середу, 4 лютого 2009 р.

Вечір пам`яті Анатолія Лупиноса.

5 лютого 2009 року о 18-00 за адресою м. Київ, вул. Ярославів вал, 9 відбудеться вечір пам`яті Анатолія Лупиноса.
Запрошуємо друзів згадати добрим словом Дядю Толю.



Змалювати постать Лупиноса настільки легко, як і визначити силу впливу місячного сяйва на ріст телеграфічних стовпів на території, скажімо, Броварського району. Невмотивованість, а швидше, незрозумілість багатьох вчинків пана Анатолія була й досі лишається причиною несприйняття його деким.
Змалювати постать Лупиноса настільки легко, як і визначити силу впливу місячного сяйва на ріст телеграфічних стовпів на території, скажімо, Броварського району. Невмотивованість, а швидше, незрозумілість багатьох вчинків пана Анатолія була й досі лишається причиною несприйняття його деким. Та це давня українська традиція. Чубаті селяни то здавали полякам козацьких ватажків, то скопом виловлювали поодиноких запорізьких козаків по плавнях Петра1. Лупиносу щастило в житті. Доля була поблажлива до нього, посилаючи важкі випробування та б`ючи іноді так, що інший би не витримав і сотої частки. Та він був одним з небагатьох обраних – для боротьби, в якій йому судилося загартуватися і перемогти. Йому щастило на друзів і ворогів. І мав він їх безліч – кагебістське та міліцейське начальство, «воров в законе», політв`язнів – майбутніх лідерів національно-визвольних рухів СРСР, різноманітних «авторитетів». Він сам був авторитетом. В розмові з одним банкіром Дядя Толя, нещадно смалячи одну цигарку за одною, сказав: «До мене, молодого хлопця, щоб поговорити, прилітали на «зону» генерали КДБ – Едік Шеварнадзе та Гейдар Алієв, а з Гамсахудрія та Ельчібеєм я сидів». Зустрівся він з ними вже через двадцятиліття – в 90х, коли ті вже були президентами своїх держав. Пощастило Анатолію вже тоді, коли комендант Аджеро-Судженського табору допоміг втекти його батькам, пожалівши ще зовсім малу дитину, старшу сестру Анатолія. На Донбасі, куди пробралася родина, 20 вересня 1937 року, в селі Новоолександрівка Червоноармійського районуДонецької області і ародився майбутній бунтар. З початком війни батьки зібралися на рідну Черкащину, і до рідної домівки, за браком транспорту, чотирирічний Толік добирається верхи на коровах. У 1954 році закінчує середню школу в м. Монастирищі і вступає на механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Та в жовтні 1965го, під час поїздки на Кавказ, Антаолія заарештовують. Вирок – 6 років таборів, у яких вистачало буйного елементу – бандерівців, власовців, «лісових братів» з Прибалтики, офіцерів ГРУ та інших бойових офіцерів, що їх Сталін пачками засилав до різних ЛАГів і які часто спільно з бандерівцями піднімали повстання. Але саме двадцятирічного Лупиноса бувалі вояки обрали головою страйкового комітету політтабору Ь 7 Дубровлаг у Мордовії. Та страйк придушили танками, а його голову при цьому сильно покалічили. Лупинос отримує 10 років «критої» - тобто тюремної камери. Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та в спецтаборі особливого суворого режиму Ь 10. Пережив кілька голодівок протесту з примусовим годуванням. Під час перебування у Володимирській «критій» отримав параліч ніг, та все ж, після двох років лікування, звільнившись у 1968му році, докладаючи нелюдських зусиль починає пересуватися на милицях і вступає на економічний факультет Української сільськогосподарської академії. З милиць – на кувіньку, далі - своїми ногами. Та навчання було недовгим. 22 травня 1971 року, на сходці біля пам»ятника Шевченку, Лупиніс читає свого вірша «я бачив, як безчестили Матір» і йде на другий строк, цей раз по спецлікарнях. На небі таки є Бог. Лікарі жаліли дивного пацієнта, намагалися сильно не заколювати, і той довго не затримувався на одному місці. Головлікар однієї з найстрашніших психушек пообіцяла обламати, нарешті, Лупиносу роги. По прибутті Анатолій за звичкою почав писати у всі інстанції про чисельні порушення, і з властивим йому гумором сповістив, між іншим, що головний лікар живе статевим життям зі своїми паціентами. Лікарню замучили комісіями та перевірками, а головлікар через дев»ять місяців звільнилась з роботи народивши сина. Якось ми запитали Дядю Толю про одного його бізнесмена, на що той відповів коротко: «Це мій син. Незаконнонароджений.», але на запитання, чи цей синок, часом, не дитя тієї лікарки, лише мовчки посміхнувся. Та Верховний Суддя буває і жорстоким. Свою лепту у другу ходку внесла однокурсниця Лупиноса, яка «стучала» на нього в КДБ, і до якої, на своє горе, він був небайдужий. Наврядчи Анатолію було легше сидіти, знаючи, що все наступне навчання її оточує повна мовчанка з боку однокурсників. Ледве не збожеволівши, з радістю отримавши направлення на роботу, нещасна приїжджає в невеличке містечко, де мешкає якась лупиносова рідня. І тотальна мовчанка триває.

Поспішне одруження з алкоголіком і виїзд у Сибір, де щоденні побої, навряд чи можна назвати порятунком. Не доведи Господи, такої страшної кари за зраду. Коли на закаті «пєрєстройки» Лупиноса по-звірячому побили, він відлежувався у майстернях черкаських художників, хоча для тих це було досить небезпечно. Цей епізод життя пана Анатолія маловідомий, і рятівникі ще обов`язково дочекаються своїх «дослідників». Його обколотого звільнили додихати, не розуміючи, що випускають джина з пляшки. «Зелений світ», «Меморіал». Народний Рух, незалежні профспілки, Українське Православ`я, Спілка офіцерів України, інші організації нарешті УНА-УНСО постали завдяки невсипущій енергії Анатолія Лупиноса. Та він належить не тілтки їм. Швидше усім нам. Україні. Лупиніс повертає на Україну під час розвалу Союзу сотні солдат та офіцерів, наших земляків, витягує їх із полум»я війни з «гаряччих точок» СНД. Напевно, мало хто з них вже пам`ятає, кому завдячувати порятунком. Таки справді «добро наказуемо», хоча Лупиніс ніколи не думав про вдячність чи винагороду. Метляючи бородою, часом тягнучи паралізовану колись ногу, метається він по планеті. Подзвонивши із Вільнюса, що їде в Баку, повідомляє із Штатів, що добрався туди з Анкари, заскочивши по дорозі у Варшаву та Душанбе. І це при повній відсутності будь-яких документів. Прямо як отець Фьодор: «Как он туда залез, чем питается, неизвестно». Лише раз був із посвідченням Комітету соціального захисту військовослужбовців при Кабінеті Міністрів України, коли вивозив з-під бомбардувань чеченських дітей. Наявність документів і стала, на думку Лупиноса, приводом для його затримання працівниками ФСБ Росії. Жартував: «Вирішили – якщо є документ, значить ссучився, «пошол на сотрудничество с режимом». Після чисельних протестів, у тому числі і президентів закавказьких держав, та ноти МЗС України, був звільнений із фільтраційного табору, хоча, я підозрюю, що хавдяки тому, що дістав своїми (вибачте, дуже хочеться написать «базарами») розмовами. У Корчинського, незважаючина його надмірний цинізм і пихате ставлення до нормальних людей, є влучні рядки про Дядю Толю: «Його можна було викинути з літака в будь-якій незнайомій країні без грошей та документів і за два дні зустріти в кабінетах міністрів та президентів. Знаходилося все: машини, квартири, «вікна» на кордонах, ефірний час на телебаченні. Через тиждень його вже знали всі і він знав усіх. Він миттєво орієнтувався в ситуації і вже сам пояснював її аборигенам, навчав і розводив із неймовірним апломбом». Під час перших переговорів із Джохаром Дудаєвим Лупиніс говорив дві з половиною години, дозволивши йому репліки аж на п`ятнадцять хвилин. Іще з Корчинського: «Харчувався кавою і сигаретним димом. За три дні перетворював новий костюм на ганчірку». Для розмови Лупиноса із президентом Вірменії, після розшуків по всій країні, знайшли розкішну сктерку зеленого плюшу. Підпалюючи цигарку одна від одної Дядя Толя залишив на раритеті сорок дірок від недопалків. Міг випити за день банку кави і ми його чи несиломіць примушували їсти.

Стригли. Насильно вдягнений новий костюм перетворював в одежу перших апостолів – рубище. Та Корчинський вже далеко від політичної боротьби, і Лупиноса судити Богові і нам, його землякам. А по Кавказу вже ходять легенди про «Білого Діда» та «Українського Аксакала». Не тримався хвилі, але був справжнім батьком чотирьом названим дітям від тендітної жіночки, яка після того страшного побиття прийняла його, вигнавши чоловіка-п`яничку. Та двом синам, які народилися, коли йому було за п`ятдесят. Правду пишуть козацькі літописи, що запорізькі козаки, які не загинули в бою до 55 років ішли у свої монастирі або у Велику Україну, одружуючись з молодими дівчатами, наживали з ними дітей, ще й колисали онучат. І нині по українській землі бігають дві Лупиносові копії разючої схожості. Коли пана Анатолія влітку 91го, під час ГКЧП, в ччерговий раз затримали, його дружина із малим сином на руках подалася до Києва визволяти чоловіка. Начальник одного з райвідділів внутрішніх справ, який до того їх і в очі не бачив, випадково йшов назустріч. І враз зупинився навпроти, як вкопаний, і ствердно промовив: «Це Лупиносів син».Якби ж то наше суспільство таке структуризоване і традиціоналістське, як індійське. Козак-характерник і філософ Анатолій Лупиніс – це український Джавахарлал Неру; побільше б Україні Лупиносів! Але його самого уже не вернеш. Вісім смертельних хвороб раптово зламали залізну волю та безмежну жагу життя і боротьби. Якісь одномірні високі чини, якими багата поки ще наша Держава, вперто не давали дозволу поховати на Байковому цвинтарі. УНА-УНСО – «Лупиносові діти» - заявила, що принесе і поставить домовину біля приміщення Київради. І тоді Олександр Омельченко наполіг, щоби Лупиноса поховали таки на Байковому. Повторення похорону Патріарха Володимира 1995 року не відбулося, і вічний бунтар знайшов спочинок неподалік від своїх побратимів Стуса, Тихого, Литвина, наших молодих хлопців, що загинули в Грузії. Він обажався, коли його називали дідом, говорив: «Мені 19, як тоді, коли вперше пов`язали». Таким, дев`ятнадцятирічним, він і пішов у вічність. Ми вважаємо, що синів пана Анатолія – Іванка та Миколу, чекає доля українського офіцера. І тоді Ольга, дружина Лупиноса, сказала: «Хлопці, не хвилюйтеся, я вирощу своїх синів Лупиносами». Впевнений – так і буде. Вони будуть достойні пам»яті свого батька. Того, хто дуже багато зробив для утвердження авторитету України у світі, хто спалахнув і згорів, як протуберанець. Неофіційного посла України. Козака і християнина Дядю Толю. Пана Анатолія. Анатолія Лупиноса.

Руслан Зайченко. УНА-УНСО

Немає коментарів:

Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича