Фінська або зимова війна точилася 69 років тому, з 30 листопада 1939 і до 13 березня 1940 року. Ця незнаменита у світовій історії складова Другої світової війни продемонструвала, з одного боку, агресивну шаленість Червоної армії, а з іншого боку – свою здатність перемагати тільки за умов багаторазової чисельної і технічної переваги.
Офіційно Совєтський Союз із Фінляндією не воював. Він допомагав маріонетковому уряду так званої “Фінляндської демократичної республіки” на чолі з комінтернівцем Отто Куусиненом у боротьбі з “білофінами” (тобто всіма тими, хто волів незалежності і демократії для своєї країни).
Зимова війна стала страшною і кривавою. Уже на початку бойових дій, які складалися для совєтських військ невдало, у складі Червоної армії було чимало вояків з України. Були задіяні і цілі з‘єднання. Так, на фронт з Київської військової округи була перекинута уславлена в комуністичній міфології 44-а щорсівська (за офіційною назвою – Київська) дивізія. Про неї й піде сьогодні мова.
Дивізія була створена восени 1918 року. Вона брала активну участь у боях проти військ Української Народної Республіки, російської Білої армії та поляків. Одним із її перших командирів був Микола Щорс.
У другій половині 1930-х років вона була практично повністю укомплектована особовим складом і технікою; дивізія брала участь у т. зв. “визвольному поході” на Західну Україну восени 1939 року.
Оснащення цієї стрілецької дивізії розвіює міф про те, що, мовляв, Червона армія увійшла у Другу світову війну технічно відсталою.
Отже, на фінський фронт дивізія прибула, маючи, зокрема: півтори сотні радіостанцій, понад півтисячі автомобілів, 44 танки, понад 100 тракторів, півсотні мотоциклів. Підкреслюємо, це стрілецька, а не механізована дивізія.
А от одягу для дій в умовах суворої зими дивізія не одержала. Валянки дали тільки командирам і деяким підрозділам. Частина бійців була перекинута автотранспортом. Інші змушені були йти пішки 245 кілометрів від станції Кем до лінії фронту у благеньких шинелях і брезентових чоботях.
Наслідок: по дорозі до фронту обморозилися 10% особового складу дивізії. З 20-х чисел грудня, коли дивізія розпочала бойові дії, практично припинилося постачання її продовольством. Отож бійці стали напівголодними, а потім – і просто голодними.
Як відомо, маршал Жуков, якому й сьогодні, на жаль, ставлять пам’ятники був автором “відомої” директиви, що нема сенсу спеціально розміновувати мінні поля перед наступом, адже однаково втрати будуть, бо ж супротивник не очікує наступу червоних по мінному полю.
Це був лише один з проявів “копійчаної” вартості людського життя і вартості того, що радянські полководці вміли перемагати, як правило, лише поклавши гори трупів.
Першого січня 1940 року фіни атакували один із полків 44-ї дивізії і наступного дня оточили його. Були перерізані комунікації й інших частин. Ударна група, яка намагалася прорватися до оточених, була відрізана він інших підрозділів дивізії.
Один з батальйонів, котрий кілька днів не одержував їжі, самовільно залишив позиції. 4 січня дивізія виявилася розділеною на кілька частин. Командувач 9-ю армією, до якої входила 44-а дивізія, Чуйков (майбутній герой Сталінграду) просив у Москви дозволу дивізії відступити.
Цей дозвіл Москва дала тільки пізно ввечері 6 січня. Наступного дня почався навіть не відхід, а стихійна втеча частин дивізії. За словами фінського генерала Сиіласвуо, “ліс був повен утікачів...” Багато хто з червоноармійців та командирів замерз під час відступу – адже лютував буран.
Поранені були кинуті напризволяще. В результаті фіни захопили 97 гармат, 160 автомобілів, 37 танків, 280 кулеметів, кілька тисяч гвинтівок; уся ця зброя була невдовзі використана в боях проти Червоної армії.
Чому ж фінські війська, які не мали жодного танка, в кілька разів менше гармат і кулеметів, змогли вщент розгромити 44-у дивізію? Свою роль зіграли, звісна річ, і недолугість кремлівських стратегів, і вкрай незадовільне постачання військ.
Але головне полягало в іншому, вважає історик Владислав Гриневич. Йому слово.
«Можна назвати морально-політичний стан особового складу цієї дивізії, адже попри чисельні офіційні мітинги в підтримку СРСР в цій війні, що проводилися по всій Україні, на яких лунали заклики “розчавити як кузьку біло-фінську гадину”, – говорить Владислав Гриневич. – Радянсько-фінська війна посприяла поглибленню кризи довіри до сталінського керівництва і посилила незадоволення зовнішньою і внутрішньою політикою.
“ Червона армія знищує цілу державу, розгромлює міста, населені пункти, позбавляє цивільне населення житла і лишає голодними. Те ж саме і виходить у нас. Наші родини ходять дворами і жебракують. Ще трохи пожебракуємо і всі станемо жебраками”, - говорили бійці однієї з радянських дивізій.
“Обіцяли визволити фінський народ з-під гніту капіталізму, - відзначав червоноармієць Кондратюк, - а при бомбардуванні знищили мирних мешканців, як тепер буде дивитися фінський народ на СРСР?”
Доволі виразно можна було почути і вояків 44-ої дивізії. Останні, так, як і інші, не могли второпати навіщо взагалі ця війна ведеться. “Радянський Союз, мовляв, за визволення фінського Союзу, - розмірковував один червоноармієць, - воюємо десятками тисяч, народ гине та ще стільки ж загине, та навіщо нам це треба? Хліба, м’яса, цукру нема, створюються великі черги, ціни зростають – ось до чого дожили. Україна найбільш хліборобна республіка, а сидить без хліба”.
Під час радянсько-фінляндської війни тема голодомору, колгоспів набрала в військах дещо нового звучання. Бійці висловлювали упевненість у тому, що, мовляв, фінський народ тому так уперто чинив супротив Червоній армії, що добре знав про ті муки, які перенесли селяни СРСР під час колективізації.
Нарікали українці на падіння внаслідок війни рівня життя Радянського Союзу, звинувачуючи у цьому більшовицьку партію і радянську владу.
Так червоноармійці Сидоренко, Крашевський і Дуденко 41-ого запасного окремого стрілецького батальйону, що перекидався залізницею до театру воєнних дій у січні 1940 року ділилися такими думками: “Партія докеру валувалася, що нема в країні ані хліба, ані м’яса і навіть сірників. В Польщі раніше краще жили, ніж після визволення радянською владою. Західні українці скинули ярмо, а хомута натягли. Партія кинула гасла: “Геть війну”, а сама воює за чужі землі”.
“Я не знаю за що ми воюємо?, - запитував червоноармієць цього ж батальйону Черняк, - при радянській владі я жив погано, а тих, кого ми визволяємо жили краще, навіщо ж їх визволяти?” “Дома з голоду мруть, а ми йдемо захищати когось і навіщо?” – обурився його однополчанин Мельник. “Нас женуть на убой, нам не треба захищати радянську владу”, - заявив червоноармієць Кожух.
В цій самій частині, крім виявлених НКВС антирадянських висловлювань були також зафіксовані погрози командирам. 100 чоловік втекли з ешелону по дорозі на фронт. Такі ж настрої панували і в 44-ій дивізії під час переїзду з Польщі до Фінляндії, точніше, з Тернополя десь близько 100 чоловік також дезертирувало дорогою.
Негаразди з рівнем дисципліни в радянських військах і небажання воювати за незрозумілі цілі свідчило те, що по наказах Наркомату оборони і внутрішніх справ від 24 січня 1940 року за 5 діючими на фронті радянськими арміями було розміщувано 27 контрольно-загороджувальних загонів НКВС по 100 чоловік у кожному.
А з майже 1800 військовослужбовців засуджено у цей період військовим трибуналом приблизно 40% складали дезертири. Чималу частку було засуджено за антирадянські висловлювання».
Після цього командир дивізії Виноградов, начальник політвідділу Пахоменко і начштабу Волков були розстріляні як “зрадники батьківщини”, а дивізія до кінця війни вже не вела активних дій.
За два роки перед цим Виноградов командував батальйоном. Маємо типового висуванця 1937 року, який не маючи належної підготовки і освіти мусив посісти місце вище розстріляного командного складу, не гіршого і не кращого за інших радянських командирів. Та й бійці у нього були типові українці на війні за чужу для них, як ми чуємо з реплік, в оперзведеннях НКВС радянську імперію.
Владислав Гриневич: «Тільки за період з 1 по 7 січня 1940 року різні ступені втрат складали біля 34% особового складу, тобто біля 5 тисяч чоловік. В тому числі убитими понад 1000, 1400 пораненими, обмороженими і 2500 зниклими безвісти.
Більшість зниклих без вісти потрапила до фінського полону. Саме у фінському полоні з бійців українців створювалися різними емігрантськими організаціями, які діяли на Заході так звані групи українського фольклору, хори.
До них приїздили такі видатні діячі української еміграції, як, скажімо, колишній міністр закордонних справ Шульгін. На пробудження національної свідомості полонених українців була спрямована широка культурно-освітницька робота, яку проводили українські націоналісти в таборах.
Уже після війни за домовленістю з Фінляндією радянські військовополонені за виключенням близько 200 чоловік, які відмовилися повернутися на батьківщину, були передані радянській стороні.
777 з них були визнані такими, які себе скомпрометували та здебільшого були засуджені на різні строки ув’язнення, а 232 з них розстріляно. Решта, майже 4500 чоловік, на яких не було знайдено матеріалів для притягнення до суду, як підозрілих осіб було відправлено до концтаборів».
Якщо про Велику Вітчизняну в офіційній радянській міфології говорять, як про війну оборонну, війну визвольну, мабуть, так і сприймала її більшість бійців і учасників, то її прелюдія незнаменита радянсько-фінська війна мала виразно загарбницький характер.
Радянський Союз розпочав її, маючи завдання мінімум – відсунути кордон від Ленінграду – завдання максимум, якщо вдасться, то повалити демократичний лад в державі і посадити маріонетково-комінтернівський уряд.
Завдання мінімум ціною величезних втрат виконали: радянським став Виборг. Завдання максимум так і лишилося невиконаним, а до незліченного мартирологу українських жертв ХХ ст. вигиблих від голодоморів, розстріляних, безглуздо покладених у різних війнах, належать і забуті майже всіма долі бійців 44-ої стрілецької Київської дивізії, яка загинула взимку в боях, а донизувалася потім НКВСом, коли з частини її бійців, яка повернулася, кожен двадцятий одразу отримав вирок розстрілом.
Доля цієї дивізії стала своєрідним попередженням про майбутній 1941 рік – попередженням, до якого в радянському командуванні так і ніхто не прислухався. Політарена
Немає коментарів:
Дописати коментар