18 липня, об 11 годині, після літургії у Володимирському соборі, Синод УПЦ КП приймає рішення про поховання Патріарха на території собору святої Софії. Траурна процесія з тілом Патріарха вирушила вздовж бульвару Шевченка, щоб повернути на вул. Володимирську в напрямку Софійського майдану. Проте Володимирська була перекрита щільними рядами міліції, які ніяк не реагували на прохання церковних ієрархів та народних депутатів пропустити процесію. Тільки завдяки втручанню УНА-УНСО вдалося прорвати міліцейський ланцюг.
14 липня 1995 року на 70-му році життя, від четвертого інфаркту помирає Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир (в миру Романюк Василь Омелянович).
Похорон Святішого Патріарха Володимира був трагічним. Історія не знає такого знущання над похоронною процесією. Коли у Львові, за пів століття до описуваних подій, ховали Митрополита Української Греко-Католицької Церкви Шептицького, то на його похоронах були присутні навіть перші секретарі ЦК КПУ. В день похорон Патріарха Володимира у Києві “за старшого” залишили щойно призначеного віце-прем’єром з економічних питань Романа Шпека, який не міг вирішувати питання, що не входили до його компетенції. А питання полягало у виділенні місця під поховання такої визначної особистості. Священний Синод і Вища Церковна Рада УПЦ КП звернулися до Кабінету Міністрів України з проханням поховати Патріарха на території Видубицького монастиря і забезпечити супроводження траурної процесії до цього місця. Уряд не задовольнив прохання Церкви і запропонував місце на Байковому кладовищі, тим самим, демонструючи свою зневагу щодо Української Церкви і її вірних.
18 липня, об 11 годині, після літургії у Володимирському соборі, Синод УПЦ КП приймає рішення про поховання Патріарха на території собору святої Софії. Траурна процесія з тілом Патріарха вирушила вздовж бульвару Шевченка, щоб повернути на вул. Володимирську в напрямку Софійського майдану. Проте Володимирська була перекрита щільними рядами міліції, які ніяк не реагували на прохання церковних ієрархів та народних депутатів пропустити процесію. Тільки завдяки втручанню УНА-УНСО вдалося прорвати міліцейський ланцюг. При цьому працівники “Беркуту” використовували спецзасоби – сльозоточивий газ і гумові кийки. Підійшовши до стін св. Софії, учасники процесії побачили, що вхід до собору зачинений, а всередині повно міліції. В цей час народні депутати гарячково намагалися когось знайти з керівництва держави, щоб переконати в необхідності поховання Патріарха в соборі св. Софії, враховуючи його заслуги перед українським народом. Проте все було марно.
О 16 годині 30 хвилин учасники похоронної процесії: народні депутати, священики, члени УНА-УНСО розпочали копати яму на тротуарі, праворуч брами дзвіниці Софійського собору. Цього від них ніхто не чекав. Міліція була не готовою до такого повороту подій і чекала вказівок від свого керівництва, а те, в свою чергу, шукало виходи на керівників держави. Не відомо, хто дав наказ бити учасників похоронної процесії, але те, що такий наказ був наданий – це точно. У таких випадках міліція самостійно ніколи не приймає рішення.
О 19.20, коли робота по копанню могили була завершена, перший заступник начальника ГУ МВС в м. Києві В. Будніков дає розпорядження загонам “Беркуту” розігнати процесію. Хтось скомандував: “Натовп бити – унсовців калічити!” Відчинилась брама дзвіниці і з неї вискочило кілька сот розлючених “беркутівців”. Деякий час стрільці УНСО разом зі священиками своїми тілами стримували натиск “Беркуту”, поки інші намагалися засипати землею могилу. За короткий період площа була заповнена міліцією, яка добивала лежачих, шматувала українські державні прапори. Дісталося і народним депутатам. Внаслідок злочинних дій міліції багато людей отримали серйозні травми.
Близько 22 години працівники міліції зняли кордон навколо могили. Учасники похорону засипали її землею і відслужили молебень. Неподалік від майдану в приміщенні Шевченківського РУВС, працівники міліції цілу ніч катували унсовців, затриманих під час побоїща.
В кінці травня 1996 року прокуратурою м. Києва було закінчено розслідування кримінальної справи про події 18 липня 1995 року. В результаті розслідування слідство дійшло висновку, що В. Будніков “діяв в рамках наданих йому повноважень” і “його дії не містять ознак посадового злочину”, а “тілесні ушкодження, що отримали учасники похорону внаслідок сутичок з працівниками міліції, не є результатом умислу останніх, оскільки їх дії були спрямовані не на заподіяння ушкоджень, а на запобігання порушення закону і захист свого здоров’я. При таких обставинах у відповідності зі ст.6 п.2 КПК України прокуратура закрила кримінальну справу.”
Винних у побитті людей до сих пір “не знайдено”, хоч вони є і чудово себе почувають. Рано чи пізно все стане відомо, і винні понесуть заслужене покарання. А справжньою причиною побиття віруючих була спроба ліквідувати Українську Православну Церкву Київського Патріархату, яка становила загрозу існуванню УПЦ Московського Патріархату. Недаремно, коментуючи журналістам трагедію, що сталася на Софійському майдані, митрополит Смоленський Кирил (Гундяєв) заявив, що “причиною побиття людей був розкол у Церкві”. Російський митрополит, “нічтоже сумяшеся”, перекладає вину на віруючих УПЦ КП, на прихильників, незалежної від Москви, національної Церкви. Проте позиції УПЦ КП в суспільстві значно зросли. Зріс і авторитет УНА-УНСО.
Події 18 липня засвідчили, що українська влада, як була, так і залишилась залежною від Москви. А єдина політична сила, здатна протистояти режимові – УНА-УНСО.
УНА-УНСО
Немає коментарів:
Дописати коментар