четвер, 23 липня 2009 р.

УНСО готується до наступних боїв


УНСО готується до наступних боїв – таке враження справляли унсовці, декотрі в одностроях, безпосередньо з вишколу, коли з”явилися на панахиду по загиблих за Україну і Кавказ товаришів.

19 липня на Байковому цвинтарі біля могил загиблих вояків УНСО та Анатолія Лупиноса – Надзвичайний і Повноважний посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе був нагороджений Орденом УНА-УНСО „Пустельний Хрест” з мечами. Кавалерами цього ордена за останні п’ятнадцять років стали лише 23 людини, а „Хрест” з мечами отримали одиниці .

Грігол Катамадзе майже щороку у ці липневі дні разом з дипломатами та ветеранами російсько-грузинської війни 1993-го приходять віддати шану українцям, що загинули за волю Кавказу та незалежність Грузії зокрема. Він єдиний високопосадовець, який ризикує сюди прийти і вшанувати бойове братство.

„Кращі гинуть першими” – написано на могилах …..

Тут не буває пишнот удаваної скорботи українського владного представництва, трясогузи за життя бояться сюди і наближатися. Зате по смерті вважають за честь десь біля унсовців хоч притулитися. Тут точно не заросте народна стежка. Щоправда у Львові на Личаківці такої можливості хитрунів позбавили – всіх героїв національної ідеї за останнє століття по можливості перепоховали разом. Там і січові стрільці, і дивизійники, і вояки УПА, і вояки УНСО.

Чому саме 19 липня.

Це якась кармічна дата.

17-19 липня 1944-го під Бродами пролилося море української крови по обидва боки шанців. Гинув цвіт української нації. З одного боку це була катастрофа, з иншого – в цьому жахливому горнилі гартувався український дух . І хоча дивізійними в більшости загинули і здобути Незалежну Україну тоді не вдалося – пам”ять про запеклих вояків вкарбувалася. Десь мала після поразки з”явитися наступна сходинка – перемога.

І вона з”явилася.

Цей бій має бути золотом записаний в історії українського війська.

17-19 липня 1993. Грузія. У бою за селище Шрома двадцять три українські добровільці загону „Арго” (природно, що це були унсовці) втратили двох убитими та сімох пораненими, але поклали на смерть понад п”ятдесят професійних російських вояків.

Перший російський танк було спалено не чеченцями в Чечні, а українцями під Шромою. Це була вже не перша унсовська війна і не перший, а тим більше не останній бій. Але саме після Шроми, як свідчать очевидці, у президента Росії Бориса Єльцина „дах зірвало”, він ревів, тупотів ногами як ведмідь і погрожував оголосити війну Україні. Тодішній український президент Леонід Кравчук підтвердив це в інтерв”ю, що йому ледве вдалося вгамувати пристрасті російського колеги і вмовити його не бавитися у війну з Україною, що це не вся Україна воює з Росією за Грузію, а лише жменька романтичних юнаків. Авжеж не вся Україна, адже український флот, який був тоді під „спільним” командуванням, фактично використовувався росіянами у війні проти Грузії. За словами Леоніда Кравчука, його згоди ніхто й не питав.

А щодо „жменьки”, то саме це і лютило „російського ведмедя” – як розповідав Л.Кравчук – керівникові величезної держави було психологічно нестерпно пережити поразку від хлопчаків. Одному із загиблих під Шромою „аргонавтів” було 18, другому ледь виповнилося 19…..

Ми ніколи не погуляємо на їхніх весіллях, чи хрестинах їхніх дітей.

Бойовим товаришам – вже за 30. Вони запевняють, що, якби час повернути назад – вони всі знову пішли б у бій, навіть знаючи, що можуть загинути. А сьогоднішні молоді хлопці в одностроях , веселі і жваві під прапором УНСО свідчать, що все було не марно.

Майор Макс на формі має „іконостас” нагород різних країн – воював у кількох конфліктах від Кавказу до Палестини. Каже – в бою за Шрому допоміг страх: коли містечко було взято, перехопили розмови росіян по рації – „там кількасот баньдьор, ми в атаку не підемо, на цих п**дуватих хохлів”.

Зрештою росіяни підтягли міномети, град і артилерію. З»явилися инші радіо перехвати: «Хахли, будемо з вас живих ремені драти». Під час обстрілу слабоозброєний і не вишколений Ахалцизький студентський батальйон, який прикривав унсовців з флангу був практично вибитий. Унсовці взяли Шрому практично сам-на-сам з ворогом. До речі жодного абхаза не бачили. Тільки росіян. Два дні унсовці втримували містечко. Потім це стало безсенсовим.

А тут і російський танк вигулькнув вибивати унсовців на позиціях. Українці мали два ПТУРСи. Хтось(можна поточнити )спитав :»А що це за кнопочка?»- і тиць на кнопочку – ракета полетіла – танк накрився. Шкода, що унсовці на той час не мали ракетної валізки далекого бою – зараз би у світі менше клопоту було.

На традиційному «обмиванні» ордена у підвальчику «Володимирська гірка» Грігол Катамадзе показав, що знає воєнні звичаї не з оповідок. І згадав своє з тієї війни – він був тоді курсантом школи МВС, молоді і гарячі хлопці взялися до зброї захищати Батьківщину – а от набої їм вчасно не підвезли, як пояснив потім відповідальний за це керівник:»Да они же денег стоят, каждый 50 копеек». Тепер, посол запевнює, Грузія зробила висновки з тієї війни і вже ні за яких обставин чиєсь шкурництво не завадить лицарству. А на десерт прозвучало традиційне унсовське: «Слава Нації – Смерть ворогам!»

Наталка Чангулі для УНСО

Відео ТСН

ЗАХИЩАЮЧИ УКРАЇНУ У ВІЙНІ ЗА ГРУЗІЮ

Абхазьку проблему не можна розглядати як етнічний конфлікт між грузинами та абхазами. Це був військово-політичний конфлікт між Росією та Грузією, викликаний новим перерозподілом сфер впливу. В цьому процесі чітко визначились національні інтереси Росії, Америки та Туреччини по відношенню до Грузії. Грузія беззаперечно входить у сферу геополітичних та економічних інтересів України. Крім того, наші народи пов'язує багатовікова братерська дружба. На жаль, український уряд діяв, як завжди, з оглядкою на Москву. А православна Росія фактично оголосила війну єдиновірній Грузії і боролась з нею за допомогою чеченців, черкесів, адигів, турків та арабів.
На першому етапі війни Грузія опинилась в ізольованому становищі, але вже у червні 1993 р., у складі Грузинської армії з'явились перші добровольчі підрозділи Української Народної Самооборони (далі - УНА-УНСО) під командуванням курінного УНА-УНСО „Устима" (Валерій Бобрович).
Лишається незаперечним той факт, який можна підтвердити документами та свідченнями, що реальну допомогу Абхазії надали - батальйон КГНК (горці) і так званий „Славбат" (козаки та добровольці з російських регіонів Росії). Саме вони (приблизно 1,5 тис. чоловік) та батальйон Ш. Басаєва (286 чол.), переломили хід війни (Рогоза, Ачкасов. "Засекреченные войны", стр. 396).
Всі ці 1,5 тис. чоловік треба було перевезти (Семіпалатінськ, Півн. Казахстан, Нечорнозем'я, Білорусь і т. д.), зорганізувати, годувати, озброїти, а так як більшість „Славбату" були люмпени та просто кримінальний набрід, то ще і навчити користуватися зброєю. Це незабаром дуже стало у пригоді бійцям Шаміля Басаєва в боях проти своїх російських „благодійників".
Моя стаття є спробою пролити світло та встановити точний діагноз трагедії в Абхазії, бо неможливо відновити історичну закономірність та громадянський мир в Абхазії, поки не буде виявлено всю правду, доки не буде виявлено роль місцевого сепаратизму і окупантів.
В лютому-серпні 1992 р. по всій території Абхазії припинився рух залізничного транс-
порту. Грузія та Вірменія опинилися перед загрозою економічної катастрофи. Підриви залізничних мостів і доріг стали майже щоденними. Було пограбовано 1923 вагони загальною вартістю 12 млрд. рублів (за курсом 1992 р.). Тільки в першій половині 1992 р. зафіксовано 1142 вибухи та напади. Виникла необхідність взяти під контроль автомобільні шляхи та залізничні магістралі, припинити напади та пограбування вантажів. 14 серпня 1992 р. грузинські війська перейшли адміністративний кордон Абхазії. Незважаючи на попередню домовленість про введення грузинських військ на територію Абхазії, лідер сепаратистів Ардзінба оголосив загальну мобілізацію громадян віком від 18 до 40 років.
Вже о 12-й годині дня грузинські війська, майже не зустрічаючи опору, ввійшли в Сухумі, де їх радісно зустріло населення. Здавалось, Грузія малою кров'ю практично зуміла загасити полум'я сепаратизму власними силами.
Та не так сталося, як бажалося. Вже на другий день - 15-го серпня - через Головний Кавказький хребет, при активному сприянні російських прикордонників, стали прибувати так звані озброєні "добровольці". Уряд Ардзінби обіцяв їм за участь у війні майно і будинки грузинського населення. Були й інші принадливі пропозиції. Рік по тому, в районі села Ахалшені українським підрозділом УНСО був захоплений в полон "козачок", який дав свідчення - він кримінальний злочинець, якому пообіцяли "скостить" строк, а після війни дати будинок і сухумську прописку, якщо він піде воювати в Ахбазію.
В той же час почали бойові дії російські військові частини. Серед них 345-й десантний полк МО, дислокована в Гудауті ескадрилья в Очамчира та Гуміста батальйони МО Росії. Під час боїв противнику надавали підтримку кораблі військово-морських сил, які бомбардували міста і села.
З початку липня 1993 р. почали активно діяти підрозділи УНСО. Українські добровольці вважались одними з найбільш боєздатних підрозділів Грузинської армії та викликали люту ненависть у "слов'янських братів". Відрізнити в бою нас було неважко: чіткі виконання маневрів, ведення боїв на близьких дистанціях 50-100 м, а головне -"мазепинки" (головні убори), за які грузини називали нас "німецькі шапки". Основними бойовими операціями для нас було проведення так званих антипартизанських акцій.
Тобто, виявлення та знищення спецпідрозділів, в основному російських, які через гірські важкодоступні райони намагались проникнути в тили грузинських військ. На той час грузинська армія була погано підготовлена, відчувався величезний брак командного складу, почалось формування так званих "батальйонів", які іноді налічували по 7-14 чоловік, а командували ними люди, у яких було багато амбіцій, бажань захищати свою Батьківщину, але зовсім був відсутній бойовий досвід. Це приводило до суперечок та взаємного непорозуміння під час бойових дій. Як приклад, можна пригадати сумні часи „атаманії" під час українських визвольних змагань 1917-1920 років, коли в кожному хуторі був свій головнокомандувач.
З самого початку війни була зроблена фатальна помилка: в своєму запіллі грузинські війська залишили під контролем сепаратистів район Ткварчелі. Не бажаючи зайвого пролиття братської крові, грузини вважали, що м. Ткварчелі та прилеглий район сам замириться після встановлення порядку по всій Абхазії. Бандформуваннями, які контролювали Ткварчелі командував Аслан Зактарія, який надав наказ знищувати та виганяти все грузинське населення за те, що вони зустрічали танки Держради Грузії квітами, та за бронзовий пам'ятник Леніну перед будинком Ради міністрів Абхазії, який грузинські солдати зняли та відправили на переплавку. До речі, в шахтарському містечку Ткварчелі проживало і працювало близько тисячі українців, приблизно 7-8% населення. Наказ про їх знищення та депортацію був виданий в червні 1993 р. Тих, які вціліли, втративши все - домівки, майно, рідних, навіть документи, ми вже в 2001 р. зустрічали в грузинських селах Зугдідського р-ну, де їм надали притулок та поділились останнім місцеві жителі. Вони розповідали про десятки, сотні людей, які були заручниками (виживали ті родичі, яким з України могли передати викуп). Побиття та знущання призвело до масової втечі тих, які вціліли.Багатьом українцям вдалося вціліти, утікаючи в розташування грузинських військ. Звірства по відношенню до грузинського населення були ще жахливіші.
Помилка грузинського уряду, хоча я не впевнений, що дехто з уряду просто був не зацікавлений в швидкій перемозі, була в тому, що недооцінили російського втручання.
Загалом проти Грузії тоді діяло до 5 тисяч озброєних людей. Згідно російським даним, тільки парамілітарного наброду було до 1,5 тис.чоловік, але вони, крім чеченців (286 чол.), використовувались як карателі і не могли витримати натиску регулярних частин.
Чеченські підрозділи уникали збройних сутичок з українцями, я думаю, вбачаючи в нас найбільш вірогідних союзників у майбутній боротьбі зі спільним ворогом - імперською Росією. Не витримували боїв з нами так звані "козачі" бандформування через слабеньку військову підготовку та повну відсутність дисципліни. Їх одразу заміняли на регулярні російські частини. Як приклад, триденні бої за містечко Шрома.
Цей стратегічний населений пункт нависав над Сухумі, даючи можливість тим, хто опанував його, вийти в тил одній з воюючих сторін. Грузинські війська провели кілька фронтальних атак, але зазнавши відчутних втрат, змушені були відступити. Тоді цю справу доручили УНСО. Ми використали свою звичайну тактику - вдарити там, де це вважається найбільш неймовірним, та нав'язати противнику бій на ближчих дистанціях.
Отже, ми підійшли до урвища глибиною 200 метрів. Ані росіяни, ані грузини не могли навіть уявити, що тут може пройти більш-менш значний підрозділ, тому якогось серйозного спостереження за цією ділянкою не велось. На мотузках спускались вниз з озброєнням та боєприпасами. Було ще темно, тому зробити це було нелегко. На щастя, обійшлось без жертв. Внизу ми опинились на відстані 35-40 метрів від російських окопів. Заборонено було палити та розмовляти.
В горах світанок настає зненацька, немов хтось швидко крутить ручку величезного реостата. О 5 годині 10 хвилин сонце визирнуло з-за гір і залило все навкруги своїм світлом. У той же час пролунала команда: "Гранатами - вогонь!" Даремно навіть намагатися змалювати картину майже одночасного вибуху 46 гранат Ф-1 (довідка: граната Ф-1, теоретично розліт уламків 200 м, практично на 50-60 м знищує все живе). Це треба бачити! Повірте на слово - це вражаюча картина! Ще не встигли впасти підняті вибухом пил і земля, як пролунала команда: "Вперед!". Майже не пригинаючись, з вигуком "Слава!" загін під командою ройового „Дитріха" (Юрія Петровського) розпочав атаку. Автоматно-кулеметне стрекотіння, вибухи ручних гранат і над усім цим, посилене луною в горах, - "Слава! Слава!".
Росіяни розгубились, почали тікати. Ми пройшли місто, наче розпечена праска. Вриваючись до будинків бачили покинуті на підлозі козацькі нагайки, намилені пензлики для гоління, а в одній з кімнат - свідчення панічної втечі - недопита пляшка горілки.
Дорога на Новий Афон, якою відкочувались росіяни, була забита піхотою, легковиками і вантажівками, серед яких виділявся червоний „Ікарус". Кількість відступаючих була не менше 600 чоловік. Якби я знав чисельність гарнізону Шроми, то навряд чи наважився штурмувати місто з півсотнею стрільців.
Переслідувати ворога такою кількістю людей було б безглуздям. Нас підтримав тільки так званий батальйон морської піхоти, який налічував усього 14 багнетів. Ним командував майор Кілаурідзе. Сміливий, ініціативний офіцер. В мене на очах, під кулеметним вогнем він на своїх плечах виніс двох поранених бійців.
Побачивши, що їх ніхто не переслідує, росіяни переформувались, відправили у тил деморалізованих „козачків", замінили їх батальйоном ДШБ, та перейшли в контрнаступ. Діяли вони нерішуче. На другий день боїв поручник Байда перехопив по рації російські переговори. Якийсь капітан Лісіцин істерично волав: „Я відмовляюсь атакувати втретє. Це не грузини, це або українці, або якійсь найманці з Західної Європи!"
Та все ж ситуація складалась не на нашу користь. Величезна перевага в живій силі, відсутність підкріплень змусили нас після триденних запеклих боїв залишити місто. В цих боях ми втратили двох вбитих та вісім поранених. Противник поніс втрати значно більші. За даними грузинської військової розвідки - спалено танк Т-80, знищено 57 військовослужбовців.
Далі події розгорталися ще трагічніше. Повіривши обіцянкам Росії, Грузія підписала 27 липня 1993 р. договір про припинення вогню. Згідно цього договору, Грузія мусила вивести з зони бойових дій важку техніку і українських добровольців.
Знесилена та обеззброєна цим договором, Грузія зазнала поразки. Дочекавшись виконання грузинською стороною всіх пунктів договору, Росія знов розпалила війну. 27 вересня 1993 року Сухумі пав. За неповними даними слідчих матеріалів абхазькими сепаратистами в результаті етнічних чисток на території Абхазії вбито 5738 чоловік, з них: в Гагрській зоні - 483, в Сухумі - 1148, в Гульріпшському р-ні - 1232, в Очамчирсь-кому - 815, в Гальському - 1553, Гудаутсь-кому - 147, в м. Ткварчелі - 20.
Біженцями стали 267 тисяч 345 чоловік. Світова історія не знає прецеденту повернення мирним шляхом територій, загарбо-ваних силою зброї. Тому возз'єднання Абхазії з Грузією можливе лише при розумному використанні силових методів, але не так, як це робить Росія в Чечні. Абхазький народ не поділяє політики абхазьких сепаратистів. Для відновлення братерських стосунків між абхазами і грузинами мають бути широко використані можливості народної дипломатії.
Тиск російських імперіалістичних кіл щодо України та Грузії буде посилюватись. Захід (НАТО і Євросоюз) не завжди будуть належним чином реагувати на мілітарні дії Росії. Тому цим країнам лишиться рятуватись власними силами, допомагаючи одна одній. Союз України та Грузії може стати тією реальною силою, яка буде відстоювати інтереси колишніх країн соцтабору.

Валерій БОБРОВИЧ ("ВОЛОНТЕР")

Сварга

Немає коментарів:

Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича