40 ДНІВ ВІД ДНЯ СМЕРТІ МАКСИМА ЧАЙКИ

26 травня пройшло 40 днів від дня смерті патріота України Максима Чайки.
ПАТРІОТ УКРАЇНИ. КИЇВ

Лукашенко приказал правительству Белоруссии забыть о России и «искать счастья в другой части планеты»

Президент Белоруссии Александр Лукашенко потребовал от правительства прекратить запрашивать у России поддержку и стараться налаживать торгово-экономическое сотрудничество по другим направлениям.

«Персонально предупреждаю вас, Сергей Сергеевич (Сидорский - премьер-министр - ред.), и Прокоповича (Петр Прокопович - глава Нацбанка - ред.). Один приходит и рассказывает, как плохо в России, что там нет никакого движения, и заставляет меня ставить перед президентом России, перед Путиным вопросы, что они там (в России - ред.) нас не слушают», - сказал Лукашенко в пятницу, 29 мая, в Минске на совещании по вопросам социально-экономического развития Белоруссии.

«С сегодняшнего дня это время закончилось, наступает другое время. Не получается в России, не надо кланяться, не надо ныть и плакать. Надо искать свое счастье в другой части планеты. Я это осознанно публично говорю», - заявил Лукашенко.

http://ru.proua.com/

Кубанський генерал Андрій Шкуро

А зараз - розповідь про людину, яка в 1918 - 1919-му роках, здається, побила всі рекорди популярності серед кубанців. Ця людина за життя пізнала щастя всенародної любові та слави. Цього козака обожнювали, закидали горами квітів, йому цілували руки, кричали “Ура”, грали військові марші, на його честь влаштовувались паради. Його поява викликала небувалий ентузіазм населення, а на фронті вносила рішучий перелом у битви… Він розбивав більшовицькі полки, бригади й дивізії. Визволив сотні станиць та десятки міст. Він брав у полон десятки тисяч своїх противників. В 32 роки цей нащадок запорожця став генералом-майором, а в 33 роки - генералом-лейтенантом Кубанського козацького війська…


Мова йде про Андрія Шкуро.
Народився він 7 лютого 1886 р. в станиці Пашківській у родині кубанського козака Григорія Шкури. Саме так насправді звучить це прізвище. Саме під таким прізвищем фігурує Андрій у довіднику “Генерали й офіцери, які числяться в списках Кубанського козацького війська за 1907 рік”. І пізніше, в 1918-му, в документах його прізвище писалося як “Шкура”.

Своє раннє дитинство Андрій провів коло Катеринодара, в станиці Пашківській. Він часто засмучував матір, яка постійно латала його вічно порваний у бійках одяг.
Спочатку хлопець навчався в Ставропольському комерційному училищі та його бурхлива натура вимагала військової долі. І 1896-го, коли Андрієві виповнилося 10 років, його відправили до Москви в 3-й кадетський корпус. І тут, попри суворі закони, виявилася його неспокійна, войовнича натура…
В жовтні 1905 року він став одним із організаторів бунту в кадетському корпусі. Андрій емоційно читав перед своїми однокласниками власні вірші, в яких засуджував начальство. І його поетичне слово перевтілилося в дію: кадети поламали парти і лавки, побили лампи, розігнали педагогів, розгромили квартиру директора кадетського корпусу… Закінчилося все тим, що головних заколотників, серед них і Андрія, було виключено з корпусу.
І все ж російське військове начальство виявило гуманізм, чи радше, розсудливість, і за місяць Андрію дозволили відновити навчання. Успішно завершивши кадетський корпус, він поступив до Миколаївського кавалерійського училища, про яке мріяв із дитинства.
В травні 1907 р. Андрій Шкура став офіцером. Наказ про це він отримав особисто з рук імператора Миколи II, який і змінив з естетичних міркувань його прізвище на “Шкуро”. Невдовзі пашківський козак вже воював у Персії, проти племені шахсеван, яке боролося за свою свободу… Звісно, що і це плем’я, як й інших борців за свободу, називали розбійниками і бандитами. Так що пішов Андрій стезею свого батька, який у 1880-х роках брав участь у походах проти, як тоді казали, “немирних горців”… Під час карної експедиції до Персії Андрій відзначився - і отримав свою першу нагороду - орден Станіслава 3-го ступеня… І перший досвід партизанщини.
У Світовій війні Андрій Шкуро взяв участь від самого початку. Воював у Галичині. В першому ж бою отримав поранення. І орден Святої Анни 4-го ступеня.
Нащадок запорожців був палким противником оборонних дій. Його стихією стала партизанщина з її несподіваними - і підступними - нападами… Вже в роки Першої світової він створив свій перший партизанський відділ, який спеціалізувався на диверсіях у запіллі ворога. Його було сформовано виключно з кубанців. І називався він Кубанським особливим кінним загоном. Відділ швидко уславився зухвалими нападами на запільні відділи ворога, штаби німецьких частин. Із рейдів кубанці приводили сотні полонених німців та австрійців.
Під час боїв Андрія Шкуро кілька разів було поранено, а одного разу контужено. За героїзм його нагородили Золотою георгіївською зброєю, представили до Георгіївського хреста.
Після Лютневої революції російська армія почала деморалізуватись і розвалюватись. Андрій Шкуро, щоб зберегти свій загін, повернувся з ним на Кубань…
Невдовзі його було обрано делегатом Кубанської крайової ради. Та активної участи в її діяльності він не взяв. Спочатку на перешкоді став тиф, а потім війна за визволення Кубані. Повстання проти совєтської влади він розпочав у Баталпашинській окрузі, маючи за плечима лише загін у 25 вершників.
На все життя запам’яталася йому мобілізація перших добровольців у станиці Бекешинській… Вдвох із місцевим козаком Перваковим почав він стукати у хати, де світилося, - мовляв, “час настав”. За кілька хвилин із подвір’я мовчки виїжджав готовий до бою козак. Особливо запам’ятався Андрію перший мобілізований. На стук вийшов у самій білизні старий козак. Впізнавши Первакова, запросив до хати.
Увійшовши, Андрій Шкуро скинув бурку і сказав:
- Здравствуй, хазяїне. Я - полковник Шкуро, починаю війну. Давайте Вашого сина! Я його знаю, він добрий козак!
- Благослови, Боже, нашу справу, - була коротка відповідь. - Мати, сідлай коня!
За хвилину-другу під розпачливі крики дружини та матері молодий козак вже “їхав на війноньку”…
Успіхи Андрія Шкуро були разючими від самого початку. В основі небувалих військових перемог над червоними лежала не тільки його особиста хоробрість, віра в свою зірку, але й амбітність та авантюризм…
Щоб вплинути на козаків у потрібному напрямі, він міг, сидячи на ґанку станичного правління, на очах у людей приймати “повідомлення” своїх ординарців від уявних частин. Він міг публічно оголосити наказ, в якому згадувались неіснуючі сотні, полки, дивізії, батареї. Це робилося для того, щоб переконати козаків, що повстання буде успішним, адже така сила вже піднялась на боротьбу проти совєтської влади.
Завдяки зухвалості, рішучості та військовому таланту 1918 року на Північному Кавказі він визволив від більшовиків Ставрополь, Єсентуки, Кисловодськ, П’ятигорськ, Мінеральні Води, Владикавказ, Нальчик…
Козаки охоче йшли до частин уславленого командира. Магія його імені призвела до того, що партизанський загін дуже швидко виріс вубригаду, а потім у дивізію повного складу. Однією з важливих причин його перемог було те, що він зумів опоетизувати бойову діяльність “романтикою козацького минулого”.
Величезне враження на ворогів і друзів Андрія Шкуро справляла так звана “вовча сотня” (його особиста охорона), яка йшла до бою з прапором, на якому було зображено вовчу голову на чорному тлі. Козаки цієї сотні були вдягнені в шапки з вовчого хутра. Вони мали особливий бойовий клич, подібний до вовчого виття і на вітання командира відповідали вовчим підвиванням.
Внаслідок постійних успіхів, ім’я цього невисокого зростом командира виговорювати з пошаною та обожнюванням. Про нього складались легенди та пісні. Ось одна з них:
А у перших рядах
Ой, та сам Шкуро,
Гей, на конику він вихиляється,
Своїм військом вихваляється:
Ой, та в мене військо,
Ой, та все кубанське
Та ще й сотня Бургустанська…

Коли Андрій Шкуро з’єднався із Добровольчою армією і підпорядкувався її головнокомандувачу Антону Денікіну, перед кубанцями швидко поставили завдання виходити на “велику московську дорогу”, тобто йти на Москву, щоб скинути більшовиків. Багато кубанців дивилося на Андрія Шкуро. Як вчинить він?
Якби Шкуро закликав козаків залишатися на Кубані для її охорони, немає сумніву, що доля його батьківщини пішла б іншим, не московським шляхом… Та всеросійська слава, як видно, запаморочила йому голову і він вказав своїм землякам шлях на Москву… Витворилась дивна ситуація: козаки, які в масі своїй були кубанськими республіканцями, склали хребет армії запеклого російського монархіста Антона Деникина.
Шлях на Москву лежав через Україну. І тут удача довгий час не залишала Андрія Шкуро… Він відбив у червоних Горлівку, Юзівку (тепер Донецьк), Дебальцеве, Синельникове… Воював і проти махновців. Захопив їхнє Гуляй-Поле… Під Горлівкою взяв у полон 5000 червоних, у Воронежі - 13 тисяч, під Старим Осколом - 35000.
У складі Добровольчої армії Андрій Шкуро командував козацькою бригадою, дивізією, а від травня 1919 р. - кінним корпусом. Очолював він і Західний фронт Добровольчої армії…
Пізніше Денікін призначив його командувачем Кубанської армії, але в цей час авторитет Андрія Шкуро серед кубанців різко впав - адже він завів земляків під дурного хату, закликаючи визволяти Росію від більшовизму, яка зовсім не хотіла від цього більшовизму визволятися. Через національну інфантильність Андрія Шкури десятки тисяч козаків загинуло або скалічилось у війні за чужі інтереси…
Коли більшовики притисли деморалізовану Кубанську армію до Чорного моря, серед кубанців закружляли чутки, що в Україні почав бити більшовиків Петлюра, що його війська визволили від червоних Одесу, Миколаїв та Херсон. Як і 1918 року, кубанці чекали порятунку з України. Вони вже забули, що заподіяли своїй Прабатьківщині в складі денікінської армії, і з тугою виглядали українські пароплави, які ось-ось, ніби, мали з’явитися на горизонті…
Думав свою думу і командувач Кубанської армії Андрій Шкура - він почав розпитувати козаків, яких вважав за “петлюрівців”, “чи не можна було б, дійсно, як небудь перехопитися на Україну. Адже він, Шкуро… нащадок чубатих запорожців і нічого не мав би проти, щоб разом із Петлюрою відновити Січ”…
Та було пізно будувати Січ. Хіба десь в Югославії чи Перу…
Ставши на початку 1920 р. емігрантом, Андрій Шкуро жив у Парижі та Югославії. Колишній командувач фронтом очолював тепер групу козаків, які виступали в цирках із кінними номерами…
На еміграції Андрій Шкуро багато чого переосмислив…
А тут грянула й Друга світова війна, яка розбудила надії про перемогу над московським більшовизмом…
1941 року в Хорватії з ініціативи українських націоналістів почав формуватися полк добровольців. Кубанські козаки, значна частина яких осіла в Сербії, довідались про це і вислали своїх представників. Саме через них українські націоналісти і передали Андрію Шкуро, який на той час формував козацьку дивізію, відозву голови ОУН Андрія Мельника. 19 серпня 1941 р. Андрій Шкуро у відповідь на це звернення пише листа голові Проводу українських націоналістів. У ньому, зокрема, зазначалося: “Я, Андрій Шкуро, генерал-поручник Кубанського Козачого Війська, зголошую готовність стати під прапори Українського Націоналізму… На це моє рішення вплинули такі обставини: …часи, що їх тепер переживаємо, покладають на всіх українців обов’язок скупчення всіх творчих сил під одним проводом у боротьбі з відвічним ворогом Української Нації для виборення її суверенного державного життя в усіх її етнографічних границях…”
На це рішення Андрія Шкуро вплинуло і жахливе становище кубанських емігрантів у Сербії та бажання козацької верхівки в Сербії “повести козацтво визволяти Батьківщину…” Козацька старшина доручила Андрію Шкуро розпочати переговори з Андрієм Мельником “у справі включення козацтва до активної боротьби з московським більшовизмом у складі української самостійної формації, а коли це неможливо, то у складі козацьких частин у складі німецького, або хорватського війська”. “…Нашим безумовним бажанням, - писав Шкуро, - (є) вжити нас в операціях тільки на українських етнографічних територіях”.
“Про все це договорився я з Вашим уповноваженим представником… - закінчував свого листа Андрій Шкуро Андрієві Мельнику, - і складаючи оцим мою чолобитню, підтверджую своїм власноручним підписом. Слава Україні!”…
Та планам галичанина Андрія Мельника і кубанця Андрія Шкуро не судилося здійснитися - адже німецькі війська йшли в Україну не визволяти, а завойовувати…
Після завершення Другої світової англійці в Австрії заарештували Андрія Шкуро. Англійці, які 1919 року урочисто нагородили Андрія Шкуро від імені Його Королівської Величності орденом Бані - “за заслуги в боротьбі з більшовиками, як зі світовим злом” - віддали його на вірну смерть тим же більшовикам, вкотре підтвердивши, що англійські національні інтереси не ґрунтуються на принципах моралі та етики.
17 січня 1947 року Андрія Шкуро, який, до речі, ніколи не був громадянином СССР, а отже, був непідсудний органам юстиції Совєтського Союзу разом із колишнім донським отаманом, 77-милітнім письменником Петром Красновим, кубанським воєначальником Султан-Килич Гиреєм та іншими за вироком Військової колегії Верховного Суду повісили на Луб’янці в Москві.
Так трагічно закінчилася доля визначного сина Кубані Андрія Шкуро.

Роман Коваль
Нариси з історії Кубані

Джерела

Записки белого партизана (генерала А. Шкуро). - Краснодар: РИА “Сполох”, 1996. - Арк. 7, 8, 11, 13, 14, 16, 19, 23, 39, 49, 50, 60, 70, 83, 90, 92, 94, 96, 99, 100, 103, 104, 108, 111.
Іванис В. Стежками життя (спогади). - Кн. IV. - Новий Ульм, 1961. - С. 28, 29.
Іванис В. Там само. - Кн. V. - Новий Ульм, 1962. - С. 299.
Казачий словарь-справочник. - Сан-Ансельмо, 1970. - Т. III. - С. 47 - 48.
Кучерук О. Зголошую готовність… ОУН і генерал Кубанського козачого війська Андрій Шкуро // Вісник Товариства української культури Кубані. - Краснодар, 2001. - №3 (23). - С. 5.
Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. - Краснодар, 1997. - С. 304 - 305

СБУ порушила справу за фактом геноциду в Україні в 1932-1933 роках

Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом скоєння геноциду в Україні в 1932-1933 роках, внаслідок чого загинули мільйони громадян. Про це повідомив голова СБУ Валентин Наливайченко сьогодні під час зустрічі з представниками Світового конгресу українців, поінформували в прес-центрі Служби безпеки.

"Україна зібрала достатньо свідчень для порушення кримінальної справи про штучно створений більшовицьким режимом голод, який призвів до масового знищення цивільного населення", - зазначив голова СБУ.

Він звернувся через Світовий конгрес українців до провідних зарубіжних юристів і адвокатів з проханням сприяти з'ясуванню всіх обставин, пов'язаних з підготовкою і скоєнням злочину геноциду в 1932-1933 роках.

Виконавчий секретар СКУ Стефан Романів зазначив, що українські громади в світі сприймають такі кроки, як значний прогрес на шляху до встановлення історичної справедливості.

Учасники зустрічі домовилися про співпрацю в поширенні в інших країнах правдивої інформації про голодомор-геноцид в Україні 1932-33 років шляхом проведення виставок, історичних громадських слухань, видання документальних збірок і книжок.

Наливайченко також подякував Світовому конгресу українців і всім українським організаціям за кордоном за допомогу в зборі матеріалів про злочини радянського режиму, інформує УНІАН.

ZAXID.NET

Путін пообіцяв йти проти України деникінським шляхом

Путін під час відвідин в неділю 24 травня кладовища Донського монастиря в Москві, де похований генерал Деникін, якого багато хто вважає зрадником присяги і зрадником царя, нагадав про його імперські амбіції.

Розмовляючи з журналістами, Путін поцікавився, чи читали вони щоденники Деникіна. Ті відповіли, що «здається, ні», але пообіцяли прочитати.

«Обов'язково прочитайте! Там у нього є міркування про велику і малу Росію, Україну. Він говорить, що нікому не повинно бути дозволено втручатися у відносини між нами, це завжди було справою самої Росії!», — прояснив журналістам Путін.

У свою чергу архімандрит Тихон (настоятель Сретенського монастиря), який супроводжував Путіна по кладовищу Донського монастиря, відзначив, що Путін, розмовляючи з ним, розповів, що читання щоденників Деникіна повністю змінило його ставлення до цього генерала, змінило «бачення Деникіна в історії».

«Путін пригадав, як він читав мемуари Деникіна, в яких той говорить, що при всьому своєму нетерпимому ставленні до радянської влади навіть думати про розчленування Росії, — це вже злочин», — розповів Тихон.

Деякі коментатори угледіли в цьому повідомленні натяк на чергові репресії за політично «неправильні» думки.

«Однією з головних думок праць і політичної діяльності Деникіна було недопущення розчленування Росії, особливо коли йдеться про малоруську землю — Україну», — пригадав слова Путіна архімандрит, не уточнивши, яке взагалі Україна має відношення до Росії.

«Злочин, це якщо хтось тільки починає говорити про розділення Росії і України, навіть коли про це говорять учасники Білого руху або іноземці», — сказав Путін, згадуючи мемуари імперця.

«До таких ідей генерал був абсолютно нетерпимий», — додав Путін в розмові з попом Тихоном.

Він також пригадав, що саме генерал ввів такий термін як «балканізація Росії» — ті геополітичні тенденції, які, як він передбачив, виявляться після революції і Другої Світової. Що поганого в тому, що народи Балкан отримали національну незалежність, Путін не пояснив.

КАВКАЗ ЦЕНТР

Марта Онуфрів: Увага! Широкозакроєна дискредитація України

Упродовж останнього тижня німецька преса мусувала три антиукраїнські теми: депортацію Івана Дем`янюка, ніби то звинуваченого в убивстві 29 000 євреїв, в`язнів нацистських концтаборів; скандальну поведінку у Франкфуртському летовищі міністра МВС України Юрія Луценка та його сина Олександра, а також запланований українкою Тетяною О. терористичний акт в гімназії «Альберта Ейнштейна» в Санкт-Авґустина.

Останні два повідомлення ніби не викликають великих сумнівів щодо їхньої правдоподібності. По-перше: подейкують, що міністр Ю. Луценко полюблює прикладатися до чарчини; по-друге: в цілому світі серед підлітків зростає насильство.

Однак, проаналізувавши найновіший виток справи Івана Дем`янюка, що стався через ганебно-аморальну позицію Німеччини (про це – згодом), всі три публікації самі по собі укладаються в один ланцюг. Звісно, надто надмірна увага німецької преси впродовж одного тижня до українців, при тім - подача їх у край неґативному світлі, не може бути простою випадковістю. Напрошується висновок: німецькі чинники провели широкомасштабну акцію, спрямовану на дискредитацію України на міжнародному рівні.

Але хто саме стоїть за цією дискредитацією?! Відповідь: Росія - з тих же імперських побуджень, останньо - як реванш за програш у цьогорічній газовій війні; вочевидь, Німеччина, щоб виглядати «білою й пухнастою», маючи силу-силенну своїх давно прощених, нацистських злочинців дрібнішого штибу, щоб піддобритися певним колам США й Росії в цілому; антиукраїнські (проізраїльські) сили США, які прагнуть, щоб тема Голокосту довго не сходила зі сторінок преси.

Отже маємо справу не тільки з міжнародною змовою проти окремого українця, але й проти України як держави. Не виключено, що Росія, маючи власні інтереси, вчасно підіграла Партії Реґіонів (а остання перебуває у змові зі секретаріатом Президента), щоб добитися розпуску українського парламенту. Одним словом, чого не купиш в сьогоднішньому наскрізь здеморалізованому світі за газові дивиденти Росії, а також за шалені російські нафтодолари (ідеться про замовного характеру антиукраїнські публікації у світовій, зокрема німецькій пресі)?! І ще: розгляд справи Івана Дем`янюка завжди супроводжувався зухвалою антиукраїнською істерією. А тому можна очікувати, що провокації проти українців з боку Німеччини продовжуватимуться.

Спершу про подвійні стандарти Німеччини. Охороняючи німецькими законами своїх надто поважного віку нацистських злочинців, ця країна вперто домагалася видачі на судову розправу І. Дем`янюка, вина якого не доказана впродовж усіх попередніх 30 років.

Варто сказати, що відомі у світі особистості знову засуджують судову розправу над І. Дем`янюком. До перших належить Пітер Вордінґтон, один з найавторитетніших канадських журналістів, який у своїй статті «Лицемірство панує в боротьбі з воєнною злочинністю» констатує політичне дворушництво Німеччини. Для підтвердження своїх міркувань канадський журналіст приводить цитату відомого європейського фахівця Джона Розенталя, де останній «наголошує на лицемірстві й цинічності, оскільки Бундестаґ не продовжив дії закону, згідно з яким німецький персонал концтаборів мав би підпадати під кримінальну відповідальність. А тому відсутність законних підстав запобігає видачі реальних нацистських злочинців закордон». Укінці своєї статті П. Вордінґтон підсумовує, що, «звинувачуючи Дем`янюка, Німеччина хоче виглядати «перфектною й пильною» при оскарженні в судах інших нацистських воєнних злочинців».

Утім, про перспективи нового раунда розправи над І. Дем`янюком в оцінці Й. Шефтеля, колишнього ізраїльського адвоката І. Дем`янюка (стаття «Йорам Шефтель: суд над Дем`янюком не має сенсу”, Українська служба Бі-Бі-Сі в Ізраїлі): «Я був здивований останніми новинами, адже після того, як Дем`янюка виправдала колеґія з п`яти суддів Верховного Суду Ізраїлю, було подано 11 апеляцій, котрі вимагали судити його за працю охоронцем у концтаборах. І тоді Генеральний прокурор повідомив Верховний суд, що жодних доказів, котрі дозволяють судити його за інші злочини під час Голокосту, не існує».

Отже Й. Шефтель вважає, що «проведення повторного суду над І. Дем`янюком у Німеччині позбавлено будь-якого сенсу”, оскільки «німецька Феміда не зібрала жодного нового доказу, який би вже не був попередньо перевіреним ізраїльським судом».

Вочевидь, скандальна судова справа Івана Дем`янюка, яка шита білими нитками, приречена на черговий провал (Хоч її організатори надіються, що немічний І. Дем`янюк не витримає нової наруги і на цей раз помре в тюрмі). Саме тому цю справу потрібно невпинно підживлювати антиукраїнською істерією, інакше німецький обиватель, він же - платник податків, не зможе її проковтнути.

У справі Івана Дем`янюка хочеться наголосити на наступному: вона отримала своє ганебне продовження через провальну зовнішню політику України. Мабуть, окрім України не знайдеться жодної держави, яка б не стала на захист свого уродженця, представника титульної нації, тим більше - стероризованого 89-річного старця.

Декілька лихих слів про українські ЗМІ. На жаль, наша журналістська братія не усвідомлює чи не хоче усвідомити того, що передруковуючи без будь-яких коментарів недоброзичливі статтейки про будь-якого українця, а то й просто чергову антиукраїнську брехню, вони допомагають нашим недругам створювати неґативний імідж не тільки Україні, але й кожному з нас, сущих у світі українців.

А тепер про «дебош» Юрія Луценка на летовищі у Фракфурті. Передовсім скажу, що в мене, як правозахисника, як громадянки України, є чимало неособистих і особистих претензій до «орлів Луценка». Якби на те була моя воля, то я б переполовинила цю наскрізь скорумповано-мафіозну структуру. Хоч, передовсім, у судейсько-міліцейському «безпрєдєлі» винен чинний Президент України, який, маючи безмір повноважень, майже за 5 років свого правління не провів в Україні жодної з багатьох украй необхідних реформ.

Отже після викладення мною аморальної й антигуманної позиції Німеччини супроти нещасного І. Дем`янюка (пригадаю, що кат українського народу Лазар Каґановіч у 93 років годував в одному з московських парків голубів!) стає ясно, що не все в цій країні чиниться згідно з цивілізованими нормами. Відтак варто б констатувати, що німецькі митники могли самі спровокувати міністра Юрія Луценка на міжнародний скандал. Враховуючи запальний характер цього міністра, їм це блискуче вдалося. Хоч чисто по-людськи, я співчуваю родині Луценків, якій нанесено непоправну моральну травму, передовсім серйозно хворому Олександрові. Отож, беручи до уваги післяопераційний стан О. Луценка, його важке оп`яніння – німецька вигадка чистої води. Звісно, в тому ж брехливому дусі Німеччина відмазуватиметься вже й на міжнародному рівні. Наразі Німеччина осягнула чимало: цей ексцес оправдовуватиме в очах громадськості ведення судової справи проти І. Дем`янюка.

А ось останнє підтвердження дискредитації України Німеччиною: повідомлення про запланований терористичний акт, до якого ніби то причетна 16-річна українка Тетяна О. Німецька радіостанція WDR повідомила, що ця «учениця планувала підпалити будівлю ґімназії, але їй випадково завадила одна з учениць». Згадано теж, що перед тим, як готувати пляшку з «коктейлем Молотова» учениця завбачливо одягнула маску.

Безперечно, у світі зростає кількість душевнохворих і зазомбованих насильством підлітків. Але багаторазовий повтор про приналежність цієї ґімназистки до українців, вказує не тільки на культивування в Німеччині ксенофобських настроїв антиукраїнського характеру, але й укладається в загальну картину шельмування України.

Принагідно повторю, що в акті звинувачення І. Дем`янюка судом Ізраїля більше сто розів вжито словосполучення «охоронці-українці», що рівноцінно перекладенню на українців збірної відповідальності за воєнні злочини впродовж Другої світової війни. Прикметно, що в дописі про Тетяну О. німецька преса використала той самий упереджений підхід.

Кажуть, історія повторюється двічі. Вдруге – у вигляді фарсу, який теж не на користь нам, українцям.

УНТП

Вілдерс знімає продовження антиісламського фільму «Смута»

Депутат нідерландського парламенту Герт Вілдерс (Geert Wilders)заявив, що знімає продовження до свого анти ісламського фільму "Смута" (Fitna).

Вілдерс заявив,, що реліз фільму має вийти у 2010 році. За словами політика нова стрічка не буде копією "Смути". "Це наступна фаза" - пояснив Вілдерс, який належить до правої Партії Свободи (Freedom Party), маючи дев’ять місць у 120-місному парламенті Нідерландів.

Вілдерс виклав "Смуту" в інтернет рік тому. У 15-хвилинному фільми кадри ісламських терактів і демонстрацій перемішалися з віршам з Корану. "Смута" викликала великий скандал, а в лютому цього року Вілдерсу заборонили в’їзд до Великобританії з міркувань "громадської безпеки".
Національний Альянс

Про обставини загибелі Євгена Коновальця

24 травня минає 71рік з дня трагічної загибелі полковника Євгена Коновальця, під безпосереднім керівництвом якого 1929 року була створена Організація Українських Націоналістів. У минулому році, коли відзначалась 70-та річниця, мною, за матеріалами українських емігрантських видань та мемуарів колишніх високопосадових діячів НКВС-КДБ, були досліджені обставини його вбивства розвідкою СРСР. За результатами цієї роботи в газеті «День» (№ 112 за 27.06.2008 р.) була опублікована стаття «Таємниця одного теракту». Але газетний формат не дозволив дати в повному обсязі підготовлений матеріал. Тож подаю його зараз - напередодні чергової сумної річниці – без скорочень і змін.

Завдяки енергії і сміливості Євгена Коновальця ОУН вже в середині 1930-х років стала найавторитетнішою націоналістичною організацією як в середовищі української еміграції, так і на українських землях у складі СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії. Активна діяльність ОУН, що проголосила своєю метою здобуття Україною самостійності і соборності, не могла не привернути увагу тодішнього головного ворога української державності – керівної верхівки СРСР. Також Кремль дратувало те, що Організація своєю інформативною роботою доводила до відома світової громадськості правду про Голодомор 1932 – 1933 років у радянській Україні. Переслідуючи мету обезголовити українські сили і спровокувати у них внутрішнє протистояння та розломи напередодні війни СРСР з Німеччиною, Москва вирішила здійснити вбивство Євгена Коновальця. У зв’язку з цим в 1937-му році Народному комісаріату внутрішніх справ СРСР на чолі з Миколою Єжовим було доручено розробити і провести спецоперацію, яка фактично розпочалася ще за кілька років до цього, коли радянські спецслужби почали активно діяти проти ОУН.

Її етапи і хронологія подій такі.

ДПУ радянської України в 1933-му році упровадило в середовище ОУН за кордоном свого агента Василя Лебідя. Родом із Галичини, Лебідь у Першу світову війну служив у підрозділах Українських Січових Стрільців Австро-угорської армії. Потрапив до російського полону у 1915-му році і до 1918-го відсидів у таборі військовополонених під Царициним, де тоді ж перебував у полоні Євген Коновалець. Вірогідніше всього, там вони познайомилися, а потім - в роки національно-визвольних змагань в Україні – разом воювали проти частин Червоної армії та інших ворогів УНР. Після відступу загонів Є. Коновальця до Польщі Лебідь залишився в Україні. Коли він був залучений до співпраці з ВЧК – невідомо; ймовірно в 1921 – 1922 роках.

На початку серпня 1933-го року Лебідь під прізвищем Хом’як опинився в одному з портів Бельгії. Мав легенду, за якою він був керівником націоналістичного підпілля в Україні, працював фінансистом у будівельному тресті Харкова; на початку 1930-х років, коли в Україні почались арешти, зник з міста і деякий час переховувався. А потім, здобувши фальшиві документи, за допомогою знайомих моряків влаштувався на радянський вантажний корабель, на якому і прибув до Бельгії. Тут він зустрівся з Євгеном Коновальцем та іншими керівниками ОУН. За їхньої допомоги легалізувався і перебував за кордоном більше року. В жовтні 1934 року через Фінляндію повернувся в Україну і доповів своєму керівництву, що Є.Коновалець вважає його "своєю людиною". Цим і вирішили скористатися в Москві, щоб за посередництва Лебідя-Хом’яка упровадити в ОУН кадрового співробітника центрального апарату НКВС. Вибір впав на 28-річного, але вже досвідченого і амбітного Павла Судоплатова, який був родом із Мелітополя і прожив в Україні до 1933 року, а тому добре володів українською мовою.

У червні 1935 року Лебідь-Хом’як разом із Судоплатовим, якого називав Павлом Грищенком, прибули у Фінляндію, де незадовго до цього в НКВС з’явився ще один агент, упроваджений в ОУН. Це – Кіндрат Полуведько, 1895 року народження, українець, родом із Вінниччини, який в період 1918 – 1920 років був українським есером і входив в коло прихильників УНР, але згодом відійшов від активної політичної діяльності, влаштувавшись на роботу в систему наркомосвіти України. На початку 1930-х років українське ДПУ залучило його до негласного співробітництва і розробило для нього легенду, згідно з якою він входив в одну з націоналістичних груп, ліквідованих ДПУ, був засуджений, але зміг утекти з Соловків у Фінляндію.

Опинившись в Гельсінкі, він приєднався до місцевих оунівців і невдовзі ввійшов до них у повне довір’я. Більше того, після від’їзду лідера місцевої ОУН Василя Баранецького в Аргентину, де останній загинув за нез’ясованих обставин (не виключено, що його вбила радянська розвідка, щоб полегшити просування в середовище ОУН Полуведька), Полуведька обрали головою Української Громади Фінляндії. А через деякий час він став членом ОУН і її представником в Гельсінкі, перебравши на себе функції зв’язків зі Східноукраїнськими Землями від свого попередника В. Баранецького.

Таким чином, в період 1933 – 1935 років в ОУН були упроваджені три радянські агенти, діяльність яких координувалася з Москви. Скажімо, з метою нейтралізації можливих підозр у спільних діях і, як наслідок, мінімізації загрози викриття, Полуведько в розмовах з керівниками ОУН висловлював недовіру стосовно Павла Грищенка, тоді як сам був об’єктом підозр з боку Лебідя-Хом’яка.

Судоплатова-Грищенка Лебідь-Хом’як ввів в оунівське середовище у Фінляндії, відрекомендувавши його як комсомольця з України, що розчарувався в радянській дійсності, а також як молодого поета і свого вихованця, придатного для роботи в підпіллі в Україні. Пробувши півроку в Гельсінкі, в січні 1936 року Грищенко приїхав у Берлін, де прожив наступні півроку під ім’ям "Норберт" і де зустрівся з Є.Коновальцем, до якого зумів ввійти у довіру. Також йому вдалося разом з Коновальцем здійснити поїздку в Париж і Відень, де він зустрівся з лідерами українського уряду на вигнанні і був посвячений в плани можливого розгортання націоналістичного підпілля в Україні на випадок початку війни.

Після двох років перебування за кордоном Судоплатова за рішенням в Москві влітку 1937 року було виведено на територію СРСР через Естонію. Його приїзду в Україну в листі до Коновальця вимагав Лебідь-Хом’як, який повернувся туди ще в серпні 1935 року. Для цього була придумана легенда, що в Україні Грищенко буде оформлений радистом на радянське судно, яке регулярно заходить в іноземні порти. Це начебто давало йому можливість підтримувати постійний зв'язок між підпіллям ОУН в Україні і націоналістичними організаціями за кордоном. Коновальцю така ідея сподобалась, тому він погодився на повернення Судоплатова-Грищенка в СРСР. І вже у вересні того ж 1937-го року Судоплатов, прикриваючись новою легендою – радиста на вантажному судні, - знову виїхав за кордон у Бельгію. Там зустрівся з найближчими помічниками Коновальця Дмитром Андріївським і Ярославом Барановським, після чого повернувся у Москву.

Перед тим, як описати подальший розвиток подій, варто спробувати відповісти на запитання, як так сталося, що три агенти радянської розвідки протягом всього лише двох років змогли проникнути в керівні органи ОУН і втерлися в довіру до лідера Організації Євгена Коновальця? Відповідь треба шукати в тому часі. Коли українські націоналісти проголосили своїм гаслом створення Української Соборної Самостійної Держави, вони були відірвані від України, зокрема від тієї її частини, що входила до складу СРСР. Час після доби визвольних змагань УНР йшов вперед, і набута в ході них інерція української державності в силу різних причин згасала. Більшовицький режим масовими репресіями та Голодомором 1932 – 1933 років намагався знищити будь-які прояви українства. Є. Коновалець і його подвижники виходили з того, що протидіяти цьому ОУН без зв’язків з патріотичними силами в радянській Україні і створенні на її теренах дієвого націоналістичного підпілля не зможе. Тому ними вишукувались будь-які можливості для встановлення контактів з уцілілими націоналістичними групами та поодинокими патріотами в Україні, що було на руку тогочасній головній спецслужбі СРСР - ОДПУ–НКВС. Стосовно ОУН застосовувався шаблон відомої спецоперації "Трест". В СРСР створювались фіктивні антирадянські підпільні організації, лідери і рядові учасники яких – завербовані агенти або кадрові співробітники ОДПУ – НКВС – кожний маючи відпрацьовану легенду, підставлялись для зв’язків із закордоном чи самі їх активно налагоджували. На такий "гачок" потрапила й ОУН.

Лебідь-Хом’як, як зазначалося, якраз і виступав у ролі керівника націоналістичної підпільної організації, а Полуведько "був репресований радянською владою і втік за кордон з Соловків". Що стосується П.Судоплатова, то його "розчарування" радянською владою, "підкріплене націоналістичним вихованням" з боку Лебідя-Хом’яка, відповідало сподіванням і очікуванням лідерів ОУН на те, що кращі представники українського народу, особливо серед молоді, хоч би хто вони були, навіть комуністи і комсомольці, зіткнувшись з масовими репресіями і голодоморами, не можуть не прозріти і не виступити проти радянської влади. До того ж, сам він, маючи неабиякий талант психолога, використав у своїх інтересах тодішню внутрішню ситуацію в ОУН, а саме напругу в стосунках і деякі протиріччя в поглядах на діяльність Організації між двома групами. Першу представляли Євген Коновалець та більшість членів очолюваного ним Проводу ОУН, які проживали в основному за кордоном, другу – Степан Бандера та націоналісти, які діяли на Західній Україні. Протиріччя, що час від часу виникали між ними, якраз і пояснювалися різними умовами боротьби, а отже різною оцінкою ситуації напередодні війни.

Судоплатов прикинувся прибічником Є. Коновальця і шляхом брехні та інтриг розпалював неприязнь і протистояння між прихильниками обох груп. Крім того, зумів переконати провідника в тому, що він і такі як він, які "ведуть тяжку підпільну боротьбу проти більшовицького режиму", є майбутнє України, а зараз вони покладають свої найбільші надії на здобуття Україною незалежності і відродження української нації саме на нього – лідера ОУН Євгена Коновальця. Проводячи таку витончену психологічну лінію, 28-річний Судоплатов зіграв на почуттях старшого за себе на 16 років Коновальця. І хоча Ярослав Барановський, Роман Сушко та деякі інші авторитетні діячі ОУН помічали в поведінці П. Грищенка – "Норберта" окремі підозрілі моменти й недовіряли інформації, яку він привозив з СРСР, Є. Коновалець цьому особливого значення не надавав.

А в Кремлі після того, як ознайомились із добутою Судоплатовим інформацією про діяльність і плани ОУН, прийняли рішення ліквідувати лідера ОУН. Безперечно, такий задум виник у самого Сталіна. В середині листопада 1937 року він викликав до себе наркома НКВС Миколу Єжова, начальника ІНО (іноземного відділу) НКВС Абрама Слуцького і П. Судоплатова. Останній доповів про ситуацію в ОУН, але коли Сталін запитав, які будуть пропозиції, усі троє нічого не змогли сказати. Тому він дав їм тиждень на роздуми.

Вже на другий день Слуцький направив Єжову підготовлену за участю Судоплатова доповідну записку, в якій пропонувалося з метою інтенсивного впровадження в ряди ОУН нових агентів послати за кордон трьох співробітників українського НКВС. Разом з ними передбачалось направити для підстраховки і одного справжнього українського націоналіста. І більше нічого. Єжов, прочитавши цю записку, запитань не задавав, але наказав Судоплатову виїхати в Київ і переговорити з керівниками Української республіки Станіславом Косіором і Григорієм Петровським, що й було зроблено. Як згадує в своїх мемуарах Судоплатов, обидва вони виявили інтерес до запланованих НКВС заходів щодо ОУН, але від себе запропонувати нічого нового не змогли.

Очевидно, що Єжов послав Судоплатова в Київ за вказівкою Сталіна. Тоді виникає запитання, а для чого це було потрібно? Можна припустити, що Сталін, вирішивши знищити лідера українських націоналістів Євгена Коновальця, водночас хотів, щоб така пропозиція надійшла від українських товаришів. В такий спосіб він ділився відповідальністю зі своїми "соратниками".

Отже, візит Судоплатова до Косіора і Петровського був певним сигналом для них, але вони, мабуть, не зовсім його зрозуміли. Хто знає, можливо і за це також обидва поплатилися: перший – своїм життям, а другий – кар’єрою (в 1938 році його перевели з України з посади ВУЦВК до Москви на другорядну посаду). Відомо, що Сталін дуже не любив тих, хто не вгадував його бажання, які він сам не хотів озвучувати першим з політичних міркувань. Історики сталінських часів стверджують, що дуже добре це виходило в Л. Берії, тому він і протримався на владній верхівці до самої смерті кремлівського хазяїна.

Через тиждень після повернення Судоплатова з Києва його і Єжова знову викликали до Сталіна, в кабінеті якого був Петровський. Його після того, як Судоплатов за 5 хвилин доповів вищезгаданий план дій, Сталін попросив висловитись. Можливо, на той момент "всеукраїнський староста" вже й зрозумів, чого від нього хоче вождь, але зробив це якось неоковирно, урочисто і з пафосом заявивши, що в Україні Коновалець заочно засуджений до смертної кари за злочини проти українського пролетаріату. Сталін його перебив і сказав, що метою є не помста, а обезголовлення українських націоналістів, щоб примусити їх знищувати один одного в боротьбі за владу. І вже на закінчення аудієнції він запитав Судоплатова, чи правильно той розуміє політичне значення дорученого йому "бойового завдання". Судоплатову стало ясно, що йому наказано ліквідувати Євгена Коновальця.

Без зволікань вищезгаданий А.Слуцький, його заступник Сергій Шпігельглаз і П. Судоплатов взялися за розробку різних варіантів вбивства лідера ОУН. Спочатку думали, що найпростіше це зробити стрільбою з пістолета чи револьвера. Перший план, ймовірно, був саме такий. Бо в лютому 1938 року Судоплатов в третій раз опинився за кордоном і домігся зустрічі з Коновальцем в голландському місті Роттердамі під тим приводом, що має йому повідомити важливу інформацію. Наполягав, щоб розмови відбувались віч-на-віч і в не дуже людних місцях, помітно нервував, що насторожувало Я. Барановського, який супроводжував полковника в поїздці на ці зустрічі. Тому він, коли Коновалець і Судоплатов-Грищенко за конфіденційними розмовами прогулювалися містом або заходили в кафе (особливо в пізній вечірній час), невідступно ходив і спостерігав за ними на деякій віддалі. Потім, у світлі подальших подій, він дійшов висновку і стверджував, що Грищенко мав завдання вбити полковника Є.Коновальця вже в той приїзд, але не зміг його виконати через несприятливі обставини або просто злякався. Цікаво, що сам Судоплатов про цю свою третю поїздку за кордон до націоналістів у мемуарах не згадує.

Отже, врахувавши, що Коновальця часто супроводжує Барановський, обрали більш реальний спосіб вбивства з використанням вибухового пристрою, замаскованого під невеликий подарунок. Тим більше, що він дозволяв Судоплатову встигнути відійти з місця зустрічі. Співробітник відділу оперативної техніки НКВС Олександр Тімашков виготовив такий пристрій, закамуфльований під розписану українським орнаментом коробку шоколадних цукерок. Вмонтований в нього годинниковий механізм не треба було приводити в дію особливим перемикачем – вибух повинен був відбутися через півгодини після зміни положення коробки з вертикального в горизонтальне. Судоплатову треба було тримати коробку в першому положенні у великій внутрішній кишені свого піджака. Передбачалося, що він передасть цей "подарунок" Коновальцю і покине приміщення до того, як міна спрацює.

У травні 1938 року Судоплатов подзвонив з Норвегії Є.Коновальцю і домовився з ним про зустріч в Роттердамі, куди й приплив через кілька днів на вантажному судні. Місце і час зустрічі - 12 година 23 травня в ресторані "Атланта", що знаходився в десяти хвилинах ходьби від залізничного вокзалу. Коновалець приїхав у Роттердам потягом (з Відня через Берлін) вранці цього ж дня. Близько одинадцятої години поселився в готелі "Централь" і пішов в "Атланту". А Судоплатов, як потім – через багато років – сам виклав у своїх спогадах, об одинадцятій годині зійшов з судна на берег. За десять хвилин до цього Тімашков, який супроводжував його в цій поїздці, зарядив вибуховий пристрій, а сам залишився на борту судна.

Близько 12 години Судоплатов підійшов до "Атланти" і побачив там Коновальця, який сидів за столиком біля вікна один, після чого приєднався до нього. Привітавшись, сказав, що повинен терміново повернутись на судно, з якого матиме змогу зійти на берег через кілька годин. Тож домовились про зустріч у центрі міста о 17-ій годині. Порозмовлявши з провідником ОУН кілька хвилин, П. Судоплатов подарував йому злощасну коробку шоколадних цукерок (вийняв її з внутрішньої кишені і поклав перед ним на столик – змінив її положення з вертикального на горизонтальне) і хутко вийшов з ресторану. Відразу повернув на бокову вуличку і зайшов у перший же магазин чоловічого одягу, де купив капелюха і світлий плащ. Надягнувши їх, вийшов з магазину і почув вибух. Люди навколо нього побігли в бік ресторану, а він поспішив на вокзал, де сів на перший же потяг до Парижа.

Є. Коновалець вийшов з "Атланти" через кілька хвилин після Судоплатова і попрямував до готелю. На головній вулиці Роттердаму Колсінгель, біля кінотеатру "Люмер’є", о 12 годині 15 хвилин стався потужний вибух. Його сила була такою великою, що тіло провідника було викинуте на проїжджу частину. Йому відірвало праву ногу і ліву руку, все тіло, крім голови, було спотворене. В результаті вибуху також постраждало четверо перехожих голландців. Ранком наступного дня (24 травня) Є. Коновалець помер в одному з міських шпиталів, куди його доставила карета швидкої допомоги.

О 16-ій годині 23 травня до готелю "Централь" прибув з Відня Я. Барановський, розшукуючи провідника ОУН. Тут він був затриманий місцевою поліцією, якій дав необхідні пояснення, а на другий день допомагав розслідувати цей злочин. Йому ж випало упізнавати для поліції вже мертве тіло Є. Коновальця в шпиталі.

Загибель провідника ОУН стала тяжкою втратою для українського націоналістичного руху, в якому він мав беззаперечний авторитет і велику повагу. Через кілька днів після трагедії його похоронили на роттердамському кладовищі.

Варто навести деякі відомості про подальшу долю П. Судоплатова. За вбивство Євгена Коновальця він одержав орден Червоного прапора. В 1939 – 1953 роках був розробником і керівником багатьох спецоперацій із знищення відомих політичних і релігійних діячів як за кордоном (наприклад, Л. Троцького в Мексиці), так і в СРСР (українського націонал-комуніста Шумського в Саратові, архієпископа Української греко-католицької церкви Ромжі на Закарпатті та інших). В листопаді 1949 року був направлений у Львів із спеціальним завданням обезголовити керівництво українського націоналістичного підпілля і перебував там півроку, на початку березня 1950 року керував операцією по захопленню Романа Шухевича, в ході якої останній загинув. Дослужився до генерал-лейтенанта. В 1953 році "за участь у беріївській змові" був засуджений на 15 років. Перебуваючи в тюрмі, писав у високі інстанції листи з проханням переглянути його справу. Мотивував тим, що протягом усього періоду служби в розвідці "добросовісно і чесно" виконував завдання партії і уряду, вищих керівників держави. Але відсидів "від дзвінка до дзвінка", оскільки за матеріалами справи, крім усього іншого, був причетний до випробувань смертельних отрут на засуджених. Реабілітували його в 1992 році, а помер він у 1996 році.

У своїх злочинних діях П. Судоплатов не розкаявся навіть в останні роки свого життя. Виправдовував себе тим, що, з одного боку, виконував накази своїх керівників, а з іншого – діяв відповідно до тогочасних політичних реалій. Мовляв, розвідки багатьох країн вдавались тоді до позасудового вбивства своїх ворогів, що боротьба між системами була не на життя, а на смерть і т. п. Про Україну, визвольному рухові якої завдав особливо великої шкоди, писав, що її партійні і радянські керівники у всі періоди існування Радянського Союзу мали великий вплив на політику Кремля, з чого, начебто, випливає, що вона була не пригноблена, а навпаки – зайняла серед народів СРСР особливе привілейоване становище, і він цьому сприяв.

Насамкінець треба зазначити, що настав час говорити не лише правду про один із страшних злочинів радянських спецслужб, а й домогтися перезахоронення праху Є. Коновальця в Україні. Лише тоді можна буде сказати, що українці сповнили свій обов’язок перед одним із найвідоміших лідерів національно-визвольного руху.

Павло ФІЛЬ

Національний Альянс

За месяц в россиянской армии совершено 20 самоубийств

Небоевые потери в Вооруженных силах РФ за апрель 2009 года составили 37 человек. Об этом 22 мая сообщает агентство "Интерфакс" со ссылкой на официальные данные Минобороны РФ.

Большинство погибших, 20 человек, покончили жизнь самоубийством. В марте этот показатель был еще больше - 21 погибший. Несчастные случаи стали причиной смерти 12 человек (в марте из-за различных происшествий погибли 7 военнослужащих). Жертвами намеренных и случайных убийств в апреле стали три человека (в марте - один человек). Один человек погиб в автокатастрофе (в марте в ДТП погибли двое военнослужащих). Наконец, один военнослужащий расстался с жизнью из-за неосторожного обращения с оружием.

Таким образом, в апреле в результате несчастных случаев, преступлений и суицидов погибло на пять военнослужащих больше, чем в марте 2009 года. С начала года небоевые потери российской армии составили 131 человек. Из них 69 - самоубийцы, 36 - жертвы несчастных случаев, 11 - убиты, 10 - погибли в ДТП, 4 - нарушили правила обращения с оружием. В результате неуставных действий, по данным Минобороны, с начала года погиб один человек.

За 2008 год небоевые потери армии РФ составили 471 человек. Из них 231 человек покончил жизнь самоубийством.

http://lenta.ru/news/2009/05/22/losses1/

Єхануров назвав ймовірних противників України. Це Румунія і Росія.

Міністр оборони Юрій Єхануров заявив, що найбільш ймовірними противниками України є країни, які мають територіальні претензії до України. Про це він заявив в ефірі Шустер Live.



«Це дві країни, політики яких про це заявляють. Вірніше у Румунії і вище керівництво заявляє про те, що вони не визнають кордон з Молдовою, тому що це було б визнанням пакту Молотова-Рібентропа», — сказав міністр.

«Такі заяви небезпечні, тим більше, що інші політики заявляють, що Буковина, Бесарабія — є питання», — зазначив він.

Також Єхануров наголосив, що «є питання по Криму».

«Після Кавказу (агресії Росії проти Грузії у серпні 2008) в світі почали розуміти, що є проблеми регіональної безпеки і що потрібно з сусідами працювати і дружити, а з іншого боку потрібно бути достатньо сильним, щоб ні в кого не було навіть думок про те, щоб напасти на сусіда», — заявив він.

Відповідаючи на питання, чи може Україна захиститися у війні проти Росії, Єхануров сказав: «По-перше, хто дозволить кому зараз застосувати ядерну зброю?».

«По-друге, сучасна війна — дуже коротка. Це питання вистояти якийсь час, а далі світове співтовариство і так далі можливо втрутиться. Можливо. Система протиповітряної оборони України на хорошому рівні, і це добре знають всі наші сусіди», — наголосив він.

На питання, чи відпрацьовує українська армія варіанти можливого протистояння з Росією навколо Криму, міністр сказав: «Там скоріше інформаційні війни йдуть».

«У нас чудові горизонтальні відносини з міноборони Росії. Найближчим часом ми це покажемо у Криму, коли російські льотчики будуть тренуватися на наших аеродромах», — цитує його слова «Українська правда».



Нагадаємо, ще восени минулого року Єхануров заявляв, що «сьогодні твердження про те, що Україна в середньостроковій перспективі не має загроз територіальній цілісності і суверенітетові, вже не відповідає дійсності»

КАВКАЗ ЦЕНТР

Скандал з Луценком може окошитися на МЗС?

Політологи вважають, що на сьогодні шанси на звільнення Юрія ЛУЦЕНКА з посади міністра внутрішніх справ України значно зменшились.

Як передає кореспондент УНІАН, про це сьогодні на прес-конференції в Києві сказав президент аналітичного центру «Відкрита політика» Ігор ЖДАНОВ.

«Шанси на відставку міністра внутрішніх справ сьогодні суттєво зменшились… Якщо коаліція збережеться, то на відставку голосів не вистачить», - сказав він.

При цьому І.ЖДАНОВ зауважив, що виступ Ю.ЛУЦЕНКА минулого тижня на одному з ток-шоу «суттєво переломив точку зору в масовій свідомості», оскільки після тривалих «нападів», в тому числі з боку Партії регіонів, суспільство почуло інший варіант, як розвивались події в аеропорту Франкфурта-на -Майні.

За словами І.ЖДАНОВА, якщо факти, викладені Ю.ЛУЦЕНКОМ, підтвердяться, «то тут треба не ЛУЦЕНКА звільняти, а думати про ефективність діяльності Міністерства закордонних справ».

Разом з тим політолог назвав абсурдом створення двох Тимчасових слідчих комісій Верховної Ради з розслідування інциденту за участі Ю.ЛУЦЕНКА. На переконання І.ЖДАНОВА, жодна з них не зможе довести «ту правду, у якій всі зацікавлені».

Політолог сумнівається, що ці комісії зможуть відпрацювати єдиний варіант доповіді, що доводила б чи спростовувала провину Ю.ЛУЦЕНКА.

У свою чергу, директор політико-правових програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова Юрій ЯКИМЕНКО висловив думку, що цей конфлікт поступово спустять на гальмах, тому що з’являться нові проблеми, і «якихось кардинальних дій комісіями зроблено не буде».

Як повідомляв УНІАН, 5 травня іноземні ЗМІ повідомили, що Ю.ЛУЦЕНКО з сином 4 травня провели півдня в поліцейській дільниці аеропорту Франкфурта-на-Майні. За даними ЗМІ, їх у стані сильного алкогольного сп`яніння затримали після сварки з поліцейськими.

12 травня Ю.ЛУЦЕНКО заявив, що німецька поліція безпідставно затримала його і сина, оскільки вони були тверезими, але він подає у відставку з посади міністра внутрішніх справ України, щоб не дестабілізувати ситуацію в МВС.

19 травня ВР створила дві Тимчасові слідчі комісії з питань розслідування обставин інциденту за участю міністра внутрішніх справ України Юрія ЛУЦЕНКА, що стався 4 травня 2009 року в аеропорту м. Франкфурт-на-Майні (Німеччина).

постiйна адреса статтi:
http://www.unian.net/ukr/news/news-317021.html

Соціал-Націоналістичний З’їзд

16 травня у Києві відбувся Перший Всеукраїнський соціал-націоналістичний з’їзд.
Відбувся дуже своєрідно: була орендована зала у Будинку профспілок на Майдані (з 16:00 до 18:00), але під Будинком зібралася жменька червоних. Вони зробили провокацію, розбивши вікно (кажуть, що навіть не вони, а перевдягнені мєнти, які й домовились з комуняками про організацію пікету, щоб була причина не пропустити учасників з’їзду у приміщення).









Репортаж Олени Білозерської про з’їзд

Мультик про коліївщину!

У Севастополі презентовано довідник: автор налічив 5 російських дивізій СС

У Севастополі видано і презентовано для журналістів і громадськості регіону довідник «Повний перелік об`єднань і з`єднань 3-го Рейху з громадян СРСР і емігрантів».

Як передає кореспондент УНІАН, в унікальному 109-сторінковому виданні представлені «сухі» цифри і «голі» факти, опис бойового шляху тих або інших армій, корпусів, дивізій, бригад, доля їх особового складу після поразки фашистської Німеччини та її союзників у 2-й Світовій війні. Крім того, тут міститься статистичний матеріал, що стосується етнічного складу з`єднань і об`єднань, які воювали на боці німців.

Автор довідника - Вадим МАХНО, капітан 1-го рангу (служить в командуванні Військово-Морських Сил України) на брифінгу для журналістів повідомив, що брошура видана російською мовою «тільки тому, що всі видані в Росії, використані і оброблені мною при підготовці довідника 11 книг та енциклопедій - російськомовні».

За словами В.МАХНА, в результаті проведених досліджень, він дійшов до висновку, що «на боці гітлерівської Німеччини проти СРСР і союзників воювало понад 100 дивізій і бригад, а також охоронних корпусів («охоронний корпус» за німецькою термінологією - щось подібне до каральної дивізії або бригади»).

Зокрема, як додав капітан 1-го рангу, 2 корпуси військ СС (6-й піхотний і 15-й кавалерійський), авіаційний корпус «Конгресу звільнення народів Росії» тощо». Таким чином, як сказав В.МАХНО, «до довідника увійшло 140 військових організмів, від бригади і вище, що воювали на боці фашистської Німеччини». За словами капітана 1-го рангу, «з полками у мене нічого не вийшло - їх було більше 250, тому я просто фізично не зміг обробити весь масив матеріалу».

Як зазначив автор, факти він наводив лише в тому разі, якщо вони співпадали як мінімум з двох джерел, «а за основу було взято книгу С.І.Дробязка «Під прапором ворога», видану в 2004 році в Москві видавництвом «ЭКСМО». За словами В.МАХНА, в довіднику «дуже мало українських з`єднань: лише одна дивізія - «Галичина» - і три бригади» - парашутна, протитанкова і піхотна».

Як пояснив капітан 1-го рангу, «в 1941 році німці на прохання Східного міністерства відпустили з полону і направили за місцем проживання для обробки землі 277 тисяч 761 українця. Росіян не відпускали з полону, у них були два шляхи - або вдягати німецьку форму і воювати проти своєї країни, або смерть». Тому, як зазначив автор, «набагато більше було російських з`єднань і частин, тільки дивізій СС - 5 штук».

Відповідаючи на питання про мету видання подібного довідника, В.МАХНО, зокрема, зазначив: «що не хотів би, щоб існували міфи про народи-зрадники, як, наприклад, міф про кримських татар». «Коли ми говоримо про татарські батальйони - їх було 10 - треба зазначити, що більшість офіцерів у цих батальйонах були росіяни і українці. Коли ми говоримо про батальйони Російської визвольної армії, сформовані в Криму, то в них був дуже великий відсоток кримських татар». Як додав В.МАХНО, «якщо ми говоримо про РВА генерала Власова, то треба зазначити, що в її складі близько 20 тисяч було татар волзьких». Тобто, як підсумував капітан 1-го рангу, «коли ми говоримо про зрадників, треба говорити про всіх зрадників, зраджували всі, і з різних причин люди йшли воювати проти свого, виходить, народу».

Довідник розрахований на журналістів і військових істориків.

Аратта

Іван Дем’янюк — злочинець чи жертва міжнародної змови? Неупереджений погляд із Канади

США екстрадували до Німеччини Івана Дем’янюка, де на нього чекає суд і звинувачення у пособництві німецьким нацистам у вбивстві 29 тисяч євреїв.

Узятися до написання цієї статті мене змусили різні небилиці, які кружляють в Україні та Європі навколо Івана Дем’янюка, — «нацист», «розплата за минуле» тощо. Мені довелося знайомитися з багатьма матеріалами справи Дем’янюка. У 1992 році, коли йому — слідом за нацистським злочинцем Адольфом Ейхманом, організатором концтаборів(!!!) — загрожувала шибениця, мені вдалося передати в Україну кілька примірників мого рукопису під назвою «Судилище триває». І тоді справа Дем’янюка заполонила сторінки багатьох газет. Відтак виник Комітет на захист Івана Дем’янюка, який очолив журналіст, борець за права української національної церкви В. Кательницький. Урешті було видруковано мій есей «Судилище триває» («Каменяр», Львів, 1995 р.), в якому тезисно викладено причини виникнення цієї скандальної історії та перипетії навколо неї. У післямові до есею, зокрема, наголошувалося: «На жаль, через незорганізованість і недієвість провідників діаспори Світового конґресу вільних українців, а згодом через невизначеність позицій вищих урядовців України, справа Івана Дем’янюка не стала тим поворотним моментом, який зупинив би нагнітання у світі антиукраїнської істерії». Підтвердженням останньої тези є новий виток судової розправи над нещасним 89–річним старцем.

Звідки ростуть ноги в «історійки»
У 70–х роках минулого століття перед спецслужбами «імперії зла» було поставлено специфічне завдання: на міжнародному рівні дискредитувати національно–визвольні рухи народів, поневолених Совєтським Союзом. Підтвердженням цього є пошуки так званих воєнних злочинців здебільшого серед українців, естонців, литовців, латвійців. Ізраїль мав свої інтереси: гучним процесом нагадати світові про Голокост, побіжно виховуючи молоде покоління в патріотичному дусі, підтвердити доцільність жорстокої зовнішньої політики тощо.

До політичної оборудки підключилися не тільки зловісний КДБ, посольства СРСР у різних країнах, Центр Шимона Візенталя, міжнародні прокомуністичні організації (спонсоровані ЦК КПРС, зокрема Товариство об’єднаних українців Канади), а й новостворені на північноамериканському континенті урядові структури, завданням яких був пошук нацистських злочинців — OSI (1979 р., Бюро спеціальних розслідувань, США) та комісія Дешена (Канада). Центр Візенталя разом із провідниками прокомуністичних організацій постачали посольства СРСР довжелезними списками переважно українців, підозрюваних у скоєнні воєнних злочинів. Для прикладу, на Канаду в той час набралося аж 1179 українських «злочинців», в основному вояків дивізії «Галичина».

Цікавим є той факт, що в тодішній галасливій пресі не промайнуло жодної згадки про армію генерала Власова, яка не тільки колабораціонувала з нацистами, а й брала участь у придушенні Варшавського повстання.

Дорога до пекла
Уперше в поле зору кадебістів Дем’янюк потрапив у 60–х роках, коли його мати відмовилася від пенсії, яку отримувала за нібито загиблого сина. Відтак почали прослуховувати її телефонні розмови, а під час відвідин вилучили з родинного альбому знімки Івана. У 1975 році редактор комуністичної газети в Нью–Йорку М. Ганусяк передав імміґраційній службі списки 70 українців, що «співпрацювали» з нацистами, серед яких був і Дем’янюк.

Уже в 1981 році у США почалася судова розправа, де цьому українцеві висунули звинувачення в тому, що він нібито був садистом–охоронцем на прізвисько «Іван Грозний» у концтаборі у Треблінці (Польща); в тому ж році його позбавили американського громадянства. Звісно, вирішальну роль зіграла кадебістська фальшивка–посвідчення про закінчення Дем’янюком курсів табірних охоронців, рівно ж — недостовірні особисті дані при заповненні документів для в’їзду до США. Прикро, але нині, як і у 80–ті роки минулого століття, американська влада не хоче усвідомити ганебної підступності ялтинських домовленостей: насильній репатріації на «родіну» підлягав кожен, хто на 1 вересня 1939 року перебував на території Совєтського Союзу. А це означало, що вціліти від примусового повернення у СРСР, тобто не потрапити в концтабори, міг лише галичанин або той «східняк», який подав місцем свого народження будь–який населений пункт Галичини. Отже, Іван Дем’янюк, совєтський військовополонений, вояк запасних українських частин для влиття в армію Власова, поселенець одного з пересильних українських таборів, вибрав останнє...

У 1985 році американський суд вирішив видати Дем’янюка Ізраїлю, відтак його перевезли до тюрми суворого режиму поблизу Тель–Авіва, де він перебував майже вісім років. Звинувачення: злочини проти людства, проти євреїв, воєнні злочини проти переслідуваних. Показове політичне судилище тривало 15 місяців, а 92 судові засідання відвідало 800 тисяч ізраїльтян.

Для помочі родині Івана Дем’янюка українці США й Канади створили спеціальний комітет, який на судові витрати зібрав 1 млн. доларів. Зокрема, до захисту на суді залучили відомого історика, графа Н. Толстого з Великої Британії, професора лондонського університету Дж. Ґрента (його висновок: посвідчення є явною фальшивкою), експерта людської пам’яті В. Ваґенара, американського професора із судової антропології Я. Ісчана, графолога В. Флина зі США (його висновок: посвідчення є підробкою), професора Каліфорнійського університету А. Причард (її висновок: фотографія на посвідченні є монтажем двох знімків), спеціаліста з достовірності документів Е. Робертсон, США (її висновок: посвідчення є фальшивкою — три різні види клею, дірки на фото, підроблені підписи, сліди від пінцета, відсутність дати видачі документа, неспівмірність розмірів чисел на фото й у самому документі). Дещо пізніше авторитетні експерти Німеччини побіжно підтвердили наступне: посвідчення має ознаки фальшування, а також масу відхилень від обов’язкових на той час канцелярійних тонкостей.

Але головний прокурор Ізраїлю М. Шакед не взяв до уваги жодних доказів цих наукових світил, оскільки «ми базуємося на власних експертизах і вважаємо їх переконливими».

А ось цитати, які допоможуть відобразити атмосферу судилища в Ізраїлі. «Хоч суд над Ейхманом був наявним і голосним, але про нього вже забули. Ми потребуємо Дем’янюкового суду, щоб пригадати минуле нашим людям і цілому світові. З цим процесом Голокост знову стане дійсністю», — заявляв колишній суддя високого рангу Т. Терлов. Варто наголосити на тому, що в багатосторінковому документі суду понад сто разів вжито словосполучення «охоронці–українці», тобто на українську націю покладено колективну відповідальність за частину злочинів, учинених упродовж Другої світової війни.

Отже, 25 квітня 1987 року Дем’янюкові винесено судовий вирок: смерть через повішення. Утім 29 липня 1993 року під тиском світової громадськості, а також через відсутність доказового матеріалу Верховний суд Ізраїлю звільнив оскарженого. Він повернувся до США, в 2001 році йому відновили американське громадянство. Однак наступного року почався новий відлік переслідувань: знову позбавили громадянства, мотивуючи тим, що є нові докази того, що він служив охоронцем у концтаборах. Невдовзі Дем’янюка вирішили депортувати зі США на підставі неправдивої інформації, наданої ним імміграційним властям.

Минулого року чиновники Німеччини заявили: вони мають нові докази, що Дем’янюк був охоронцем у таборі Собібор (Польща), особисто супрово­джуючи євреїв до газових камер. Німецька влада видала ордер на арешт Івана Дем’янюка, накидаючи йому звинувачення у причетності до знищення 29 тисяч осіб у трьох нацистських концтаборах на території Польщі. Прикметно, що це звинувачення висунуто всупереч польському Інституту національної пам’яті, який заперечує наявність документів про Дем’янюка як охоронця таборів Майданека, Собібора, Треблінки.

Випадковість чи розправа над оборонцями Дем’янюка?
Багато чого у справі Дем’янюка не піддається логіці. Мабуть, кількість трагедій із його оборонцями підтверджують виняткове значення цієї справи для гравців на міжнародній шахівниці. Однак про трагічне: через суди зазнав фінансового краху історик Ніколай Толстой, республіканець Патрік Бюкенен вимушено зняв свою кандидатуру на президентських виборах США, доктор–історик Руф Окунєва разом зі своїм хворим сином заледве вціліли, втікаючи з Ізраїлю; після загадкового падіння з багатоповерхівки загинув колишній ізраїльський суддя Дов Ейтан; мало не осліп від вихлюпнутої в очі кислоти ізраїльський адвокат Дем’янюка Йорам Шефтель; експерт Аніта Причард зробила спробу покінчити життя самогубством, здійснено ритуальне вбивство голови Комітету захисту І. Дем’янюка в Україні Володимира Кательницького (36 ножових ран) та його старої матері (київська міліція зробила все, щоб ці два жахливі вбивства відійшли в небуття нерозкритими). Стає моторошно...

Думка американського правозахисника Патріка Дж. Бьюкеннен (Patrick J. Buchanan):
Якщо німці хочуть переслідувати когось, хто приймав участь в організацї Голокосту, чому б їм не звернути увагу на помітних на той час нацистів, а не на військовополонених-українців.

Відповідь: Вони не можуть. Тому що німці оголосили амністію для себе в 1969 році. Тепер вони повинні знайти слов'янського солдата, що був захоплений у полон, якого спецслужба СС Генріха Гіммлера примусово зробила табірним охоронцем (якщо він взагалі коли-небудь служив у табірній охороні), - і покарати заради спокутування гріхів Німеччини.

АРАТТА

СБУ підтверджує причетність Ігоря Маркова до вбивства Максима Чайки

У Службі безпеки підтверджується версія про причетність керівника партії «Родіна» Ігоря Маркова до організації вбивства одеського студента Максима Чайки і до фінансування об'єднання «Антифа», повідомляє Українська правда .

Про це повідомила у вівторок на брифінгу в Києві керівник прес-центру СБУ Марина Остапенко.

«За результатами оперативно-розшукових заходів СБУ підтверджуються версії про організацію вбивства Максима Чайки, у тому числі основна, яка стосується розповсюдженої в електронних і друкованих ЗМІ інформації про причетність керівника партії «Родіна» до фінансування об'єднання «Антифа» і вбивства студента», — сказала Остапенко.

Вона підкреслила, що підозрюваний у вбивстві громадянин Довгань знаходиться на території Росії.

«У зв'язку з цим російській стороні підготовлений відповідний запит про розшук, затримання і передачу Довганя в Україну», — відзначила Остапенко.

Крім того, вона повідомила, що додатково СБУ вивчає канали фінансування партії «Родіна», зокрема незаконне надходження коштів через кордон. Для цього притягнуті можливості фінансових розвідок і спецслужб інших країн.

Легендарные убийцы

Позволю себе парафраз. Возму старую статью Юлии Латыниной и сделаю свой вариант. Потому, как на носу у совков их великая радость – День победы в проигранной вчистую войне.

Они сейчас суетятся – навешивают на горлышко водочных бутылок георгиевские ленточки... Бред какой-то. Праздник советский, атрибуты царские, менталитет ущербных совков смертельной для страны осени, осененный тенью двухголового мутанта, сидящего через красную звезду на башнях кладбища в центре столичного града с мумией то-ли комунно-фараона, то ли божественного черта... Одним словом, - Россия.

Не бывает умной страны управляемой идиотами. Страна управляемая идиотами, состоит из идиотов. Это аксиома.

Только в стране идиотов, генералы ездят на «мерседесах» и покупают виллы в Ницце.


В связи с тем, что в Москве громоздят новый праздник, такой же вонючий и завиральный, как про 26 «расстрелянных» бакинских комиссаров (были обезглавлены на базарной площади как уголовные элементы) и 28 панфиловцев (полностью придуманная лживая байка времен WWII). Теперь новые герои – псковские десантники. Теперь этим убийцам, посланным в чужую землю, решили поклоняться совки.

Знаменя повздергивали, пьяно орали, морды били... Праздник, короче. Русский праздник...

Весьма кстати подвернулись и фотографии добрых молодцев пришедших на кавказ жечь и убивать (или их послали туда защищать мирное население?)

Наталья Медведева за сутки до позорной смерти «героев», одетых на чеченские штыки, как цыплята на вертел, как раз и снимала их бравый поход на Кавказ. Поэтому, позволю себе проиллюстрировать парафраз уникальными фотографиями.

Псковские десантники, согласно официальной версии, «с 29 февраля по 3 марта 2000 года… вела неравный бой с террористами в Аргунском ущелье. Она перекрыла пути выхода бандитов из окружения и уничтожила не менее 700 из них. Десантники потеряли 84 человека, но не позволили боевикам вырваться на равнинную часть республики».

Это сообщение «Интерфакса» о награждении двадцати одного десантника званием Героя России и шестидесяти трех — Орденом мужества.

Ну, в России любят награждать за просранное дело. То за утонувший «Челюскин» его капитана орденом Ленина пожалуют, то Героя дадут за атаку существующую лишь на бумаге. Какая страна, такие и герои. Какой поп, такой и народ.

Так что там с десантниками-то? Пошто герои?

Опять, как всегда, вранье, вранье и еще раз вранье. Национальная идея – врать и не краснеть. А главное, – самим в это верить! Кстати, это одна из стадии шизофрении.

Громко провозглашенного подвига 84-х десантников, которые остановили прорыв из Аргунского ущелья двух тысяч (!!!) боевиков под командованием Хаттаба, — просто не было. Подвиг этот впервые родился 4 марта на страницах псковской же газеты. Там было написано про Хаттаба, про две тысячи боевиков и про то, как рота полегла, вызвав огонь из гаубиц на себя. В дальнейшем количество боевиков только возрастало.

Латынина писала: - Судя по всему, корреспондент газеты просто не знал, что отряда в две тысячи боевиков не бывает. Такому отряду жрать будет нечего, и он будет заметен. В том и специфика партизанских боев, что группы боевиков редко превышали сто человек, а бывало и пятнадцать, и десять — этого вполне хватает для внезапной засады и мгновенного отхода. А как только исчезает мифический «отряд в 2 тыс. человек», то исчезает и все остальное. И рассказ о том, что боевики «прорывались на равнину»: партизанам незачем прорываться через блокпост. Его куда проще обойти. И рассказ о том, что десантники «уничтожили свыше 700 боевиков». И уж, конечно, никуда не годится история о том, что десантники, три дня ведшие бой, вызвали огонь на себя. Били по ним из гаубиц! Гаубица с ее навесной траекторией бьет на 15-20 км. То есть значит: в 20 км находились российские войска и три дня не могли прийти на помощь?

Так что же было на самом деле?

Хаттаб сделал в том бою ровно то, что намеревался. Скрытно подошел с небольшим отрядом и перерезал брошенную в ущелье без прикрытия, не имеющую боевого опыта, даже не окопавшуюся роту.

Увы, это было преступление, за которое надо судить командование, а не подвиг, за который надо награждать погибших.

Фотографий Хаттаба не было ни у ГРУ, ни у ЦРУ. Этот полевой командир никогда и никому не позволял себя фотографировать. Для Медведевой было сделано великое исключение.



А вот дальше Латынина пишет о настоящих героях. Ей слово:

- Хотя героев в обеих чеченских войнах было довольно. Со стороны чеченцев. По сути дела, это была война героев. Иногда эти герои заодно оказывались террористами, убийцами детей и торговцами человечиной, иногда они по совместительству работали агентами ГРУ, иногда они переходили на сторону своих врагов, иногда они погибали без страха и упрека, не в силах выбрать между одной из братоубийственных сторон и фактически выбирая собственную смерть.

Так что такой вот у вас «праздник» трусов и убийц, веками приходящих на чужую землю грабить и убивать.


Сергей Мельникофф. ГУЛАГ






Последний день в жизни «геройских» детей народа-дегенерата


Стоит ли говорить, что этих «бедных» мальчиков матери отправили убивать, жечь и грабить. Страна, вот уже век рукоплещущая откровенным убийцам, достойна глубокого презрения!

Фото Натальи Медведевой за сутки до атаки Хаттаба.

Войска Красной Армии насиловали даже русских женщин, которых они освобождали из лагерей

Немецкие женщины военного поколения все еще называют военный мемориал Красной Армии в Берлине "Могилой Неизвестного Насильника"

Как утверждает в своей новой книге военный историк Энтони Бивор (Anthony Beevor), оргия изнасилований в Красной Армии в дни агонии нацистской Германии имела куда более широкие масштабы, чем подозревалось ранее. Г-н Бивор, автор бестселлера "Сталинград", говорит, что наступавшие советские войска изнасиловали большое количество русских и польских женщин, которые были узниками концентрационных лагерей, а также миллионы немок. Размах недисциплинированности и развращенности Красной Армии выявился, когда автор изучал советские архивы для написания своей книги "Берлин", которая должна быть опубликована в апреле с.г. издательством "Viking".

Г-н Бивор, получивший образование в Сандхерсте (военное училище Великобритании - прим. пер.) и служивший в 11-м принца Альберта (Prince Albert's Own), гусарском полку - элитной кавалерийской части, - заявляет, что детальные сведения о поведении советских солдат вынудили его пересмотреть свой взгляд на природу человека. "Если в прошлом я с легкой иронией воспринимал идею о том, что большинство мужчин являются потенциальными насильниками, то теперь был вынужден прийти к заключению, что, в отсутствие дисциплины в армии, большинство мужчин с оружием, ожесточившихся в результате двух или трех лет войны, в самом деле становятся потенциальными насильниками", - заявил он издателю своей книги.

Высказывания г-на Бивора перекликаются с печально известными утверждениями американской феминистки Мэрилин Френч (Marilyn French), что "в своих отношениях с женщинами все мужчины - насильники, именно так". Однако любое подобное сходство является поверхностным. Г-н Бивор старательно подчеркивает, что всякое предположение, будто все то, что происходило начиная с 1944 года, хоть в какой-то мере типично для поведения мужчин в мирное время. Но он признает, что он был "глубоко потрясен" открытием, что русские и польские женщины и девушки, освобождаемые из концентрационных лагерей, также подвергались насилию. "Это полностью подорвало мое представление, что солдаты использовали изнасилование как форму мести немцам", - сказал он.


К тому времени, когда русские подошли к Берлину, солдаты рассматривали женщин почти как "живой трофей"; они считали, что, поскольку они освобождают Европу, то могут вести себя, как им захочется. Это очень тревожно, потому что начинаешь осознавать, что цивилизация является ужасающе поверхностной, и ее фасад может быть сорван в очень короткое время". Высокая репутация г-на Бивора как историка гарантирует, что его утверждения будут восприняты серьезно. Книга "Сталинград" была оценена очень высоко и заслужила престижную премию Самуэля Джонсона (Samuel Johnson), премию Вульфсона (Wolfson) по истории и премию Хауторндена (Hawthornden). Однако его повествование об осаде Берлина обещает быть более спорным. "Во многих отношениях судьба женщин и девушек в Берлине куда хуже, что судьба солдат, голодавших и страдавших в Сталинграде".

Для того чтобы понять, почему изнасилование Германии было столь уникально ужасающим, важно обратиться к контексту. Операция "Барбаросса", нацистское вторжение в Россию в 1941 году, стала началом самого геноцидного конфликта в истории. Сегодня считают, что, возможно, 30 миллионов граждан Советского Союза погибли в годы войны, включая более трех миллионов, которых сознательно уморили голодом в немецких лагерях для военнопленных. Немцы, не проявившие никакого милосердия, не могли и ожидать его в ответ. Они также понесли тяжелые людские потери. В одной только битве за Берлин были убиты или умерли позднее в плену более одного миллиона немецких солдат плюс по меньшей мере 100000 гражданских лиц. Советский Союз потерял более 300000 человек.

На этом ужасающем фоне Сталин и его командиры оправдывали и даже поощряли изнасилования, причем не только в отношении немецкой нации, но также и их союзников, Венгрии, Румынии и Хорватии. Когда югославский коммунист Милован Джилас (Milovan Djilas) заявил протест Сталину, диктатор взорвался: "Как так, Вы не можете понять солдата, который прошагал тысячи километров через кровь, огонь и смерть и хочет развлечься с женщиной или взять себе какую-нибудь безделушку?" А когда немецкие коммунисты предостерегли его, что изнасилования отвращают от них население, Сталин вспылил: "Я никому не позволю втаптывать в грязь репутацию Красной Армии!"

Изнасилования начались сразу же, как только в 1944 году Красная Армия вошла в Восточную Пруссию и Силезию. Во многих городах и поселках была изнасилована каждая женщина в возрасте от 10 до 80 лет. Александр Солженицин, лауреат Нобелевской премии, в то время молодой офицер, описывал этот ужас в своей написанной белым стихом поэме "Прусские ночи": "Маленькая дочь на матраце/ Мертва. Как много их перебывало на нем/ Взвод, а может и рота?" Но такие, как г-н Солженицин, были редкостью; большинство его товарищей считали изнасилование легитимным. Когда наступавшие войска продвинулись вглубь Германии, в приказе их командующего, маршала Жукова, было написано: "Горе земле убийц. Мы отомстим за все, и наша месть будет ужасной".

К тому времени, когда Красная Армия подошла к Берлину, ее репутация, усиленная нацистской пропагандой, уже запугала немецкое население, многие из которых бежали. Хотя в мае 1945 года безнадежное сопротивление прекратилось, тяжелые испытания немецких женщин на этом не закончились. Сколько всего немецких женщин было изнасиловано? Можно только гадать, но они составляют значительный процент тех, по меньшей мере, 15 миллионов женщин, которые либо проживали в советской оккупационной зоне, либо были изгнаны из восточных провинций Германии. О масштабах изнасилований можно судить по тому факту, что ежегодно в период 1945-1948 годов примерно два миллиона женщин делали нелегальные аборты. Только зимой 1946/47 года советские власти, озабоченные распространением венерических заболеваний, ввели серьезные наказания для своих солдат в Восточной Германии за братание с врагом.

Советские солдаты рассматривали изнасилование, нередко осуществлявшееся на глазах мужа и членов семьи женщины, как подходящий способ унижения немецкой нации, считавшей славян низшей расой, сексуальные контакты с которой не поощрялись. Российское патриархальное общество и привычка к разгульным кутежам также сыграли свою роль, но более важным было негодование при виде относительно высокого благосостояния немцев.

Подчеркнутый г-ном Бивором факт, что советские войска насиловали не только немок, но также и жертв нацизма, недавно освобожденных из концентрационных лагерей, заставляет предполагать, что сексуальное насилие было нередко неразборчивым, хотя русских или польских женщин было изнасиловано куда меньше, когда освобождали их родные места, чем завоеванных немецких женщин. Еврейки не обязательно рассматривались советскими солдатами как жертвы нацистов. Советские комиссары реквизировали немецкие концентрационные лагеря, чтобы заточить в них собственных политзаключенных, в числе которых были "классовые враги", а также нацистские чиновники, и поэтому их отношение к бывшим обитателям лагерей было, мягко говоря, несентиментальным.

Что касается миллионов русских пленных или славян, угнанных в Германию на принудительные работы, которым удалось пережить нацистский режим, то те, кого не казнили как предателей и не отправили в ГУЛАГ, могли считать себя счастливчиками. К находившимся в их числе женщинам, по всей видимости, относились не лучше, чем к немкам, а может и похуже.

Изнасилование Германии оставило после себя горькое наследие. Оно способствовало непопулярности коммунистического режима Восточной Германии и тому, что впоследствии этот режим сделал своей опорой секретную полицию Штази (Stasi). Сами жертвы получили перманентную травму: немецкие женщины военного поколения все еще называют военный мемориал Красной Армии в Берлине "Могилой Неизвестного Насильника".


Перевод: Виктор Федотов , ИноСМИ.Ru
Опубликовано на сайте inosmi.ru: 24 января 2002, 13:48
Оригинал публикации: http://www.telegraph.co.uk/news/worldnews/europe/russia/1382565/Red-Army-troops-raped-even-Russian-women-as-they-freed-them-from-camps.html

Я помню!

http://russkieland.wordpress.com/2009/05/04/congrats-on-9th-of-may-comrades/

Де були російські «патріоти», коли Медведєв ушановував винуватця блокади Ленінграда?


Не встигли охолонути сторінки Інтернету від коментарів про міфічні та реальні, проте – бутафорні, заходи „коричневих” вічновчорашніх, присвячених річниці народження богемського єфрейтора, як найвище російське керівництво нічтоже сумяшеся вкотре продемонструвало своє розуміння елементарної логіки.

І чомусь остання подія не знайшла відповідної, бодай якої, критичної реакції ні в аналітичних, ні в публіцистичних телевізійних, інтернетних та газетних матеріалах.

Лише в коментарях та на різних „блогах” не на жарт схрестилися списи.

А подія справді, як то кажуть, – знакова.

Президент РФ Медвєдєв поклав квіти до меморіалу Густаву Карлу Маннергейму. Тому самому, Маннергейму, який разом із Гітлером організовував блокаду Ленінграда під час Другої світової війни. Тому самому Маннергейму, під керівництвом якого літаки знищували вантажівки з хлібом для помираючих з голоду пітерців, у тому числі дітей, Ленінграда. Адже за даними Нюрнбергського трибуналу в Ленінграді загинуло близько 623 тис. людей (за іншими даними близько мільйона) і лише три проценти з них – від фашистських бомб і снарядів. При цьому вважається, що 93 відсотки загинуло від голоду. (Це з тих самих матеріалів Нюрнбергського трибуналу, посилаючись на які, так люблять брехати „кремлівські” та їхні адепти в Україні).

Проте в цей час Маннергейм позував з Гітлером перед штатними й позаштатними фотографами, схиляючись над картою Ленінграда та обговорюючи план спільних дій щодо блокади міста. Нагадаю, того самого міста, в якому щоденно вмирали від голоду тисячі мирних людей... “...В связи с выходом немецко-фашистских войск к р. Неве 30 августа 1941 г. движение по Неве было прекращено, а в первой декаде сентября, в связи с выходом финских войск к р. Свири, прервалась связь Ладожского озера с тыловыми районами страны... " – офіційна версія „не переписаної історії”.

І яка ціна всім репетуванням з Кремля про „посібників Гітлера” з ОУН–УПА?

Про недоведені факти вбивства саме ОУНівцями кількох професорів у Львові?

Ба, та навіть про чотирнадцяту дивізію СС „Галичина”? Скільки повстанців брало участь у Блокаді Ленінграда та взагалі в бойових діях – на території Росії?

Яка ціна істериці, пов’язаній з переносом (не знищенням) „Бронзового солдата”, пам’ятника радянським солдатам у Талліні й істеричних шабашів біля посольств Естонії?

Яка ціна істерики щодо увічнення пам’яті жертв Голодомору в Україні?

І до речі, чогось не почулося гнівного протесту з боку комуністів, дуже вразливих у питаннях щодо посібників Гітлера – комуністів як російських, так і наших, так би мовити – місцевого розливу.

Та якщо із Зюгановим усе давно зрозуміло, то чому промовчали Симоненко й тим паче Вітренко? Чи не тому, що з Газпрому харчуються як одні, так і другі? Адже ціна питання для „кремлівських” під час ушанування пам’яті фашистського маршала – так званий „Північний потік”. Адже гроші, як відомо, „не пахнуть”...

І яка ціна питання, точніше мовчання, симоненковців і вітренковців?

Проте в психології є таке поняття – „ефект когнітивного дисонансу”. Якщо коротко – то це ефект зіткнення двох протилежних знань, скажімо, про одну й ту саму подію. А ось і приклад: покладення квітів меморіалу фашистському маршалові, винному у блокаді Ленінграда, а тому й у смерті тисяч невинних людей ленінградцем Медвєдєвим так само викликав цей згаданий ефект у „рядових” російських „патріотів” (за сумісництвом – борців за пам’ять невинних жертв у Другій світовій війні від рук ОУН–УПА) і їхньої п’ятої колони в Україні. Чого тільки не пишуть і не кажуть. Наприклад: Маннергейм – „справжній російський офіцер, який не зрадив присязі!”, „історія Фінської держави міцно пов’язана з історією держави Російської!” Або ж – „дружні відносини важливіші за згадки про минуле”...

Останній аргумент можна було б і прийняти. Якби мала місце послідовність політики „кремлівських” у відносини з сусідами. Наприклад, у випадку покладання квітів тим самим Медвєдєвим бодай до меморіалу жертвам Голодомору. Про Мазепу, Крути та інше, що пов’язано з боротьбою українського народу за незалежність уже й не кажу. Але не тільки цього не було – навпаки, були галасливі заяви „кремлівських” про посів ворожнечі і навіть про переписування спільної історії. З боку українського керівництва.

Водночас цей крок керівництва Росії вкотре, але дуже яскраво, продемонстрував подвійні стандарти Кремля. Адже, повторю ще раз, ціна питання – „Північний потік”, а це – гроші, відкати, збагачення...

Олексій Ємець

http://www.unian.net/ukr/news/news-314771.html



В июне 1945 года, во время парада победы, власовский флаг был брошен к мавзолею Ленина вместе с фашистскими знаменами и штандартом Гитлера.