Демократія проти білих

Ліберальна Європа повністю вбиває будь-яку думку про те, що уряди «європейських» країн хоч трохи дбають про корінне населення, ба навіть дотримуються проголошуваних ними демократичних цінностей. Полісмен із британського Мерсісайду став першою жертвою публікації в Інтернеті списку членів ультраправої Британської національної партії, повідомляє The Tіmes. Скарга на нього надійшла в Незалежну комісію з розгляду скарг на поліцейських.
З 2004 року британським полісменам заборонено бути членами партії, що приймає у свої ряди тільки людей з білим кольором шкіри (однак звісно, при цьому, не заборонено приймати ліваків, педерастів та шаманів вуду). Незважаючи на це в списку членів БНП, опубліковуваному в Інтернеті, виявилися імена колишніх і чинних працівників поліції. Усього список нараховує близько 10 тисяч прізвищ.
Пізніше було повідомлено про звільнення ді-джея радіостанції TalkSport, ім'я якого також було в списку. Лідер Національної партії Нік Ґріффін заявив в ефірі однієї з радіостанцій, що точно знає, хто посприяв оприлюдненню переліку членів його партії. Він заявив, що провиною цьому колишній високий чин партії, що виявився незгодним з новим курсом організації і покинув її лави в 2007 році. У квітні 2008 року БНП виграла позов проти свого колишнього члена. Верховний суд наклав заборону на публікацію списку членів партії.
Однак через кілька годин після заяви Ґріффіна інший представник партії Саймон Дарбі заявив, що бачить у цих подіях результат діяльності Лейбористської партії і її прихильників. Він заявив, що ім'я людини, що опублікувала список у мережі, може незабаром стати відомим, якщо він не захистив свою ІP-адресу. Згодом керівництву партії довелося спростовувати те, що в цих словах Дарбі була погроза.
Міністр внутрішніх справ Об'єднаного Королівства Джекі Сміт лицемірно заявила, заявила, що якщо люди не хочуть, щоб інші довідалися про їхнє членство в БНП, те це багато говорить про партію. Звісно тут варто задуматись, чому людей які являються членами партії, що прагне о величі Британії та майбутнього корінних британців звільняють з роботи. Ґріффін тим часом заявив, що скарга, подана на поліцейського - члена БНП, порушує права людини й закон про захист персональних даних. При цьому він визнав, що БНП негативно ставиться до британського закону про права людини, прийнятого в 1998 році, однак відкинув обвинувачення в лицемірстві. "Якщо цей закон є, то чому б ним не скористатися", - сказав Гріффін.
Раніше в листопаді члени парламенту від партії лейбористів почали спробу законодавчо закріпити право профспілок не приймати у свої ряди членів БНП. УНТП

Злочинці-інородці бояться справедливої розплати

Всі принади ліберастичних порядків вже починають з’являтися і в Україні. Одне з таких нововведень це приховування національності злочинців. Почалося воно з одного з найтолерантніших міст України, з Харкова. 18 листопада відбулось чергове засідання Громадської ради при ГУМВС України в Харківській області з питань забезпечення прав людини.

На черговому засіданні цього окозамилювального органу, що відбулось 18 листопада, були розглянуті зокрема і такі питання, як: «запобігання зазначенню «етнічної злочинності» як вияву мови ворожнечі в практиці ВЗГ та ЗМІ» та «презентація дослідження Харківського інституту соціальних досліджень щодо стану розповсюдження расизму та ксенофобії на Харківщині». Визначення («мова ворожнечі» і т.д.) ну прямо таки з рекомендацій Фонду Сороса.

Це значить, що для того щоб поширенню інформації про національність злочинців (серед яких очевидно українців ба навіть слов’ян вкрай мало), яка може спричинити справедливий народний гнів проти інородців, відділу зв’язків з громадськістю ГУМВС надано рекомендацію у своїх повідомленнях замість етнічного походження правопорушників зазначати лише їх характеристику за категоріями «громадянин України» та «не громадянин України». Міліцією спільно з прихильниками толерантності заплановано й цілу низку інших заходів, які ставлять за мету «профілактику розповсюдження расизму та ксенофобії на Харківщині». Що мається на увазі під цими словами страшно навіть подумати, але можливість репресій проти здорової української молоді очевидні. УНТП

Мойсей Фішбейн: Чекістська настирливість дезінформаторів

Вступне слово Мойсея Фішбейна на брифін’у в Міністерстві закордонних справ України 3 листопада 2008 року
Високошановні пані й панове!
Древні казали: «De mortuis aut bene, aut nihil» — «Про мертвих або добре, або ніяк». Упродовж останніх років російські політики, дипломати, політологи, журналісти, ба навіть артисти естради, либонь, уподобали інший вислів: «De Ukraina aut male, aut nihil» — «Про Україну або погано, або ніяк». І не залежить їм ні на логіці, ні на здоровому глузді, ні на чесності, ні на порядності — Україна у них, як та невістка в лютої свекрухи, як євреї в антисемітів, винна в усьому. У своєму імперському шаленстві, замішаному на хронічному комплексі меншовартості, російське керівництво намагається зомбіювати власною українофобією і світову спільноту, й російську громадськість, і — через підконтрольні ЗМІ та а’ентів впливу — певну частину населення України.
Сьогодні дедалі більше громадян Росії вважає найвидатнішою постаттю Сталіна. Ікона Сталіна з'явилася у храмі на околиці Петербурга.
Відомий російський журналіст, редактор газети «Завтра» Алєксандр Проханов, про якого його співвітчизники кажуть: «Что у Путина на уме — у Проханова на языке», — той Алєксандр Проханов, який відкрито називає себе імперіалістом, 17 вересня заявив в інтерв'ю радіостанції «Эхо Москвы»: «Сталин становится лицом России». В тому-таки інтерв'ю він сказав: «Россия — потенциальная сверхдержава. В противном случае она рассыплется». Відтак Алєксандр Проханов заявив: «Мы добились вот этого кризиса на Украине». І на запитання журналістки «Что сейчас нужно делать?» відповів: «Нейтрализовать Ющенко».
Російські високопосадовці вголос висувають Україні територіальні претензії. Плекані й вітані російським керівництвом провокатори плюндрують українські національні святині на нашій Говерлі, шматують і топчуть український прапор коло одного з посольств України. Відтак постійний представник Російської Федерації при ООН Віталій Чуркін на своїй прес-конференції 28 жовтня цього року, кажучи про Голодомор 1932–33 років, заявляє: «(…) украинское правительство использует этот вопрос с целью рассорить наши два братских народа, посеять международную рознь. (…) какие бы репрессии или действия ни проводились Сталинским режимом, его нельзя называть первопричиной Голода (…) И говорить, что сталинский режим был направлен против украинского народа, неверно». Не знаю, чи російський дипломат Чуркін читав книгу «Всё течёт» — книгу про Голодомор, що її написав видатний російський письменник Васілій Ґроссман. Не знаю, чи пан Чуркін узагалі читає щось, крім «інструкцій з Центру». Але ця його заява — безсоромне блюзнірство. Безсоромним блюзнірством і зухвалою брехнею є й інші його заяви, зроблені на цій прес-конференції в штаб-квартирі ООН. Цитую: «Второй вопрос, (…) имеющий, на мой взгляд, определенную логическую взаимосвязь с первым — это вопрос о героизации нацизма. (…) Президент Украины в приказе о награждении назвал героем одного из одиозных членов украинского нацистского движения господина Шухевича, который был нацистом. (…) Вы припоминаете, что на территории Киева были убиты тысячи евреев? Большинство из этих людей, которые убивали евреев в Бабьем Яру, были украинские нацисты». «Украинские нацисты»?
Себто якісь українці, що буцімто були членами гітлерівської НСДАП, а не німці з «айнзацкоманде» розстрілювали євреїв у Бабиному Яру? «Шухевич, который был нацистом»? Себто Шухевич, який буцімто був членом НСДАП й, перебуваючи в Галичині, в якийсь спосіб був причетний до розстрілів у Бабиному Яру? Сказати таке міг або невіглас, або свідомий дезінформатор. Сподіваюся, бодай невігласом пан Чуркін не є.
Нагадаймо панові Чуркіну, що саме СРСР, правонаступницею якого нині є Російська Федерація, з 39-го по 41-й рік був союз¬ником нацистської Німеччини. Чого варті бодай кадри кінохроніки зі спільними радянсько-німецькими військовими парадами! Нагадаймо й про те, як ведеться дезінформаційна спецоперація щодо Головного командира УПА генерала Романа Шухевича. Спочатку до ЗМІ закинули версію, буцімто Роман Шухевич був «капітаном СС». Дезінформаторам відповіли, що такого звання взагалі не існувало. Тоді дезінформатори перетворили Романа Шухевича на якогось «оберштурмфюрера». Їм пояснили, що для того, аби до 1944 року потрапити в «СС», треба було довго доводити своє «арійське походження», якого Роман Шухевич, звісно ж, не мав. Тоді дезінформатори закинули до ЗМІ версію, буцімто Роман Шухевич отримав військову нагороду з рук Гітлера. Дезінформаторам нагадали, що з рук Гітлера військову нагороду отримав лише Гімлер. Що ж до Головного командира УПА Романа Шухевича, то, згідно з інформацією Військового архіву Німеччини, котрий міститься в місті Фрайбурзі, Роман Шухевич взагалі не був нагороджений жодною німецькою нагородою.
Але дезінформаторам конче треба дискредитувати і генерала Шухевича, і УПА, і весь український національно-визвольний рух, і президента України Віктора Ющенка.
Тож вони вдалися до давньої чекістської провокації й розіграли «єврейську карту»: одних звинуватили у винищенні євреїв, а інших — у «героїзації» тих, хто буцімто винищував. Прийом відомий: відвернути євреїв від українського національного відродження, відвернути і євреїв, і весь цивілізований світ від тих, хто хоче відродити справжню, українську Україну. Українську за духом своїм, за мовою своєю, за пам'яттю про своїх геніїв та героїв. Українську — для всіх у ній сущих, незалежно від етнічного походження.
Я шаную Росію Бориса Пастернака, Андрія Сахарова, Андрія та Арсенія Тарковських, Васілія Ґроссмана. Росія Путіна з Медведєвим мені чужа.
І насамкінець. 1942–43 років дружина Головного командира УПА Романа Шухевича пані Наталія Шухевич переховувала в себе єврейську дівчинку Іру Райхенбер’. Генерал Шухевич зробив дівчинці фальшивий паспорт на ім'я Ірини Рижко. Коли Ґестапо заарештувало пані Наталію Шухевич, дівчинку переправили до сиротинця при жіночому монастирі в селі Куликів, що на Львівщині. Там дівчинка пережила нацистську окупацію, пережила війну. Ось її фотографія. Типове єврейське обличчя. Торік Ірина Рижко померла в Києві. В цій залі перебуває її син Володимир.   Мойсей Фішбейн — визначний український поет і перекладач, лауреат премії імені Василя Стуса, член Українського Центру Міжнародного PEN-клубу та Національної спілки письменників України. Академік Іван Дзюба назвав його Поетом з Божої ласки. Про Мойсея Фішбейна пишуть світові енциклопедії. В Україні його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня й орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня. Майдан

УНА-УНСО подаcт в суд на создателей "Война 08.08.08"

Украинская националистическая организация УНА-УНСО будет в судебном порядке добиваться опровержения информации об участии членов организации в августовском конфликте на Кавказе, заявил глава УНА-УНСО Юрий Шухевич на пресс-конференции в четверг.
По его словам, речь идет о фильме "Война 08.08.08. Искусство предательства", в котором говорится, в частности, об участии граждан Украины в конфликте на стороне Грузии.
Попытка организовать премьерный показ российского фильма в Киеве была сорвана после вмешательства службы безопасности Украины. СБУ направило письмо руководству отеля "Хайят", где должен был состояться кинопоказ, письмо с предупреждением о возможных беспорядках, после чего руководство отеля отказалось от намерения предоставить зал для демонстрации фильма.
"То что сделал Валерий Коновалюк (председатель парламентской следственной комиссии по выяснению обстоятельство продажи украинского оружия в Грузию, инициатор показа фильма на Украине) иначе как провокацией ФСБ не назовешь. Когда произошла грузино-российская война, Украину любыми путями хотели втянуть в этот конфликт", - сказал Шухевич. По его словам, "истинные причины конфликта состоят в стремлении России восстановить империю и не допустить поставок нефти в обход российской территории".
Как отметил Шухевич, "ФСБ предприняло попытку завербовать некоторых членов УНА УНСО для участия в конфликте". По словам одного из руководителей организации Руслана Зайченко, от тех, кого вербовали, требовалось иметь при себе украинский военный билет со специальностью подрывник и иметь при себе свой украинский паспорт. "Хотя ребятам предлагали большие деньги, эта попытка сорвалась", - сказал Зайченко.
Шухевич заявил, что Украина как организованная сила не принимала участия в конфликте и УНСО тоже никого в Грузию не посылала.
"Не исключено, что в конфликте принимали участие один-два украинца, но ведь возможно, что и несколько россиян могли принимать участие в войне на стороне грузин. Никто ведь не обвинил по этому поводу Россию", - сказал Шухевич. По словам руководителей УНСО, они подадут в суд не только на создателей фильма, но и на тех украинских политических деятелей, которые "продвигают такие фильмы в Украине". Грузия-новости

У грудні буде проголошена незалежність Татарстану від Росії

Міллі Меджліс приволзьких татар в грудні готується проголосити незалежність з виходом зі складу Російської Федерації.
Національний рух Татарстану збирається звернутися до міжнародної громадськості з проханням визнати незалежність. Це рішення ухвалене на засіданні президії Міллі Меджліса приволзьких татар в Казані.
Про це засідання в російських засобах масової інформації ніякого повідомлення не було, інформація з'явилася лише в українських і азербайджанських ЗМІ.
Останніми днями російські спецслужби розгорнули переслідування прихильників незалежності Татарстану.
Звертає на себе увагу той факт, що за рішенням президії Міллі Меджлісу була відновлена влада Міллі Назарату, обрані голова і члени уряду.
Національний уряд Татарстану очолить видний вчений і громадський діяч Вив Мірзаянов, що мешкає в США. До складу уряду обрані журналіст Сайретдін Кулечюз з Німеччини, історик Ікліл Курбан і письменниця Роза Курбан з Туреччини, політолог Зульфія Кадир, письменник Фанзман Батал, письменник Гусман Гумер з Татарстану, журналіст Карим Яушев з Башкирії.
Також обраний один заступник голови Міллі Меджлісу, ним став видний громадський діяч Фанк Тазієв.
Припускають, що в грудні на черговому засіданні Міллі Меджлісу буде прийняте звернення до світової громадськості про визнання незалежності Татарстану.
Татари просять по допомогу Україну і Європу. Вони вважають, що лідери європейських країн повинні підтримати прагнення приволзьких татар до власної державності.
«Ці країни повинні вчинити вплив на Російську Федерацію, яка систематично проводить репресії відносно неурядових організацій Татарстану», — заявив голова громадького центру Татарстану, політв'язень Рафіс Кашапов.
Заслуговує уваги і те, що неурядові організації Татарстану звернулися з проханням до Організації Об'єднаних Націй, щоб голодомор, організований Радянською владою у 1921–1922 роках проти приволзьких татар, був визнаний геноцидом.
За словами політолога Рамаза Сакварелідзе, всі чекали, що дії Росії бумерангом обернуться для неї самої, але важко було уявити, що це станеться так швидко. КАВКАЗ ЦЕНТР

Праз імглу перашкод

Білоруські повстанці. Кліп на песню маладога барду Андрэя Раманкевіча.

ОСТАННІ ІЗ АРМІЇ ЧУПРИНКИ

На місці останнього бою членів ОУН з органами НКВС 26 жовтня в лісі поблизу хутора Лози відбулося урочисте віче зі вшанування пам'яті героїв ОУН-УПА. Організатором заходу виступила Бережанська станиця НСОУ „Пласт”.
Священики УГКЦ, УПЦ та УАПЦ із сіл Божиків, Шумляни та міста Підгаєць відправили панахиду. В урочистостях взяли участь творчі колективи сіл Божиків, Волощина та Квіткове. У виконанні учнів та пластунів із Божиківської школи присутні мали змогу почути вірші та пісні на повстанську тематику. Звукопідсилюючу апаратуру для свята надано Бережанським представництвом ВАТ «Укртелеком».
Ведучі свята Бережанські пл. прих. Юля Пудлик та Назарій Здирко по завершені свята запросили всіх присутніх почастувати повстанським чаєм, який приготували скаути із с. Саранчуки. Своєю патріотичною імпрезою приємно здивували підгаєцькі пластуни під керівництвом Володимира Федорчука.
До присутніх звернулися перший заступник голови Бережанської районної державної адміністрації Володимир Петровський, депутат обласної ради, начальник головного управління з питань внутрішньої політики обласної державної адміністрації Володимир Ткач, голова політичної референтури Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. С.Бандери Іван Сута. В урочистостях також взяли участь начальник головного управління з питань туризму, сім’ї, молоді та спорту ОДА Володимир Гульовський, голова РДА Віктор Зінчук, голова районної ради Роман Висоцький із заступником Василем Пуківським, члени районних молодіжних громадських організацій НСОУ «Пласт» військово-патріотичного клубу «Легіонер», «Молода Україна» та ФСК «Навігатор», а також туристи із будинку творчості школярів на чолі зі своїм наставником Михайлом Слабодухом. Усі присутні на святі мали змогу відвідати показовий табір, який організували члени Бережанського «Пласту».
Місце останнього повстанського бою на території Бережанського району, як зазначив відповідальний за проведення заходу голова Бережанської СПС, ст. пл. прих. Микола Марущак, є по-героїчному унікальне. Тож кому, як не молодим патріотам, сьогодні потрібно ним опікуватися? Минулого року саме бережанські пластуни доклали максимум зусиль до того аби це місце мало належний вигляд. Литвинівськими лісниками ДП „Бережанське ЛМГ” за сприяння підгаєцької влади було встановлено дубовий хрест. Упродовж цілого року за цим місцем доглядали та впорядковували пластуни із Божикова.
Бій біля хутора Лози відбувся 14 квітня 1960 року. О 10-й ранку до лісу понаїхало багато військових. Як пригадувала Марія Пальчак, упівці того дня ніби передчували щось недобре. Але переслідувачів вони побачили надто пізно – коли їх уже оточили з усіх боків. Стрілянину чули всі навколишні села. Повстанці вирішили живими не здаватися. Остання куля за повстанським законом обірвала життя молодим Лицарям, останнім із армії Чупринки. Дружина Петра Марія Пальчак, важко поранена, вистрілила собі у скроню. Але куля застрягла в черепі, і рана виявилася несмертельною. Марія опритомніла у лікарні. В її палаті постійно чергували співробітники КДБ. Про смерть свого чоловіка Петра Пасічного та його товариша Олега Цетнарського жінка дізналася багато років потому. Слідчі їй брехали, що ті арештовані і дають проти неї покази. Однак Марія нікого не здала. Далі на неї чекали 5 місяців тортур у підземельному ізоляторі КҐБ у Тернополі та публічний суд, аби інші боялися. Воячку засудили до 5 років в’язниці та 10 – таборів. Після Мордовії, Марія повернулася в рідні Шумляни, де проживала в будинку своєї сестри. Померла у 1997 році.
Бережанщина завжди була центром національно-визвольної боротьби, про що свідчать численні стрілецькі й повстанські могили. Щиро сподіваємося, що до хреста на місці останнього бою УПА ніколи не заростатиме стежина палких послідовників та молодих націоналістів і в скорому майбутньому на цьому місці буде встановлено пантеон слави тим, кому ми з вами завдячуємо своїм життям.
Слава Україні! Героям слава! Олег ЗАХАРКІВ, м. Бережани, Тернопільська обл.

К годовщине Голодомора российские спецслужбы готовят дорогостоящую провокацию

21 ноября в Харькове состоится Международная научно-практическая конференция «Голод в СССР 30-х годов: исторические и политические оценки». Организаторами конференции являются Гуманитарный украино-российским совет, Украинский Форум, фонд «Историческая память», а также Федеральное архивное агентство РФ. Об этом сообщает Сетевой центр русского зарубежья.
На конференции будут обсуждаться темы:
1. Голод в СССР 30-х годов, его первопричины и география.
2. «Политические искажения исторической проблемы массового голода».
В конференции якобы примут участие «видные украинские, российские и зарубежные историки, ученые, политики и политологи».
Напомним, что последнее мероприятие на территории Украины вышеупомянутые структуры проводили 4 - 6 сентября 2008. Оно называлось «научно-практическая конференция «Украина-Россия: проблемные страницы общей истории», носило явно пропагандистский характер по отрицанию Голодомора и финансировалось Государственной программы РФ по оказанию помощи соотечественникам за рубежом.
Накануне сентябрьской акции заместитель главы секретариата президента Украины Андрей Кислинский заявил, что в Украине российские политические круги создают организационную базу для вмешательства в предвыборные кампании и «реванша политических сил и идей, которые проиграли» во время оранжевой революции».
«Данная программа связана с российской Службой внешней разведки», - отметил Кислинский.
«Таким образом, сегодня воспроизводится модель поддержки силам, которые работают на интересы Российской Федерации. В ближайшее время будет понятно, расширится ли круг таких традиционных апологетов интересов Москвы, как КПУ и ПСПУ, за счет Блока Юлии Тимошенко», - заявил Кислинский.
По его мнению, у БЮТ и его руководства есть возможность предоставлять услуги российским интересам на уровне правительственных решений. RUpor

Розвідка УНР — проти Голодомору

Галузевим державним архівом Служби зовнішньої розвідки України за результатами пошуку і дослідження документів історико-культурної спадщини нашої держави щойно розсекречено матеріали, які дають можливість відкрити ще одну, раніше невідому сторінку, стосовно Голодомору 1932—1933 років в Україні. Це окремі документи багатотомної архівної справи під назвою «Матеріали по УНР за 1932—1936 роки». У них детально відображено структуру, завдання, форми та методи діяльності, керівний склад спецслужби Державного центру Української Народної Республіки в екзилі, зокрема розвідки. Особливої уваги заслуговують згадування про намагання представників уенерівської розвідки добувати матеріали про голод в Україні, щоб донести цю інформацію до європейської громадськості і якимось чином вплинути на негативний розвиток подій на своїй батьківщині. І хоча знайдені та розсекречені документи й не дають цілісної картини, вони є ще одним підтвердженням цієї масштабної трагедії українського народу. А доля окремих патріотично налаштованих представників діаспори, які намагалися докопатися до істини і піддавалися за це переслідуванням з боку радянської тоталітарної системи, варта сьогодні глибокого вивчення, переосмислення й ушанування.
НА ЧОЛІ РОЗВІДКИ УНР
Пожовклі архівні сторінки рясніють оперативними зведеннями і повідомленнями про затримання представниками радянської контррозвідки кур’єрів, які направлялися з Польщі, Румунії та інших країн в Україну з розвідувальними завданнями, а також про впровадження радянських агентів та розвідників у закордонні емігрантські центри. У радянські часи, зазвичай, одні були негативними персонажами, шпигунами, інші — позитивними.
Сьогодні неупереджений погляд на ці питання змушує визнати, що не можна історію будь-яких тогочасних розвідувальних структур зображувати лише чорними або білими фарбами. Свідченням цьому може слугувати майже двадцятирічна історія уенерівської розвідки, яка увібрала в себе й романтично-утопічні плани, й наміри щодо повалення радянської влади та створення незалежної України, і трагічно-песимістичні реалії, пов’язані з необхідністю здійснювати свою діяльність на кошти іноземних спецслужб, погоджуватися на їхні правила гри, долати внутрішні суперечки й протиріччя.
У матеріалах архівної справи увага акцентується на тому, що після вбивства 1926 року головного отамана Симона Петлюри діяльність спецслужби УНР зазнала суттєвої реорганізації. Ключову позицію у ній зайняла друга секція, яка розробляла тактику і проводила розвідувальну й контррозвідувальну діяльність Державного центру УНР в екзилі. В аналітичному документі Іноземного відділу ДПУ УРСР «Про структуру, діяльність і характеристику керівного складу «Головного штабу УНР» детально подається організаційна структура та напрямки роботи цієї секції.
Вона складалася з розвідувального сектора під назвою «Наступ», який займався збиранням інформації про загальну ситуацію в Україні, підбором, навчанням і засиланням туди агентів, резидентів і кур’єрів. На контррозвідувальний сектор під назвою «Оборона» покладалося завдання забезпечення уенерівських організацій від проникнення «комуністичних агентів», а також проведення відповідної роботи в середовищі інших емігрантських організацій, особливо тих, які стояли на політичних позиціях, протилежних УНР. Третій сектор («Студії») займався аналітичною роботою, вивчаючи й узагальнюючи стан у сільському господарстві, промисловості, фінансовій, військовій сфері, партійних і радянських органах радянської України. Такий аналіз робився на підставі відкритих друкованих джерел і тих, які оперативним шляхом добувалися представниками першої секції. На основі цього готувалися доповіді керівництву Генерального штабу Військового міністерства ДЦ УНР, виготовлялися листівки та інша пропагандистська література, яка нелегально переправлялася до УРСР, розповсюджувалася серед української еміграції та на міжнародних форумах.
Особливо ефективно розвідка і контррозвідка діяли за часів керівництва нею генерал-хорунжого Всеволода ЗМІЄНКА (на фото) у 1928—1936 роках. Його ім’я згадується в багатьох архівних документах — і це не випадково. Ще за доби національно-визвольних змагань діяльність В. Змієнка як активного учасника протидії радянській владі стала приводом для внесення його 1924 року до переліку політичних злочинців, які розшукуються органами Державного політичного управління (ДПУ).
На постаті В. Змієнка варто зупинитися окремо, щоб стало зрозуміло, чому він так близько до серця сприймав усі негаразди, які відбувалися на батьківщині, особливо масштабний голод.
Всеволод Юхимович Змієнко народився в Одесі 16 жовтня 1886 року. Закінчив Київську старшинську школу і Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Першої світової війни брав участь у бойових діях у складі царської армії. За хоробрість нагороджений орденами Святої Анни, Святого Станіслава, Святого князя Володимира і Георгіївською зброєю. За часів Центральної ради і Директорії УНР перебував в українській армії на посадах начальника штабів 83-ї піхотної дивізії, Одеської гайдамацької дивізії, 1-ї дивізії січових стрільців, військового комісара Одеси, командувача групи військ Південно-Східного фронту та на багатьох інших. Працював у Генеральному штабі Армії УНР, де мав безпосередне відношення до розвідки.
З відступаючими частинами армії УНР опинився в Польщі, у таборі для інтернованих вояків. Згодом отримав листа від одного з вірних однополчан з рідної Одеси. Там у нього залишилася вся рідня, з якою він не встиг навіть попрощатися і від якої довго не мав жодної звістки, бо й вони не знали, де його шукати. Того листа він читав і перечитував з горем і розпачем в очах. Товариш писав, що в січні 1922 року від тифу померли його мати, дружина і майже всі родичі. Залишилось троє дітей — чотирирічна Галина, семирічний Олег і десятирічний Всеволод. В. Змієнко сам 1919 року перехворів на тиф і знав, що це таке.
Дітей взяла до себе на виховання рідна сестра дружини — Марія Дмитрівна Рябініна-Скляревська, чоловік якої упродовж 1918—1920 років служив на різних посадах в українській армії у званні генерала. Згодом вони віднайшли можливість переправити до нього доньку, та в останній момент не зробили цього. Змієнко тоді бідував, був у скруті, шукав роботу, пропонуючи себе то як журналіста, то як вчителя. Вони вирішили, що в таких умовах маленькій дівчинці буде важко жити. У таборі для інтернованих міста Олександрів-Куявський, в якому до того перебувало півтори тисячі вояків білогвардійського генерала Миколи Бредова, пізніше розмістилося дві з половиною тисячі козаків і майже тисяча старшин 6-ї Січової дивізії. Згодом табір поповнився козаками і старшинами 4-ї Київської дивізії Юрка Тютюнника та 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка. Й вони швидко відчули на собі тяжке таборове життя у переповнених приміщеннях, не пристосованих до зими.
Через деякий час його синів вдалося вивезти з Радянського Союзу за допомогою польських репатріантів. Вони змогли переконати радянських чиновників, що є родичами хлопчиків. Зустріч батька з синами була жаданою і хвилюючою, а потім почалися важкі будні, сповнені турботою про хліб насущний. Лише через деякий час В. Змієнко зміг вести більш-менш безбідне життя. Упродовж усього наступного часу, аж до своєї смерті в 1938 році, він всіляко намагався допомагати знедоленим співвітчизникам.
ІНФОРМАЦІЮ ДОБУВАЛИ ПО КРИХТАХ
З документів радянської розвідки випливає, що в 1932—1933 роках в уряді УНР уже знали про голод в Україні, але про його масштаби й причини інформації було недостатньо. У зв’язку з цим було поставлено завдання зі збирання якомога ширших відомостей про ситуацію в республіці. Потрібно було активізувати діяльність резидентур, забезпечити переправу кур’єрів на той бік кордону, а головне, — добути документальні свідчення про реальний стан справ. Це необхідно було для того, щоб привернути увагу світової громадськості до подій в Україні і в такий спосіб вплинути на вище партійне керівництво Радянського Союзу.
Одним із шляхів реалізації була участь розвідки УНР у підготовці до Всеукраїнського конгресу. У спецповідомленні Іноземного відділу ОДПУ СРСР від 25 вересня 1933 року «Про передбачуване скликання Всеукраїнського конгресу» зазначається: «Думка про скликання Всеукраїнського конгресу, висунута «Спілкою українських журналістів і письменників на чужині», продовжує посилено дебатуватися в колах української еміграції... Передбачається широке обговорення на конгресі питання про «голод» в Україні і організації допомоги голодуючим». У іншому документі читаємо про плани створення так званого Малого бюро швидкої інформації про Україну: «Для цього передбачається організація групи бойових кореспондентів із числа українців і поляків, які б легально й нелегально могли здійснювати поїздки в Україну».
Про те, що розвідка УНР використовувала як прикриття журналістів, свідчить витяг з іншого розсекреченого документа: «Змієнко одержав інструкцію: підготувати двох кандидатів-розвідників УНР, які повинні здійснити поїздку в СРСР у групі польських журналістів». Подібних поїздок іноземних журналістів упродовж 1932—1933 років вдалося здійснити небагато. Та після появи в англійській газеті «Манчестер гардіан» серії статей журналіста Малькольма Маггеріджа про голод в Україні було підписано постанову ЦК ВКП(б) від 23 лютого 1933 року «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів». Нею обмежувався доступ журналістів на певні території.
В умовах існування таких заборон і посиленого прикордонного й контррозвідувального режиму уенерівській розвідці доводилося шукати нові шляхи добування інформації про реальний стан справ в Україні. У розсекреченій довідці «Оперативна діяльність закордонних українських розвідувально-повстанських центрів» зі справи за 1933 рік зазначається: «У Змієнка Україна розбита на райони приблизно в межах старих повітів. До кожного району є шифр. У шифрованому вигляді описується наявність закладів, організацій громадського, кооперативного та ін. значення...». Судячи з наступного документа, вилученого радянськими органами держбезпеки, ймовірно, в одного з кур’єрів із-за кордону, уенерівською розвідкою були розроблені та розмножені відповідні питання. Відповіді на них заносилися у своєрідні паспорти районів. Документ називається «Чим цікавиться розвідка УНР». Ось деякі пункти з нього:
«1. З’ясувати, як проходять хлібозаготівлі, скільки береться з колгоспу й одноосібників, хто приймає хліб, де зсипається, які заходи вживаються до нездатчиків-одноосібників, хто видає квитанції на зданий хліб, за якою ціною такий приймається, процент невиконання хлібозаготівлі в 1932 році.
2. Про податки. Скільки платить колгосп і одноосібники.
3. Як проходить осіння посівна кампанія, скільки й чого посіяно колгоспом і одноосібниками, як підготовлений грунт до посіву.
4. Як пройшла збиральна кампанія, скільки обмолочено і ще належить обмолотити...
9. Про кооперацію. Ціни на товари та хліб...
13. Який хліб їдять у даний час колгоспники і одноосібники, доставити зразки такого.
14. З’ясувати, скільки померло від голоду, скільки опухло і є опухлих на сьогоднішній день.
16. Настрій населення у даний час, як ставляться українці до радвлади».
Якби до сьогоднішнього дня збереглися результати таких «соціологічних досліджень», це б дало можливість значно деталізувати тогочасну ситуацію в Україні. Але ці дані, очевидно, десь загубилися за кордоном. З іншого боку, якщо говорити про радянські архіви, то тогочасна практика і не передбачала зберігання якихось документів на підтвердження Голодомору. Навпаки, все робилося, щоб приховати правду. Тому на підставі архівних матеріалів, що дійшли до наших днів і зберігаються в Галузевому державному архіві СЗР України, можна говорити лише про окремі свідчення тодішньої політики партії на селі.
З документів випливає, що навіть загальну відкриту інформацію по Україні добувати було нелегко. Доходило до того, що направлені в конкретні райони уенерівські розвідники іноді навіть не могли потрапити в деякі населені пункти, які виявлялися заблокованими підрозділами міліції та ДПУ. Що там відбувалося, можна було лише здогадуватися. Почастішали і затримання агентів, яких не вдавалося ретельно навчити й підготувати до виконання завдань. Потрібно було шукати нових людей і нові, нестандартні шляхи проникнення на територію України.
Особливо важко стало працювати після процесу над членами «Спілки визволення України». До цього користувалися переважно письмовим зв’язком, шифрами і тайнописом. Кожен резидент мав задля цього свій рецепт виготовлення невидимих чорнил. Та довелося від такої форми зв’язку відмовлятися, оскільки для чекістів це вже не становило таємницю. Ставку почали робити на кур’єрів і на залучення до співпраці так званих поворотчан — тих українців-реемігрантів, які поверталися з різних причин в Україну.
СОЛОВЕЦЬКІ ВТІКАЧІ
Серед розсекречених документів є копії протоколів допиту Мамчія Григорія Матвійовича за 1932—1933 роки у рамках порушеної проти нього кримінальної справи органами ДПУ. Він був одним із тих, кого уенерівська розвідка намагалася використати для збирання інформації про обстановку в Україні. Г.Мамчій прибув до Варшави з Фінляндії разом з двома товаришами-українцями. Усі вони були втікачами з Соловецького табору. З ними зустрілися керівники уряду і розвідки УНР, детально розпитали про обставини засудження, перебування у таборі, втечу, надали необхідну матеріальну допомогу.
Григорій Мамчій про себе розповів, що був засуджений 1929 року до чотирьох років ув’язнення за якісь посадові злочини, але обвинувачення вважає надуманими. Сам він родом з села Христинівка, що на Черкащині. Там у нього лишилася сім’я. Що з ними, він не знає. Чув, що зараз голод у тих місцях. Хоч йому важко собі навіть уявити, щоб на селі, де така родюча земля та працьовиті люди, був голод. Під час однієї з бесід зазначив, що він разом із товаришами може надати свої послуги для проведення підпільної роботи.
Через деякий час їх відправили до табору для інтернованих у Каліші. Там представники розвідки УНР створили їм нормальні умови для проживання й почали спеціальну підготовку до засилання на радянську територію з розвідувальними завданнями. Після завершення підготовки Григорія направили в район дислокації Кам’янець-Подільського прикордонного загону. У липні 1932 року він без перешкод перейшов кордон і направився в бік Умані, де мав зібрати інформацію про обстановку в районі Умань—Черкаси—Мліїв і заразом таємно побачитися з сім’єю. З собою мав 1000 рублів, 2000 листівок, револьвер з набоями, підроблені документи і адресу для надсилання відомостей. Завчасно обумовлювалося, як випливає з протоколів допиту, що «про поганий врожай писати, що хороший, про погані настрої населення також писати навпаки, про хороший грунт і результати організації повстанських осередків писати, що після дощу ростуть гриби та ін.»
У Христинівці Г.Мамчій зустрічався зі своїми старими друзями та знайомими, яким міг довіритися. Про одну з таких зустрічей з односельчанином читаємо зізнання у протоколі допиту від 9 грудня 1932 року. Про становище на селі той «говорив у дуже похмурих фарбах, що селянство голодує, були навіть випадки смерті від голоду, податки і хлібозаготівлі непосильні і все це разом узяте створило таке становище, коли селянство майже відкрито висловлює ворожість до радвлади».
Зрештою, з інших матеріалів справи дізнаємося, що Григорій Мамчій був заарештований у селі Янове, коли прямував у бік Коростеня, а згодом його і ще двох осіб, які проходили по повстанській справі «Пришелець», було ліквідовано органами ДПУ. Так радянська тоталітарна система розправлялася з тими, хто намагався зібрати й передати через «залізну завісу» правдиву інформацію про голод в Україні.
Про його долю у Варшаві дізналися значно пізніше. В. Змієнко важко переживав кожну втрату своїх людей. Він цілком реально усвідомлював, що радянські підрозділи розвідки й контррозвідки у цьому протиборстві виглядали значно сильнішими, більш організованими і всеохопними. Знав він і те, що в роботі уенерівської розвідки є багато проблем і недоліків, не все йому подобалося в статусі спецслужби, її фінансуванні. Але він робив усе можливе, щоб за будь-яких обставин пріоритетними для розвідки УНР залишалися завдання, продиктовані потребами та інтересами української нації. Олександр СКРИПНИК, керівник прес-служби Служби зовнішньої розвідки України День

Визначено політиків, які найбільше дратують українців

Усі без винятку українські політики викликають роздратування у чверті мешканців великих міст України. Антирейтинг політиків укладено на основі опитування «Першої рейтингової системи» для КорреспонденТ.net. До першої п’ятірки антирейтингу, крім Президента, потрапили Прем’єр-міністр, два представники Партії регіонів (включно з її лідером) та міський голова Києва.
Очолив список політичних фігур, котрі найбільше дратують громадян, Віктор Ющенко. Чверть виборців заявили, що президент викликає у них роздратування. Друге місце посіла Юлія Тимошенко. Її показник – 17%. На третій сходинці антирейтингу опинився Віктор Янукович із 8%.
Усі інші політики суттєво відстали від трьох лідерів. Четвертим із показником 3% роздратованих громадян став ще один представник Партії регіонів Нестор Шуфрич. На п’ятій позиції мер Києва Леонід Черновецький – 2%.
Наступні місця в антирейтингу розподілилися між політиками, котрі набрали один або менше одного відсотка відповідей роздратованих громадян. 6% опитаних відповіли, що їх не дратує жодна з українських політичних фігур.
Варто зазначити, що запитання було відкритим, тобто респондентам не зачитували імен політиків. Вони самі називали тих політичних діячів, які їх дратують.
Усі політики, крім Юлії Тимошенко та Леоніда Черновецького, однаковою мірою дратують як жінок, так і чоловіків. Тим часом прем’єр-міністр і столичний мер значно частіше викликають роздратування у жінок. Натомість виборцям чоловічої статі частіше діють на нерви усі політики разом.
Примітно, що молоді виборці віком до 40 років значно менш роздратовані українськими політиками, ніж українці середнього віку чи літні громадяни.
Дослідження проводилося 18-21 жовтня 2008 року.
Тип дослідження: опитування населення методом телефонного інтерв’ю за місцем проживання респондентів.
Регіон: Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів.
Вибірка: 981 респондент віком 18+.
Статистична похибка не перевищує 3,2%. НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ