ВОРОГ БІЛЯ ВОРІТ!

Правильність обраної теми навчань “Sea Breez-2008″ підтвердилась вже менш ніж через півмісяця. Росія напала на Грузію. “З метою пограбування та вбивства шляхом нанесення тяжких тілесних ушкоджень”, як написали б в протоколі з місця події. Всі прогнози підтвердились в найгіршій їх інтерпретації. Росія дійсно вибрала момент для нападу, коли навіть Сполучені Штати, не кажучи вже про якусь Європу чи НАТО, не встигли й оком кліпнути. Навіть в самому крайньому випадку, як би вони вирішили будь за що оперативно втрутитись своєю військовою силою, їм би знадобилось дуже багато часу, тижні півтора-два, щонайменше, для концентрації зусиль. За цей час рсоіяни в будь-якому випадку встигали б знищити інфраструктуру Грузії й відійти на свою територію. Західні країни, вочевидь, побачивши, що реагувати вони ніяк не встигають, вирішили поки взагалі не втручатитсь, таким чином давши Москві здійснити злочин повністю й таким чином “розкритися”, показавши свою істине обличчя, щоб можна було потім судити кацапню за “всією суворістю міжнародного закону”. У всякому разі всі тривоги та побоювання Грузії виявились більш, ніж виправданими. А щодо осетин, як людей, то європейці не мають ніяких сумнівів щодо їхньої злочинної природи.
Всі ж пам’ятають, як осетин зарізав в центрі Європи на порозі власного будинку авіадиспетчера, винного в катастрофі російського літака з дітьми на борту. Певна річ, авіадиспетчер був винен. Але різати його на порозі власного будинку по європейським міркам – «кончєний бєспрєдєл». Відповідно, й осетин, що його вчинив – варвар, недостойний знаходитись навіть поруч з цивілізованими людьми. Це - скажена, твариноподібна істота. І тому не дивне повальне мародерство, яке вони вчинили в Грузії. А разом з ними і «казаков», чеченців-кадировців та й всіх російських військовослужбовців від рядового до генерала. А судячи зі ставлення до цієї війни широкого російського загала, можна вважати всю цю країну, весь цей народ мародерами. Все це — нація мародерів на чолі з поліцаєм.
Але апетит до ведмедя, що вдерся до села, приходить під час їди. Отож, наступною ціллю для російського режиму стане, вочевидь, Україна, як географічно стратегічно розташована країна. Тому, якщо грузини вважали, що війна чекає на них восени, а отримали її влітку, то ми повинні чекати на війну вже через пару тижнів. Можливо, трапиться якийсь варіант, що війна затримається. Але сподіватися на це може тільки навіжена Юлія Тимошенко, що бачить світ таким, який їй хочеться бачити, а не об’єктивну реальність. Отож, не можна нехтувати боєготовністю та боєздатністю у передвоєнний час. Українські збройні сили проводять навчання, демонструють свої можливості. Чогось вони досягли. Недоліки, можливо, прийдеться приховати (якщо це, певна річ, ще можливо). Але цих демонстрацій замало. Повинна бути присутня готовність до самопожертви, прийдеться гинути за Батьківщину. А таких дуже мало. Власне кажучи, у військах таких гарячих патріотів на зразок легіону січових стрільців, петлюрівців, тютюнниківців, бандерівців зараз на Україні майже не знайти. Тобто теоретично такі патріоти десь існують (чи повинні існувати), але практично знайти їх неможливо. Більшість військових готові здатися у полон першої ліпшої нагоди. Є й такі, що вчинять диверсії та саботаж проти власного ж підрозділу. Так вже бувало в українській історії.
Що до можливих спроб вчинити опір, то український Генеральний штаб вже давно розробив на цей рахунок декілька варіантів. І війська, підкоряючись звичайному службовому обов’язку, виконають якісь першочергові маневри та дії: вийдуть в райони зосередження, налагодять прихований зв’язок, можливо навіть виведуть деякі підрозділи та частини на рубежі розгортання по прикриттю державного кордону. Але з початком реального падіння російських бомб та снарядів теоретична боєздатність нашого війська різко понизиться до нульової відмітки. Жменьку патріотів на зразок УНА-УНСО, можливо КУНу, Тризубу, Січі, ще деяких дрібних груп в загальному розкладі до розрахунку можна буде не брати. Вони зможуть лише створити запеклий опір (в разі, якщо їх озброять) на якомусь окремому дуже вузькому напрямку і героїчно загинути. Вони навіть готові до цього. Але не те щоб вони нічого не вдіють – їм просто цього не дасть зробити влада офіціальна. Щось подібне до такого колабораціонізму, за свідченням репортерської «спец групи» неакредитованих «диких» журналістів, спостерігається в Грузії. І хоч на перший погляд ці повідомлення можуть здатися чи неймовірними, чи провокаційними, але я сам приймав участь в подібних «рейдах», хоч вже інколи і в якості «запрошеної зірки» (останній раз – на Косовську Мітровіцу), але можу засвідчити, що коли відкинути деяку хвалькуватість та скандальність тону, то відразу можна побачити реальну картину. Так, що останнім враженням «хуліганів від журналістики» можливо вірити. Не все так просто в «королівстві» грузинськім.
Що ж до українських реалій, то лише деякі верстви збройних сил та населення вчинять реальний опір. Більш того, багато хто буде здавати навіть тих поодиноких патріотів, що наважаться на відкритий, чи навіть прихований опір. Хоч певна частина військовиків розуміє, що іншого виходу немає – бо не лише позбавляться посад, пенсій, взагалі права на будь яку роботу, але й будуть репресовані. Бо кацапам «по-любе» треба когось буде не лише знищити в бою, але й показово не те що репресувати, але й просто привселюдно розстріляти. Така вже логіка окупантів-асиміляторів. Що, на прикладі Грузії не переконались?
Певна річ, на перших порах спроби організувати більш-менш ефективну оборону. По яких напрямках буде нанесено найбільш концентровані удари російсько-фашистських військ?
Як відомо, в Грузії росіяни завчасно, за три-два місяці, зосередили свої ударні угруповання військ відразу на двох напрямках: в Північній Осетії та Абхазії. В останній росіяни могли зосереджувати війська безпосередньо під виглядом миротворчих військ. Варіанти початку війни проти Грузії прораховувались штабами росіян на місцевості та командно-штабних навчаннях. У всякому випадку один з напрямків вважався основним (головним), а інший – другорядним (відволікаючим). На початку пропонувалось головним напрямком обрати абхазький, оскільки вважалось, що там більш сприятливі умови: абхазькі незаконні збройні формування мають досить велику чисельність та порівняно високу боєздатність. Вони мають високий досвід бойових дій на своїй території, місцевість сприяє маскуванню величезних мас військ, що повинно було б забезпечити абсолютно безперешкодний ввід у бій першого ешелону російських військ на напрямках Кодорської ущелини та Галі – Зугдіді. Натомість оперативна «тіснява» у Південній Осетії, відносний оперативний спокій та порівняна з абхазами нечисленність південно-осетинських НВФ начебто відсторонювала Південну Осетію на другий план. Привертати Південна Осетія могла лише одним – щонайкоротшим шляхом до Тбілісі. Загострення та провокації на абхазькому напрямку носили інтенсивний характер. Російські кораблі і літаки неодноразово порушували морські та повітряні кордони Грузії, сподіваючись, що грузини якось зіб’ють який-небудь літальний апарат, краще гелікоптер, краще з якимись військовими спостерігачами чи, наприклад, (верх кремлівських сподівань) з представниками ЗМІ. Але росіянам в цьому смислові не обломилося, і тоді вони вирішили збивати грузинські безпілотними, які почали цікавитись перебільшеним складом російських військ в прихованих від прямого спостереження гірсько-лісових районах. При цьому кремлівський режим розпочав проти Грузії інформаційно-психологічну війну по всіх фронтах, а не лиш тільки на медіа-фронті. Синхронно війна пішла і в дипломатичному (міжнародному), і в економічному напрямках. Росія, будучи схоплена за руку у випадку зі збиттям російськими винищувачами грузинських безпілотних літаків. Росія заперечувала очевидне, користуючись тим, що сама збитих пілотів тоді не мала. Перед західним суспільством вона тоді вирішила виступити за своїм жлобським принципом «не упійманий – не злодій». Але за такими принципами в світовому суспільстві давненько вже не діють. Світ вважав, що Росія просто брязкає іржавими обладунками, але Росія просто і методично готувалася до прямої військової агресії проти Грузії і проводила підготовчі заходи.
А під час безпосередньої війни проти Грузії Росія почала інформаційно-психологічну агресію (заходи підготовки безпосереднього військового вторгнення) проти України. Тобто нацистський режим Путіна-Медведєва завчасно готувався до вторгнення в Україну з метою силової зміни державного устрою та анексії частини українських територій або, в ідеалі, всієї України. З цим і були пов8язані усі політичні випади й демарші російської державної машини проти України. В телевізорі стали показувати пику заступника начальника російського Генштабу Анатолія Наговіцина, який почав нести всяку ахінею (а точніше вести психологічну війну, для чого намірено і ретельно продумано брехати через прес-конференцію на весь світ). По-перше, що, нібито, в перших лавах наступаючих були українські підрозділи піхоти і танків. Потім про піхоту він забув, згадував лише за танки. На запитання журналістів, чи є полонені українські танкісти, «бравий гєнєралішко» зухвало відрапортував, що вони всі загинули, тому словесних показань дістати не вдалося. На запитання, чи танкісти чи ще які ймовірні загиблі «українські» військовослужбовці знайдені в українській військовій формі, генерал відповів, що всі загиблі – у грузинській військовій формі. Просто росіяни забули придбати комплекти української військової форми, щоб потім перевдягнути про якісь трупи, але планували це зробити. Вирішили, що «піпл» і так «сховає». Але не схавав! І за це йому окрема «сувора догана» від Путіна. Хоча… Він і сам годен нести своїм помелом що заманеться. «Слишалі,–знаєм!». Тоді завдання час від часу звіздіти щось в російський телевізор про найрізноманітніших українських військових, добровольців, унсовців, зенітників, самого Ющенка поклали на Кокойті, бо він все одно «нікакой», і всі цивілізовані люди і так дивляться на нього, як на перфектного (кінченого) поца.
Другою міфологемою, що російський генералітет устами заступника начальника російського Генштабу генерал-полковника Ноговіцина намагався навіяти телеглядачам, - це кошмарні українські зенітники. Збивають все, все, що літає. А що не літає, то все одно закинуть в повітря та зіб’ють! Ну не можуть кацапи наділити грузинів здатністю освоювати складну техніку та високі технології! За їхнім переконанням – грузини, це нижча раса, значно-значно нижча від них, великих кацапів. Значить висновок – на станції наведення ракет можуть сидіти американці, ізраїльтяни, інопланетяни, врешті-решт – українці (дякуємо гарненько!). Певна річ, це переконання росіян – звичайний расизм. Але вони видають його у відкритий ефір на повному серйозі. Це стає другою фішкою, другим опорним гаслом у інформаційній війні проти України.
Третім пунктиком стало оживлення міфу почилого в Бозі (в політичному, певна річ смислі) УНСО. Десь на майдані якийсь кацапський опер купив колись символіку УПА. І ось вона пригодилася. До неї вкрали в Москві у якогось п’яного заробітчанина паспорт. Далі в зоні бойових дій знайшли більш-менш вцілілий труп, перевдягли його в залишки якоїсь незрозумілої уніформи і розрекламували його, як вбитого непросто українця, а саме УНСОвця. На підставі цього Лавров-Путін став вимагати від світової спільноти визнати УНА-УНСО терористичною організацією. Всі колишні унсовці були одночасно в шоці (бо ні одного унсовця в Грузії просто не могло бути чисто фізично за причини повної відсутності таких) і від гордості (вже п’ятнадцять років пройшло, а їх ще пам’ятають вороги!). Таким чином росіяни спробували винести інформаційну війну проти України на міжнародний рівень. Щоправда спроба принесла зворотний результат. Хоча росіяни продовжують робити і правдоподібні інсинуації. Під комплект військової форми викрадаються (найкраще – в Москві) з півдесятка алкоголіків заробітчан, в «невмєняємому» стані привозяться куди-небудь в Чорнокозово чи в СІЗО наприклад Владикавказу, де їх починають сильно-сильно буцкать, а також технічно катувати, після чого «піддослідні» підписують будь які покази і виступлять в ролі не те що «українських найманців», а навіть тонтон макутів.
Четверте – росіяни перенесли увагу на Крим, позначивши це поновленням заяв про порушення українцями всіляких громадянських прав російських мешканців півострова. Ніжний друг Юлії Володимирівни, цілий міністр внутрішніх справ Юрій Луценко заявив про підготовку Балогою-«Леонідом» трьохсот «спартанців» для проведення «провокацій» проти Чорноморського Флоту росіян. Синхронність цих всіх заяв (що в дійсності є брехнею) не може не кидатись в очі та не наштовхувати на відповідь на питання: «Кому вигідно?» Вигідно Росії. Морпіхи 810-го полку, що сидять на маяках, почали додатково посилювати фортифікаційне обладнання на захоплених маяках. Так потихеньку, ляпаючи дурниці язиком та риючи ями кому завгодно, але сподіваючись, що не собі, ситуація в Криму починає розхитуватись.
Варіантів військової агресії Росії в Крим може бути, певна річ, безліч. Спробуємо попередити лише деякі. По-перше, російський збройний заколот в самому Севастополі. Першими «йдуть в бій» озброєні «цивільні» - вчорашні військовослужбовці російського, а подекуди навіть і радянського флоту. Вони нападають на місця базування українських ВМС, подекуди вбивають українських військовослужбовців та членів їх сімей прямо по місцю проживання. Про це. До речі, в Одесі позавчора відкрито по телебаченню заявив той самий Марков-«Марадона» - голова партії «Родіна» та особистий друг російського консула Грачова. При цілком зрозумілій спробі влади та органів внутрішніх справ, а також самих українських ВМС захищатися кацапи оголошують, що Україна вбиває росіян в Севастополі, і тому Росія приступає до захисту росіян в Криму. В Севастополі триває «через-смуговий» внутрішній конфлікт зі спробами, успішними чи не зовсім, захоплення українських кораблів, військових частин, органів влади та інфраструктури. Міліція Севастополя в кращому випадку самоусувається від підтримання порядку та законності( ми бачили її дії на практиці багато разів), а в гіршому – приєднуються до заколотників. Росія дає команду своєму військово-морському флоту втрутитись за участі 810-го полку морської піхоти та всіх можливих берегових частин, попередньо таємно посилених. Наприклад, у 810-му полку за рахунок місцевого «російського» мобілізаційного ресурсу розгортають поки що кадрований 3-й батальйон морської піхоти та доповнюють до штатів військового часу решту батальйонів, дивізіонів та окремих підрозділів. Так само і в усіх інших частинах флоту. Ті севастопольці, хто просто живе, працює та займається бізнесом, не входять в число посвячених. Як кажуть про них «втаємничені» провідники планів кремля: «Ето нє наши люди!». Участь цих людей – виступити в яких-небудь ролях: жертв, юрби, «постраждалого народу», «гонімих русскіх» (Наприклати таких, що на фотографії) і т.д.

Придумувати ролі для тих, хто намагається не стати спільником злочинців, будуть індивідууми на зразок Костянтина Затуліна, його помічника по Севастополю і «всєя Криму» Олександра Кочеткова, негласного представника Москви в регіоні Олега Рослякова, ну і певна річ, «сам хазяїн» всієї цієї групи «художніх керівників»(хто є «ху» серед цих «джентльменів» ми висвітимо, сподіваюсь, незабаром) герр фюрер Путін.
В результаті ймовірного досягнення раптовості, «неочікуваності» не лише по формі чи змісту заколоту, але за самим фактом. Як в Південній Осетії: всі західні політики «заспокоювали» Саакашвілі: «Та росіяни не посміють!..» Посміли. Саакашвілі рипнувся, але було вже пізно. Ще й «агресором» виявився. Такий самий варіант росіяни готують і в Криму, але по формі він буде зовсім іншим. Можна лиш передбачити з деякою вірогідністю, що в цьому першому варіанті росіяни встигнуть висадити заздалегідь приготовлений десант в Севастополі, але українським силам вдасться (самим чи за допомоги татарських допоміжних сил) блокувати Севастополь і, врешті решт, ситуація застопориться саме в такому вигляді. Втрутяться міжнародні організації, що будуть працювати по принципу «хто в ліс, хто по дрова». Врешті решт Севастополь залишиться, хоч і блокований, але за Росією. Хоч скористатись росіяни ним в стратегічному смислі вже не зможуть. При реальній спробі «качати право сили» на чорноморському театрі Чорноморський флот Росії завжди знаходив своє місце на дні моря, і. здебільшого, безпосередньо в самій севастопольській бухті. Навіть при сприятливих, здавалося б, для нього умовах на початку і в середині першої світової війни діяв він досить боязко. Навіть при наявності на озброєнні таких лінкорів, як «Імператриця Марія» та «Імператриця Катерина». І боялися не лише «Гебена» та «Бреслау», але й усяких дрібниць типу підводних човнів, міноносців й т.д. Тобто ізольований Севастополь – здобуток в стратегічному плані досить сумнівний. Для того, щоб «забезпечити» один Севастополь, треба розгортати повномасштабну загарбницьку війну за все узбережжя, а це Запорізька, Херсонська, Миколаївська та Одеська області. Тут вже точно пропахує глобальним конфліктом із Заходом. І не тільки з одними Сполученими Штатами.
Тому розглянемо наступний варіант російського вторгнення в Криму. Можна з певним рівнем вірогідності допустити, що висадка десанту буде зовсім не в Севастополі (севастопольських заколотників Москва зобов’яже справлятися власними силами). Тузлинський конфлікт доводить, що цей напрямок може бути цілком десантно-доступний. Тим більше, що в більш-менш спокійну погоду та сучасному розвитку навіть індивідуальних засобів навігації, масову висадку можна здійснити без залучення великої кількості спеціальних десантних кораблів, а на тих же плаваючих БТР. Особливо прийнятний «плавець» — це старий добрий БТР-60. Просто класна морехідність та керованість на воді. Ще непогані мореходи—БРДМ-2, ПТ-76 (які з них мали залишитись десь у внутрішніх військах, тимчасово можна перепідпорядкувати), БМД всіх варіантів дуже класні мореходи (ВДВешники на якийсь час можуть стати морськими десантниками, розуміння між цими двома ще з моменту заснування) та ПТС-1 і-2. Можуть додати ще іншу десантно-висадочну техніку інженерних військ, що добре себе зарекомендувала ще в Радянській Армії. Є багато нових зразків, що частково десь вже стоїть на озброєнні у росіян. Особливо десантно-доступною ділянкою є азовське узбережжя Керченського півострова, хоч і значно більше віддалене від російського берега. Дослідні навчання 1984 року, коли півтори роти першого батальна 810-ї бригади морської піхоти КЧФ СРСР успішно провели подібну висадку. Проводились подібні висадки дрібних підрозділів і раніше, в 70-х роках, за участю плаваючих танків ПТ-76. Так що нічого фантастичного в цьому немає. Просто кількість пливучих одиниць супротивника буде значно більша. Задля висадки на піщані пляжі Арабатської стрілки, а в разі необхідності і перескочити її для росіян можливо на ДКПП. Героїчний спротив в кращому разі чинитимуть прикордонники на Тузлі та Керченського морського прикордонного загону. В результаті розгортання динаміки бойових дій можливе підтягнення резервів ЗСУ на небезпечні напрямки, більш-менш результативний спротив (напевно найкраще це може вийти, наприклад, у тих же зенітників), ситуація може бути застопореною, коли росіяни, крім Севастополя, зможуть більш-менш впевнено утримувати Керченський півострів. В кращому для росіян випадку за рахунок додаткових зусиль вони зможуть захопити і утримувати деякі ділянки чорноморського узбережжя Криму. На захоплених територіях буде розгорнуто окупаційну адміністрацію і проведено більш-менш масштабні репресії, спрямовані, в основному, проти татарського населення. А над українським і особливо трудитися не прийдеться. Невідомо лише, як поведуть себе американці при наступних рецидивах російської воєнщіни. Більш всього ймовірно, що вони зроблять вигляд, що не бачили. Але це все ж ще не факт. Можуть і втрутитись. А в їх розпорядженні не лише аеродроми на території Турції, але й в Румунії, Болгарії, Косово. Потрібно раз і назавжди убезпечити нафтопровід Баку-Джейхан-Супса і повітряний коридор з Косово до Афганістана. Та й Іран під доглядом. І залежати від примхливого настрою мешканців Кремля для Сполучених Штатів неприпустимо.
Третій варіант початку бойових дій – «Кримсько-глобальний» – росіяни, як в операції «Оверлорд», висаджуються по всьому периметру кримського узбережжя. Навряд чи на це вистачить реально сил, але уявімо собі використання тієї ж «загартованої» в «грузинській битві» 58-ї армії мародерів Північно-Кавказького військового округу в ролі морських десантів по частинах. Хоча штатних десантно-висадочних засобів на таку орду уявити важко, але умовно спробуємо припустити, що росіяни об’явили тимчасову локальну мобілізацію, у вхід підуть пороми керченської переправи та інші залучені з народного господарства засоби. І все ж для повномасштабного вторгнення до Криму росіянам не обійтись без вторгнення в межі безпосередньо України. Але це вже інші варіанти розвитку антиукраїнської війни. Зупинимось на цьому далі.
Декілька причин такої озлобленості російських можновладців на грузинів, українців, зенітників, льотчиків й т.д. – це все ж значні втрати в цій війні, що значно перевищують грузинські. Росіяни, військові, ФСБ, територіальні державні органи знову приховують втрати. Але росіяни приголомшені втратами і зривають свою злобу тепер в брехні та скавучанні інформаційної війни. Втім треба зазначити, що реальний льотний склад ПКВО переполовинений грузинськими зенітниками і, можливо, льотчиками. Втрати в літаках – не біда. Наженуть з глибинних округів. З ППО позганяють. Реально в ударній авіації Росії літати немає кому. Немає пілотів. А після цієї війни проти Грузії їх ще поменшало. Бо ті, що залишились, розуміють, що далі їх кинуть на наступну сусідню країну, де їх позбивають вже без залишку. При достатній щільності сучасних високоточних протитанкових засобів купці підготованих сміливців по силах зупинити серйозну механізовану частину.
Провокації для початку війни росіяни найвірогідніше розпочнуть з масових політичних провокацій в Криму під час виборів. Від виборчого процесу, наприклад, за рахунок адмін-есурсу, підлогів, підтасовок, шахрайств та прямих відкритих порушень будуть відсторонені кримські татари, що почали вимагати національно-територіальної автономії. Вони бояться російського путчу в Криму. Від’єднання від України і приєднання до Росії спробують оформити у псевдо легітимному вигляді. Український уряд не зможе не відреагувати, що буде, як і в Грузії, використано Росією, як привід до повномасштабної збройної інтервенції.
Але для пришвидшення ситуації можливе і використання збройних провокацій. Наприклад, посилають поодинокий літак, або навіть пара чи ланку розбомбити якийсь український населений пункт. Певна річ, що наші зенітники щонайменше один літальний апарат збивають. Це стає приводом для російського збройного вторгнення. Росія звинувачує Україну в «українській агресії» проти російських «гуманітарних бомбардувань» ( «вот вєдь наглиє ха-ахли: ми прілєтєлі іх гуманітарно убіть, а оні нє подчінілісь і убілі нас!») і починає війну. І так – на очах у всього світового співтовариства. Так само можливі й наземні збройні провокації на будь якому напрямку, окрім західного. З півночі найкоротший шлях до Києва та Харкова. На Чорному морі – спроба захопити маяки чи інше навігаційне обладнання де-небудь в Ізмаїлі, Одесі, Очакові, Миколаєві. Підірвати ще якийсь не будь артсклад, але так, щоб диверсійна група попалася. Форм і методів – безліч.
Шанси на перемогу є і в України. Потрібна лише воля до спротиву. Певна річ, прийдеться вбивати росіян. Вони ж бо захочуть забрати у вас дещо більше, ніж виделочки-ложечки. Я теж далеко не в захваті від нашого Президента, а тим більше, від Юлі… Але для мене ця майбутня війна – це особисте. Це мої особисті рахунки з Путіним та іншими деякими. Я воюватиму не за Ющенка. Ющенко в моєму розумінні – не Україна. Точніше – далеко-далеко не вся Україна! Україна – це я. Я є Україна. Це мій світ. Я не хочу, щоб тут царювали якісь махрові чорносотенці-кацапи, або ж, як казав один персонаж : «…Пархатиє большевістскіє казакі.». Коли вони почнуть вдиратися до мого світу, я буду їх вбивати. А хто вважає, що його хата з краю, хай уважно зазирне в історію – першими горять крайні хати!
Іржи Холєк,
спеціально для УНА-УНСО