Загроза «тероризму»

Вибухи в Макіївці, масштабна реакція на них влади і політиків, а також посилена увага ЗМІ стали черговим етапом творення нової інформаційної реальності

В Україні вперше за понад шість років знову лунає слово «тероризм». Влада демонстративно шукає винних – МВС навіть поширило прикмети двох підозрюваних. Юлія Тимошенко в день, коли пролунали вибухи, заявила, що це «нагадує їй технології»; шеф СБУ Валерій Хорошковський відповів, що порівняння вибухів із технологіями «вражають цинізмом».

Багатоголосне обговорення у ЗМІ, жонглювання словом «тероризм» не додають спокою. Особливо на тлі істерії, розгорнутої щодо підриву пам’ятника Сталіну в Запоріжжі, й повідомлень, які виникають час від часу, про те, що в регіональні офіси Партії регіонів хтось намагався кинути пляшки із запальною сумішшю. Щоправда, після скандалу з невиплатою регіоналами «мітингувальникам» у Києві «добових» повідомлення про «напади на офіси ПР» набувають додаткової пікантності.

У зв’язку з цим виникає два дуже серйозних питання.

Якщо справді вибухи – це справа рук терористів (хай навіть дилетантів), то чим тоді займаються правоохоронці? СБУ з її Антитерористичним центром, повсякчасними заявами про професіоналізм і неабиякими повноваженнями, виходить, займалась явно не своїми прямими обов’язками? Звісно, проводити «бесіди» з науковцями чи студентами безпечніше, але тоді є ризик не помітити справжньої небезпеки. МВС, яке виганяє сотні бійців спецпідрозділів під час акцій опонентів влади, виходить, лише пливе за течією, не маючи змоги захистити порядок і безпеку? У чому тоді полягає «стабільність», яку приніс новий режим? За п’ять помаранчевих років, які клянуть можновладці, вибухів на вулицях не було. Якщо справді влада вірить у те, що підрив пам’ятника Сталіну – це тероризм, чому не вжито додаткових заходів із запобігання йому? Зрештою, якщо за вибухами стоять якісь одинаки, може, навіть не зовсім адекватні (таких справді важко відстежити будь-яким спецслужбам), чи не свідчить це про ставлення людей до влади? Причому в осередку її могутності, у рідному регіоні? Якщо таким є розчарування по-донецьки, можновладцям слід терміново щось кардинально міняти у своїй програмі «покращення життя вже сьогодні».

Але якщо за вибухами справді стоять «технології», таких «технологів» треба чимшвидше знешкодити. Якщо вибухи в Макіївці – це віхи певного плану, реалізація якого почалась у Запоріжжі, його елементами є повідомлення про напади на офіси ПР, підготовкою до кульмінації – Макіївка, а кульмінація, не дай Боже, передбачає жертви й «закручування гайок», то автори такого сценарію працюють не тільки проти України, а й проти її влади. Пожорсткішання режиму в країні (не кажучи вже про надзвичайний стан) світове співтовариство однозначно сприйме як відмову українського керівництва від цивілізованої політики.

Наслідки такого рішення вже відчув на собі Аляксандр Лукашенка: його дії проти опозиції (які важко пояснити навіть із цинічного політтехнологічного погляду: арешти опозиціонерів жодним чином не зміцнили владу Бацьки) перекреслили кропітку роботу останніх років щодо виборсування з-під контролюючої руки Росії. Віднині шлях один – у фарватері старшого брата. Білорусь ішла до цього довго, віддаючи контроль Росії над стратегічними підприємствами й поступаючись економічним суверенітетом у межах нерівноправних наддержавних інституцій. В останні роки поведінка білоруського керівництва почала набувати ознак прозріння – після того як російська сторона мимохідь знехтувала його економічними інтересами. Однак нині можливості для маневру втрачено.
Українська влада – незалежно від політичного кольору – об’єктивно не зацікавлена в такому розвитку подій. Наша економіка залишається життєздатною (незважаючи на кризу), суспільство самодостатнє й переконане в самоцінності незалежності (хай навіть різні суспільні групи вкладають у це поняття дещо різне наповнення). Це справжня основа для сили й могутності держави. Роль влади – спертися на цю основу й розвивати потенціал країни. Такий шлях важкий, вимагає неабиякого хисту. Особливо якщо на виборах здобуто підтримку лише третини громадян, а нині ця підтримка зменшується. Однак саме він дає змогу продемонструвати справжню силу й залишитися в історії позитивним прикладом. Як писав батько прикладної політології Макіавеллі, завжди краще спиратися на своїх, ніж залежати від ласки найманців. У зв’язку з цими питаннями виникає амбітне завдання для ЗМІ, які займаються журналістськими розслідуваннями. Виявлення та опублікування фактів, які стоять за раптовим «сплеском тероризму», здатне остудити багато голів. Ті ж, хто штовхає владу на нібито легшу дорогу «закручування гайок» і «примучування» країни до покори, насправді дбають не про її інтереси. Вони послаблюють державу, позбавляють її зовнішньополітичного та економічного маневру, різко звужують альтернативи для прийняття рішень. Такий сценарій вигідний тільки зовнішнім силам, які бачать Україну придатком для реалізації власних планів та інтересів. Можливості нашої країни, її громадяни, представники влади для таких зовнішніх гравців – лише ресурс. А бути ресурсом невигідно й небезпечно. Тому хочеться сподіватися, що влада не зробить помилки, на яку її штовхають.

Український тиждень