середу, 29 липня 2009 р.

КІРІЛ: ПАТРІАРХ ЧИ РЕЗИДЕНТ?

Ще не встиг керівник РПЦ ступити на українську землю, як одразу ж проговорився. Звичайно, думати, що сталося це випадково, якось не випадає – занадто серйозний рівень місії, чи точніше, спецоперації.

Проаналізуємо висловлювання, котрі є значимими, а, може, й основними у процесі візиту Кіріла. Отже, уважно вдумуйтеся у видані ним перли.

1. Кіріл: Київ – лише «південний центр російського православ’я».

Абсолютно у стилі «малоросія-південні райони Росії». Такою формулою постійно користувалися окупанти царського покрою, а тепер виявляється, що навіть та, застаріла їх мотивація ще актуальна. Могли б і щось нове придумати… Але ж знають, що без Києва їм – ніяк, бо Київ – і справді центр, а вони – так собі, периферія; коли Київ уже був центром, вони залишалися у глухомані та дебрях. Залишається там і нинішня Москва, незважаючи на розбудову імперії чи прикриття формулою «Москва – Третій Рим». Бо глухомань та нездоланна і дебрі непрохідні – вони панують у їх, московській душі, котру й вони самі ніяк не можуть «умом понять». Використовуючи їх логіку, Кіріла та всіх прихильників «Києва як південного центру російського православ’я» треба вважати зрадниками їх же Батьківщини-Московії з усіма похідними звідси наслідками: репресіями, виселеннями, голодоморами, зачистками і т.п. Якщо відповідних заходів не буде вжито, то задум «Третього Риму» треба вважати таким, що був штучним, себе не виправдав, вже не актуальний. В імперських аналітиків є серйозна проблема: що придумати, аби і надалі тримати у своєму силовому полі власний народ?

Чому ж цьогорічний Собор РПЦ вирішила провести саме у Києві? Чим їх не влаштувала Троїцько-Сєргієва Лавра, де дотепер і відбувалися Собори? Може, аж тепер дізналися, що коїлося у стінах цієї Лави, де у ХІХ-ХХ століттях розважалася студентська «всепянейшая, всешутейшая иерархия», влаштовуючи на храмове свято, як пише Павло Штепа, «пиятицьку блюзнірську оргію з блюзнірським «богослуженням», з усім Петровим сороміцьким брудом»? Та ні, мабуть, знали. А вибір місця цьогорічного собору, очевидно, мав зовсім інше підгрунтя – політичне.

2. Кіріл: Автокефалія (незалежність) Української церкви придумана лише журналістами та політиками, отже, потрібна лише їм.

І знову суцільний плагіат. Певно, навчилися в поляків, котрі запевняли, що українців їм назло придумав австрійський граф Стадіон. Тепер винні політики та журналісти. Те, що автокефалія не потрібна Кірілу та його кремлівському начальству, ясно. Навіть думка про можливе (а воно все ж неминуче!) від’єднання Української Церкви від опіки («наружки») РПЦ-ФСБ мало не до сказу лякає імперіалістів. (Не дивуйтеся за подвійну термінологію – у даному випадку вона застосовується для якнайточнішої конкретизації, окреслення явищ і подій, що проводяться паралельними структурами – РПЦ та ФСБ).

3. Кіріл: Автокефалія в Україні існує, але вона «серйозно хвора, і її треба лікувати».

Певно, у його розумінні автокефалія хвора вже тому, що просто наважилась заіснувати, не спитавши на це дозволу в нього. Може, ознакою «хвороби» Кіріл вважає постійне прирощення національної свідомості українців і усвідомлення нами необхідності створення своєї помісної Церкви, тобто якнайшвидшого відірвання з-під Московської опіки. А от намір її лікувати варто сприйняти серйозно – московські погрози мають погану звичку збуватися.

Краще би Кіріл рятував від «розкольництва» свою рідну, російську общину. А, може, старообрядство є нормою для російського християнства? Мабуть, мав рацію наш Євген Маланюк, коли у «Книзі спостережень» писав: «Під поліційно-урядовим терміном «раскол» або більш лагідним поняттям «старообрядчества», чи «старої віри» криється, властиво, християнство в його національно-московській інтерпретації, криється християнська релігія в тім змісті і тій формі, в яких їх сприйняв, засвоїв і викультивував – протягом історичного свого формування – сам московський нарід. Хай ті форми і той замість національної «старої віри» вражають дивовижністю, відштовхують майже хасидським фанатизмом, тісно граничать з якимись чужими для нас культами й пракультами, але саме такою, а не іншою була справжня жива, а не урядова, християнська релігія в Московії.»

Василь Лизанчук у статті «Декларації про державний статус української мови і реальний стан її функціонування в Україні» так пише про філіал РПЦ в Україні, що носить назву УПЦ (МП): «УПЦ (МП) виконує в Україні політичне замовлення Москви, про що свідчать численні факти й документи. Одна з листівок УПЦ (МП), поширюваних у Печерській лаврі, закликає православних мовою Москви до «невідкладного загального покаяння». У чому? Виявляється, у зраді цареві й самодержавству, бо це «головна причина всіх бід народу Росії в минулому і тепер», листівку робили загарбники-спецпропагандисти, бо закликає вона якраз «каятися про розвал Росії і відокремлення України – тіла Христового Російської Православної Церкви». І молитися «за з’єднання України з Росією».

Зрештою, нічого дивного у поведінці Кіріла нема. Він – послідовник Алексія ІІ, котрий, відповідаючи на привітання з нагоди свого 70-річчя, наголосив, що його церква завжди «захищала і буде захищати інтереси Російської держави». Принаймні, зовсім чесно сказав, не камуфлюючи своїх думок та не використовуючи фарисейської мови.

Служба РПЦ державі, тобто московському імперіалізму (а в інакшій формі ця держава не існувала і, за деякими дослідженнями, не може існувати) має давню історію. Її органічний зв’язок з державою, її фактичне перетворення в інструмент поневолення чітко окреслив чернець Іосиф Волоколамський: «Понеже власть царская от Бога исходит – царь богоподобен есть». Універсальна формула! Отже, якщо цар – намісник Бога на землі, то все, що він робить – воля Божа! Ось у це РПЦ якраз щиро вірить! Підтвердження цієї думки чуємо у архиєпископа Вільяміна, котрий 17 вересня 1945 року у Парижі казав: «Я вважаю радянську владу за наставлену самим Богом. Боже благословення зійде на тих, хто підтримує її». І це після того, як та влада у часі свого становлення повалила безліч церков та повистрілювала безліч священників, а потім ще раз поправила все це сталінськими репресіями! Що це, як не справжній великодержавний фанатизм, задля якого можна пожертвувати і релігією, і храмами, і священством, ба навіть совістю?

М.Бердяєв у праці «Судьбы России» робить такий висновок: «Московський шовінізм у московській церкві – це питома москвинам, суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному».

Який же висновок напрошується свідомому українцю, котрий уважно послухав «легенду» Кіріла?

На противагу сліпим прихильникам заїжджих агітаторів, мають свою чітку позицію щодо справжніх причин візиту Кіріла українські церковні діячі. Так, Патріарх УПЦ (КП) Філарет однозначно застерігав українців від облудних слів гостя та подавав справжні причини, що можуть бути виражені у формулах «Свята Русь – Росія, Україна і Білорусь», «історична Русь», «східнослов’янська цивілізація», «єдність православних народів». Певно, саме тому Кіріл поступає дуже по-християнськи, у його, ясна річ, розумінні, коли відмовляється від зустрічі з Філаретом: бачить небезпеку політичного викриття, а, відтак, і повного провалу місії-завдання.

Візит до України іменовано як пасторський. Молитва – справа свята і дуже потрібна. То чи не варто Кірілу щиро помолитися вдома, в Росії (бо він чомусь сплутує поняття «свій-чужий», помилково не вважаючи себе іноземцем в Україні) зі своєю паствою (знову ж таки, в Росії) за всі їх незчисленні гріхи перед Богом та Україною, і лише після довгої покути просити дозволу в українців на приїзд до Києва?

Бандерівець

Немає коментарів:

Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича