субота, 14 травня 2011 р.

П’єса Валерія Бобровича «Кавказ»


“У вогні перетоплюється залізо у сталь.
У боротьбі перетоплюється народ у націю”
/полковник Є. Коновалець/



Дія перша
Сцена перша
За столом у саклі сидять: сотник, чатовий Байда, ройові Гонта, Ганс, Рута. За їхніми спинами два вікна, з-за яких починають долинати поодинокі постріли. Чути крики: “Впєрьод!”, “Ура!” та щось незрозуміле з виразним словом “мать”. Сотник невдоволено підводиться, промакує вуса шматком лавашу.
Сотник: Ну що ж, обід обідом, а війна війною. /Бере автомат і починає стріляти з вікна/.
Ройовий Гонта: То я пішов до своїх кулеметників./Виходить/
Чотовий починає стріляти з другого вікна.
За стоолом залишаються Рута і Ганс, продовжують поспіхом запихатись. В цей час розлітається від кулі глечик, який стояв на столі. Рута квапливо нахиляється під стіл і робить вигляд, що шукає щось у наплечнику. Ганс неквапливо збирає на столі уламки глечика.
Сотник: /обертається/ Баб Ель Мандепського проліва мать! Якого чорта? Ви ще тут?
Ганс: Та я, того, прибирав, москалі тут насмітили. /Встає, вказує на стіл, виходить/.
Рута: /Не вилазячи з-під столу/ Не правда, бреше! Пане сотнику, він салом запихався, поки Ви воювали, бачили, губи які масні.
Сотник: А ти що там під столом робиш, зелень підкільная.
Рута: Та хотів перевірити, чи залишились в запасі білі комірці. Вам же після бою захочеться свіженькі підшити.
Сотник: Іди бери автомат І бігом за хату, а то як ззаду обійдуть, пару гранат в ілюмінатор кинуть, то мені не білі комірці потрібні будуть, а білі тапочки.
Байда: Я дивлюсь ви знервовані, аж руки трусяться, так я його, того, розстріляю.
Рута вискакує, як попечений, за двері. Вже звідти чути верескливий голос: Це не я! Це у них давно! Ще з В’єтнаму.
Байда і сотник продовжують обережно пострілювати з вікна.
Вбігає захеканий Ганс: Пане сотнику, дозвольте? /Прикладає три пальці до мазепинки/.
Сотник: Що сталося?
Ганс: Проблема: кулемети розкалилися, аж червоні, обпікають руки, а москалебі все пруть і пруть.
Сотник: А ви, українулі, поставте коло кулеметів цебра з водою, мочіть в них ганчірки І так охолоджуйте люфи. Ми ж не можемо бути такими неввічливими, щоб обдурити сподівання простих рускіх роб`ят погібнуть за отчізну тут в Українських Карпатах. Тим паче, судячи з нашивок, приїхали вони аж з Іркутська.
Байда: Точно. ДШБ Іркутської дивізії.
Сотник: /Роздратовано/ Ну все, ройовий Ганс, до виконання.
Ганс кидається до дверей, раптово зупиняється і чухає потилицю.
Ганс: Я сі вибачію, пане сотник, але з ранку я був упевнений, що ми на Кавказі.
Байда: По-перше, чого під час бою в тебе з’являється галицький акцент, а Ганс? Ти ж з Одеси. А по-друге, під час політпроповідї треба не сало тихцем жувати, а уважно слухати. Вчора сотник дохідливо пояснив, що Кавказ – це передгір’я Українських Карпат, які плавно переходять в Український Памір в районі нинішнього Таджикистану.
Сотник: /Невдоволено/ Годі пашталакати, старші брати он на тому краю села невеликий танк підкотили, здається, Т-80. Байда, рацію сюди, негайно!
Байда підходить до дверей, але двоє стрільців /Дубецький, Обух/ уже заносять радіостанцію. Ставлять на стіл.
Сотник: /Кричить/ На палубу! На палубу ставте, салаги! Що, не бачите, вже глечика позбулись.
Стрільці ставлять радіостанцію на землю. Байда присідає і починає її настроювати.
Обидва стрільці: /щасливо посміхаючись/ Пане сотнику, покірно доповідаємо. Цю рацію нам віддали бійці Ахалцизького батальйону. Сказали, що вони нею все одно користуватися не вміють.
Сотник: А офіцери?
Стрілець: Та вони повтікали ще вчора.
Сотник: Однак. /Чухає потилицю/.
Десь на горі стрекоче кулемет. Раптом затихає. Незвична тиша. Влітає розкуйовджений Рута.
Рута: Пане сотнику, Повтікали москалі. Своїх, чоловік сімдесят, залишили перед нашими окопами.
Раптом починає працювати рація: “Пєрвий! Пєрвий! Я капітан Лісіцин, я отказиваюсь атаковать третій раз. Ето нє грузіни. Ето ілі украінци, ілі, какіє то, найомнікі с Западной Європи”.
Сотник: Ану, давай послухаємо.
Але йдуть атмосферні розряди, перешкоди. Потім втручається голос з грузинським акцентом: “Пві, Пві єто Дато говоріт”. Відповідь: “Немедлено переході на код. Москалебі прослушівают”. – “Понял! Понял! Гіві, ой, прасті, шестой, гаварит Казбек. Прішліте агурци, трі ящіка”. Відповідь: “А агурци какого калібра: 5,45 ілі 7,62?”
Сотник: Вирубіть, ради Бога, я цю конспірацію слухати не можу. До речі, Байда, зафіксуй з якого квадрату говорив товариш Лісіцин.
Байда: До виконання прийняв. /Сідає і щось чаклує над мапою/.
Сотник: Поки москалі принишкли, я посплю півгодини. /Лягає на ліжко – зліва на сцені/.
Байда: Від радіостанції – всім геть. Сотника будити в двох випадках:або якщо союзники драпають, або якщо росіяни атакують танками.
Всі виходять. Залишається Байда біля радіостанції, сотник в ліжку. Раптом, вибух, ще один. Зверху сиплеться пороховиння.
Сцена друга.
Вбігає Рута.
Рута: /Кричить/ Підіймайте сотника!
Байда: /Погрозливо/Я ж попереджав…
Рута: Так все ж сходиться: союзники втікають, а на нас пре дивізія москальських танків.
Сотник: /Підводячись потягається/ Ну, ти щось загнув. Тут тобі не Курська дуга.
Рута: Ну не дивізія, а батальон – точно.
Сотник: /Обережно підходить до вікна і бере далекогляд/ Ага, наш старий знайомий, Т-80, ще й мінами нас криють, досить влучно. /Звертаючись до Байди/ Пане чотовий, а міномети б’ють не з квадрату Лі-сі-ци-на?
Байда: Так точно, пане сотник.
Знову сильний вибух.
Сотник: /Байді/ Пане чотовий, скільки у нас стрільн до ПТУРСу?
Байда: Дві.
Сотник: Н-да, не багато. /Підходить до рації/ Здається на общєпоняном язикє я ще не зовсім розучився говорити. /Бере мікрофон/. Всєм! Всєм! Всєм! Говоріт капітан Лісіцин. В квадрат №14 прорвалісь украінскіє автоматчікі. Несу большиє потєрі. Прошу срочно поддєржать огньом. /Припиняє зв’язок і звертається до Рути/. Ройовий, галопом до ПТУРСу і якщо по танку змажеш – підеш до москалів забирати стрільню назад.
Рута вибігає. Сотник закурює. Байда у далекогляд дивиться у вікно.
Байда: О, закрутився, лайдак. Розвертає башу, /кричить/ Він вдарив по своїх мінометах.
Сотник: /Глузливо/ Це називається – братовбивство. Але мінометний вогонь вщух.
В цей момент оживає рація: “Танкісти! Мать вашу, по ком стрєляєтє, гади? Хохлам продалісь?”
Байда: /Дивлячись у вікно/ Ого, як закрутився.
Сотник: Ну, тепер побачимо, як спрацює Рута.
Байда: /Аж підстрибує/ О, показав борт, пішов, пішов, пішов. Горить! Горить! Чортів москаль.
Сотник: Чотовий Байда, амністуйте Руті призначені йому вчора 10 буків.
Наступає тиша.
Сотник: Думаю, до ранку нас не турбуватимуть.
Чути за сценою гортанні крики, галас. Вбігає Рута. Виструнчується і прикладає три пальці до скроні.
Рута: Дозвольте доповісти. До нас перекинутий на підтримку грузинський батальйон морської піхоти у кількості 47 чоловік.
Сотник: А харчі вони нам підвезли?
Рута: /Схвильовано/ Ні, та в них і самих обмаль. Обжеруть вони нас, їй Богу, обжеруть.
Сотник: /До Байди/ Пане чатовий, на ніч поставте вартових біля продовольчого магазину. Хавку союзникам видавати строго за нормою. Дубецького і Цвяха в – гори на розвідку, і якщо на них нападе пара свиней, хай бороняться. Свині зовсім здичавіли, а у хлопців вже животи зводить від голоду.
Байда: Так, становище складне. Тредій день навіть хліба не підвозять. Ми, начеб то, не оточені, але вирвались вперед і єдина дорога прострілюється.
Сотник: Може, хоч ніч пройде спокійно. Хлопці третю добу не сплять. Танк гарно горить, як скирта соломи, ніколи б не подумав.
Байда: О, я в Афгані на це добро надивився. До ранку буде освітлювати всі підходи до нас. Можемо спати спокійно.
Сцена третя.
Заходить грузин, неголений, помітно випинає черево, в камуфльованих штанах, чорній футболці і чорному береті, з автоматом. Говорить з акцентом:
Гамарджобат, украінулі джарі. Я командір морской пехоти Вахо Гольдоберідзе, майор.
Сотник: Качамарджос, проходьте до столу, батоно. Сідайте будь ласка.
Вахо тисне всім руки і сідає до столу.
Сотник: Вибачте, батоно, я хотів би Вас запитати, як у вас, в грузинській армії, прийнято звертатись до майора?
Вахо: А як у вашій?
Сотник: Пане курінний.
Вахо: То так і звертайтесь, так мені більше подобається.
Сотник: І ще одне, пане курінний, у нас на ніч виставляється стійка і призначається пароль.
Вахо: /Говорить з грузинським акцентом/ Не заперечую. Який пароль?
Сотник: Зебра.
Байда: /Виглядаючи у вікно/ Темніє. Піду виставлю стійки.
Сотник: Іди. /Звертаючись до Вахо/ А ви, пане курінний, ще не облаштувались? Залишайтесь відпочивати у нас. Вахо лягає на ліжко з права.
Дія друга.
Сцена перша
Сцена. Ніч. Стоїть стійковий з автоматом. До автомата примкнутий багнет. Стійковий знервований, дещо перелякано озирається. Десь далеко лунають поодинокі постріли. Виходить сотник. Стійковий присідає і кричить: “Стій! Стріляти буду! Пароль!”
Сотник: Пароль “Зебра”. /Підходить ближче/. Але кричати не треба, в горах, у ночі, і так добре чути. До речі, це війна, міг би загнати набій в набійник, бо не встигнеш вистрілити. /Потім лагідніше/. А взагалі, не панікуй, думай, шо тебе бояться більше, ніж ти їх. Ти ж бо є українець. /Відходить/.
Стійковий клацає затвором. Ходить і тихо співає:
“Лишайся мила, не плач кохана.
За твій І доньки, і сина спокійний сон
Я вранці рано у партизани
Піду з боївкою УНСО”.
Раптом заявляється грузин. Одягнений у напіввійськове. Явно п’яний.
Стійковий: Стій! Хто йде? Пароль!
Грузин: Пашоль ти… Я тут все гори знаю.
Стійковий: Стій! Стріляю!
Грузин похитуючись робить крок уперед
Грузин: А я вот тєбє уші надеру.
Стійковий стріляє. Грузин падає і кричить: “Убілі! Убілі!”
Вбігає сотник. Забирає у стійкового автомат. За ним вбігають Байда і Дубецький. Байда схиляється над репетуючим грузином.
Байда: Дрібниця. Куля тільки поцарапала плече. Потрібно дати стійковому буки за невлучну стрільбу.
Дубецький мовчки перев’язує грузина.
Сотник: /Вказуючи на стійкового/ Стрільця Шаміля зняти, поставити Руту. /Буркотливо до Байди/ Влучно не влучно. Підстрелили союзника. Міжнародний скандал.
Входить заспаний Рута і бере автомат у Шаміля. Стає на стійку.
Сотник: Будь уважним постріл, крики. Було далеко чути. Можуть скористатись. Я пішов до Голдоберідзе. Треба доповісти, що ненароком його хлопця підстрелили. /Виходить/.
Сцена друга.
Та ж сама сакля, що і в першій дії. На одному з двох ліжок сидить сонний Голдоберідзе. Потягається, чухається. Заходить сотник.
Сотник: Вибачте, батоно курінний.
Вахо: Раді Бога. /Ліниво/. Чьто там случілось?
Сотник: Мій стійковий підстрелив вашого солдата, той не хотів говорити пароль.
Вахо: /Потягуючись і позіхаючи/ Чьто, убил, чьто лі?
Сотник: Та ні. Дякуючи Богу, тільки легке поранення.
Вахо: /Встає, знову позіхає, підходить до столу/ А жаль, чьто нє убіл. Ходят пьяниє. Можєт біть дісципліну подтянуло бі. /Дістає пляшку коньяку/. Давай сотнік, віпьєм за маму моєго солдата, что єй нє прішлось плакать над сіном. А такжє за маму твоєго стрільца, что нє научіла єго мєтко стрелять.
Сотник: Ну, якщо стріляти, то це мені мінус. /Бере чарку, озирається/. Взагалі, в УНСО забороняється вживати алкоголь під час бойових дій. Але з такого приводу, як кажуть, тягніть мене хлопці, начебто я не хочу.
Вахо: Надо, за Грузію піть будем. Не уж то нє віпьєш? Ті чьто. веєх грузін трусамі счітаєш?
Сотник: Чому всіх? От три дні тому, після серйозної обробки наших позицій мінометами, москалі піднялися в атаку і весь Ахалцизький батальон утік, оголивши наш правий фланг. До речі, офіцери батальону повтікали ще до початку обстрілу. Професіонали, вони завчасно чують обстріл, як канарки в Японії – землетрус. Але отой рудий, командир батальону, не втік. Весь період бою я чув як стріляє його автомат. Та й він ще весь час мені кричав: “Сотнік! Я нє убєжал! Я с вамі!” Оце воїн. Шкода призвище його не знаю, його потім в госпіталь повезли. Пораненого.
Вахо: Однако. Одін смєлий грузін на всю Сакартквелу і у того фамілія Шевченко.
Сотник здивовано дивиться на Вахо і машинально перехиляє чарку. Кашляє.
Сотник: Як це?
Вахо: У нєго отєц украінєц, а мать, наша, грузінка.
Сотник: Ану налий ще. Я думаю, нам не воювати, а поліпшувати породу потрібно.
Вахо: Ну, ето ті загнул. Как у вас говорят: “Нє пєрєгібай кутьке хвост”?
Сотник: Ага, я зрозумів: “Не передавай куті меду”.
Вахо: А как же. Давай віпьєм за установлєніє сухопутной граніці мєжду Грузієй і Украіной в районе Новоросійска.
Сотник: /Гикнув/ Але Геленджик наш.
Вахо: /Примирливо/ Ваш. Ваш. Но Сочі і Туапсе наши.
Перехиляють келихи.
Сотник: Все. Гмадлобт. /Притискає до грудей руки/.
У цей час в хату ввалюються Рута, Байда, Дубецький. Втягують зв’язану людину.
Рута: /Кричить/ Шпигуна впіймав!
Сотник: Що сталося?
Рута: Стою на посту, коли іде. Я, як належить: “Стій! Хто йде? Пароль!” А він кричить: “Украінулі! Только не стреляй! Забіл, да. Сєйчас вспомню.” І посипає щось вигукувати: “Ішак! СтраусїВєрблюд!” Тут на галас вибігли Байда з Дубецьким, а він як підстрибне і кричить: “Украінулі! Вспомніл! Лошадь полосатій!” Ми його зв’язали і привели сюди.
Вахо: /Наливає собі. Випиває сам. Сідає на ліжко/ Развяжітє єго. Ето мой командір взвода. Лейтенант Тітілебі. Он пєренєрвнічал. Іспугался і забіл как будєт по-украінскі “зебра”.
Сцена третя.
Літовище. Бориспіль. Митний зал. Два митника. Офіцер і солдат прикордонники. Заходить сотник з забинтованою рукою, крізь бинти просочується кров. На ношах заносять Явора, в нього забинтована нога. Заходить Рута. Всі в одностроях, в мазепинках з шевронами УНСО.
Митник: /Сотнику/ Ви хто?
Сотник: Майстер по ремонту чаєзбиральних комбайнів.
Митник: /Хитро/ А що з рукою?
Сотник: Упав з комбайна і зламав руку.
Митник: /До Рути і Явора/ Ви з ним?
Рута: /Перелякано/ Ні, ні. Ми археологи.
Митник: /здивовано/ А де копали?
Рута: /Замислившись, загинаючи пальці/ В Сухумі копав, в Мтісубані копав, але найбільше довелось в Шромах копати.
Явір: /Підводячись на ліктях глузливо/ От саме там я і впав в одну з тих ям, що він викопав і зламав собі ногу.
Митник: \Вїдливо\ А чому всі в одностроях УНСО?
Сотник: А це зараз на Кавказі національний одяг.
Сцена четверта.
Головний зал літовища. Сотник втомлено, але якось весело йде крізь натовп не помічаючи нікого. Його обганяє Байда.
Байда: Пане сотнику, а вам не здається, що всі ці наші вбиті й поранені – даремні жертви. Через 10-15 років будуть пам’ятати тільки своїх ворогів – Московію, а про нас, забудуть.
Сотник: Ну, пам’ять пам’яті рознь. Після того, як Гулівер перехворів дизентерією, пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях ліліпутів. Так і про московитів. Судять по вчинках. Особисто я думаю, що років через 100. Десь в забутому богом гірському селі, вчитель історії буде розповідати своїм дітям: Багато років тому була кривава війна за незалежність Грузії, Було в нас багато ворогів, ми всіх їх пам’ятаємо, але ми ніколи не забудемо і наших братів українців, які єдині, зі зброєю в руках прийшли нам на допомогу. Ніколи кров не проливається дарма. Пам’ятаєш слова пісні: “…міцна і сильна від Сяну по Кавказ”? Так от наші діди почали з Сяну і програли, на жаль. Ми почали з Кавказу. Що буде далі – побачимо.
Звучить пісня: “Нас в бій веде бійців полеглих слава”.



Українська національна асамблея (УНА-УНСО)

Немає коментарів: