Одна ти такая!
А кто нє увєрен – докажєм ща бля…

пр.
Славься Отєчєство НАШЕ свободноє,
Ваше не славься - Ви портітє мір!
Партія Путина, сила народная!
Кто нє согласєн - пройдємтє в сортір!

ІІІ
Широкій простор для мєчти і для жизні,
Грядущіє нам откривают года.
Нам сілу даєт наша вьєрность Отчізнє.
А кто нє увєрен – тєм сразу п*зда!

пр.
Славься Отєчєство НАШЕ свободноє,
Ваше не славься - Ви портітє мір!
Партія Путина, сила народная!
Кто нє согласєн - пройдємтє в сортір!

пр.
Славься Отєчєство НАШЕ свободноє,
Дружби народов надьйожний оплот!
Партія Путина, сила народная!
Ти нє уверен? А нас нє єб*т!

Россия под угрозой очередного мифа

Итак, у России появилась новая, леденящая душу угроза – и называется она грузинские шахиды, действующиe в лучших традициях исламистов – об этом весь мир оповестила газета «Вестник Кремля», носящая кодовое название «Известия».

Кто где и когда видел на планете Земля грузинских исламистов – это загадка за семью печатями. Впрочем старая русская мудрость гласит - пипл хавает. Народ, который третий месяц празднует победу над Грузией, поверит и в бОльшую чушь. Тем более, что российская пропаганда на славу поработала создав в глазах своих граждан мифическую грозную и опасную страну в лице Грузии - опросы общественного мнения показывают - большинство россиян считают, что наша население нашей страны составляет примерно 40 млн. человек, и большинство из них – мусульмане. Как тут не поверить в неистовых грузинских шахидов. А еще НАТО, а еще Аль-Каеда, а еще негры, воевавшие в Южной Осетии. А еще паспорт мифического американского супермена, который всему миру показал Путин. В общем все русские страхи в одном флаконе – и вот это мировое зло, мечтающее уничтожить святую Русь, сегодня сконцентрировалось не где нибудь, а в Грузии.

Одним словом, родина в опасности. А ты записался в доброльцы. Нет? Ну тогда мы идем к вам.

Подобная пропагандистская кампания для России не новшество. Пару лет назад умники из спецслужб засекли грузинского пилота, бомбившего в провокационных целях грузинские села Южной Осетии. Только одна неувязочка вышла – фамилию придумали слишком уже несуществующую – Рустели. По видимому, хотели Руставели, а вышло как всегда. Ну что за народ. Нет чтоб назвать выдуманного летчика какой-нибудь обыкновенной фамилией – Беридзе, или Меладзе, или еще что. Так ведь нет, подавай им непременно Руставели, да и то, усеченного на 2 буквы.

Те же «Известия» недавно огорошили своих недалеких читателей очередной сенсацией – оказалось, что грузинскую власть снабжают деньгами не кто-нибудь, а грузинские воры в законе. Надо полагать наши криминальные авторитеты долго ругались читая эту статью. Ну ничего, это неважно. Пипл уже схавал. Ведь убогим россиянам неизвестно, что у грузинского воровского мира нет большего врага, чем Саакашвили и его власть. И нет большего друга, чем кремлевская власть, по братски их приютившая, и дающая им возможность мирно грабить россиян.

Таким образом в глазах русских складывается апокалиптическая картина – финансируемая ворами в законе, американцами и врагами России, 40-милионная мусульманская Грузия планирует заслать в Москву территористов-смертников, в отместку за то, что Медведопутин не дал наркоману и шизофренику Михаилу Саакашвили уничтожить осетинский народ.

Вот это да – написал, и сам испугался.

А теперь представьте себе, как на это реагирует среднестатистический русский человек, который с детства привык считать, что весь мир только тем и занят, что думает как бы уничтожить единственный луч света в темном царстве – Россию.

суботу, 25 жовтня 2008 р.

Грузино-украинский «рикошет»

Почти никто не спорит о том, что российская агрессия преследовала не гуманитарные (защита осетинских соотечественников и т.д.), а геополитические цели.

Даже сами российские политики эти признают, не говоря о других. Достаточно вспомнить слова реального лидера России, Владимира Путина, что 8 августа «началось восстановление суверенности России».

А если примем к сведению, что Путин величайшей катастрофой прошлого столетия считает не Холокост, не первую и вторую мировые войны (в общей сложности унесшие 80 миллионов жизней), а распад Советского Союза, - эти слова принимают особое значение.

Примечательно, что у спланированной в августе военно-политической акции было одновременно несколько мишеней, в которые «рикошетом» попали кластерные снаряды российского «Искандера».

Разумеется, это был Азербайджан, который отныне окончательно махнет рукой на иллюзии (хотя бы) нейтральности России в Карабахском вопросе и Центральная Азия (Туркмения, Казахстан) – с проектами Транскаспийской нефти, но основной рикошет все-таки оказался направленным на Украину.

Многих удивляло, что, к примеру Россия, демонстративно применяла именно те корабли, которые дислоцированы в Севастополе – несмотря на то, что десантирование в Абхазии можно было осуществить и воздушным путем, а для блокирования нашей страны с моря, достаточно было использовать суда, находившиеся в Новороссийске.

Но в Москве точно рассчитали, что этот вопрос обязательно станет причиной очередного крайнего противостояния и долгой дестабилизации в украинской элите и правящей команде: Юлия Тимошенко, у которой амбиции президентства на будущий год, для повышения своего рейтинга, конечно же, не могла не откликнуться с настроем той части украинского социума, которой совсем не по вкусу противостояние с Россией «из-за грузин».

Кроме того, присутствовал еще один общественно-психологический момент, который также точно рассчитали в Кремле: довольно большая часть украинской общественности (можно сказать, в электоральном плане решающий процент) не готова принести реальную жертву для европейской и евроатлантической интеграции. Хотя щедрость Евросоюза и соблазняет, и в принципе, в общем то, и от сближения с Европой не отказались бы, но не за счет войны и нужды, напряженности и кровопролития!

Демонстративным наказанием Грузии, украинскому социуму Россия четко показала, что она готова на все, чтобы не допустить вступление Украины в НАТО и выход из российского пространства! Соответственно, значительная часть украинских избирателей теперь «хорошо подумает», голосовать или нет за прозападных политиков (там и так всегда «на волоске висело» пропорциональное распределение голосов) и поддержать ли такую политику, которая может привести к такому положению, что ее сыну придется пойти на войну в Крым и на Донбассе «для защиты территориальной целостности Украины».

Конечно, большинство обывателей при подобном выборе опять предпочтет тех спокойных, «прогнозируемых» политиков (Януковича, хотя бы), которые смогут установить с Россией такие же «спокойные и стабильные» отношение, и соответственно, откажутся от членства в НАТО. Ближайшее будущее покажет, насколько точным был этот расчет.

Во всяком случае, совершенно ясно, что на будущих парламентских выборах «прозападным силам» придется преодолеть еще и именно эти, вполне естественные, обывательские страхи.

А в виде «обратного рикошета», Россия в Грузии достигла того, что теперь и у президента Саакашвили есть серьезный оппонент в виде бывшей соратницы, которая также готова (так же, как Юлия Тимошенко), воспользоваться политическими возможностями, появившимися в результате войны.

Новости Грузия Online

пʼятницю, 24 жовтня 2008 р.

Росія знову нарощує військовий контингент

                                                                                         Грузія стурбована значним збільшенням числа російських військових і важкої техніки на території Ахалгорського району, а також провокаціями проти грузинської поліції, які мали місце останнім часом.       Про це заявив на брифінгу керівник інформаційно-аналітичного департаменту МВС Грузії Шота Утіашвілі.

«Впродовж останнього тижня приблизно на дві тисячі зросла кількість російських військових в Південній Осетії. Протягом останнього періоду вони увійшли і розмістилися на території села Джава. Два дні тому близько 40 одиниць важкої техніки з Цхинвалі перебазувалися в Ахалгорський район. Техніку супроводжували декілька десятків чоловік і чотири бойові літаки», - заявив Утіашвілі.

"Відповідно, ми вважаємо, що загальне число російських військових на території колишньої Південної Осетії виросло до семи тисяч чоловік, що викликає нашу стурбованість", - відзначив Утіашвілі.

"Врдночас, як відомо, за останні дні відбулося декілька явно провокаційних актів, зокрема підрив автомобіля грузинських поліцейських, також спроба підриву грузинського поліцейського посту. Все це дає нам підстави припускати, що Росія планує подальшу ескалацію ситуації в регіоні", - додав він.

У Міністерстві оборони РФ, як власне, і в російському МЗС, твердження грузинської сторони про нарощування російського військового угрупування в Південній Осетії назвали брехнею.

"Це чергова інформаційна провокація, вигадана грузинськими ідеологами-пропагандистами з метою підтримки напруженості в регіоні", - сказав в.о. начальника управління прес-служби і інформації Міноборони РФ полковник Олександр Дробишевський.

Глава МЗС РФ Сергій Лавров також спростував твердження про збільшення російського контингенту до 7 тисяч чоловік. "Важко коментувати заяви офіційних грузинських представників, тому що в них дуже мало правди. На жаль, цей метод вкидання в інформаційне поле брехливих відомостей застосовується останнім часом регулярно", - заявив Лавров на прес-конференції в Москві.

Він нагадав, що "Росія відповідно до договорів про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу з Південною Осетією і Абхазією вже оголосила про те, що на території цих республік будуть дислоковані військові контингенти приблизно по 3700 чоловік в кожному випадку".

"Ця інформація відкрита, вона була доступна всім і вся із самого початку. Які-небудь домисли навколо цих цифр залишаються на совісті тих, хто їх висловлює", - підкреслив міністр.

За матеріалами інформагенцій Грузії

середу, 22 жовтня 2008 р.

Бійня в центрі столиці: Заворушення чи провокація?

Днями український глядач мав можливість спостерігати по більшості провідних каналів телебачення подію, що сколихнула всю свідому частину українства.

Марш на підтримку УПА, організаторами якого виступили ряд громадських націоналістичних організацій, що відбувся 18 жовтня переріс у масову бійню біля будівлі СБУ у м. Києві.


Необгрунтована протидія влади

Організаторами маршу виступили ВГО «Патріот України», Українська національно-трудова партія, Чернігівський правий рух «Українська альтернатива», «Братство», Національна Дія «Рід» та Свято-Андріївський козачий курінь.

Організатори маршу із самого початку заходу зустріли необгрунтовану протидію з боку правоохоронних органів, незважаючи на офіційну заявку на проведення акції та відсутність жодних судових постанов, які б забороняли чи змінювали її визначальний формат.

Зокрема, мали місце затримки на під'їздах до Києва груп активістів з інших регіонів, обмеження пересування колони з Поштової площі до бульвару Т.Шевченка та незаконні "профілактичні" затримання окремих учасників ходи.

Незважаючи на різного роду перепони в акції за різними оцінками прийняло участь від 700 до 1000 чоловік, серед них явно переважала молодь.

Ліві на Майдані

В той час як колону правих ще біля пам’ятника Шевченка оточили майже вдічі чисельніші спецпідрозділи міліції, на майдані зібралися представники лівих сил, кількість яких не перевищувала і п’яти десятків.

Напередодні організатори маршу на підтримку УПА заявляли, що не дозволять лівим вийти на Майдан. Проте, під час проведення акції постійно наголошували на її мирному характері. Маршрут правих змінили працівники міліцейських спецслужб, заблокувавши всі підступи до головної площі столиці.

«Дії правоохоронців були заздалегідь сплановані. Нас затиснули в кільце і спровокували бійку, - пояснює ситуацію провідник ВГО «Патріот України» Андрій Білецький. Все це було схоже на заздалегідь сплановану провокацію МВС, оскільки на розі біля будинку СБУ нас уже чекали автозаки та працівники спецпідрозділів міліції, - продовжує головний «патріот».

Зупинити міліцейський «бєспридєл»

У результаті бійні, де жертвами стали не лише активісти патріотичних громадських організацій, але й випадкові перехожі та журналісти, затримано 122 особи, порушено кримінальні справи на 9 чоловік за фактом хіліганства, 11 чоловік засуджено до адміністративного арешту строком від 2 до 7 діб.

Решту затриманих звільнено, проте лишається невідомою доля декількох учасників акції. Один із затриманих, Олександр Дручинін, у тяжчому стані доставлений до Інституту ЛОР. В результаті дій співробітників „Беркуту” у хлопця зламаний ніс та кістки черепа. Триває вже третя хірургічна операція.

Організатори проведеного маршу наголошують на незаконності дій правоохоронних органів і вимагають від керівництва МВС та особисто від міністра Юрія Луценка:

- дати адекватну оцінку незаконним діям міліції під час акції 18 жовтня;

- негайно розпочати службове розслідування і притягнути винних працівників МВС до відповідальності;

- гарантувати відкритість та прозорість судових справ, порушених проти окремих учасників маршу із залученням свідків та оперативної інформації;

- негайно звільнити безпідставно затриманих учасників маршу;

- надати офіційні вибачення від імені Міністерства внутрішніх справ перед організаторами та учасниками зірваного маршу, журналістами та українською громадськістю, компенсувати матеріальні та моральні збитки, відшкодувати витрати на лікування травмованих учасників акції 18 жовтня.

Шлях Росії – від колонізатора до колонії?

На фоні урочистого відзначення 14 жовтня Свята Покрови та вшанування українських військовиків, непоміченою пройшла інша подія – саме цього дня, імовірно, розпочався процес розпаду сучасної Росії. Символічно? Офіційно острів Тарабаров (тепер – Іньлундао, «острів Срібного Дракона») передано Китаю, а Великий Уссурійський поділено на дві частини. Його західна частина, що відійшла під юрисдикцію КНР, називатиметься Хейсяцзидао (острів Чорного Ведмедя). Східна ж частина закріплена за Росією. Загалом Китай придбав близько 174 кв. км території (це окрім дрібних островів на ріці Аргунь в Читинській області (які теж тепер китайські).

Суперечка довкола островів почалася ще в 1964 році, коли Микита Хрущов домовився з Мао Цзедуном про розмежування територій, проте питання островів «забули». Китайці розгорнули так звану «іригаційну війну», регулярно затоплюючи в протоці Козакевича баржі з піском. Якби протока пересохла, острови, з’єднавшись з китайським берегом, автоматично перейшли б до КНР. Тому китайці сипали в Амур пісок, а радянські прикордонники поглиблювали дно і укріпляли берег. В 1991 році Михайло Горбачов підписав прикордонну угоду з КНР, кордон проклали дном Амуру, але 4 кілометри так і залишилися недемаркованими.

Не в традиціях Росії просто так розлучатися з власними територіями. Громадянам таку «неімперську» поведінку вирішили не пояснювати, а… просто «підсолодити». Так, задля втіхи місцевого населення губернатор Хабаровского краю Віктор Ішаєв висловив упевненість про створення на острові спільної російсько-китайської торгової зони – взаємовигідного економічного проекту. В ЗМІ відзначалося, що китайська сторона з розумінням поставилася до того, що кордон проходить поблизу побудованої на Великому Уссурійському православної каплиці святого Віктора, тому лінія кордону перенесена подалі від храму.

А окремо серйозним тоном наголошувалося на тому, що китайські товариші повинні зрозуміти – це остання територіальна поступка. Надалі кордон непорушний!

Проте так чи інакше, але шматок території довелося уступити. І питання тут не в кількості кілометрів. А чи справді зупиниться на цьому Китай, і чи зможе його зупинити Росія?

Сучасна Росія (демографічна криза на фоні енергетичної безтурботності)

Якщо політика країни зводиться до задоволення базових соціальних потреб населення (читай – роздачі пожертв) коштом розпроданих енергоресурсів – можна здобути мовчання більш-менш ситих громадян і сумні перспективи для країни. Відомо, що населення Росії стрімко скорочується, за 1995-2007 роки – на 6,3 мільйони (згідно офіційної статистики). Хоча Медвєдєв жваво обіцяв вирішити демографічні проблеми своїми «національними проектами», але навіть за 1 півріччя населення РФ офіційно зменшилося ще на 125,1 тисяч чоловік. Причини – скорочування народжуваності, зростання безпліддя, традиційні російські клопоти, як то алкоголізм, наркоманія та інші хвороби.

Найкраще почути компетентну думку міністра регіонального розвитку РФ Володимира Яковлєва:

«В країні з населенням 144 мільйони чоловік скоро нікому буде працювати. До 60% росіян – це старики, діти та інваліди. З 20 мільйонів чоловіків працездатного віку приблизно 1 мільйон відбуває ув’язнення за різні злочини, чотири мільйони служать в системах МВС, МНС і ФСБ. Ще чотири мільйони – хронічні алкоголіки, а один мільйон – наркомани».

Важко щось додати… Хіба що слова представника Росстатистики Олени Фролової: «До 2026 року на тисячу осіб працездатного населення в Росії буде 478 пенсіонерів». Сьогодні на тисячу росіян припадає 331 пенсіонер, а в деяких містах - вже 400. В непрацездатному стані перебувають 29 мільйонів (17% населення РФ).

Крім цього, відбувається декваліфікація робочої сили, посилення диспропорції між попитом і пропозицією на ринку праці, коли випускники вузів з модними професіями у дипломах не можуть знайти роботу, а роботодавці – звичайних робітників традиційних спеціальностей.

І особливо це стосується Далекого Сходу. Тут смертність не тільки у півтори рази перевищує народжуваність, але й триває масова міграція населення на Захід. На деяких територіях густота населення вже становить 1-2 людини на кв. км. А поряд, за Амуром – перенаселений Китай.

Тому й починає хвилюватися пересічний росіянин, а чи попри деклароване добросусідство не прийдуть сюди 50-60 дивізій КНР і стане китайська мова «засобом міжнаціонального спілкування»?

Прогноз офіційний (патріотичний): Росія з Китаєм – дружба назавжди!

Чиновники та контрольовані Кремлем ЗМІ хором розповідають росіянам про те, наскільки перспективним є теперішній союз Москва-Пекін.

1. Військовий аспект (головний, адже до кожного росіянина в найдальшому сибірському селі доведено - звідусіль підстерігають агресори): «Захід боїться Китаю. Не маючи шансів підкорити його ані політичними «реформами», ані економічно, ані військовими методами – Захід хоче посварити китайців і росіян. Тому нам потрібно дружити. Разом нам не страшні ні США, ні все їхнє НАТО».

2. Економічний аспект (все ж таки кожному росіянину хочеться їсти): «Китаю вигідне збереження та розширення і економічної співпраці з Росією. Ми їм – енергоресурси, вони нам – дешеві товари». (На якості цих товарів, щоправда, не наголошується, але й пересічний росіянин ще не встиг звикнути до європейської якості).

3. Далекий Схід – суворі, переважно непридатні для життя землі, видобуток корисних копалин там жахливо дорогий. Навіщо він китайцям, якщо простіше торгувати з нами?

Прогноз напівофіційний (оптимістичний): Проблема таки існує.

Оскільки не всі власні громадяни страждають на сліпоту, просувається також й інша позиція.

«Китай має чималі території з подібними важкими кліматичними умовами – його північно-західна частина, де густота населення приблизно така ж (1-2 людини), поряд така ж пустельна Монголія. Китайці не поспішають освоювати їх, а хоч і тісно, але проживають у значно кращих кліматичних районах. Тому навіщо їм ще Далекий Схід?

А якщо у нас проблеми з робочою силою будуть погіршуватися, тоді можна дозволити освоєння певних територій, але, окрім китайців, ще й корейців (північних) запрошувати, попередньо запровадивши суворі правила імміграції (освітній ценз, знання російської мови). Будуть на нас працювати. А зі самим Китаєм у нас все одно взаємовигідна військово-економічна співпраця».

Прогноз неофіційний (песимістичний): Китаю - бути!

Проте, не зважаючи на пропаганду, росіяни розуміють: якщо на одному березі Амуру нависає майже півтора мільярди китайців, а з іншого розляглася хоч і сувора, але практично порожня територія – Амур раніше чи пізніше буде перейдено. Хоч, можливо, й не дивізіями.

Клімат Далекого Сходу суворий. І саме тому китайці, вже звиклі до таких умов на окремих своїх територіях, незабаром прийдуть і туди. Просування на російську територію буде повільним (куди поспішати тисячолітній цивілізації?), неагресивним (для чого зайвий раз дратувати ослабленого, але ще не знесиленого сусіда?). Незабаром Росія сама буде змушена шукати робочу силу, щоб рятувати економіку за Уралом. І китайці просто заповнять дефіцит робочої сили. Опанують промисловість, наукові установи. Згодом, коли китайський елемент остаточно переважатиме – займуть і місцеві владні структури. При цьому демонструватимуть підкреслену лояльність Москві, а в Кремлі заплющуватимуть очі на поступову втрату економічного, а потім і політичного контролю над територіями за Уралом. Далі думки російських песимістів розходяться:

1. Колонізувавши територію до Уралу, Китай задовольниться її роллю енергетично-сировинної бази. Москва, зберігши формальний суверенітет, буде продовжувати годувати народ теоріями «Третього Риму», «Третього шляху» та підтримувати параноїдальний страх перед «ворогами із Заходу».

2. Колонізовані території з часом будуть анексовані. Тоді залишається сконцентрувати російське населення на так званій «європейській» частині і намагатися зберегти тут економіку і державність. Щоправда, Росією її вже буде важко назвати.

Найбільші песимісти пророкують майбутню енергетичну кризу і для Європи – оскільки всі російські енергоресурси поллються в необ’ємну китайську економіку. Хоч є надія, що Європа якось собі зарадить.

Позиція Китаю.

Незважаючи на всі зовнішні ознаки дружби з Москвою, пекінські товариші поводять себе так, як і належить себе поводити комуністам, у котрих в руках ядерна зброя, 2,3 мільйона солдатів і ще 800 тисяч резервістів. Церемонно усміхаючись, отримують все, що їм необхідно від Росії, водночас дбаючи лише про свої інтереси.

Приклад – плани будівництва каналу, який спрямує значну частину води однієї з приток Іртиша (ріки Чорний Іртиш) до Західного Китаю, в район нафтових родовищ Карамай, який, попри швидкий економічний прогрес, страждає нестачею водних ресурсів. Такий «водний перерозподіл» загрожує серйозними проблемами російській промисловості у Західному Сибірі, та водопостачанню ряду міст Росії і Казахстану. Проте КНР методично ігнорує стурбованість новоспечених партнерів.

Позиція Кремля.

Ліберали звинувачують владу, що вона нездатна вирішувати жодної серйозної проблеми, окрім самозбереження та самозбагачення, радикали – що давно продалася ворогам Росії і свідомо руйнує країну.

Спроби Путіна організувати переселення росіян із закордону за Урал виявилися марними. Бажаючих перебратися туди з територій тепліших пострадянських республік виявилося обмаль. Демографічні «проекти» Медвєдєва теж не приносять помітних зрушень.

Схоже, Кремль змирився з неминучою геополітичною катастрофою. Проте… На «їх» правління Росії ще вистачить. Тому зараз росіян все більше орієнтують на зовнішні загрози (західні, а не східні), на ворожість прибалтійських, українських, кавказьких сусідів. А китайцям будуть робитися поступки. Рік за роком, крок за кроком. Аж до Уралу. Чи не тільки?

На завершення.

Не «проковтнувши» Аляску, Російська імперія в 1867 році уступила її США, а вже через 50 років померла сама. Наступна, Радянська імперія, не змогла втримати Фінляндію, Польщу та Прибалтику, і зникла через 74 роки. Цікаво, скільки проіснує імперія у формі «Російська федерація»? І чи стане завершенням багатовікової історії Кремлівських імперій колонізація її території трудолюбивими китайцями?

вівторок, 21 жовтня 2008 р.

Як міліція у центрі Києва розганяла учасників акції на честь УПА





Система зробила все, щоб зашкодити правим. Вже з 7.00 на Бесарабській площі стояли 10 автобусів, набитих міліцією. І хоча була субота, автомобільний рух по Хрещатику не було перекрито, як зазвичай це робиться. На Майдані і біля Європейської площі стояло ще декілька автобусів, автозаків, а підземний перехід був набитий працівниками "правоохоронних органів". Комуністи почали збиратися з 9 годин, але це були у переважній більшості пенсіонери.
Патріоти почали збиратися у парку Шевченка невеликими групами десь з 9.30. Прибували люди зі всієї України - як україномовні, так і російськомовні. Ніхто нікому не робив зауваження, як потрібно розмовляти, чи який прапор піднімати. Вік учасників переважно був молодим, але були й люди в літах. Було багато дівчат. Серед присутніх були націонал-соціалісти, футбольні фанати, неформали, козаки, "братчики" ("Братство") та люди, які тільки цікавились правим рухом. Були такі праві, що жодного разу в Києві не були, як і не були на таких масових заходах.

Збір відбувався довго, а погода змінювалася то на краще то на гірше. Постійний вітер дещо заважав і декотрі замерзли, але коли почався марш, всі якось забули про погоду. Тривав збір десь до 13 годин. В цей час організатори та голови організацій підтримували бойовий дух патріотів закликами і речівками: "Слава Україні! Героям слава!", "Слава Нації! Смерть ворогам!", "Кому належить Україна? Українцям! Кому належить Київ/Харків/Крим/Донецьк/Миколаїв/Львів/Чернівці/Європа/Весь світ? Нам!", "Героям України тричі: Слава, Слава, Слава!", "Одна Раса, одна Нація, одна Батьківщина, це - Україна!", "Комуняки - пси, підібгніть хвости!" тощо. Активісти "Братства" декілька разів наголошували, що акція носить мирний характер, хоча за декілька днів до того обіцяли знести пам’ятник Леніну.

На мітингу були присутні також Олесь Вахній, Юрій Іллєнко та чисельні представники ЗМІ. Мітинг проходив спокійно, в той час як по ту сторону пам’ятника Кобзарю готувалися бійці спецзагонів міліції та внутрішніх військ: одягали бронижилети, щитки, шлеми. Київський осередок "Патріоту України" підготувався до боїв також: було багато щитів з фанери та військових шлемів (як радянського виробництва так і сучасних). Ніяких балончиків чи кийків не було. Щити несли скоріш смислове навантаження і не були призначеними до бою - їх легко можна було поламати. Роздавали чорні хустки - або в’язати на руку або прикривати обличчя. Підняли прапори УНТП, "Патріоту України" та "Братства".

Коли прийшла остання частина "Патріоту України" (хлопці з Харкова) та козаки Свято-Андріївського куреня, патріоти, оточені з усіх боків спецпризначенцями, уже шикувалися у колону і починали свій марш. Стало відомо, що по бульвару Шевченка пройти не вдасться. Коли колона підійшла до бульвару, стало видно, що дорогу перекрили "Беркутівці" у бойовому спорядженні у декілька ланцюгів. Тому колона пішла по Володимирській вулиці далі, в надії потрапити на Хрещатик на наступному перехресті. Але і там і ще далі все було заблоковано спецпризначенцями ВВ у декілька рядів. Мало того, що марш не забороняли, патріотам не давали змоги навіть рухатися вільно. Уся колона з півтисячі патріотів рухалася "у коробці" з "Беркутівців", і не по дорозі, а по тротуару, крізь залишені на тротуарах автомобілі та інші перепони. Внаслідок цього колона сильно розтягнулася і навіть двох гучномовців не вистачало, щоб керувати маршем і підбадьорювати правих.

Хода теж супроводжувалася речівками і гаслами, що лунали на мітингу. Хіба що додалися речівки фанатів, типу "Батько Бандера знов до нас прийде", і замість слів "москалів на ножі" лунало "всіх жидів на ножі" та "ворогів на ножі", хоча декі товариші все-таки притримувалися традиційного варіанту речівки. Найцікавіше почалося біля будівлі СБУ, коли ті, хто йшли першими (а це в основному були "Патріоти України") знайшли слабке місце міліцейського кордону. Мелькнув мікрофон журналіста "Росія", який стояв за міліцейським кордоном. І в цей час розпочався гуркіт і тріск. Частина "Патріоту України", що йшла позаду, почала рватися вперед, але оскільки це все відбувалося на розі і у вузенькому проході спецпризначенцям швидко і легко вдалося розбити колону на декілька груп, оточити їх. Перші ряди били гумовими кийками по голові та по тілу. Бутафорські щити розліталися в щепки, ламалися щогли прапорів. Найактивніших бійців спецпризначенці повалили на землю до кучі і чекали автозаків. У цей час по Володимирській вулиці літав папір листівок і книжок, частини одягу, щити... Натовп у цей час почав вигукувати "A.C.A.B".

Міліція бігала за футбольними фанатами та іншими правими, які вирвалися з оточення. А оточені з усіх боків залишки колони, розбиті на декілька частин і притиснуті до стіни, підтримувалися вигуками і не збиралися добровільно здаватися у руки "Беркутівцям", які тримали напоготові кийки і балончики з газом (доречі на відео каналу "Інтер" видно, що саме міліція застосовувала газові балончики). Щоб не дати зламати дух патріотам, чоловік з мегафоном постійно підтримував хлопців і закликав до оборони в разі нападу спецпризначенців. Також вияснилося, що зараз на Майдані стоять комуністи. Врешті-решт головний міліціянт і ті організатори, що залишилися почали домовлятися. В цей час приїхали декілька автозаків і туди почали "у позі лебедя", як смертників заводити хлопців - з "Патріоту України", козаків з Криму, хлопців з УНТП, просто правих... У натовпі пролунало "Слава героям!". Людина, що координувала дії міліції (нажаль, я не місцевий і не знаю, хто то такий) поставила такі вимоги: якщо йдете спокійно і не провокуєте спецпризначенців, ніхто вас "пакувати" не буде. Маршрут домовилися прокласти далі по Володимирській до пам’ятника Хмельницькому, а потім далі по Андріївському узвозу до Контрактової площі.

Залишки колони були частково розблоковані і стало видно, що мабуть із тієї кількості, що була, залишилось трохи більше половини. Одних забрали менти, інші, щоб не потрапити в райвідділ, втекли і потім супроводжали колону під виглядом звичайних перехожих. Взявши у руки ті щити , що залишилися, але вже не з таким бойовим запалом, як раніше, колона пішла далі. По дорозі на Контрактову площу лунали всі ті самі лозунги, а перехожі зупинялися і спостерігали за просуванням правих. На Андріївському узвозі вдалося додзвонитися до затриманих. Частина їх була у Шевченківському райвідділі міліції міста Києва. Їм обіцяли допомогу юристів і людей з депутатськими "корочками". Туристи, що потікали в автобуси, коли на узвіз прийшла колона у всі вікна знімали на фото- і відеокамери марш українських правих. Закінчився марш біля пам’ятника Сагайдачному на Контрактовій площі. Перед залишками колони виступили Олесь Вахній та Євген Герасименко, який закінчив словами "Перемозі слава" і салютом.

Затримані хлопці у відділку знову піддалися побиттю. Постраждали "Патріоти України", як особливо небезпечні - бо були в камуфляжі. Хлопцям, що і зараз знаходяться у відділку, по закону світить максимум адміністративне стягнення, але невідомо, як система захоче їх покарати. Всі чекають понеділка. Повинен відбутися суд і визначено покарання патріотам.

Українські праві вже зробили потрібні висновки і тепер стало ясно, кого насправді підтримує влада. Коли комуністи кричать, що бандерівців-фашистів оберігає влада, знайте - це брехня. Просто порівняйте, як охороняють порядок на акціях лівих в Криму (звичайні міліціонери у фуражках та й то у невеликій кількості) і на акціях правих в Києві (це або Беркут або спецпризначенці у повному бойовому спорядженні). Просто порівняйте, кому влада дозволяє виходити на Майдан, а кого блокує. Система вчора показала в черговий раз своє обличчя і викрила свою суть. Тепер ми знаємо, що ми на правильному шляху і обіцяємо враховувати усе те, що було вчора і надалі.     НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ

У Дагестані йдуть бої

Як повідомляють джерела з вілайяту Дагестан Імарату Кавказ, у Карабудахкентському районі Дагестану була атакована автоколона з місцевими маріонетковими міліціонерами. 

Окупаційні джерела стверджують, що в результаті атаки було знищено тільки 5 посіпак. Інші нібито були тільки поранені. Повідомляється, що поранення отримали 5 маріонеткових міліціонерів і 4 члени банди «ОМОН». 
Ще один напад був здійснений поблизу села Тагиркент. Тут були атакований т.з. «загороджувальний загін». Точних даних про втрати окупантів і посіпак немає. Окупанти заявляють про поранення 1 посіпаки. 

Тим часом за іншою версією окупантів, основний бій відбувся поблизу села Джанга, де моджахеди влаштували засідку маріонеткам. Тут нібито було вбито 3 маріонетки і 6 отримали поранення. 

Про можливі втрати моджахедів відомостей немає. До зони боїв перекинуті додаткові окупаційні формування     КЦ

понеділок, 20 жовтня 2008 р.

ЗА ЕУСКАДІ, ЗА ЇЇ ВОЛЮ

Кожен, хто цікавиться проблемами етносоціального розвитку людства (а серед наших читачів таких, без сумніву, є абсолютна більшість), знає, що закінчення ери колоніалізму (принаймні, у його відвертих формах) та комуністичного тоталітаризму принесло свободу і незалежність багатьом народам, які доти їх вибороти не могли. Проте зазвичай, говорячи про поневолені народи, ми асоціюємо це поняття із Азією, Африкою чи Росією і забуваємо про існування такого явища, як колоніалізм та імперіалізм внутрієвропейський. 

У політології під терміном "імперія" прийнято розуміти такий державно-політичний організм, що поєднує в собі гетерогенні у соціальному, культурному, економічному, етнонаціональному відношеннях регіони на основі жорсткого, репресивного їх підпорядкування метрополії, яка інкорпорувала їх до складу держави насильницьким шляхом. Принципового значення при цьому не має ні форма правління, ні суспільний лад, ні рівень суспільного розвитку колоній, ні факт збагачення метрополії за їхній рахунок (Англія зуміла збагатитися визиском колоній, Росія - ні. З цього, однак, не випливає, що остання не є імперією). 

Виходячи з такого розуміння імперії, ми неминуче приходимо до необхідності визнати імперіями деякі західноєвропейські  держави, що їх ми за звичкою, вірніш, за аналогією з переважною більшістю їхніх сусідок, відносимо до держав національних. Імперіями (чи радше - мікро - або квазіімперіями) належить вважати Британію, що утримує у своєму складі Шотландію, Уельс і Ольстер, та Еспанію, що має на терені, охоплюваному її суверенітетом, такі країни, як Галісія. Каталонія та Еускаді, яку дещо загадково називають у словниках та довідниках Країною Басків. 

Хто ж вони такі, баски? Звідкіля походить їхній рід? Наука ще не дала і навряд чи вже дасть остаточну відповідь на це питання. Еускеро - мова басків - не має прямої спорідненості із жодною з європейських мов. Ба більше - етнологи та етнолінгвісти взагалі виносять еускеро поза ряд індоєвропейських мов. Існують теорії, за якими баски є народом, спорідненим із грузинами, фінно-уграми, індіанцями. Але ці версії є дуже і дуже відносними і базуються на більш, ніж сумнівних аргументах. Відомо, що 778 року в ущелині Ронсеваль в Західних Піренеях баски, які стали союзниками одних загарбників - арабів, щоби знайти підтримку в боротьбі проти інших завойовників - франків, розгромили арєргард франкського імператора Карла Великого, яким командував граф Хруодланд, який згодом увійшов до французького епосу під ім’ям Роланда. 

Баски ніколи не мали своєї власної держави, і тому їх відносили до народів "неісторичних" і приречених на поступову асиміляцію панівним на Піренейському півострові кастільським (еспанським) етносом. (Нагадаємо, що Еспанія утворилася в результаті об'єднання різних піренейських країв під берлом кастільського короля. Лише Португалія змогла устояти перед тиском значно потужнішого сусіда). 

Проте хвиля національних відроджень, що прокотилася по Европі у XIX ст., захопила і басків. Вони починають усвідомлювати себе окремим народом, який нічим не відрізняється від інших, "державних", народів і має такі самі, як і ці останні, права на свободу і вільний розвиток власної культури. 

Засновниками і творцями ідеології національного визволення басків є брати Арана. Саме вони виробили національну символіку, кодифікували національні свята тощо. Один з них, Сабіно Арана (1865-1903), вперше чітко і лаконічно сформулював вимогу утворення Баскської держави і заявив, що "Кастілія, а потім Еспанія насильницьким шляхом завоювали і колонізували Країну Басків. Тому Еспанія є одвічним ворогом басків, незалежно від характеру правлячого в ній режиму". 

Наприкінці ХІХ ст. брати Арана створили легально діючу Баскську Націоналістичну Партію, яка домагалася національної автономії і згодом незалежності, а також висувала вимоги культурно-мовного характеру (освіта баскською мовою тощо). За часів Республіки (квітень 1931-березень 1939) Еспанія відходить від політики жорсткого придушення національних рухів і значно лібералізує своє поводження з етнічними меншинами. 1936р. Еускаді отримує статус автономного району з власним урядом і парламентом. На чолі автономії стає БНП. 

Але у результаті тривалої громадянської війни (липень 1936-травень 1939) до влади в Еспанії прийшов генерал Ф.Франко, що висунув гасло "Еспанія - один народ, одна вітчизна, одна держава, один каудільйо" і затято взявся до його переведення в життя. Для басків, зокрема, це вилилося у закриття всіх баскомовних шкіл, видавництв, журналів, газет тощо, скасування автономії і всебічну здискримінованість (зокрема, у плані просування кар'єрними щаблями на державній та військовій службі). 

Стара генерація баскських націоналістів, звикла до діяльності за умов порівняно м'якого монархічного та зовсім лагідного республіканського режимів, впадає в анемічний стан, розписавшись у своїй безпорадності і нездатності протистояти поневолювачам. 

Проте, як завжди у таких випадках, за умов жорстокого гноблення виростає нове, радикальне покоління баскських націоналістів, готових боротися з окупантом засобами окупанта, а не плакатися про порушення прав людини. На початку 60-х рр. кращі представники цього покоління створюють підпільну Асоціацію борців за свободу Країни Басків (баскомовна абревіатура, яка розшифровується як "Еускаді та Аскаталуна", тобто "Країна Басків та Свобода", під якою ця організація і стала відомою у цілому світі -ЕТА). Своєю метою вони декларують створення незалежної держави шляхом збройної боротьби. У містах ЕТА розгортає кампанію систематичного терору проти еспанської влади: вбивства чи викрадення політичних діячів та чиновників, диверсії на дорогах, вибухи на промислових об'єктах. 

Від самого початку своєї діяльності ЕТА користувалася масовою підтримкою серед баскського населення. Крім причин національно-політичного характеру, вагомою була й економічна мотивація схвалення і сприяння будь-яким методам боротьби проти еспанців: Еускаді була одним з найбільш розвинених регіонів Еспанії. Прибуток на душу населення тут удвічі перевищував середній у загальнодержавних масштабах. Це спричинило, зокрема, стихійну міграцію "трудових ресурсів" з глибинної Еспанії до Країни Басків. Наплив мігрантів чомусь не викликав бурхливого захвату в басків. Давній стереотип "працьовитий баск-ледачий еспанець" став актуальним, як ніколи. 

Крім того, ЕТА як організація, що боролася проти режиму Франко, користувалася значною підтримкою опозиційно налаштованих до каудільйо еспанців і навіть деякою підтримкою "світової громадськості". Бойовики ЕТА мали право політичного притулку у Франції, що полегшувалося просто повальною симпатією до організації басків, що замешкують прилеглі до еспанського кордону області Франції на схід від Піренейських гір. 

По смерті Франко репресії проти нееспанських народів Еспанії припиняються. Баски пожинають деякі плоди своєї боротьби. 1977р. прийнято спеціальний закон, що отримав назву "Статут Герніки". За ним визнається "рівноправність баскської та еспанської мов" (доволі облудне, проте все ж прогресивне за даних умов формулювання), поновлюється баскська автономія, повноваження якої навіть дещо розширюються. За басками знову визнається право мати власний парламент та уряд, національну систему освіти, охорони здоров'я, соціяльного забезпечення, самостійно вирішувати питання культури, туризму, спорту тощо. 1979р. мадрідська влада видає декрет про обов'язкове викладання еускеро на території Еускаді; 1980р. вона дає згоду на створення баскської поліції і на податкову автономію. 

Ці здобутки викликали деяку ейфорію у баскському суспільстві. 1979р. на референдумі баски висловилися за достатність цих повноважень для своєї автономії. Підсумки референдуму обурили непохитних борців з ЕТА. Користуючись зміною суспільно-політичних умов і можливістю ведення легальної роботи, ЕТА розпочинає пропагандистську кампанію за повне визволення басків від еспанського імперіялізму, за утворення незалежної держави, до складу якої увійшли б усі баскські етнічні землі, у тому числі й ті, що входять тепер до складу Франції. На політичному фронті створюється т.зв. "Комплекс ЕТА"- блок баскських політичних партій і громадських рухів, що підтримували цілі цієї організації. 1978р. створюється, а 1986 - легалізується політичне крило ЕТА - партія "Ері Батасуна" ("Народна єдність"). 

Кампанія призвела до зростання націоналістичних і сепаратистських настроїв серед басків. До цього спричинилася і нова хвиля відродження і націостановлення. Еспанофобія по кількох десятиріччях особливо жорстокої національної дискримінації вирвалася назовні. Баскський націоналізм сповідує не лише ЕТА, яка є, так би мовити, найрадикальнішим, бойовим його загоном, а й усі інші баскські політичні організації включно з комуністами та анархістами. (До речі, у середовищі ЕТА теж є поширеними комуністичні ідеї). Відтак викладання історії та географії у школах має виразно націоналістичний характер - під "Еускаді" тепер твердо розуміють, не лише баскську автономію в Еспанії, а й "французьку", запіренейську частину Країни Басків, а 20 відсотків баскських дітей взагалі не вивчають еспанської мови, причому ця частка постійно збільшується. 

Стимулюється баскський сепаратизм і політичними проблемами, пов’язаними з юридичною недосконалістю Статуту Герніки: Мадрід і баскські керівники по-різному трактують деякі його положення. У середині 80-х рр. протистояння між Мадрідом та Еускаді загострилося. ЕТА поновлює терористичну акцію, підриваючи залізниці, газопроводи, чинячи замахи на найбільш одіозних еспанських політиків. На виборах 1986р. доля виборців, які віддали свої голоси за баскських націоналістів, суттєво зросла, причому 17 відсотків проголосували тільки за "Ері Батасуна". Зі свого боку, еспанська влада провела кампанію арештів та судів над членами ЕТА. На кожен вирок ЕТА відповідає новими ударами. 

ЕТА часто звинувачують у підриві економічної системи Еспанії загалом і Країни Басків зокрема. Мовляв, баскський тероризм провокує відтік зарубіжних інвестицій і гальмує економічний розвиток країни. Проте чи не краще було б переадресувати ці закиди еспанській владі? Чи не вона самим фактом свого існування на баскських землях спричиняє цей тероризм? Чи не вона намагається постійно обмежити автономію басків, необачно "подаровану" їм на хвилі постфранкістського піднесення? 

І чи не тому підтримка націоналістичних організацій серед басків є майже стовідсотковою? Інша річ, що значна частина басків покладається на здобуття свободи "мирним шляхом" у межах "єдиної Европи". 

Що ж, залишається побажати їм чимшвидше позбутися цих ілюзій і слідом за ЕТА зрозуміти, що свобода не буває "в межах чогось", як не буває вона дарованою. Єдина Европа сама по собі не принесе баскам повної свободи і повної суб'єктности в усіх сферах суспільного, культурного, економічного життя так само, як не принесла їм цього єдина Еспанія. 

Свободу ЕУСКАДІ!
 Богдан Харахаш

неділю, 19 жовтня 2008 р.

ІРА: В БОРОТЬБІ ЗА СВОБОДУ

"Все можливе в цій країні, крім нашої капітуляції"

ІРА

Цей острів (70 тис.кв.км.), який ще називають Зеленим і який кельти, предки теперішніх ірландців, заселили ще в 4ст. до нашої ери, має нещастя бути сусідом Великобританії. Починаючи з 1169р. англійці здійснювала туди винищувальні походи. Лише Олівер Кромвель "скоротив" автохтонне населення Ірландії з 1,5млн. у 1646р. до 850тис. у 1652р. У 1845-47р.р. внаслідок голодомору на острові померло понад 1млн. чоловік, а ще понад 1,5млн. емігрували. Тепер у США живе ірландців у кілька разів більше, ніж на Батьківщині. "Звільненоочищені" землі не залишились кинутими напризволяще: вони масово заселялись англійцями. Здавалось, що фізично знищений, знекровлений, асимільований народ не виживе. Але трапилось неочікуване: під тиском непримиримої боротьби ІРА колонізатори змушені були визнати незалежність Ірландії, але її північний схід - ОЛЬСТЕР - залишили за собою. З 1969р. ІРА центр своєї діяльності переносить на ці терени і з того часу тут іде безперервна боротьба за волю.

Вісім віків безуспішно намагалася Англія покорити Ірландію і Ірландців.

Земля горіла під ногами і не було числа жертвам з обох боків. Здавалося, що ріки пролитої людської крові спонукають-таки обидві сусідні держави як відмовити собі та своїм народам мати мир. Але північна частина о.Ейре не здавалася, метрополія - не відступала.

Перший "експедиційний" корпус в Ірландію відправив ще король Генріх IІ в 1169 році. І з того часу не мали ці землі в Північній Ірландії спокою та миру. В ХІІст. терени Ольстеру були вже підпорядковані англійській короні. Спідлення провідної верстви та постійні чвари між кланами ірландських вождів Ленстера та Ольстера призводять до того, що в ХІІІст. ірландці вже мали на своїй шиї важке ярмо Плантагенетів. Нарід стогнав в ярмі, а "вожді", які ніяк не могли знайти між собою порозуміння, тільки й знали, що посилали до Папи Римського гінців зі "сльозливими" листами про допомогу, жаліючись на англійців: "...вони зі своєю силою та підступництвом напали на наш народ і намагалися повністю його знищити...". Така безхребетність та недалекоглядність "вождів" ірландського народу, їх неспроможність об'єднатися і підняти народ на спротив загарбникам врешті-решт призвели до трагічних наслідків.



Вже в 1541 році англійський король Генріх VIII приймає титул короля Англії та Ірландії. Швидкими темпами йде колонізація територій, створюються пейли (англійські колонії), знищується клановість, йде насадження нової "національної" верхівки. Наслідки такої безапеляційної політики Англії по відношенню до своєї колонії даються взнаки і по сьогодні кривавими сутичками на вулицях міст Північної Ірландії та невщухаючою "війною в натовпі", відгомін якої все частіше в останній час відчуває на собі сама Англія.

А тоді це виливалося лише в окремі вибухи повстань, зокрема під керівництвом Шона О'Нейла та Десмонда в 1579-1583рр., Тірона і Пірконеля в 1595-1603рр. Частіше за все приводом до цих повстань слугувала міжконфесійна боротьба та прагнення відновити "давні свободи". На жаль, поразки ірландців в цих повстаннях призвели до остаточної конфіскації їхніх земель та заселення їх колоністами, знищуються залишки ірландської провідної верстви. ІІід час останнього повстання в 1595-1603рр. намісник англійської корони лорд Маунтджой доповідав королеві Єлизаветі з Ірландії:

"Вашій Величності немає над чим керувати в цій країні, хіба що над купами попелу та мертвими". Але, не дивлячись на це, командуючий англійською армією в Ірландії Дж.Ормонд отримує наказ від 23 лютого 1641 року, в якому, зокрема, говориться:

"...завдавати шкоди, вбивати, здирати шкіру і знищувати повстанців всіма засобами і можливостями". Ірландський нарід продовжує свою боротьбу, не дивлячись на жорстокість англійців, вона навіть набирає більш чіткого спрямування. Починаючи відтоді і по сьогодні вони не складають зброю, вони не ховаються в "крайні" хати, вони захищають Батьківщину від зайд та загарбників.

Програвши у відкритих військових діях, котрі розгорталися під час вищезгаданих повстань, ірландці змушені були вдатися до підпільної боротьби. Весь цей час не згасають вибухи повстань, чиниться відчайдушний спротив окупантам. Гинуть незламні, на зміну їм приходять нові бійці. Боротьба набирає вже організованих форм, утворюються перші організації та братства. Постійно тероризують загарбників та власних запроданців таємні селянські організації "Білі хлопці", "Дубові хлопці", "Хлопці Світанку", "Ріббоніти". Загальноєвропейські політичні процеси середини-кінця XIXст. не обходять і Ірландію. Відбувається "національне пробудження" ірландців, наслідком чого є виникнення нових організацій: "Молода Ірландія" (заснована 1842р.) та "Ірландське революційне братство" (засноване в 1858р.). Весь цей час не вщухають вибухи повстань. В 1848 році ірландці б'ють загарбників під проводом Ф.Лалорома та Дж.Мітчела. Знову поразка, знову боротьба. З виникненням "Ірландського революційного братства" активізуються фенії. При спробі повстання в 1867р. фенії вдаються до терору як форми боротьби.

Початок XX ст. характеризується для Ірландії активізацією боротьби за самоврядування на своїй власній землі. В 1905р. Артуром Гриффітсом засновується партія Шінн Фейн ("ми самі"), яка на противагу ідеї самоврядування висуває вже ідею повної національної незалежності. В цей час процеси національного самовизначення ірландців викликають різке занепокоєння в стані мешканців Ольстеру, позаяк вже тоді там більшість складали переселенці-англійці (переважно протестанти) та ті, хто однозначно давно вже усвідомлював себе англійцем. Серед них починають стихійно створюватися т. зв. "самооборонні відділи", які згодом починають і озброюватися. Створюється Юніоністська Ліга. Боротьба набирає вже локального характеру. І головною ареною її передусім стає Ольстер.

Відбуваються перші криваві сутички між юніоністами (мають назву від "Юніон Джек" (назва англійського прапору), відомі своїм гімном "Я народився під "Юніон Джек") та ірландцями католиками. На противагу бандам юніоніста Карсона, котрі затероризували католицьке населення Ольстеру, починають створюватись і перші напіввійськові формування ірландців. Так, в кінці 1913р. з ініціативи "Ірландського революційного братства" створюється організація "Ірландські волонтери". В 1919р. ще зовсім молода партія Шінн Фейн виграє вибори до британського парламенту. Вона взяла 73 місця з 105 "ірландських". Перемога цієї партії, ще дійсно молодої, засвідчила в першу чергу не слабкість ворогів, а лише повну підтримку виборцями гасел і дій, з якими ця партія йшла на вибори. Найголовнішими з них були - політична самостійність Ірландії та сприяння розвиткові національної промисловості. Річ у тім, що після розподілу Ірландії вузькоспеціалізована промисловість Ольстеру (суднобудівництво, виробництво полотняних тканин, швейна промисловість) майже цілком була зорієнтована на англійський ринок збуту і повністю залежала від кон'юнктури Англії. В економічному відношенні Ольстер виявився лише придатком для метрополії. Саме тому і сьогоднішнє становище в Північній Ірландії таке, що більшість її підприємств належить англійському капіталу. Про засилля іноземного капіталу свідчать офіційні дані: понад 45% великих фірм та підприємств належать Англії, 20% - США, 10% - капіталу країн "Спільного ринку".

Здавалося б, при такому розкладі в ірландській делегації до англійського Вестмінстеру можна було б розраховувати на вирішення наболілих питань парламентським шляхом. Але британська окупаційна влада та юніоністи довели становище в Ольстері до такої кризи, що вирішення жодних питань не могло відбутися шляхом переговорів чи якогось голосування. Розпочиналась неприхована боротьба не на життя, а на смерть. Саме тому категорично не погоджуючись з політикою Англії на землях Ольстеру, депутати від Шінн Фейн відмовилися брати участь в роботі британського парламенту 21 січня 1919р. Вони провели засідання перших ірландських установчих зборів. Не дивлячись на те, що 36 із 73-х обраних від Шінн Фейн депутатів перебували у в'язниці та на активне бойкотування з боку юніоністів, збори все ж таки відбулися. На них була прийнята Декларація незалежності Ірландії, яка проголошувала встановлення Ірландської республіки та створення Ірландського національного парламенту (Дойла). Президентом та головою уряду Ірландської республіки стає Єймон де Валлера (1882-1973). Він вихідець з військової організації "Ірландські волонтери", активний учасник і керівник Дублінського повстання 1916 року, за що був засуджений окупаційною владою до страти, яку потім замінили довічним ув'язненням. З 1917р. - лідер партії Шінн Фейн. В 20-х роках очолював війська республіканців у громадянській війні проти прихильників розподілу Ірландії. З 1959 року і до своєї смерті обіймав посаду президента Ірландії.

Офіційний Лондон не змусив себе довго чекати. У вересні 1919р. англійська влада оголосила ірландський парламент та уряд поза законом та заборонила діяльність всіх партій та організацій проірландської орієнтації. Так розпочалася англо-ірландська війна 1919-1921рр. Саме з цього моменту розпочинається історія Ірландської Республіканської Армії (ІРА).

Створені відділи ІРА після підпорядкування міністерству оборони Ірландії організації "Ірландські волонтери" та інших напіввійськових та самооборонних структур. Вже 01.09.1919р. відділи ІРА розпочинають напади на казарми англійських військ та поліційні управи. З боку англійців та юніоністів розпочинається безпрецедентне полювання на ірландців-католиків. Так, лише 21 листопада 1920 року на стадіоні в Дубліні англійцями було розстріляно 73 мирних мешканці. У самий розпал бойових дій, в березні 1920 року, Вестмінстер прийняв Акт про управління Ірландією. Цим законом був затверджений парламент для шести графств Ольстеру (Антрим, Арма, Деррі, Даун, Фермана та Тірон). Фактично, цим англійці хотіли трохи зм'якшити вкрай загострену ситуацію та "купити" ірландців. Але незламна ІРА продовжувала бойові дії, їх не цікавили якісь половинчасті рішення. Вони хотіли перемоги!

До весни 1920р. ІРА вибила королівські війська практично з усіх населених пунктів Ірландії. А вже влітку відділи ІРА зросли в чисельності до 100 тис. чоловік. Продовжується крайня поляризація суспільства. "Око за око, кров за кров". Юніоністи вдаються до кривавих погромів та відвертого гоніння на ірландців-католиків в Ольстері. В листопаді 1920р. отримав офіційне визнання Лондону як сила "забезпечення порядку" т.зв. "корпус ольстерських добровольців", що його уряд Ллойд Джорджа розцінював як свою "п'яту колону" в Ольстері. Ця організація добре фінансувалася, була моторизованою та озброєною. Звичайно ж, складалася вона з юніоністів та їх прихильників.

23 грудня 1920р. після гучної церемонії підписання акту про управління Ірландією, англійським королем Георгом V розподіл Ірландії був узаконений. Уряд шести графств Ольстеру очолив запеклий юніоніст Дж.Крейг. Так, тільки оголосивши незалежність, Ірландія, знаходячись у вогні війни, практично її втратила. Лондон же продовжував політику геноциду щодо ірландців. Як і раніше, Англія вирішила остаточно перебрати Північну Ірландію до своїх рук.

До бунтівного Ольстеру відправлялися переселенці, переважно з англійців та шотландців. Будинки для них під час погромів звільняли юніоністи, а гроші на відправку першого ешелону зібрали лондонські буржуа.

В такому становищі навесні 1921р. на виборах до парламенту Північної Ірландії перевагу вже отримали юніоністи (40 мандатів з 52-х). Проте війна продовжується і йде зі змінним успіхом. Руїни та численні жертви спонукають-таки частину керівництва Шінн Фейн (Косгрейв, Коллінз) піти на компроміс із англійцями. 6 грудня 1921р. Гріффітс та Коллінз з одного боку та Ллойд Джордж, Чемберлен та Черчілль з іншого підписали в Лондоні договір "Статті угоди між Англією та Ірландією". 7 січня 1922р. юніоністська більшість в парламенті Ірландії схвалила угоду. Проти неї виступали тільки ІРА та непримирима частина Шінн Фейн. Саме підписання цього договору і спричинило розкол в Шінн Фейн та ІРА на тих, хто покладав надії на переговорний процес, і на тих, хто сподівався лише на силу, підкріплену зброєю. Через два місяці після цих подій загони ІРА почали активні військові дії. Цим вони розпочинають громадянську війну, цим вони себе ставлять поза законом. Тепер проти них всі - і "свої", і юніоністи, і англійці. Тоді Катал Єулдінг (один з керівників ІРА) скаже: "...ми боролися за незалежність Ірландії, не маючи для цього якогось плану, ми плануємо лише саму боротьбу, ми ніколи не могли надіятися на успіх, тому, що ми ніколи не планували досягнення успіху". В пеклі цієї війни навіть колишні соратники опиняються по обидва боки барикади. Так, де Валлєра виступає за продовження боротьби і очолює війська республіканців, в той же час його колишній товариш ще по дублінському повстанню 1916р. Коллінз 22.08.1922р. гине від куль ІРА. Вони не пробачили йому поступливості при підписанні договору від 6 грудня 1921 року.

Скориставшись тимчасовим перемир'ям з деякими лідерами республіканців, новий республіканський уряд Дж.Крейга проводить вибори в Дойл, схвалює Конституцію, робить вигляд цілковитої миролюбності... і в той же час віддає наказ про наступ на частини ІРА.

Сили були нерівні. З 28 червня до 5 липня 1922 року оборонявся та впав Дублін. Геройськи загинув К.Бругге - військовий міністр республіканців. Розстріляні лідери ІРА О'Коннер та Меллоуз. Де Валлера (який, до речі, служив в ІРА звичайним майором) як президент та голова уряду незалежної Ірландії віддає наказ про перехід ІРА у підпілля, продовжуючи війну шляхом терору.

В свою чергу юніоністи, відчуваючи смак перемоги, переходять до відвертого розгулу. Так, в період з 21 червня 1921 року по 18 червню 1922 року вони вбили 428 ірландців-католиків, 1766 чол. - важко поранили, близько 9 тис. чол. - втратили роботу, близько 24 тис. чол. - втратили свої домівки в результаті погромів. Цікаво, як тодішній парламент Північної Ірландії реагував на події, що відбувалися. У березні 1922р. юніоністська більшість в парламенті приймає "Акт про громадянські повноваження", де влада і поліція отримала дозвіл проводити без дозволу арешти осіб, підозрюваних в діях "котрі призводять до порушення громадянського спокою", та утримувати їх під арештом необмежений термін часу без висування звинувачення. Поліції дозволялось входити у житлові приміщення в будь-який час доби та проводити обшуки без попередження, здійснюючи при цьому тілесні покарання. Влада ж у разі "безпорядків11 мала право вводити комендантську годину та забороняти проведення різних зібрань, навіть ярмарків. Цей "акт" мав список "незаконних" організацій, де однією з перших була ІРА. В 1932 році він був замінений "Законом про надзвичайні повноваження". А в грудні 1956р. як доповнення до цього "закону" уряд ввів систему інтернування - ув'язнення без суду та слідства.

Але й після такого тиску ІРА продовжує діяти. На розгул юніоністів ІРА відповідає вбивством прем'єр-міністра О'Хіттінса 10 липня 1922р. А вже при активній допомозі ІРА у січні 1932р. на виборах перемагає партія Фіана Файл (в перекладі "солдати долі"), засновником якої був все той же де Валлера. В цей же час можливою стала реабілітація ІРА. Вона відразу ж починає активні бойові дії проти Англії, проводячи митно-прикордонну війну на протязі 1932-1938рр, Відчуваючи посилення впливу ІРА, Лондон вдається до організації брудних провокацій. Так, влітку 1932р. та восени 1934р. ними організовуються та фінансуються т.зв. виступи "синьосорочечників" від партії Фінне Гейл. Набираючи сили, ЕРА жорстоко придушує ці антидержавні виступи. Загони "синіх сорочок" розпущені, діяльність компартії заборонена.

В період 2-ої світової війни, хоча уряд Ірландії офіційно зайняв нейтралітет, мотивуючи його тим, що не може мати жодного союзу з Англією, все ж таки піддався на прямий тиск Лондону й заборонив діяльність ІРА. Керівництво ІРА потрапляє до концтаборів. Але по закінченні війни, вже на початку 50-х років ІРА знову заявила про себе, розпочавши бойові дії на кордоні з Ольстером. В ті роки було проведено понад 600 бойових акцій. Наприкінці 50-х років керівництво ІРА бере участь у створенні Асоціації захисту громадянських прав у Північній Ірландії. Порушення цих прав в Ольстері набрало такого розмаху, що навіть завжди "неуважна" європейська "спільнота" звернула на них увагу, розпочавши розслідування комісії Європейського суду. Це вже пізніше (18 січня 1978р.) Європейський суд визнає, що Великобританія повністю винна в порушенні ст.3 Європейської конвенції про права людини і несе відповідальність за жорстоке і принижуюче гідність людини поводження з затриманими та ув'язненими в Північній Ірландії. Терор окупаційних військ та юніоністів проти мирного населення вже носив відверто невмотивовашй характер. Людей хапали і вбивали лише за те, що вони католики, що вони ірландці. Переполоханий північноірландський уряд, щоб якось пом'якшити ситуацію, набирається мужності і оголошує поза законом організацію, на руках якої найбільше крові невинних людей - "корпус ольстерських добровольців". В той же час, захисниця ірландського населення ІРА знаходиться в підпіллі та діє поза законом ще з часів громадянської війни 1922-1923рр.



Перебуваючи в таких несприятливих умовах, оточені з усіх боків ворогами, знаходячись під постійним тиском, відчуваючи небезпеку для свого життя на кожному кроці, звичайно ж не всі змогли витримати напругу і темпи боротьби і в Шінн Фейн, і в самій ІРА. В 1970р. ІРА розколюється на два табори - т.зв. "офіційна" ІРА, котра припинила збройну боротьбу і перейшла до роз’яснювальної роботи в масах, та "тимчасова" ІРА, котра залишилась вірною своїм ідеям та тактиці ведення збройної боротьби проти поневолювачів. Слід відзначити, що згодом, в середині 70-х років "офіційна" ІРА взагалі припинила свою діяльність, так в повній мірі і не виконавши своєї місії, але цьому сприяли ще й дії колишніх товаришів по зброї з "тимчасової" ІРА, котрі не змогли пробачити зради ідеалам боротьби за свободу Батьківщини і не втрачали нагоди вдарити "офіційників". Боротьба продовжується. В ті часи Шин Кеенан (з "тимчасової" ІРА) заявив: "Застосовувати зброю та бомби - це не якась національна розвага, це методи, до яких ми змушені були вдатись, коли англійці оголосили війну ІРА..." І ця війна триває, не зупиняючись ні на один день. Війна на тотальне знищення з боку одних, війна, як єдиний засіб захисту з боку інших. Англійці і тоді, і зараз, "замилюють очі" всьому світові тим, що вони утримують там великий армійський та поліційний корпус начебто лише для "збереження спокою та миру на вулицях міст Північної Ірландії". Що вони такі миролюбні та люб'язні до ірландців-католиків і давно б їх мали за слухняних "молодших братів", якби не ота "хижа" ІРА. А відтак вони такі законослухняні, що не зробили б жодного пострілу в Ольстері, якби не постійна стрілянина та провокації з боку отієї "підступної" ІРА. Таким чином проводилась і проводиться підла кампанія на створення в свідомості громадськості світу викривленого образу "ірландських терористів-головорізів, кровожерливих маніяків". І цьому вірять. І вже сьогодні кожна згадка про ІРА супроводжується в пресі обов'язковим - "тероризм". Хоча, як раніше, так і зараз цим хлопцям по великому рахунку все одно, як там їх хтось називає, вони продовжують захищати свої родини, своє право на свободу, свою Батьківщину. Єдине, що вони роблять, - це адекватно відповідають на терор та беззаконня.



"Що сльози там, де навіть крові мало."

Леся Українка.

Сьогодні це ім'я стало символом в Ірландії. Символом віри, жертовності, незламності і героїзму. Роберт Сендс загинув під час голодного страйку політв'язнів ольстерської тюрми Мейз - героїчної епопеї, що тривала довгих 216 днів і ночей. Тюремне пекло під назвою "ЕЙЧ - БЛОК" (H-Blook) стало останнім бастіоном на полі бою для десяти нескорених ірландців.

Вони були тими, хто спромігся місце ув'язнення перетворити на фортецю духу, хто не склав рук і не втратив віру. Протестуючи проти порушення прав людини, проти окупації Батьківщини англійцями і етноциду, вони оголосили безстрокову голодівку, домовившись, що коли хтось з голодуючих помре, його місце займе політв'язень-однодумець.

Депутат Боббі Сендс був першим. Він віддав юне життя за СВОБОДУ І ГІДНІСТЬ народу. ЦЕ СТАЛОСЯ 5 ТРАВНЯ 1981 РОКУ.

Цинічна підлота з англійської "демократичної" преси обзивала юнака божевільним фанатиком, але світ жахнувся, коли з фортеці Мейз повезли труну за труною...

Запам'ятайте ці імена: БОББІ СЕНДС, ФРЕНСІС Х'ЮЗ, РАЙМОНД МакКРІШ, ПАГ РІК О'ХАРА, ДЖОЗЕФ МакДОННЕЛ, МАРТІН ХЕРСОН, КЕВІН ЛІНЧ, КАЙРЕН ДОХЕРТІ, ТОМАС МакІЛВІ, МАЙКЛДЕВІН. їх вік: 25, 24, 26, 32, 27, 32, 28...

До українців туго доходить сенс таких речей. Ми звикли "боротись" галасуваннями, інтригами, планами, піснями, відзначеннями сумних дат, конференціями та фуршетами...

Коли ви залишитесь наодинці зі своїм сумлінням, пригадайте цих хлопців з Ольстеру, які для Батьківщини віддали все.

Вони не будують жодних ілюзій щодо свого майбутнього, вони просто гарно, на відміну від нашого хохлобидла знають і усвідомлюють історію СВОГО народу та СВОЄЇ держави. Історію взаємин нескореної колонії та агресивної метрополії. А вони завжди були надзвичайно "дружніми".

За всі часи взаємин Ольстеру та метрополії католицьке населення, основу якого складали ірландці, практично не знало спокою, воно не мало нормального розвитку. За офіційними підрахунками, в кожній четвертій ірландській родині є загиблі, поранені, інтерновані або ув'язнені. Масове безробіття, небувалий повсякденний тиск з боку протестантської більшості, ігнорування з боку колаборантської влади, насадженої з Лондону і нарешті, відверте беззаконня з боку Англії практично поставили ірландців у безвихідь - смерть з-за рогу або депортація з одного боку та збройний спротив з іншого. Але залишалася певна кількість тих наївних, хто ще вірив у якусь справедливість та "демократію", його величність "закон" або ж тих, хто просто, рятуючи себе, йшов на співпрацю з колонізаторами. Самі ж англійці продовжували відзначатися своєю "міфотворчістю" і в законодавстві, і в практичній площині своєї діяльності. Ірландці, замкнуті в лещата між юніоністами та англійцями-загарбниками, не мали на що розраховувати, крім, звичайно, боротьби. Хто був неспроможний стати до боротьби, тих навіть не брали до уваги. Відомо, як, наприклад, в 1967р. практично було проігноровано волевиявлення ірландців під час виборів. Вони не знали про це, але схема була напрочуд простою - в списки на участь у виборах до англійського парламенту, виборчими комісіями (які відомо з кого складалися) було занесено 909841 чоловік, в Стормонт (північноірландський парламент) - 933724, в той час, як на виборах в місцеві органи влади проходило за списками всього 694483чол. Все це відбувалося в Ольстері, і таким чином голос ірландців однозначно залишався в меншості. Надалі бавитися в "демократію" могли лише дурні. Подальші події, котрі розгорнулися в Північній Ірландії, цілком підтверджують це.

Коли в серпні 1970р. "об'єднаний комітет безпеки", в котрий увійшли представники північноірландської влади та англійських експедиційних військ, прийняв рішення "...жорстоко подавляти кожен виступ проти юніоністського режиму", тоді тільки ІРА знову взялась за зброю. Всіх інших очікувала масова депортація 1971 року і каральна операція "Деметрус". В тому ж 1971р., в травні, міністр оборони Англії лорд Бонніел доповів в англійському парламенті, що англійським воякам в Ольстері дозволено відкривати вогонь, "...якщо вони вважатимуть це доцільним для захисту свого життя". "Томмі" не змусили себе довго чекати. На вулицях Ольстеру почалася безкінечна стрілянина. Влітку 1971р. в Деррі англійськими солдатами був убитий молодий ірландець Барні Уотт. Він не був бійцем ІРА, він просто переходив вулицю в неналежному місці, а ще він був католиком. Цього виявилося достатньо, щоб отримати кулю. Вже на наступний день в ірландському гетто вишиковувались черги до дверей, на яких висіли написи: "Вступай до ІРА!". На вбивство Уотта ІРА відповіла вбивством англійського солдата. В цих хлопців слова не розходились з конкретними справами ніколи.

Англійці та їх посіпаки в свою чергу відповідали ще відвертішим терором та беззаконням. Тільки з серпня 1969р. по січень 1972р. через в'язниці в Ольстері пройшли понад 1200 чоловік. Люди, котрі вийшли звідти, були вже зовсім іншими, вони вже по-іншому дивилися на все, що відбувалося в їх країні, вони без вагань йшли до ІРА. Англійці здогадувалися про це, але не знали, як в інший спосіб можна було опустити ірландців на коліна. А зробити це можна було лише знищивши незламну ІРА. Тому продовжувались погроми, арешти, вбивства... Але навіть холодні стіни великих міст Ольстеру свідчили своїми написами, що боротьба не на життя, а на смерть продовжується: "Ні на дюйм!", "До тих пір, поки ми не стали вільні, ми всі у в’язниці!".

У бідних католицьких кварталах і округах, де масове безробіття, злидні, замурзані дітлахи, ірландці депутатами обирають тільки хлопців з ІРА, щоб хоч якось і якомога довше зберегти їх від тюрми парламентською "недоторканістю".

У будинках ірландців на стінах портрети живих і мертвих лідерів Шінн Фейн, військові плакати ІРА. Ірландці хочуть, щоб їхня Батьківщина була вільною і єдиною для всіх ірландців-католиків. Вони ніколи не оберуть депутатом англійського юриста, котрий все одно ніколи не захищатиме їх права, або англійця мільйонера... Вони нікого не виберуть, окрім ірландського депутата-республіканця.

Це - їх національне покликання, борг за Націю перед Богом, обов'язок перед предками і нащадками і їхня карма...

“Тоталітарні тенденції західного суспільства роблять традиційні шляхи протесту неефективними і, можливо, навіть небезпечними, оскільки вони зберігають ілюзію верховенства народу" (Герберт Маркузе).

На початку 70-х років, з приходом до влади партії Фіана Файл склалися сприятливі обставини для нормалізації ситуації в Північній Ірландії. В цей час виходить з підпілля ІРА. І саме тут англійські "миротворці" показують своє справжнє обличчя. Спочатку в Деррі ЗО січня 1972р. англійські вояки розстрілюють мирну демонстрацію, котра виступила з гаслами за права людини. "Кривава неділя" Деррі вразила весь світ. І "весь світ" спромігся лише помахати "поганому англійському хлопчику" пальчиком! Пискливий голос "захисників демократії і прав людини" і раніше тонув в пострілах на вулицях Ольстеру, але в ті дні на нього в Лондоні навіть не звернули уваги. Бо вже в лютому 1972р. англійський парламент схвалив закон, згідно з яким британські вояки не могли притягуватись до судової відповідальності за насильство по відношенню до мешканців Північної Ірландії. Так узаконювались вбивства та арешти, так узаконювався геноцид ірландців-католиків. Лондон не був зацікавлений в нормалізації обстановки, бо інакше йому довелося б іти з тих земель геть. "Томмі" відпрацьовували сповна гроші державної казни, адже кожен день "ольстерської війни" обходився в десятки тисяч фунтів стерлінгів. Врешті-решт все закінчилося в тому ж 1972 році розпуском ольстерівського парламенту і введенням військового стану. 30 березня 1972р. англійський парламент схвалив законопроект про введення в Північній Ірландії прямого правління Лондону. В протестантських кварталах цю новину зустріли співанням гімну "Я народився під Юніон Джек", в католицьких кварталах Белфаста та Деррі почалася операція "Мотормен". Це була справжня військова операція за участю бронетехніки, ІЗ тис. англійських вояків, 9 тис. карателів з "Полку оборони Ольстеру" та 6 тис. поліцейських проти звичайного мирного католицького населення. Так завжди було в Ольстері. Британські парашутисти, які пройшли Конго, Індію та інші конфліктні зони, тут підвищували свою "професійність" на мирному населенні. Коли в серпні 1969р. взято приступом католицьке гетто Фоллс-роуд, то бійці ІРА, котрі перебували там з метою захисту населення цього кварталу, мали всього один старий автомат "томпсон", одну гвинтівку та один пістолет.

І вони захищалися! Взагалі, готовність йти на смерть заради своєї справи, заради звільнення Батьківщини від англійського ярма властива ірландським патріотам протягом всієї історії їхньої боротьби. Вияви героїзму тут зустрічаємо не лише на вулицях міст та в католицьких гетто Північної Ірландії, а навіть у в'язницях, де найжорстокіші тортури англійських окупантів не можуть зламати ірландських патріотів.

Ще в минулому столітті фенії (члени Ірландського революційного братства) заклали стійкі традиції продовження боротьби навіть у тюрмах. Цілі покоління молодих республіканців виховувалися на прикладі Геренса Мак Суайні. Мер ірландського міста Корк, член ІРА, він був кинутий англійцями до в'язниці. Мак Суайні загинув після 74-денного голодування, залишивши як заповіт такі слова: "ПЕРЕМАГАЄ НЕ ТОЙ, ХТО НАНОСИТЬ СИЛЬНІШІ УДАРИ, А ТОЙ, ХТО МОЖЕ БІЛЬШЕ ВИТРИМАТИ... Не виключено, що окупанти на деякий час не дадуть можливості нам діяти. В такому випадку боротьба зводиться до питання про витривалість. ТОЙ, В КОГО ПЕРЕКОНАННЯ ТВЕРДІШІ, ТОЙ ПЕРЕМОЖЕ..." А ось витяг з документу, котрий видала ІРА на початку 70-х років під назвою "Наша стратегія. Як виграти війну.": "...військова акція - при певних обставинах та певній ситуації - єдиний тип реальної політичної акції. Партизани знають, що час працює на них...".

З початку-середини 70-х років почав помітно зростати вплив ІРА. Лави армії постійно збільшувалися в міру посилення Англією своєї реакційної політики стосовно католицького населення Ольстеру. Черговим свідченням нового витка такої політики став прийнятий британським парламентом в 1973р. "Закон про Північну Ірландію", де, зокрема, було сказано, що ця провінція буде залишатися складовою частиною З'єднаного Королівства "...до тих пір, поки цього бажатиме проста більшість населення Ольстеру".

Беручи до уваги той факт, що ще з часів розподілу Ірландії приріст ірландського населення і його фактична кількість на відміну від переселенців, юніоністів та "прикомандированих" постійно зменшувалась, стає зрозуміло, що цей закон конституційне закріплює за Ольстером статус колонії, позаяк більшість гіпотетично і однозначно є орієнтовані на Англію. Після таких "реверансів" офіційного Лондону в бік протестантської більшості ще більше "розв'язувалися" руки. Йдуть вже не тільки погроми в католицьких кварталах, але навіть озброєні численні напіввійськові організації протестантів переймають на себе поліційні функції. На всіх кутках вони галасують за те, що їх терор є тільки відповіддю на дії ІРА. Але те, що вони роблять, навіть не схоже вже на терор, йде просте тотальне знищення, тактика "звільнення територій". Це спонукає в кінці 1974р. керівництво ІРА оголосити про припинення вогню в Ольстері. Лідери ІРА заявили, що перемир'я буде сталим лише тоді, коли англійська армія та протестантська більшість припинять репресії по відношенню до мирного католицького населення. Але до ініціативи ІРА не прислуховуються, позаяк вперто не хочуть мати мови з "терористами". Ескалація напруженості триває.

У відповідь за численні погроми та вбивства 21 липня 1976р. ІРА організувала вбивство новопризначеного посла Англії в Ірландії. А в серпні 1976р. ІРА вбиває родича англійської королеви лорда Маунтбеттена. Тепер, після всього цього ініціативно починає діяти Англія. В Ольстер стягуються нові військові частини, безупинно тривають арешти. На 1 березня 1976р. у в’язницях Ольстеру нараховувалось понад 1500 в’язнів зі статусом "спеціальна категорія". Якщо в 1969р., під час бурхливих ольстерських подій у в’язницях перебувало біля 600 чоловік, то до середини 1981 року їх чисельність досягла 2500 чоловік. Британський репресивний апарат на території Ольстеру розгорнув небачену досі діяльність. Відомо, що в розпорядженні британських спецслужб знаходиться навіть комп’ютерна картотека на більш як 40% дорослого населення Ольстеру. Ця картотека досить складної системи знаходиться в комп'ютерному центрі Лісберна, створення її обійшлося в 5ООтис. фунтів стерлінгів. Офіцери англійських спецслужб беруть активну участь не тільки в створенні напіввійськових терористичних протестантських організацій, але й безпосередньо ними керують. Зокрема, відомий факт про участь в роботі керівної ради т.зв. "Асоціації охорони Ольстеру" на протязі кількох років офіцера британської військової розвідки Єм-Ай-Бі, котрий не тільки брав участь в керівництві організацією, але й надавав протестантам необхідну інформацію, оперативні дані.

Але, що ж то за армія, котра б не хотіла виграти війну. І героїчна ІРА, незламна ІРА продовжує боротьбу. Складається враження, що провокації та утиски ворогів взагалі не зачіпають Організацію. Чітка організаційна побудова, залізна дисципліна, відданість своїй справі і. звичайно ж повсякденна допомога населення ірландських католицьких кварталів - ось головні складові успіху ІРА.

Цікавими в цьому контексті є два моменти з історії діяльності ІРА. Позаяк, не дивлячись на всі свої потуги та допомогу численних банд протестантів, англійська окупаційна армія практично на протязі всього часу боротьби з ІРА так і не змогла завдати їй разючого, смертельного удару. Хоча чисельна перевага, озброєність та сприяння з боку владних структур як в самому Ольстері, так і в Англії були просто вражаючими. Розуміючи марність своїх потуг, англійці частенько використовували старий випробуваний метод - імплантацію в організацію своїх агентів. Що ж, час показав, що і підступницька діяльність цих "хрунів" не прислужилася окупантам. В організаційному плані ІРА виявилася на висоті.

ІРА завжди діяла за принципом: "вхід карбованець, вихід - два", проводячи ретельний добір, вишкіл та практичну перевірку своїх кадрів. Ґрунтовне вивчення і практичне застосування найкращих праць з конспірології та постійне перебування в ольстерівському екстремумі, де кожен невдалий крок, невірна дія коштують тобі та твоїм побратимам життя, зробили з членів Організації практично невловимих месників.

Існувало декілька схем психологічної, моральної та практичної перевірки людей. Ті, хто пройшов через таке "тестування", пройшов через певний етап боротьби, ставав в Організації своїм. Ці люди вже не могли існувати поза межами Організації, їхнє життя - це постійна боротьба! І ні кроку вбік. Але, звичайно не всі були здатні стати на такий шлях. В Організації була створена така обстановка та відносини між своїми людьми, що практично діяльність численних провокаторів та зрадників не мала шансів на успіх, їх постійно виявляли і майже завжди знищували. Боївкарі ІРА мітили цих "хрунів" пострілами в потилицю. Це було своєрідне посмертне тавро, щоб ні у кого не виникало сумнівів, що це не випадкова жертва цієї "війни у місті", або ж просто сліпа куля. Іншим цікавим фактом є відомості про те, як у 1980р. ІРА перехопила документ з грифом "цілком таємно”, підготований для міністерства оборони Англії військовою розвідкою в Північній Ірландії, де. зокрема, говорилося: "...ІРА практично неможливо завдати військової поразки". Британці на своїй власній шкурі, кожного дня впевнялися в тому, що мають справу не з якимись "селюками" з вилами в руках, а з організованими та вишколеними ідейними бійцями. Британський генерал Гловер сам визнавав факт того, що їм дуже складно, позаяк мають справу з "...досвідченими, далекоглядними та розумними людьми."

На тій землі, де йде війна, про них не тільки всі знають, про них складають пісні, легенди, вірші. І до сьогодні в Белфасті та інших містах співають пісень про героїв з ІРА. Про те, як з плавучої в'язниці "Мейдстоун" втекли семеро бійців ІРА, як на захопленому гелікоптері з табору Лонг-Кем втекли декілька в'язнів - членів ІРА, про те, як боївкар ІРА Френсіс Мак Гітан спокійно вийшов з концтабору, переодягнувшись в сутану священика, про те, як Айвар Белл виїхав за ворота в’язниці в кузові вантажівки, завалений купою сміття. У тому ж концтаборі земля нагадує сир, настільки вона прорізана в різних напрямках тунелями, проритими в'язнями. Готуючись до втечі, вони умудрялися проводити туди навіть світло і повітря. Акції ІРА завжди відрізнялися гарним смаком та неповторністю, та ставали відомими далеко за межами Північної Ірландії. Так, зокрема, цікавою є історія про те, як знайдена у вестибюлі підірваного в черговий раз готелю "Европа" листівка-заява ІРА мала назву "Готель "Европа" підірвано в двадцять восьмий раз". Цей, самий "крутий" в Белфасті готель - 12 поверхів, 250 номерів, будівництво якого обійшлося в 3 млн. фунтів стерлінгів, охоронявся з особливою ретельністю. "Отже, вибухи в готелі, - заявляє ІРА - це наша перемога над бажанням окупаційної армії встановити ретельну систему охорони центру Белфасту. Він (центр) був і залишається нашим".

В іншому випадку, коли в англійській в'язниці Вейкфілд помер, оголосивши голодування, боївкар ІРА Френк Стегг, то його з наказу окупаційної влади поховали в графстві Мейо на звичайному цвинтарі. Родина Стегга та його товариші бойкотували поховання. Цвинтар цілодобово охоронявся англійськими вояками, на могилу була навалена велика цементна плита, щоб тіло Стегга не змогли викрасти. І все ж труна з тілом були викрадені та перенесені на цвинтар, де поховані лише бійці ІРА. Організація не покидає своїх, навіть коли вони вже мертві. Існує декілька цвинтарів, на котрих можна поховати лише членів ІРА. Символічними є написи на могильних плитах похованих тут людей: "Поки в Ірландії є ці могили, в поневоленій Ірландії ніколи не буде миру". Це слова з промови засновника ІРА Патріка Пірса: "Вони думають, що умертвили Ірландію... Але вони дурні! Вони вбили наших феніїв, і поки в Ірландії є ці могили..." було мовлено в 1915р. на могилі О' Донована Роси. Через рік і сам Патрік Пірс був розстріляний. Не дивлячись на пору року, ці цвинтарі завжди обходжені, на могилах багато квітів, коли приходять люди, майже ніколи не чути плачу. Біля кожної могили, де похований боївкар ІРА, встановлено шпиль. В річницю смерті Бійця на шпилю біля його могили підіймається трикольоровий республіканський прапор. "Я загинув за свободу Ірландії" викарбувано на плитах кожної такої могили. І далі - номер батальйону, а також дата, ні, не смерті, а "...загибелі при виконанні операції".

ІРА - організація напіввійськова. "Бригади", "батальйони", "роти", а після реорганізації в 1977 році поділена на "ланки". В кожному місті Ірландії звичайний водій таксі може бути лейтенантом ІРА, а бармен чи поет -майором. Видають дві газети: "Волонтер" та "Ріпаблікен Ньюс" і безліч "бойових листків", характерною темою для яких є заяви на зразок: "...Партизанська війна має носити характер війни на виснаження, а її об'єктами повинні стати на тільки збройні сили ворога, але й його приватна власність, комунікації, представники судової влади та наглядачі в'язниць, пропагандисти...", або ж просто попередження: "Стережись. Ми повернемося. Провос." Ні в кого не виникає сумніву, що за кожним словом стоїть відповідна дія.



Організація є сталою, оскільки переважну більшість складають люди одних переконань, однієї віри, та й за національним складом переважають Ірландці. Організація надавала допомогу станошіенню робітничого руху в Ірландії та підтримувала правозахисні організації. Різні "дослідники" діяльності ІРА твердили про те, що ІРА, котра стоїть на засадах відстоювання соціальних прав ірландців, є "соціалістичною" за своєю суттю. Зрозуміло, таких незламних борців за свої ідеї хотіли б мати за буфер всі, навіть комуністи. І тоді, і зараз йдуть нечистоплотні ігрища та інтриги навколо ІРА. Знаючи про її популярність у народі, повії з численних партійок сплять і бачать, як би зробити з допомогою ІРА політичний капітал. Але, як завжди вони отримали рішучу відсіч з боку ІРА. Лідери ІРА та Шінн Фейн однозначно висловилися з цього приводу. Джеррі Адамс (лідер Шінн Фейн, нещодавно обраний депутатом англійського парламенту):"Ніякого впливу марксизму в Шінн Фейн немає. Я не знаю нікого в організації, хто був би марксистом..." Ще категоричнішим був Джо Кахілл (один з лідерів ІРА):"... Мета нашої організації - республіка без соціалістичних та комуністичних ідей."

Реальну допомогу в боротьбі своїх кровних братів за свободу Батьківщини надає численна закордонна діаспора. В США живе близько 40 мільйонів громадян ірландського походження. В Нью Йорку, Бостоні, Філадельфії, Чикаго, після церковних служб пускають по колу капелюхи, куди всі бажаючі складають кошти для забезпечення діяльності ІРА, а ось в барах та клубах, де збираються ірландці, можна побачити скриньки для пожертв на діяльність ІРА , які ніколи не бувають порожніми. Відомий випадок, коли для поставлення зброї та вибухівки з Америки до Ольстеру ірландська діаспора закупила один з найдорожчих лайнерів "Куін Елізабет-2". В кого ще виникає сумнів, що такий народ переможе?

Сьогодні вже і самі британці бояться "навіжених" ірландців. Коли в англійському парламенті почалися дебати - чи ввести смертну кару для членів ІРА, звинувачуваних в терористичних актах проти Великобританії, то першими, хто категорично виступили проти була контррозвідка "сил безпеки" в Ольстері. Звичайно ж, зробили вони це не із почуття альтруїзму та гуманності.

"На все приходить час розплати". Пам’ять не дасть згаснути ірландському вогню святої боротьби до перемоги. В окупованій Північній Ірландії немає речі, коштовнішої ніж "Томпсон" та плакат, котрий ще з 20-х років висить у кожному дублінському будинку. Плакат має назву: "Чому вони загинули?" І йде перелік прізвищ національних героїв Ірландії, котрі загинули за її свободу. Починається список з дня смерті Брайана Бори - 1014рік, потім Шон О`Ніл - 1567, Уолф Тон - 1789... Всього перераховано сімнадцять прізвищ, а під ними підпис: "Вони загинули за звільнення найстарішого політичного в’язня у світі - Ірландії!" І до сьогодні цей список не має свого кінця...

четвер, 16 жовтня 2008 р.

Выступление Петра Михайловича Хомякова на съезде "Русские за УПА"

текст выступления профессора Петра Хомякова
на учредительном съезде Международного движения
«Русские за УПА»

Соратники! Дорогие друзья! Уважаемые господа!

Прежде всего, хотел бы выразить благодарность организаторам за предоставленную мне возможность выступать перед столь высоким собранием.
Происходящий съезд, несомненно, вызовет широкий общественный резонанс и в Украине, и в России, и за пределами наших стран. Причины этого понятны. Но на одной из этих причин мне хотелось бы заострить внимание.
Сама формулировка «Русские за УПА» многим представляется парадоксальной. И эта парадоксальность способствует пробуждению как минимум, любопытства.
Между тем, никакого парадокса в этом лозунге нет.
В самом названии Украинская повстанческая армия содержится посыл, который не может не вызвать отклика у каждого славянина. Слова «восстание» и «повстанцы» несут в себе поэзию Свободы. Свободы, которая является одной из главных ценностей для славянской души. И дух свободы, героика борьбы за свободу, за «волю и долю» найдет отклик и у украинца, и у русского, и у белоруса, и у поляка, и у хорвата, и у болгарина. Короче, у каждого славянина, осознающего себя славянином, не предавшего идеалов своих далеких предков.

Но ведь настоящий борец за свободу борется именно за нее, а не за место «начальника», «вождя», «фюрера». И настоящему борцу за свободу важен успех этой борьбы, а не оценка своего места в ней.

Поэтому истинный Рыцарь Свободы готов сражаться за нее в любой армии. Тем более в случае, если эта армия имеет шанс на успех, шанс на реализацию его мечты.

Так героические запорожцы сражались в повстанческих армиях Ивана Болотникова, Степана Разина, Кондрата Булавина.

Так и мы, русские, идейные потомки Разина и Болотникова приходим сегодня в ряды УПА, армии, которая на своих знаменах несет в том числе и идеалы Запорожской Сечи и ее наследников.

Приходим именно под знамена наших украинских братьев, потому что именно они сегодня являются лидерами борьбы «за волю и долю», они имеют наибольший шанс на успех. Именно в Украине при всей сложности обстановки в стране есть возможность продвинуться дальше всего в деле борьбы с бюрократией, с наследием советской империи, и со всеми другими противниками «воли и доли» для славянских народов.

Что мы можем сделать уже сегодня для этой борьбы, чем можем быть полезными украинским братьям?

Да хотя бы моральной поддержкой, которую мы демонстрируем своим присутствием на этом съезде.

Но отнюдь не только этим.

Мы знаем многое из того, что не видно другим. И готовы поделиться этими знаниями.

В чем они, эти знания, состоят? В чем их польза для Украины и борьбы украинских братьев?

Поясню.

Очень многие факторы жизни в Украине так или иначе подвергаются воздействию Москвы. Энергетический шантаж, разгул кремлевской агентуры влияния, идеологические диверсии и т.д. и т.п.

Все это осложняет жизнь в Украине. Мешает развитию позитивных тенденций и, наоборот, способствует развитию негативных.

В первую очередь это играет на руку бюрократии, укрепляет позиции любых противников истинного народовластия. Короче, укрепляет позиции всех тех, кто является противником «воли и доли», с кем боролась УПА ранее, и с кем, в новом качестве, борется она теперь.

В этой ситуации многие в Украине, да и не только в ней, делают роковую ошибку, когда думают, что с недобитой Московской империей можно торговаться, с ней можно договариваться, от нее можно оборониться.

Нет! Оборониться от Кремля невозможно! Любые попытки обороны обречены на провал. Именно поэтому так радуется сегодня Кремль, празднуя свою победу на Кавказе. Он радуется убедительной демонстрации этого утверждения.

Вы удивлены моим пессимизмом?

Поспешу рассеять Ваше удивление.

Оборониться от агрессивной недобитой империи невозможно.

Но …! Наступать на нее можно!

Наступать, разрушать, дербанить, рвать на куски, делить на трофеи.

Все это можно, все это возможно, все это перспективно, все это выигрышно для тех, кто отбросит робость и осмелится на такое.

Повторим. Наступление и только наступление. Никакой обороны.

Русские радикальные националисты всегда говорили, что Московская империя главный враг русского народа. И поэтому они готовы поддержать любую борьбу с ней. Тем более, борьбу тех, кто осознанно выбрал идеалы Свободы. Где бы не проходила эта борьба.

Сегодня передний край этой борьбы проходит в Украине, лучшие люди которой не желают, чтобы их страна вновь становилась вассалом Кремля. Не желают быть объектом непрекращающегося энергетического шантажа, не желают становления власти кремлевских марионеток.

Повторяем, русские радикалы знают лучше других болевые точки имперского режима. Готовы показать их всем искренне желающим прервать существование этой антинародной антицивилизационной антиславянской и антирусской гадины.

Впрочем, не только показать. Но так как такие вопросы не обсуждаются с трибун, мы эту тему развивать не будем.
Скажем образно.
Русские радикалы готовы стать первым штурмовым батальоном передовой колонны борцов с империей.
Они ждут появление этой колонны, ждут как образ своей мечты в тяжелых снах и унылой действительности.
И повторяя гениального барда Владимира Высоцкого, подло и коварно убитого спецслужбами красной империи, хочется повторить
«Мы ждем атаки до тоски!»
И мы верим в успех этой атаки.
Ибо
Невозможное – наша профессия!
С нами Бог!
НАМ или НИКОМУ! Северное Братство
Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича