“Ми сіли на смерть. Не віддамо міста”
Цього місяця виповнюється 350 років від початку героїчної оборони від
московського війська українського міста Конотоп. Згідно з Указом Президента
України, ця дата має відзначатися масштабно, за участю державних структур. Що
ж то була за битва, яка замовчувалася довгі роки?
Більше того, у царські та радянські часи історики прагнули зобразити гетьмана
Івана Виговського підступником, який прагнув повернути Україну в обійми
панської Польщі.
Та це, зокрема, заперечує документ 350-річної давнини. У 1658 році вперше в
історії вітчизняної дипломатії урядам європейських країн було направлено
циркуляр. Він роз’яснював причини загострення відносин із Московією.
У документі зазначалося, що національно-визвольна боротьба, яку українська
спільнота вела в 1648-1654 роках проти панської Польщі, мала на меті захист
православ’я і свободи, заповіданої нашими предками. І під протекцію Великого
князя Московського тоді зголосилися, щоб примножити для себе й нащадків
“вільність нашу”. Були сподівання, що Московський уряд врахує спільність віри
й добровільність об’єднання наших земель і не зазіхатиме на українські
вольності, а навіть примножуватиме їх згідно зі своїми обіцянками.
Та можновладці сусідньої країни стали діяти навпаки. Вони втручалися у
внутрішні справи українців, заохочували смуту і розкол, підтримували
“демагогів” (вислів Михайла Грушевського), які підривали престиж українського
уряду.
До речі, привести до управління нашими землями досвідченого державного мужа
після смерті Богдана Хмельницького вдалося не відразу. На хвилі емоційного
піднесення козацька рада з поваги до легендарного вождя повстання проти
поляків назвала його наступником 16-річного сина Юрася Хмельниченка. Лише
через рік на Генеральній раді в Корсуні чи не одностайно була дана згода на
вручення гетьманської булави Івану Виговському. В часи героїчної боротьби
проти поляків Богдан Хмельницький висунув його на посаду генерального писаря.
На часі розвіяти ще один історичний штамп. Історики царської Росії та СРСР
мало не в один голос твердили, що Іван Остапович ще при легендарному Хмелі
плів інтриги, щоб помиритися з поляками. Лише нині українські знавці
минувшини одержали змогу назвати факти, коли український шляхтич Виговський у
відносинах із Річчю Посполитою вів себе принциповіше, ніж Богдан
Хмельницький. І віру православну він захищав усіма можливими засобами. Та
знайшлися й опоненти в Івана Остаповича. Приміром, у полтавського полковника
Мартина Пушкаря виникло бажання самому обійняти головну посаду в козацькій
державі. Дійшло до битви, у котрій і сам Пушкар загинув, і його військо було
розгромлене. Однак дехто з прихильників Пушкаря втік до війська
бєлгородського воєводи Григорія Ромодановського, якому цар восени 1658 року
дав наказ перейти російсько-український кордон і захоплювати наші території.
Той воєвода проголосив гетьманом недавнього прибічника Пушкаря – Івана
Безпалого, який з того часу й перебував в обозі російських військ.
Необхідно було зупинити втрати території країни, а отже, Виговський став
домовлятися про союз із кримським ханом та Польщею. Щоб відкинути
звинувачення в зрадництві українського уряду московитам, нагадаємо, що
московському царю Олексію Михайловичу в цей час “засвітилася” можливість
стати ще й польським королем і проголосити унію з недавнім ворогом. І
самодержець почав ставитися до Польщі поблажливо. А представники вельможного
панства Речі Посполитої насамперед вирішили звабити до примирення українців,
пообіцявши їм майже повну незалежність у складі федеративної держави -
польсько-литовсько-української республіки (Речі Посполитої). Прагнучи
припинити збройний конфлікт із Москвою, Виговський запропонував російській
стороні приєднатися до польсько-литовсько-української унії. Оскільки швидкої
відповіді не надійшло, війська українського гетьмана, підкріплені татарами та
поляками, наприкінці 1658 року вибили війська Г. Ромодановського з
українських територій.
Та навесні 1659-го північний сусід удався до значно ширшої бойової операції.
Крім уже відомого Г. Ромодановського, на українські землі посунуло й
стотисячне військо на чолі з О. Трубецьким. До нього приєдналися загони
князів Куракіна і Пожарського, Львова і Скуратова, що перебували на постої в
Україні. Вони рушили на Конотоп, як і раніше, вдаючись до репресій. При цьому
не розбирали, хто перед ними: прибічник Виговського чи навпаки.
21 квітня 1659 року московське військо оточило місто Конотоп. Князь
Трубецькой надіслав листа ніжинському полковнику Гуляницькому, який керував
обороною міста, з пропозицією здатися. У відповідь було сказано: “Ми сіли на
смерть. Не віддамо міста”.
Із Конотопського замку пролунали постріли з гармат і рушниць. До кінця червня
чотири тисячі козаків чинили опір 100-тисячному війську московитів. І тут
Гуляницькому прийшов на допомогу Виговський із татарами. Основна битва
відбулася за 15 верст від Конотопа біля річки Соснівка. Спочатку був розбитий
передовий загін московитів біля села Шаповалівка. А 29 червня, не давши їм
оговтатися, драгуни Виговського та інші інтернаціональні сили з маршу
напосілися на 15-тисячний російський загін. Його було витіснено з переправи
на протилежний берег Соснівки. Татари дочекалися відступаючих у засідці. Коли
підійшли ратники князя Пожарського, українці стали вдавати, ніби відступають.
Переслідувачів знову зустріла татарська засідка.
Потім українські козаки зруйнували переправу і загатили річку. Вода позбавила
сили Пожарського маневреності. Їм і гармати не вдалося задіяти. Де й узялися
в цей час сили козаків Григорія Гуляницького! Після двомісячної облоги вони,
врешті, розгулялися на волі. Вдарили в тил армії князя Трубецького і захопили
багато артилерії, бойові знамена, скарбницю і майже весь обоз. Трубецького
було двічі поранено. Козаки і кримчаки переслідували відступаючих ще три дні
до кордону з Московією.
Невдовзі Виговський відбив Ромни, Лохвицю та інші українські міста. Правда,
гетьман боявся, що татари в запалі бою підуть на Москву і він змушений буде
приєднатися до них. А подальше загострення відносин із московським царем йому
було не потрібне. Добре, що легендарний кошовий отаман Запорозької Січі Іван
Сірко вирушив на Крим і цим змусив татар повертатися з-під Путивля додому.
А в Україні в цей час розгорталася війна проти поляків, які підоспіли на
допомогу Виговському. Пани та підпанки згадали про свої попередні звички і,
як і московити, не церемонилися з населенням. А більшість простого люду не
схвалила ідею союзу з поляками. До них пристав дехто й з української
старшини. Особливо по-бойовому проти ляхів був налаштований національний
герой полковник Іван Богун. Не подобався шляхетський устрій і козакам
Запорозької Січі. Вони зробили ставку на Юрія Хмельницького і, врешті,
скинули Івана Виговського як гетьмана.
УНА-УНСО
Немає коментарів:
Дописати коментар