Бій під Шромою

Світлій пам"яті Стрільців УНСО: Леоніда Ткачука, Сергія Обуха, Романа Галазики.

Цокоче люто кулемет
І рвуться мінометні міни
І сотник дав наказ:"Вперед!
За честь і гідність України!"

Стрільці УНСО за роєм рій
Зіткнулись з ворогом затято
Розпочали жорстокий бій –
за Кавказ,як за Карпати.

Жорстокий бій, кривавий бій,
Той неповторний бій за Шрому.
В вогненнім вирі тане рій.
Хто з них повернеться додому?

Тут українець і грузин
Військову спільну ділять долю
Тут два стрільці-і батько, й син
В бою за правду, честь і волю.

Вирує бою круговерть
Щоб все живе розшматувати.
Та ні вогонь ні кров, ні смерть
Стрільців не можуть залякати.

Вогненний шквал, шалений шал
Не смій ні кроку відступати.
Чужа земля - немов своя,
Немов твоя тут рідна хата.

Де українські вояки -
Там мужність, стійкість і відвага.
Там відступають вороги,
Хоч в них чисельна перевага.

Імперське кодло не пройде-
Тут мужність подолає силу.
Відступить ворог,відійде
Як не назад - тоді в могилу.

Жорстокий бій,кривавий бій,
Цей незабутній бій за Шрому!
Виходить з бою тяжко рій.
Не всі повернуться додому.

28.06.95.

Ю. Ярун-Мотронюк

Сварга


Вчора, 19 липня, була 16-а річниця бою під Шромою (1993-й рік, грузино-абхазький конфлікт), коли українські добровольці з УНА-УНСО розгромили переважаючі сили росіян.

Згадує учасник тих подій В.Бобрович:

«19 липня 1993 року силами українського добровольчого підрозділу УНСО, штурмом було взято селище Шрома. Це абхазське містечко мало величезне стратегічне значення в обороні Сухумі. Окупаційний гарнізон складався з т. зв. російських козачків, кількістю до 600 чоловік.

Грузинські регулярні частини кілька разів безуспішно атакували сильно укріплені російські позиції, понесли значні втрати і змушені були відійти. Український гірськострілецький підрозділ і до цього вважався одним з найбоєздатніших у грузинській армії, тому цю операцію доручили нам. Щоб не повторювати помилки наших попередників і не лізти до перемоги по горах своїх трупів, ми ретельно, провівши розвідку, знайшли обхідну дорогу. Вона виводила в тил селища.

З цього боку містечко ретельно не охоронялося, бо для того, щоб добратись до нього, треба було б спуститись зі скелі висотою приблизно, 200 метрів, причому на очах у ворога. Діяти довелось уногчі. Уявіть всю складність операції, в повній темряві опустити на мотузках кулемети, боєприпаси та людей, більшість з яких не мали спеціальної альпіністської підготовки.

Якщо б нас виявили, піднятись нагору живими не було жодного шансу. На щастя, все пройшло спокійно. Хлопці сиділи тихо, як миші, навіть коли один стрілець втратив рівновагу і повис на 100-метровій висоті вниз головою, то так і висів собі, вниз головою, хвилин десять, поки його не зняли. Кожен розумів, назад дороги нема, ми повинні перемогти або померти.

Ми опинились за тридцять — сорок метрів від російських становищ. В горах світає миттєво. Як тільки сонце вийшло з-за гори, пролунала команда — «гранатами вогонь». 46 гранат Ф-1 майже одночасно розірвались на російських позиціях. Атака! Залунало ніколи не чуте в цих горах, і, на жаль, призабуте в Україні — СЛАВА!! До початку штурму я не мав відомостей про кількість гарнізону і тепер з жахом зрозумів, ми сунулись в осине гніздо, де противник перевищує нас більше ніж в десять разів. Вихід був один, вперед, вперед, щоб не дати оговтатись, оцінити ситуацію і зрозуміти, скільки нас є насправді. І це нам вдалось, противник залишив Шрому і в паніці відступав по дорозі до Нового Афону. Це був момент, коли можна було виграти війну.

Якщо б ми отримали підкріплення від грузинів, хоча б півтори-дві сотні багнетів, то на плечах втікаючих в паніці «козачків» вдерлись би в Н.Афон і перерізали єдину дорогу, по якій йшло постачання головного фронту сепаратистів. На жаль, з невідомих мені причин цього не сталося, замість підкріплень ми отримували тільки накази, триматись, триматись і ще раз триматись.


Почались важкі дні. Вже на другий день росіяни оговтались, замінили переляканих на смерть «козачків» батальоном регулярних військ, здається їх перекинули десь з-під Іркутська, та почали планомірно вибивати нас з містечка. Перед кожною атакою з машини гучномовця нам кричали — «хохли, в плєн нє здавайтєсь, ми із вас жівих шкуру драть будєм».

Ми вірили «старшим братам» і не здавались. Бої тривали три дні, росіяни найдужче дошкуляли нам мінометами, яких ми не мали жодного, але піхота воювала мляво. Більшість кацапчуків, навіть не могли б на мапі показати, де ж ця Абхазія. Наші стрільці розуміли, воюючи в Грузії, ми захищаємо Україну. Сьогодні Сухумі, завтра Тбілісі, післязавтра Київ. На третій день боїв прийшов наказ залишити місто. Виходили в повному порядку, забравши з собою вбитих і пораненних, місто горіло. До речі, в перекладі з грузинського шрома — труд. Я подумав, добре, що це не Фастів або Коломия.

Від Сяну по Кавказ! Наші діди почали з Сяну — програли, ми починаємо з Кавказу, може нам пощастить?

За три дні боїв ми втратили двох чоловік вбитими та вісім тяжко пораненими, один з загиблих, за бажанням його батька, був похованний у Сухумі в парку «Курченко». Після падіння Сухумі росіяни викопали труну з тілом, викинули в море, а коли її почало прибивати назад до берега, розстріляли її з гранатомета РПГ-7. За даними грузинської військової розвідки за триденний період боїв під Шромою росіяни та їх найманці втратили тільки вбитими 58 чоловік, був спалений російський танк, до речі, перший на Кавказі.






Як щороку, на Байковому цвинтарі, де поховані загиблі у тій війні, зібралися українці з УНСО і грузинська делегація на чолі з послом.




На хресті над могилою Анатолія Лупиноса символічно склали разом український і грузинський прапори. Поруч хлопці тримали ікону «Покров Богородиці Унсовської».





Отець Сергій відслужив панахиду по загиблих.


Посол Грузії в Україні Григол Катамадзе був нагороджений Пустельним хрестом, найвищою нагородою УНСО.

Медаль УНСО 1-ї категорії передали представникам грузинського департаменту у справах ветеранів для майора Вахтанга Кілаурідзе, який разом з 11-ма своїми бійцями під мінометним обстрілом виносив з поля бою поранених українців.


Також медаль УНСО Валерій Бобрович вручив капелану УНСО о.Сергію Ткачуку.

Рідкісний кадр: де ви ще побачите священика, який викидає кулака і кричить "Слава Нації - смерть ворогам!"?

Про бій під Шромою розказує начальник головного штабу УНСО Валерій Бобрович, тоді – сотник Устим:

- Спочатку ми діяли як антипартизанський підрозділ. Нашим завданням було шукати диверсійні групи і їх знищувати. Але коли через кілька місяців у грузин не вийшло взяти Шрому, вони вирішили використати наш підрозділ, бо ми відрізнялися дисципліною. Ми носили мазепинки, і нас називали «немецкие шапки».
І я, продивившись карту, взявши свій рій розвідників, пройшов – там є стара дорога, по який ще при совітах вивозили щось. Ця дорога обходила Шрому, вона вже була покинута, заросла, і там було таке урвище, через яке можна було потрапити до Шроми. І ми вночі на мотузках спустили туди важкі кулемети і спустилися самі. І коли сонечко піднялося, ми взяли Шрому. Хвилин за 15 пробігли все місто.
Нас було 53 чоловіки. Коли я піднявся на дзвіницю в центрі міста і побачив відступаючу колону росіян – я жахнувся: їх було близько 600 чоловік. Я чесно скажу, брехати не люблю: якби мені доповіли, що там такий гарнізон, я б туди не сунувся!


А от що на грудях в пана Устима: унсовський хрест з накладеним на нього грузинським хрестом святої Ніно


Вони не знали, скільки нас, а ми не знали, скільки їх. Тому ми їх і вибили. Така була паніка… Ми заходимо в хату – там стоїть пензлик намилений, в іншій – півпляшки горілки. Вони не знали, скільки нас туди влізло. А тут ще і крик: «Слава!!!» - українці! – а вже про нас розголос пішов, що ми гірші, ніж есесівці…
У нас під час цієї атаки було лише 2 легко поранених. А в містечку ми нарахували 17 трупів. А вже потім, коли вони забрали звідти тих казачків і кинули туди батальйон регулярної армії, за два дні боїв ми втратили двох убитими і 20 чи 22 чоловіка пораненими. У російської сторони були втрати – 57 чоловік убитих. Це відомо, бо через два дні після боїв під Шромою російська штабна машина напоролася на грузинську розвідку. І в них були всі документи.



Ми тримали Шрому три дні. Бог, мабуть, був на нашому боці. Там справа була дуже висока гора, і в мене не вистачало людей, щоб її перекрити. А мін – в мене була лише одна протипіхотна міна. І ми її туди поставили. Я колись читав Манфреда «Наполеона». Наполеон казав: для того, щоб примусити людину повірити, що тут є мінне поле, необов’язково, щоб він пішов туди перевіряти. І от вони коли туди сунулись, на цій єдиній міні підірвалися і далі не пішли. І їм не вдалося нас обійти, бо якби обійшли, нам би, як кажуть, жаба цицьки дала.

Ми не втікали – ми відійшли. Ми були поставлені в такі умови. Нам перестали підвозити воду, тому що дорога, по якій її возили, була під обстрілом. Вода, боєприпаси – все підходило до кінця, і я не бачив сенсу – якщо в мене людей в 5 разів менше, ніж противника, у мене одна можливість – маневр. А який може бути маневр, якщо ми закріпились у кам’яниці. І ми прийняли рішення відійти, і відійшли, забравши всіх своїх поранених, всю зброю і навіть трофеї. В якості трофеїв ми, як люди хазяйновиті, вивезли машину солі і дві машини з брезентом.

Під час боїв під Шромою я був важко поранений. Куля 5,45 зі зміщеним центром увійшла в руку і роздробила обидві кістки. Спочатку лежав у шпиталі в Тбілісі, а потім, коли прийшов їхній хірург і сказав: «Слушай, нам привезли такие классные немецкие протезы!», я зрозумів, що лікуватися треба у Києві. Краще погана своя рука, ніж хороший німецький протез.

Коли нас привезли у Київський військовий шпиталь, на другий день прийшов генерал-майор, начальник шпиталю, і сказав: «Хлопці, вибачте, але я не хочу іти на пенсію. А до мене прийшли люди, показали, самі знаєте, які посвідчення і сказали, що київський військовий шпиталь не для того, щоб лікувати недобитих бандерівців». Тому мене повезли спочатку у Львів. У руці було 24 уламки. Я десь місяць поневірявся по лікарнях, і врешті-решт в Києві один професор, начальник кафедри військово-польової хірургії у медичному університеті, зробив операцію, і рука відсотків на 70 працює.



Вже після цього я був заарештований, і суддя сказав: «Я терпіти не можу українських націоналістів, але я професіонал, я не бачу, за що вас судити». Бо найманці – значить, я наймався. А де відомість на зарплату? А ордени – де і коли найманців нагороджують орденами або дають паспорт почесного громадянина? В історії Грузії 11 чоловік мають паспорти почесних громадян Грузії, з них 7 – офіцери і стрільці УНСО. Звинувачення розвалилося. Був би Іосіф Віссаріонович – звичайно, довго не розмовляли б зі мною, але тут – не вийшло…

Слава Нації! - Смерть ворогам!

Олена Білозерська