пʼятниця, 19 серпня 2011 р.

Равнєніє на трибуну


Ліна КОСТЕНКО, газета ДЕНЬ
ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата — повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?!
Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад.
Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, — то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі.
Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.
Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони, — теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя.
Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.
Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.
Так що, мабуть, це було слушне рішення — скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми — ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть.
Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки.
Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму.
Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами.
Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів.
Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників.
Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.
Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!» Слідом — кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!»
У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе.
Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі.
І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі — оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.
Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиѓзаѓ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер — собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі.
Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп «Беркути» і «Грифони», обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту.
За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів.
Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою.
Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»
Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць.
Країною проходить всеукраїнська акція «Україна — 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями.
Неважко здогадатися, якими


МАЛЕНЬКА ПАРТІЯ СНАЙПЕРІВ



Немає коментарів: