вівторок, 21 червня 2011 р.

Не треба танців над могилами

22 червня 1941 року почався німецько-радянський військовий конфлікт, в радянській історіографії відомий, як Велика Вітчизняна війна. Цим терміном радянські історики та низка істориків країн колишнього СССР окреслюють збройну боротьбу між СССР і Німеччиною упродовж 1941—1945 років у рамках Другої світової війни. Назва виникла за зразком російської «Вітчизняної війни» з французами 1812 року. Приставка «Велика» додана для підкреслення значущості цього конфлікту для СССР, масштабів та наслідків цього конфлікту для Європи. Велика Вітчизняна, стала «…наріжним націотворчим міфом СССР, що служив основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу» (Вікіпедія).


Згідно з цим міфом, СССР виступав, як оплот всього «прогресивного людства» у боротьбі з  фашизмом, а радянський солдат, перемігши Німеччину, приніс свободу Європі і всьому світу. Гарна історія, якщо звичайно забути про те, як все відбувалось насправді.


23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа-Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР. Радянсько-німецький договір розв'язав Гітлеру руки в його агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі.


17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, совєцтські війська перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні і Західній Білорусії. Розпочалася "визвольна місія" Червоної армії для захисту "єдинокровних братів" - українців і білорусів від нацистського поневолення, а фактично, реалізація таємного протоколу Ріббентропа-Молотова. СРСР, по суті, вступив у Другу світову війну на боці Німеччини і включився у поділ світу.


22 вересня у Брест-Литовську, на честь успішного завершення польської кампанії, відбувся парад радянських і німецьких військ. 28 вересня радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, був підтверджений новим договором - про дружбу і кордон. Стратегічним результатом падіння Польщі стало те, що у СССР і Німеччини З'ЯВИВСЯ СПІЛЬНИЙ КОРДОН. А 22 червня 1941 року Німеччина НЕСПОДІВАНО напала.


Початок війни показав, що солдати Червоної Армії, м'яко кажучи, не горять бажанням гинути за «таваріща Сталіна». 3,8 мільйонів полонених захопили німецькі війська на 1 вересня 1941 року. Німецьку армію зустрічали квітами в багатьох населених пунктах. Що там казати, навіть у Москві населення готувалося до зустрічі «визволителів». За свідченнями очевидців, в середині жовтня 1941року, в московських перукарнях вишикувались в черги робити зачіски москвички, а в натирачів паркету стало дуже багато роботи – хотіли гарними зустріти Вермахт. Але вермахт не прийшов, а з 20 жовтня 1941 року в Москві було оголошено стан облоги.


Дивуватись такій реакції населення не варто - про Голодомор, репресії написано немало. Відомо і про масові розстріли в’язнів НКВД влітку-восени 1941 року перед відступом радянських військ. Обвинувачувані в «контрреволюційній діяльності» розстрілювались зазвичай без судового розгляду. Найбільш масово таке відбувалось в ряді західних областей УССР, трохи менше в БССР, а також епізодично в Прибалтійських радянських республіках, які швидко зайняли німецькі війська. Також були випадки в РСФСР та Карело-Фінській ССР під час проривів німецьких військ.


В’язні НКВД в 1939-1941 роках в основному складали політичні активісти, релігійні діячі, представники інтелігенції, певні чиновники, воєнні та міліція, з пенсіонерами включно, активісти національних рухів, представники «буржуазії» і т.д. Загальна кількість жертв за приблизними оцінками 100000 чоловік, причому тільки в західній Україні більш ніж 10000 чоловік, в Вінниці біля 9000 чоловік.


Початковий період так званої «Великої Вітчизняної» показав ще й справжню ціну «сталінським маршалам і генералам», які в цілій низці випадків продемонстрували невміння керувати великими масами військ, відсутність ініціативи, абсолютну байдужість до долі простих червоноармійців. Результатом цього стали не тільки мільйони полонених, а й ціла низка «котлів», куди потрапляла Червона Армія і грандіозні людські втрати. Більше ніж 650 тисяч тільки полонених у «котлі» під Києвом і загибель цілого Південно-Західного фронту, Вяземська операція, коли тільки в двох котлах під Брянськом і Єльнею лише полоненими було втрачено більше 660 тисяч військовослужбовців. А ще - більш ніж 300 тисяч полонених під Смоленськом.
Це - втрати лише по "котлах"
 Після такого «вдалого початку» війни, перемога над Німеччиною видається просто чудом. Але вже відомі значною мірою і складові цього «чуда» - штрафні батальйони, «заградітєльниє отряди», штурми «в лоб» укріплених позицій, коли на артилерійські і кулеметні вогневі точки кидали ненавчених людей з однією гвинтівкою на трьох. Класикою став випадок, коли після війни зустрілись «сталінські маршали» і англо-американські генерали. Генерал Ейзенхауер запитав у Жукова, як Червона Армія проходила мінні поля, які були для американців суттєвою проблемою. Проста («як двері») відповідь «маршала пабєди» шокувала майбутнього американського Президента. Жуков сказав, що піхоту посилають на НЕ РОЗМІНОВАНІ мінні поля. При цьому «втрати – приблизно, як від артилерійського вогню». А після того, як піхота прокладе шлях своїми тілами через мінні поля, йдуть сапери для того, щоб розмінувати протитанкові міни. У Ейзенхауера, напевно, кашкет на голові піднявся від такої відповіді, а Жукову поставили в Москві пам'ятник. Сам Дуайт Ейзенхауер писав: «В американській армії за такий наказ солдати лінчували б командира».


Пройшли роки. Однак правду про Велику Вітчизняну Війну розповісти наступним поколінням стає нікому. Більшість свідків тих подій залишилась на полях битв. Точну кількість втрат СССР ми, напевно, так ніколи і не будемо знати, але й остання версія озвучена М. Горбачовим вражає – понад 27 мільйонів чоловік. Мій дід Микола, в честь якого назвали і мене - один з цих мільйонів. Жителі села, де я народився, які приймали участь у тій війні, розповіді яких я пам'ятаю, вже не з нами. Тому ніхто не заперечить брехливим міфам, що їх формує російське телебачення і проросійська п'ята колона в Україні. Формує для того, щоб використовувати в своїх брудних цинічних цілях. І відзначати 22 червня інакше, як день жалоби і скорботи, нікому з колишніх солдатів Великої Вітчизняної не прийшло б на думку.


Цей день відзначає проросійська «п'ята колона». Місцем шабашу вибрано місто Львів. Чому Львів? Напевно тому, що нащадки «воінов загрядотрядов», які можливо цілились у спину моєму діду і нащадки «воінов НКВД», які розстрілювали інтелігенцію Галичини підсвідомо відчувають, що причетні до злочинних дій своїх попередників. А злочинців, як відомо, тягне на місце злочину. Але тоді, їм доведеться до кінця своїх днів гасати по Україні, іншим державам колишнього СССР, країнах Східної Європи (якщо цих осіб туди раптом пустять). Адже злочини комуністичний режим скоював скрізь. Дехто з п'ятої колони надіється трохи покращити свої рейтинги, які добряче похитнулись. Марні сподівання.


Говорячи про можливі провокації у Львові 22 червня, не можна не згадати про нашу владу. Адже провокації з червоними прапорами почалася з закону «про знамена пабєди», який прийняла Верховна Рада України – законодавчий орган влади нашої держави. Янукович, Партія регіонів і КПУ сподіваються, що українці забудуть про податковий, пенсійний, житловий «кодекси», про інфляцію, про безробіття, про відсутність будь-яких перспектив на покращення життя. НЕ ЗАБУДУТЬ.


Наш «Великий Північний Сусід» сподівається, що створивши образ ворога з галичан і львів'ян зокрема він зуміє зупинити остаточний розпад Імперії, а може й відновити «союз братських народов». Марні сподівання. Навіть реалізувавши ці ганебні намагання, українців до імперій не заженеш. Ця ідея вичерпала себе ідеологічно, демографічно, економічно. Мине зовсім небагато часу – вичерпає себе і військово. Не потрібно імперіям заважати розвалюватись, тому не потрібно піддаватись на провокації. Багато речей в політиці вирішується через застосування сили. Але 22 червня у Львові - це не той випадок. «Дорогих гостей з півночі» і їх посіпак повинен зустріти осуд і презирство.


День 22 червня повинен стати днем скорботи за мільйонами загиблих на полях битв цієї війни, за мільйонами цивільних, які загинули під бомбами, снарядами і кулями, за мільйонами замучених в німецьких і більшовицьких концтаборах, за сотнями тисяч розстріляних «воїнами» НКВД і «заградотрядов». Український народ поніс у цій війні великі жертви, які ігнорувати неможливо. Але хай будуть прокляті ті, хто влаштовує «політичні танці» над могилами! І хай продовжується життя!

Микола Осіпчук




LELEKA NEWS 

Немає коментарів: