суботу, 23 травня 2009 р.

Про обставини загибелі Євгена Коновальця




24 травня минає 71рік з дня трагічної загибелі полковника Євгена Коновальця, під безпосереднім керівництвом якого 1929 року була створена Організація Українських Націоналістів. У минулому році, коли відзначалась 70-та річниця, мною, за матеріалами українських емігрантських видань та мемуарів колишніх високопосадових діячів НКВС-КДБ, були досліджені обставини його вбивства розвідкою СРСР. За результатами цієї роботи в газеті «День» (№ 112 за 27.06.2008 р.) була опублікована стаття «Таємниця одного теракту». Але газетний формат не дозволив дати в повному обсязі підготовлений матеріал. Тож подаю його зараз - напередодні чергової сумної річниці – без скорочень і змін.

Завдяки енергії і сміливості Євгена Коновальця ОУН вже в середині 1930-х років стала найавторитетнішою націоналістичною організацією як в середовищі української еміграції, так і на українських землях у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії. Активна діяльність ОУН, що проголосила своєю метою здобуття Україною самостійності і соборності, не могла не привернути увагу тодішнього головного ворога української державності – керівної верхівки СРСР. Також Кремль дратувало те, що Організація своєю інформативною роботою доводила до відома світової громадськості правду про Голодомор 1932 – 1933 років у радянській Україні. Переслідуючи мету обезголовити українські сили і спровокувати у них внутрішнє протистояння та розломи напередодні війни СРСР з Німеччиною, Москва вирішила здійснити вбивство Євгена Коновальця. У зв’язку з цим в 1937-му році Народному комісаріату внутрішніх справ СРСР на чолі з Миколою Єжовим було доручено розробити і провести спецоперацію, яка фактично розпочалася ще за кілька років до цього, коли радянські спецслужби почали активно діяти проти ОУН.

Її етапи і хронологія подій такі.

ДПУ радянської України в 1933-му році упровадило в середовище ОУН за кордоном свого агента Василя Лебідя. Родом із Галичини, Лебідь у Першу світову війну служив у підрозділах Українських Січових Стрільців Австро-угорської армії. Потрапив до російського полону у 1915-му році і до 1918-го відсидів у таборі військовополонених під Царициним, де тоді ж перебував у полоні Євген Коновалець. Вірогідніше всього, там вони познайомилися, а потім - в роки національно-визвольних змагань в Україні – разом воювали проти частин Червоної армії та інших ворогів УНР. Після відступу загонів Є. Коновальця до Польщі Лебідь залишився в Україні. Коли він був залучений до співпраці з ВЧК – невідомо; ймовірно в 1921 – 1922 роках.

На початку серпня 1933-го року Лебідь під прізвищем Хом’як опинився в одному з портів Бельгії. Мав легенду, за якою він був керівником націоналістичного підпілля в Україні, працював фінансистом у будівельному тресті Харкова; на початку 1930-х років, коли в Україні почались арешти, зник з міста і деякий час переховувався. А потім, здобувши фальшиві документи, за допомогою знайомих моряків влаштувався на радянський вантажний корабель, на якому і прибув до Бельгії. Тут він зустрівся з Євгеном Коновальцем та іншими керівниками ОУН. За їхньої допомоги легалізувався і перебував за кордоном більше року. В жовтні 1934 року через Фінляндію повернувся в Україну і доповів своєму керівництву, що Є.Коновалець вважає його "своєю людиною". Цим і вирішили скористатися в Москві, щоб за посередництва Лебідя-Хом’яка упровадити в ОУН кадрового співробітника центрального апарату НКВС. Вибір впав на 28-річного, але вже досвідченого і амбітного Павла Судоплатова, який був родом із Мелітополя і прожив в Україні до 1933 року, а тому добре володів українською мовою.

У червні 1935 року Лебідь-Хом’як разом із Судоплатовим, якого називав Павлом Грищенком, прибули у Фінляндію, де незадовго до цього в НКВС з’явився ще один агент, упроваджений в ОУН. Це – Кіндрат Полуведько, 1895 року народження, українець, родом із Вінниччини, який в період 1918 – 1920 років був українським есером і входив в коло прихильників УНР, але згодом відійшов від активної політичної діяльності, влаштувавшись на роботу в систему наркомосвіти України. На початку 1930-х років українське ДПУ залучило його до негласного співробітництва і розробило для нього легенду, згідно з якою він входив в одну з націоналістичних груп, ліквідованих ДПУ, був засуджений, але зміг утекти з Соловків у Фінляндію.

Опинившись в Гельсінкі, він приєднався до місцевих оунівців і невдовзі ввійшов до них у повне довір’я. Більше того, після від’їзду лідера місцевої ОУН Василя Баранецького в Аргентину, де останній загинув за нез’ясованих обставин (не виключено, що його вбила радянська розвідка, щоб полегшити просування в середовище ОУН Полуведька), Полуведька обрали головою Української Громади Фінляндії. А через деякий час він став членом ОУН і її представником в Гельсінкі, перебравши на себе функції зв’язків зі Східноукраїнськими Землями від свого попередника В. Баранецького.

Таким чином, в період 1933 – 1935 років в ОУН були упроваджені три радянські агенти, діяльність яких координувалася з Москви. Скажімо, з метою нейтралізації можливих підозр у спільних діях і, як наслідок, мінімізації загрози викриття, Полуведько в розмовах з керівниками ОУН висловлював недовіру стосовно Павла Грищенка, тоді як сам був об’єктом підозр з боку Лебідя-Хом’яка.

Судоплатова-Грищенка Лебідь-Хом’як ввів в оунівське середовище у Фінляндії, відрекомендувавши його як комсомольця з України, що розчарувався в радянській дійсності, а також як молодого поета і свого вихованця, придатного для роботи в підпіллі в Україні. Пробувши півроку в Гельсінкі, в січні 1936 року Грищенко приїхав у Берлін, де прожив наступні півроку під ім’ям "Норберт" і де зустрівся з Є.Коновальцем, до якого зумів ввійти у довіру. Також йому вдалося разом з Коновальцем здійснити поїздку в Париж і Відень, де він зустрівся з лідерами українського уряду на вигнанні і був посвячений в плани можливого розгортання націоналістичного підпілля в Україні на випадок початку війни.

Після двох років перебування за кордоном Судоплатова за рішенням в Москві влітку 1937 року було виведено на територію СРСР через Естонію. Його приїзду в Україну в листі до Коновальця вимагав Лебідь-Хом’як, який повернувся туди ще в серпні 1935 року. Для цього була придумана легенда, що в Україні Грищенко буде оформлений радистом на радянське судно, яке регулярно заходить в іноземні порти. Це начебто давало йому можливість підтримувати постійний зв'язок між підпіллям ОУН в Україні і націоналістичними організаціями за кордоном. Коновальцю така ідея сподобалась, тому він погодився на повернення Судоплатова-Грищенка в СРСР. І вже у вересні того ж 1937-го року Судоплатов, прикриваючись новою легендою – радиста на вантажному судні, - знову виїхав за кордон у Бельгію. Там зустрівся з найближчими помічниками Коновальця Дмитром Андріївським і Ярославом Барановським, після чого повернувся у Москву.

Перед тим, як описати подальший розвиток подій, варто спробувати відповісти на запитання, як так сталося, що три агенти радянської розвідки протягом всього лише двох років змогли проникнути в керівні органи ОУН і втерлися в довіру до лідера Організації Євгена Коновальця? Відповідь треба шукати в тому часі. Коли українські націоналісти проголосили своїм гаслом створення Української Соборної Самостійної Держави, вони були відірвані від України, зокрема від тієї її частини, що входила до складу СРСР. Час після доби визвольних змагань УНР йшов вперед, і набута в ході них інерція української державності в силу різних причин згасала. Більшовицький режим масовими репресіями та Голодомором 1932 – 1933 років намагався знищити будь-які прояви українства. Є. Коновалець і його подвижники виходили з того, що протидіяти цьому ОУН без зв’язків з патріотичними силами в радянській Україні і створенні на її теренах дієвого націоналістичного підпілля не зможе. Тому ними вишукувались будь-які можливості для встановлення контактів з уцілілими націоналістичними групами та поодинокими патріотами в Україні, що було на руку тогочасній головній спецслужбі СРСР - ОДПУ–НКВС. Стосовно ОУН застосовувався шаблон відомої спецоперації "Трест". В СРСР створювались фіктивні антирадянські підпільні організації, лідери і рядові учасники яких – завербовані агенти або кадрові співробітники ОДПУ – НКВС – кожний маючи відпрацьовану легенду, підставлялись для зв’язків із закордоном чи самі їх активно налагоджували. На такий "гачок" потрапила й ОУН.

Лебідь-Хом’як, як зазначалося, якраз і виступав у ролі керівника націоналістичної підпільної організації, а Полуведько "був репресований радянською владою і втік за кордон з Соловків". Що стосується П.Судоплатова, то його "розчарування" радянською владою, "підкріплене націоналістичним вихованням" з боку Лебідя-Хом’яка, відповідало сподіванням і очікуванням лідерів ОУН на те, що кращі представники українського народу, особливо серед молоді, хоч би хто вони були, навіть комуністи і комсомольці, зіткнувшись з масовими репресіями і голодоморами, не можуть не прозріти і не виступити проти радянської влади. До того ж, сам він, маючи неабиякий талант психолога, використав у своїх інтересах тодішню внутрішню ситуацію в ОУН, а саме напругу в стосунках і деякі протиріччя в поглядах на діяльність Організації між двома групами. Першу представляли Євген Коновалець та більшість членів очолюваного ним Проводу ОУН, які проживали в основному за кордоном, другу – Степан Бандера та націоналісти, які діяли на Західній Україні. Протиріччя, що час від часу виникали між ними, якраз і пояснювалися різними умовами боротьби, а отже різною оцінкою ситуації напередодні війни.

Судоплатов прикинувся прибічником Є. Коновальця і шляхом брехні та інтриг розпалював неприязнь і протистояння між прихильниками обох груп. Крім того, зумів переконати провідника в тому, що він і такі як він, які "ведуть тяжку підпільну боротьбу проти більшовицького режиму", є майбутнє України, а зараз вони покладають свої найбільші надії на здобуття Україною незалежності і відродження української нації саме на нього – лідера ОУН Євгена Коновальця. Проводячи таку витончену психологічну лінію, 28-річний Судоплатов зіграв на почуттях старшого за себе на 16 років Коновальця. І хоча Ярослав Барановський, Роман Сушко та деякі інші авторитетні діячі ОУН помічали в поведінці П. Грищенка – "Норберта" окремі підозрілі моменти й недовіряли інформації, яку він привозив з СРСР, Є. Коновалець цьому особливого значення не надавав.

А в Кремлі після того, як ознайомились із добутою Судоплатовим інформацією про діяльність і плани ОУН, прийняли рішення ліквідувати лідера ОУН. Безперечно, такий задум виник у самого Сталіна. В середині листопада 1937 року він викликав до себе наркома НКВС Миколу Єжова, начальника ІНО (іноземного відділу) НКВС Абрама Слуцького і П. Судоплатова. Останній доповів про ситуацію в ОУН, але коли Сталін запитав, які будуть пропозиції, усі троє нічого не змогли сказати. Тому він дав їм тиждень на роздуми.

Вже на другий день Слуцький направив Єжову підготовлену за участю Судоплатова доповідну записку, в якій пропонувалося з метою інтенсивного впровадження в ряди ОУН нових агентів послати за кордон трьох співробітників українського НКВС. Разом з ними передбачалось направити для підстраховки і одного справжнього українського націоналіста. І більше нічого. Єжов, прочитавши цю записку, запитань не задавав, але наказав Судоплатову виїхати в Київ і переговорити з керівниками Української республіки Станіславом Косіором і Григорієм Петровським, що й було зроблено. Як згадує в своїх мемуарах Судоплатов, обидва вони виявили інтерес до запланованих НКВС заходів щодо ОУН, але від себе запропонувати нічого нового не змогли.

Очевидно, що Єжов послав Судоплатова в Київ за вказівкою Сталіна. Тоді виникає запитання, а для чого це було потрібно? Можна припустити, що Сталін, вирішивши знищити лідера українських націоналістів Євгена Коновальця, водночас хотів, щоб така пропозиція надійшла від українських товаришів. В такий спосіб він ділився відповідальністю зі своїми "соратниками".

Отже, візит Судоплатова до Косіора і Петровського був певним сигналом для них, але вони, мабуть, не зовсім його зрозуміли. Хто знає, можливо і за це також обидва поплатилися: перший – своїм життям, а другий – кар’єрою (в 1938 році його перевели з України з посади ВУЦВК до Москви на другорядну посаду). Відомо, що Сталін дуже не любив тих, хто не вгадував його бажання, які він сам не хотів озвучувати першим з політичних міркувань. Історики сталінських часів стверджують, що дуже добре це виходило в Л. Берії, тому він і протримався на владній верхівці до самої смерті кремлівського хазяїна.

Через тиждень після повернення Судоплатова з Києва його і Єжова знову викликали до Сталіна, в кабінеті якого був Петровський. Його після того, як Судоплатов за 5 хвилин доповів вищезгаданий план дій, Сталін попросив висловитись. Можливо, на той момент "всеукраїнський староста" вже й зрозумів, чого від нього хоче вождь, але зробив це якось неоковирно, урочисто і з пафосом заявивши, що в Україні Коновалець заочно засуджений до смертної кари за злочини проти українського пролетаріату. Сталін його перебив і сказав, що метою є не помста, а обезголовлення українських націоналістів, щоб примусити їх знищувати один одного в боротьбі за владу. І вже на закінчення аудієнції він запитав Судоплатова, чи правильно той розуміє політичне значення дорученого йому "бойового завдання". Судоплатову стало ясно, що йому наказано ліквідувати Євгена Коновальця.

Без зволікань вищезгаданий А.Слуцький, його заступник Сергій Шпігельглаз і П. Судоплатов взялися за розробку різних варіантів вбивства лідера ОУН. Спочатку думали, що найпростіше це зробити стрільбою з пістолета чи револьвера. Перший план, ймовірно, був саме такий. Бо в лютому 1938 року Судоплатов в третій раз опинився за кордоном і домігся зустрічі з Коновальцем в голландському місті Роттердамі під тим приводом, що має йому повідомити важливу інформацію. Наполягав, щоб розмови відбувались віч-на-віч і в не дуже людних місцях, помітно нервував, що насторожувало Я. Барановського, який супроводжував полковника в поїздці на ці зустрічі. Тому він, коли Коновалець і Судоплатов-Грищенко за конфіденційними розмовами прогулювалися містом або заходили в кафе (особливо в пізній вечірній час), невідступно ходив і спостерігав за ними на деякій віддалі. Потім, у світлі подальших подій, він дійшов висновку і стверджував, що Грищенко мав завдання вбити полковника Є.Коновальця вже в той приїзд, але не зміг його виконати через несприятливі обставини або просто злякався. Цікаво, що сам Судоплатов про цю свою третю поїздку за кордон до націоналістів у мемуарах не згадує.

Отже, врахувавши, що Коновальця часто супроводжує Барановський, обрали більш реальний спосіб вбивства з використанням вибухового пристрою, замаскованого під невеликий подарунок. Тим більше, що він дозволяв Судоплатову встигнути відійти з місця зустрічі. Співробітник відділу оперативної техніки НКВС Олександр Тімашков виготовив такий пристрій, закамуфльований під розписану українським орнаментом коробку шоколадних цукерок. Вмонтований в нього годинниковий механізм не треба було приводити в дію особливим перемикачем – вибух повинен був відбутися через півгодини після зміни положення коробки з вертикального в горизонтальне. Судоплатову треба було тримати коробку в першому положенні у великій внутрішній кишені свого піджака. Передбачалося, що він передасть цей "подарунок" Коновальцю і покине приміщення до того, як міна спрацює.

У травні 1938 року Судоплатов подзвонив з Норвегії Є.Коновальцю і домовився з ним про зустріч в Роттердамі, куди й приплив через кілька днів на вантажному судні. Місце і час зустрічі - 12 година 23 травня в ресторані "Атланта", що знаходився в десяти хвилинах ходьби від залізничного вокзалу. Коновалець приїхав у Роттердам потягом (з Відня через Берлін) вранці цього ж дня. Близько одинадцятої години поселився в готелі "Централь" і пішов в "Атланту". А Судоплатов, як потім – через багато років – сам виклав у своїх спогадах, об одинадцятій годині зійшов з судна на берег. За десять хвилин до цього Тімашков, який супроводжував його в цій поїздці, зарядив вибуховий пристрій, а сам залишився на борту судна.

Близько 12 години Судоплатов підійшов до "Атланти" і побачив там Коновальця, який сидів за столиком біля вікна один, після чого приєднався до нього. Привітавшись, сказав, що повинен терміново повернутись на судно, з якого матиме змогу зійти на берег через кілька годин. Тож домовились про зустріч у центрі міста о 17-ій годині. Порозмовлявши з провідником ОУН кілька хвилин, П. Судоплатов подарував йому злощасну коробку шоколадних цукерок (вийняв її з внутрішньої кишені і поклав перед ним на столик – змінив її положення з вертикального на горизонтальне) і хутко вийшов з ресторану. Відразу повернув на бокову вуличку і зайшов у перший же магазин чоловічого одягу, де купив капелюха і світлий плащ. Надягнувши їх, вийшов з магазину і почув вибух. Люди навколо нього побігли в бік ресторану, а він поспішив на вокзал, де сів на перший же потяг до Парижа.

Є. Коновалець вийшов з "Атланти" через кілька хвилин після Судоплатова і попрямував до готелю. На головній вулиці Роттердаму Колсінгель, біля кінотеатру "Люмер’є", о 12 годині 15 хвилин стався потужний вибух. Його сила була такою великою, що тіло провідника було викинуте на проїжджу частину. Йому відірвало праву ногу і ліву руку, все тіло, крім голови, було спотворене. В результаті вибуху також постраждало четверо перехожих голландців. Ранком наступного дня (24 травня) Є. Коновалець помер в одному з міських шпиталів, куди його доставила карета швидкої допомоги.

О 16-ій годині 23 травня до готелю "Централь" прибув з Відня Я. Барановський, розшукуючи провідника ОУН. Тут він був затриманий місцевою поліцією, якій дав необхідні пояснення, а на другий день допомагав розслідувати цей злочин. Йому ж випало упізнавати для поліції вже мертве тіло Є. Коновальця в шпиталі.

Загибель провідника ОУН стала тяжкою втратою для українського націоналістичного руху, в якому він мав беззаперечний авторитет і велику повагу. Через кілька днів після трагедії його похоронили на роттердамському кладовищі.

Варто навести деякі відомості про подальшу долю П. Судоплатова. За вбивство Євгена Коновальця він одержав орден Червоного прапора. В 1939 – 1953 роках був розробником і керівником багатьох спецоперацій із знищення відомих політичних і релігійних діячів як за кордоном (наприклад, Л. Троцького в Мексиці), так і в СРСР (українського націонал-комуніста Шумського в Саратові, архієпископа Української греко-католицької церкви Ромжі на Закарпатті та інших). В листопаді 1949 року був направлений у Львів із спеціальним завданням обезголовити керівництво українського націоналістичного підпілля і перебував там півроку, на початку березня 1950 року керував операцією по захопленню Романа Шухевича, в ході якої останній загинув. Дослужився до генерал-лейтенанта. В 1953 році "за участь у беріївській змові" був засуджений на 15 років. Перебуваючи в тюрмі, писав у високі інстанції листи з проханням переглянути його справу. Мотивував тим, що протягом усього періоду служби в розвідці "добросовісно і чесно" виконував завдання партії і уряду, вищих керівників держави. Але відсидів "від дзвінка до дзвінка", оскільки за матеріалами справи, крім усього іншого, був причетний до випробувань смертельних отрут на засуджених. Реабілітували його в 1992 році, а помер він у 1996 році.

У своїх злочинних діях П. Судоплатов не розкаявся навіть в останні роки свого життя. Виправдовував себе тим, що, з одного боку, виконував накази своїх керівників, а з іншого – діяв відповідно до тогочасних політичних реалій. Мовляв, розвідки багатьох країн вдавались тоді до позасудового вбивства своїх ворогів, що боротьба між системами була не на життя, а на смерть і т. п. Про Україну, визвольному рухові якої завдав особливо великої шкоди, писав, що її партійні і радянські керівники у всі періоди існування Радянського Союзу мали великий вплив на політику Кремля, з чого, начебто, випливає, що вона була не пригноблена, а навпаки – зайняла серед народів СРСР особливе привілейоване становище, і він цьому сприяв.

Насамкінець треба зазначити, що настав час говорити не лише правду про один із страшних злочинів радянських спецслужб, а й домогтися перезахоронення праху Є. Коновальця в Україні. Лише тоді можна буде сказати, що українці сповнили свій обов’язок перед одним із найвідоміших лідерів національно-визвольного руху.

Павло ФІЛЬ

Національний Альянс

Немає коментарів:

Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича