Вороги називали його "хрещеним батьком" української мафії. А я - не тільки тому, що про мертвих добре або нічого - я дійсно пам’ятаю про Андрійовича тільки хороше.
Біографія П.А.Хмарука (взята з передвиборчої листівки 1995 року):
Народився у 1944 році. Організатор післявоєнного підпільного руху в Україні. З 16 років професійний революціонер, згодом - невловимий керівник антирадянського підпілля на Київщині (кінець 60-х рр.), відомий публіцист. За його затримання КДБ тричі призначав винагороду. В результаті переслідування режимом провів в ув’язненні 29, 5 років (листівка - 1995 року, потім Петра Андрійовича було ще раз ув’язнено - О.Б.), проте політичну діяльність не припинив. Ініціатор численних страйків ув’язнених у радянських концтаборах. Член проводу УНА. Християнин.
**********************************************
Ми познайомились 8 липня 2005 року, на похоронах обласного командира УНСО. Того дня Андрійович востаннє звільнився з в’язниці - і одразу потрапив на похорон. Потім хлопці, посміюючись, розказали мені, хто цілого дня, у страшенну спеку, носив за мною мою важкенну сумку.
Подивишся на деякий сучасних хлопців, послухаєш їх - таке враження, що зеки на волю вийшли. А він, що мало не дві третини життя провів за гратами, поводився як аристократ.
Був надзвичайно ввічливий з жінками. Завжди цілував ручку, галантно пропускав вперед, подавав одяг і, не зважаючи на літній вік, не сідав, якщо стояла хоча б одна жінка чи навіть дівчинка.
Я любила бувати у нього в гостях, знайомитись із його знайомими, серед яких було повно цікавих людей. Він все хотів, щоб я взяла у когось з них інтерв’ю - але мені тоді не було де це друкувати.
Він був патріотом - причому патріотом з минулого: сучасних політиків і їхні дії, за які ми всі їх дуже "цінуємо, любимо і поважаємо", не розумів і не сприймав. Вважав, що боротися слід іншими методами.
Він був безсрібником - у його квартирі тижнями жили приїжджі - з Організації і не тільки. Один з них, чи не агент спецслужб, поцупив якось у Андрійовича весь його фотоархів. Він просив мене потім, щоб я надрукувала йому всі фото, на яких є він або його знайомі. Я обіцяла, але не дійшли руки. Все треба робити вчасно. Пробачте, Андрійовичу.
А ще він єдиний не забував про наші дні народження. Приходив на штаб з яким-небудь зворушливим подарунком. Якщо людини не було, залишав річ і потім передзвонював, турбувався, чи ми її не "замотали".
За два дні до смерті я провідала Петра Андрійовича у лікарні. Він був одягнений у синьо-жовту футболку з написом "Україна. Отримала незалежність у 1991 році".
UPD: Поховання у понеділок, 1 грудня. Прощання і відспівування об 11 ранку на Аскольдовій могилі. Олена Білозерська
Немає коментарів:
Дописати коментар