четвер, 20 травня 2010 р.

Наш кімнатний песик


Усе те, що відбувається навколо, нагадує якщо не страшний, то, очевидно, аж ніяк не солодкий сон. Кожного ранку, прокидаючись, ніхто з нас не може бути впевнений, що і далі живе у незалежній державі, а не у черговому, аж ніяк не найбільшому за територією, суб’єкті федерації РФ. Чим Україна стала сьогодні? Фактично – васалом більшого сусіда. А формально? Хіба в теперішньої влади виникають хоч найменші проблеми з формальностями?

Досі ми ще чуємо, що в Україні ні за що на світі не відбудеться російська модель авторитаризму. Ми ж, мовляв, уже відчули смак свободи та будемо боротися за неї до кінця. Але хто такі ми? «Ми» - це опозиція, котра за останні місяці жодного разу не змогла ефективно протистояти відверто антиконституційним діям теперішньої влади, а тепер ходить по прокуратурах та дає покази? Чи «ми» - це нація, котру минулого року вкотре пограбували, залишивши на голодному пайку, а тепер намагаються якнайбільше розколоти, затуманюючи голову різноманітними нісенітницями?

Візьму на себе сміливість стверджувати, що нація сьогодні знаходиться навіть у гіршому моральному кліматі, ніж двадцять років тому. Тоді розвалювалася ненависна імперія, і всі, або, принаймні, більшість українців, були сповнені оптимізму. Ми знали, що попереду важкі часи, але й бачили світло у кінці тунелю. Пізніше ми мали приклади сусідніх європейських країн, які, хоч і з труднощами, але вилізли із радянського болота. Ми вважали, що на нас чекає подібна доля. Тепер – суцільний туман. Якихось двох місяців перебування при владі Януковича було достатньо, аби створити враження, ніби останніх двох десятиліть взагалі не було. Патріоти в шоці – це зрозуміло. А решта? Якби, ідучи на вибори, Партія Регіонів спиралася лише на купку проросійськи налаштованих реваншистів, на Януковича б у кращому разі очікувала доля Вітренко. Вони, натомість, вели свою пропаганду «для людей», яким, за великим рахунком, байдужа національна ідея. А таких у нас – мільйони. І що тепер ці мільйони отримують від власноруч обраної влади?

Спробуємо опуститися на рівень людини, котру цікавлять лише її особисті, суто побутові та сімейні проблеми. Чи знає вона до школи з якою мовою викладання слід віддати дитину, аби та по її закінченні не почувалася чужою у власній державі? Ні. Чи може вона сама бути впевненою у завтрашньому дні й планувати власне життя бодай на кілька років наперед? Ні. Якого б питання ми не торкнулися, «ні» буде усюди – це стосується кар’єрного зростання, бізнесу, навіть дрібних кредитів та планування відпочинку цього літа. Хто знає, чи дадуть візу на закордонну поїздку або чи не вибухне громадянський конфлікт у вітчизняних курортних районах…

Щоправда, дехто досі стверджує, ніби це попередня влада до такого стану довела, а новій треба дати час, щоб відновити стабільність та виконати власні обіцянки перед народом. Наївна думка! Теперішня влада вже не раз говорила, що уже виконала свої обіцянки. Ви голосували за поліпшення стосунків із Росією – маєте. Ви хотіли дешевшого газу – маєте. Ви бажали підвищення соціальних стандартів – уже прийнято рішення про підвищення зарплат та пенсій. У тому, що пересічний українець в результаті отримає дулю з маком, ніхто й не сумнівається. Зате влада Януковича може переможно рапортувати, що вони усі свої обіцянки виконують. І мабуть, саме цим вони завтра виправдовуватимуть свої репресії, які поки що стосуються лише опозиційних політиків, але потім, хто знає… Ми ж разом із Медведєвим взялися СРСР відновлювати, а там із легкістю мільйонами жертвували.

Зрештою, може відбутися й не настільки жахливий, хоча – також не вельми привабливий сценарій розвитку подій. Чому в Україні влада досі не каже людям, що так звана світова економічна криза, на яку весь час списують половину негараздів (бо інша половина, звісно ж, завжди на совісті попередників), закінчилася рік тому? Мабуть тому, що об’єктивний процес відновлення вітчизняної економіки хочеться через деякий час видати за результат ефективних дій власного уряду та великої дружби із РФ. Імовірно, колись саме для цього бюджетникам та пенсіонерам справді дадуть більше грошей. Але не радійте. Країна, що обирає шлях між олігархічним чи державним капіталізмом, середнього класу не потребує. Широкий загал однаково житиме в бідності, але тоді, можливо, чимало людей таки будуть вдячні президентові за те, що він «самотужки подолав світову кризу». Така ось перспективка.

А що ж Захід? У суспільстві досі побутує думка, що ЄС та США не дозволять зруйнувати незалежність України. Звідки взялося таке переконання, достеменно невідомо. Утім, сьогодні воно може нашкодити самим українцям. Адже коли ви щиро переконані, що Захід ні за що не допустить нашого аншлюсу, ви автоматично байдуже ставитися до небезпеки втрати незалежності, бо в неї просто не вірите.

І Євросоюз, і Сполучені Штати вустами своїх високопосадовців багато разів повідомляли нам, що розбудова Незалежної України – це клопіт самих українців. Інакше кажучи, ніякі натівські авіаносці не підуть виганяти російський флот із Севастополя. З іншого боку, саме зараз ми чуємо чимало так званих позитивних сигналів і з приводу інтеграції в ЄС, і щодо вступу до НАТО. Чи не тому вони звучать саме зараз, що Захід остаточно переконався у проросійській політиці Києва і добре знає – ніяких заявок на вступ влада Януковича не подаватиме?

Нас не може не турбувати і той факт, що останнім часом західні ЗМІ стрімко втрачають інтерес до України. Іще місяць-два тому вони принаймні намагалися аналізувати події у нашій державі та робили певні прогнози. Зараз серйозний матеріал про Україну – рідкість навіть у польських засобах масової інформації. У кращому разі лунає інформація про те, яку ще дурість утнули їхні східні сусіди. Нижчий за нас рівень мають хіба білоруси. Про них говорять і пишуть лише одне – як Лукашенко переслідує одну і ту ж групу опозиціонерів. Янукович, звісно ж, мав замало часу, аби здобути такий же одіозний імідж. Утім, процес вже пішов, і про це яскраво свідчать цитати з останніх номерів європейських газет:

Австрійська газета Wirtschaftsblatt порівнює параметри Віктора Януковича і Дмитра Медведєва: «Розміри – поняття відносне. Так, український президент Віктор Янукович при вазі понад 110 кілограмів має зріст 1,95. Але поруч з порівняно щуплим російським колегою Дмитром Медведєвим (1,58 ) політичний важковаговик перетворюється на кімнатного песика. Дивно спостерігати, як Янукович перед Москвою в переносному сенсі «стоїть на задніх лапках... Медведєв пообіцяв, крім дешевого газу, також представляти інтереси Києва на міжнародній арені. От тільки інтереси Києва нині, схоже, лише в тому й полягають, щоб подобатися Москві».

Польська газета Rzeczpospolita дивується несподівано слабким протестам опозиції та громадян під час візиту Медведєва до Києва. Водночас, видання акцентує на тому, що у Європі усе менше розуміють Україну і починають боятися можливої антиєвропейської політики нашої держави. Зокрема, такі страхи випливають з угоди про спільну безпеку з РФ, із підозри, що Україна збирається зіграти деструктивну роль у сепаратистському Придністров’ї і з заяв російського президента про те, що тепер РФ буде представляти українські інтереси…

Зі свого боку «Голос Америки» видав в ефір власне бачення ситуації в Україні, яке до певної міри, узагальнює тональність західних ЗМІ: «У США кажуть, що Янукович «поклонами» Росії «перекреслив» перспективу».

Здавалося б, на цьому можна було б ставити крапку. Ми за крок від того, щоб нас припинили сприймати як суверенну державу. Далі з Україною може статися усе, що завгодно. Вочевидь, лише самі українці, залишені напризволяще «однодумцями» із Заходу, зневірені в опозиції та задурені владою, мали б відступити від прірви та врятувати власну державу. Але чи зможуть, і, головне, чи захочуть вони зробити те, чого вимагає ситуація?

Дух волі

Немає коментарів: