четвер, 5 серпня 2010 р.

«Принуждение» до єдності?

Минає тиждень, як Патріарх Московський Кирило завершив свій візит в Україну. Влягаються пристрасті, вгамовуються емоції, знижується, так би мовити, градус кипіння, що супроводжували його. Натомість у релігійному, експертному, політичному та журналістському середовищах продовжується аналіз цього візиту: що приніс він Україні та якими будуть його наслідки?


Залишимо поза увагою оцінки апологетів Російської православної церкви в Україні: там все однозначно — візит називають не інакше як «історичним», стверджують, що Кирило — «наш патріарх»... Але якщо без цієї патетики, то є над чим поміркувати і задуматись.

Найперше, візит в Україну Патріарха Московського настійно анонсувався як суто пастирський. Предстоятель РПЦ сам стверджував, що їде в Україну «до своєї пастви — Московського патріархату Російської право–славної церкви». І мав на це повне право. Тому й жодна з українських церков не протестувала проти нього. Єдине, про що застерігав московського гостя Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, щоб він не перетворював цей візит у політичний і не займався пропагандою своєї ідеї «русского мира». Але саме це, попри молитви, і робив Патріарх Московський.

Не лише Українська православна церква Московського патріархату, а й влада організували Патріарху Кирилу царський прийом. Найвищі почесті, зустрічі з першими особами держави, почесна варта, потрійне кільце міліції, два дипломи доктора «honoris causa», білі голуби, дорогі доріжки, посипані пелюстками троянд... Вочевидь, до візиту Патріарха Московського Київміськ–рада перейменувала більшу частину вулиці Мазепи, на якій лавра, а Кабмін пообіцяв виселити з території останньої усіх, хто не має стосунку до заповідника і церкви. А яким було інформаційне забезпечення візиту!

І все ж, попри цей ажіотаж, візит Патріарха Московського в Україну не був таким безхмарним, як запевняють. Незалежні експерти відзначають, зокрема, невідповідність очікуваної та реальної участі віруючих у патріарших богослужіннях. Так, в Одесі організатори заявляли, що збереться до двохсот тисяч паломників, а було їх до десяти тисяч, разом із чотирма тисячами міліціонерів, що охороняли богослужіння. Те ж і в Дніпропетровську: заявляли від сорока до вісімдесяти тисяч паломників, а зібралося, за різними підрахунками, від 2,5 до 10 тисяч. І це при тому, що міська рада організувала безкоштовне підвезення людей до місця служби та збільшила кількість транспортних засобів. У Києво-Печерській лаврі, за офіційними даними, молилися разом із Патріархом Московським близько трьох тисяч вірян. Не густо для візиту, який так широко рекламувався і якому було максимальне сприяння владних структур.

Не став цей приїзд Патріарха Кирила і кроком до єдності православних України, як стверджують прихильники Московського патріархату. Навпаки, він ще більше поглибив розкол. Важко не погодитись із львівським релігієзнавцем Людмилою Филипович: якби Патріарх Кирило справді хотів об’єднання, він зустрівся б із представниками інших православних конфесій, вивчав би їхню точку зору. А що ми бачили і чули? Різку критику «розкольників», заклики до вірних РПЦ бути їх «абсолютним антиподом». Предстоятель РПЦ настійно закликав їх повернутися «в лоно Христової церкви». На що УПЦ Київського патріархату вустами владики Євстратія Зорі відповіла: її вірним сумно від того, що «такий відомий богослов як Патріарх Кирило постійно плутає поняття єдності Церкви у Христі і єдності Церкви під владою Московського патріархату». «Ми, Київський патріархат, — сказав єпископ Євстратій, — є частиною єдиної святої соборної апостольської Церкви, не зважаючи на те, що не підпорядковуємось Московському патріархату».

А це оцінка Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета: «Патріарх Кирило поставив собі політичну мету — збудувати нову Російську імперію, але таку, де головним центром буде Московський патріарх, який стоятиме над державами і їхніми президентами. Для цього йому потрібно зміцнювати вплив Росії на Україну». Тому-то в своєму зверненні з нагоди 1022-ї річниці Хрещення Руси-України предстоятель УПЦ КП закликав православних України об’єднатись навколо «першого престолу — Київського патріаршого престолу».

І так, як Патріарх Філарет, думають багато українців. Через те так масово готувалися вони до Києва на Хресну ходу 28 липня, щоб засвідчити: вони аж ніяк не збираються каятися і повертатися в лоно Московського патріархату. В них є свій патріарх — Київський, і вони прагнуть мати свою — Українську — помісну православну церкву, а з Російською, як і з іншими помісними церквами, хочуть жити в християнській любові та злагоді. Але не так просто було вірним УПЦ КП потрапити того дня до столиці. З якогось дива масово відмовлялись перевізники везти людей до Києва, пояснюючи це тим, що їм пригрозили забрати ліцензії. А тих, хто все ж виїхав, по кілька разів зупиняла міліція, а під Києвом довелось годинами стояти і вести безконечні перемовини з людьми в погонах. Паломники були готові на крайнощі — перекрити трасу...

Уже повернувшись додому, православні Київського патріархату, які таки взяли участь у Хресній ході, попри всі дорожні пригоди і втому, захоплено розповідали, яка дивовижна атмосфера панувала там. Складалося враження, що ті тисячі людей, котрі з’їхались з усіх кінців України, були з одного села чи міста. Раділи одне одному, розпитували, хто і звідки, тішились, що їх так багато і що в Україні є вже своя помісна церква. За офіційними даними, в Хресній ході взяло участь п’ять тисяч чоловік, а речник УПЦ КП єпископ Євстратій стверджує, що їх було близько двадцяти тисяч і священиків щонайменше півтори тисячі. Із вірними своєї Церкви йшов і Патріарх Філарет. Він вже дещо подався, вік є вік, але був щасливим, що, попри все, так багато людей зібралось на Хресну ходу. Дуже принципову з огляду на ситуацію, яка розгортається в Україні.

Прикро, що в ті хвилини поруч з українським Патріархом було так мало українських політиків, котрі, принаймні на словах, виступають за Українську помісну церкву. Не було екс-президентів Леоніда Кравчука і Віктора Ющенка, не було Юлії Тимошенко та очільників Комітету захисту України, не було цілого ряду впізнаваних народних депутатів. У колоні наші прочани бачили лише Олега Тягнибока, Миколу Томенка, Лілю Григорович, Петра Ющенка, Василя Овсієнка, а на Володимирській гірці поруч з Патріархом стояв багаторічний політв’язень Левко Лук’яненко. Розумію: літо, відпустки... Хтось піднімається на Говерлу, хтось відпочиває біля моря. Але переконана: є моменти, коли треба полишити все і знайти можливість бути зі своїм народом, зі своїми виборцями, зрештою, там, де передній край захисту України. Уже вкотре народ виявився і прозорливішим, і патріотичнішим за тих, хто часто-густо говорить від його імені.

А попереду представників українських православних церков, схоже, чекають нелегкі часи. «Новим підпалом рейхстагу» назвала одна з газет вибух у храмі УПЦ МП у Запоріжжі. Президент України зібрав керівників силових відомств і зажадав знайти й покарати винних і дати відповідь, «який мотив цього злочину, що бандити хотіли сказати цим вибухом». Колишній заступник голови СБУ Олександр Скипальський схиляється до версії, що «вибух є нічим іншим як провокацією, щоб виставити церкву Московського патріархату в ролі жертви...» О. Скипальський наголошує: «У цьому контексті дуже важливо, щоб українці зрозуміли: вибухи почали лунати після зміни влади в країні, з переорієнтацією держави саме в бік Москви, зі зміною курсу нашої держави. У свою чергу, чинна українська влада теж має усвідомити, що дехто намагається кинути Україну на смугу нестабільності, й замислитися над тим, кому це вигідно».

На тлі резонансного вибуху в Запоріжжі майже непоміченою пройшла інформація УПЦ МП, що на Вінниччині до неї перейшло кілька священиків з Київського патріархату разом із храмами та паствою. Натомість УПЦ КП стверджує, що ці храми просто захопили. Скільки ще таких переходів-захоплень буде попереду? Адже переговорна комісія між двома найбільшими українськими православними церквами перестала працювати. В ній уже немає потреби, принаймні для однієї з них. Але ж РПЦ не відмовляється від ідеї єдності українського православ’я — з нею і на її умовах. Отже, в хід підуть інші засоби. Мимоволі виникає асоціація: нас постараються примусити до єдності, як Грузію примушували до миру. «Принуждение» (так звучить це слово російською) було й залишається незмінним «аргументом» у стосунках із сусідами як Російської держави, так і, на жаль, російської церкви.

Ганна ЯСІНСЬКА.

«Вільне життя плюс», №59 (15171) від 04.08.2010 р.

Немає коментарів:

Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича