пʼятницю, 31 липня 2009 р.

Тепер Кучма має сісти. І не тільки він



Колишній голова тимчасової слідчої комісії ВР у справі Гонгадзе Григорій Омельченко дає юридичну оцінку останнім подіям, що пов’язані з резонансним розслідуванням.

Григорій Омельченко відкрито звинувачував Леоніда Кучму в корупції та порушені законодавства ще задовго до Помаранчевої революції. Тоді публічні виступи цього депутата — офіцера СБУ, лідера групи «Антимафія» — сприймали зі скепсисом і невірою, що злочинців буде покарано. Нині, коли один із найрезонансніших злочинів доби Кучми — убивство журналіста Георгія Гонгадзе — впритул наблизився до розкриття, безпартійний Омельченко, який представляє фракцію БЮТ, переконаний: рано чи пізно всі співучасники убивства сядуть на лаву підсудних.

«Затриманий Пукач — лише ланка до замовників»

— Григорію Омеляновичу, після затримання генерала МВС Пукача майже одразу його звинуватили у вбивстві. Чи не занадто мало часу слідчі працювали для таких серйозних заяв?

— Є два судові вироки, які вступили у законну силу. Перший — стосовно трьох осіб, працівників міліції, які під керівництвом і за вказівкою Олексія Пукача викрали Георгія Гонгадзе у вересні 2000 року і вбили його. Другий вирок — у справі громадського діяча Олексія Подольського, помічника Сергія Головатого, коли двоє підлеглих разом із Пукачем, за вказівкою останнього, викрали помічника депутата Головатого, вивезли за межі Києва, у лісопосадці знущалися, били, погрожували, душили ременем, як Гію. Ці два міліціонери–«перевертні» теж засуджені Київським апеляційним судом. Тобто обидва вироки набули законної сили.

Згідно з Кримінально–процесуальним кодексом, обставини, які встановлені під час судового слідства і лягли в основу вироку, що набув законної сили, є доказами з кримінальної справи стосовно й інших осіб, котрі не були, скажімо, засуджені, бо переховувалися від слідства. Тому немає нічого дивного, що вже наступного дня Пукачу пред’явили обвинувачення у скоєнні цього злочину. Висунути розшукуваній особі обвинувачення впродовж двох днів після затримання зобов’язує законодавство.


— Складається враження, що тепер усе «повісять» саме на затриманого Пукача, а замовники знову не будуть покарані...

— Судовим слідством встановлено, що Пукач скоював злочинні дії за дорученням «невстановлених осіб». Виникає питання: хто дав наказ на викрадення і вбивство Гонгадзе, а також викрадення Подольського? Коли Пукач здійснював незаконні дії стосовно Гонгадзе — зовнішнє спостереження, прослуховування телефонних розмов, встановлення осіб, з якими зустрічався журналіст, — сам Пукач як керівник Департаменту зовнішнього спостереження МВС України і на той час заступник начальника Головного управління кримінального розшуку МВС ухвалити таке рішення не міг. Проведення оперативно–розшукових заходів він мав здійснювати винятково на підставі письмового доручення міністра або ж його першого заступника. Окрім цього, для негласних заходів мала бути заведена оперативно–розшукова справа, а дії Пукача та його підлеглих — відображатися на підставі цієї письмової вказівки у відповідних нарядах оперативним працівникам.

Не лише досудове, а й судове слідство вже встановило, що за Гонгадзе вели спостереження з подальшим прослуховуванням його телефонних розмов і вилученням журналістських матеріалів. Паралельно зі співробітниками МВС зовнішнє спостереження за журналістом вели і працівники Служби безпеки України. У СБУ стосовно Георгія Гонгадзе було заведено оперативно–розшукову справу під назвою «Провокатор». Тодішній голова СБУ Леонід Деркач особисто давав вказівки стежити за Гією, знімати інформацію з його телефонів, комп’ютера, проникати на робоче місце та до його помешкання. Йдеться про те, що на лаву підсудних мають сісти тодішні керівники практично всіх силових підрозділів.




Винуватці розправ. Поіменно

— Як ви гадаєте, чи справді вбивство Гонгадзе було замовлене тодішньою владою? Чому влада тоді зважилася пройти точку неповернення, вдавшись до відвертого криміналу?

— Коли внаслідок адміністративного тиску Леоніда Кучму переобрали в 1999 році на другий президентський термін, на початку 2000–го — приблизно в лютому — було розроблено план повного знищення свободи слова в Україні, знищення демократії і встановлення авторитарного режиму для викорінення будь–якої опозиції щодо Кучми і його оточення. У матеріалах, які встановила тимчасова слідча комісія Верховної Ради, зокрема й за записами майора Миколи Мельниченка, ідеологом знищення свободи слова і демократії в державі був на той час глава адміністрації Президента Володимир Литвин. Тоді планували придушити такі газети, як «Сільські вісті», «Товариш», «Інформаційний бюлетень» із міста Кременчук, «Дзеркало тижня» та інші. Також мали нейтралізувати осіб, яких вважали опозицією до Леоніда Кучми. Зокрема, Олександра Мороза, Сергія Головатого, Олександра Єльяшкевича, Анатолія Єрмака, Григорія Омельченка; журналістів Єльцова, Ляшка, Гонгадзе, Коробову, Просяник, Мостову, багатьох інших. Стояло завдання закрити фінансування опозиційних засобів масової інформації, не говорячи про план перекуповування, шантажу і залякування журналістів та політиків. Ішлося також про нейтралізацію Віктора Ющенка. На це працювали всі силові структури та їхні керівники: голова СБУ Деркач, міністр внутрішніх справ Кравченко, голова Державної податкової адміністрації Азаров і Генпрокурор Потебенько. Окрім цього, залучили й суддів, які виконували вказівки Адміністрації.

Наскільки це робилося цинічно, стало відомо не лише з плівок Мельниченка (а на них, до речі, зафіксовані і вказівки збирати всю інформацію про дружину Віктора Ющенка — Катерину, самого Ющенка і його найближче оточення). Та тоді й так усі бачили, як влада знищувала опозиційні мас–медіа. Ті ж плівки також свідчать про вказівку знищити мене і Єрмака, про провокації стосовно Головатого тощо. Це була система, в якій опинилася Україна після виборів 1999 року.

Нині має бути поставлено питання про притягнення до кримінальної відповідальності колишнього Генерального прокурора Потебенька за те, що він не вжив тоді заходів на офіційне звернення Георгія Гонгадзе про незаконне стеження. Слід ставити питання про кримінальну відповідальність тодішнього начальника столичної міліції, до якого Гонгадзе теж звертався з листом про незаконне стеження. Має бути притягнений до криміналу колишній голова СБУ Леонід Деркач за незаконні дії стосовно Гонгадзе та інших представників опозиції. І Святослав Піскун, який на чолі ГПУ не розслідував цю справу належним чином.

— Багато хто пов’язує смерть колишнього глави МВС Кравченка в 2005 році саме із заявою Генпрокурора Піскуна напередодні виклику екс–міністра на допит у справі Гонгадзе…

— Піскун повинен нести кримінальну відповідальність за невжиття належних заходів щодо несвоєчасного притягнення до кримінальної відповідальності пана Кравченка.

Коли був оголошений мій запит про арешт і притягнення до кримінальної відповідальності Кучми, Литвина і Кравченка, Кучма терміново виїхав за кордон.

А далі ми всі пам’ятаємо, що сталося в березні 2005–го після заяви Піскуна про виклик Юрія Кравченка до Генпрокуратури для допиту у справі Гонгадзе. Він мав з’явитися в ГПУ через пару днів. Знаючи, що до того часу екс–міністр уже буде мертвим, я у прямому ефірі двох телеканалів попереджав: якщо Кравченка не затримають зараз, він не доїде до Генпрокуратури. Голова СБУ Олександр Турчинов також звертався до Піскуна із запитом про необхідність затримання Кравченка, аби зберегти його живим. Але Піскун цього не зробив, хоча для цього були всі юридичні підстави. Все було підведено до того, щоб з Кравченком сталося те, що сталося.

Нині Генпрокуратура вважає, що екс–міністр покінчив життя самогубством двома пострілами в голову. Чи будуть встановлені істинні мотиви смерті Кравченка — покаже час.




— Кравченко давно на тому світі. Але є й інші, ще живі, фігуранти справи Гонгадзе, відомі за записами Мельниченка…

— У березні 2004 року наша тимчасова слідча комісія дійшла висновку, що екс–Президент Кучма, тодішній голова адміністрації Президента Володимир Литвин, міністр внутрішніх справ Кравченко і голова СБУ Деркач є співучасниками злочину, передбаченого ч. 2 і 3 ст. 27, ч. 3 ст. 146 Кримінального кодексу України. «Організація і викрадення журналіста Георгія Гонгадзе, вчинене групою осіб за попередньою змовою, що призвело до важких наслідків, тобто смерті». Отже, нині є всі підстави для порушення кримінальної справи та обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою Кучми, Литвина, Деркача як співучасників злочину, безпосередньо причетних до підбурювання та організації викрадення Гонгадзе.

Я стверджую, що нині зібрано достатньо доказів, які дають можливість притягнути до кримінальної відповідальності цих трьох діячів. Попри те, що Верховна Рада перебуває на канікулах, я внесу депутатське звернення на ім’я Генпрокурора України про порушення кримінальної справи і взяття під варту Леоніда Кучми, а також про порушення кримінальної справи проти Володимира Литвина і внесення у парламент подання (як і щодо Лозинського) про позбавлення депутатської недоторканності, згоду на затримання і арешт Литвина.

Щоб довести, чи були Кучма з Литвином замовниками убивства журналіста, вони повинні бути заарештовані і з ними необхідно провести слідчі дії.

Є аудіозапис, на якому 12 червня 2000 року Кравченко доповідав Кучмі про вчинення злочину стосовно Подольського. На цих же записах чути, як Кучма схвалив такі дії Кравченка. Американські експерти вже встановили, що ця частина розмови, як і інші розмови про Гонгадзе, на плівках Мельниченка є немонтованою, автентичною.




Очолювана мною слідча комісія ВР встановила, що на державному рівні існувало організоване злочинне об’єднання, яке вчиняло тяжкі злочини, на чолі з Леонідом Кучмою. Засуджені за вбивство Гонгадзе працівники міліції дали свідчення, що після того вбивства генерал Пукач неодноразово запевняв: поки при владі ці люди — Кучма, Литвин — їм боятися нічого. І дійсно, вбивці отримували дострокові звання, нагороди, матеріальне заохочення, квартири. Висновки з цього очевидні.

«У затягуванні розслідування винен і чинний глава МВС»

— Ви як член Парламентської асамблеї Ради Європи будете звітувати перед ПАРЄ про розслідування справи Гонгадзе?

— У вересні, залежно від того,чи будуть порушені кримінальні справи проти Кучми, Литвина та інших, я проінформую ПАРЄ на сесії про належне чи неналежне розслідування справи про вбивство Гонгадзе вже нинішнім Генпрокурором Медведьком. Оскільки справа перебуває на особистому контролі Президента Ющенка, я направлю депутатське звернення до глави держави, щоб він у рамках своїх повноважень дав відповідні доручення Генпрокуратурі щодо притягнення до відповідальності всіх причетних до викрадення і вбивства Георгія Гонгадзе та вчинення інших злочинів режиму Кучми. А також вимагатиму притягнення до дисциплінарної відповідальності нинішнього керівництва МВС, яке шість років шукало Олексія Пукача.

— Тобто Юрія Луценка?

— Звичайно! Це неймовірно, але шість років Олексій Пукач перебував у розшуку. За офіційними заявами Генпрокуратури і СБУ, межі України він не перетинав, а знайти його не могли. Це свідчить або про непрофесійність МВС, або про те, що розшуком Пукача ніхто серйозно не займався — більше того, йому допомагали уникати арешту. Адже сам Генеральний прокурор Медведько і заступник голови СБУ на прес–конференціях заявили, що їм на певному етапі було відоме місце перебування Пукача в Луганській та Донецькій областях, але його затримати не вдалося, оскільки хтось «злив» Пукачу інформацію про його можливе затримання. Тож керівництво МВС, зокрема й Луценко, повинно бути притягнуто до відповідальності. Адже розшук Пукача — прямий обов’язок міліції.

МВС хіба провело службове розслідування, чому Пукача стільки часу не могли затримати? На ці та інші запитання доведеться відповідати й нинішнім очільникам міліції.

НАГОЛОС

«І ще хочу наголосити на одному — у зв’язку з різними спекуляціями на адресу Віктора Ющенка після арешту Пукача, — каже Григорій Омельченко. — Якби Президентом у 2004 році не став Ющенко, то на сьогодні не були б засуджені безпосередні виконавці викрадення та вбивства Георгія Гонгадзе, викрадення та побиття Олексія Подольського. Не був би арештований Пукач, і в Україні б забули, що таке свобода слова, демократія, опозиція. І, скоріш за все, я не давав би вам цього інтерв’ю».

АРАТТА

Власти Севастополя призвали пророссийски настроенных граждан сдать украинские паспорта и убираться в Россию

Первый заместитель председателя Севастопольской госадминистрации Владимир Казарин выступает за то, чтобы государственные флаги любых государств вывешивались в городе в соответствии с законодательством на специально подготовленных флагштоках. Об этом сообщает RUpor.

«Вывешивание флагов на елках в степи - это неправильно. Официальные органы обеих стран (России и Украины) не могут это поддерживать», - сообщил Казарин.

Он рассказал о том, что лично устроил выволочку директору городского автовокзала за то, на его здании государственный флаг был воткнут между прутьями вентиляционной решетки.


Кроме того, Казарин считает, что лица, вывешивающие какие-либо флаги, должны следить за их сохранностью, иначе полотнища треплются и выцветают. В качестве примера чиновник привел Георгиевские ленточки на некоторых машинах, которые уже почернели и истрепались.

«Постирайте Георгиевские ленточки, потому что делается обидно за георгиевских кавалеров», - сказал Казарин.

Он также считает, что во время автопробегов в знак протеста украинизации в Севастополе, в которых участвуют граждане Украины, на машинах должны устанавливаться и российские, и украинские флаги, символизируя дружбу двух стран.
«Если ты гражданин Украины и не отказываешься от гражданства, то должен уважать свой флаг. Если ты только за Россию, сдай паспорт и переезжай туда, есть специальная программа переселения. Если же ты за интеграцию, то возьми оба флага, чтобы не оскорблять ни одну из стран», - заключил Казарин.

informburo

четвер, 30 липня 2009 р.

У ПОЛЬЩІ ЗАБОРОНЯТЬ УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО?

В українських ЗМІ майже непоміченою залишилася подія, яка хоч і не має прямого відношення до України, зате безпосередньо стосується українців та журналістської солідарності. Як повідомив часопис «Наше Слово», керівництво Польського телебачення (TVP) поінформувало своїх глядачів, що припиняє випуск телевізійної програми українською мовою «Теленовини». Згадана програма транслювалася на польському громадському телебаченні з 1995 року та була єдиною загальнопольською програмою, яка розповідала про життя українців у Польщі.

Нагадаємо, що сьогодні у Польщі проживає біля 400 тис. наших земляків, які становлять одну з найбільших національних меншин. Чимало українців споконвіку проживало в історичних областях Бойківщини, Лемківщини, Підляшшя, Холмщини та Надсяння. Основна маса українського населення живе розсіяно на західних і особливо північних територіях – в Ольштинському, Гданському, Кошалінському та інших воєводствах. Тут активно діють українські громадські організації. Виходить україномовна газета «Наше Слово», українознавчі факультети відкриті у вищих навчальних закладах.

Іншими словами, українську громаду Польщі позбавлено найбільш популярного засобу комунікації та можливості висвітлювати своє суспільно-культурне життя. Натомість самі поляки втратили можливість через ТБ пізнавати українську культуру, а головне – проблеми, яких у наших земляків у цій країні чимало. Зважаючи на традиційно складі взаємини між українцями і поляками, причини яких мають глибоке історичне коріння, не важко передбачити, що припинення випуску україномовних «Теленовин» може роз’ятрити «старі рани», та спричинитися до загострення міждержавних українсько-польських взаємин.

До речі, керівництво польського каналу наводить дуже непереконливі аргументи на користь свого дискримінаційного рішення. По-суті, таких лише два: начебто низька популярність програми серед глядачів та висока собівартість випуску «Теленовин». Такі «аргументи» не витримують жодної критики. Фахівцями підраховано, що від березня цього року в середньому україномовну передачу одноразово дивилося 143 тис. телеглядачів, що для такої специфічної програми є високим показником.

Програми «Теленовин» неодноразово відзначалися престижними нагородами. Так, у 2001 році «Теленовини» отримали нагороду голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Республіки Польща Юліуша Брауна. Нагородами та відзнаками відзначено українських журналістів Польщі на Міжнародному фестивалі фільмів для національних меншин «Мій рідний край», що відбувся в Ужгороді у 1999 році та на фестивалі «Разом», який проходив у Ялті в 2002 році.

Що ж стосується необхідності вкладати значні суми у цей телепроект, то хотілося б задати полякам далеко не риторичне запитання: чи варто економити на програмі, від якої значною мірою залежить міжнаціональний спокій і гармонія у стосунках між народами, які добре пам’ятають «волинську різню» та операцію «Вісла»?

Тим часом наші земляки у Польщі б’ють на сполох. Найбільша громадська організація українців «Об’єднання українців у Польщі»(ОУП) оприлюднила звернення «До української громади у Польщі, членів та прихильників ОУП» у якому, зокрема, зазначається: «Черговий раз під претекстом реформ і браку грошей, керівництво громадського телебачення хоче позбутися з ефіру єдиної програми мовою національної меншини, яка йде на всю країну.

Це не перша спроба – в минулих роках завдяки активності української громади, глядачів та прихильників програми, котрі провели акцію збірки підписів під протестом, вдалось оберегти програму перед закриттям. Як виявляється, не на довго, останні рішення примушують знов просити про Вашу допомогу».

У Польщі розпочалася акція збору підписів під протестом, який планується передати керівництву телеканалу, депутатам Сейму, ЗМІ. При цьому слід зазначити, що збір підписів ведеться не лише серед українців, а й поляків, які розуміють справжню ціну свободи слова.

На закриття «Теленовин» уже відреагувала Комісія національних і етнічних меншин, державна інституція Польщі, назва якої говорить за себе. Від імені Комісії відповідні листи-звернення надіслано Вітольдові Колодзейському – нинішньому голові Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та Пйотрові Фарфалу – голові каналу TVP. У листах висловлюється занепокоєння з приводу ліквідації передачі та зазначається, що цей факт «призведе до нівелювання надбань і праці багатьох середовищ, завдяки яким права національних і етнічних меншин у Польщі відповідають європейським стандартам».

Також у Сеймі – польському парламенті депутат Мирон Сич започаткував збирання підписів проти зняття з ефіру «Теленовин». Кажуть, що понад 50 його колег з різних політичних фракцій уже підписалися під протестом.

Сьогодні важко спрогнозувати завершення епопеї з українськими «Теленовинами». Та вже можна зробити кілька висновків. По-перше, медійний скандал загострив реальні проблеми українців у Польщі. Одна з них, - забезпечення їхнього права на свободу слова та власну культурну й національну ідентичність. Виявилося, що навіть у країні, яка належить до Європейського Союзу та НАТО, не все гаразд із фундаментальними правами людини.

По-друге, «битва за «Теленовини» стане справжнім випробуванням на політичну й громадську зрілість наших земляків, українських громадських організацій, інших інституцій. Якщо вони зуміють відстояти свої права, це посилить їхній вплив у країні, яка стала їм Батьківщиною, але не завжди адекватно реагує на їхні культурні та інформаційні запити. І навпаки, втрата одного із потужних інформаційних ресурсів неминуче призведе до втрати авторитету, який так важко і так довго здобувся не одним поколінням українців.

Третє – найголовніше. До цих пір на ситуацію з програмою «Теленовини» не відреагувало Міністерство закордонних справ України. Що може означати мовчання вітчизняного МЗС? Будь-яке пояснення з цього приводу не може бути прийнятним, оскільки воно буде цинічним.

Українцям за кордоном вкотре доводиться покладатися виключно на власні сили.

Бандерівець

Кремлядь нервує


Міністерство закордонних справ проекту РФ висловило глибоке обурення проведенням в Естонії чергового зльоту ветеранів 20-ої естонської дивізії Ваффен-СС, що воювала проти комуністичних окупантів.

Про це у вівторок, 28 липня, заявив офіційний представник російського зовнішньополітичного відомства Андрій Нестеренко.

"У Москві з почуттям глибокого обурення сприйнято факт проведення днями в Естонії чергового зльоту ветеранів 20-ої естонської дивізії Ваффен-СС", - заявив Нестеренко, слова якого наводить департамент інформації і друку МЗС РФ.

"Особливо турбує, що на ці нацистські шабаші злітаються представники молодіжних екстремістських угруповань націоналістичного спрямування", - знервовано підкреслив представник проекту РФ.

"Зборища у містечку Сінімяе при заохочувальній політиці влади, які стали вже, на жаль, традиційними, набувають масового та інтернаціонального характеру, заманюючи гостей з інших європейський країн. Особливо турбує, що на ці нацистські шабаші злітаються представники молодіжних екстремістських угруповань націоналістичного спрямування", - розпачливо міркував Нестеренко.

Нагадаємо, 26 липня ветерани естонської 20-ої дивізії СС провели щорічний традиційний збір з нагоди чергової річниці боїв під Сінімяе (на північному сході Естонії), де наприкінці липня 1944 року окупаційна Червона Армія, в складі якої були й бійці естонського стрілецького корпусу, вела запеклі бої з військами антикомуністичного європейського спротиву.

На зльоті перебувало більше 500 осіб, серед яких були ветерани СС з Естонії, Латвії, Литви, Норвегії, Данії, Німеччини та Голландії.

За матерiалами РИА Новости

НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ

НеоКоліївщина (Вирок бидлоеліті)

В Інтернеті з’явилося анонімне відео, в якому народ України закликають не голосувати за діючих елітних недоторканих політиканів на кшталт Ющенка, Литвина, Тимошенко, Януковича, Яценюка, Гриценка, Симоненка, Богословську та інші проекти і формати.

В короткому ролику показано, на що за 18 років ліберально-комуністичної окупації перетворилась колись мальовнича країна.


НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ



Луценко попросил жителей Западной Украины не обижать патриарха Кирилла



Министр внутренних дел Украины Юрий Луценко призывает жителей Ривненской, Тернопольской и Волынской областей во время визита Патриарха Московского и всея Руси Кирилла вести себя толерантно.

Об этом он заявил сегодня на пресс-конференции в Киеве, пишет УНИАН.

«Несмотря на определенную политизацию этого визита со стороны Партии регионов, я просил бы жителей Западной Украины назло врагам нашего государства показать высокую моральную культуру, даже в акциях протеста: политика политикой, религия религией... Мы должны быть выше заказанной из-за рубежа картинку «варваров-националистов», - сказал министр.

При этом он отметил, что на данное время никаких инцидентов, кроме незначительного киевского, во время визита Патриарха в Украину, не произошло, и нет оснований для привлечения участников этого инцидента даже к административной ответственности.

Напомним, что 27 июля в Киеве возле Украинского дома возник конфликт между представителями УНА-УНСО, которые проводили акцию протеста против визита в Украину Патриарха, и представителями казачества.

Севастополю не с чем встречать Патриарха. Русские флаги выбросила СБУ

Собственник российского и Андреевского флагов, вывешенных накануне Дня ВМФ России на скале Илияс-Кая в урочище Ласпи под Севастополем (АкъЯром), депутат Гагаринского райсовета Севастополя от партии «Русский блок» Владимир Тюнин подал в правоохранительные органы заявление о краже личного имущества, сообщает Новости Севастополя.

«Сегодня в 15:30 я подал в милицию и городскую прокуратуру заявление о краже личного имущества. В нем говорится, что неизвестные лица похитили два полотнища площадью 50 и 45 квадратных метров с нанесенными на них полосами синего и красного цвета, чем нанесли мне ущерб в размере 3 тысячи гривен. Я требую найти воров, вернуть мне имущество и возбудить уголовное дело по ст. 185 Уголовного Кодекса Украины (кража)», - заявил депутат.

24 июля на скале Илияс-Кая в урочище Ласпи под Севастополем активисты казачьих объединений Крыма водрузили два флага - России и Андреевский - площадью 50 квадратных метров каждый, на том самом месте, где сотрудники украинских силовых структур около месяца назад повесили большой государственный флаг Украины.

На следующий день – 25 июля - российский и Андреевский флаги были сняты сотрудниками спецподразделения СБУ «Альфа».

Визит главы РПЦ патриарха Кирилла (Гундяева) в Севастополь ожидается на предстоящих выходных.

Задержаться здесь у него самого или у его свиты не получится, поскольку уже с понедельника в регионе начинаются широкомасштабные учения под эгидой СБУ, МВД и МЧС.

RUpor

Зловмисники пошкодили історичну спадщину України

В ніч на 29 липня невідомі зловмисники пошкодили меморіальний будинок Тараса Шевченка у Києві, відомий як "Хатина на Пріорці", що знаходиться на вулиці Вишгородській, 5. Правопорушники виламали хвіртку та, потрапивши на огороджену територію, зірвали ставні з вікон будівлі. Адміністрація музею підозрює, що злочинці мали намір проникнути в будівлю.

За останні роки в інформаційному просторі не раз з’являлася інформація про пошкодження будинку - зламані ставні, ґанок, тощо. І тільки минулого року, після нескінчених паперових тяганин та своєрідних попереджень від осіб, які виступали проти передачі земельної ділянки в користування музею, національне надбання вдалося відгородити. Проте, як бачимо, навіть такі заходи не зупинили ані недобросовісних забудовників Пріорки, ані зловмисників від зазіхання та пошкодження національної спадщини.

Адміністрація музею вже звернулася до міліції, районної та міської рад і сподівається на підтримку влади у вирішенні цієї проблеми та запобіганні таких ганебних випадків у майбутньому.

Меморіальний будинок "Хатина на Пріорці", де Тарас Шевченко жив у 1859 році, належить Національному музею Шевченка.

Олександра Жестова

Прес-служба
Національний музей Тараса Шевченка

01004. Київ, бульвар Шевченка, 12

Українці сказали "Геть!" московському попу.




Активісти УНА-УНСО та інших дружніх націонал-патріотичних організацій висловили свою громадянську позицію, пікетувавши приїзд на Святу Землю столиці Київської Русі "московського попа" Кіріла. Патріоти супроводжували його по усім, заздалегіть спланованим маршрутам, вигукуючи гасла та тримаючи відповідні транспоранти, псуючи, таким чином настрій московському Гапону. "Геть московського попа", "Кіріла - на Куріли" - це, далеко неповний список гасел українських патріотів. Серед протестувальників, що приїхали до Києва було і кількадесят представників сонячного українського міста Одеса. Людина далека від політики та релігії може задатися питанням: чим-же так не догодив патріотам Патріарх РПЦ Кіріл? Давайте про все по-порядку.


Нагадаємо, Російська Православна Церква Московського Патріархату з самого моменту свого заснування зайняла чітку лизлблюдну позицію стосовно влади російської імперії, що була і є ворожою для будь-якого, тверезо-мислячого українця. В часи монархії - керівництво РПЦ завзято прогиналось під недолугих царів та заїжджих шльондр-цариць, оголошуючи останніх "божими помазанниками" та анафемствуючи ворогів царату. В часи правління червоних комуно-фашистів чільники РПЦ старанно вилизували дупи сталінських сатрапів, співпрацювали з НКВД, "стукаючи" на вірян, що йшли на сповідь, тощо, і все це - незважаючи на нищення тисяч і тисяч простих, ні в чому не винних священників та плюндрування церковних споруд. Не полишає РПЦ МП свого ганебного прогинання перед російською владою і зараз - ставши оплотом, та вірним знаряддям в руках окупаційного антинародного КГБшно-путінського режиму.






Сьогодні ж, філія "російської церкви" в Україні, так званиа УПЦ МП - продовжує "славні" традиції своєї північно-східної матері - а саме, йде на будь-які кроки, кооперується будь-з-ким, хай навіть з кримінальними авторитетами чи бородатим циганом-аферистом Кауровим - аби виконати завданння "боженьки Путіна" та нашкодити Україні. Нагадаємо, як в "передпомаранчеві часи" в Храмах деякі "діячі" УПЦ МП без тіні сум"яття розповсюджували серед пастви листівки та заклики з проханням голосувати за Януковича, бо Ющенко, бачте, "антихрист" (ось як у нас, виявляється Церква відділена від політики). Зараз дехто зі "святих отців" продовжує у Храмах дурити людям голови, розповідати про те, що, бачте, Бог не розуміє української мови - тому вірним православним християнам треба молитися і розмовляти лише російською, про те, що Святий символ Рівноапостольного князя Володимира, а нині - герб України Тризуб - це, виявляється символ антихриста, і поклонятися треба єдиному державницькому символу - двохголовому орлу, і тому подібні нісенітниці.

Чи ж може здоровий, тверезо-мислячий українець молитися на "ікону" п"янички - російського царя Миколи 2-го,якого канонізувала РПЦ? Адже цар, царизм - не тільки для українців - але й для усіх народів колишньої Російської імперії є символом аж ніяк не святості - а брутального свавілля, поневолення, жорстокості, розпусти, тощо.

Проте, не варто звинувачувати "у всіх смертних гріхах" простих священників УПЦ МП - серед них, безперечно, є чимало дійсно, вірних своїй справі, і головне, віруючих людей. Чого не скажеш про керівництво. Приміром, Одеський та Ізмаїльський митрополит Агафангел - за деякими, неспростованими ним особисто свідченням є гомосексуалістом. Проте, це не заважає йому активно поєднувати свою релігійну діяльність з політичною, як і відомій одеситам настоятельниці жіночого монастиря, заодно, депутату Одеської міськради від партії Регіонів - матушці Серафимі. Вона - часта завсідниця численних мітингів, та фуршетів, і навіть релігійний піст не заважає їй завзято боротися за світле майбутнє Януковича та "русского язика" в Одесі. Про бурхливу ж комсомольську молодість матушки Серафими - містом ходять соромітські легенди. Проте, залишимо матушку Серафіму, і повернемось до його Преосвященства, Преосвященнійшого владики Агафангела, митрополита Одеського та Ізмаїльського, та його "боса" - патріарха Кіріла. Багато хто здивується, дізнавшись про те, кому з одеських мирян, випала честь бути присутнім на "виборах" того-ж-таки Кіріла у Москві. Не будемо інтригувати наших читачів - "обирати" Кіріла, від Одещини, разом з Агафангелом, та іншими духівниками УПЦ МП до Москви їздив... колишній кримінальний авторитет, "сміттєвий магнат", а нині - "уважаємий челавєк", власник телеканалу АТВ та лідер скандальновідомої партії "Родина" Ігор Марков, відомий на прізвисько "Марадонна". Ось тобі й маєш... Що ж так здружило Митрополита Агафангела і лідера "Родини" Марадонну? Певно що - ненавись до України, як такої, та вірність своїм північно-східному господарю - кривавому ліліПутінському режиму. До-слова: в особистому робочому кабінеті Ігоря Маркова - на видному місці вистить портрет Путіна (цікаво, чий портрет висить у кабінеті Агафангела). Нещодавно ж, Марадонна, разом зі своїм дружбаном Агафангелом з"їздили на гору АФОН (на фото Марков - у кепці) - де Митрополит, мабуть благословляв Маркова на подальші "подвиги" на благо "Свято-Путіна"



Тож, відповідь патріота деструктивній діяльності РПЦ МП в Україні може бути лише одна: Геть московського попа!!!

НАША АЛЬТЕРНАТИВА

Взгляд националиста: Россия без Кавказа

Северный Кавказ – самый проблемный регион в современной России, тугой клубок политических и экономических противоречий. Нынешнее подцензурное телевидение, конечно, показывает «восстановление Чечни», «налаживание мирной жизни» и последних боевиков, неуклюже вылезающих из кустов, дабы получить кадыровскую амнистию. Разум, впрочем, отказывается верить в это благолепие – все-таки не очень-то похоже на «порядок», когда власть в республике передается по наследству, а бывшие террористы формируют вооруженные до зубов батальоны ГРУ.

Зато все, кто имеет иные, помимо телевизора, источники информации, могут видеть более правдивую картину. Кавказские феодалы постоянно грызутся между собой, не стесняясь решать свои разногласия перестрелками в центре Москвы, кавказские оппозиционеры заканчивают жизнь выброшенными из милицейского автомобиля с пулей в голове, кавказских министров убивают из оружия спецназа. Не говоря уж о том, что в тех краях регулярно что-то взрывают и кого-то похищают и убивают. В общем, картина мирной жизни как она есть.

При этом сложно не заметить, что Кавказ уже переехал к нам в Центральную Россию по меньшей мере наполовину. Причем переехал основательно, привезя с собой всю свою кавказскую самобытность вроде обязательной пальбы из пистолетов посреди проезжей части (т.н. «вайнахский автопробег»). Впрочем, это как раз еще самые безобидные выходки.

Самое время задуматься: каким должно быть настоящее, эффективное решение «кавказского вопроса»? Смотря в чьих интересах его решать, разумеется. Наш подход к делу строится на приоритете интересов русской нации. Для этого потребуется включить на время фантазию и представить, что российское государство действует не в интересах госкорпораций и ограниченного круга известных лиц, а в интересах этой самой русской нации, существование которой пока вообще не прописано в действующей конституции.

И, глядя с таких позиций, все становится просто – отделение Северного Кавказа от России. Идея эта, надо сказать, совсем не нова. И традиционно вызывает истеричный протест у определенной части политического спектра. Но время идет, инерция мышления трещит под давлением разумных аргументов. И такую точку зрения все чаще и чаще можно слышать в националистических кругах. Разумеется, автор не претендует на выражение мнения всех националистов – в России это понятие прижилось как самоназвание большого количества людей со взглядами совершенно разными, порой диаметрально противоположными. Автор выражает мнение российских национал-демократов, к коим сам принадлежит.

Необходимая оговорка: под «республиками Северного Кавказа» в данной статье подразумеваются Дагестан, Чечня, Кабардино-Балкария, Карачаево-Черкесия, Северная Осетия, Ингушетия. Их и только их предлагается «отделять». Под «кавказцами» подразумевается автохтонное население этих территорий.

Злой чечен ползет на берег

Корень современных проблем следует искать в прошлом. Достаточно бегло изучить историю русско-кавказских отношений, чтобы избавиться от любых иллюзий относительно того, какими эти отношения могут быть в будущем. Возможно ли мирное существование русских и кавказцев в одном государстве? Увы, история русско-кавказских отношений – это история постоянных войн, кровавых мятежей, карательных экспедиций и непрекращающихся партизанских движений.

Первыми теснить кавказцев начали казаки – еще в XVI веке. В конце XVI – начале XVII века русские войска уже организовано вторгаются в Дагестан. XVIII век ознаменован Персидским походом Петра I (после которого он отправил в набег на Чечню своего вассала – калмыцкого хана), несколькими походами против кавказцев и сопротивлением последних под руководством шейха Мансура.

В начале XIX века в добровольно-принудительном порядке в состав Российской империи вошла Грузия – вопрос сохранности Военно-грузинской дороги от набегов горцев требует жесткого решения. И в начале XIX века кавказцев давят особенно усердно. Это приводит к тому, что в 1831 году начинается освободительная война под руководством аварца Шамиля – она длится 25 лет. В 1858 году – восстание ингушей. После сдачи Шамиля его командиры продолжают борьбу. В 1865 году – восстание «зикристов». В 1877 году – восстание в Чечне и Дагестане.

В XX веке ситуация ничуть не изменилась. В 1919 году Добровольческая армия ведет жестокие бои с чеченцами, ингушами и кабардинцами. В 1921 году Северный Кавказ подчиняется советской власти. С 1922 по 1924 гг. – ряд локальных восстаний. В1929 году – крупное восстание. В 1932, 1933-1934, 1937-1939 годах – карательные операции. С 1940-го по 1942-й – крупное восстание во главе с Хасаном Исраиловым. Во время Великой Отечественной войны многие кавказцы влились в состав немецких войск (батальон «Бергман», Северокавказский легион и др.). В 1944 году 478.000 чеченцев и ингушей вместе с 50.000 балкарцев отправлены в Среднюю Азию в вагонах для скота, по данным НКВД 23,7 % умерли в пути.

Только крупные восстания и войны, как видим, случались каждые пятнадцать-двадцать лет. Партизанская война («абречество») не прекращалась почти никогда. Таким образом, «покорение Кавказа» никогда не было законченным процессом (как, скажем, «освоение Сибири»), оно постоянно требовало новых средств и новой крови. Требует и по сей день. Две недавние чеченские войны – не какие-то из ряда вон выходящие, а вполне стандартные для данного региона события.

Отдельно стоит отметить методы подавления кавказских восстаний: аулы уничтожали целиком, брали заложников, широко применяли принцип «коллективной ответственности». И это было разумно. Общество, устроенное по клановому и родоплеменному принципу, не представляется возможным разделить на «комбатантов» и «некомбатантов». Такое общество воюет целиком и является базой снабжения партизан. Сжигая целые селения в пламени артиллерийского огня, российские и советские генералы спасали жизни своих солдат, которые в противном случае тонули бы в собственной крови, пытаясь побороть партизанское движение более «благородными» методами.

Но очевидно, что реакцией на политику террора, помимо временной покорности и отказа от борьбы в силу страха, будет исключительно ненависть. И ненависть эта станет основой для следующей войны. Так формируется замкнутый круг.

Вполне возможно, что многим современным русским городским жителям плевать на историю – они давно «оторваны от корней». Хотя тут можно поспорить – всякий, кто в курсе, что стало с русским населением Чечни в девяностые годы, уже вряд ли будет равнодушен к теме русско-кавказских взаимоотношений.

А что же другая «другая сторона»? Для жителей Северного Кавказа приход России был самым значимым событием в их истории (лишь отдаленно с этим можно сравнить наше т.н. «татаро-монгольское иго»). Считается, что каждый уважающий себя вайнах обязан знать несколько поколений своих предков. Таким образом, каждый уважающий себя вайнах знает, что дед его был депортирован, прадед воевал с русскими, а прапрабабку сожгли вместе со всем аулом. И ведь ничего не поделаешь – не запретишь же людям знать родную историю! Да и те, кто ныне учит эту историю, еще недавно подносили патроны своим отцам и старшим братьям, воевавшим против федеральных войск.

На фоне рек крови, которые были пролиты на Кавказе, все рассуждения о примирении и мирном сосуществовании выглядят либо очень наивно, либо, наоборот, крайне цинично. Исторически сложилось только два варианта отношений – либо «русские подавляют кавказцев», либо «кавказцы мстят русским». Нужно ли нам дальше следовать сложившейся традиции?

Пустая кладовая

Так зачем же четвертый век подряд ходить по кругу, обильно поливая кровью русских солдат кавказские горы и равнины? Зачем удерживать Кавказ в составе России?

Логично предположить, что, как любая колония, Северный Кавказ был завоеван ради ресурсов. Однако это не так. Российская империя покоряла Северный Кавказ как «транзитную зону» – путь в Грузию, Персию, Турцию. Он никогда никого не интересовал как ценная ресурсами территория, поскольку сколько бы то ни было значимых природных богатств там и не было.

В России принято считать нефть причиной последних чеченских войн, однако сама чеченская нефть – капля в море общероссийских запасов. По словам нынешнего министра энергетики Чечни, разведанные запасы составляют 20 млн. тонн, а самые оптимистичные прогнозы на неразведанные – 150 млн. Для сравнения, общие запасы России – 79,4 млрд. баррелей (10,5 млрд. тонн, BP Statistical Review, 2008), что, в свою очередь, – лишь 6,4 % от мировых запасов. Такие вот моря разливанные знаменитой чеченской нефти.

С остальными кавказскими ресурсами дела обстоят и того хуже. Добыча сырья в Дагестане за последние два года не превышала 331 тыс. тонн нефти и 613 млн. куб. м. газа. Весь нефтепромысел республики за 70 лет существования добыл около 43 млн. тонн нефти и конденсата и 39 млрд. кубометров газа. Для сравнения, крупнейшее в России Самотлорское месторождение (Западная Сибирь) на пике добычи давало 150 млн. в год. Существуют, впрочем, смутные перспективы нефтедобычи на «дагестанской части» каспийского шельфа, однако именно смутные. Бурение на шельфе требует больших затрат (обычно им занимаются страны, лишенные более доступных залежей), каспийский шельф является спорной территорией нескольких государств, и запасы эти все равно скудны по сравнению с сибирскими (самые оптимистичные оценки – 500 млн. тонн).

В Кабардино-Балкарии можно добывать вольфрам – хорошо, но мало. К тому же кабардино-балкарский Тырныаузский ГОК (горно-обогатительный комбинат) разорен, закрыт и растащен на части местным населением еще в 1997 году. Ответственная миссия по добыче вольфрама лежит нынче на Приморском ГОК. В Дагестане и Северной Осетии имеется медь и цинк, но на Урале их гораздо больше. Совсем мелкие отрасли (мрамор и туф) в расчет не берем. Для туризма и тому подобных нужд Кавказ малопригоден в силу общей дикости, отсталости и криминогенности региона. Утопические проекты построения там «Швейцарии» оставим фантазерам.

Таким образом, ресурсов на Северном Кавказе – самый мизер. Все эти ресурсы имеются в других регионах России и в большем объеме. Зато потребности у Кавказа весьма и весьма. Его можно уподобить прожорливому дракону, который только поглощает ресурсы, постоянно увеличивая аппетиты. Конец списка дотационных регионов (источник – министерство регионального развития, 2006) выглядит так:

Республика Северная Осетия – Алания: 60,16 %
Республика Адыгея (Адыгея): 60,68 %
Карачаево-Черкесская Республика: 67,16 %
Кабардино-Балкарская Республика: 67,38 %
Корякский АО: 68,03 %
Республика Алтай: 74,43 %
Усть-Ордынский Бурятский АО: 76,48 %
Республика Тыва: 77,95 %
Республика Дагестан: 78,82 %
Чеченская Республика: 84,21 %
Республика Ингушетия: 89,24 %

Республики Северного Кавказа – финалисты списка. И никакие кавказские ресурсы не смогут покрыть эти расходы даже частично. По словам Рамзана Кадырова, за 2007 год компания «Роснефть» продала чеченской нефти на сумму около 20 млрд. рублей. А расход республиканского бюджета на 2008 – 30,6 млрд. рублей. Таким образом, даже главный ресурс Чечни и даже в благоприятной ситуации (при наличии технологий и высоких цен) не может обеспечить потребности одной Чеченской Республики. Что уж говорить о других, с их медью и мрамором?

Итак, Северный Кавказ – это «колония наоборот». Почему же тогда Россия содержит эти территории, вечный источник напряжения и криминала, перенаправляя туда ресурсы, буквально отнятые у русских регионов?

Люди гибнут за металл

Разумных объяснений тому нет. Если, конечно, не считать таковыми абстрактные рассуждения вроде «мы единый многонациональный народ» и «у нас общий исторический путь» (какой у нас общий исторический путь, описано в первой части). Но самый излюбленный прием российской пропаганды – запугивание. Основной посыл заключается в том, что если Россия уйдет с Кавказа, то там будет образован Халифат, который обрастет базами НАТО, начнет устраивать «набеги» на границы, а потом дружно переедет в Россию на постоянное место жительства.

«Халифат». Как видно из истории, наиболее религиозными кавказцы становятся в тот момент, когда сражаются против русских. Шейх Мансур, мюриды, Шамиль, зикристы служат тому примером. И последняя война, начавшись светским генералом Дудаевым, стала «религиозной», приобретя размах. Таким образом, зависимость обратная: чем больше русского давления, тем больше тяги к «Халифату». Когда у кавказцев нет общего врага в лице русских, они - просто множество малых народов, разделенных давней враждой.

НАТО. Пугало это досталось нам от советского периода, когда населению рассказывали, что только кровавое НАТО мешает воцарению счастья и коммунизма по всему миру. Совершенно непонятно, с какой целью НАТО должно застраивать весь Северный Кавказ вдоль и поперек военными базами, тратя на это миллиарды из средств налогоплательщиков. Разумеется, как США, так и Европа имеют интересы на том направлении, но их интересы – углеводороды каспийского бассейна и их безопасный транзит. Иран, Азербайджан, Грузия, Турция – да, но никак не Северный Кавказ сам по себе.

Набеги оголодавших горцев и массовая миграция – это, во-первых, то, что мы имеем уже сейчас, во-вторых, попытка выдать за неизбежность то, что возможно лишь как результат неимоверно плохой работы пограничной и миграционной служб. Россия в любом случае граничит со многими странами, которые населены миллионами нищих, голодных и диких людей – несколько миллионов горцев ничего принципиально не изменят. Затраты по поддержанию закрытой границы в любом случае будут гораздо меньше, чем нынешние дотации и траты на военно-полицейские меры по удержанию кавказских республик в составе России.

Все эти «страшилки» роднит не только то, что они ужасно далеки от реальности, но также и то, что в них не учитываются возможности экономического, дипломатического и военного воздействия на сопредельные территории. А возможности эти очень широки – от авиационных ударов до «перекрывания кислорода» экономическими санкциями.

Истинные причины удержания Кавказа в составе России, конечно, иные. И они непосредственно происходят из нынешней «нефтегазовой» зацикленности российской экономики. Чеченская нефть хоть и представляет собой мизер по сравнению с общероссийскими запасами, но, тем не менее, стоит денег. И деньги эти исчезают самым невероятным образом. Как сообщает «Новая газета» в своем недавнем расследовании: «Чеченскую нефть транспортируют по трубопроводам и железной дороге, экспортируют и перевозят по морю танкерами оффшорные кипрские, сейшельские, ирландские и австралийские фирмы. Часть денег от ее продажи оседает тоже в подобных офшорках – например, в Лихтенштейне. Другая часть поступает в госказну РФ, на спецсчет Министерства энергетики. Какая в сметах Минэнерго прописывается цена за проданную нефть и сколько в результате составляет эта часть — государственная тайна» (Новая газета, «Война за чеченскую нефть», № 09 от 30 января 2009 г.). Сколько людей греет руки на этих прибылях? И все они, разумеется, кровно заинтересованы в сохранении «территориальной целостности». Все как один – патриоты «единой и неделимой».

Но главное, северокавказские территории – это место, рядом с которым разворачивается жизненно важное для российских госкорпораций сражение за сырьевые поставки. В 2005 году был открыт крупный нефтепровод Баку–Тбилиси–Джейхан, строительство которого лоббировали США и Великобритания. До этого бакинская нефть текла по трубопроводу Баку–Новороссийск (он когда-то проходил через Чечню, и за него, в том числе, шла война, ныне выведен в Дагестан). На носу еще один проект, который вгоняет российское руководство в глубокую тоску и депрессию – газопровод «Набукко», который должен будет связать Европу с месторождениями Ирана, Азербайджана и Узбекистана. И самый большой кошмар – если к этому альтернативному коридору присоединятся Туркменистан с Казахстаном. Дело в том, что большинство российских месторождений находится ныне в фазе спада добычи – без доли азиатского сырья российским торговцам углевородородами попросту не выполнить свои обязательства перед европейскими клиентами. Особенно если бывшие азиатские партнеры вдруг станут прямыми конкурентами на европейском рынке.

Однако альтернативный энергетический коридор можно «расшатать» – сделать зоной постоянного военного напряжения, куда не сунется ни один разумный инвестор. К примеру, именно такой попыткой «расшатать» был недавний «южноосетинский конфликт».

Стоит ли говорить, что такие сомнительные «геополитические интересы» актуальны лишь для России в ее нынешнем ущербном «сырьевом» состоянии? И уже не будут актуальны, если Россия сумеет слезть с пресловутой «нефтяной иглы»?

О пользе инноваций

Может показаться, руководство РФ не внесло в историю русско-кавказских отношений ровным счетом ничего нового, а только лишь пустилось в обычный кровавый круговорот, по которому до того ходили Российская империя и СССР. Однако российским властям следует отдать должное – в мелочах они внесли целый набор «инноваций» в замкнутый круг кавказского вопроса, которые не снились ни империи, ни союзу.

Российская империя и СССР действовали пускай жестокими, но эффективными методами. Нынешняя российская власть стыдливо назвала масштабную войну «антитеррористической операцией», поставила русских солдат в положение, когда они де-факто воевали против всего чеченского народа, а де-юре – против «террористов», которых они должны были каким-то образом отличать от «мирных граждан».

Российская империя и СССР нещадно давили религиозный радикализм горцев, оправданно видя в нем угрозу. Владимир Путин отдал Чечню в руки религиозному лидеру, муфтию Ахмату Кадырову. Более того, Российская империя никогда не позволяла кавказцам управлять Северным Кавказом – им управляли генералы, назначаемые из Петербурга. В СССР чеченцам тоже не слишком доверяли – пост первого секретаря чечено-ингушского обкома обычно занимали этнические русские (а генерал Дудаев, к слову, был единственным генералом-чеченцем). Передача Северного Кавказа целиком в руки местных туземных кланов – нынешнее российское нововведение, передача вечно неспокойной Чечни в руки чеченского религиозного лидера – нововведение сугубо путинское.

Но главное отличие вот в чем. Российская империя заселяла Кавказ казаками. В СССР на Северном Кавказе проживало много русских (на них и держалась вся экономическая жизнь республик). Власти РФ, напротив, сдали на расправу горцам проживавших там русских, санкционировали такую систему, при которой доля русского населения на Кавказе все снижается, зато в центральные области России течет непрерывный поток кавказцев.

В нынешнем российском коррумпированном обществе этнические объединения, устроенные по принципу родства и клановой солидарности, процветают. Такие этнические сообщества называются «мафией», и всякая сфера экономики, где эта мафия окопается, мгновенно деградирует.

Да что там мафия, в России есть организации хуже всякой мафии – т.н. «силовые структуры». И количество кавказцев в этих силовых структурах год от года увеличивается – и все это сливается с мафиями и диаспорами в один сплошной феодальный конгломерат.

И раньше горцы начинали жестоко мстить русским, как только государство давало слабину. Но теперь зоной досягаемости кавказских мафиозных кланов стала вся Россия. Деньги и связи позволяют творить в нынешней России практически все что угодно. И даже если случается крупный скандал, как в Кондопоге, Рамзан Ахматович Кадыров со своими батальонами встает на сторону земляков.

Такого в истории русско-кавказских отношений еще действительно не было. Таким образом, что мы имеем ныне – это не просто очередная страница в истории русско-кавказских отношений, а самая позорная ее глава. На такие уступки российское государство еще никогда не шло, а кавказцы еще никогда не получали такой власти и таких привилегий. Это лишний сигнал к тому, что вопрос пора решать окончательно, раз и навсегда.

Окончательное решение кавказского вопроса

Подытожим. Северный Кавказ удержали в составе России ценою больших человеческих и материальных жертв. И продолжают удерживать с помощью дотаций и уступок местным князькам – в особенности Рамзану Кадырову. Выгодно это тем, кто переводит в оффшоры прибыли с чеченской нефти. Выгодно тем, кто пилит вместе с князьками бюджетные деньги. Выгодно это «Роснефти» и «Газпрому» – как возможность держать руку на пульсе «альтернативного энергетического коридора». Выгодно, конечно, кавказским кланам – как тем, что держат власть в республиках, так и тем, что расползлись мафиозными организациями по всей России.

А оплачивают весь этот банкет широкие массы русского населения – платят деньгами (из чьего кармана берутся эти дотации), платят жизнями солдат, платят необходимостью терпеть кавказские диаспоры и мафии.

При этом напряжение на Кавказе растет. Несмотря на дотации, большинство населения прозябает в нищете и безработице. Деньги закономерным образом оседают в карманах кавказской элиты. На Кавказе регулярно звучат взрывы, регулярно происходят похищения и убийства. И все это – только вступление к грядущему пожару, неизбежность которого очевидна из истории региона.

Новая война – новое подавление – новые расходы. И далее по привычному кругу. Единственный способ раз и навсегда решить кавказский вопрос – отделить республики Северного Кавказа от России, отгородив их «минными полями» (что подразумевает весь комплекс необходимых для охраны границ мероприятий). Введение строжайшего визового режима. И, без чего все это не имело бы никакого смысла, скорейшая депортация находящихся в России кавказцев по месту исторического проживания. Для проживающих там немногочисленных русских – программа репатриации и обустройства в России.

Для нынешней полумертвой России подобное выглядит крайне фантастично. Действительно, если просто взять и отрезать Северный Кавказ от нынешней РФ – получим пиратскую вольницу, туда-сюда будет шастать кто угодно через похожую на дуршлаг границу.

Поэтому данное предложение имеет смысл только в комплекте других, национал-демократических мер по радикальному переустройству России. Это и фундаментальное переустройство государственного аппарата – создание такого, который эффективно справлялся бы с охраной границ и нелегальной миграцией. И переустройство общества – формирование такого общества, в котором этнические мафии, диаспоры и прочие нездоровые явления попросту не смогут выживать.

Создание современной профессиональной (контрактной) армии для охраны границ. Ужесточение миграционного законодательства – штрафы за сокрытие нелегальных мигрантов, запрет для работодателей на использование дешевой иностранной рабочей силы (иностранные квалифицированные специалисты сюда не относятся). Это снизит миграционные потоки до самого минимума.

Расширение полномочий органов местного самоуправления, введение института выборных «шерифов». Разрешение на владение огнестрельным (не только охотничьим) оружием для населения, создание добровольного территориального ополчения («национальной гвардии»), которое заменило бы внутренние войска. Все это поможет быстро свести на нет любой «кавказский беспредел» и прочий «бандитизм».

Снятие налогового и административного барьеров с малого и среднего бизнеса приведет к тому, что местный бизнес быстро займет ту нишу, которую занимал бизнес кавказский (как правило, плохо организованный, живущий за счет кумовства и коррупции).

Это часть тех изменений, которые должны быть произведены одновременно с избавлением от северокавказской обузы.

И надо заметить, что идея отделения северокавказской обузы вполне популярна среди разумной части русского населения. Те политические организации, которые боятся предлагать этот вариант, опасаясь его непопулярности в народе, – определенно неправы. По данным «Левада-центра» (на 2005 год), 69% жителей России в той или иной степени выразили готовность к отделению Чечни. По данным опроса ФОМ, 52% не верили в нормализацию положения в Чечне. Собственное благополучие и безопасность, как видим, волнуют людей куда больше, чем сказки и унылые пропагандистские штампы, которыми их кормят с экранов телевизоров. И чем лучше мы будем осознавать свои собственные, русские интересы, отделяя их от интересов мафий, чиновников и госкорпораций, тем ближе избавление от кавказской обузы.

http://ljan49.livejournal.com/

«Я не предатель»

В июле список российских дезертиров, бежавших из Южной Осетии в Грузию, пополнился: рядовой срочной службы РФ Дмитрий Артемьев оставил воинскую часть в селе Переви с оружием в руках и обратился к властям Грузии с просьбой о политическом убежище. На родине Артемьева ждет десять лет тюрьмы, в Тбилиси — статус беженца и высшее образование. Спецкорреспондент ИД "Коммерсантъ" Ольга Алленова встретилась с рядовым Артемьевым и выяснила, почему он стал дезертиром.

Историю Дмитрия Артемьева российские власти сначала попытались представить как происки грузинских спецслужб. Некоторые СМИ писали, что рядового держат в Тбилиси насильно, пичкая наркотиками, или что он сбежал, потому что ему "не давали мяса". По неизвестной мне причине за последний месяц с рядовым Артемьевым не встретился ни один российский журналист, хотя сделать это несложно — достаточно обратиться с запросом в грузинское МВД. Возможно, в России просто решили не рекламировать беглых солдат. Ведь история сержанта Александра Глухова, бежавшего в январе из Ахалгори в Тбилиси, наделала много шума и могла стать причиной новых побегов. Рядовой Артемьев о сержанте Глухове ничего не знает, хотя их истории как две капли воды похожи. Это и неудивительно, ведь речь идет о российской армии, где, как и полвека назад, носят портянки и выдают жетоны с аббревиатурой несуществующей державы — СССР.

"Я спросил, зачем нас послали в Цхинвал, это же не Россия"

Полдень, тбилисский район Сабуртало. На улице тихо и пусто. Местные жители прячутся от летнего зноя в своих квартирах, только загорелые мальчишки носятся по раскаленному асфальту и с разбега прыгают в фонтаны. Я иду к маленькой кофейне, где мне назначили встречу с российским солдатом-срочником Дмитрием Артемьевым, месяц назад ставшим дезертиром. За его безопасность отвечает грузинское МВД, поэтому разрешение на встречу надо получить там. Впрочем, больших проблем эта процедура не вызывает — достаточно одного звонка. Сначала Дима — называть этого испуганного подростка Дмитрием не поворачивается язык — хотел встретиться со мной в тренажерном зале, куда он ходит почти каждый день. Потом перенес встречу в "Coffe ge". В этом кафе три недели назад он встречался с родителями. Они приезжали в Тбилиси через Цхинвали. Папа, отставной подполковник московского ОМОНа, и мама, психолог из города Владимира. Беглый солдат ожидал, что родители за него порадуются. За то, что выжил. Не сломался. Никого не убил. За то, что живет теперь в красивом городе — так он называет Тбилиси. Но мама и папа первым делом сказали сыну: "Надо в Россию возвращаться". "Зачем? — спросил Дима.— Чтобы сидеть десять лет?" И отказался. Папа поговорил с сыном два часа и уехал в Цхинвали. На прощание сказал, что не будет ему звонить и вообще от него откажется, если тот опозорит семью и не вернется на родину.

— Отцу генералы какие-то пообещали, что, если я вернусь, меня переведут в другую часть,— говорит Дима.— Я думаю, они его обманули. В российской армии так не бывает, там дисциплина. Там обязательно накажут. Только я не знаю, почему отец этого не понимает. Он же знает нашу армию.

Мама осталась с сыном на сутки, переночевала в квартире, которую ему снимает управление по делам беженцев при ООН и в которой вместе с Димой живут еще два сотрудника грузинского МВД, и тоже вернулась в Россию.

В родном Владимире мама сказала журналистам, что сына держат насильно и не отпускают на родину. И что его накачали наркотиками. Дима считает, что мама сказала так нарочно.

— Просто она хочет, чтобы я вернулся. Никто меня не накачивал. Я нормальный.

Дима действительно выглядит нормальным. Улыбается, когда смешно. Например, когда рассказывает про суп из лягушек и змей, который ел в селе Переви. Смущается, когда приходится вспоминать неприятные подробности службы в российской армии. Например, про то, что его били. Мы сидим у большого окна, за которым стоят замершие от жары деревья. Дима смотрит в окно и иногда, настороженно, на меня. Руки его лежат на столе. Вспоминая младшего сержанта Валеева, который бил его прикладом автомата, он сжимает их в кулаки, и я вижу мозоли на костяшках его пальцев.

— Ты спортсмен?

— Я занимаюсь боксом.

— Почему же ты не мог постоять за себя, когда тебя били?

— Если бы я ответил, они бы собрали всю роту, чтобы все меня били.

— С тобой такое уже было?

— Нет, но я знаю, как это бывает. Я видел в учебке в Коврове. И во Владикавказе в части.

— А ты знаешь, за что тебя били?

— Знаю. В первый день в Цхинвале мы сидели с ребятами, и я спросил, зачем нас послали в Цхинвал. Это же не Россия. Нас же призывали Россию защищать. А мы стоим в Цхинвале, и у нас задача не пропустить грузин. Я просто спросил. Но кто-то донес командирам. После этого меня стали бить.

"В армии так всегда — найдут одного и бьют"

Дима Артемьев был призван на срочную службу осенью прошлого года в родном Владимире. После учебной части в Коврове попал во Владикавказ, в распоряжение 58-й армии. "Нас было 59 человек из Владимира,— рассказывает Дима.— Во Владикавказе мы пробыли недолго. Жили в подвале, там учебный корпус был, нам туда поставили кровати — сказали, что все забито, мест нет. Первого июня нас отправили в Цхинвал".

Дима называет столицу Южной Осетии так, как стали ее именовать официальные российские власти после признания независимости этой республики. В Тбилиси такое произношение режет слух, но солдату Артемьеву это прощают. Здесь многие убеждены, что в российской армии кошмар и что "русский солдатик" чудом избежал смерти. Такое отношение к армии северного соседа поддерживают местные СМИ, охотно пересказывающие трагические случаи дедовщины, как правило, неизвестные широкой аудитории в России. Историю сержанта Гибизова, служившего в Южной Осетии, недалеко от Димы Артемьева, в войсковой части N 66431, в России, например, не знают. А в Грузии она получила широкую известность. Сержанта зарубили топором два сослуживца, тело сбросили в овраг, а увидев, что жертва еще дышит, прокололи легкие штык-ножом. Засыпав тело, солдаты вернулись в часть. Только через несколько дней тело было обнаружено. Командиры убитого сержанта отделались выговорами (см. справку).

Потом была история с сержантом Глуховым, сбежавшим из Ахалгори в Тбилиси и рассказавшим об избиениях и тяжелых бытовых условиях в воинской части. Побег рядового Артемьева, о котором грузинские СМИ писали много и подробно, тоже сыграл свою роль в информационной войне. Поэтому Диму в Грузии жалеют и многое ему прощают. Даже армейский жетон на шее, на котором кроме его личного номера выбито нечто, указывающее не просто на принадлежность к российской армии, а скорее на приверженность к все еще господствующей в стране идеологии: на жетоне крупными буквами выбито "СССР". И если кто-то думал, что таких жетонов в армии уже давно не выдают, то он сильно ошибался. Не зря ведь российский премьер в бытность свою президентом назвал "крушение Советского Союза крупнейшей геополитической катастрофой века". Вот и Дима Артемьев с жетоном не расстается. Вроде бы дезертир, сбежавший с автоматом из части. Вроде бы сбежал к врагу. Только "СССР" — это и для него что-то родное. Может быть, поэтому он так долго продержался в своей части.

— Когда мы приехали в Цхинвал, меня и пацанов из моей роты распределили в разведбат,— вспоминает бывший солдат.— Стояли мы в Цхинвале, но 10 июня нас отправили в Переви, на заставу. Сказали, что едем на неделю, а простояли там три недели. С собой был только сухпай, мы его ели долго. Мяса не было, иногда варили кашу. Когда поняли, что застряли надолго, лейтенант приказал нам ловить лягушек и змей. У нас рядом были поле и речка. Мы ловили их и варили суп. Так что я не голодал.

Каждую ночь в Переви шла стрельба. Дима к этому быстро привык и даже радовался: когда стреляли, его никто не бил.

— Поначалу было непривычно, стоишь в патруле, вдруг стреляют, вроде с нашей стороны. Подрываешься, хватаешься за автомат. Но офицеры наши сказали, это осетины стреляют, не дергайтесь. И потом когда стреляли — мне уже по фигу было.

Диму в его части били несколько человек. Лейтенант, имени которого он не помнит и который "бил редко". Младший сержант Мамонтов, который "был спокойный и бил иногда". И младший сержант Валеев, который бил через день.

— Валеев через день был дежурным по роте. И все время то качал, то бил. Качал — ну отжиматься заставлял. Каждую ночь мы в наряды ходили, по три часа спали, а он через день ходил.

— И как он тебя бил?

— По-разному. Автоматом, руками, ногами.

— А ты кому-то об этом говорил?

— Да им наплевать на нас. А если скажешь, после этого все будут бить. Я видел в Коврове, что если жалуешься, то еще хуже. В армии так всегда — найдут одного и бьют.

— А кроме тебя кого-то еще били?

— Да, повара. За то, что плохо готовил.

Утром 1 июля рядовой Артемьев заступил в наряд. Нужно было следить за полем, где "кто-то бегал". Младший сержант Валеев выдал ему автомат и велел не спать. Вернулся через полчаса.

— Ну что, видел кого-нибудь?

— Нет, никого не видел.

— Смотри не спи, понял?

— Я и не сплю.

После этого самого обычного диалога младший сержант, видимо в целях закрепления назидания, огрел рядового прикладом автомата. А когда он скрылся в палатке, рядовой взял свой автомат и ушел в горы.

— Напротив нас метрах в двухстах стоял грузинский пост,— вспоминает Артемьев.— Я не хотел к грузинам, боялся, что меня в плен возьмут или убьют, я же с оружием. И я пошел в противоположную сторону, туда, где Осетия была. Шел полдня по горам, спустился к речке. Мне все равно было, куда я иду, просто все надоело. Потом вышел к селу. Посидел до ночи. По дороге шел старик, я вышел к нему. Он меня домой пригласил. Потом из ООН приехали, комиссия по беженцам, забрали меня в Тбилиси.

— А зачем ты взял с собой из части автомат?

— Вдруг бы я к чеченцам попал? Я боялся, что меня рабом захотят сделать.

"В Россию мне нельзя"

В тбилисском офисе Управления Верховного комиссара ООН по делам беженцев (УВКПБ ООН) Дима написал заявление с просьбой предоставить ему политическое убежище. Статус он получит через три-четыре месяца — сержант Глухов, проложивший дорогу беглым российским солдатам в Грузию, такой статус уже получил, устроился охранником в банк и, как признался журналистам, вполне доволен жизнью.

Уже в сентябре Дима Артемьев пойдет учиться в Тбилисский госуниверситет, на факультет экономики — на средства УВКПБ ООН. Мечтает устроиться на работу — "хотя бы охранником", чтобы появились свои деньги. Когда я спрашиваю его, хочет ли он остаться в Тбилиси навсегда, он отвечает, что другого выхода у него нет.

— В Россию мне нельзя. Мне друзья мои со двора звонят и говорят, чтобы я тут оставался. Я не против. На Кавказе мне нравится. У меня дед по маме был дагестанец. Мне было четыре года, когда он умер. Тбилиси мне нравится. Когда мой отец приехал во Владимир из Молдавии, ему было 20 лет, и он никого там не знал. Но он нашел работу, женился и завел друзей. Я тоже так смогу.

— Будешь учить грузинский язык?

— Буду. У меня уже есть книжка с переводом.

— А родителей не жалко?

— Мать жалко. Отец от нас ушел, когда мне десять лет было, он привык без меня. А мать хочет меня вернуть. Но она ко мне приезжать будет.

Дима о родителях говорит скупо, но я вижу, что реакция отца на поступок сына очень его тревожит.

— Мне кажется, отца научили сказать, что он от меня откажется,— говорит Дима.— Он меня жалеет. Он прислал мне вчера SMS: "Ты наш сын и останешься нашим сыном, даже если отсидишь". Но я не хочу сидеть в тюрьме. Я не виноват.

О том, что не виноват, Дима сказал всего один раз и как будто случайно. Но мне показалось, что он все-таки чувствует себя виноватым.

На следующий день, когда я встретилась с ним у русской церкви в одном из старых районов Тбилиси, он уже не отвечал на мои вопросы, а просто рассказывал о том, сколько церквей во Владимире и как ему нравятся каменные грузинские церкви. А потом вдруг сказал: "Я не предатель. Если бы ко мне относились по-людски, я бы не убежал".

Коммерсантъ

"Кіріл вихваляє і сповідує путінську систему, а не розп'ятого Христа", - стверджує предстоятель РПЦЗ(А)

"Це голос, що вихваляє і сповідує Путінську кримінальну систему, а не розп'ятого Христа", - заявив 29 липня в своєму блозі першоєрарх РПЦЗ(А) Митрополит Східно-американський і Нью-йоркський Агафангел (Пашковський), коментуючи виступ «патріарха» Кіріла (Гундяєва), що прозвучав в прямому ефірі телекомпанії "Інтер" напередодні.

По зізнанню митрополита Агафангела, що постійно проживає в Одесі, його вразили слова Кіріла, почувши які він пригадав твердження о. Андрєя Кураєва, що в РПЦ МП немало "атеїстів в рясах". "Те, як говорить предстоятель МП, - пише першоієрарх РПЦЗ(А), - по суті розходиться з тим, що я звик чути від наших отців-предстоятелів. Ті говорили від серця, а цей говорить від холодного розуму. Це страшно".

При цьому глава РПЦЗ(А) обмовляється: "Мене сильно збентежило те, чому він бажає бути саме політичним діячем, навіщо це йому? Хіба проповідувати лише Христа - це мало?"

Бандерівець

середу, 29 липня 2009 р.

КІРІЛ: ПАТРІАРХ ЧИ РЕЗИДЕНТ?

Ще не встиг керівник РПЦ ступити на українську землю, як одразу ж проговорився. Звичайно, думати, що сталося це випадково, якось не випадає – занадто серйозний рівень місії, чи точніше, спецоперації.

Проаналізуємо висловлювання, котрі є значимими, а, може, й основними у процесі візиту Кіріла. Отже, уважно вдумуйтеся у видані ним перли.

1. Кіріл: Київ – лише «південний центр російського православ’я».

Абсолютно у стилі «малоросія-південні райони Росії». Такою формулою постійно користувалися окупанти царського покрою, а тепер виявляється, що навіть та, застаріла їх мотивація ще актуальна. Могли б і щось нове придумати… Але ж знають, що без Києва їм – ніяк, бо Київ – і справді центр, а вони – так собі, периферія; коли Київ уже був центром, вони залишалися у глухомані та дебрях. Залишається там і нинішня Москва, незважаючи на розбудову імперії чи прикриття формулою «Москва – Третій Рим». Бо глухомань та нездоланна і дебрі непрохідні – вони панують у їх, московській душі, котру й вони самі ніяк не можуть «умом понять». Використовуючи їх логіку, Кіріла та всіх прихильників «Києва як південного центру російського православ’я» треба вважати зрадниками їх же Батьківщини-Московії з усіма похідними звідси наслідками: репресіями, виселеннями, голодоморами, зачистками і т.п. Якщо відповідних заходів не буде вжито, то задум «Третього Риму» треба вважати таким, що був штучним, себе не виправдав, вже не актуальний. В імперських аналітиків є серйозна проблема: що придумати, аби і надалі тримати у своєму силовому полі власний народ?

Чому ж цьогорічний Собор РПЦ вирішила провести саме у Києві? Чим їх не влаштувала Троїцько-Сєргієва Лавра, де дотепер і відбувалися Собори? Може, аж тепер дізналися, що коїлося у стінах цієї Лави, де у ХІХ-ХХ століттях розважалася студентська «всепянейшая, всешутейшая иерархия», влаштовуючи на храмове свято, як пише Павло Штепа, «пиятицьку блюзнірську оргію з блюзнірським «богослуженням», з усім Петровим сороміцьким брудом»? Та ні, мабуть, знали. А вибір місця цьогорічного собору, очевидно, мав зовсім інше підгрунтя – політичне.

2. Кіріл: Автокефалія (незалежність) Української церкви придумана лише журналістами та політиками, отже, потрібна лише їм.

І знову суцільний плагіат. Певно, навчилися в поляків, котрі запевняли, що українців їм назло придумав австрійський граф Стадіон. Тепер винні політики та журналісти. Те, що автокефалія не потрібна Кірілу та його кремлівському начальству, ясно. Навіть думка про можливе (а воно все ж неминуче!) від’єднання Української Церкви від опіки («наружки») РПЦ-ФСБ мало не до сказу лякає імперіалістів. (Не дивуйтеся за подвійну термінологію – у даному випадку вона застосовується для якнайточнішої конкретизації, окреслення явищ і подій, що проводяться паралельними структурами – РПЦ та ФСБ).

3. Кіріл: Автокефалія в Україні існує, але вона «серйозно хвора, і її треба лікувати».

Певно, у його розумінні автокефалія хвора вже тому, що просто наважилась заіснувати, не спитавши на це дозволу в нього. Може, ознакою «хвороби» Кіріл вважає постійне прирощення національної свідомості українців і усвідомлення нами необхідності створення своєї помісної Церкви, тобто якнайшвидшого відірвання з-під Московської опіки. А от намір її лікувати варто сприйняти серйозно – московські погрози мають погану звичку збуватися.

Краще би Кіріл рятував від «розкольництва» свою рідну, російську общину. А, може, старообрядство є нормою для російського християнства? Мабуть, мав рацію наш Євген Маланюк, коли у «Книзі спостережень» писав: «Під поліційно-урядовим терміном «раскол» або більш лагідним поняттям «старообрядчества», чи «старої віри» криється, властиво, християнство в його національно-московській інтерпретації, криється християнська релігія в тім змісті і тій формі, в яких їх сприйняв, засвоїв і викультивував – протягом історичного свого формування – сам московський нарід. Хай ті форми і той замість національної «старої віри» вражають дивовижністю, відштовхують майже хасидським фанатизмом, тісно граничать з якимись чужими для нас культами й пракультами, але саме такою, а не іншою була справжня жива, а не урядова, християнська релігія в Московії.»

Василь Лизанчук у статті «Декларації про державний статус української мови і реальний стан її функціонування в Україні» так пише про філіал РПЦ в Україні, що носить назву УПЦ (МП): «УПЦ (МП) виконує в Україні політичне замовлення Москви, про що свідчать численні факти й документи. Одна з листівок УПЦ (МП), поширюваних у Печерській лаврі, закликає православних мовою Москви до «невідкладного загального покаяння». У чому? Виявляється, у зраді цареві й самодержавству, бо це «головна причина всіх бід народу Росії в минулому і тепер», листівку робили загарбники-спецпропагандисти, бо закликає вона якраз «каятися про розвал Росії і відокремлення України – тіла Христового Російської Православної Церкви». І молитися «за з’єднання України з Росією».

Зрештою, нічого дивного у поведінці Кіріла нема. Він – послідовник Алексія ІІ, котрий, відповідаючи на привітання з нагоди свого 70-річчя, наголосив, що його церква завжди «захищала і буде захищати інтереси Російської держави». Принаймні, зовсім чесно сказав, не камуфлюючи своїх думок та не використовуючи фарисейської мови.

Служба РПЦ державі, тобто московському імперіалізму (а в інакшій формі ця держава не існувала і, за деякими дослідженнями, не може існувати) має давню історію. Її органічний зв’язок з державою, її фактичне перетворення в інструмент поневолення чітко окреслив чернець Іосиф Волоколамський: «Понеже власть царская от Бога исходит – царь богоподобен есть». Універсальна формула! Отже, якщо цар – намісник Бога на землі, то все, що він робить – воля Божа! Ось у це РПЦ якраз щиро вірить! Підтвердження цієї думки чуємо у архиєпископа Вільяміна, котрий 17 вересня 1945 року у Парижі казав: «Я вважаю радянську владу за наставлену самим Богом. Боже благословення зійде на тих, хто підтримує її». І це після того, як та влада у часі свого становлення повалила безліч церков та повистрілювала безліч священників, а потім ще раз поправила все це сталінськими репресіями! Що це, як не справжній великодержавний фанатизм, задля якого можна пожертвувати і релігією, і храмами, і священством, ба навіть совістю?

М.Бердяєв у праці «Судьбы России» робить такий висновок: «Московський шовінізм у московській церкві – це питома москвинам, суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному».

Який же висновок напрошується свідомому українцю, котрий уважно послухав «легенду» Кіріла?

На противагу сліпим прихильникам заїжджих агітаторів, мають свою чітку позицію щодо справжніх причин візиту Кіріла українські церковні діячі. Так, Патріарх УПЦ (КП) Філарет однозначно застерігав українців від облудних слів гостя та подавав справжні причини, що можуть бути виражені у формулах «Свята Русь – Росія, Україна і Білорусь», «історична Русь», «східнослов’янська цивілізація», «єдність православних народів». Певно, саме тому Кіріл поступає дуже по-християнськи, у його, ясна річ, розумінні, коли відмовляється від зустрічі з Філаретом: бачить небезпеку політичного викриття, а, відтак, і повного провалу місії-завдання.

Візит до України іменовано як пасторський. Молитва – справа свята і дуже потрібна. То чи не варто Кірілу щиро помолитися вдома, в Росії (бо він чомусь сплутує поняття «свій-чужий», помилково не вважаючи себе іноземцем в Україні) зі своєю паствою (знову ж таки, в Росії) за всі їх незчисленні гріхи перед Богом та Україною, і лише після довгої покути просити дозволу в українців на приїзд до Києва?

Бандерівець

Візит любові чи експансія?

У ці липневі дні минає рік, як Україну відвідував Вселенський Патріарх Варфоломій І. До речі, вперше за останніх 350 років. Яке піднесення було тоді серед православних України, які надії покладали на цей візит і Президент, і всі прихильники єдиної Помісної православної церкви в Україні! Яке велелюддя було на київських вулицях і майданах, де відбувалися офіційні заходи.


Але зустрілись Патріарх Константинопольський з Патріархом Московським — і стало зрозумілим: не так просто Україні вирватись із «братніх обіймів» церкви сусідньої держави. Російські засоби масової інформації з радістю повідомляли, що Патріарху Алексію, Царство йому Небесне, вдалося «вирвати» обіцянку Патріарха Варфоломія не приймати жодних рішень щодо української церкви без діалогу з РПЦ. Вселенський Патріарх поїхав, залишивши осад нездійснених сподівань у наших душах. Але серце зігрівала думка: тепер світове православ’я знає про істинні прагнення українців і що Вселенський Патріарх на нашому боці.

І хоч той, річної давності, візит Вселенського Патріарха в Україну мав, швидше, ознайомлювальний характер і не дав жодних практичних наслідків, він, схоже, болючою скалкою вп’явся в монопольні плани РПЦ щодо своєї «канонічної території», якою там вважають Україну. Російські ЗМІ не приховували образи: їхнього Патріарха зустрічали не так велично, як Вселенського, українське керівництво втручається в справи церкви і хоче відірвати її від Москви. Але образи в політиці, в тому числі й церковній, річ невдячна. І з приходом на патріарший престол РПЦ Кирила — давнього противника незалежності Української православної церкви — там вирішили повернути втрачений на якийсь час контроль над Україною. Як пише одна з газет, упродовж півроку, від часу інтронізації, «РПЦ намацувала український грунт». Новообраний Патріарх Кирило заявляв, що перший свій зарубіжний візит він здійснить в Україну. Тоді він саме так сприймав нашу країну — як зарубіжну.

Але в процесі підготовки візиту, вочевидь, мінялись оцінки щодо сприйняття України. Так, на сіті-лайтах до приїзду Патріарха Кирила, якими масово всіяли наші міста, в тому числі й Тернопіль, цитуються слова московського гостя: «Україна сьогодні долає тяжкі випробування. Це наш народ, і я маю бути разом зі своїм народом і у випробуваннях, і в скорботі». Не будемо акцентувати увагу на «випробуваннях» і «скорботі». Для Москви це справді скорбота — прагнення значної частини українців мати свою Помісну церкву, окрему від РПЦ. Але про який «наш народ» говорить Патріарх Кирило? Зважте, не зі своєю паствою, не з вірними своєї церкви прагне бути предстоятель РПЦ, а зі своїм народом, начебто вже всі українці перебувають під її омофором.

До речі, вже перші дні візиту Патріарха Кирила в Україну чітко засвідчують справжню мету його приїзду в нашу країну — показати, хто в домі господар. Чого вартують його заяви, скажімо, про те, що Київ — столиця російського православ’я, що Української помісної церкви хочуть лише українські політики та журналісти, а не український народ.

У понеділок під час зустрічі з Президентом України, Віктор Ющенко зазначив, що найбільше прагнення українського народу — мати свою Помісну православну церкву. І що на те відповів Патріарх Кирило? Що така церква в Україні вже є, вочевидь, маючи на увазі РПЦ. На загальне визнання, російський Патріарх — людина мудра, його називають патріархом-інтелектуалом. І коли він проголошує такі сентенції, то не від незнання чи нерозуміння суті речей. Він просто твердий провідник російської політики щодо України. Тому для нього Росія, Україна та Білорусь — один народ і одна країна, в якій погані й хворі люди звели духовні кордони. І їх, на його переконання, треба зруйнувати.

Їдучи в Україну, Патріарх Кирило не втомлювався повторювати, що його візит суто пастирський, паломницький, а не політичний. Мовляв, він їде помолитися разом зі своєю паствою, а заодно «поразмыслить о нашем общем минувшем и общем будущем». Але «размышлений» поки що не виходить, тільки тверда констатація того, як має бути. Звісно, на московський погляд.

Усі українські церкви толерантно поставились до цього візиту. Так, греко-католики вважають, що Патріарх Кирило приїхав до своєї пастви — і має на це право. А предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій взагалі закликав гостинно зустріти Патріарха Кирила. У заяві УАПЦ зокрема наголошується: «Ми молимось, аби ця проща до святої київської землі стала для нового предстоятеля Руської церкви точкою відліку для вироблення нової — вільної від ідеологічних стереотипів — позиції Московського патріархату стосовно українського церковного питання. Ми сподіваємось, що, перебуваючи в Україні та спілкуючись із нашими співвітчизниками, святійший Патріарх Кирило зможе особисто переконатися в тому, що єдиним реальним шляхом подолання розколу є повноцінний між’юрисдикційний діалог та створення в Україні єдиної Помісної православної церкви». Привітав приїзд предстоятеля РПЦ і Патріарх Філарет та побажав, щоб той побачив: в Україні вже є православна церква Київського патріархату, й постарався налагодити з нею міжцерковний діалог. До речі, будучи екзархом України, нинішній Патріарх Філарет брав участь у висвяті Кирила в єпископи. Так що він певною мірою його хрещеник, проте вперто не помічає свого хрестителя.

Треба сказати, що у вітальній телеграмі з нагоди інтронізації Кирила Патріарх Філарет просив його визнати Українську православну церкву Київського патріархату автокефальною. «Знайдіть у собі сили залишити в минулому постанови архієрейського собору РПЦ у липні 1992 та в лютому 1997-го, що роз’єднують Українську церкву, — звертався Святійший Філарет. — Ви маєте усвідомити, що постання Української православної церки — не моя особиста воля і не воля окремих політиків. Такою є воля більшості віруючих українського народу, підтверджене рішенням Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року і самим буттям нашої Церкви».

Але Московська церква вперто не чує цих звернень, називає мільйони вірних Київського патріархату та УАПЦ розкольниками і всі свої зусилля спрямовує не на братню любов і порозуміння, а на навернення «неканонічних» у лоно «канонічної» церкви та на свою експансію в Україну. Чого вартує тільки проведення в Києві — уперше за всю історію — синоду РПЦ. Вочевидь, вона не тільки увірувала, а й на ділі показує, що Київ — столиця, хай і південна, російського православ’я. А як обставлений візит Патріарха Кирила в Україну! Яку потужну його пропаганду провів і проводить телеканал «Інтер»! Яка наочна агітація на вулицях наших міст! Скільки людей звозиться на відправи, в яких бере участь Патріарх Московський! Які шалені гроші викидаються тільки на те, щоб довести зверхність Російської церкви в Україні!

Хоча Патріарх Кирило усе ж не зовсім впевнений, що в Україні він — вдома. Інакше б його не охороняли так потужно. Зокрема, на Володимирській гірці, де він після приїзду в Київ відправляв першу літургію біля пам’ятника хрестителю Руси — Володимиру, зібралось близько двох тисяч віруючих. А охороняло їх аж шість тисяч міліціонерів. Чого так бояться ці люди, що вважають себе тут єдиними господарями? Водночас робиться все, щоб затерти, знівелювати протести представників деяких політичних сил проти імперської політики РПЦ щодо України.

Як прихильниця єдиної Помісної православної церкви в Україні, розумію: візит Московського Патріарха не тільки не наблизить нас до неї, а ще більше віддалить. Якщо врахувати, що перед приїздом в Україну він мав зустріч із Вселенським Патріархом Варфоломієм І і, вочевидь, вони обговорювали й українське церковне питання, і те, як настійно він ігнорує будь-які заклики до міжцерковного діалогу, вкотре підтверджує: цей Патріарх і ця церква не мають наміру благословляти автокефалію Української православної церкви, а, навпаки, ще більше затягуватимуть нашу церкву і наш народ під своє «єдиноначаліє». Але над всіма нами є Бог. І Його волі не може противитись навіть, здавалось би, всесильна РПЦ. Віриться, Господь почує молитви українців і як дав нам 18 років тому незалежну державу, зішле колись і незалежну Українську православну церкву. Тільки більше віри, українці, щирих молитов, взаємної любові, жертовної праці на розбудову свого — Київського патріархату. А його визнання, переконана, то тільки справа часу.

Ганна ЯСІНСЬКА.

«Вільне життя плюс», №60 (15068) від 29.07.2009 р.

Росія боїться української мови?

Основною перешкодою для вивчення української мови і літератури в РФ є побоювання російської влади, що навчання піде не в тому напрямі. Здійснюється «зачистка» освітньо-гуманітарного простору…

Каменем спотикання в далеко не безхмарних відносинах між офіційною Москвою і Києвом стала ще й освіта. Почалося все з рішення ОБСЄ провести порівняльний моніторинг щодо забезпечення освітніх прав російської меншини в Україні (дослідження проводилося 20–25 квітня 2009 р.) та етнічних українців у РФ (9–14 березня 2009 р.) Не чекаючи результатів моніторингу, які будуть оприлюднені не раніш як восени, в Росії почали бити на сполох.

Представник МЗС РФ Андрій Нестеренко нещодавно заявив від імені відомства, що розраховує на об'єктивну оцінку Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин Кнута Воллєбека «дискримінаційних дій» влади України щодо російської мови та російськомовного населення.

«Подібні заяви сприймаються як намагання штучно створити напругу між двома народами, — одразу відреагували в українському МЗС. — Спекулятивно зловживаючи терміном «російськомовне населення», офіційна Москва дозволяє собі вказувати, яким чином ситуацію із забезпеченням прав російської меншини в Україні має оцінювати Верховний комісар ОБСЄ Воллєбек. Такі дії є неприхованим тиском на представників міжнародних організацій».

В українському зовнішньополітичному відомстві вважають такі висловлювання також очевидною спробою відвернути увагу від украй незадовільного забезпечення прав етнічних українців на території самої Росії, де немає жодної української школи чи жодної української газети, які б підтримувалися державою.

Тож чи не тому Кремль демонструє обурення, що не правий? Результати моніторингу, проведеного Міносвіти України на основі офіційних і неофіційних даних щодо задоволення освітніх прав українців у Росії, м'яко кажучи, невтішні. Ось тільки деякі статистичні факти, оприлюднені заступником міністра освіти Павлом Полянським. В Україні на сьогодні налічується 983 дитсадки з російською мовою виховання, у яких 164 тисячі малюків. У Російській Федерації не виявлено жодного україномовного садочка. В Україні 1199 шкіл з навчанням російською мовою, у Росії стільки, скільки й дитячих садків, тобто нуль. В Україні в 1755 школах вивчають одночасно і українську, і російську мови, у Росії таких шкіл не існує. На сьогодні російською мовою навчається в Україні 779423 учні, у Росії немає білінгвальної школи чи бодай класу. Загалом російську мову в Україні в тій чи іншій формі вивчають 1 мільйон 292 тисячі 518 дітей.

У вищій освіті ситуація така сама. В українських вузах 1–2 рівня акредитації сьогодні російською мовою навчається 59 тисяч 656 осіб, а у вишах 3–4 рівня акредитації — 395 тисяч 186. Українською мовою в Росії не навчається жоден студент.

Щоб дізнатися ситуацію з освітніми правами українців у Москві, ми зателефонували співголові Об'єднання українців Росії Валерію Семененку. Насамперед ми поцікавилися, чи є власне бажання українців навчати своїх дітей рідною мовою.

— Україномовної школи тут немає за визначенням. Хоча бажаючі вчитися в таких школах є. Батьки телефонують до нас і запитують, а де тут українська школа чи де хоч можна вивчати мову? А нам просто нічого їм запропонувати. Ми ж не можемо посадити дітей серед парку й навчати мови, — розповідає Семененко. — Основною перешкодою для вивчення української мови і літератури є побоювання російської влади, що навчання піде не в тому напрямі. Здійснюється колосальний тиск, зачистка освітньо-гуманітарного простору. У нас був Український освітній центр у Москві — то, як ви знаєте, приміщення відібрали. Ми написали Президентові РФ листа. Нам відповіли, що «дуже хочуть» і завжди «підтримують» прагнення українців вивчати рідну мову, хочуть з нами зустрітися. І отак «зустрічаються» з нами з квітня місяця… Зараз ми виходимо на керівництво Північного-Східного адміністративного округу Москви, яке формально нібито відповідає за зв'язки з Україною. Ми побачимо, як префектура до нас поставиться, чи виділять нам школу, чи дадуть приміщення хоча б для бібліотеки та іншого приладдя, яке в нас залишилося з освітнього центру. У нас же велика фонотека, велика бібліотека. Ми боїмося за долю унікальних раритетних видань. Нащадки Івана Козловського подарували нам книжки з власними посвятами від Малишка, Рильського, Довженка. Такі унікальні експонати лежать у непристосованих приміщеннях, на складах…

Цікаво, що в той час, як «братська» Росія не спромоглася відкрити жодної української школи чи дитсадка, україномовні навчальні центри можна знайти в різних куточках світу, причому деякі з них користуються попитом не тільки в наших співвітчизників.

— У Ризі дуже потужна престижна українська гімназія, і в класах чи не половина — латиші, бо там дуже якісна освіта, — розповідає Павло Полянський. — На Кубі юні мулати в вишиванках непогано спілкуються українською.

Там у центрі Тарара функціонує повноцінна українська загальноосвітня школа. У Стамбулі популярністю користується Міжнародний ліцей імені Т.Шевченка. У Празі діє Український колегіум і українська школа при філії Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова. У Парижі є українська школа мистецтв. Українських навчальних закладів — як загальноосвітніх, так і недільних — чимало в Іспанії та Португалії.

До речі, у Гаазьких рекомендаціях про права національних меншин на освіту, прийнятих під егідою ОБСЄ, сказано: «Рідна мова дитини є ідеальним засобом навчання в дошкільний період і в дитячому садку. Держави за можливості мають створювати умови, які дають змогу батькам мати такий вибір… Навчальна програма в початковій школі в ідеалі має викладатися мовою нацменшини. Мова меншини повинна викладатися як навчальний предмет на постійній основі… Значна частина навчальної програм у середній школі має викладатися мовою нацменшини». Але, як бачимо, іноді рекомендації, м'яко кажучи, не виконуються…

А ось в українському Міносвіти з гордістю відзначають, що мовна політика міністерства відповідає не лише нормам української Конституції, а й міжнародним стандартам.

— Як колись писали про радянську побутову техніку: за багатьма параметрами значно перевищує, — жартує Полянський. — Гаазька конвенція закликає забезпечити національним меншинам право виховання в дитсадку і навчання в початковій школі рідною мовою, а Україна надає право на здобуття повної загальної середньої освіти безкоштовно мовою національних меншин.

І представники міжнародної спільноти з цим погоджуються.

— В Україні створено широку мережу навчальних закладів з російською мовою навчання. У вас є кваліфіковані вчителі й відповідні підручники, які видає держава, — констатував Воллєбек під час зустрічі з Іваном Вакарчуком 7 липня, де обговорювалися попередні результати проведеного експертами ОБСЄ дослідження.

— Результати проведеного Верховним комісаром моніторингу щодо задоволення освітніх прав українців на теренах Росії та, відповідно, російської національної меншини в Україні покажуть, чи є симетрія у функціонуванні української мови в Росії та російської мови в Україні, — зауважив міністр.

Хоча не треба бути великим спеціалістом, щоб зрозуміти, що про жодну симетрію йтися не може. І можливі закиди росіян, мовляв, українці в Москві самі не хочуть вчити рідну мову, попахують політикою. Як сказав Вакарчук: «Якщо громада мовчить, це не означає, що громаді дуже комфортно".

УНІАН

вівторок, 28 липня 2009 р.

Чергова брехня проросійських ЗМІ, що вже давно не дивно.

Проросійські ЗМІ в черговий раз довели чи то свою незтаність адекватно сприймати і висвітлювати об’єктивну реальність або цілеспрямоване роблять викривлення історичних фактів.

Жодних сутичок у зв’язку з приїздом до Києва Патріарха Московського Кирила за участю представників УНА-УНСО не було.

Натомість мирні акції протесту активісти УНА-УНСО провели організовано і без ексцесів, заявив заступник голови цієї організації Микола Карп’юк.

Карп’юк назвав провокаційними і такими, що не відповідають дійсності, повідомлення в Інтернет-виданнях про нібито фізичні сутички між протестувальниками та віруючими.

“Це є наперед заготовлена інформаційна провокація, розрахована на те, щоб показати українців як нецивілізовану націю, неспроможну до мирного міжконфесійного діалогу”, – сказав заступник голови УНА-УНСО.

Водночас він сказав, що поблизу протестувальників були не знайомі йому люди, які не належали до УНА-УНСО і, ймовірно, свідомо провокували у цей час конфліктні ситуації.

Але газета “Сегодня” вчора радісно повідомила, що 50 прихильників громадської організації УНА-УНСО побилися з 30 прихильниками козацьких організацій.

Безпосередньо біля входу на Володимирську гірку представники УНА-УНСО проводили свою санкціоновану акцію протесту. У руках вони тримали такі гасла: “Геть московського попа-колонізатора”, “Єдиний народ – незалежна церква”. Пікетники тримають також прапори з партійною символікою.

Навпроти “унсовців” розташувалися представники проросійського козацтва. Між ними, як пише газета “Сегодня“, виникла бійка, в якій брали участь декілька осіб.

Один з прихильників патріарха в нарядній вишиванці плюнув в одягненого в камуфляж “унсовця” (мабуть для газети “Сегодня” склався чи вже прозомбувався стереотип “людина в камуфляжі – унсовець”). Той розвернувся, плюнув у відповідь і поліз в бійку. Але ініціатор конфлікту виявився набагато міцнішим: він один раз двинув хлопцю кулакам в обличчя так, що той впав на спину і двічі перекинувся з гори, описує газета події. Варто зазначити, що на фото до цього матеріалу, “прихильник патріарха в нарядній вишиванці” – це Микола Міхновський, член КУН, який напередодні особисто відбив ніс і руку пам’ятнику Леніна на Бесарабці.

Правоохоронці розняли ідеологічних супротивників буквально відразу після виникнення конфлікту. Після цього представники спецпідрозділів вишикувались у шеренги перед протестувальниками, аби запобігти повторенню ситуації.


УНА-УНСО

Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича