четвер, 13 травня 2010 р.

Від Струсова до Бучача розтягнулася колона. І раптом налетіли радянські літаки, на голови біженцям посипалися бомби

Армія Радянського Союзу, 250-мільйонної держави, півтори тисячі кілометрів, від Перемишля до Москви, втікала від 70-мільйонної Німеччини. Ганьба!

Ганьба всім, від єфрейтора до головнокомандувача Сталіна, усьому командному складу Червоної армії. Майже чотири роки вона не вмінням воювала, а грудьми рядових бійців повертала територію, яку ворог легко зайняв за чотири місяці.


Ганьбою покрила себе й Німеччина, що розпочала ту війну. Ні, війна не закінчилася взяттям Берліна й підписанням договору про беззастережну капітуляцію. Її закінченням було насильство над німецькими жінками й народження дітей від того насильства. Нема відомостей, скільки їх народилося від воїнів Червоної армії, бо то були білі діти, ніхто не зміг би відрізнити їх від представників «чистої арійської раси». Та й потреби такої Німеччина не мала. А ось від американських воїнів чорної раси народилося три тисячі дітей, які Німеччина віддала Сполученим Штатам, бо не може бути чорного німця, представника такої славної «арійської раси». І Америка прийняла цих дітей беззастережно, визнала їх своїми громадянами, народженими поза межами США. Мені довелося зустрітися з такою чорною жінкою, і вона мені про все це розповіла.

Тепер пригадаємо, хто розпалив ту війну, страшну бійню, в якій загинуло десять мільйонів німців і сорок вісім мільйонів — з нашої сторони. Почав її Гітлер з дозволу Сталіна, і не в 1941, а ще в 1939 році відповідно до договору, підписаного Молотовим і Ріббентропом начебто про ненапад, а фактично про напад Німеччини на Польщу. Цим ганебним пактом Сталін дозволив Гітлеру розпочати війну проти братнього нам слов’янського народу.

Поляки почали відступати від ворога на схід, до Львова. За військом вирушили польська еліта, уряд — усі, хто боявся репресій від німців. Та цивільна колона 15 вересня 1939 року прибула зі Львова до Тернополя. А оскільки далі відступати було нікуди, то вирішили рухатися в Румунію. Колона, в складі якої були й польські урядовці, розтягнулася від Струсова до Бучача, і раптом радянські літаки почали її бомбити. Про пересування поляків доповіли троє розвідників Червоної армії, частини якої розмістилися в Старій Брикулі й відразу почали мародерствувати, на очах польських утікачів. Одна жінка в колоні не могла того стерпіти, витягнула з дамської сумочки пістолет і стала стріляти по мародерах. Одного застрелила, двоє втекли.

Отже, Гітлер і Сталін напали на Польщу разом і тим самим розпочали велику війну, безглузду й нікому не потрібну, в якій загинуло безліч людей. Але що для Сталіна та Гітлера чужі життя? Перший любив повторювати, що смерть однієї людини — трагедія, а смерть мільйонів — статистика. Другий же, коли його більш помірковані прибічники радили не розпочинати війну, бо загине багато людей, відповів: «Вони все одно колись помруть».

Пактом про ненапад, чи пак, про напад на Польщу Сталін ще й наблизив Німеччину до кордонів із своєю країною. Після цього вже ніщо не заважало Гітлеру напасти на Радянський Союз.

А як реагували на всі ці події інші держави? Франція побудувала так звану «Лінію мажор», плекаючи надію з її допомогою захиститися від нападу Німеччини. Це був виритий і заповнений водою канал на кордоні між двома країнами. А Гітлер навіть не думав лізти в той рів і мочити штани. Він пішов на Францію через Бельгію по рівній дорозі й без жодного пострілу захопив обидві країни. Може, хто скаже, що Англія, маючи на той час найбільшу в світі агентурну розвідку, не знала про агресивні наміри Гітлера? Знала! Але думала, що раз вона за водою, то війна до неї не дійде.

А що робила Америка? По всьому світі збирала людей, колись у ній народжених, пояснювала їм, що в Європі незабаром буде страшна війна й закликала перебиратися в США, оплачуючи туди дорогу. Щоб не бути голослівним, розповім таке. У 1939 році до нас у село Різдвяни Теребовлянського району приїхав агент-вербувальник і забрав Броніслава Лату, який колись народився в США. Розтлумачив Бронику, що війни, яка незабаром почнеться, йому тут не пережити.

Отож, про майбутню бійню знали і в Європі, і за океаном, але ніхто нічого не робив, бо кожен думав, що саме його вона обмине. А можна було в тривожний час об’єднати військовий потенціал і поставити Гітлеру ультиматум: не виведе військ з Франції — оголошують йому війну. І, якщо б не виконав вимоги, розпочати її. Завдати удари з повітря по всіх заводах та фабриках Німеччини, спричинити таку розруху, щоб Адолько не опам’ятався і за сім літ. Але всі мовчали й тим самим подавали Гітлеру надії, що за війну йому не доведеться відповідати. Одне слово, керівники європейських держав виростили й виплекали Гітлера.

А тим часом німці стягували воєнну техніку до кордону з Радянським Союзом. Про це постійно доповідала розвідка, і всі знали, тільки Сталін не хотів нічого знати. Якби він ужив адекватних заходів проти нападу Німеччини, то ворога можна було б стримати на Дніпрі, спорудивши там оборонну лінію та стягнувши на лівий берег усі ті бойові снаряди, які Червона армія залишила на Західній Україні при відступі. Якби вони не потрапили до рук ворога, а були випущені на його голову, становище німців виявилося б не з легких. Але шизофреніку Сталіну розуму на це не вистачило, і він допустив Гітлера до Москви, Ленінграда й Сталінграда. Щастям для Союзу стала його велика територія — було куди відступати. І Урал з його запасами металу врятував. Було куди евакуйовувати заводи й там, у глибокому тилу, кувати ту Велику Перемогу, 65-річчя якої ми сьогодні відзначаємо. Уралу можна присвоїти звання тричі Героя, бо без нього перемогти у війні було б важко.

Євген МИСЬКІВ.

м. Тернопіль.

ВІЛЬНЕ ЖИТТЯ

Немає коментарів: