вівторок, 30 вересня 2008 р.

З Майдану Незалежності знов женуть українську книгу та пісню

Київська влада відновила намагання прибрати з Майдану Незалежності продавців української символіки, книжок, музики.

Зі слів самих торгуючих, ще 13 вересня міліція, не пред`явивши жодних документів чи пояснень, брутально, вивезла розбірні столи, що належали продавцям, з усім їхнім крамом. Досі нічого не повернули. За три тижні не вдалося з`ясувати, хто дав таку команду. Єдине, що вдалося взнати — це те, що міліціонери були з Шевченківського РВВС Києва.

«Четверта влада» поки що ці події ігнорує. Чомусь інформація про неподобство, що коїться на очах у людей в самісінькому центрі столиці, не зацікавила наші ЗМІ.

У Криму два дні стрілятимуть зенітники

Сьогодні, 29 вересня, в рамках масштабного двохступеневого командно-штабного навчання «Морський вузол — 2008» на полігоні «Чауда» Державного науково-випробувального центру Збройних Сил України в Криму розпочався ІІІ-й етап тактичного навчання з бойовою стрільбою частин та підрозділів зенітних ракетних військ Повітряних Сил ЗС України, повідомляє сайт МО.
В ході цього навчання, яке триватиме 29–30 вересня, також відпрацьовуватимуться практичні дії з прикриття військових частин від ударів повітряного противника.
До бойових стрільб залучено підрозділи зенітних ракетних військ Повітряних Сил ЗС України з різних регіонів держави, озброєні сучасними зенітними ракетними системами малої, середньої та дальньої дії — «Бук-М1», С-300П, С-200В, науково-педагогічний склад та курсанти випускного курсу факультету зенітних ракетних військ Харківського університету Повітряних Сил, підрозділи радіотехнічних військ, військової авіації, спеціальних військ.
Загалом до навчання з бойовими стрільбами залучено майже 1500 військовослужбовців, близько 400 одиниць озброєння та військової техніки, понад 25 одиниць зенітних керованих ракет, а для створення мішеневої обстановки - понад 10 одиниць безпілотних літальних апаратів ВР-3 «Рейс». Також для здійснення повітряного прикриття міст Феодосія та Приморське залучатимуться 4 літаки винищувальної авіації Су-27, а для забезпечення огляду морського району та припинення мореплавства в його межах — 13 кораблів і суден Військово-Морських Сил ЗС України.
За ходом навчання спостерігають начальник Генерального штабу — Головнокомандувач Збройних Сил України генерал армії України Сергій Кириченко, командувач Сухопутних військ ЗС України генерал-полковник Іван Свида, командувач Повітряних Сил ЗС України генерал-полковник Іван Руснак, командувач Військово-Морських Сил ЗС України адмірал Ігор Тенюх, командувач Об'єднаного оперативного командування ЗС України генерал-лейтенант Володимир Можаровський та інші воєначальники. Також на навчанні присутні фахівці Державного науково-випробувального центру Збройних Сил України, Державного підприємства Жулянський машинобудівний завод «Візар» та Державного підприємства Державне Київське конструкторське бюро «Луч».
Безпосереднє керівництво стрільбами здійснює начальник управління зенітних ракетних військ Командування Повітряних Сил Збройних Сил України генерал-майор Юрій Галушко.

Так, 29 вересня, заплановано проведення контрольних льотних випробувань керованих ракет зенітного ракетного комплексу малої дальності «Бук-М1», протиповітряні бої з виконанням бойових пусків бойовими обслугами зенітних ракетних комплексів С-300П та «Бук-М1», протиповітряні бої з виконанням імітованих пусків зенітних керованих ракет бойовими обслугами С-200В та курсантами Харківського університету Повітряних Сил у складі зведених бойових обслуг на ЗРК «Бук-М1» та С-300П.
30 вересня, у відповідності до плану навчання, заплановані протиповітряних бої з бойовими пусками зенітних керованих ракет бойовими обслугами зенітних ракетних комплексів С-300П та «Бук-М1» та протиповітряних боїв з імітованими пусками зенітних керованих ракет бойовою обслугою С-200В.

З метою забезпечення безпеки під час проведення бойових стрільб організовано чітку взаємодію між підрозділами зенітних ракетних військ, екіпажами винищувачів та кораблями охорони морського району, забезпечується суворе дотримання заходів техніки безпеки всіма учасниками навчання, на зенітних керованих ракетах встановлено самоліквідатори, здійснюється завчасне оповіщення мореплавців та користувачів повітряного простору. Заявки на закриття повітряного та морського району були подані своєчасно та задоволені.
Варто додати, що напередодні, 25–27 вересня, на фоні цього тактичного навчання екіпажі винищувачів Су-27 та МіГ-29 успішно виконали бойові пуски ракет класу «повітря-повітря» по «крилатим ракетам» умовного противника, в ролі яких виступали безпілотні літальні апарати ВР-3 «Рейс». Це практичне завдання екіпажі Повітряних Сил ЗС України виконували вперше за часів незалежності України, адже раніше практичні завдання зі знищення безпілотних літальних апаратів виконувалися лише підрозділами зенітних ракетних військ Повітряних Сил ЗС України.
Довідка. У 2007 році на полігоні «Ашулук» Збройних сил Російської Федерації у Астраханській області зведений зенітно-ракетний полк Повітряних Сил ЗС України в умовах максимально наближених до бойових успішно виконав бойові стрільби по надзвуковій ракеті-мішені «Синиця-23» та мішені парашутного типу МР-9ІЦ. Двома залпами зенітних керованих ракет середньої дії С-300П мішені були уражені.
Того ж року на полігоні «Чауда» успішно пройшли контрольні льотні випробування та бойові пуски по безпілотних літальних апаратах ВР-3 «Рейс» із зенітних керованих ракет систем «Бук-М1» та систем С-300П.
У 2006 році на російському полігоні «Телемба» на «відмінно» були виконані бойові стрільби зенітними ракетними системами С-200В та С-300П, а також ЗРК «Бук-М1» на полігоні «Чауда».
Відділ моніторингу
КЦ
Ми - Трипільці,
Народ, що Європі,
Дав божествену кміть, перший міт,
Наші предки в Біблійнім потопі, не топились як "грішний семіт",
Наша рідна земля була раєм, де зродилась Орійська сім'я,
Нині правди цієї не знаєм.
ми свого відцуралися я.

Древня Індія знає, що роди,
Світлоокі, на конях швидких,
Покоряючи гори і води,
З-над Дніпра прилетіли до них.
І над Індом створили державу,
І назвали її тоді Кіш.
Поколінням майбутнім на славу, груз у землю давидську леміш.

Орь - великий і славний наш тато.
Незбагненна ніким його кміть.
Світ дивують як сонце і злато,сотні Орських буремних століть.
Німець хоче, щоб німець навчався, твердо вірити -
Орій - це Ґот,
Котрий Інд покорив, і почався, з нього Індо-германський народ.

Ні, не Німці були, це не Ґоти, Ґот боявся коней, як вовків,
І не Греки, скажім без турботи - чорні очі у грецьких богів.

Україно, це з лона твоєї, вогнедарної нені-землі,
Вийшов Орій, Трипільські антеї - перші в світі людські королі.
Україно, це ти колихала, Оріянських народів стару, славнозвісну колиску,
Навчала, серце й розум молитись добру.

Літ п'ять тисяч тому, наші предки,
В дикий шал загнуздавши коней, і шкіряні вдягнувши жилетки,
До індуських примчали дверей.
(Лев Силенко)

неділю, 28 вересня 2008 р.

Локотьская альтернатива

Была ли у народов Советского Союза какая-либо альтернатива защите советской власти? Сталинисты и тогда и сейчас, когда вроде уж СССР и в помине нет, с пеной у рта доказывали и доказывают, что выбора у россиян не было! Только защищая советскую власть, они могли сохранить Россию. Защита советской власти – и есть защиты Родины, России! Другого не было, нет, и быть не может – никогда! Все другое – подлое предательство и измена! Вбивая это в сознание простого россиянина, они все еще пытаются подменить понятие России, Родины – понятием – советская власть!

А ведь понятия эти глубоко враждебны друг другу! Россия под советской властью – полигон для обкатки мирового эксперимента и земля, с которой тянули все соки, чтоб помогать по всему миру таким же оголтелым – для таких же людофобских экспериментов уже над их собственными народами.

Чтобы верно ответить на этот вопрос, вспомним одну донельзя оболганную тему – так называемой «Локотьской республики».

Настоящие Герои

Уникального политико-административного образования, существовавшего в период 1941-1943 годов на Брянщине. Почему ее? Во-первых, Локотьское самоуправление было создано в сентябре 1941 года русскими людьми – еще когда немецких войск тут не было. Командующий 2-й танковой армией генерал-полковник Рудольф Шмидт пошел здесь на эксперимент, полностью доверив внутреннее самоуправление этому созданному русскими органу власти.

На землях «Локотьщины» не было немцев в органах власти, германских судов, полиции, тюрем, оккупационных войск (за исключением нескольких гарнизонов немцев и венгров, помогавших локотьчанам в борьбе с партизанами), не действовали законы Германии. За порядком здесь следили местные силы правопорядка.

Также из местных и из красноармейцев разбитых 5-й и 13-й армий Брянского фронта была создана Русская Освободительная Народная Армия (РОНА), достигшая в 1942-1943 годах численности 20.000 человек, и вооруженная оружием, собранным на местах боев. РОНА имела пулеметы, орудия, более двадцати танков и бронемашин. Снабжалась и обмундировывалась она также за счет собственных ресурсов. Отсюда – и диковатый внешний вид народоармейцев, как называли локотьчане своих защитников – рваные сапоги, опорки, лапти, а то и – босиком. И, тем не менее, «Хозяином Брянского Леса» были не партизаны - это миф, а – народоармейцы из РОНА. И несмотря на то, что ежедневный мясной рацион в РОНА был только 25 грамм, а не 500 грамм, как у советских партизан, последние в течение 1941-42 годов сотнями переходили на сторону РОНА.

Изматывающая партизанская война велась против локотьчан советскими партизанами с исключительной жестокостью – достаточно только вспомнить примеры деревень Тарасовки и Шемякино, где партизанами на Первомай 1942 года было вырезано 115 жителей. И все же руководителям Локотьской республики удалось добиться беспрецендентных успехов. Несмотря на выполнение 100 % обязательных поставок товаров Германии, уровень жизни здесь был самым высоким по сравнению с любыми другими районами и территориями, бывшими под контролем Германии. Семейный надел земли Локотьчан составлял по 10 гектаров, в каждой сельской семье была корова, не считая свиней, коз, овец, птицы.

Вдумайтесь в эти цифры! В каждой сельской семье – по десять гектаров земли и по корове, а то и по две, не считая прочей скотины! В условиях войны! Сейчас, когда нет давно - ни войны, ни оккупации, найдете ли – уж не говорю – область – район в стране, где в каждой сельской семье – по десять гектаров земли, и по корове? Увы и ах – ответ ваш будет ясен!

А ведь Локотьская республика занимала не один – восемь районов Брянской и Курской областей – Брасовский, Суземкский, Комаричский, Навлинский, Михайловский, Севский, Дмитриев-Льговский, Дмитровск-Орловский.

Кстати, здесь оккупационная марка не ходила - единственным платежным средством остался советский рубль. Также любопытно то, что его курс был прямо пропорционален общим успехам Красной Армии. К спекулянтам применялись исключительно строгие меры, поэтому дороговизну локотьчанам победить удалось.

Большое внимание уделялось детям. Руководитель республики Бронислав Владиславович Каминьский требовал от местных бургомистров и старост под страхом тюремного наказания обеспечить, чтобы все дети учились в школах. Власти за счет местного бюджета были обязаны выделять охрану, возниц, лошадей и телеги, чтобы подвозить детишек из деревень и хуторов к школам и обратно. А если те проживали далее пяти километров от школ, то за счет местного бюджета власти должны были содержать при школах интернаты, где дети бы были всю неделю, отвозясь домой только на выходные, каникулы и праздники. И только там, где на деревни и села проходили интенсивные нападения подсоветских партизан, Каминьский разрешал приостанавливать работу школ. Всего здесь работали 345 школ, в том числе 10 - средних, в них только педагогов было 1.338 человек, а обучалось 43.422 учащихся.

В каждом крупном селе Локотьщины были организованы избы-читальни, или «Народные Дома». В каждой избе-читальне был руководитель, получавший зарплату от местных властей, а в Народном Доме - еще и киномеханик, руководители кружков. Ассортимент книг в основном был представлен классической русской литературой. Из современной - белоэмигрантские издания, в небольшом количестве – НТСовская литература, произведения современных европейских авторов, признанных Германией – Генрика Ибсена, Кнута Гамсуна, немецких авторов. Были книги и советских писателей, оставшихся «под оккупацией», и продолжавших писать романы, пьесы. Таких, как смоленский журналист Шишков, чьи антисоветские пьесы «Волк» и «Синее небо» о военной жизни «другой» России пользовались большим успехом. Кстати, Локотьский драматический театр по количеству и составу труппы – более 100 человек только артистов – был самым крупным на оккупированных территориях. Он ежедневно до 1944 года давал по два представления, часто выезжая на гастроли по стране.

Каминьский сумел наладить и медицинское обеспечение населения, которого было до полутора миллионов человек. За счет местных ресурсов было организовано и работало 9 больниц и 37 медпунктов-амбулаторий. Несмотря на крайний недостаток врачей-специалистов и квалифицированных медсестер! Было открыто несколько домов для престарелых, а также - 3 «Детских дома для детей, чьи родители убиты советскими партизанами» - и это было – из песни слова не выкинешь. В каждом райцентре – Локоте, Брасове, Суземках, Комаричах, Севске, Дмитриев-Льговском, Дмитровск-Орловске, Навле – работали гостиницы, постоялые дворы, не говоря уже о многочисленных ресторанчиках, столовых, кафе, магазинчиках.

Знаменита эвакуация, по сути – исход населения Локотьской республики осенью 1943 года. 50000 - 70000 человек со всем скарбом, гоня с собою несколько тысяч коров, не считая прочей живности, на десятки километров растянулись по дорогам, уходя в Беларусь – на Лепельщину, где Каминьский попытался воссоздать, теперь уже «Лепельскую», республику. А потом - еще дальше – в Венгрию, где была обещана земля для проживания. И, наконец - рассеялись по Германии.

Кстати, после исхода активной части населения Локотьской республики со своей Родины – подсоветская жизнь на Локотьщине наладилась не скоро. Вроде все «замаранные» Локотьчане ушли на запад. Ан нет – сразу же началась активная партизанская борьба, пресловутый «политбандитизм». Целые армии повстанцев, подобно «Зеленой Армии» Роздымахи, «Объединенных повстанческих отрядов Мглинского и Суражского районов», отрядов братьев Козиных, Войтенко и многих других – долгие шесть лет чуть ли не голыми руками, безо всякой поддержки извне воевали против советской власти. До середины пятьдесят первого года полыхало здесь пламя народной антисоветской войны!

…Уникальность Локотьской республики заключается в том, что она своим примером дала четкий ответ, обозначив альтернативу выбору, стоявшему перед россиянами в 1941-1945 годах - что делать, с кем идти, как идти? Оказалось, что даже в условиях войны можно жить по-человечески – только без сталинистов на своей шее. Жизнь Локотьской республики – ярчайший тому пример! Ее историю нужно изучить более тщательно, отмыв от лжи, беспристрастно разобрав все ее достижения и ошибки, сурово осудив все выявленные, но – действительные, а не мнимые, преступления.

В заключение, подытоживая приведенные факты, можно сказать – судьба Локотьской республики, давшей народам Советского Союза пример действенной альтернативы в годы прошедшей войны, и с оружием в руках до пятьдесят первого года доказывавшей свое право на существование – заставляет еще раз переосмыслить отношение к миллионам простых советских людей, нашедших в себе силы принять активное участие в сопротивлении преступному режиму Сталина.

Гриценко: «Президент має бути головою уряду»

Президента має обирати не парламент, а виключно народ України на загальних виборах, про це в інтерв'ю УНІАН заявив народний депутат України, голова парламентського комітету безпеки та оборони Анатолій Гриценко.
Нардеп переконаний, що «у Президента мають бути сильні повноваження… Президент має бути головою уряду… Він заступає на посаду, і вже на другий день своїм указом оголошує склад уряду. Без коаліції. Без коаліційних угод. Без кількох місяців переговорів і балаканини. На другий день уряд на чолі з Президентом працює. Уряд не на півроку або рік, а на весь період діяльності Президента».
На думку Анатолія Гриценка, при цьому парламенту слід надати право негайного проведення референдуму недовіри. Але — так само, і Президенту треба дати право оголошувати референдум недовіри Верховній Раді в разі, якщо парламент не підтримує законодавчі ініціативи Президента.
Але незалежно від того, хто оголошує референдум недовіри, до бюлетеню включати два питання: Чи довіряєте ви Президентові? Чи довіряєте ви Верховній Раді? Це, вважає Гриценко, охолодить гарячі голови.
«Якщо депутати захочуть скинути Президента з політичних міркувань, але результати роботи уряду позитивно сприймаються населенням, то у випадку оголошення Радою референдуму недовіри Президентові наслідком стануть …дострокові вибори Верховної Ради, — каже політик, — І навпаки: якщо неефективний, як голова Уряду, Президент спробує через референдум спровокувати дострокові вибори парламенту, то народ на референдумі скаже «ні» главі державі, і той втратить посаду. Якщо ж люди висловлять недовіру і Президенту, і парламенту, значить буде повне «перезавантаження» влади».

суботу, 27 вересня 2008 р.

В Естонії судять ще одного чекіста

Справа 79-річного колишнього чекіста Вела Палтмана, підозрюваного естонською владою в депортації 11 людей на острові Хийумаа в березні 1949 року і, зокрема, чотирьох сімей з волостей Кяйна і Еммасте, передана до суду.
Він звинувачується в геноциді і злочинах проти цивільного населення республіки, повідомляє «Газета.Ru».
За даними слідчих, 25 березня 1949 року оперативна група під керівництвом Палтмана відконвоювала людей у порт Лехтма.
Висланих ним людей помістили на корабель Sõmeri і разом з іншими депортованими доставили у порт Палдіски. Звідти їх у вагонах вивезли на постійне поселення в Татарський район Новосибірської області. Троє з депортованих Палтманом загинули у місці висилки, інших тримали на примусовому поселенні до 1956 року.
Раніше за подібними звинуваченнями були визнані винними в депортації і геноциді Герой СРСР Арнольд Мері і колишній чекіст Яан Пяхна.

Хто стоїть за вбивством Руслана Ямадаєва: Кадиров чи Медведєв?

Згадуючи ватажка Кремля Медведєва, ми не фантазуємо, а передаємо інформацію від джерела в Мухабараті Імарату Кавказ, яке є членом спецгрупи, що займається відстежуванням найбільш одіозних фігур в стані чеченських посіпак. Таких, як повідомило джерело, 8 осіб. Проте їхні прізвища він не назвав.
Джерело КЦ в Мухабараті ІК повідомило, що за оперативною інформацією, яка ще вимагає додаткового вивчення, ліквідацію Руслана Ямадаєва організував ватажок ФСБ Бортніков, за узгодженням з Медведєвим. Ця акція є першою серйозною спецоперацією нового ватажка ФСБ і тест на його дієздатність.
Фактично, вбивство Руслана Ямадаєва ознаменувало собою початок багатоходової комбінації Медведєва, ціллю якої є Путін. Кадиров — важлива, але лише проміжна ланка у вказаній комбінації.
Сенс комбінації полягає в тому, що Кадиров визначений як дерево для показової рубки у майбутній спецоперації приведення до покори Медведєву всієї владно-силової і олігархічної когорти путінського заклику, яку досі контролює Путін.
Запланована масштабна «боротьба з корупцією» є частиною цієї спецоперації.
За відомостями джерела, вбивство Ямадаєва поки не буде офіційно розкрите, проте будуть зібрані «неспростовні докази» проти Кадирова, як замовника вбивства. У потрібний момент ці докази будуть оприлюднені.
«Потрібний момент» визначатиме Медведєв. При цьому, Кадиров має рівні шанси як бути заарештованим, так і вбитим.
Кадиров є найбільш демонстративним продуктом путінського правління і його особистим (путінськім) висуванцем.
Можлива розправа над Кадировим розрахована, як удар по Путіну, послаблення його впливу і демонстрація іншим «хто в хаті господар».
Завдання максимум — показова екзекуція Кадирова і його усунення. Завдання мінімум — тільки занести сокиру над Кадировим, побічно загрожуючи Путіну.
Нагадаємо, що Сулім Ямадаєв публічно назвав ім'я вбивці — Рамзан Кадиров, і пообіцяв помститися за брата.
Крім того, в пресі, яка тісно співпрацює з ФСБ, вже запущені ненав'язливі сигнали, що вказують на «кадировській слід» у вбивстві.
Ось цитата з інтерв'ю «Московському комсомольцеві» якогось неназваного джерела «близького до розслідування вбивства»:
«Цей злочин буде нелегко розкрити. І все тому, що й розкривати його особливо ніхто не буде. Імітуватимуть бурхливу діяльність, та й все. Якби цей російський генерал-полковник не потрапив випадково в цей косоріз, ніхто б заради цих чеченців і дупу від стільця не відірвав. Хай мочать один одного хоч до останньої людини. А який сенс розслідувати вбивство Ямадаєва, якщо все одно рано чи пізно упреться у Чечню, а там тобі
скажуть: тікай звідси, ми самі розберемось».
Оперативні джерела Мухабарату ІК передають, що безпосереднім виконавцем ліквідації Руслана Ямадаєва є людина, яка пов'язана з довіреною особою з близького оточення Кадирова.
Нагадаємо, що ще у грудні 2007 року в чеченській пресі пройшла інформація про те, що Кадиров направив до Москви двох кілерів для вбивства Руслана Ямадаєва, який нібито розглядався в Кремлі як фігура, альтернативна Кадирову.
За даними джерела, як і у випадку з вбивством Мовладі Байсарова, ФСБ дала зрозуміти Кадирову, що не буде протидіяти ліквідації Ямадаєва. Більш того, саме ФСБ здала кілерам маршрут пересування Руслана Ямадаєва, який повертався після зустрічі в Кремлі з помічником Медведєва, і фактично вела всю операцію від початку і до кінця.
Саме місце ліквідації Ямадаєва, в безпосередній близькості від будівлі уряду РФ, де дислокується Путін, також обране невипадково.
Це тільки частина оперативної інформації, переданої КЦ джерелом в Мухабараті ІК. Інформація продовжує надходити. У зв'язку з цим можливі деякі корективи сюжету, але не суть події.
Джерела КЦ впевнені, що вбивство Руслана Ямадаєва є проявом боротьби кремлівських кланів. У цій боротьбі чеченським посіпакам відведена роль або жертовних баранів, або «халіфів на годину», причому «халіфи» можуть перетворитися на жертовних баранів в будь-який потрібний для чергового кремлівського угрупування час.
Ваха Хасанов
КЦ

Юдеї подякували президентові Ірану

Після антисіоністської промови президента Ірану в Організації Об'єднаних Націй, яка викликала гнівну реакцію в Тель-Авіві, група юдеїв з організації «Натурей карта» зустрілася на Манхетені з Махмудом Ахмаді-Неджадом.
«Натурей карта» є ортодоксальною юдейською організацією, офіційно створеною в 1935 році, яка виступає проти сіонізму і закликає до мирної ліквідації держави «Ізраїль», оскільки її існування протирічить основним постулатам юдаїзму.
Ортодоксальні юдеї указують, що їм заборонено мати свою власну державу до приходу Месії.
Під час зустрічі члени делегації на знак дружби передали президентові Ірану срібний подарунок вартістю у 700 доларів.
Рабин Ісроель Давид Вайс, який був присутній на засіданні, повідомив юдейським ЗМІ, що зустріч була успішною, і пройшла в теплій і дружній обстановці.
За словами рабина Вайса, під час бесіди члени делегації подякували Ахмаді-Неджадові за його тепле ставлення до юдейської спільноти Ірану.
«Ми знаємо, що він (Ахмаді-Неджад) — не ворог юдеям і що він шанує, захищає і підтримує єврейську спільноту своєї країни», — відзначив ребе.
Рабин також заявив, що «іранський президент не проти євреїв, але проти сіоністського режиму».
Відмінність між сіонізмом і юдаїзмом також широко обговорювалася на минулій нараді.
Пояснюючи зв'язок «Натурей карти» з Ахмаді-Неджадом, рабин Вайс сказав:
«Іранський президент розуміє різницю, і розуміє, що не всі євреї мають сіоністський світогляд. Ми не хочемо стати свідками знищення юдаїзму, але ми не братимемо участі в просуванні сіоністської ідеї, ми лише молимося і сподіваємося на кінець держави Ізраїль», сказав він.
На думку рабина, іранський президент зовсім не заперечує голокост, а чинить опір тому, що він називає «сіоністським вторгненням і окупацією земель», крім того, він виступає проти тих страждань, які «Ізраїль» заподіює палестинцям.
«Сіоністи використовують голокост як виправдання своїх злочинів», — говорить Вайс.
За його словами, є також євреї, які вірні Торі, але вони виступають проти сіонізму за його відмову від Бога.
«Ахмаді-Неджад, як і ми, розуміє різницю між юдаїзмом і сіонізмом», — заявив рабин Вайс, який підкреслив, що іранський президент не прагне знищити «Ізраїль» шляхом бомбардування.
«Навпаки, він хоче миру, а не знищення єврейської нації, саме це він нам і роз'яснив. Він виступає проти проблем, породжених сіоністами і направлених проти палестинців», — сказав він.
Представник «Натурей карта» також спростував слова президента «Ізраїлю» Шимона Переса, заявивши, що «впродовж всіх поколінь Бог говорить про те, що Тора — наш захист. У зв'язку з тим, що сіоністське керівництво заперечує Тору і відмовляється слідувати шляхом, визначеним в ній, воно також ігнорує і попередження, в ній що містяться. Це може привести єврейську націю до нової катастрофи, саме проти цього ми і виступаємо», — підсумував рабин Вайс.
Відділ моніторингу
КЦ

Заява УНА-УНСО

Останнім часом засоби масової інформації Російської Федерації розповсюджують погано зфабриковану брехню про міфічну участь підрозділів УНА-УНСО у бойових діях в Південній Осетії, котра супроводжується бездарно зкомпільованими матеріальними доказами.

Тому ми ще раз заявляємо, що УНА-УНСО, як законослухняна організація, не направляла ні свої підрозділи, ні окремих членів організації для прийняття участі в бойових діях у Російсько-Грузинській війні.

У висліді останніх заяв, котрі лунають з боку різних московських структур, про необхідність визнання УНА-УНСО як терористичної організації з подальшою її ліквідацією, стає зрозуміла така поведінка Кремля, – російська влада розпочала реалізацію плану скасування суверенітету України з подальшою її окупацією. Але на заваді стоїть УНА-УНСО, яку вони хочуть ліквідувати руками органів державної влади України, котрі великою мірою сьогодні контрольовані Кремлем.
Кремль ніяк не хоче змиритися з тим фактом, що суверенна Україна є. У відповідь на провокативну істерію Кремля ми заявляємо: Україна Є, Україна Буде! УНА-УНСО завжди стоятиме на сторожі її СУВЕРЕНІТЕТУ!

Голова Юрій Шухевич

четвер, 25 вересня 2008 р.

У Москві вбитий Руслан Ямадаєв

О 17.15 невідомі з автоматичної зброї напроти будинку №10 на Смоленській набережній обстріляли автомобіль Mercedes. В результаті отриманих поранень чоловік, що знаходився за кермом авто, помер.
У московському ГУВС заявили, що вбитий ватажок банди «Схід», т.з. «герой Росії» Сулім Ямадаєв.
Нагадаємо, що Сулім Ямадаєв останніми роками ворогував з Рамзаном Кадировим. У квітні 2008 року між бандами кадировців і ямадаєвців відбулося запекле зіткнення в Гудермесі, під час якого обидві банди зазнали відчутних втрат.
Протистояння між Сулімом Ямадаєвим і Рамзаном Кадировим різко посилилося після того, як стало відомо про відхід Путіна і призначення наступником ватажка Кремля Дмитра Медведєва.
У Москві одразу ж розповсюдилися чутки про те, що Медведєв після затвердження в Кремлі нібито має намір позбутися Кадирова, як найбільш одіозної спадщини Путіна.
По Москві поповзли чутки про те, що як противага Кадирову буде висунутий один з братів Ямадаєвих. Ці чутки посилили неприязнь до Ямадаєва з боку Кадирова, який посилив нападки на братів.
Нагадаємо, що Сулім Ямадаєв очолював банду «Схід», яка формально входить до окупаційної банди «ГРУ МО РФ» і підкоряється безпосередньо керівництву ГРУ.
Підрозділи банди дислокуються у Веденському районі і у Гудермесе. Ця банда, разом з бандою «Захід» (ватажок Какиев) і кадировськими формуваннями брала участь в боях проти грузинів в Цхинвалі, де зазнала значних втрат.
У складі банди знаходився і Сулім Ямадаєв, який формально розшукувався російською владою за вбивство. Дізнавшись про те, що Сулім Ямадаєв знаходиться в Південній Осетії, ватажок маріонеток Кадиров погрозив особисто приїхати до Цхинвалі і розстріляти Ямадаєва.
КЦ

середу, 24 вересня 2008 р.

Промова Президента України Віктора Ющенка на загальних дебатах 63-ї сесії Генеральної асамблеї ООН

Шановний пане Голово,
Шановні колеги,
Пані і панове,
Для мене висока честь звернутися до всього світового співтовариства - Організації Об'єднаних Націй та її найбільшого представницького органу - Генеральної Асамблеї.
Разом з вами дякую македонському представникові, панові Срджяну Керіму за його плідну діяльність на чолі минулої сесії Генеральної Асамблеї.
Вітаю пана Мігеля д'Еското Брокмана з Нікарагуа з обранням на посаду Голови 63-ї сесії нашого зібрання.
Бажаю Вам, пане Голово, успіху у цей відповідальний час.
Я певен, що всіх нас переповнює єдине відчуття.
Ліміт безпечності і загальних дискусій добігає кінця.
Ми відчуваємо вітер похолодання в міжнародних зносинах, що ускладнює і обмежує спільні можливості.
У природі перепад тиску і температури викликає ураган.
Атмосферні зміни в світовій політиці мають схожі ознаки.
Велика ілюзія сили стає найбільшим затьмаренням нашого часу, найбільшим перепадом ідеалів і настроїв.
Головний виклик, що стоїть перед усіма, - це нехтування і підрив норм міжнародного права і міжнародних відносин.
Ми бачимо тенденції до руйнації загальної системи, наріжним каменем якої є колективність міжнародної волі і повага до суверенітету, територіальної цілісності і непорушності кордонів держав.
Україна має право на ці слова.
Ми - співзасновники ООН і співавтори її Статуту.
Ми - нація, яка пройшла через смертельні випробування і відновила свою державність у легітимний і визнаний спосіб.
Тут, у цій залі присутні представники десятків країн, що мають спільну з нами долю.
Нашу найгострішу тривогу викликали останні події на Кавказі.
Я висловлюю співчуття до трагедії кожної людини і кожної сім'ї незалежно від крові і сторони фронту - і грузин, і осетин, і росіян.
Біль не бачить різниці поміж людей.
Однак людина має здатність і гідність розпізнати правду і лицемірство - і спланованість агресії, і маніпулювання громадською думкою, і відверту підтримку сепаратизму.
Україна засуджує всі акти агресії та силових втручань, що відбулися в цьому регіоні.

Україна категорично засуджує порушення територіальної цілісності та недоторканості кордонів Грузії і збройну анексію її територій.
Україна не визнає незалежності самопроголошених республік Південної Осетії та Абхазії.
Україна не визнає і засуджує спроби нелегітимного, сепаратистського утвердження державності будь-яких територій.
Ця позиція - основоположна для зовнішньої політики нашої держави.
Відхід від принципів ООН, застосування сили, відновлення риторики «холодної війни» викликають нашу глибоку стурбованість.
Ці процеси становлять потенційну загрозу як для української державності, так і для інших країн нашого регіону.
Проблему не вирішити шляхом ізоляції, самоізоляції чи взаємних звинувачень.
Вихід - один.
З єдиною і доброю волею ми зобов'язані консолідуватися навколо цінностей і цілей, закріплених в Статуті ООН і Декларації Тисячоліття.
З відповідальністю за загальний мир і безпеку необхідно зупинити збурення сепаратистських настроїв, які можуть повернутися лихом для самих розпалювачів.
Необхідно відмовитись від лексики шантажу і погроз.
Україна відкидає будь-які форми тиску, що стосуються способів гарантувати власну безпеку та визначати членство у колективних безпекових структурах. Такі зазіхання - недалекоглядні і контрпродуктивні.
Ми закликаємо до зміцнення ролі Ради Безпеки ООН, що єдина має виключні повноваження у сфері глобального миру і безпеки.
Нам потрібні її зважені рішення та ефективні дії.
Україна підтримує всі зусилля для мирного врегулювання і розблокування ситуації на Південному Кавказі і буде повною мірою сприяти цьому процесові.
Ми твердо і активно продовжимо нашу миротворчу діяльність та участь в урегулюванні «заморожених» конфліктів на основі поваги до принципів суверенітету і територіальної цілісності, непорушності кордонів, гідності, прав і свобод кожної людини.
Світ чекає від ООН впевненого і позитивного сигналу.
Світ потребує відновлення довіри до наших колективних дій, до суворого додержання норм міжнародного права, до Організації Об'єднаних Націй.
Пані та панове,
Наш національний порядок денний співзвучний з головними викликами, які стоять перед всією світовою спільнотою.
Як країна, що володіє найкращими в світі чорноземами, Україна націлена зробити відчутний внесок у спільну роботу з розв'язання проблем глобальної продовольчої кризи.
Ми плануємо консолідувати всі можливі зусилля для втілення ефективної і справедливої енергетичної політики.
Принципи, що повинні реалізовуватись, - прості: взаємна вигода, безперебійне виконання всіх зобов'язань і недопущення жодного енергетичного тиску.
З новою силою закликаємо до активізації глобальної співпраці у сфері екології.
Україна вносить ініціативу з розробки та укладення рамкової угоди зобов'язуючого характеру - Екологічної Конституції Землі та створення під егідою ООН єдиної структури екологічного захисту з належними повноваженнями і механізмами роботи.
Ми плануємо пожвавити роботу у подоланні загроз ВІЛ/СНІДу та інших небезпечних захворювань. Для України ця проблема зберігає свою виняткову актуальність.
Безумовно, у полі зору України зберігається весь комплекс спільних завдань - від проблем бідності до боротьби з торгівлею людьми, міжнародним тероризмом і розповсюдженням зброї масового враження.
Наша лінія - чітка: конкретна робота, партнерська, конструктивна, відповідальна.
В основі нашої політики - демократичні цінності, відкритий діалог зі всіма партнерами різних культур і безумовна повага до фундаментальних прав людини.
Я маю честь звернутися до світової спільноти із проханням про солідарність.
Цього року Україна вшановує 75-ту річницю Голодомору, що в 1932-33 роках забрав життя біля 10-ти мільйонів наших співвітчизників.
Наше прагнення не спрямоване проти жодного народу чи держави.
Не вивищуємо і не принижуємо свого горя.
Терор голодом в Україні мав цілеспрямований характер геноциду, що супроводжувався тотальним знищенням національної еліти, громадського проводу і духовенства. Метою було упокорення багатомільйонного народу, який, за визнанням режиму, неможливо було увесь вивести до Сибіру.
Важливо, що наші дії стали причиною для пошуків правди в інших країнах колишнього Радянського Союзу.
Ми поділяємо біль всіх постраждалих народів - росіян, білорусів, казахів і десятків інших націй.
Просимо спільно вшанувати кожну національну трагедію і не допустити новітніх спроб героїзації диктатури Сталіна та його режиму.
Ми маємо безцінні приклади порозуміння з Польщею, Угорщиною та іншими країнами. Чесна і щира пам'ять про минуле не розколола, а, як раз, об'єднала нас.
Ми прагнемо, щоб пам'ять про жертви Голодомору та інших злочинів тоталітарних режимів вберегла світ від повторення пережитих катастроф.
Шановний пане Голово,
Пані та панове,
Я вірю у нашу здатність ефективно відреагувати на кожен виклик, що стоїть перед світом.
Україна - рішуча у цій праці.
Ми будемо діяти як послідовні і доброзичливі партнери.
Все в наших руках.
Я вірю в нашу силу, волю і розум.
Дякую за увагу.

Микола Лебедь (23.11.09 - 18.7.98)


Псевдоніми: Максим Рубан, Марко, Євген Скиба.

Народився у с. Нові Стрілиська Бібрського повіту (тепер Львівська обл.). В 1930 закінчив гімназію у Львові. У 1930-32 Л. брав активну участь в організації молодіжних груп ОУН на західно-українських землях, керівник підпільних вишколів Юнацтва ОУН у Карпатах. У 1932-34 - зв'язковий між Крайовою Екзекутивою та Проводом ОУН за кордоном. У 1934 підготував замах на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького. Після здійснення замаху намагався виїхати через Гданськ-Щецін до Німеччини, але за наказом Г. Гіммлера був заарештований і виданий Польщі. На Варшавському процесі 1935-36 був засуджений до смертної кари, яка згодом була замінена довічним тюремним ув'язненням 5.9.1939 Л. під час конвоювання до іншої в'язниці втік. У 1940 в ході внутрішнього конфлікту в ОУН підтримав політичну лінію С. Бандери, а з 1941 став його заступником. 30.6.1941 у Львові Українські Національні Збори проголосили Акт відновлення Української Самостійної Держави та створення Українського Державного Правління, до складу якого увійшов Л. Після арешту в липні-вересні 1941 більшості членів Правління Л. організовував український антифашистський рух Опору. Організатор і керівник трьох конференцій ОУН в Україні (вересень 1941, квітень 1942, лютий 1943). У 1941-44 вів переговори з польською Армією Крайовою (АК) про спільну боротьбу проти гітлерівців. До 1943 Л. очолював ОУН на західноукраїнських землях та відіграв важливу роль у формуванні Української Повстанської Армії. В серпні 1943 став учасником III Надзвичайного Великого Збору ОУН, очолив Головну раду ОУН і Референтуру зовнішніх зв'язків при Проводі ОУН. У 1944 став співзасновником Української Головної Визвольної Ради та Генеральним Секретарем закордонних справ УГВР. За дорученням керівництва УГВР виїхав на Захід для встановлення контактів з представниками західних союзників. До 1948 був членом Закордонних Частин ОУН. З грудня 1949 мешкав у США. В 1952-74 очолював науково-дослідницький центр “Пролог” у Нью-Йорку, в 1982-85 - заступник голови, з 1974 - член Ради директорів. В 1956-91 Л. - член управи Українського Товариства Закордонних Студій в Мюнхені та Торонтського Видавничого комітету “Літопис УПА” (1975). Автор спогадів “УПА” (1946, 1987). Помер 18.7.1998.

Грузини збили один російський безпілотник й заарештували одного російського мародера

Грузинська поліція вилучила у військовослужбовця форму грузинських військових, яка була вкрадена з грузинської військової бази в Сенаки, а також вогнепальну зброя. Грузія заявила у вівторок, що збила невеликий розвідувальний безпілотник російських збройних
сил над територією Грузії на південь від Південної Осетії.
Безпілотник був збитий в понеділок вранці біля міста Горі у 30 км. від межі Південної Осетії, заявив представник грузинського МВС Шота Утіашвілі, повідомляє Reuters.
Цього ж дня, біля мосту через Інгурі в регіоні Самегрело грузинські правоохоронці затримали російського мародера, який був одягнений в цивільний одяг і намагався перевезти до Абхазії вкрадені речі.

Моджахеди провели успішну бойову операцію в селі Чишки. Знищена банда окупантів

Як повідомив в телефонній розмові виданню «Чеченцентр» командувач Урус-Мартанівським сектором Збройних Сил Імарату Кавказ амір Абдул-Малік, в понеділок 22 Рамадана 1429 року (22 вересня 2008 р.) підрозділ моджахедів під командуванням аміра Ільяса атакував спецбанду російських найманців в населеному пункті Чишки (Аргунська ущелина) вілайяту Нохчийчоь (Ічкерія).
Командуванням окупантів було поставлене завдання встановити контроль над дорогою з метою безпечного пересування окупаційного угрупування.
Одну з таких банд, яка була висунута до селища Чишки, і знищили моджахеди.
Амір Абдул-Малік повідомив, що моджахеди знищили БТР і броньований УРАЛ. Під час бою були ліквідовані 8 російських окупантів, зокрема командир банди. Захоплена велика кількість трофейної зброї, а також документи.
Серед захоплених документів виявлена виписка з наказу окупаційного командування, направлена комусь полковнику Учигенову.
Амір Абдул-Малік зачитав виписку з бойового наказу, в якому, зокрема, вказується —
«У зв'язку з активізацією бойовиків обстановка в Чеченській республіці залишається складною, за наявною інформацією бойовиками планується проведення мінування і нападів на військових з метою продовження бойових дій. У зв'язку з цим наказую виставити
заслін на дорозі Старі Атаги — Чишки.» і т.д.
Саме цю банду, яка діяла за наказом своїх ватажків, моджахеди і знищили
Амір Абдул-Малік не виключає, що серед ліквідованих окупантів і сам полковник Учигенов, якому був відданний цей наказ.
Чеченський командир повідомив, що бойова обстановка в гірських районах Ічкерії залишається стабільно напруженою. Моджахеди Імарату Кавказ щодня проводять успішні бойові операції, про які в ЗМІ нічого не повідомляється.
Так, за відомостями аміра Абдул-Маліка протягом останніх 3 тижнів була проведена ціла серія успішних бойових операцій в Урус-Мартанівському районі, під час яких окупанти і маріонетки зазнали втрат, але про це в ЗМІ не було ніяких повідомлень.
КЦ

вівторок, 23 вересня 2008 р.

ГРУЗІЯ. Росія планує нові провокації проти Грузії

За повідомленням грузинських ЗМІ, Росія планує проти Грузії нові провокації. Як стало відомо з певних джерел, з 15 по 20 жовтня під керівництвом банди «ФСБ Росії» абхазька й осетинська маріонеткові влади пред'являть офіційному Тбілісі територіальні претензії.
За планом ФСБ Росії, Абхазія зажадає передачі під свій контроль району Цаленджиха-Чхороцку, а Південна Осетія — Бакуріані-Боржомі. Абсурдні претензії будуть направлені на те, щоб показати ЄС, що тільки російські військові можуть стримувати збройні формування сепаратистів.
Під керівництвом спецслужб РФ готуються також кілька терористичних банд, мета яких — організація диверсійних актів на території Грузії, повідомляють грузинські джерела.

Нічні атаки в Назрані і Карабулаці

Джерела з вілайяту Г1алг1айче (Інгушетія) Імарату Кавказ повідомляють, що у ніч на 23 Рамадана 1429 року (23 вересня 2008 р.) мобільні підрозділи моджахедів атакували відразу декілька цілей в Назрані і Карабулаці.
Повідомляється, що в районі Насыр-Корту був обстріляний з гранатометів і кулеметів збройовий склад банди «МВС РІ». Точних даних про втрати посіпак немає. Окупаційні джерела стверджують, що в результаті цієї атаки поранення отримали тільки 2 маріонеткових міліціонера і знищено 3 машини. Інших подробиць не повідомляється.
За кілька хвилин після атаки в Насыр-Корті у Назрані був атакований пост перед будинком ватажка банди «МВС РІ» Муси Медова. По посту був завданий удар з гранатометів і автоматичної зброї.
Під час спецоперації знищено 2 і поранено 6 посіпак. Прямим попаданням спалений військовий броньований «УАЗ» і 2 автомашини, що належать Медову. Відомостей про те, чи постраждав сам ватажок банди «МВД РІ» немає.
Тим часом в Карабулаці у ніч на вівторок була підірвана автомашина заступника ватажка банди «МВС РІ» якогось Селіванова. Даних про поранення або ліквідацію окупанта не було.
Нагадаємо, що відповідно до наказу командування вілайяту Г1алг1айче (Інгушетія) до кінця місяця Рамадан введений мораторій на ліквідацію членів маріонеткових промосковських бандформувань. Атакам піддаються лише найбільш одіозні ватажки.
Членам маріонеткових формувань дана можливість припинити співпрацю з окупантами, піти з «роботи» і покаятися. Після закінчення місяця Рамадан члени бандформувань, що залишилися на службі в окупантів, стануть законними військовими цілями моджахедів.
КЦ

понеділок, 22 вересня 2008 р.

Прокремлівська більшість розпочала наступ на українську мову

19 вересня 2008 року Блок Юлії Тимошенко спільно з Партією регіонів та комуністами проголосували за надання російській мові статусу державної.
Так зване "ситуативне голосування" цих фракцій за проект Закону України "Про державну службу" (N1400), внесений народним депутатом України В. Януковичем, розпочало новий етап втілення кремлівської ідеї щодо "облаштування" України.
Якщо з 2 вересня 2008 року Блок Юлії Тимошенко спільно з Партією регіонів та комуністами здійснював форсований перехід до парламентської республіки, то з минулого тижня прокремлівська більшість взялась за нищення основ конституційного ладу України.
Вже сьогодні вірнопіддані Кремля хочуть, щоб обов'язковою вимогою до осіб, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби була вимога вільно володіти державною та російською мовами (п.3 ч.1 статті 21 проголосованого проекту Закону України "Про державну службу"). У такий спосіб прокремлівська більшість проводить ревізію Конституції України, яка визначає, що державною мовою в Україні є українська, та прагне обмежити доступ українців до державної служби або зробити з них служак російської імперії, таких собі, за влучним висловом Шевченка, "землячків з циновими ґудзиками".
Сьогодні вже очевидно, що режим Путіна-Мєдвєдєва оголосив повну мобілізацію всіх своїх агентів в Україні з метою встановлення у нашій державі маріонеткового промосковського режиму. 2 вересня 2008 року мобілізовані Москвою "раби, подножки, грязь Москви" розпочали бліцкриг проти Української держави. Поки що перевага на їхньому боці.

неділю, 21 вересня 2008 р.

Московські попи публічно продемонструють, що їхній бог сидить на Луб'янці

22 вересня хресна хода проти “втягування України в НАТО” пройде від Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври по центральних вулицях Києва з молитовними зупинками біля будівель Верховної Ради, Кабміну, Секретаріату Президента, МЗС України.
Про це повідомляє прес-служба Всеукраїнської громадської організації Православний вибір.
Хресна хода завершиться біля будівлі Київського арбітражного суду, де на 16:30 призначене судове засідання за позовом організації до влади України "про незаконність втягування України в НАТО", йдеться в повідомленні.
Організатори хресної ходи будуть у черговий раз вимагати від українського керівництва відкликати лист і підписи про початок плану дій по членству України в НАТО, тому що воно, за твердженням ВГО Православний вибір, суперечить думці переважної більшості українців.
Позиціонуючи себе як православно-патріотичну громадськість, учасники хресної ходи також вимагатимуть від депутатів Верховної Ради засудити позицію українського керівництва, у першу чергу, президента Ющенка, що "втягує Україну в НАТО, здійснюючи злочин проти свого народу".
Учасники хресної ходи підтримують ініціативу народних депутатів оголосити імпічмент Президентові Ющенку "за його дії по втягуванні України в НАТО й розв'язання ним божевільної антиросійської кампанії", йдеться в повідомленні організації.
Крім того, організація звертається до депутатів Верховної Ради з проханням ініціювати позачергові парламентські й президентські вибори на Україні.
Зазначимо, це вже четверта схожа хресна хода.
Нагадаємо, Патріарх Московський і всія Русі Олексій ІІ високо оцінив самовідданість духівництва й парафіян Української православної церкви, подякувавши їм за "мужнє стояння у вірі".
Негативну точку зору на схожі акції представляє, зокрема , Вахтанг Кіпіані: "Я бачив ці акції не раз - несамовите видовище. Юрба складається з декількох страт: бородаті члени православних братств, "вірні козаки" і екзальтовані політизовані бабусі. З вуст віруючого люду чутні не стільки молитви, скільки політичні прокльони", - пише він у журналі Корреспондент, засуджуючи політиків, які "втягують церкву в гео- і просто політичні дискусії, роблять її інструментом для озвучування "темників" московських "друзів України (...)".
Тим часом, західні аналітики також зазначають високий рівень політизації української церкви, що, зокрема, показали 25-27 липня в Києві святкування 1020-річчя хрещення Росії й України.

суботу, 20 вересня 2008 р.

СТАБІЛІЗЄЦ: держслужбовець повинен знати російську мову

Проект Закону про державну службу, яким запроваджується така обов'язкова вимога до держслужбовців, прийнято 19.09.2008 у першому читанні 361 голосами «за». Зі 156 БЮТівців жоден не був проти, «за» проголосували 144.

Результати голосування можна побачити на сайті Верхновної Ради:
Положення Cтатті 21 законопроекту, про які йдеться:

Стаття 21. Загальні вимоги до осіб, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби
1. Особи, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби, повинні відповідати таким вимогам:
1) мати повну вищу освіту;
2) знати Конституцію, закони України та інші акти законодавства України, необхідні для виконання службових обов'язків;
3) вільно володіти державною та російською мовами;
4) мати стан здоров'я, достатній для виконання службових обов'язків за висновком медичної комісії, наданим у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

З висновку Головного експертного управління Верховної Ради:
В якості однієї з кваліфікаційних вимог до державного службовця ця стаття називає вільне володіння російською мовою (п. 3 ч. 1). За своїм змістом дана пропозиція, фактично, виходить з того, що органи державної влади України широко вживають російську мову при здійсненні своїх офіційних функцій. Однак, у ч. 1 статті 10 Конституції України передбачено, що державною мовою в Україні є українська мова. Системний аналіз статті 10 Основного Закону України взагалі і ч. 1 цієї статті зокрема не дає жодних підстав для висновку, що поряд із українською у системі органів державної влади України (на всій території держави) має використовуватись російська або якась інша мова у якості обов'язкового офіційного або «робочого» засобу спілкування. З огляду на це, встановлення загальної кваліфікаційної вимоги щодо вільного володіння особою, яка вступає на державну службу, російською мовою, може бути розцінено як неконституційне.

Татари Ідель-Уралу зажадали незалежності від Росії

Татарська партія національної незалежності «Іттіфак» закликала до боротьби за державну незалежність і виходу зі складу Російської Федерації. Про це сказано в офіційній заяві партії з нагоди 456-ї роковини взяття Іваном Грозним Казані, яка була передана до редакції КЦ.
«У 21 столітті Російська імперія, зібравшись всіма останніми силами, знову накинулася на татар, поставивши перед собою мету знищити нас, як націю. По всій Росії закриваються татарські школи, а в тих, що залишилися, татарська мова не викладається; російські в'язниці переповнені мусульманами-татарами; наші співвітчизники вимушені жити в радіаційних зонах; в татарського народу у цій країні немає ніяких прав», — сказано в заяві.
«У таких умовах в нас залишається тільки два виходи — підняти народ на боротьбу за незалежність і, побудувавши власну татарську державу, почати жити за своїми законами, або перетворитися на росіян і припинити існування, як самостійна нація. Ми, татари, повинні обрати перший шлях — це життя, боротьба і перемога! Правда на нашому боці!», — вважають автори документу.
У нім також мовиться, що татарський народ, беручи за основу визвольну боротьбу, що триває 456 років і забрала життя мільйонів татарських шахідів, Декларацію про Державний Суверенітет, прийняту 30 серпня 1990 року парламентом республіки Татарстан, і підкріплену результатами народного референдуму 1992 року, «заявляє про своє право на самовизначення і проголошення незалежної татарської держави».
«Іттіфак» наполягає на тому, що міжнародне співтовариство, яке визнало державну незалежність Косова, і Російська Федерація, що визнала Абхазію і Південну Осетію, «повинні визнати незалежність Республіки Татарстан».
«Татарський народ має повне право жити в своій, незалежній державі! Татари, де б вони не проживали, повинні виступити із зверненням про визнання державної незалежності Татарстану!», — закликають татари Идель-Уралу.
Нагадаємо, що раніше про бажання «вийти зі складу РФ» заявило промосковське опозиційне угрупування в Інгушетії (Імарат Кавказ) і Башкортостану (Південний Урал).
19 вересня текст «Звернення до татарської нації» Фаузії Байрамової, голови татарської партії національної незалежності «Іттіфак», члена виконкому Всесвітнього конгресу татар, був опублікований в російськомовній казанській газеті «Зірка Поволжжя».
Звернення приурочене до 456-ї роковини захоплення Казані військом Івана Грозного, яка наближається, і повне вимог визнання державної незалежності Татарстану.
«Міжнародне співтовариство, що визнало державну незалежність Косова і Російська Федерація, що визнала Абхазію і Південну Осетію, — мовиться в обігу, — повинні визнати незалежність Республіки Татарстан».
«Цілих 456 років татарський народ змушений був жити під п'ятою колонізатора», — заявляє Фаузія Байрамова і закликає відзначати 15 жовтня, день взяття Казані, «не плачем і скорботою, а гучними вимогами незалежності».
Раніше свої вимоги до Росії визнати незалежність Татарстану пред'явив через New York Times Татарський суспільний центр.
«Вперше в своїй новітній історії Росія визнала незалежність краю, населеного її громадянами (Абхазія, Південна Осетія — КЦ). Тепер Росія втратила моральне право не визнавати нас», — заявив головний редактор казанської опозиційної газети «Зірка Поволжжя» Рашит Ахметов американському кореспондентові.

пʼятницю, 19 вересня 2008 р.

Что ждет орду евразийских «миротворцев» в степях Украины?

В том, что бесноватый полковник Путин готов потакать извечным кровожадным инстинктам россиян, убеждать после агрессии РФ против Грузии уже никого не нужно. Нужно лишь сделать соответствующие выводы.

Было бы наивным полагать, что российско-грузинский мордобой остался без внимания украинских военных. В Генеральном штабе Вооруженных Сил Украины весьма внимательно и придирчиво изучают то, что произошло на Кавказе. И пока наши политики в словесных перепалках между собой пытаются найти общий «вектор» отношения к империи зла, украинские военные уже примеряют те или иные ситуации и вариации к себе, исходя из увиденного сюжета.

Если вкратце охарактеризовать с военной точки зрения то, что произошло в Грузии, оно уложится в весьма емкое определение. Российский Генеральный штаб спланировал, организовал и провел вторжение в Грузию. Оно представляло собой классическую, в стиле «советской военной школы» операцию, участие в которой приняли все виды ВС РФ. Ничего принципиально нового и тем более сенсационно новейшего в тактическом или стратегическом отношении россияне на Кавказе так и не продемонстрировали (за исключением разве что атаки хакеров на правительственные сайты грузин, но на украинские информационные сайты россияне посягают и в мирное время).

И потому первый вывод напрашивается сегодня сам собой. Нашей армии и тем, кто ею руководит, в случае, если кремлевские мечтатели решат пойти вразнос и провести «миротворческую операцию» непосредственно в Украине, скорее всего, придется иметь дело с ярко выраженной методикой управления боевыми действиями в стиле советского Генерального штаба. Ибо весьма сомнительно, чтобы российский Генеральный штаб в том виде, в котором он существует сегодня, смог бы «специально для Украины» спродуцировать что-то принципиально новое и прогрессивное в тактическом отношении. Все те же бронетанковые и механизированные «клинья», поддержанные ударами с воздуха и действиями передовых частей и подразделений из состава мобильных сил (ВДВ и морской пехоты). Выглядит это весьма мощно и устрашающе, но только внешне. Пугаются и сдаются перед этими плохо управляемых оравами танков и БТР лишь те, кто сам с трудом способен трезво оценивать ситуацию.

То, как действовали россияне в Грузии, демонстрирует, что в головах российских генералов со времен раз и навсегда установленных, наверное, еще Жуковым и Штеменко, тактических и стратегических истин ничего не меняется. Характерными чертами российского вторжения были толкотня и беспорядок во вторых эшелонах (это точно наследственное, позаимствованное из «непобедимой и легендарной»), ошибки в планировании и расчетах на переброску сил и средств, выход из строя в отдельных подразделениях до 40% боевой техники и транспортных средств (дорога на Владикавказ была просто забита поломанной боевой техникой). Достаточно сказать, что подход российской тяжелой боевой техники для проведения второго этапа операции вторжения со стороны Осетии по прорыву в Гори был задержан почти на двое суток. Будь на месте грузин, например, украинцы, то передовые подразделения осетинской группировки российской армии, которые удерживали захваченные проходы в сторону Гори, были бы отрезаны и уничтожены. И даже при этом все попытки россиян с помощью десантных и разведывательных подразделений устроить грузинам нечто вроде «котла» на полпути между Цхинвали и Гори, несмотря на полную дезорганизацию и разгром грузинских войск, окончились плачевно: российская десантура понесла чувствительные потери.

Достаточно вглядеться в эту «миротворческую операцию» на Кавказе непредвзятым военным взглядом, чтобы понять: окажись на месте грузинского Генштаба более толковая и расторопная управленческая структура, с незашоренными «советским прошлым» методами и принципами действий, группировки российской армии, действующие в Западной Грузии и в Южной Осетии, весьма обильно полили бы своей кровушкой склоны Большого Кавказского хребта (хотя при этом необходимо учесть, что ни на российских генералов, ни на российского обывателя тонны пушечного мяса своих солдат никогда особого впечатления не производили). И воздушные налеты на объекты в Грузии со стороны ВВС РФ были бы куда «осмотрительнее». Да и из состава ЧФ РФ, к «родным причалам» вряд ли вернулись бы все в полном составе. Но случилось то, что случилось.

Грузины так и не усвоили одну простую истину: истерика на войне - плохой помощник. Вместо того, чтобы втягиваться во фронтальное сражение с восточной российской группировкой, передовые части которой уже прибывали, начиная с 7-8 августа, под прикрытием передовых десантных подразделений в Южную Осетию, грузинам следовало бы действовать легкими мобильными подразделениями вдоль Кавказского хребта, имея конечной целью Рокский перевал. Тем более что условия, благоприятные для проведения операции по созданию для ударной российской группировки своеобразной «мышеловки» в Южной Осетии, существовали. Достаточно было еще до начала боевых действий создать северо-восточнее Цхинвали группировку из горно-стрелковых батальонов (которые были в составе грузинской армии подготовлены и оснащены в достаточном для проведения такой операции количестве). В свою очередь, в Западной Грузии стоило бы развернуть ее аналог. Тогда в случае принятия решения на «восстановление территориальной целостности» достаточно было бы отрезать сепаратистов от «братской помощи» из-за Кавказа двойным ударом по сходящимся направлениям к межосетинским проходам в Кавказском хребте. А заблокировать доступные пути можно и небольшими силами. Причем вышибить грузин с оседланных перевалов россиянам было бы весьма затруднительно, несмотря на все свое преимущество в техническом оснащении. Пока б они лбом долбили перевалы, от «независимой Южной Осетии» и воспоминаний бы не осталось. Так, кстати, в свое время действовали хорватские войска в Сербской Краине.

Ведь ясно было еще до начала заварухи, что соотношение сторон явно не в пользу грузинской армии. Бросив свои немногочисленные танковые батальоны в лобовые атаки на Цхинвали, при полном российском преимуществе в воздухе, грузинское командование обрекло их на банальное уничтожение. Такое впечатление, что опыт не только последних балканских войн или, например, многочисленных арабо-израильских конфликтов, но и предыдущих сражений в Абхазии или той же Южной Осетии грузинскими генералами во внимание не принимался.

Другой вопиющий пример. Ясно же было, что в случае начала российской операции основная грузинская военно-морская база Поти будет атакована одной из первых, ну или, по крайней мере, обязательно войдет в число «приоритетных целей». Стоило бы об этом подумать генацвале-адмиралам своевременно и ради сохранения рассредоточить свои и без того не особо мощные ВМС, или же вспомнить о таких понятиях, как береговая оборона и противодесантные мероприятия. А еще лучше бы было разместить что-то дальнобойное и способное палить по морским целям. Опять-таки, ведь был же опыт у грузинских военных по борьбе с десантными средствами противника: в свое время батальон украинских добровольцев «Арго» и подразделения грузинской армии в районе отрезка побережья Новый Афон – Сухуми, во время первой грузино-абхазской войны, используя ЗСУ «Шилка», потопили парочку российских катеров, задрапированных под абхазские.

Но нет: сначала 9-го августа российские ВВС наносят воздушно-бомбовый удар по Поти, а 11-12 августа, комбинированным ударом с суши и с моря овладевают им. И все – нет у Грузии флота. Самоубийственная попытка атаковать российское оперативное соединение кораблей в море парой грузинских катеров ничего в этом приговоре не изменило.

Россияне могли бы вообще рассечь боевые порядки грузинской армии в глубине самой Грузии и разделить страну на две части – Западную Грузию и всю остальную, уже к исходу 13 августа. Ведь 12 августа передовые десантные подразделения ВС РФ оседлали Горийскую транспортную развязку и заняли сам Гори. А это уже почти рядом с Тбилиси. Сделано это было в хорошо известном «советском военном стиле» - нагло, маршевыми колоннами, почти без прикрытия. И будь грузины чуть посмелее и расторопней, российские бронетанковые колонны понесли бы под Гори чувствительные потери. Захват Гори ставил западную группировку грузинских войск почти в безвыходную ситуацию. К моменту падения «города Сталина» она уже и так была чувствительно потрепана. Её боевое управление было нарушено систематическими авиационными ударами и действиями российского спецназа. Ее вторые эшелоны были смяты и отброшены.

Кроме того, за каким-то лешим грузинская армия залезла в кишку Кодорского ущелья, поставив себя еще до начала активных боевых действий в невыгодные условия. Остается только догадываться о мотивах такого экзотического способа самоубийства, выбранного грузинским командованием для одних из самых лучших (по степени боеспособности) подразделений собственной армии. Да, чисто внешне Кодорское ущелье «как бы» есть плацдармом, нависающим над большей частью Абхазии. Но это впечатление обманчиво. Если посмотреть с другой стороны, то любой военный вам скажет, что в случае оседлания противником восточного выхода из ущелья находящимся в нем подразделениям грузинских войск, мягко говоря, придется несладко. Что в действительности и произошло. Их уничтожение стало делом техники. Российские планировщики из ГШ ВС просто не могли пройти мимо такой возможности. Перебросив в Абхазию еще до начала боевых действий подразделения железнодорожных войск и восстановив транспортные пути непосредственно в районе соприкосновения, россияне смогли очень быстро сосредоточить ударную группировку, когда это потребовалось, на левом фланге грузинских войск и ударить по их тылу в Кодорском ущелье. Затем обходящий маневр на Зугдиди (10 августа) - и все. Ударная группировка грузинских войск побежала, часть вдоль побережья на Аджарию, а большая часть на Гори-Тбилиси.

Все вышесказанное лишь подтверждает наш «априорный» вывод о том, что в случае российских поползновений уже в сторону Украины наши генералы вряд ли столкнутся с чем-то из ряда вон выходящим. Ведь с российскими генералами они учились по одним и тем же учебникам и одним и тем же методикам. Следовательно, манеру действий друг друга наверняка знают досконально. И уже потому проведение таких вот российских мини-блицкригов, как в Южной Осетии и в Абхазии, на украинской территории станет невозможным по определению. Всегда можно будет устроить «российским миротворцам» неприятности на флангах и в тылу. Вот только позаботиться об этом нужно заранее. Тем более что значительная часть нынешних украинских штабных офицеров (что показательно, не только на уровне ГШ) уже прошла довольно основательную подготовку по методике работы штабов в армии США и НАТО в кризисных условиях и в условиях «малых региональных войн». Так что можно рассчитывать на то, что российская «штабная мысль» может на украинских просторах встретить вполне адекватные тактико-стратегические изыски наших отечественных полководцев.

Теперь непосредственно к анализу возможности «защиты соотечественников» российскими танками на территории Украины. С военной точки зрения и исходя из того, что демонстрируют россияне в последних «малых войнах», следует ожидать действий россиян по двум операционным направлениям. Первое, самое «перспективное» (разумеется, в их понимании), - это прорыв на Слобожанщине (на участке Чернигов-Сумы-Харьков) и дальше прямой удар на столицу Киев; и второе – так называемое юго-восточное, проходящее по общей директрисе Харьков-Днепропетровск - Запорожье-Одесса и отрезающее всю юго-восточную часть страны. В общем направлении на черноморское побережье и Крым.

На сегодняшний день оба направления прикрываются соединениями и частями 6-го армейского корпуса Сухопутных войск ВСУ (одна танковая и три механизированные бригады, отдельная парашютно-десантная бригада и экспериментальный аэромобильный полк «воздушной кавалерии», плюс довольно мощные артиллерийско-ракетные соединения), Воздушным командованием «Центр», тактической группой Воздушных сил «Крым» (до четырех зенитных ракетных бригад и двух бригад тактической авиации), частями береговой обороны ВМС (отдельная механизированная бригада, со своей артиллерией, плюс отдельный батальон морской пехоты). Северное операционное направление (и непосредственно Киев) прикрывают части 8-го АК (главным образом, две механизированные бригады, одна танковая, усиливаются отдельной аэромобильной бригадой).

Степень боеготовности и оснащения боевой техникой, вооружением этих частей и подразделений весьма разная. Если вкратце, то наиболее боеспособной частью являются части 8-го АК, которые входят в состав Объединенных Сил быстрого реагирования (ОСБР). Кстати, на военном параде ко Дню Независимости подавляющее количество боевой техники будет как раз из его состава.

Вообще, дислокация и размещение частей и подразделений ВСУ в перспективе возможного столкновения с «братско-миротворческими» войсками представляется довольно удачным.

Если присмотреться, то окажется, что основные силы и средства украинской армии оттянуты в центральную и западную части страны. Вперед, на восток и юг вынесена всего лишь четверть от их общего количества. Соответственно и районы оперативного развертывания украинских войск так же расположены соответствующим образом. И не надо думать, что такое размещение случайно. Ибо такая ситуация позволяет встретить возможную агрессию с Востока с минимальными потерями, провести развертывание ВСУ в более-менее благоприятной обстановке и встретить противника на вполне выгодных рубежах (чего только один Днепр стоит). Особенно это актуально для Воздушных Сил и Сухопутных войск. Нанесение ударов по украинским воздушным базам и частям Сухопутных войск (8-ой и 13-ый АК) для россиян может превратиться в побоище с непредсказуемыми результатами.

Кроме того, надо учитывать тот факт, что на вооружении ВСУ находятся системы, которые вполне способны доставать российскую территорию «в глубину». Особенно если, например, стрелять из Крыма в сторону нижнего Поволжья или Северного Кавказа, ну или из того самого треугольника Чернигов-Сумы-Харьков в сторону «сердца» агрессора, выйдет особенно похабно для «миротворцев». Учитывая то, что бомбардировочную и штурмовую авиацию ВС ВСУ россиянам вряд ли удастся вывести из строя первыми ударами (ее базы прикрыты и расположены в западной и юго-западной части страны), то наступающим танковым клиньям «миротворцев» не позавидуешь.

Разумеется, с точки зрения защиты военно-экономического потенциала (подавляющая часть военно-промышленного комплекса страны сосредоточена как раз на юго-востоке) такое размещение войск кажется неестественным. Ибо позволяет нашим «стратегическим братьям» сразу и надолго, без особых потерь «накрыть» большую часть украинской военной промышленности. Но надо учитывать, что именно на этих территориях проживает та часть нашего населения, которая, под чутким руководством Партии регионов, коммунистов и «под штыками» боевиков местных бизнесменов будет изгнана в рабочее время встречать «братские танки» хлебом-солью (если надо будет, то заставят и гусеницы целовать под пение Кобзона). Да и сам 6-ой АК в своей массе вряд ли будет способен на адекватные действия. В его частях и подразделениях довольно сильны откровенно пророссийские настроения. Отдельно следует сказать о Крыме, где, как это ни парадоксально, морально-психологическое состояние украинских войск на порядок выше и патриотичнее, чем в восточной части: сказывается постоянное противостояние с пророссийскими политическими силами на полуострове, которые считают «правилом хорошего тона» если не пнуть, то облить грязью части украинской армии на полуострове, что, естественно, не способствует особо хорошему и сердечному отношению тамошних украинских солдат и офицеров к своим российским коллегам и их «друзьям» из числа местного населения и местного же политбомонда. Вполне возможно, что россиян, «если что», встретит в Крыму отнюдь не радостный прием, на который они рассчитывают, по крайней мере, не везде… Уж в отношении ВМС Украины, которые постоянно испытывают на себе все прелести «братско-стратегических» отношений с ЧФ РФ, это можно прогнозировать с большой долей вероятности.

Ко всему прочему, 13-й АК, расположенный во втором эшелоне, в Западной Украине, не только наиболее патриотичен по своим умонастроениям, но и прикрывает основные места расположения стратегических запасов нашей страны. Что позволяет провести в случае необходимости вполне качественную мобилизацию сил и средств. Юг и Восток, в случае российского вторжения, откровенно говоря, все равно не удержать, но использовать их в интересах отражения агрессия вполне возможно. Например, в качестве своеобразного «демпфера» между наступающими «миротворцами» и развертывающейся в это время украинской армией. А если на этих «теренах» организовать кое-какое сопротивление врагу (атаки снайперов, диверсантов, удары спецназа), то непосредственно к основным районам развертывания украинской армии «миротворцы» доползут измотанными и с чувствительными потерями, с явно нарушенной системой снабжения и обеспечения, система управления на ТВД у них будет работать с перебоями. Потому следует признать, что украинские штабы вовсе не случайно избрали такое вот размещение войск, своих основных сил и средств, прикрыв в первую очередь столицу, центр и запад: чтобы, условно говоря, «прорваться за Днепр» россиянам придётся приложить довольно много усилий.

Учитывая эти факторы, было решено сделать из юго-восточной части этакое предполье основных позиций. Ибо российская граница, протяженностью более 1000 км, уже в мирное время занимает по отношению к этой части страны охватывающее положение, и было бы верхом идиотства утрамбовывать эту «Донецкую дугу» войсками под завязку. Понятно, что в таком случае основным районом гипотетических боевых действий станет центр и северо-восток страны…

Да, наша армия уступает российской в количестве и мощи. Но это совсем не означает, что российская армия превосходит в качестве. Нынешняя российская армия – это та же «модернизированная» советская боевая техника 30-летней давности, это те же принципы и методы ведения войны, что и в нашей собственной армии (ибо обе вышли из «советской шинели»). И не надо панически, как это делают «шибко разбирающиеся» в современных военных реалиях отечественные борзописцы, писать о полном распаде и коллапсе ВСУ в сравнении с «российской военной машиной». Которая, откровенно говоря, работает сегодня не лучше украинской. И не надо стращать суперсовременными самолетами, танками и другими военными игрушками, якобы массово принятыми на вооружение кремлевской военщиной, - на самом деле их количество во всей российской армии исчисляется единицами.

Да, сегодня ВСУ трудно. Особенно в условиях «содействия и помощи» со стороны БЮТ и Партии регионов, которые на пару напрочь блокируют какое-либо внятное и существенное военное строительство в нашей стране. Но все же, украинская армия сегодня – это не партизанские отряды (хотя, надо признать, в случае необходимости украинцы могут вполне вспомнить об опыте УПА и о таком понятии, как асимметричная война). По крайней мере, тем, кому приспичит с помощью танков и боевой авиации «решать филологические проблемы в соседнем государстве» или «защищать своих соотечественников от очередного злобного геноцида», найдется чем ответить.

Объективно оценивая нынешние возможности ВС РФ, надо сказать, что они вряд ли будут способны в полной мере решить политические задачи своего руководства на территории Украины. Это не Грузия. Скорее всего, Кремль будет гадить Украине в прежнем ключе: экономические диверсии в сочетании с экономической экспансией, выделение рублей на содержание пятой колонны в центре и на местах, информационное воздействие на особо доверчивых к кремлевской лжи украинцев и на наивных европейцев. Но тут на «передовые рубежи» должны выйти украинские политики и спецслужбы.

Верховная Рада хочет посадить президента на 7-12 лет

В результате парламент смог лишь проголосовать о сокращении процедуры подготовки этого законопроекта ко второму чтению.
Верховная Рада Украины намерена установить уголовную ответственность за незаконный роспуск парламента.
Законопроектом предусматривается, что "узурпация государственной власти путем досрочного прекращения полномочий Верховной Рады Украины способом, противоречащим Конституции Украины, – карается лишениям свободы на срок от семи до двенадцати лет".
При этом те же деяния, совершенные работником правоохранительного органа или военнослужащим Вооруженных Сил Украины, Службы безопасности Украины, внутренних войск Министерства внутренних дел Украины, Управления государственной охраны и других воинских формирований, образованных в соответствии с законами Украины, – караются лишением свободы на срок от трех до шести лет.
Отданный приказ или распоряжение о совершении этих деяний – карается лишением свободы на срок от пяти до десяти лет.
При этом государственными деятелями в настоящем документе признаются Президент Украины, председатель Верховной Рады Украины, народный депутат Украины, премьер-министр Украины, член Кабинета министров Украины, Уполномоченный Верховной Рады Украины по правам человека или его представитель, председатель Счетной палаты или член Счетной палаты, председатель или член Центральной избирательной комиссии, председатель Национального банка Украины, член Национального совета Украины по вопросам телевидения и радиовещания, председатель Антимонопольного комитета Украины, председатель Фонда государственного имущества Украины, председатель Государственного комитета телевидения и радиовещания Украины.
За принятие проекта закона в первом чтении проголосовали 349 народных депутатов из 427 зарегистрированных в сессионном зале.
По информации УНИАН, не голосовали фракции НУ-НС и Блока Литвина.
В свою очередь, председатель Верховной Рады Украины Арсений Яценюк не дал возможности народным депутатам сегодня принять в целом законопроект об установлении уголовной ответственности за незаконный роспуск парламента.
Народные депутаты от фракций БЮТ и Партии регионов настаивали, чтобы сегодня парламент проголосовал за этот законопроект во втором чтении и в целом.
Яценюк напомнил, что ни разу ВР не принимала законопроект в качестве закона в тот же день, что и в первом чтении, если хотя бы у одного народного депутата есть возражение относительно документа.

четвер, 18 вересня 2008 р.

Незважаючи на негоду на Рівненщині, Ющенку таки показали бойову авіацію у дії

До останньої хвилини не готовий був остаточно підтвердити використання авіації під час тактичних навчань 30 окремої механізованої бригади 8 армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України прес-секретар генштабу Збройних сил України Сергій Кузьмін через несприятливі погодні умови. Однак по приїзді Президента у небо все-таки здійнялась бойова авіація. Про це 18 вересня повідомив ЗІК.
Глава держави вже переглянув тактичний епізод з форсування водної перешкоди підрозділами бригади у взаємодії із засобами посилення та підтримки від ВПС, армійської авіації та аеромобільних військ.
Як повідомив ЗІКу прес-секретар генштабу Збройних сил України Сергій Кузьмін, загальна мета навчань – злагоджене відпрацювання усіх родів військ.
Також Віктор Ющенко спостерігатиме за діями механізованих підрозділів під час бою у місті.
Крім того, Президент України перегляне етап ведення бойових дій 30 механізованої бригади з бойовою стрільбою у взаємодії із засобами посилення та підтримки від ВПС, армійської авіації та аеромобільних військ.

Вашингтон закликав Росію вивести військових з Грузії

США закликали Москву поважати територіальну цілісність Грузії і повернути російських військових на позиції, які вони займали до початку вторгнення до Грузії.
Грузія, в свою чергу, заявила, що укладення Росією договору з Абхазією і Південною Осетією, згідно з якою Москва виступає як «гарант безпеки» Сухумі і Цхинвалі, є »де-факто анексією» території Грузії.
Перший заступник міністра закордонних справ Грузії Грігол Вашадзе назвав такими, що «не мають юридичної сили» договори про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу, які Росія підписала в середу з Абхазією і Південною Осетією, повідомляє Бі-Бі-Сі.
«Абхазький і Цхинвальській регіони є невід'ємними складовими частинами Грузії, підписані в Москві угоди не мають юридичної сили і протирічать міжнародному праву», — сказав він.
Вашадзе впевнений, що ці документи, «як і незаконні рішення РФ про визнання цих регіонів Грузії, не матимуть ніякого впливу на міжнародне співтовариство».
За даними Бі-Бі-Сі, грузинський дипломат підтвердив, що на наміченій на жовтень в Женеві міжнародної конференції з ситуації на Кавказі «Грузія вимагатиме негайного виведення всіх підрозділів ЗС РФ зі всієї території Грузії, включаючи Абхазький і Цхинвальський регіони».
«У цій вимозі Грузія не одна, міжнародне співтовариство підтримує нашу позицію», — заявив він.
Позиція Вашингтону відносно підтримки територіальної цілісності Грузії залишається незмінною, заявив офіційний представник Білого дому Гордон Джондро, коментуючи останні вісті з Москви.
«Ми чекаємо від Росії виконання зобов'язань, передбачених угодою про припинення вогню», — сказав Джондро.

середу, 17 вересня 2008 р.

Новые доказательства того, что Россия напала на Грузию

Новые доказательства, что Россия первой напала на Грузию, а Грузия только оборонялась были обнародованы на Западе и в Тбилиси.
Американская газета «Нью-йорк таймс» опубликовала статью, в которой в частности говорится:
Грузия опубликовала записи перехваченных телефонных разговоров, которые доказывают, что часть российского полка бронетехники вошла в Южную Осетию почти за сутки до атаки грузинской стороны на столицу анклава Цхинвали — она началась поздно ночью 7 августа.
Расшифровки перехваченных переговоров циркулировали на прошлой неделе в разведслужбах США и Европы.
Перехваченные разговоры, которые высокопоставленные представители американского правительства изучили и назвали правдоподобными, если и не приводящими к окончательным выводам, как минимум указывают, что переброска российских войск на территорию Грузии имела место раньше, чем признавалось ранее, на фоне обострения напряженности, которое переросло в войну.
Два из нескольких телефонных разговоров, записанных её разведкой 7 и 8 августа, — свидетельствуют, что российские танки и бронетранспортеры еще до рассвета 7 августа уже шли по Рокскому тоннелю, связывающему Россию с Южной Осетией.
По версии России, война началась в ночь с 7 на 8 августа в 23:30, когда президент Грузии Михаил Саакашвили приказал атаковать российские позиции в Цхинвали. Российские части, по словам Москвы, пересекли границу с Южной Осетией только спустя некоторое время после этого.
Россия не оспаривает подлинности телефонных разговоров, которые, по-видимому, были переговорами осетинских пограничников по каналам частного грузинского оператора сотовой связи.
«Послушай, бронетехника пришла или как?» — спросил некий начальник в штабе южноосетинских пограничников у пограничника по фамилии Гасиев, дежурившего у тоннеля, в разговоре, который был перехвачен 7 августа в 03:52.
«Бронетехника и люди», — ответил пограничник. На вопрос, прошли ли они через тоннель, он ответил: «Да, 20 минут назад. Когда я вам позвонил, они уже прибыли».
Шота Утиашвили, директор группы анализа разведданных в министерстве внутренних дел Грузии, сказал, что переговоры указывают на факт ввода российских войск.
«Споры о том, кто начал эту войну, отодвигают на задний план весь конфликт, — сказал он. — Эти перехваченные записи свидетельствуют, что Россия перебросила войска первой, а мы оборонялись».
Между тем заместитель госсекретаря США Мэтью Брайза сообщил The Financial Times, что в Вашингтоне занимаются проверкой записей переговоров российских военных, в которых содержится доказательства вторжения России в Южную Осетию.
Он также заявил, что записи подтверждают его собственные воспоминания о переговорах, которые он вел 7 августа в Тбилиси. По словам Брайзы, грузины тогда беспокоились, что российские войска уже прошли Роккский тоннель.
Москва пытается дезавуировать данные телефонных перехватов. С соответствующими заявлениями выступил представитель России в НАТО Д. Рогозин и министерство обороны РФ. Однако кроме попыток «поднять на смех» конкретные факты российская сторона никакими внятными аргументами, опровергающими данные грузинской разведки, не располагает

ЧФ в Грузии потерял 8 моряков

Черноморский флот во время боевой операции у берегов Кавказа потерял убитыми 8 военнослужащих.
Об этом заявил руководитель телерадиоцентра «Бриз» ВМС Украины Мирослав Мамчак.
По его словам, российские моряки погибли во время морского боя с катерами ВМС Грузии 9 августа, а затем их тела были доставлены в Севастополь малым ракетным кораблем «Мираж».
«По моим сведениям, погибли 8 российских моряков, на «Мираже» их доставили в Севастополь, где и похоронили», – сказал Мамчак в интервью киевскому журналу «Фокус».
Он также вновь заявил о том, что в результате боя с ВМС Грузии на флагмане ЧФ крейсере «Москва», а также на кораблях «Мираж» и «Муромец» возникли пожары.
Мамчак утверждает, что Россия направила к берегам Грузии «девять кораблей, собственно, всю ракетно-ударную группу, ядро, все остальное – мертвое железо».

Росія, по суті, заперечує християнські цінності

Якийсь час була надія на те, що у влади Російської Федерації вистачить, як мінімум, здорового глузду не підставляти свою країну. На жаль, цим надіям не судилося збутися. Росія не просто почала війну з Грузією, але й зробила спробу повністю окуповувати її, замінивши законно обрану владу країни на свій маріонетковий режим.
Чому Кремлю не вдалося здійснити свої плани в Грузії — окреме питання. Очевидно сп'янілі потоком нафтогазових грошей, його господарі просто не вірили, що західна цивілізація здатна ефективно втрутитися і захистити невеликий народ, що ідентифікує себе як європейський. Втрутилася, спочатку дипломатичними методами, а потім і військово-гуманітарною місією.
Ми не знаємо, які приватні розмови йшли по закритих каналах, але факт залишається фактом, зупинившись у 40 кілометрах від Тбілісі, російський ведмідь зрозумів, що потрапив у капкан, і з цієї миті почав поводитися ще більш агресивно і нелогічно, посилюючи своє і без того незавидне положення.
Про звірства і вандалізм російської армії і «добровольців», за яких уряд Росії несе таку ж відповідальність, як і за своїх солдатів, написано багато, і буде написано ще більше. Відповідні матеріали представлені до міжнародного суду, який обов'язково дасть тому, що відбулося, відповідну кваліфікацію.
Звичайно, основні військові злочинці сидять в Кремлі і прикрившись ядерним щитом відчувають свою безкарність. Але ж і керівники Третього Рейху, окупувавши Судети і вбиваючи тисячі людей, теж навряд чи думали про швидку відплату.
Єдине чим можуть тішитися новоспечені військові злочинці, так це тим, що світ став гуманніший, і Гаагський трибунал на відміну від Нюрнберзького не ухвалює смертних вироків. Втім, все це лірика.
Давайте задамося іншим питанням, чи був в Росії шанс уникнути тієї ситуації, в яку вона потрапила. На перший погляд, звичайно, так, для цього було достатньо всього лише здорового глузду однієї людини, яка до того ж формально не є першою особою в державі. Але це тільки на перший погляд.
Насправді ми є свідками цивілізаційного протистояння між Росією і християнською цивілізацією, що продовжується вже кількасот років. Все почалося ще в часи «освіченого» царя Іоанна Васильовича, який не приховував своєї симпатії до європейських цінностей, але вирішив направити енергію свого буйного народу на схід, тим більше що війни в Європі ніколи Росії особливо не вдавалися.
Чи міг подумати тоді цар, якого прозвали Грізним, що прирікає свій народ й усіх його сусідів на сотні років нікому не потрібних і даремних страждань. Напевно, ні. Проте, трапилося, що трапилося.
Вчинивши в Казані те, що сучасні фахівці з міжнародного права інакше як етнічними чищеннями і геноцидом не назвали б, підкоривши і без того достатньо покірні інші народи Поволжжя і Сибіру, банди російських першопроходців принесли російському престолу величезні території аж до Тихого океану.
Захопивши ці території, Росія, проте, не змогла їх переварити, і з європейської країни перетворилася на ідеологічну антитезу європейської цивілізації.
Глибоко трагічна доля православ'я в рамках Російської державності. Позбувшись своєї опори в особі Візантії, російське православ'я опинилося в заручниках у російської антисистеми, яка, по суті, заперечувала християнські цінності як такі.
Розграбування і руйнування Горійськой єпархії в Грузії і фізична образа архієпископа Шида Картлі — не що інше, як знакова подія цієї війни.
Багато хто в Грузії, та й не тільки в ній після цього задумалися, а чи православні росіяни?
Питання риторичне, ні реформи Никона, ні мучеництво, ні російські святі, яким моляться і в грузинських храмах, не змогли зробити з цього народу справді православних. Для тих в Росії, хто звинувачує грузинів в тому, що вони продалися американцям і європейцям, відмічу, що в християнській церкві дійсно існує багато конфесій, але усіх християн об'єднує готовність слідувати заповітам Спасителя. На жаль, навіть безліч святих і подвижників не змогли позбавити цей народ згубного, розкладаючого впливу Антисистеми.
Мабуть, має сенс пояснити, що я маю на увазі, коли говорю про Антисистему. В світі існує декілька цивілізацій зі своєю системою цінностей. Для прикладу можна навести далекосхідну цивілізацію, в рамках якої достатньо мирно співіснують буддизм, індуїзм і конфуціанство.
Ісламська цивілізація, яка, не зважаючи на всі відмінності між народами, відчуває себе єдиним організмом — Уммою.
Африканська цивілізація, яка поки недостатньо оформлена, але, поза сумнівом, має свою систему цінностей. І, звичайно, християнська цивілізація, об'єднана своїми, абсолютно чіткими уявленнями про добро і зло.
Так от, те, що сьогодні називається Росією, є антитезою саме християнської цивілізації. У періоди свого посилення дана Антисистема намагається нав'язати християнській цивілізації свою систему цінностей, але оскільки зробити це духовно не видається можливим, робить це винятково силою.
Завоювання України, Білорусі, країн Балтії і східної Європи яскрава ілюстрація цього. Не варто думати, що християнська цивілізація не чинить опір, навпаки, реформи Нікона, Петра Першого, західництво, спроби ліберальних реформ початку 90-х років минулого століття, все це спроби християнської цивілізації перемогти Антисистему, перемогти саме в думках і душах росіян. Невдалі спроби.
Глибоко символічно, що російські військові зруйнували саме Горі, рідне місто тієї людини, яка реанімувала Антисистему і довела її до абсурду.
У Грузії вже давно знають хто такий Сталін, і розуміють його роль в світовій історії, в Грузії, але не в Горі.
Населенню цього невеликого грузинського містечка довелося на собі відчути дії гідних продовжувачів справи «великого» Сталіна. Не думаю, що після усього цього єдиний в усій Грузії пам'ятник Сталіну, що «дивом» зберігся, довго стоятиме на своєму місці.
Так або інакше, холодна війна стала реальністю, як би в це не хотілося вірити більшості населення Росії. Слова Медведєва про те, що Росія готова до холодної війни не більше ніж бравада, не готова, ще й як не готова.
Коли всі доходи країни залежать виключно від нафтогазових надходжень, Стабілізаційний фонд і особисті рахунки еліти знаходяться на «ворожій» території, а населення країни не об'єднане ніякою загальною ідеєю, говорити про готовність до якої-небудь війни, окрім війни з трьохмільйонною Грузією, принаймні, не коректно.
Ще вчора господарі Кремля мали реальний шанс демонтувати Антисистему і включити Росію в рамки християнської цивілізації, де їй і місце. Сьогодні, зміна політичної еліти Росії стала необхідною умовою для повернення Росії до Європи, а значить стала неминучою.
Гела Васадзе
для Кавказ-Центру

Російське командування свої втрати приписало грузинам

Російське військове командування продовжує дотримуватися старої російської традиції: приписувати свої втрати супротивникові. Свого часу цариця Катерина примусила художника перефарбувати мундири на картині з батальною сценою, яка оповідала про поразку російської армії. В результаті вийшло, що російська армія «перемогла».
Як повідомляють російські ЗМІ, нібито близько 3 тисяч військовослужбовців армії й інших силових структур Грузії загинули в серпні під час бойових дій в Південній Осетії і вторгнення російських окупантів до Грузії.
Про це журналістам заявило якесь «анонімне джерело» в російській військовій розвідці.
«Ми маємо в своєму розпорядженні дані з різних джерел, які свідчать про те, що в результаті нападу на Південну Осетію грузинська армія і інші збройні структури цієї країни втратили до трьох тисяч осіб», — оголосив анонім.
За його словами, ці відомості нібито мають і союзники Грузії, що активно допомагали їй в підготовці «збройної агресії».
«Грузинське керівництво намагається приховати масштаб своїх втрат і офіційно оголошує лише про кількадесят загиблих (близько 70 осіб). Насправді, ці цифри в сотні разів занижені», — заявив неназваний російський розвідник.
В зв'язку з цим звертає на себе увагу начебто просте питання — А куди грузини заховали 3 тисячі вбитих солдатів? Адже це не 3 людини, щоб можна було оперативно заховати трупи.
За заявою тих же російських генералів, грузинська армія практично тікала з поля бою, кидаючи військову техніку і озброєння. Причому відступ за наказом (як наполягає президент Саакашвілі), було настільки швидким, що російські військові просто маршем зайняли відразу декілька районів Грузії і окупували Поті і Горі, зупинившись лише в двох десятках кілометрів від Тбілісі.
Як в умовах фактичної втечі можна поховати 3 тисячі трупів? А якщо грузини прихопили ці трупи з собою (припустимо цей абсурд), то як і де Саакашвілі примудрився їх непомітно поховати, якщо грузинська опозиція тільки і чекає, щоб завдати удару по президентові Грузії?
Та до того ж в цих 3 тисяч солдатів є родичі. Грузія не Росія, грузини побажають дізнатися про долю своїх синів і рідних. Отже приховати факт загибелі 3 тисяч осіб в Грузії неможливо.
Вкажемо в зв'язку з цим, що Росія якось непомітно припинила базікання про 2 тисячі вбитих осетинських мирних мешканців. Заявляти — одна справа, а показати трупи — зовсім інше. Раз немає трупів, немає і таких жертв серед мирного населення.
Але є одне але. Справа в тому, що за даними грузинського командування під час боїв в Південній Осетії було знищено до 2 тисяч російських солдатів. Наголову розбита штабна колона 58-ої армії РФ свідчить на користь грузинської версії.
Крім того, грузинські спецслужби виклали в мережі телефонну розмову (ненормативна лексика) одного з російських солдатів (або офіцерів), який де-факто підтверджує правоту тверджень Тбілісі про те, що російські окупанти втратили до 2 тисяч солдатів.
Можливо, що спочатку Москва вирішила представити трупи своїх солдатів як доказ заяв про «масовий геноцид осетинів». Проте той факт, що всі «жертви геноциду» виявляться здоровими чоловіками у віці від 20 до 30 років у камуфлжній формі змусив Москву переглянути свій пропагандивний план.
Тепер, очевидно, в Кремлі придумали, що робити з трупами своїх солдатів. Їх, швидше за все, і оголосять грузинськими солдатами.
Вкажемо в зв'язку з цим, що за даними розвідки Збройних Сил Імарату Кавказ, загальна чисельність чеченських посіпак (кадировців, ямадаєвців, какиєвців), що брали участь в боях в Південній Осетії було близько 800 осіб.
При цьому втрати посіпак під час боїв з грузинами перевищили 180 осіб. Ямадаєвці втратили близько 90 бойовиків. Какиєвци — близько 50 і кадировці більше 40 осіб. Це приблизно 10% від загальної кількості втрат російських військових в Грузії.

вівторок, 16 вересня 2008 р.

Грузинський сценарій – засторога українцям

Перед тим, як перейти до подальшого аналізу подій, наслідком яких стала російська агресія проти суверенної держави Грузія, нагадаємо, що у першій частині ми встановили, що точкою відліку сучасного міжнаціонального конфлікту стало 9 квітня 1989 року, коли у Тбілісі радянський спецназ улаштував каральну акцію – за допомогою саперних лопаток, отруйних газів та бронетехніки було розігнано багатотисячну мирну антикомуністичну демонстрацію.
Саме тоді демонстранти вимагали заборони компартії та виходу Грузії із складу СРСР. Саме тоді на грузинську землю пролилася перша кров мирних демонстрантів і не тільки грузинські демонстранти, а й увесь світ побачив справжнє обличчя горбачовського «соціалізму із людським обличчям».
Налякана московська партноменклатура на чолі із Генсеком Горбачовим доручила КДБ спровокувати міжнаціональний конфлікт із метою компрометації очільників національно-демократичних сил та обґрунтування силового утримання Грузинської РСР у складі СРСР.

Нагадаємо, що формальним приводом для міжнаціонального протистояння у Абхазькій автономії стала абсурдна, із точки зору нормальної логіки подія – порушення правил прийому у Сухумський університет, що призвело до масових безладів із людськими жертвами. Зазначу, попри те, що для наведення порядку було залучено війська, тим не менше, кримінальна справа за цим фактом не була розслідувана, організатори, підбурювачі та виконавці злочину не виявлені й не притягнуті до відповідальності. Підкреслюю: це нонсенс не тільки для СРСР, але й для будь-якої держави взагалі. Тим більше, що за масштабами й небезпекою для суспільства й держави, подібний злочин мала б розслідувати слідча група у складі слідчих Генпрокуратури СРСР та КДБ СРСР, а не Грузинської РСР. Більш того, після зазначених безладів не сталося й традиційних, для СРСР, кадрових екзекуцій тобто, не було зміщено із посад керівників партійних та силових структур ні автономії, ні Грузинської РСР. Ця сукупність фактів свідчить про те, що формальний привід – це лише «шумове» прикриття операції спецслужб, до якої було залучено як місцеві кадри, так і агентуру в середовищі криміналітету.

Формальним приводом для міжнаціонального протистояння у Південній Осетії стала незгода тамтешнього компартійного керівництва із позицією Тбілісі щодо референдуму про «оновлений» СРСР та протистояння із лідерами антикомуністичної опозиції. Феноменальним можна назвати факт, коли перший секретар ЦК КПУ Грузії був у числі організаторів мирного мітингу, який планували провести у Цхінвалі грузинські націоналісти-дисиденти. Відтак й не дивно, що серед мирних демонстрантів виявилися сотні озброєних бойовиків. Як і закономірно, що серед захисників міста також виявилися достатньо цивільних громадян із зброєю, хоча, за радянським законодавством, із озброєними бойовиками мали б боротися війська МВС та КДБ СРСР. Все це не дивно, із точки зору операції спецслужб, бо тільки вони, у СРСР, мали змогу таємно оперувати такою кількістю зброї. Причетність спецслужб до зазначеного масового збройного конфлікту підтверджується також і тим, що за фактом, не тільки не було належної реакції керівництва країни, а й навіть не порушено формальної кримінальної справи. Більш того, численні письмові звернення громадян Південної Осетії до З’їзду народних депутатів СРСР та особисто Михайла Горбачова залишилися поза увагою і народних обранців, і центральної преси.
Окремо зазначу, що Південно Осетинська та Північно-Осетинська автономії були штучно утворені сталінським режимом у 30-ті роки. Південно Осетинська автономія була адміністративною одиницею Грузинської РСР, а Північно-Осетинська – Російської Федерації. Тоді ж більшовики «винайшли» навіть нові національності: південноосетин та північноосетин, про що робилися записи у паспортах і метричних документах громадян.
Нагадаю, що до подій 1989 року у Тбілісі, Грузинська РСР була в цілому спокійним й повністю контрольованим аграрним регіоном СРСР. Ті заворушення населення, які виникали у її автономіях декілька разів впродовж більшовицького окупаційного режиму, не мали міжнаціонального підґрунтя і були стихійним протестом громадян проти комуністичного режиму. Саме тому у цих автономіях, на момент виникнення так званого міжнаціонального конфлікту були міцні позиції радянських спецслужб та компартійного активу. Навіть зараз владу у цих кримінально-комуністичних анклавах міцно тримають колишні номенклатурними КПРС та ВЛКСМ, які безумовно орієнтуються на Кремль.
Ми також з’ясували, що після розвалу СРСР, демократична Росія аж ніяк не відмовилася від «здобутків» совітських чекістів та продовжувала активно реалізовувати їхній план у Грузії.
ЧАСТИНА ДРУГА.
Російські «міфотворці»

Із підписанням Президентом Грузії Шеварднадзе Дагомиської угоди і входженням молодої держави в СНД, розпочалася так звана миротворча операція. Військові частини колишньої радянської армії, що раніше були розквартировані на території Грузинської РСР, а із розвалом СРСР зберегли вірність Генштабу у Москві, тобто, підпорядкувалися Росії, отримали статус «миротворчих», не змінюючи свого місця розташування. Окрім миротворчих, на території суверенної Грузії також, тимчасово, були присутні й інші військові бази тепер вже російських збройних сил, зокрема, військово-морського флоту, авіації, ППО тощо.
Водночас, розпочався переговорний процес між сторонами конфлікту, тобто державним керівництвом Грузії та самопроголошених Абхазії та Південної Осетії, в яких посередником виступала Росія.
Перед тим, як продовжити наш аналіз, давайте визначимося із тим, що взагалі слід розуміти під терміном «миротворча місія».
Миротворчі місії, як інструмент міжнародного реагування на локальні міжнаціональні та міжетнічні конфлікти з’явився наприкінці минулого століття, за рішенням ООН. Саме тоді світовою спільнотою були створенні так звані «блакитні каски», тобто багатонаціональні військові та військово-поліційні підрозділи, які направлялися у зону локального збройного конфлікту і завданням яких було недопущення військових дій між ворогуючими сторонами та захист цивільного населення конфліктних територій, на час, поки триватимуть переговори та не буде знайдено компроміс, який дозволить вирішити конфліктні протиріччя у мирний спосіб.
За класичною формулою, у разі виникнення міжнаціонального конфлікту у межах однієї держави, миротворча місія здійснюється у декілька кроків. Спочатку міжнародні війська вводяться між ворогуючими сторонами і утворюють так звану буферну зону миру. Потім розпочинається військово-поліційна операція, яка полягає у безумовному добровільному чи примусовому роззброєнні всіх незаконних воєнізованих формувань та їхньому розпуку. Поліційні підрозділи миротворців виявляють та знешкоджують бандформування, у зоні відповідальності миротворців діє тимчасова військово-поліційна адміністрація, яка здійснює владу до передачі її демократично обраним органам місцевої влади території. Зрозуміло, водночас із зони відповідальності миротворців виводяться урядові війська та поліція держави, в якій відбувається конфлікт. Це – загальноприйнята міжнародна практика.

Тепер поглянемо, як діяли військові РФ, які за рішенням глав держав СНД отримали міжнародний миротворчий мандат.
Як і належить, грузинська армія була відведена від зон конфліктів за демілітаризовану територію. Однак, ніхто й навіть формально не намагався роззброїти незаконні збройні формування, які чомусь почали називати арміями Абхазії чи Південної Осетії. Ніхто й не думав проводити силами миротворців ніякої поліційної операції, а влада, на конфліктних територіях, одразу ж перейшла у руки так званого керівництва автономій, оминаючи фазу тимчасової влади військової адміністрації миротворчого контингенту. Тим більше, ніхто й не переймався підготовкою та проведенням демократичних виборів на територіях, у зоні конфлікту.

У міжнародній практиці, наприклад, на території колишньої Югославії, поліційна фаза миротворчої акції включала й виявлення та розслідування фактів військових злочинів. За результатами цих слідчих дій, а такі злочини були виявлені, матеріали – передали у міжнародний трибунал, а підозрювані – заарештовані і етаповані до місця проведення суду.
У випадку Абхазії та Південної Осетії – нічого подібного не відбувалося.
Відбулося наступне. Під збройним захистом військових, які отримали статус миротворчих, владу було передано одній із сторін конфлікту – тобто адміністрації колишньої радянської автономії, сформованої ще за часів СРСР і яка діяла відповідно до сценарію, розробленому керівництвом СРСР та його спецслужбами, що, власне, як ми бачили, й стало причиною збройного конфлікту. Ні про які демократичні вибори, за таких умов, звісно, не йшлося. Колишні члени КПРС, які контролювали органи влади у конфліктних регіонах заходилися відтворювати структуру влади, при чому, закони та Конституція Грузії – просто ігнорувалися. Натомість, були ухвалені власні конституція та закони. Таким чином, самозване керівництво самопроголосило себе державою, створило армію та поліційні органи. Що означало, що під захистом збройних сил іноземної держави було створене нелегітимне державне утворення.
Виникає запитання: як на подібні дії реагуватиме держава, на території якої все це відбувається? Чи можуть у такій ситуації, мати успіх переговори?
Здається, двох варіантів відповіді просто немає. І це цілком логічно. Оскільки, іноземна держава, в даному випадку Росія, не тільки не виконала елементарні умови, які визначає міжнародний миротворчий мандат, а й створила ситуацію блокування вирішення конфлікту по-суті та розпочала підготовку до анексії цих територій, накопичуючи війська та озброєння.
Чому ми можемо так стверджувати? По-перше, економічно, ні Абхазія, ні Південна Осетія, зруйновані війною, навряд чи, без зовнішньої фінансової допомоги мали б змогу відбудувати мирне життя та налагодити цивільну інфраструктуру. Росія й не приховувала, що фінансові вливання робилися із її держбюджету. Як гуманітарна допомога. Хоча фактично, фінансувалися маріонеткові режими, які отримали владу у недемократичний спосіб.
Південна Осетія та Абхазія, ще за часів СРСР, були аграрно-промисловими територіями, які аж ніяк не можна назвати бюджетними донорами, тобто місцевий бюджет автономій був завжди від’ємний і життєздатність адміністративної території підтримувалася за рахунок дотацій із держбюджету Грузинської РСР та держбюджету СРСР.
Ця ситуація аж ніяк не змінилася після приходу самопроголошених керманичів автономій. Тільки донором тепер став держбюджет Росії, яка, до того ж, люб’язно передала зброю незаконним формуванням маріонеткової влади. До речі, передача зброї самопроголошеній владі, аж ніяк не може бути віднесена до сфери гуманітарної допомоги регіону, який потерпає від міжнаціонального конфлікту. Отже, факт озброєння самопроголошеної влади території, відсутність дій, характерних для міжнародних миротворчих сил згідно із міжнародно-правової базою, свідчить про те, що Росія лише використовувала миротворчий мандат для забезпечення прихованої агресії проти держави, суверенітет і територіальну цілісність якої вона визнала юридично.

Дії миротворців, в даному випадку, закономірно, мали сприйматися й сприймалися, як такі, що сприяють сепаратистам, але не сприяють відновленню правопорядку і законності на конфліктних територіях. Неприхована фінансова, політична і військова допомога самопроголошеним утворенням, яка й не приховувалася Москвою, явно не сприяла пошуку компромісу між конфліктуючими сторонами, навпаки, маючи підтримку з боку більш сильної держави, якою є Росія, самозвані лідери територій або висували на переговорах неприйнятні умови, або просто їх блокували. І ми можемо із впевненістю казати, що така позиція знаходила схвалення у Москві.
Таким чином, штучно створювалася ситуація «замороженого» конфлікту, яка давала кремлівському керівництву додаткові важелі диктаторського впливу, який, фактично, прив’язував формально суверенну державу до колишньої метрополії, правонаступником якої нині є Росія.
Тобто, відтепер конфлікт із внутрішньодержавного міжнаціонального став поступово переходити у міждержавний.
Окремо зазначу, що всі ці події відбувалися не у вакуумі, не на іншій планеті, а перед очима всього світу. Звісно, і ООН, і ОБСЄ звертали на них увагу. Звісно, на конфліктні території виїжджали інспекції і делегації політиків. Звісно, ця тема обговорювалася на найвищому міждержавному рівні. Беззаперечно, все це було і неодноразово, а головне – безрезультатно. Та чи міг бути позитивний результат взагалі?
Врешті, важко зрозуміти, чому і досвідчені політики ООН, ОБСЄ свідомо, чи ні, «не звернули увагу» на явну невідповідність дій так званих миротворців із вимогами миротворчого мандату, як такого, із точки зору загальноприйнятих норм міжнародного права та досвіду аналогічних операцій у інших регіонах світу? Не звернули уваги, чи не хотіли звертати увагу?
Ми, із вами, можемо тільки вибудовувати версії такої реакції загальносвітових і європейських органів колективної безпеки, оскільки, як воно відбувалося насправді – напевно дізнаємося не дуже скоро. Хоча, як версію, можемо припустити, що спершу світові політики, не знаючи, чого й кому чекати від 15 незалежних держав, які утворилися на руїні СРСР, за звичкою орієнтувалися на звичну Москву. Цілком очевидно, що консервативні політики, зокрема Західні, можливо й не сподівалися, що більшість із новоутворених держав витримає іспит на незалежність і через якийсь час повернеться на орбіту метрополії. Врешті, Росія, серед решти – була одною із найрозвиненіших, яка, одноосібно успадкувала ядерні арсенали СРСР, а відтак, логічно, нові держави автоматично розглядалися, як природні сателіти.
І, врешті, треба не забувати, що таке, власне, було СНД, до складу якого, як відомо увійшли далеко не усі держави, утворені на руїні СРСР. Країни Балтії просто проігнорували цю ініціативу, одразу ж узявши курс на повернення у Європу. Україна – так і залишилася ніби й там, а більше – сама по собі. Та й Грузія, вірогідно, якби не війна, а точніше військова поразка, теж навряд чи б мала палке бажання приставати на пропозиції Москви. І взагалі, СНД, тобто співдружність незалежних держав, утворювалося із самого початку, як координаційний орган міждержавного співробітництва, головною метою якого було здійснення цивілізованого процесу «розлучення», зокрема, економічного, колишніх складових СРСР. Хоча, не можна не помітити, що Росія, досить тривалий час не сприймала СНД в саме цій якості, про що свідчить спроба створення військово-політичного блоку під прапором колективних сил безпеки. Не кажучи про те, що від самого першого дня Москва докладала всіх зусиль, аби одноосібно домінувати у цьому утворенні. Історія СНД наочно показує, що ні про яку рівність його суб’єктів не може бути й мови.
Виходячи із цих фактів, західні політики і ставилися спокійно до, так би мовити, специфічних невідповідностей, посідаючи виключно пасивну роль спостерігача у так званих миротворчих процесах.
Проте, із часом відбувалися зміни. Змінювалися новоутворені держави, змінювалася й сама Росія. Сьогодні Російська Федерація, за 18 років свого існування не тільки не стала демократичною державою, а навпаки, зміцнює авторитарний державний устрій, при чому, послідовно прямуючи до найгіршого його варіанту.
Саме про це свідчить явна схильність кремлівського керівництва вдаватися до силових варіантів задоволення своїх геополітичних інтересів. Зокрема – на території суверенної держави Грузія.
Війна. Як вона почалася
Кожен «заморожений» конфлікт рано чи пізно може «розморозитися», тобто вирішитися у той чи інший спосіб. Ми умисно оминули увагою переговорний процес, який тривав не один рік під егідою «миротворців». Оминули тому, що ця багаторічна балаканина політиків просто не варта уваги, тому що, як мінімум ті, хто узяв на себе роль посередника, від самого початку, просто не тільки не був таким, а лише погано і дуже фальшиво виконував цю роль. Насправді, Росія, від самого початку, була стороною конфлікту. Його сценаристом і диригентом. Змінювалися тільки тактичні засоби, а стратегічна мета – знищення сусідньої суверенної держави та перетворення її у так звану союзну – залишалася постійною. Втім, слід зазначити, що досить тривалий час Росія не наважувалася на пряму збройну агресію, віддаючи перевагу економічному та військо-політичному шантажу, операціям спецслужб по дестабілізації ситуації на території Грузії.
Логічно виникає питання: чому тоді, у 1993 році, російські війська під прапорами абхазьких «борців із грузинським націоналізмом» не довели військову операцію до логічного завершення? Адже тоді, якщо ви пам’ятаєте, грузинська армія була практично розгромлена і захоплення Тбілісі, із військової точки зору, не становило ні ризику, ні великих труднощів. Та й який спротив могли чинити озброєні радянським військовим металобрухтом поспіхом укомплектовані колишніми радянськими військовими, частини грузинської армії переважаючим силам росіян, розбавлених абхазькими чи осетинськими бандформуваннями? Зрозуміло ніякого, хіба що героїчно вмерти у бою. Бо на той момент у грузинської армії не було ні кваліфікованого командування, ні єдиного інформаційного поля, включаючи системи зв’язку та ППО.
Чому ж Єльцин не наважився на останній штурм? Причин було багато. Ми назвемо лише кілька головних. По-перше, тоді, у 93-му ще не було остаточно вирішено так зване питання ядерного правонаступництва, тобто, із падінням Тбілісі та встановленням там явно маріонеткового режиму, США та й їхні Західні партнери, які тоді ще коливалися, змінили б думку і розділили б арсенал між Росією та Україною. Напевно б і Шеварднадзе, який мав неабиякий міжнародний авторитет, уразі захоплення Тбілісі російськими військами, не сидів би мовчки. Тобто, тоді пряма військова анексія була надто ризикованою, тим більше, що ще не розвіявся сморід від пожеж розстріляного російського парламенту і відверта агресія поставила б Росію поза законом у демократичному світі.
По-друге, Єльцин тоді, у 1993 році не мав достатньо потужної підтримки ні у суспільстві, ні у політикумі. У російського Президента тоді не було ніякої пропрезидентської партії і його влада трималася на хитких політичних компромісах із численними політичними лідерами, в тому числі – прозахідними лібералами, які б, звісно не сприйняли б військову анексію сусідньої держави. Російські ЗМІ, на той момент, були відносно незалежні від державної влади і могли стати джерелом опозиційної інформації, що могло легко спричинити кризу влади із усіма негативними наслідками. Тобто, відходом Єльцина та приходом у Кремль ліберал-демократичного кабінету.
Тобто, у 93-му році Росія мала лише погано приховані амбіції колишнього СРСР, але не мала ніяких засобів для їхньої реалізації, перебуваючи у глибокій політичній та економічній кризі.
По-третє, захоплення Грузії мало б наслідком значне пришвидшення інтеграції країн Балтії у Європу, а також стрімке розширення НАТО на Схід, до чого Росія тоді була взагалі не готова. Відкрита конфронтація ж із Заходом позбавляла б Москву фінансової допомоги і взагалі будь-яких інвестицій, що б миттєво загострило фінансову та економічну кризи, що напряму загрожувало розвалом самої федерації і другим «парадом суверенітетів».
Підписуючи Дагомиські угоди Росія вигравала час, необхідний для підготовки агресії.
А що вигравала Грузія?
Президент Шеварднадзе, підписуючи кабальні договори із Росією, фактично, вирішив головну задачу – він зберігав хоч доволі умовний, але все ж, юридичний суверенітет держави, отримував паузу у часі, яка б дозволила хоч якось налагодити мирне життя, реформувати економіку, інтегруватися у світові політичні структури, розпочати військове будівництво.

Тобто, Дагомиські домовленості були, на той момент хоч взаємовигідними, проте, не вирішували і не могли вирішити, в принципі, конфлікту, оскільки лише «заморожували» ситуацію на невизначене майбутнє.
І це майбутнє розпочало поступово «танути» у 2003 році після «революції троянд»…
… Кожна війна має свою причину і привід. В принципі, причину ми вже достатньо з’ясували: вона із радянських часів лишилася незміною. Тому, привід для агресії – це вже суто справа технічна. Наприклад, у 1939 році Адольф Гітлер не надто шукав привода для агресії: виставив гасло захисту етнічних німців Східної Пруссії від польського націоналізму, знищив декількох власних солдатів на кордоні із Польщею – і справу зроблено. Поки європейські політики чухали потилиці, суверенна держава була анексована та розділена між союзниками: СРСР та Третім Рейхом. Це вже потім, з’ясувалося, що привід для агресії був суцільною брехнею, та вже, як кажуть, було не до того, бо незабаром німецькі танки чавили гусеницями землю інших європейських столиць…
Активна фаза Серпневої війни 2008 р. розпочалася ще у липні, після того, як група чиновників грузинського МО, на чолі із заступником міністра Рамазом Ніколаішвілі, встановили державний прапор на горі Сарабукі. Після цього розпочалися перестрілки та спроби захопити висоти навколо Цхінвалі, збройні сутички, поява у зоні відповідальності миротворців нез’ясованих бандитів та, врешті, обстрілів Цхінвалі та навколишніх грузинських та осетинських сіл.
Окремо звертаю вашу увагу на «дрібницю», яка чомусь залишилася поза увагою більшості аналітиків.
Перестрілки у районі конфлікту розпочалися ще на початку липня. 3 та 4 липня було обстріляно із стрілецької зброї Цхінвалі. Південно-Осетинська та грузинська сторони обмінялися взаємними звинуваченнями, проте, жодна із сторін, включаючи російських «миротворців», так і не упіймали жодного снайпера, аби визначити його приналежність. Хоча, кожній людині, навіть не сильно обізнаній у військовій справі, зрозуміло, що на грузинську територію, яка має статус демілітаризованої, без особливих ускладнень міг пройти будь хто: снайпери абхазьких бандформувань, снайпери південно-осетинських бандформувань, російський спецназ ГРУ, грузинський спецназ. Проте, сторони, хоч і обмінювалися гнівними словесними звинуваченнями, проте ніхто не намагався ці факти розслідувати.
Потім у Абхазії сталися три теракти: у Сухумі, Гаграх та Галі. І тут, знову-таки, взаємні звинувачення – і жодного результативного розслідування. Навіть на рівні експертних висновків щодо вибухових пристроїв та їхнього походження та вірогідної приналежності, не кажучи вже про конкретних підозрюваних. Дивно, чи не так?
А вже 1 серпня було оприлюднена заява Адміністрації Південної Осетії, яка закликала керівництво миротворчих сил навести лад та припинити діяльність бандформувань у зоні конфлікту. Ми наведемо найцікавіші фрагменти цього документу.

«Адміністрація Південної Осетії закликає керівництво ЗСПМ використати надані мандатом повноваження та припинити у зоні конфлікту діяльність бандформувань, запобігнути введенню на цю територію терористів-найманців та сприяти вільному та безпечному пересуванню місцевого населення. Адміністрація висловлює готовність до співпраці із усіма зацікавленими сторонами, в першу чергу із командуванням Змішаних Сил по підтримці миру», – говориться у заяві.

У документі говориться, що «1 серпня приблизно в 8.15 на об'їзній дорозі Ередві – Хєїті, поблизу села Ередві терористичною групою була підірвана патрульна машина поліції».

В результаті вибуху, поранення різного ступеня тяжкості отримали п'ятеро поліцейських, які були доставлені в Горійську лікарню (регіон Шіда Картлі, Східна Грузія).
«Цей терористичний акт є| продовженням озброєних провокацій, що відбуваються| в останні дні в зоні конфлікту, які здійснюються бандформуваннями, наявність яких ігнорується командуванням Змішаних миротворчих сил по підтримці миру, що фактично набуває вигляду підбурювання до конфлікту сторін», – говоритися у заяві.
У документі підкреслюється бездіяльність та безпорадність миротворців. «Про це свідчить заява помічника командувача ЗСПМ Володимира Іванова від 30 липня про те, що біля села Чорбаулі, на території контрольованій осетинською стороною, «невідомі озброєні особи» із застосуванням сили зупинили моніторингову групу, яка складалася з представників російських миротворчих сил і спостерігачів ОБСЄ та не дали можливості пересуватися, зробивши декілька пострілів з автоматичної зброї. Володимир Іванов, обурений цим фактом, вимагає кримінального переслідування винних. В цьому випадку коментарі зайві», - сказано в заяві.

Отже, в зоні конфлікту діяли невідомі терористичні групи, при чому, російське командування «миротворцями» явно грало під «дурника», не вживаючи жодних заходів для виявлення їхнього місцезнаходження, блокування, роззброєння або знищення, передачі захоплених терористів у руки правосуддя. Чому? Чи не пов’язані між собою теракти у Абхазії та невстановлені терористи біля Цхнвалі? А може це й є доказом того, що снайпери, які обстрілювали грузинську та південно-осетинську території мали приналежність до третьої сторони? Бо російське командування «миротворців» підкорялося наказам російського військового командування, отже, логічно, що так звані «бандформування» і «терористи» були російськими спецназівцями. Тоді усе миттєво стає на свої місця: і справді, не будуть же ж російські військові ловити та нейтралізовувати своїх.
Опосередковано ця версія підтверджується наявністю у зоні військових дій чеченського батальйону спецназу ГРУ МО РФ «Восток». При чому, про завдання цього підрозділу Генштаб російських ЗС якось скромно замовчував, а його опальний командир, який до того підозрювався у кримінальному злочині, несподівано отримав індульгенцію із рук самого Президента Росії. Із чого б це? Не інакше, як кров’ю спокутував гріхи. Чиєю кров’ю?
Між тим, наявність невстановлених терористів та бездіяльність «миротворців» спонукала і Тбілісі, і Цхінвалі до загострення взаємної ворожнечі. В тому числі – до силової зачистки територій. Що ми й спостерігали наочно трохи згодом.
Тим більше, що, як ми побачили і почули із заяв російських державних очільників, формальним приводом для агресії став саме «захист російських громадян» від грузинських «агресорів». І якщо таких не було в природі, то справжньому агресорові їх треба було обов'язково «створити».
(Далі буде..)
Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича