Тепер Кучма має сісти. І не тільки він

Колишній голова тимчасової слідчої комісії ВР у справі Гонгадзе Григорій Омельченко дає юридичну оцінку останнім подіям, що пов’язані з резонансним розслідуванням.

Григорій Омельченко відкрито звинувачував Леоніда Кучму в корупції та порушені законодавства ще задовго до Помаранчевої революції. Тоді публічні виступи цього депутата — офіцера СБУ, лідера групи «Антимафія» — сприймали зі скепсисом і невірою, що злочинців буде покарано. Нині, коли один із найрезонансніших злочинів доби Кучми — убивство журналіста Георгія Гонгадзе — впритул наблизився до розкриття, безпартійний Омельченко, який представляє фракцію БЮТ, переконаний: рано чи пізно всі співучасники убивства сядуть на лаву підсудних.

«Затриманий Пукач — лише ланка до замовників»

— Григорію Омеляновичу, після затримання генерала МВС Пукача майже одразу його звинуватили у вбивстві. Чи не занадто мало часу слідчі працювали для таких серйозних заяв?

— Є два судові вироки, які вступили у законну силу. Перший — стосовно трьох осіб, працівників міліції, які під керівництвом і за вказівкою Олексія Пукача викрали Георгія Гонгадзе у вересні 2000 року і вбили його. Другий вирок — у справі громадського діяча Олексія Подольського, помічника Сергія Головатого, коли двоє підлеглих разом із Пукачем, за вказівкою останнього, викрали помічника депутата Головатого, вивезли за межі Києва, у лісопосадці знущалися, били, погрожували, душили ременем, як Гію. Ці два міліціонери–«перевертні» теж засуджені Київським апеляційним судом. Тобто обидва вироки набули законної сили.

Згідно з Кримінально–процесуальним кодексом, обставини, які встановлені під час судового слідства і лягли в основу вироку, що набув законної сили, є доказами з кримінальної справи стосовно й інших осіб, котрі не були, скажімо, засуджені, бо переховувалися від слідства. Тому немає нічого дивного, що вже наступного дня Пукачу пред’явили обвинувачення у скоєнні цього злочину. Висунути розшукуваній особі обвинувачення впродовж двох днів після затримання зобов’язує законодавство.


— Складається враження, що тепер усе «повісять» саме на затриманого Пукача, а замовники знову не будуть покарані...

— Судовим слідством встановлено, що Пукач скоював злочинні дії за дорученням «невстановлених осіб». Виникає питання: хто дав наказ на викрадення і вбивство Гонгадзе, а також викрадення Подольського? Коли Пукач здійснював незаконні дії стосовно Гонгадзе — зовнішнє спостереження, прослуховування телефонних розмов, встановлення осіб, з якими зустрічався журналіст, — сам Пукач як керівник Департаменту зовнішнього спостереження МВС України і на той час заступник начальника Головного управління кримінального розшуку МВС ухвалити таке рішення не міг. Проведення оперативно–розшукових заходів він мав здійснювати винятково на підставі письмового доручення міністра або ж його першого заступника. Окрім цього, для негласних заходів мала бути заведена оперативно–розшукова справа, а дії Пукача та його підлеглих — відображатися на підставі цієї письмової вказівки у відповідних нарядах оперативним працівникам.

Не лише досудове, а й судове слідство вже встановило, що за Гонгадзе вели спостереження з подальшим прослуховуванням його телефонних розмов і вилученням журналістських матеріалів. Паралельно зі співробітниками МВС зовнішнє спостереження за журналістом вели і працівники Служби безпеки України. У СБУ стосовно Георгія Гонгадзе було заведено оперативно–розшукову справу під назвою «Провокатор». Тодішній голова СБУ Леонід Деркач особисто давав вказівки стежити за Гією, знімати інформацію з його телефонів, комп’ютера, проникати на робоче місце та до його помешкання. Йдеться про те, що на лаву підсудних мають сісти тодішні керівники практично всіх силових підрозділів.




Винуватці розправ. Поіменно

— Як ви гадаєте, чи справді вбивство Гонгадзе було замовлене тодішньою владою? Чому влада тоді зважилася пройти точку неповернення, вдавшись до відвертого криміналу?

— Коли внаслідок адміністративного тиску Леоніда Кучму переобрали в 1999 році на другий президентський термін, на початку 2000–го — приблизно в лютому — було розроблено план повного знищення свободи слова в Україні, знищення демократії і встановлення авторитарного режиму для викорінення будь–якої опозиції щодо Кучми і його оточення. У матеріалах, які встановила тимчасова слідча комісія Верховної Ради, зокрема й за записами майора Миколи Мельниченка, ідеологом знищення свободи слова і демократії в державі був на той час глава адміністрації Президента Володимир Литвин. Тоді планували придушити такі газети, як «Сільські вісті», «Товариш», «Інформаційний бюлетень» із міста Кременчук, «Дзеркало тижня» та інші. Також мали нейтралізувати осіб, яких вважали опозицією до Леоніда Кучми. Зокрема, Олександра Мороза, Сергія Головатого, Олександра Єльяшкевича, Анатолія Єрмака, Григорія Омельченка; журналістів Єльцова, Ляшка, Гонгадзе, Коробову, Просяник, Мостову, багатьох інших. Стояло завдання закрити фінансування опозиційних засобів масової інформації, не говорячи про план перекуповування, шантажу і залякування журналістів та політиків. Ішлося також про нейтралізацію Віктора Ющенка. На це працювали всі силові структури та їхні керівники: голова СБУ Деркач, міністр внутрішніх справ Кравченко, голова Державної податкової адміністрації Азаров і Генпрокурор Потебенько. Окрім цього, залучили й суддів, які виконували вказівки Адміністрації.

Наскільки це робилося цинічно, стало відомо не лише з плівок Мельниченка (а на них, до речі, зафіксовані і вказівки збирати всю інформацію про дружину Віктора Ющенка — Катерину, самого Ющенка і його найближче оточення). Та тоді й так усі бачили, як влада знищувала опозиційні мас–медіа. Ті ж плівки також свідчать про вказівку знищити мене і Єрмака, про провокації стосовно Головатого тощо. Це була система, в якій опинилася Україна після виборів 1999 року.

Нині має бути поставлено питання про притягнення до кримінальної відповідальності колишнього Генерального прокурора Потебенька за те, що він не вжив тоді заходів на офіційне звернення Георгія Гонгадзе про незаконне стеження. Слід ставити питання про кримінальну відповідальність тодішнього начальника столичної міліції, до якого Гонгадзе теж звертався з листом про незаконне стеження. Має бути притягнений до криміналу колишній голова СБУ Леонід Деркач за незаконні дії стосовно Гонгадзе та інших представників опозиції. І Святослав Піскун, який на чолі ГПУ не розслідував цю справу належним чином.

— Багато хто пов’язує смерть колишнього глави МВС Кравченка в 2005 році саме із заявою Генпрокурора Піскуна напередодні виклику екс–міністра на допит у справі Гонгадзе…

— Піскун повинен нести кримінальну відповідальність за невжиття належних заходів щодо несвоєчасного притягнення до кримінальної відповідальності пана Кравченка.

Коли був оголошений мій запит про арешт і притягнення до кримінальної відповідальності Кучми, Литвина і Кравченка, Кучма терміново виїхав за кордон.

А далі ми всі пам’ятаємо, що сталося в березні 2005–го після заяви Піскуна про виклик Юрія Кравченка до Генпрокуратури для допиту у справі Гонгадзе. Він мав з’явитися в ГПУ через пару днів. Знаючи, що до того часу екс–міністр уже буде мертвим, я у прямому ефірі двох телеканалів попереджав: якщо Кравченка не затримають зараз, він не доїде до Генпрокуратури. Голова СБУ Олександр Турчинов також звертався до Піскуна із запитом про необхідність затримання Кравченка, аби зберегти його живим. Але Піскун цього не зробив, хоча для цього були всі юридичні підстави. Все було підведено до того, щоб з Кравченком сталося те, що сталося.

Нині Генпрокуратура вважає, що екс–міністр покінчив життя самогубством двома пострілами в голову. Чи будуть встановлені істинні мотиви смерті Кравченка — покаже час.




— Кравченко давно на тому світі. Але є й інші, ще живі, фігуранти справи Гонгадзе, відомі за записами Мельниченка…

— У березні 2004 року наша тимчасова слідча комісія дійшла висновку, що екс–Президент Кучма, тодішній голова адміністрації Президента Володимир Литвин, міністр внутрішніх справ Кравченко і голова СБУ Деркач є співучасниками злочину, передбаченого ч. 2 і 3 ст. 27, ч. 3 ст. 146 Кримінального кодексу України. «Організація і викрадення журналіста Георгія Гонгадзе, вчинене групою осіб за попередньою змовою, що призвело до важких наслідків, тобто смерті». Отже, нині є всі підстави для порушення кримінальної справи та обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою Кучми, Литвина, Деркача як співучасників злочину, безпосередньо причетних до підбурювання та організації викрадення Гонгадзе.

Я стверджую, що нині зібрано достатньо доказів, які дають можливість притягнути до кримінальної відповідальності цих трьох діячів. Попри те, що Верховна Рада перебуває на канікулах, я внесу депутатське звернення на ім’я Генпрокурора України про порушення кримінальної справи і взяття під варту Леоніда Кучми, а також про порушення кримінальної справи проти Володимира Литвина і внесення у парламент подання (як і щодо Лозинського) про позбавлення депутатської недоторканності, згоду на затримання і арешт Литвина.

Щоб довести, чи були Кучма з Литвином замовниками убивства журналіста, вони повинні бути заарештовані і з ними необхідно провести слідчі дії.

Є аудіозапис, на якому 12 червня 2000 року Кравченко доповідав Кучмі про вчинення злочину стосовно Подольського. На цих же записах чути, як Кучма схвалив такі дії Кравченка. Американські експерти вже встановили, що ця частина розмови, як і інші розмови про Гонгадзе, на плівках Мельниченка є немонтованою, автентичною.




Очолювана мною слідча комісія ВР встановила, що на державному рівні існувало організоване злочинне об’єднання, яке вчиняло тяжкі злочини, на чолі з Леонідом Кучмою. Засуджені за вбивство Гонгадзе працівники міліції дали свідчення, що після того вбивства генерал Пукач неодноразово запевняв: поки при владі ці люди — Кучма, Литвин — їм боятися нічого. І дійсно, вбивці отримували дострокові звання, нагороди, матеріальне заохочення, квартири. Висновки з цього очевидні.

«У затягуванні розслідування винен і чинний глава МВС»

— Ви як член Парламентської асамблеї Ради Європи будете звітувати перед ПАРЄ про розслідування справи Гонгадзе?

— У вересні, залежно від того,чи будуть порушені кримінальні справи проти Кучми, Литвина та інших, я проінформую ПАРЄ на сесії про належне чи неналежне розслідування справи про вбивство Гонгадзе вже нинішнім Генпрокурором Медведьком. Оскільки справа перебуває на особистому контролі Президента Ющенка, я направлю депутатське звернення до глави держави, щоб він у рамках своїх повноважень дав відповідні доручення Генпрокуратурі щодо притягнення до відповідальності всіх причетних до викрадення і вбивства Георгія Гонгадзе та вчинення інших злочинів режиму Кучми. А також вимагатиму притягнення до дисциплінарної відповідальності нинішнього керівництва МВС, яке шість років шукало Олексія Пукача.

— Тобто Юрія Луценка?

— Звичайно! Це неймовірно, але шість років Олексій Пукач перебував у розшуку. За офіційними заявами Генпрокуратури і СБУ, межі України він не перетинав, а знайти його не могли. Це свідчить або про непрофесійність МВС, або про те, що розшуком Пукача ніхто серйозно не займався — більше того, йому допомагали уникати арешту. Адже сам Генеральний прокурор Медведько і заступник голови СБУ на прес–конференціях заявили, що їм на певному етапі було відоме місце перебування Пукача в Луганській та Донецькій областях, але його затримати не вдалося, оскільки хтось «злив» Пукачу інформацію про його можливе затримання. Тож керівництво МВС, зокрема й Луценко, повинно бути притягнуто до відповідальності. Адже розшук Пукача — прямий обов’язок міліції.

МВС хіба провело службове розслідування, чому Пукача стільки часу не могли затримати? На ці та інші запитання доведеться відповідати й нинішнім очільникам міліції.

НАГОЛОС

«І ще хочу наголосити на одному — у зв’язку з різними спекуляціями на адресу Віктора Ющенка після арешту Пукача, — каже Григорій Омельченко. — Якби Президентом у 2004 році не став Ющенко, то на сьогодні не були б засуджені безпосередні виконавці викрадення та вбивства Георгія Гонгадзе, викрадення та побиття Олексія Подольського. Не був би арештований Пукач, і в Україні б забули, що таке свобода слова, демократія, опозиція. І, скоріш за все, я не давав би вам цього інтерв’ю».

АРАТТА

Власти Севастополя призвали пророссийски настроенных граждан сдать украинские паспорта и убираться в Россию

Первый заместитель председателя Севастопольской госадминистрации Владимир Казарин выступает за то, чтобы государственные флаги любых государств вывешивались в городе в соответствии с законодательством на специально подготовленных флагштоках. Об этом сообщает RUpor.

«Вывешивание флагов на елках в степи - это неправильно. Официальные органы обеих стран (России и Украины) не могут это поддерживать», - сообщил Казарин.

Он рассказал о том, что лично устроил выволочку директору городского автовокзала за то, на его здании государственный флаг был воткнут между прутьями вентиляционной решетки.


Кроме того, Казарин считает, что лица, вывешивающие какие-либо флаги, должны следить за их сохранностью, иначе полотнища треплются и выцветают. В качестве примера чиновник привел Георгиевские ленточки на некоторых машинах, которые уже почернели и истрепались.

«Постирайте Георгиевские ленточки, потому что делается обидно за георгиевских кавалеров», - сказал Казарин.

Он также считает, что во время автопробегов в знак протеста украинизации в Севастополе, в которых участвуют граждане Украины, на машинах должны устанавливаться и российские, и украинские флаги, символизируя дружбу двух стран.
«Если ты гражданин Украины и не отказываешься от гражданства, то должен уважать свой флаг. Если ты только за Россию, сдай паспорт и переезжай туда, есть специальная программа переселения. Если же ты за интеграцию, то возьми оба флага, чтобы не оскорблять ни одну из стран», - заключил Казарин.

informburo

У ПОЛЬЩІ ЗАБОРОНЯТЬ УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО?

В українських ЗМІ майже непоміченою залишилася подія, яка хоч і не має прямого відношення до України, зате безпосередньо стосується українців та журналістської солідарності. Як повідомив часопис «Наше Слово», керівництво Польського телебачення (TVP) поінформувало своїх глядачів, що припиняє випуск телевізійної програми українською мовою «Теленовини». Згадана програма транслювалася на польському громадському телебаченні з 1995 року та була єдиною загальнопольською програмою, яка розповідала про життя українців у Польщі.

Нагадаємо, що сьогодні у Польщі проживає біля 400 тис. наших земляків, які становлять одну з найбільших національних меншин. Чимало українців споконвіку проживало в історичних областях Бойківщини, Лемківщини, Підляшшя, Холмщини та Надсяння. Основна маса українського населення живе розсіяно на західних і особливо північних територіях – в Ольштинському, Гданському, Кошалінському та інших воєводствах. Тут активно діють українські громадські організації. Виходить україномовна газета «Наше Слово», українознавчі факультети відкриті у вищих навчальних закладах.

Іншими словами, українську громаду Польщі позбавлено найбільш популярного засобу комунікації та можливості висвітлювати своє суспільно-культурне життя. Натомість самі поляки втратили можливість через ТБ пізнавати українську культуру, а головне – проблеми, яких у наших земляків у цій країні чимало. Зважаючи на традиційно складі взаємини між українцями і поляками, причини яких мають глибоке історичне коріння, не важко передбачити, що припинення випуску україномовних «Теленовин» може роз’ятрити «старі рани», та спричинитися до загострення міждержавних українсько-польських взаємин.

До речі, керівництво польського каналу наводить дуже непереконливі аргументи на користь свого дискримінаційного рішення. По-суті, таких лише два: начебто низька популярність програми серед глядачів та висока собівартість випуску «Теленовин». Такі «аргументи» не витримують жодної критики. Фахівцями підраховано, що від березня цього року в середньому україномовну передачу одноразово дивилося 143 тис. телеглядачів, що для такої специфічної програми є високим показником.

Програми «Теленовин» неодноразово відзначалися престижними нагородами. Так, у 2001 році «Теленовини» отримали нагороду голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Республіки Польща Юліуша Брауна. Нагородами та відзнаками відзначено українських журналістів Польщі на Міжнародному фестивалі фільмів для національних меншин «Мій рідний край», що відбувся в Ужгороді у 1999 році та на фестивалі «Разом», який проходив у Ялті в 2002 році.

Що ж стосується необхідності вкладати значні суми у цей телепроект, то хотілося б задати полякам далеко не риторичне запитання: чи варто економити на програмі, від якої значною мірою залежить міжнаціональний спокій і гармонія у стосунках між народами, які добре пам’ятають «волинську різню» та операцію «Вісла»?

Тим часом наші земляки у Польщі б’ють на сполох. Найбільша громадська організація українців «Об’єднання українців у Польщі»(ОУП) оприлюднила звернення «До української громади у Польщі, членів та прихильників ОУП» у якому, зокрема, зазначається: «Черговий раз під претекстом реформ і браку грошей, керівництво громадського телебачення хоче позбутися з ефіру єдиної програми мовою національної меншини, яка йде на всю країну.

Це не перша спроба – в минулих роках завдяки активності української громади, глядачів та прихильників програми, котрі провели акцію збірки підписів під протестом, вдалось оберегти програму перед закриттям. Як виявляється, не на довго, останні рішення примушують знов просити про Вашу допомогу».

У Польщі розпочалася акція збору підписів під протестом, який планується передати керівництву телеканалу, депутатам Сейму, ЗМІ. При цьому слід зазначити, що збір підписів ведеться не лише серед українців, а й поляків, які розуміють справжню ціну свободи слова.

На закриття «Теленовин» уже відреагувала Комісія національних і етнічних меншин, державна інституція Польщі, назва якої говорить за себе. Від імені Комісії відповідні листи-звернення надіслано Вітольдові Колодзейському – нинішньому голові Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та Пйотрові Фарфалу – голові каналу TVP. У листах висловлюється занепокоєння з приводу ліквідації передачі та зазначається, що цей факт «призведе до нівелювання надбань і праці багатьох середовищ, завдяки яким права національних і етнічних меншин у Польщі відповідають європейським стандартам».

Також у Сеймі – польському парламенті депутат Мирон Сич започаткував збирання підписів проти зняття з ефіру «Теленовин». Кажуть, що понад 50 його колег з різних політичних фракцій уже підписалися під протестом.

Сьогодні важко спрогнозувати завершення епопеї з українськими «Теленовинами». Та вже можна зробити кілька висновків. По-перше, медійний скандал загострив реальні проблеми українців у Польщі. Одна з них, - забезпечення їхнього права на свободу слова та власну культурну й національну ідентичність. Виявилося, що навіть у країні, яка належить до Європейського Союзу та НАТО, не все гаразд із фундаментальними правами людини.

По-друге, «битва за «Теленовини» стане справжнім випробуванням на політичну й громадську зрілість наших земляків, українських громадських організацій, інших інституцій. Якщо вони зуміють відстояти свої права, це посилить їхній вплив у країні, яка стала їм Батьківщиною, але не завжди адекватно реагує на їхні культурні та інформаційні запити. І навпаки, втрата одного із потужних інформаційних ресурсів неминуче призведе до втрати авторитету, який так важко і так довго здобувся не одним поколінням українців.

Третє – найголовніше. До цих пір на ситуацію з програмою «Теленовини» не відреагувало Міністерство закордонних справ України. Що може означати мовчання вітчизняного МЗС? Будь-яке пояснення з цього приводу не може бути прийнятним, оскільки воно буде цинічним.

Українцям за кордоном вкотре доводиться покладатися виключно на власні сили.

Бандерівець

Кремлядь нервує

Міністерство закордонних справ проекту РФ висловило глибоке обурення проведенням в Естонії чергового зльоту ветеранів 20-ої естонської дивізії Ваффен-СС, що воювала проти комуністичних окупантів.

Про це у вівторок, 28 липня, заявив офіційний представник російського зовнішньополітичного відомства Андрій Нестеренко.

"У Москві з почуттям глибокого обурення сприйнято факт проведення днями в Естонії чергового зльоту ветеранів 20-ої естонської дивізії Ваффен-СС", - заявив Нестеренко, слова якого наводить департамент інформації і друку МЗС РФ.

"Особливо турбує, що на ці нацистські шабаші злітаються представники молодіжних екстремістських угруповань націоналістичного спрямування", - знервовано підкреслив представник проекту РФ.

"Зборища у містечку Сінімяе при заохочувальній політиці влади, які стали вже, на жаль, традиційними, набувають масового та інтернаціонального характеру, заманюючи гостей з інших європейський країн. Особливо турбує, що на ці нацистські шабаші злітаються представники молодіжних екстремістських угруповань націоналістичного спрямування", - розпачливо міркував Нестеренко.

Нагадаємо, 26 липня ветерани естонської 20-ої дивізії СС провели щорічний традиційний збір з нагоди чергової річниці боїв під Сінімяе (на північному сході Естонії), де наприкінці липня 1944 року окупаційна Червона Армія, в складі якої були й бійці естонського стрілецького корпусу, вела запеклі бої з військами антикомуністичного європейського спротиву.

На зльоті перебувало більше 500 осіб, серед яких були ветерани СС з Естонії, Латвії, Литви, Норвегії, Данії, Німеччини та Голландії.

За матерiалами РИА Новости

НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ

НеоКоліївщина (Вирок бидлоеліті)

В Інтернеті з’явилося анонімне відео, в якому народ України закликають не голосувати за діючих елітних недоторканих політиканів на кшталт Ющенка, Литвина, Тимошенко, Януковича, Яценюка, Гриценка, Симоненка, Богословську та інші проекти і формати.

В короткому ролику показано, на що за 18 років ліберально-комуністичної окупації перетворилась колись мальовнича країна.


НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ

Луценко попросил жителей Западной Украины не обижать патриарха Кирилла

Министр внутренних дел Украины Юрий Луценко призывает жителей Ривненской, Тернопольской и Волынской областей во время визита Патриарха Московского и всея Руси Кирилла вести себя толерантно.

Об этом он заявил сегодня на пресс-конференции в Киеве, пишет УНИАН.

«Несмотря на определенную политизацию этого визита со стороны Партии регионов, я просил бы жителей Западной Украины назло врагам нашего государства показать высокую моральную культуру, даже в акциях протеста: политика политикой, религия религией... Мы должны быть выше заказанной из-за рубежа картинку «варваров-националистов», - сказал министр.

При этом он отметил, что на данное время никаких инцидентов, кроме незначительного киевского, во время визита Патриарха в Украину, не произошло, и нет оснований для привлечения участников этого инцидента даже к административной ответственности.

Напомним, что 27 июля в Киеве возле Украинского дома возник конфликт между представителями УНА-УНСО, которые проводили акцию протеста против визита в Украину Патриарха, и представителями казачества.

Севастополю не с чем встречать Патриарха. Русские флаги выбросила СБУ

Собственник российского и Андреевского флагов, вывешенных накануне Дня ВМФ России на скале Илияс-Кая в урочище Ласпи под Севастополем (АкъЯром), депутат Гагаринского райсовета Севастополя от партии «Русский блок» Владимир Тюнин подал в правоохранительные органы заявление о краже личного имущества, сообщает Новости Севастополя.

«Сегодня в 15:30 я подал в милицию и городскую прокуратуру заявление о краже личного имущества. В нем говорится, что неизвестные лица похитили два полотнища площадью 50 и 45 квадратных метров с нанесенными на них полосами синего и красного цвета, чем нанесли мне ущерб в размере 3 тысячи гривен. Я требую найти воров, вернуть мне имущество и возбудить уголовное дело по ст. 185 Уголовного Кодекса Украины (кража)», - заявил депутат.

24 июля на скале Илияс-Кая в урочище Ласпи под Севастополем активисты казачьих объединений Крыма водрузили два флага - России и Андреевский - площадью 50 квадратных метров каждый, на том самом месте, где сотрудники украинских силовых структур около месяца назад повесили большой государственный флаг Украины.

На следующий день – 25 июля - российский и Андреевский флаги были сняты сотрудниками спецподразделения СБУ «Альфа».

Визит главы РПЦ патриарха Кирилла (Гундяева) в Севастополь ожидается на предстоящих выходных.

Задержаться здесь у него самого или у его свиты не получится, поскольку уже с понедельника в регионе начинаются широкомасштабные учения под эгидой СБУ, МВД и МЧС.

RUpor

Зловмисники пошкодили історичну спадщину України

В ніч на 29 липня невідомі зловмисники пошкодили меморіальний будинок Тараса Шевченка у Києві, відомий як "Хатина на Пріорці", що знаходиться на вулиці Вишгородській, 5. Правопорушники виламали хвіртку та, потрапивши на огороджену територію, зірвали ставні з вікон будівлі. Адміністрація музею підозрює, що злочинці мали намір проникнути в будівлю.

За останні роки в інформаційному просторі не раз з’являлася інформація про пошкодження будинку - зламані ставні, ґанок, тощо. І тільки минулого року, після нескінчених паперових тяганин та своєрідних попереджень від осіб, які виступали проти передачі земельної ділянки в користування музею, національне надбання вдалося відгородити. Проте, як бачимо, навіть такі заходи не зупинили ані недобросовісних забудовників Пріорки, ані зловмисників від зазіхання та пошкодження національної спадщини.

Адміністрація музею вже звернулася до міліції, районної та міської рад і сподівається на підтримку влади у вирішенні цієї проблеми та запобіганні таких ганебних випадків у майбутньому.

Меморіальний будинок "Хатина на Пріорці", де Тарас Шевченко жив у 1859 році, належить Національному музею Шевченка.

Олександра Жестова

Прес-служба
Національний музей Тараса Шевченка

01004. Київ, бульвар Шевченка, 12

Українці сказали "Геть!" московському попу.

Активісти УНА-УНСО та інших дружніх націонал-патріотичних організацій висловили свою громадянську позицію, пікетувавши приїзд на Святу Землю столиці Київської Русі "московського попа" Кіріла. Патріоти супроводжували його по усім, заздалегіть спланованим маршрутам, вигукуючи гасла та тримаючи відповідні транспоранти, псуючи, таким чином настрій московському Гапону. "Геть московського попа", "Кіріла - на Куріли" - це, далеко неповний список гасел українських патріотів. Серед протестувальників, що приїхали до Києва було і кількадесят представників сонячного українського міста Одеса. Людина далека від політики та релігії може задатися питанням: чим-же так не догодив патріотам Патріарх РПЦ Кіріл? Давайте про все по-порядку.


Нагадаємо, Російська Православна Церква Московського Патріархату з самого моменту свого заснування зайняла чітку лизлблюдну позицію стосовно влади російської імперії, що була і є ворожою для будь-якого, тверезо-мислячого українця. В часи монархії - керівництво РПЦ завзято прогиналось під недолугих царів та заїжджих шльондр-цариць, оголошуючи останніх "божими помазанниками" та анафемствуючи ворогів царату. В часи правління червоних комуно-фашистів чільники РПЦ старанно вилизували дупи сталінських сатрапів, співпрацювали з НКВД, "стукаючи" на вірян, що йшли на сповідь, тощо, і все це - незважаючи на нищення тисяч і тисяч простих, ні в чому не винних священників та плюндрування церковних споруд. Не полишає РПЦ МП свого ганебного прогинання перед російською владою і зараз - ставши оплотом, та вірним знаряддям в руках окупаційного антинародного КГБшно-путінського режиму.






Сьогодні ж, філія "російської церкви" в Україні, так званиа УПЦ МП - продовжує "славні" традиції своєї північно-східної матері - а саме, йде на будь-які кроки, кооперується будь-з-ким, хай навіть з кримінальними авторитетами чи бородатим циганом-аферистом Кауровим - аби виконати завданння "боженьки Путіна" та нашкодити Україні. Нагадаємо, як в "передпомаранчеві часи" в Храмах деякі "діячі" УПЦ МП без тіні сум"яття розповсюджували серед пастви листівки та заклики з проханням голосувати за Януковича, бо Ющенко, бачте, "антихрист" (ось як у нас, виявляється Церква відділена від політики). Зараз дехто зі "святих отців" продовжує у Храмах дурити людям голови, розповідати про те, що, бачте, Бог не розуміє української мови - тому вірним православним християнам треба молитися і розмовляти лише російською, про те, що Святий символ Рівноапостольного князя Володимира, а нині - герб України Тризуб - це, виявляється символ антихриста, і поклонятися треба єдиному державницькому символу - двохголовому орлу, і тому подібні нісенітниці.

Чи ж може здоровий, тверезо-мислячий українець молитися на "ікону" п"янички - російського царя Миколи 2-го,якого канонізувала РПЦ? Адже цар, царизм - не тільки для українців - але й для усіх народів колишньої Російської імперії є символом аж ніяк не святості - а брутального свавілля, поневолення, жорстокості, розпусти, тощо.

Проте, не варто звинувачувати "у всіх смертних гріхах" простих священників УПЦ МП - серед них, безперечно, є чимало дійсно, вірних своїй справі, і головне, віруючих людей. Чого не скажеш про керівництво. Приміром, Одеський та Ізмаїльський митрополит Агафангел - за деякими, неспростованими ним особисто свідченням є гомосексуалістом. Проте, це не заважає йому активно поєднувати свою релігійну діяльність з політичною, як і відомій одеситам настоятельниці жіночого монастиря, заодно, депутату Одеської міськради від партії Регіонів - матушці Серафимі. Вона - часта завсідниця численних мітингів, та фуршетів, і навіть релігійний піст не заважає їй завзято боротися за світле майбутнє Януковича та "русского язика" в Одесі. Про бурхливу ж комсомольську молодість матушки Серафими - містом ходять соромітські легенди. Проте, залишимо матушку Серафіму, і повернемось до його Преосвященства, Преосвященнійшого владики Агафангела, митрополита Одеського та Ізмаїльського, та його "боса" - патріарха Кіріла. Багато хто здивується, дізнавшись про те, кому з одеських мирян, випала честь бути присутнім на "виборах" того-ж-таки Кіріла у Москві. Не будемо інтригувати наших читачів - "обирати" Кіріла, від Одещини, разом з Агафангелом, та іншими духівниками УПЦ МП до Москви їздив... колишній кримінальний авторитет, "сміттєвий магнат", а нині - "уважаємий челавєк", власник телеканалу АТВ та лідер скандальновідомої партії "Родина" Ігор Марков, відомий на прізвисько "Марадонна". Ось тобі й маєш... Що ж так здружило Митрополита Агафангела і лідера "Родини" Марадонну? Певно що - ненавись до України, як такої, та вірність своїм північно-східному господарю - кривавому ліліПутінському режиму. До-слова: в особистому робочому кабінеті Ігоря Маркова - на видному місці вистить портрет Путіна (цікаво, чий портрет висить у кабінеті Агафангела). Нещодавно ж, Марадонна, разом зі своїм дружбаном Агафангелом з"їздили на гору АФОН (на фото Марков - у кепці) - де Митрополит, мабуть благословляв Маркова на подальші "подвиги" на благо "Свято-Путіна"



Тож, відповідь патріота деструктивній діяльності РПЦ МП в Україні може бути лише одна: Геть московського попа!!!

НАША АЛЬТЕРНАТИВА

Взгляд националиста: Россия без Кавказа

Северный Кавказ – самый проблемный регион в современной России, тугой клубок политических и экономических противоречий. Нынешнее подцензурное телевидение, конечно, показывает «восстановление Чечни», «налаживание мирной жизни» и последних боевиков, неуклюже вылезающих из кустов, дабы получить кадыровскую амнистию. Разум, впрочем, отказывается верить в это благолепие – все-таки не очень-то похоже на «порядок», когда власть в республике передается по наследству, а бывшие террористы формируют вооруженные до зубов батальоны ГРУ.

Зато все, кто имеет иные, помимо телевизора, источники информации, могут видеть более правдивую картину. Кавказские феодалы постоянно грызутся между собой, не стесняясь решать свои разногласия перестрелками в центре Москвы, кавказские оппозиционеры заканчивают жизнь выброшенными из милицейского автомобиля с пулей в голове, кавказских министров убивают из оружия спецназа. Не говоря уж о том, что в тех краях регулярно что-то взрывают и кого-то похищают и убивают. В общем, картина мирной жизни как она есть.

При этом сложно не заметить, что Кавказ уже переехал к нам в Центральную Россию по меньшей мере наполовину. Причем переехал основательно, привезя с собой всю свою кавказскую самобытность вроде обязательной пальбы из пистолетов посреди проезжей части (т.н. «вайнахский автопробег»). Впрочем, это как раз еще самые безобидные выходки.

Самое время задуматься: каким должно быть настоящее, эффективное решение «кавказского вопроса»? Смотря в чьих интересах его решать, разумеется. Наш подход к делу строится на приоритете интересов русской нации. Для этого потребуется включить на время фантазию и представить, что российское государство действует не в интересах госкорпораций и ограниченного круга известных лиц, а в интересах этой самой русской нации, существование которой пока вообще не прописано в действующей конституции.

И, глядя с таких позиций, все становится просто – отделение Северного Кавказа от России. Идея эта, надо сказать, совсем не нова. И традиционно вызывает истеричный протест у определенной части политического спектра. Но время идет, инерция мышления трещит под давлением разумных аргументов. И такую точку зрения все чаще и чаще можно слышать в националистических кругах. Разумеется, автор не претендует на выражение мнения всех националистов – в России это понятие прижилось как самоназвание большого количества людей со взглядами совершенно разными, порой диаметрально противоположными. Автор выражает мнение российских национал-демократов, к коим сам принадлежит.

Необходимая оговорка: под «республиками Северного Кавказа» в данной статье подразумеваются Дагестан, Чечня, Кабардино-Балкария, Карачаево-Черкесия, Северная Осетия, Ингушетия. Их и только их предлагается «отделять». Под «кавказцами» подразумевается автохтонное население этих территорий.

Злой чечен ползет на берег

Корень современных проблем следует искать в прошлом. Достаточно бегло изучить историю русско-кавказских отношений, чтобы избавиться от любых иллюзий относительно того, какими эти отношения могут быть в будущем. Возможно ли мирное существование русских и кавказцев в одном государстве? Увы, история русско-кавказских отношений – это история постоянных войн, кровавых мятежей, карательных экспедиций и непрекращающихся партизанских движений.

Первыми теснить кавказцев начали казаки – еще в XVI веке. В конце XVI – начале XVII века русские войска уже организовано вторгаются в Дагестан. XVIII век ознаменован Персидским походом Петра I (после которого он отправил в набег на Чечню своего вассала – калмыцкого хана), несколькими походами против кавказцев и сопротивлением последних под руководством шейха Мансура.

В начале XIX века в добровольно-принудительном порядке в состав Российской империи вошла Грузия – вопрос сохранности Военно-грузинской дороги от набегов горцев требует жесткого решения. И в начале XIX века кавказцев давят особенно усердно. Это приводит к тому, что в 1831 году начинается освободительная война под руководством аварца Шамиля – она длится 25 лет. В 1858 году – восстание ингушей. После сдачи Шамиля его командиры продолжают борьбу. В 1865 году – восстание «зикристов». В 1877 году – восстание в Чечне и Дагестане.

В XX веке ситуация ничуть не изменилась. В 1919 году Добровольческая армия ведет жестокие бои с чеченцами, ингушами и кабардинцами. В 1921 году Северный Кавказ подчиняется советской власти. С 1922 по 1924 гг. – ряд локальных восстаний. В1929 году – крупное восстание. В 1932, 1933-1934, 1937-1939 годах – карательные операции. С 1940-го по 1942-й – крупное восстание во главе с Хасаном Исраиловым. Во время Великой Отечественной войны многие кавказцы влились в состав немецких войск (батальон «Бергман», Северокавказский легион и др.). В 1944 году 478.000 чеченцев и ингушей вместе с 50.000 балкарцев отправлены в Среднюю Азию в вагонах для скота, по данным НКВД 23,7 % умерли в пути.

Только крупные восстания и войны, как видим, случались каждые пятнадцать-двадцать лет. Партизанская война («абречество») не прекращалась почти никогда. Таким образом, «покорение Кавказа» никогда не было законченным процессом (как, скажем, «освоение Сибири»), оно постоянно требовало новых средств и новой крови. Требует и по сей день. Две недавние чеченские войны – не какие-то из ряда вон выходящие, а вполне стандартные для данного региона события.

Отдельно стоит отметить методы подавления кавказских восстаний: аулы уничтожали целиком, брали заложников, широко применяли принцип «коллективной ответственности». И это было разумно. Общество, устроенное по клановому и родоплеменному принципу, не представляется возможным разделить на «комбатантов» и «некомбатантов». Такое общество воюет целиком и является базой снабжения партизан. Сжигая целые селения в пламени артиллерийского огня, российские и советские генералы спасали жизни своих солдат, которые в противном случае тонули бы в собственной крови, пытаясь побороть партизанское движение более «благородными» методами.

Но очевидно, что реакцией на политику террора, помимо временной покорности и отказа от борьбы в силу страха, будет исключительно ненависть. И ненависть эта станет основой для следующей войны. Так формируется замкнутый круг.

Вполне возможно, что многим современным русским городским жителям плевать на историю – они давно «оторваны от корней». Хотя тут можно поспорить – всякий, кто в курсе, что стало с русским населением Чечни в девяностые годы, уже вряд ли будет равнодушен к теме русско-кавказских взаимоотношений.

А что же другая «другая сторона»? Для жителей Северного Кавказа приход России был самым значимым событием в их истории (лишь отдаленно с этим можно сравнить наше т.н. «татаро-монгольское иго»). Считается, что каждый уважающий себя вайнах обязан знать несколько поколений своих предков. Таким образом, каждый уважающий себя вайнах знает, что дед его был депортирован, прадед воевал с русскими, а прапрабабку сожгли вместе со всем аулом. И ведь ничего не поделаешь – не запретишь же людям знать родную историю! Да и те, кто ныне учит эту историю, еще недавно подносили патроны своим отцам и старшим братьям, воевавшим против федеральных войск.

На фоне рек крови, которые были пролиты на Кавказе, все рассуждения о примирении и мирном сосуществовании выглядят либо очень наивно, либо, наоборот, крайне цинично. Исторически сложилось только два варианта отношений – либо «русские подавляют кавказцев», либо «кавказцы мстят русским». Нужно ли нам дальше следовать сложившейся традиции?

Пустая кладовая

Так зачем же четвертый век подряд ходить по кругу, обильно поливая кровью русских солдат кавказские горы и равнины? Зачем удерживать Кавказ в составе России?

Логично предположить, что, как любая колония, Северный Кавказ был завоеван ради ресурсов. Однако это не так. Российская империя покоряла Северный Кавказ как «транзитную зону» – путь в Грузию, Персию, Турцию. Он никогда никого не интересовал как ценная ресурсами территория, поскольку сколько бы то ни было значимых природных богатств там и не было.

В России принято считать нефть причиной последних чеченских войн, однако сама чеченская нефть – капля в море общероссийских запасов. По словам нынешнего министра энергетики Чечни, разведанные запасы составляют 20 млн. тонн, а самые оптимистичные прогнозы на неразведанные – 150 млн. Для сравнения, общие запасы России – 79,4 млрд. баррелей (10,5 млрд. тонн, BP Statistical Review, 2008), что, в свою очередь, – лишь 6,4 % от мировых запасов. Такие вот моря разливанные знаменитой чеченской нефти.

С остальными кавказскими ресурсами дела обстоят и того хуже. Добыча сырья в Дагестане за последние два года не превышала 331 тыс. тонн нефти и 613 млн. куб. м. газа. Весь нефтепромысел республики за 70 лет существования добыл около 43 млн. тонн нефти и конденсата и 39 млрд. кубометров газа. Для сравнения, крупнейшее в России Самотлорское месторождение (Западная Сибирь) на пике добычи давало 150 млн. в год. Существуют, впрочем, смутные перспективы нефтедобычи на «дагестанской части» каспийского шельфа, однако именно смутные. Бурение на шельфе требует больших затрат (обычно им занимаются страны, лишенные более доступных залежей), каспийский шельф является спорной территорией нескольких государств, и запасы эти все равно скудны по сравнению с сибирскими (самые оптимистичные оценки – 500 млн. тонн).

В Кабардино-Балкарии можно добывать вольфрам – хорошо, но мало. К тому же кабардино-балкарский Тырныаузский ГОК (горно-обогатительный комбинат) разорен, закрыт и растащен на части местным населением еще в 1997 году. Ответственная миссия по добыче вольфрама лежит нынче на Приморском ГОК. В Дагестане и Северной Осетии имеется медь и цинк, но на Урале их гораздо больше. Совсем мелкие отрасли (мрамор и туф) в расчет не берем. Для туризма и тому подобных нужд Кавказ малопригоден в силу общей дикости, отсталости и криминогенности региона. Утопические проекты построения там «Швейцарии» оставим фантазерам.

Таким образом, ресурсов на Северном Кавказе – самый мизер. Все эти ресурсы имеются в других регионах России и в большем объеме. Зато потребности у Кавказа весьма и весьма. Его можно уподобить прожорливому дракону, который только поглощает ресурсы, постоянно увеличивая аппетиты. Конец списка дотационных регионов (источник – министерство регионального развития, 2006) выглядит так:

Республика Северная Осетия – Алания: 60,16 %
Республика Адыгея (Адыгея): 60,68 %
Карачаево-Черкесская Республика: 67,16 %
Кабардино-Балкарская Республика: 67,38 %
Корякский АО: 68,03 %
Республика Алтай: 74,43 %
Усть-Ордынский Бурятский АО: 76,48 %
Республика Тыва: 77,95 %
Республика Дагестан: 78,82 %
Чеченская Республика: 84,21 %
Республика Ингушетия: 89,24 %

Республики Северного Кавказа – финалисты списка. И никакие кавказские ресурсы не смогут покрыть эти расходы даже частично. По словам Рамзана Кадырова, за 2007 год компания «Роснефть» продала чеченской нефти на сумму около 20 млрд. рублей. А расход республиканского бюджета на 2008 – 30,6 млрд. рублей. Таким образом, даже главный ресурс Чечни и даже в благоприятной ситуации (при наличии технологий и высоких цен) не может обеспечить потребности одной Чеченской Республики. Что уж говорить о других, с их медью и мрамором?

Итак, Северный Кавказ – это «колония наоборот». Почему же тогда Россия содержит эти территории, вечный источник напряжения и криминала, перенаправляя туда ресурсы, буквально отнятые у русских регионов?

Люди гибнут за металл

Разумных объяснений тому нет. Если, конечно, не считать таковыми абстрактные рассуждения вроде «мы единый многонациональный народ» и «у нас общий исторический путь» (какой у нас общий исторический путь, описано в первой части). Но самый излюбленный прием российской пропаганды – запугивание. Основной посыл заключается в том, что если Россия уйдет с Кавказа, то там будет образован Халифат, который обрастет базами НАТО, начнет устраивать «набеги» на границы, а потом дружно переедет в Россию на постоянное место жительства.

«Халифат». Как видно из истории, наиболее религиозными кавказцы становятся в тот момент, когда сражаются против русских. Шейх Мансур, мюриды, Шамиль, зикристы служат тому примером. И последняя война, начавшись светским генералом Дудаевым, стала «религиозной», приобретя размах. Таким образом, зависимость обратная: чем больше русского давления, тем больше тяги к «Халифату». Когда у кавказцев нет общего врага в лице русских, они - просто множество малых народов, разделенных давней враждой.

НАТО. Пугало это досталось нам от советского периода, когда населению рассказывали, что только кровавое НАТО мешает воцарению счастья и коммунизма по всему миру. Совершенно непонятно, с какой целью НАТО должно застраивать весь Северный Кавказ вдоль и поперек военными базами, тратя на это миллиарды из средств налогоплательщиков. Разумеется, как США, так и Европа имеют интересы на том направлении, но их интересы – углеводороды каспийского бассейна и их безопасный транзит. Иран, Азербайджан, Грузия, Турция – да, но никак не Северный Кавказ сам по себе.

Набеги оголодавших горцев и массовая миграция – это, во-первых, то, что мы имеем уже сейчас, во-вторых, попытка выдать за неизбежность то, что возможно лишь как результат неимоверно плохой работы пограничной и миграционной служб. Россия в любом случае граничит со многими странами, которые населены миллионами нищих, голодных и диких людей – несколько миллионов горцев ничего принципиально не изменят. Затраты по поддержанию закрытой границы в любом случае будут гораздо меньше, чем нынешние дотации и траты на военно-полицейские меры по удержанию кавказских республик в составе России.

Все эти «страшилки» роднит не только то, что они ужасно далеки от реальности, но также и то, что в них не учитываются возможности экономического, дипломатического и военного воздействия на сопредельные территории. А возможности эти очень широки – от авиационных ударов до «перекрывания кислорода» экономическими санкциями.

Истинные причины удержания Кавказа в составе России, конечно, иные. И они непосредственно происходят из нынешней «нефтегазовой» зацикленности российской экономики. Чеченская нефть хоть и представляет собой мизер по сравнению с общероссийскими запасами, но, тем не менее, стоит денег. И деньги эти исчезают самым невероятным образом. Как сообщает «Новая газета» в своем недавнем расследовании: «Чеченскую нефть транспортируют по трубопроводам и железной дороге, экспортируют и перевозят по морю танкерами оффшорные кипрские, сейшельские, ирландские и австралийские фирмы. Часть денег от ее продажи оседает тоже в подобных офшорках – например, в Лихтенштейне. Другая часть поступает в госказну РФ, на спецсчет Министерства энергетики. Какая в сметах Минэнерго прописывается цена за проданную нефть и сколько в результате составляет эта часть — государственная тайна» (Новая газета, «Война за чеченскую нефть», № 09 от 30 января 2009 г.). Сколько людей греет руки на этих прибылях? И все они, разумеется, кровно заинтересованы в сохранении «территориальной целостности». Все как один – патриоты «единой и неделимой».

Но главное, северокавказские территории – это место, рядом с которым разворачивается жизненно важное для российских госкорпораций сражение за сырьевые поставки. В 2005 году был открыт крупный нефтепровод Баку–Тбилиси–Джейхан, строительство которого лоббировали США и Великобритания. До этого бакинская нефть текла по трубопроводу Баку–Новороссийск (он когда-то проходил через Чечню, и за него, в том числе, шла война, ныне выведен в Дагестан). На носу еще один проект, который вгоняет российское руководство в глубокую тоску и депрессию – газопровод «Набукко», который должен будет связать Европу с месторождениями Ирана, Азербайджана и Узбекистана. И самый большой кошмар – если к этому альтернативному коридору присоединятся Туркменистан с Казахстаном. Дело в том, что большинство российских месторождений находится ныне в фазе спада добычи – без доли азиатского сырья российским торговцам углевородородами попросту не выполнить свои обязательства перед европейскими клиентами. Особенно если бывшие азиатские партнеры вдруг станут прямыми конкурентами на европейском рынке.

Однако альтернативный энергетический коридор можно «расшатать» – сделать зоной постоянного военного напряжения, куда не сунется ни один разумный инвестор. К примеру, именно такой попыткой «расшатать» был недавний «южноосетинский конфликт».

Стоит ли говорить, что такие сомнительные «геополитические интересы» актуальны лишь для России в ее нынешнем ущербном «сырьевом» состоянии? И уже не будут актуальны, если Россия сумеет слезть с пресловутой «нефтяной иглы»?

О пользе инноваций

Может показаться, руководство РФ не внесло в историю русско-кавказских отношений ровным счетом ничего нового, а только лишь пустилось в обычный кровавый круговорот, по которому до того ходили Российская империя и СССР. Однако российским властям следует отдать должное – в мелочах они внесли целый набор «инноваций» в замкнутый круг кавказского вопроса, которые не снились ни империи, ни союзу.

Российская империя и СССР действовали пускай жестокими, но эффективными методами. Нынешняя российская власть стыдливо назвала масштабную войну «антитеррористической операцией», поставила русских солдат в положение, когда они де-факто воевали против всего чеченского народа, а де-юре – против «террористов», которых они должны были каким-то образом отличать от «мирных граждан».

Российская империя и СССР нещадно давили религиозный радикализм горцев, оправданно видя в нем угрозу. Владимир Путин отдал Чечню в руки религиозному лидеру, муфтию Ахмату Кадырову. Более того, Российская империя никогда не позволяла кавказцам управлять Северным Кавказом – им управляли генералы, назначаемые из Петербурга. В СССР чеченцам тоже не слишком доверяли – пост первого секретаря чечено-ингушского обкома обычно занимали этнические русские (а генерал Дудаев, к слову, был единственным генералом-чеченцем). Передача Северного Кавказа целиком в руки местных туземных кланов – нынешнее российское нововведение, передача вечно неспокойной Чечни в руки чеченского религиозного лидера – нововведение сугубо путинское.

Но главное отличие вот в чем. Российская империя заселяла Кавказ казаками. В СССР на Северном Кавказе проживало много русских (на них и держалась вся экономическая жизнь республик). Власти РФ, напротив, сдали на расправу горцам проживавших там русских, санкционировали такую систему, при которой доля русского населения на Кавказе все снижается, зато в центральные области России течет непрерывный поток кавказцев.

В нынешнем российском коррумпированном обществе этнические объединения, устроенные по принципу родства и клановой солидарности, процветают. Такие этнические сообщества называются «мафией», и всякая сфера экономики, где эта мафия окопается, мгновенно деградирует.

Да что там мафия, в России есть организации хуже всякой мафии – т.н. «силовые структуры». И количество кавказцев в этих силовых структурах год от года увеличивается – и все это сливается с мафиями и диаспорами в один сплошной феодальный конгломерат.

И раньше горцы начинали жестоко мстить русским, как только государство давало слабину. Но теперь зоной досягаемости кавказских мафиозных кланов стала вся Россия. Деньги и связи позволяют творить в нынешней России практически все что угодно. И даже если случается крупный скандал, как в Кондопоге, Рамзан Ахматович Кадыров со своими батальонами встает на сторону земляков.

Такого в истории русско-кавказских отношений еще действительно не было. Таким образом, что мы имеем ныне – это не просто очередная страница в истории русско-кавказских отношений, а самая позорная ее глава. На такие уступки российское государство еще никогда не шло, а кавказцы еще никогда не получали такой власти и таких привилегий. Это лишний сигнал к тому, что вопрос пора решать окончательно, раз и навсегда.

Окончательное решение кавказского вопроса

Подытожим. Северный Кавказ удержали в составе России ценою больших человеческих и материальных жертв. И продолжают удерживать с помощью дотаций и уступок местным князькам – в особенности Рамзану Кадырову. Выгодно это тем, кто переводит в оффшоры прибыли с чеченской нефти. Выгодно тем, кто пилит вместе с князьками бюджетные деньги. Выгодно это «Роснефти» и «Газпрому» – как возможность держать руку на пульсе «альтернативного энергетического коридора». Выгодно, конечно, кавказским кланам – как тем, что держат власть в республиках, так и тем, что расползлись мафиозными организациями по всей России.

А оплачивают весь этот банкет широкие массы русского населения – платят деньгами (из чьего кармана берутся эти дотации), платят жизнями солдат, платят необходимостью терпеть кавказские диаспоры и мафии.

При этом напряжение на Кавказе растет. Несмотря на дотации, большинство населения прозябает в нищете и безработице. Деньги закономерным образом оседают в карманах кавказской элиты. На Кавказе регулярно звучат взрывы, регулярно происходят похищения и убийства. И все это – только вступление к грядущему пожару, неизбежность которого очевидна из истории региона.

Новая война – новое подавление – новые расходы. И далее по привычному кругу. Единственный способ раз и навсегда решить кавказский вопрос – отделить республики Северного Кавказа от России, отгородив их «минными полями» (что подразумевает весь комплекс необходимых для охраны границ мероприятий). Введение строжайшего визового режима. И, без чего все это не имело бы никакого смысла, скорейшая депортация находящихся в России кавказцев по месту исторического проживания. Для проживающих там немногочисленных русских – программа репатриации и обустройства в России.

Для нынешней полумертвой России подобное выглядит крайне фантастично. Действительно, если просто взять и отрезать Северный Кавказ от нынешней РФ – получим пиратскую вольницу, туда-сюда будет шастать кто угодно через похожую на дуршлаг границу.

Поэтому данное предложение имеет смысл только в комплекте других, национал-демократических мер по радикальному переустройству России. Это и фундаментальное переустройство государственного аппарата – создание такого, который эффективно справлялся бы с охраной границ и нелегальной миграцией. И переустройство общества – формирование такого общества, в котором этнические мафии, диаспоры и прочие нездоровые явления попросту не смогут выживать.

Создание современной профессиональной (контрактной) армии для охраны границ. Ужесточение миграционного законодательства – штрафы за сокрытие нелегальных мигрантов, запрет для работодателей на использование дешевой иностранной рабочей силы (иностранные квалифицированные специалисты сюда не относятся). Это снизит миграционные потоки до самого минимума.

Расширение полномочий органов местного самоуправления, введение института выборных «шерифов». Разрешение на владение огнестрельным (не только охотничьим) оружием для населения, создание добровольного территориального ополчения («национальной гвардии»), которое заменило бы внутренние войска. Все это поможет быстро свести на нет любой «кавказский беспредел» и прочий «бандитизм».

Снятие налогового и административного барьеров с малого и среднего бизнеса приведет к тому, что местный бизнес быстро займет ту нишу, которую занимал бизнес кавказский (как правило, плохо организованный, живущий за счет кумовства и коррупции).

Это часть тех изменений, которые должны быть произведены одновременно с избавлением от северокавказской обузы.

И надо заметить, что идея отделения северокавказской обузы вполне популярна среди разумной части русского населения. Те политические организации, которые боятся предлагать этот вариант, опасаясь его непопулярности в народе, – определенно неправы. По данным «Левада-центра» (на 2005 год), 69% жителей России в той или иной степени выразили готовность к отделению Чечни. По данным опроса ФОМ, 52% не верили в нормализацию положения в Чечне. Собственное благополучие и безопасность, как видим, волнуют людей куда больше, чем сказки и унылые пропагандистские штампы, которыми их кормят с экранов телевизоров. И чем лучше мы будем осознавать свои собственные, русские интересы, отделяя их от интересов мафий, чиновников и госкорпораций, тем ближе избавление от кавказской обузы.

http://ljan49.livejournal.com/

«Я не предатель»

В июле список российских дезертиров, бежавших из Южной Осетии в Грузию, пополнился: рядовой срочной службы РФ Дмитрий Артемьев оставил воинскую часть в селе Переви с оружием в руках и обратился к властям Грузии с просьбой о политическом убежище. На родине Артемьева ждет десять лет тюрьмы, в Тбилиси — статус беженца и высшее образование. Спецкорреспондент ИД "Коммерсантъ" Ольга Алленова встретилась с рядовым Артемьевым и выяснила, почему он стал дезертиром.

Историю Дмитрия Артемьева российские власти сначала попытались представить как происки грузинских спецслужб. Некоторые СМИ писали, что рядового держат в Тбилиси насильно, пичкая наркотиками, или что он сбежал, потому что ему "не давали мяса". По неизвестной мне причине за последний месяц с рядовым Артемьевым не встретился ни один российский журналист, хотя сделать это несложно — достаточно обратиться с запросом в грузинское МВД. Возможно, в России просто решили не рекламировать беглых солдат. Ведь история сержанта Александра Глухова, бежавшего в январе из Ахалгори в Тбилиси, наделала много шума и могла стать причиной новых побегов. Рядовой Артемьев о сержанте Глухове ничего не знает, хотя их истории как две капли воды похожи. Это и неудивительно, ведь речь идет о российской армии, где, как и полвека назад, носят портянки и выдают жетоны с аббревиатурой несуществующей державы — СССР.

"Я спросил, зачем нас послали в Цхинвал, это же не Россия"

Полдень, тбилисский район Сабуртало. На улице тихо и пусто. Местные жители прячутся от летнего зноя в своих квартирах, только загорелые мальчишки носятся по раскаленному асфальту и с разбега прыгают в фонтаны. Я иду к маленькой кофейне, где мне назначили встречу с российским солдатом-срочником Дмитрием Артемьевым, месяц назад ставшим дезертиром. За его безопасность отвечает грузинское МВД, поэтому разрешение на встречу надо получить там. Впрочем, больших проблем эта процедура не вызывает — достаточно одного звонка. Сначала Дима — называть этого испуганного подростка Дмитрием не поворачивается язык — хотел встретиться со мной в тренажерном зале, куда он ходит почти каждый день. Потом перенес встречу в "Coffe ge". В этом кафе три недели назад он встречался с родителями. Они приезжали в Тбилиси через Цхинвали. Папа, отставной подполковник московского ОМОНа, и мама, психолог из города Владимира. Беглый солдат ожидал, что родители за него порадуются. За то, что выжил. Не сломался. Никого не убил. За то, что живет теперь в красивом городе — так он называет Тбилиси. Но мама и папа первым делом сказали сыну: "Надо в Россию возвращаться". "Зачем? — спросил Дима.— Чтобы сидеть десять лет?" И отказался. Папа поговорил с сыном два часа и уехал в Цхинвали. На прощание сказал, что не будет ему звонить и вообще от него откажется, если тот опозорит семью и не вернется на родину.

— Отцу генералы какие-то пообещали, что, если я вернусь, меня переведут в другую часть,— говорит Дима.— Я думаю, они его обманули. В российской армии так не бывает, там дисциплина. Там обязательно накажут. Только я не знаю, почему отец этого не понимает. Он же знает нашу армию.

Мама осталась с сыном на сутки, переночевала в квартире, которую ему снимает управление по делам беженцев при ООН и в которой вместе с Димой живут еще два сотрудника грузинского МВД, и тоже вернулась в Россию.

В родном Владимире мама сказала журналистам, что сына держат насильно и не отпускают на родину. И что его накачали наркотиками. Дима считает, что мама сказала так нарочно.

— Просто она хочет, чтобы я вернулся. Никто меня не накачивал. Я нормальный.

Дима действительно выглядит нормальным. Улыбается, когда смешно. Например, когда рассказывает про суп из лягушек и змей, который ел в селе Переви. Смущается, когда приходится вспоминать неприятные подробности службы в российской армии. Например, про то, что его били. Мы сидим у большого окна, за которым стоят замершие от жары деревья. Дима смотрит в окно и иногда, настороженно, на меня. Руки его лежат на столе. Вспоминая младшего сержанта Валеева, который бил его прикладом автомата, он сжимает их в кулаки, и я вижу мозоли на костяшках его пальцев.

— Ты спортсмен?

— Я занимаюсь боксом.

— Почему же ты не мог постоять за себя, когда тебя били?

— Если бы я ответил, они бы собрали всю роту, чтобы все меня били.

— С тобой такое уже было?

— Нет, но я знаю, как это бывает. Я видел в учебке в Коврове. И во Владикавказе в части.

— А ты знаешь, за что тебя били?

— Знаю. В первый день в Цхинвале мы сидели с ребятами, и я спросил, зачем нас послали в Цхинвал. Это же не Россия. Нас же призывали Россию защищать. А мы стоим в Цхинвале, и у нас задача не пропустить грузин. Я просто спросил. Но кто-то донес командирам. После этого меня стали бить.

"В армии так всегда — найдут одного и бьют"

Дима Артемьев был призван на срочную службу осенью прошлого года в родном Владимире. После учебной части в Коврове попал во Владикавказ, в распоряжение 58-й армии. "Нас было 59 человек из Владимира,— рассказывает Дима.— Во Владикавказе мы пробыли недолго. Жили в подвале, там учебный корпус был, нам туда поставили кровати — сказали, что все забито, мест нет. Первого июня нас отправили в Цхинвал".

Дима называет столицу Южной Осетии так, как стали ее именовать официальные российские власти после признания независимости этой республики. В Тбилиси такое произношение режет слух, но солдату Артемьеву это прощают. Здесь многие убеждены, что в российской армии кошмар и что "русский солдатик" чудом избежал смерти. Такое отношение к армии северного соседа поддерживают местные СМИ, охотно пересказывающие трагические случаи дедовщины, как правило, неизвестные широкой аудитории в России. Историю сержанта Гибизова, служившего в Южной Осетии, недалеко от Димы Артемьева, в войсковой части N 66431, в России, например, не знают. А в Грузии она получила широкую известность. Сержанта зарубили топором два сослуживца, тело сбросили в овраг, а увидев, что жертва еще дышит, прокололи легкие штык-ножом. Засыпав тело, солдаты вернулись в часть. Только через несколько дней тело было обнаружено. Командиры убитого сержанта отделались выговорами (см. справку).

Потом была история с сержантом Глуховым, сбежавшим из Ахалгори в Тбилиси и рассказавшим об избиениях и тяжелых бытовых условиях в воинской части. Побег рядового Артемьева, о котором грузинские СМИ писали много и подробно, тоже сыграл свою роль в информационной войне. Поэтому Диму в Грузии жалеют и многое ему прощают. Даже армейский жетон на шее, на котором кроме его личного номера выбито нечто, указывающее не просто на принадлежность к российской армии, а скорее на приверженность к все еще господствующей в стране идеологии: на жетоне крупными буквами выбито "СССР". И если кто-то думал, что таких жетонов в армии уже давно не выдают, то он сильно ошибался. Не зря ведь российский премьер в бытность свою президентом назвал "крушение Советского Союза крупнейшей геополитической катастрофой века". Вот и Дима Артемьев с жетоном не расстается. Вроде бы дезертир, сбежавший с автоматом из части. Вроде бы сбежал к врагу. Только "СССР" — это и для него что-то родное. Может быть, поэтому он так долго продержался в своей части.

— Когда мы приехали в Цхинвал, меня и пацанов из моей роты распределили в разведбат,— вспоминает бывший солдат.— Стояли мы в Цхинвале, но 10 июня нас отправили в Переви, на заставу. Сказали, что едем на неделю, а простояли там три недели. С собой был только сухпай, мы его ели долго. Мяса не было, иногда варили кашу. Когда поняли, что застряли надолго, лейтенант приказал нам ловить лягушек и змей. У нас рядом были поле и речка. Мы ловили их и варили суп. Так что я не голодал.

Каждую ночь в Переви шла стрельба. Дима к этому быстро привык и даже радовался: когда стреляли, его никто не бил.

— Поначалу было непривычно, стоишь в патруле, вдруг стреляют, вроде с нашей стороны. Подрываешься, хватаешься за автомат. Но офицеры наши сказали, это осетины стреляют, не дергайтесь. И потом когда стреляли — мне уже по фигу было.

Диму в его части били несколько человек. Лейтенант, имени которого он не помнит и который "бил редко". Младший сержант Мамонтов, который "был спокойный и бил иногда". И младший сержант Валеев, который бил через день.

— Валеев через день был дежурным по роте. И все время то качал, то бил. Качал — ну отжиматься заставлял. Каждую ночь мы в наряды ходили, по три часа спали, а он через день ходил.

— И как он тебя бил?

— По-разному. Автоматом, руками, ногами.

— А ты кому-то об этом говорил?

— Да им наплевать на нас. А если скажешь, после этого все будут бить. Я видел в Коврове, что если жалуешься, то еще хуже. В армии так всегда — найдут одного и бьют.

— А кроме тебя кого-то еще били?

— Да, повара. За то, что плохо готовил.

Утром 1 июля рядовой Артемьев заступил в наряд. Нужно было следить за полем, где "кто-то бегал". Младший сержант Валеев выдал ему автомат и велел не спать. Вернулся через полчаса.

— Ну что, видел кого-нибудь?

— Нет, никого не видел.

— Смотри не спи, понял?

— Я и не сплю.

После этого самого обычного диалога младший сержант, видимо в целях закрепления назидания, огрел рядового прикладом автомата. А когда он скрылся в палатке, рядовой взял свой автомат и ушел в горы.

— Напротив нас метрах в двухстах стоял грузинский пост,— вспоминает Артемьев.— Я не хотел к грузинам, боялся, что меня в плен возьмут или убьют, я же с оружием. И я пошел в противоположную сторону, туда, где Осетия была. Шел полдня по горам, спустился к речке. Мне все равно было, куда я иду, просто все надоело. Потом вышел к селу. Посидел до ночи. По дороге шел старик, я вышел к нему. Он меня домой пригласил. Потом из ООН приехали, комиссия по беженцам, забрали меня в Тбилиси.

— А зачем ты взял с собой из части автомат?

— Вдруг бы я к чеченцам попал? Я боялся, что меня рабом захотят сделать.

"В Россию мне нельзя"

В тбилисском офисе Управления Верховного комиссара ООН по делам беженцев (УВКПБ ООН) Дима написал заявление с просьбой предоставить ему политическое убежище. Статус он получит через три-четыре месяца — сержант Глухов, проложивший дорогу беглым российским солдатам в Грузию, такой статус уже получил, устроился охранником в банк и, как признался журналистам, вполне доволен жизнью.

Уже в сентябре Дима Артемьев пойдет учиться в Тбилисский госуниверситет, на факультет экономики — на средства УВКПБ ООН. Мечтает устроиться на работу — "хотя бы охранником", чтобы появились свои деньги. Когда я спрашиваю его, хочет ли он остаться в Тбилиси навсегда, он отвечает, что другого выхода у него нет.

— В Россию мне нельзя. Мне друзья мои со двора звонят и говорят, чтобы я тут оставался. Я не против. На Кавказе мне нравится. У меня дед по маме был дагестанец. Мне было четыре года, когда он умер. Тбилиси мне нравится. Когда мой отец приехал во Владимир из Молдавии, ему было 20 лет, и он никого там не знал. Но он нашел работу, женился и завел друзей. Я тоже так смогу.

— Будешь учить грузинский язык?

— Буду. У меня уже есть книжка с переводом.

— А родителей не жалко?

— Мать жалко. Отец от нас ушел, когда мне десять лет было, он привык без меня. А мать хочет меня вернуть. Но она ко мне приезжать будет.

Дима о родителях говорит скупо, но я вижу, что реакция отца на поступок сына очень его тревожит.

— Мне кажется, отца научили сказать, что он от меня откажется,— говорит Дима.— Он меня жалеет. Он прислал мне вчера SMS: "Ты наш сын и останешься нашим сыном, даже если отсидишь". Но я не хочу сидеть в тюрьме. Я не виноват.

О том, что не виноват, Дима сказал всего один раз и как будто случайно. Но мне показалось, что он все-таки чувствует себя виноватым.

На следующий день, когда я встретилась с ним у русской церкви в одном из старых районов Тбилиси, он уже не отвечал на мои вопросы, а просто рассказывал о том, сколько церквей во Владимире и как ему нравятся каменные грузинские церкви. А потом вдруг сказал: "Я не предатель. Если бы ко мне относились по-людски, я бы не убежал".

Коммерсантъ

"Кіріл вихваляє і сповідує путінську систему, а не розп'ятого Христа", - стверджує предстоятель РПЦЗ(А)

"Це голос, що вихваляє і сповідує Путінську кримінальну систему, а не розп'ятого Христа", - заявив 29 липня в своєму блозі першоєрарх РПЦЗ(А) Митрополит Східно-американський і Нью-йоркський Агафангел (Пашковський), коментуючи виступ «патріарха» Кіріла (Гундяєва), що прозвучав в прямому ефірі телекомпанії "Інтер" напередодні.

По зізнанню митрополита Агафангела, що постійно проживає в Одесі, його вразили слова Кіріла, почувши які він пригадав твердження о. Андрєя Кураєва, що в РПЦ МП немало "атеїстів в рясах". "Те, як говорить предстоятель МП, - пише першоієрарх РПЦЗ(А), - по суті розходиться з тим, що я звик чути від наших отців-предстоятелів. Ті говорили від серця, а цей говорить від холодного розуму. Це страшно".

При цьому глава РПЦЗ(А) обмовляється: "Мене сильно збентежило те, чому він бажає бути саме політичним діячем, навіщо це йому? Хіба проповідувати лише Христа - це мало?"

Бандерівець

КІРІЛ: ПАТРІАРХ ЧИ РЕЗИДЕНТ?

Ще не встиг керівник РПЦ ступити на українську землю, як одразу ж проговорився. Звичайно, думати, що сталося це випадково, якось не випадає – занадто серйозний рівень місії, чи точніше, спецоперації.

Проаналізуємо висловлювання, котрі є значимими, а, може, й основними у процесі візиту Кіріла. Отже, уважно вдумуйтеся у видані ним перли.

1. Кіріл: Київ – лише «південний центр російського православ’я».

Абсолютно у стилі «малоросія-південні райони Росії». Такою формулою постійно користувалися окупанти царського покрою, а тепер виявляється, що навіть та, застаріла їх мотивація ще актуальна. Могли б і щось нове придумати… Але ж знають, що без Києва їм – ніяк, бо Київ – і справді центр, а вони – так собі, периферія; коли Київ уже був центром, вони залишалися у глухомані та дебрях. Залишається там і нинішня Москва, незважаючи на розбудову імперії чи прикриття формулою «Москва – Третій Рим». Бо глухомань та нездоланна і дебрі непрохідні – вони панують у їх, московській душі, котру й вони самі ніяк не можуть «умом понять». Використовуючи їх логіку, Кіріла та всіх прихильників «Києва як південного центру російського православ’я» треба вважати зрадниками їх же Батьківщини-Московії з усіма похідними звідси наслідками: репресіями, виселеннями, голодоморами, зачистками і т.п. Якщо відповідних заходів не буде вжито, то задум «Третього Риму» треба вважати таким, що був штучним, себе не виправдав, вже не актуальний. В імперських аналітиків є серйозна проблема: що придумати, аби і надалі тримати у своєму силовому полі власний народ?

Чому ж цьогорічний Собор РПЦ вирішила провести саме у Києві? Чим їх не влаштувала Троїцько-Сєргієва Лавра, де дотепер і відбувалися Собори? Може, аж тепер дізналися, що коїлося у стінах цієї Лави, де у ХІХ-ХХ століттях розважалася студентська «всепянейшая, всешутейшая иерархия», влаштовуючи на храмове свято, як пише Павло Штепа, «пиятицьку блюзнірську оргію з блюзнірським «богослуженням», з усім Петровим сороміцьким брудом»? Та ні, мабуть, знали. А вибір місця цьогорічного собору, очевидно, мав зовсім інше підгрунтя – політичне.

2. Кіріл: Автокефалія (незалежність) Української церкви придумана лише журналістами та політиками, отже, потрібна лише їм.

І знову суцільний плагіат. Певно, навчилися в поляків, котрі запевняли, що українців їм назло придумав австрійський граф Стадіон. Тепер винні політики та журналісти. Те, що автокефалія не потрібна Кірілу та його кремлівському начальству, ясно. Навіть думка про можливе (а воно все ж неминуче!) від’єднання Української Церкви від опіки («наружки») РПЦ-ФСБ мало не до сказу лякає імперіалістів. (Не дивуйтеся за подвійну термінологію – у даному випадку вона застосовується для якнайточнішої конкретизації, окреслення явищ і подій, що проводяться паралельними структурами – РПЦ та ФСБ).

3. Кіріл: Автокефалія в Україні існує, але вона «серйозно хвора, і її треба лікувати».

Певно, у його розумінні автокефалія хвора вже тому, що просто наважилась заіснувати, не спитавши на це дозволу в нього. Може, ознакою «хвороби» Кіріл вважає постійне прирощення національної свідомості українців і усвідомлення нами необхідності створення своєї помісної Церкви, тобто якнайшвидшого відірвання з-під Московської опіки. А от намір її лікувати варто сприйняти серйозно – московські погрози мають погану звичку збуватися.

Краще би Кіріл рятував від «розкольництва» свою рідну, російську общину. А, може, старообрядство є нормою для російського християнства? Мабуть, мав рацію наш Євген Маланюк, коли у «Книзі спостережень» писав: «Під поліційно-урядовим терміном «раскол» або більш лагідним поняттям «старообрядчества», чи «старої віри» криється, властиво, християнство в його національно-московській інтерпретації, криється християнська релігія в тім змісті і тій формі, в яких їх сприйняв, засвоїв і викультивував – протягом історичного свого формування – сам московський нарід. Хай ті форми і той замість національної «старої віри» вражають дивовижністю, відштовхують майже хасидським фанатизмом, тісно граничать з якимись чужими для нас культами й пракультами, але саме такою, а не іншою була справжня жива, а не урядова, християнська релігія в Московії.»

Василь Лизанчук у статті «Декларації про державний статус української мови і реальний стан її функціонування в Україні» так пише про філіал РПЦ в Україні, що носить назву УПЦ (МП): «УПЦ (МП) виконує в Україні політичне замовлення Москви, про що свідчать численні факти й документи. Одна з листівок УПЦ (МП), поширюваних у Печерській лаврі, закликає православних мовою Москви до «невідкладного загального покаяння». У чому? Виявляється, у зраді цареві й самодержавству, бо це «головна причина всіх бід народу Росії в минулому і тепер», листівку робили загарбники-спецпропагандисти, бо закликає вона якраз «каятися про розвал Росії і відокремлення України – тіла Христового Російської Православної Церкви». І молитися «за з’єднання України з Росією».

Зрештою, нічого дивного у поведінці Кіріла нема. Він – послідовник Алексія ІІ, котрий, відповідаючи на привітання з нагоди свого 70-річчя, наголосив, що його церква завжди «захищала і буде захищати інтереси Російської держави». Принаймні, зовсім чесно сказав, не камуфлюючи своїх думок та не використовуючи фарисейської мови.

Служба РПЦ державі, тобто московському імперіалізму (а в інакшій формі ця держава не існувала і, за деякими дослідженнями, не може існувати) має давню історію. Її органічний зв’язок з державою, її фактичне перетворення в інструмент поневолення чітко окреслив чернець Іосиф Волоколамський: «Понеже власть царская от Бога исходит – царь богоподобен есть». Універсальна формула! Отже, якщо цар – намісник Бога на землі, то все, що він робить – воля Божа! Ось у це РПЦ якраз щиро вірить! Підтвердження цієї думки чуємо у архиєпископа Вільяміна, котрий 17 вересня 1945 року у Парижі казав: «Я вважаю радянську владу за наставлену самим Богом. Боже благословення зійде на тих, хто підтримує її». І це після того, як та влада у часі свого становлення повалила безліч церков та повистрілювала безліч священників, а потім ще раз поправила все це сталінськими репресіями! Що це, як не справжній великодержавний фанатизм, задля якого можна пожертвувати і релігією, і храмами, і священством, ба навіть совістю?

М.Бердяєв у праці «Судьбы России» робить такий висновок: «Московський шовінізм у московській церкві – це питома москвинам, суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному».

Який же висновок напрошується свідомому українцю, котрий уважно послухав «легенду» Кіріла?

На противагу сліпим прихильникам заїжджих агітаторів, мають свою чітку позицію щодо справжніх причин візиту Кіріла українські церковні діячі. Так, Патріарх УПЦ (КП) Філарет однозначно застерігав українців від облудних слів гостя та подавав справжні причини, що можуть бути виражені у формулах «Свята Русь – Росія, Україна і Білорусь», «історична Русь», «східнослов’янська цивілізація», «єдність православних народів». Певно, саме тому Кіріл поступає дуже по-християнськи, у його, ясна річ, розумінні, коли відмовляється від зустрічі з Філаретом: бачить небезпеку політичного викриття, а, відтак, і повного провалу місії-завдання.

Візит до України іменовано як пасторський. Молитва – справа свята і дуже потрібна. То чи не варто Кірілу щиро помолитися вдома, в Росії (бо він чомусь сплутує поняття «свій-чужий», помилково не вважаючи себе іноземцем в Україні) зі своєю паствою (знову ж таки, в Росії) за всі їх незчисленні гріхи перед Богом та Україною, і лише після довгої покути просити дозволу в українців на приїзд до Києва?

Бандерівець

Візит любові чи експансія?

У ці липневі дні минає рік, як Україну відвідував Вселенський Патріарх Варфоломій І. До речі, вперше за останніх 350 років. Яке піднесення було тоді серед православних України, які надії покладали на цей візит і Президент, і всі прихильники єдиної Помісної православної церкви в Україні! Яке велелюддя було на київських вулицях і майданах, де відбувалися офіційні заходи.


Але зустрілись Патріарх Константинопольський з Патріархом Московським — і стало зрозумілим: не так просто Україні вирватись із «братніх обіймів» церкви сусідньої держави. Російські засоби масової інформації з радістю повідомляли, що Патріарху Алексію, Царство йому Небесне, вдалося «вирвати» обіцянку Патріарха Варфоломія не приймати жодних рішень щодо української церкви без діалогу з РПЦ. Вселенський Патріарх поїхав, залишивши осад нездійснених сподівань у наших душах. Але серце зігрівала думка: тепер світове православ’я знає про істинні прагнення українців і що Вселенський Патріарх на нашому боці.

І хоч той, річної давності, візит Вселенського Патріарха в Україну мав, швидше, ознайомлювальний характер і не дав жодних практичних наслідків, він, схоже, болючою скалкою вп’явся в монопольні плани РПЦ щодо своєї «канонічної території», якою там вважають Україну. Російські ЗМІ не приховували образи: їхнього Патріарха зустрічали не так велично, як Вселенського, українське керівництво втручається в справи церкви і хоче відірвати її від Москви. Але образи в політиці, в тому числі й церковній, річ невдячна. І з приходом на патріарший престол РПЦ Кирила — давнього противника незалежності Української православної церкви — там вирішили повернути втрачений на якийсь час контроль над Україною. Як пише одна з газет, упродовж півроку, від часу інтронізації, «РПЦ намацувала український грунт». Новообраний Патріарх Кирило заявляв, що перший свій зарубіжний візит він здійснить в Україну. Тоді він саме так сприймав нашу країну — як зарубіжну.

Але в процесі підготовки візиту, вочевидь, мінялись оцінки щодо сприйняття України. Так, на сіті-лайтах до приїзду Патріарха Кирила, якими масово всіяли наші міста, в тому числі й Тернопіль, цитуються слова московського гостя: «Україна сьогодні долає тяжкі випробування. Це наш народ, і я маю бути разом зі своїм народом і у випробуваннях, і в скорботі». Не будемо акцентувати увагу на «випробуваннях» і «скорботі». Для Москви це справді скорбота — прагнення значної частини українців мати свою Помісну церкву, окрему від РПЦ. Але про який «наш народ» говорить Патріарх Кирило? Зважте, не зі своєю паствою, не з вірними своєї церкви прагне бути предстоятель РПЦ, а зі своїм народом, начебто вже всі українці перебувають під її омофором.

До речі, вже перші дні візиту Патріарха Кирила в Україну чітко засвідчують справжню мету його приїзду в нашу країну — показати, хто в домі господар. Чого вартують його заяви, скажімо, про те, що Київ — столиця російського православ’я, що Української помісної церкви хочуть лише українські політики та журналісти, а не український народ.

У понеділок під час зустрічі з Президентом України, Віктор Ющенко зазначив, що найбільше прагнення українського народу — мати свою Помісну православну церкву. І що на те відповів Патріарх Кирило? Що така церква в Україні вже є, вочевидь, маючи на увазі РПЦ. На загальне визнання, російський Патріарх — людина мудра, його називають патріархом-інтелектуалом. І коли він проголошує такі сентенції, то не від незнання чи нерозуміння суті речей. Він просто твердий провідник російської політики щодо України. Тому для нього Росія, Україна та Білорусь — один народ і одна країна, в якій погані й хворі люди звели духовні кордони. І їх, на його переконання, треба зруйнувати.

Їдучи в Україну, Патріарх Кирило не втомлювався повторювати, що його візит суто пастирський, паломницький, а не політичний. Мовляв, він їде помолитися разом зі своєю паствою, а заодно «поразмыслить о нашем общем минувшем и общем будущем». Але «размышлений» поки що не виходить, тільки тверда констатація того, як має бути. Звісно, на московський погляд.

Усі українські церкви толерантно поставились до цього візиту. Так, греко-католики вважають, що Патріарх Кирило приїхав до своєї пастви — і має на це право. А предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій взагалі закликав гостинно зустріти Патріарха Кирила. У заяві УАПЦ зокрема наголошується: «Ми молимось, аби ця проща до святої київської землі стала для нового предстоятеля Руської церкви точкою відліку для вироблення нової — вільної від ідеологічних стереотипів — позиції Московського патріархату стосовно українського церковного питання. Ми сподіваємось, що, перебуваючи в Україні та спілкуючись із нашими співвітчизниками, святійший Патріарх Кирило зможе особисто переконатися в тому, що єдиним реальним шляхом подолання розколу є повноцінний між’юрисдикційний діалог та створення в Україні єдиної Помісної православної церкви». Привітав приїзд предстоятеля РПЦ і Патріарх Філарет та побажав, щоб той побачив: в Україні вже є православна церква Київського патріархату, й постарався налагодити з нею міжцерковний діалог. До речі, будучи екзархом України, нинішній Патріарх Філарет брав участь у висвяті Кирила в єпископи. Так що він певною мірою його хрещеник, проте вперто не помічає свого хрестителя.

Треба сказати, що у вітальній телеграмі з нагоди інтронізації Кирила Патріарх Філарет просив його визнати Українську православну церкву Київського патріархату автокефальною. «Знайдіть у собі сили залишити в минулому постанови архієрейського собору РПЦ у липні 1992 та в лютому 1997-го, що роз’єднують Українську церкву, — звертався Святійший Філарет. — Ви маєте усвідомити, що постання Української православної церки — не моя особиста воля і не воля окремих політиків. Такою є воля більшості віруючих українського народу, підтверджене рішенням Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року і самим буттям нашої Церкви».

Але Московська церква вперто не чує цих звернень, називає мільйони вірних Київського патріархату та УАПЦ розкольниками і всі свої зусилля спрямовує не на братню любов і порозуміння, а на навернення «неканонічних» у лоно «канонічної» церкви та на свою експансію в Україну. Чого вартує тільки проведення в Києві — уперше за всю історію — синоду РПЦ. Вочевидь, вона не тільки увірувала, а й на ділі показує, що Київ — столиця, хай і південна, російського православ’я. А як обставлений візит Патріарха Кирила в Україну! Яку потужну його пропаганду провів і проводить телеканал «Інтер»! Яка наочна агітація на вулицях наших міст! Скільки людей звозиться на відправи, в яких бере участь Патріарх Московський! Які шалені гроші викидаються тільки на те, щоб довести зверхність Російської церкви в Україні!

Хоча Патріарх Кирило усе ж не зовсім впевнений, що в Україні він — вдома. Інакше б його не охороняли так потужно. Зокрема, на Володимирській гірці, де він після приїзду в Київ відправляв першу літургію біля пам’ятника хрестителю Руси — Володимиру, зібралось близько двох тисяч віруючих. А охороняло їх аж шість тисяч міліціонерів. Чого так бояться ці люди, що вважають себе тут єдиними господарями? Водночас робиться все, щоб затерти, знівелювати протести представників деяких політичних сил проти імперської політики РПЦ щодо України.

Як прихильниця єдиної Помісної православної церкви в Україні, розумію: візит Московського Патріарха не тільки не наблизить нас до неї, а ще більше віддалить. Якщо врахувати, що перед приїздом в Україну він мав зустріч із Вселенським Патріархом Варфоломієм І і, вочевидь, вони обговорювали й українське церковне питання, і те, як настійно він ігнорує будь-які заклики до міжцерковного діалогу, вкотре підтверджує: цей Патріарх і ця церква не мають наміру благословляти автокефалію Української православної церкви, а, навпаки, ще більше затягуватимуть нашу церкву і наш народ під своє «єдиноначаліє». Але над всіма нами є Бог. І Його волі не може противитись навіть, здавалось би, всесильна РПЦ. Віриться, Господь почує молитви українців і як дав нам 18 років тому незалежну державу, зішле колись і незалежну Українську православну церкву. Тільки більше віри, українці, щирих молитов, взаємної любові, жертовної праці на розбудову свого — Київського патріархату. А його визнання, переконана, то тільки справа часу.

Ганна ЯСІНСЬКА.

«Вільне життя плюс», №60 (15068) від 29.07.2009 р.

Росія боїться української мови?

Основною перешкодою для вивчення української мови і літератури в РФ є побоювання російської влади, що навчання піде не в тому напрямі. Здійснюється «зачистка» освітньо-гуманітарного простору…

Каменем спотикання в далеко не безхмарних відносинах між офіційною Москвою і Києвом стала ще й освіта. Почалося все з рішення ОБСЄ провести порівняльний моніторинг щодо забезпечення освітніх прав російської меншини в Україні (дослідження проводилося 20–25 квітня 2009 р.) та етнічних українців у РФ (9–14 березня 2009 р.) Не чекаючи результатів моніторингу, які будуть оприлюднені не раніш як восени, в Росії почали бити на сполох.

Представник МЗС РФ Андрій Нестеренко нещодавно заявив від імені відомства, що розраховує на об'єктивну оцінку Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин Кнута Воллєбека «дискримінаційних дій» влади України щодо російської мови та російськомовного населення.

«Подібні заяви сприймаються як намагання штучно створити напругу між двома народами, — одразу відреагували в українському МЗС. — Спекулятивно зловживаючи терміном «російськомовне населення», офіційна Москва дозволяє собі вказувати, яким чином ситуацію із забезпеченням прав російської меншини в Україні має оцінювати Верховний комісар ОБСЄ Воллєбек. Такі дії є неприхованим тиском на представників міжнародних організацій».

В українському зовнішньополітичному відомстві вважають такі висловлювання також очевидною спробою відвернути увагу від украй незадовільного забезпечення прав етнічних українців на території самої Росії, де немає жодної української школи чи жодної української газети, які б підтримувалися державою.

Тож чи не тому Кремль демонструє обурення, що не правий? Результати моніторингу, проведеного Міносвіти України на основі офіційних і неофіційних даних щодо задоволення освітніх прав українців у Росії, м'яко кажучи, невтішні. Ось тільки деякі статистичні факти, оприлюднені заступником міністра освіти Павлом Полянським. В Україні на сьогодні налічується 983 дитсадки з російською мовою виховання, у яких 164 тисячі малюків. У Російській Федерації не виявлено жодного україномовного садочка. В Україні 1199 шкіл з навчанням російською мовою, у Росії стільки, скільки й дитячих садків, тобто нуль. В Україні в 1755 школах вивчають одночасно і українську, і російську мови, у Росії таких шкіл не існує. На сьогодні російською мовою навчається в Україні 779423 учні, у Росії немає білінгвальної школи чи бодай класу. Загалом російську мову в Україні в тій чи іншій формі вивчають 1 мільйон 292 тисячі 518 дітей.

У вищій освіті ситуація така сама. В українських вузах 1–2 рівня акредитації сьогодні російською мовою навчається 59 тисяч 656 осіб, а у вишах 3–4 рівня акредитації — 395 тисяч 186. Українською мовою в Росії не навчається жоден студент.

Щоб дізнатися ситуацію з освітніми правами українців у Москві, ми зателефонували співголові Об'єднання українців Росії Валерію Семененку. Насамперед ми поцікавилися, чи є власне бажання українців навчати своїх дітей рідною мовою.

— Україномовної школи тут немає за визначенням. Хоча бажаючі вчитися в таких школах є. Батьки телефонують до нас і запитують, а де тут українська школа чи де хоч можна вивчати мову? А нам просто нічого їм запропонувати. Ми ж не можемо посадити дітей серед парку й навчати мови, — розповідає Семененко. — Основною перешкодою для вивчення української мови і літератури є побоювання російської влади, що навчання піде не в тому напрямі. Здійснюється колосальний тиск, зачистка освітньо-гуманітарного простору. У нас був Український освітній центр у Москві — то, як ви знаєте, приміщення відібрали. Ми написали Президентові РФ листа. Нам відповіли, що «дуже хочуть» і завжди «підтримують» прагнення українців вивчати рідну мову, хочуть з нами зустрітися. І отак «зустрічаються» з нами з квітня місяця… Зараз ми виходимо на керівництво Північного-Східного адміністративного округу Москви, яке формально нібито відповідає за зв'язки з Україною. Ми побачимо, як префектура до нас поставиться, чи виділять нам школу, чи дадуть приміщення хоча б для бібліотеки та іншого приладдя, яке в нас залишилося з освітнього центру. У нас же велика фонотека, велика бібліотека. Ми боїмося за долю унікальних раритетних видань. Нащадки Івана Козловського подарували нам книжки з власними посвятами від Малишка, Рильського, Довженка. Такі унікальні експонати лежать у непристосованих приміщеннях, на складах…

Цікаво, що в той час, як «братська» Росія не спромоглася відкрити жодної української школи чи дитсадка, україномовні навчальні центри можна знайти в різних куточках світу, причому деякі з них користуються попитом не тільки в наших співвітчизників.

— У Ризі дуже потужна престижна українська гімназія, і в класах чи не половина — латиші, бо там дуже якісна освіта, — розповідає Павло Полянський. — На Кубі юні мулати в вишиванках непогано спілкуються українською.

Там у центрі Тарара функціонує повноцінна українська загальноосвітня школа. У Стамбулі популярністю користується Міжнародний ліцей імені Т.Шевченка. У Празі діє Український колегіум і українська школа при філії Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова. У Парижі є українська школа мистецтв. Українських навчальних закладів — як загальноосвітніх, так і недільних — чимало в Іспанії та Португалії.

До речі, у Гаазьких рекомендаціях про права національних меншин на освіту, прийнятих під егідою ОБСЄ, сказано: «Рідна мова дитини є ідеальним засобом навчання в дошкільний період і в дитячому садку. Держави за можливості мають створювати умови, які дають змогу батькам мати такий вибір… Навчальна програма в початковій школі в ідеалі має викладатися мовою нацменшини. Мова меншини повинна викладатися як навчальний предмет на постійній основі… Значна частина навчальної програм у середній школі має викладатися мовою нацменшини». Але, як бачимо, іноді рекомендації, м'яко кажучи, не виконуються…

А ось в українському Міносвіти з гордістю відзначають, що мовна політика міністерства відповідає не лише нормам української Конституції, а й міжнародним стандартам.

— Як колись писали про радянську побутову техніку: за багатьма параметрами значно перевищує, — жартує Полянський. — Гаазька конвенція закликає забезпечити національним меншинам право виховання в дитсадку і навчання в початковій школі рідною мовою, а Україна надає право на здобуття повної загальної середньої освіти безкоштовно мовою національних меншин.

І представники міжнародної спільноти з цим погоджуються.

— В Україні створено широку мережу навчальних закладів з російською мовою навчання. У вас є кваліфіковані вчителі й відповідні підручники, які видає держава, — констатував Воллєбек під час зустрічі з Іваном Вакарчуком 7 липня, де обговорювалися попередні результати проведеного експертами ОБСЄ дослідження.

— Результати проведеного Верховним комісаром моніторингу щодо задоволення освітніх прав українців на теренах Росії та, відповідно, російської національної меншини в Україні покажуть, чи є симетрія у функціонуванні української мови в Росії та російської мови в Україні, — зауважив міністр.

Хоча не треба бути великим спеціалістом, щоб зрозуміти, що про жодну симетрію йтися не може. І можливі закиди росіян, мовляв, українці в Москві самі не хочуть вчити рідну мову, попахують політикою. Як сказав Вакарчук: «Якщо громада мовчить, це не означає, що громаді дуже комфортно".

УНІАН

Чергова брехня проросійських ЗМІ, що вже давно не дивно.

Проросійські ЗМІ в черговий раз довели чи то свою незтаність адекватно сприймати і висвітлювати об’єктивну реальність або цілеспрямоване роблять викривлення історичних фактів.

Жодних сутичок у зв’язку з приїздом до Києва Патріарха Московського Кирила за участю представників УНА-УНСО не було.

Натомість мирні акції протесту активісти УНА-УНСО провели організовано і без ексцесів, заявив заступник голови цієї організації Микола Карп’юк.

Карп’юк назвав провокаційними і такими, що не відповідають дійсності, повідомлення в Інтернет-виданнях про нібито фізичні сутички між протестувальниками та віруючими.

“Це є наперед заготовлена інформаційна провокація, розрахована на те, щоб показати українців як нецивілізовану націю, неспроможну до мирного міжконфесійного діалогу”, – сказав заступник голови УНА-УНСО.

Водночас він сказав, що поблизу протестувальників були не знайомі йому люди, які не належали до УНА-УНСО і, ймовірно, свідомо провокували у цей час конфліктні ситуації.

Але газета “Сегодня” вчора радісно повідомила, що 50 прихильників громадської організації УНА-УНСО побилися з 30 прихильниками козацьких організацій.

Безпосередньо біля входу на Володимирську гірку представники УНА-УНСО проводили свою санкціоновану акцію протесту. У руках вони тримали такі гасла: “Геть московського попа-колонізатора”, “Єдиний народ – незалежна церква”. Пікетники тримають також прапори з партійною символікою.

Навпроти “унсовців” розташувалися представники проросійського козацтва. Між ними, як пише газета “Сегодня“, виникла бійка, в якій брали участь декілька осіб.

Один з прихильників патріарха в нарядній вишиванці плюнув в одягненого в камуфляж “унсовця” (мабуть для газети “Сегодня” склався чи вже прозомбувався стереотип “людина в камуфляжі – унсовець”). Той розвернувся, плюнув у відповідь і поліз в бійку. Але ініціатор конфлікту виявився набагато міцнішим: він один раз двинув хлопцю кулакам в обличчя так, що той впав на спину і двічі перекинувся з гори, описує газета події. Варто зазначити, що на фото до цього матеріалу, “прихильник патріарха в нарядній вишиванці” – це Микола Міхновський, член КУН, який напередодні особисто відбив ніс і руку пам’ятнику Леніна на Бесарабці.

Правоохоронці розняли ідеологічних супротивників буквально відразу після виникнення конфлікту. Після цього представники спецпідрозділів вишикувались у шеренги перед протестувальниками, аби запобігти повторенню ситуації.


УНА-УНСО

Москва не бажає відпускати Україну з церковного полону (європейська преса)

Прага – Низка європейських газет інформують про початок візиту до України патріарха Російської православної церкви Кирила. Оглядачі відзначають, що у центрі уваги цього візиту два питання – проблема отримання автокефалії Українською православною церквою і політичний вплив Росії на Україну напередодні президентських виборів. Тобто, Патріарх Кирило, як пишуть деякі газети, продовжує намагання Кремля, який прагне посилити свій політичний вплив в Україні.
Польська «Ґазета Виборча» зауважує, що вже у перший день перебування патріарха РПЦ Кирила в Києві, під час його молитви на Володимирській гірці відбулася перша сутичка між противниками Московського патріархату в Україні, УНА-УНСО і прихильниками російської церкви – російськими козаками. Газета інформує, що під час цієї сутички були застосовані вода і каміння. Польський часопис наголошує, що в Україні діє щонайменше три православних церкви, дві з них не є офіційно визнані у православному світі, а третя, чи не найбільша – УПЦ Московського патріархату підпорядкована Москві. «Ґазета Виборча» цитує Кирила, який сказав у Києві, що він за «збереження духовної єдності», тобто – проти незалежності української православної церкви. Газета також інформує, що московський Патріарх мав зустрічі з провідними українськими політиками.

«Москоу Таймз» також акцентує увагу на не бажанні Московського патріарха навіть обговорювати тему української автокефалії. Газета зауважує, що після зустрічі у Києві з Президентом Віктором Ющенком, який знову поставив питання про незалежність українського православ’я, патріарх Кирило нічого не повідомив про свою реакцію на слова українського глави. Московське видання також акцентує увагу на тому, що «шанси для визнання незалежності української православної церкви зменшилися після того, як Кирило напередодні зустрівся в Стамбулі з Вселенським патріархом Варфоломієм і пообіцяв йому московську підтримку для православних у турецькому мусульманському світі». Глава «розкольницької» Української православної церкви Київського патріархату, патріарх Філарет, як цитує його «Москоу Таймз», заявив, що Кирило «несе відповідальність за використання структури МПЦ в Україні, як інструменту політики російської держави». Експерти, слова яких наводить газета, також схильні вважати, що інтереси Кремля й Московського патріархату в Україні ті самі – «намагання посилити там свій вплив – особливо перед президентськими виборами, які наближаються». Газета зауважує, що глава Партії регіонів Віктор Янукович зустрів Кирила у Борисполі, а Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко пізніше зустрілася з Кирилом за зачиненими дверима у Києві.

Російська «Нєзавісімая ґазета» зауважує, що заходи безпеки у перебігу візиту патріарха РПЦ Кирила до України носять масштабний характер. Так, лише у Києві задіяно майже 6 тисяч міліціонерів і вояків внутрішніх військ. Це видання також інформує, що уперше засідання Синоду РПЦ відбулося за межами Росії – на території Києво-Печерської лаври. Газета також наголосила, що за словами Кирила, Президент Віктор Ющенко «має припинити втручатися у церковні справи». Також повідомляється, що в інтерв’ю українським журналістам напередодні візиту Московський патріарх заявив, що «помісна церква в Україні вже існує – це УПЦ Московського патріархату». «Нєзавісімая ґазєта» також відзначила, що Кирило відмовився зустрітися в Україні з невизнаними православними ієрархами.

Радіо Свобода

Фрагменти черепа знайдено на місці, яке вказав під час допиту екс-генерал МВС Олексій Пукач.

У Білоцерківському районі знайшли фрагменти черепа, які можуть належати журналісту Георгію Ґонґадзе.


Про це повідомляють джерела у правоохоронних органах.

За словами джерела, фрагменти черепа знайдено на місці, яке вказав під час допиту екс-генерал МВС Олексій Пукач.

Як зазначив співрозмовник, на місці, де було знайдено залишки черепа людини, прокладено дорогу.

Генпрокуратура підтвердила інформацію про знахідку уточнивши при цьому, що залишки черепа пошкоджено, оскільки свого часу на місці, де їх було знайдено, "працював екскаватор".

Також у Генпрокуратурі з посиланням на попередні висновки експертів повідомили, що "на сьогодні знайдено фрагмент, по якому можна ідентифікувати череп".

Наразі на місці "знахідки" працюють експерти.

Нагадаємо, раніше затриманий за підозрою в причетності до вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе генерал Олексій Пукач обіцяв слідству показати, де знаходиться голова журналіста.

За даними ЗМІ, наразі Пукач дає слідству "об'єктивні", докладні і точні свідчення, але ніяких імен, причетних до вбивства Георгія Ґонґадзе, ще не називав.

Нагадаємо, 16 вересня 2000 року опозиційний журналіст Георгій Ґонґадзе був викрадений дорогою додому. Наступного дня за фактом його зникнення було порушено кримінальну справу, розслідування якої президент Леонід Кучма узяв під особистий контроль.

У листопаді 2000 року під Києвом був знайдений обезголовлений труп, який, на думку експертів, належить Ґонґадзе.

Головним виконавцем вбивства журналіста вважається генерал лейтенант МВС олексій Пукач. За даними слідства, він організував стеження за журналістом і керував групою офіцерів міліції (Валерієм Костенком, Миколою Протасовим і Олександром Поповичем), які викрали Ґонґадзе, вивезли його в поле поблизу села Сухоліси Білоцерківського району Київської області.

За версією слідства, Пукач власноруч душив журналіста і примусив співучасників мовчати про злочин, а потім, ймовірно, перепоховав тіло в лісовому масиві Улашевського лісництва Таращанського району.

15 березня 2008 року трьох безпосередніх виконавців вбивства, колишніх працівників департаменту зовнішнього спостереження і кримінальної розвідки МВС України - полковники Валерій Костенко і Микола Протасов, майор Олександр Попович - були визнані винними у здійсненні вбивства журналіста та засуджені до 12 та 13 років позбавлення волі.

Генерал Олексій Пукач після 6 років перебування у розшуку був затриманий працівниками СБУ і ГПУ ввечері 21 липня у Житомирській області.

Замовники вбивства журналіста досі не встановлені.

ТСН

Сотня прихильників УНА-УНСО пікетує офіційний прийом Патріарха Кирила

Близько 100 прихильників громадської організації УНА-УНСО протестують біля готелю «Київ», де Патріарх Московський і всієї Русі Кирило дає офіційний прийом, проти його приїзду до України.


Прихильники УНА-УНСО тримають в руках прапори своєї організації, прапори України, плакати: «Геть московського попа-колонізатора», «Україні - помісну православну церкву».

Окрім цього учасники акції скандують: «Україні - українську церкву», «Наш патріарх - Філарет», «Валіза, вокзал, Москва».

На прийом до Кирила прибувають депутати Верховної Ради, представники духівництва, іноземних дипломатичних місій.

Прихильники УНА-УНСО стоять в оточенні міліції, а недалеко від них розташувалися близько 10 віруючих, які тримають плакати на підтримку Кирила.

Нагадаємо, у вівторок близько 100 прихильників Української народної партії і Конгресу українських націоналістів протестували біля Києво-Печерської лаври проти візиту Патріарха Московського і всієї Русі Кирила до України.

27 липня 50 прихильників громадської організації УНА-УНСО побилися з 30 прихильниками козацьких організацій біля Володимирської гірки в Києві перед прибуттям Кирила.

Кирило прибув до України з пасторським візитом, який продовжиться до 5 серпня.

proua

Провокационными называет заместитель председателя УНА - УНСО сообщения о стычках в связи с приездом Патриарха Кирилла

КИЕВ, 27 июля. (Олег Олийнык - УКРИНФОРМ). Никаких стычек в связи с приездом в Киев Патриарха Московского и всея Руси Кирилла при участии представителей УНА-УНСО не было. Вместо этого мирные акции протеста активисты УНА-УНСО провели организовано и без эксцессов, заявил заместитель председателя этой организации Николай Карпюк в беседе с корреспондентом УКРИНФОРМа.

Н. Карпюк назвал провокационными и несоответствующими действительности сообщения в Интернет-изданиях о якобы физических стычках между протестующими и верующими.

"Это заранее подготовленная информационная провокация, рассчитанная на то, чтобы показать украинцев как нецивилизованную нацию, неспособную к мирному межконфессионному диалогу", - сказал заместитель председателя УНА-УНСО.

В то же время он сказал, что рядом с протестующими были незнакомые ему люди, которые не принадлежали к УНА-УНСО и, по всей вероятности, сознательно провоцировали конфликтные ситуации.

www.ukrinform.ua

Шухевич дозволив себе вішати, палити і стріляти. Тільки, щоб Росія не визволяла більше Львів

Політв’язні радянського режиму, голова Асоціації політв"язнів Петро Франко та Герой України Юрій Шухевич звернулись до депутата Держдуми Російської Федерації Сергія Сметанюка з проханням не втручатись у справи України.


"Ви любите говорити про визволення, так от, паліть, вішайте, стріляйте нас, але не визволяйте!" - заявив зокрема під час круглого столу у Львові на тему "65-та річниця визволення м.Львова від нацистських загарбників" Герой України Юрій Шухевич, повідомив сайт zaxid.net/

"Ви кажете про "мир-дружбу", але цього не можна побудувати на фальші та брехні. Росія має сказати правду, але не нам, бо ми її знаємо, і не казахам чи німцям, а самій собі. Приїхав в Україну Патріарх Кирил і закликає нас до молитви. Це вам треба вдарити себе у гурди і у всьому зізнатися", - наголосив Юрій Шухевич.

За словами Шухевича, Гітлер також убивав євреїв, циган, але не так масштабно і жорстоко, як Росія "своїх громадян голодом, розстрілами, депортаціями".

"У Юрія Шухевича дійсно чітка позиція громадянина своєї країни. Після цього круглого столу я перед ним схиляю голову", - зазначила депутат Сімферопольської міської ради Тетяна Іванченко, яка також брала участь у круглому столі.

Львівська газета

Члены УНА-УНСО облили водой верующих во время крестного хода в Киеве

В Киеве православные христиане московского патриархата проводят Крестный ход от Владимирской горки к Киево-Печерской Лавре. Во хода произошла небольшая потасовка между верующими и сторонниками УНА-УНСО.

В шествии принимает участие около тысячи верующих, которые ранее присутствовали на молебне, который проводил патриарх Московский и всея Руси Кирилл. В руках они держат иконы и кресты, а также другие символы веры.

Во время прохождения по улице Костельной участников шествия встретила акция протеста, организованная УНА-УНСО. Представители этой организации начали выкрикивать лозунги: Чемодан, вокзал, Москва; Кирилла на Курилы.

Один из участников акции протеста облил водой, людей, принимающих участие в крестном ходе. В ответ один из участников крестного хода в сторону представителей УНА-УНСО бросил камень.

Дальнейшему столкновению помешали представители спецподразделений правоохранительных органов, которые, выстроившись в шеренгу, разделили противоборствующие стороны.

Больше потасовок пока не зафиксировано, однако стороны продолжают обмениваться словесными перепалками. Так, представители православия, в ответ на лозунги УНА-УНСО, выкрикивают Рядом с нами Бог, Наш патриарх - Кирилл.



Как сообщалось, около 50 сторонников общественной организации УНА-УНСО подрались с 30 сторонниками казацких организаций возле Владимирской горки в Киеве, перед прибытием патриарха.

Свой митинг протеста против визита в Украину патриарха Кирилла организовало и ВО Свобода. Кроме того, утром сторонники создания на Украине единой поместной Церкви организовали пикет перед киевским аэропортом Борисполь.

Напомним, патриарх Кирилл прибыл в Украину 27 июля с пасторским визитом, который продлится до 5 августа. Cамолет с делегацией Русской православной церкви на борту приземлился в киевском аэропорту Борисполь около 9:00. Визит патриарха Кирилла начался с молебна на Владимирской горке в Киеве.

http://korrespondent.net/kyiv/915192

Україна передала "голодуючій Ефіопії" 1000 тонн пшениці

Україна вперше стала благодійним донором Всесвітньої продовольчої програми (ВПП) Організації Об`єднаних Націй. 1000 тонн пшениці загальною вартістю 580 тис. доларів, призначених для забезпечення харчуванням близько 5 мільйонів голодуючих в Ефіопії, було передано ВПП делегацією Міністерства з питань надзвичайних ситуацій України, повідомляє Центр новин ООН.

Голодуючі дітки Африки



Виступаючи на церемонії, представник ВПП в Ефіопії підкреслив, що гуманітарна допомога України є дуже своєчасною в умовах, коли над населенням цієї країни нависла загроза голоду, пов`язана із засухою, високою ціною на продовольство й фінансово-економічною кризою, а ВПП відчуває серйозний брак ресурсів і коштів.

До цього часу ВПП купувала в України значну кількість зерна. Так, приміром, у 2008 році було куплено 140 тис. тонн. Крім цього, ВПП користувалася платними послугами повітряних вантажоперевезень, що надаються Україною в усьому світі.


Від НО :

За останні 20 років населення України скоротилося щонайменше на 6 млн. осіб.

За той же термін завдяки гуманітарній допомозі населення Ефіопії збільшилося більше ніж удвічі.

До 2050 року населення Ефіопії складе 177 мільйонів людей – еквівалент нинішніх Франції, Німеччини, Бельгії, Нідерландів і Люксембурга разом узятих.

Алексей Широпаев - Измена "родине"

На фото: Андрей Власов



Как уже было сказано, идея России — это ментальная ловушка, которая делает русских пленниками Империи. Причем пленниками активными, обороняющими и совершенствующими свой плен, строящих апологетические идеологемы плена, создающих культуру плена, провозглашающих себя патриотами плена.

Показательно, что идея России мирила, казалось бы, непримиримые лагеря. За что бились белые? Известно, за Россию. Как только выяснилось, что красные, пусть поначалу и не ведая того, бьются за то же самое — за Россию, за Империю — очень многие белые прекратили борьбу. И более того, пошли на сотрудничество с большевиками: в качестве военспецов, идеологов и даже тайных агентов ГПУ. Безотказная вербовочная формула Лубянки: "Вы нужны России. Подчеркиваю, не нам, а России. Режимы приходят и уходят, а Россия остается". И, в общем-то, Лубянка права: сменяется листва, а "заколдованный, дикий" лес Империи пребывает вовеки.

Наверное, не случайно, что самой непримиримой частью антисоветского спектра остались антиимперцы, враги России — национал-сепаратисты, прежде всего балтийские и украинские, которых совдеп и не пытался перевербовать. Уж на что Борис Савинков психологически и идейно был близок к национал-демократии, так ведь и он навернулся на идее России! Увидев, что большевизм стал Россией, Савинков признал большевизм.

Про Колчака и Юденича, отказавшихся признать независимость финнов и эстонцев в обмен на их удар по Петрограду, я и не говорю. Родиной, мол, не торгуем. Целостность Великой России оказалась весомее будущего ГУЛАГа.

Но издавна были и те, кто стремился разорвать этот заколдованный круг. Преодолеть морок. Изменить "родине".

Следует признать очевидное. Начиная с возвышения Москвы национальные интересы русских лежали в плоскости государственной измены. И даже ранее — с Батыя. Уже тогда лучшие русские люди, поневоле будучи вассалами сарайских "царей", изменяли Монгольской империи — этой Прото-России. Они искали политической поддержки и военной помощи в борьбе против татар на Западе, в Европе — в родном культурно-расовом мире. Из них стоит назвать, прежде всего, князя Андрея Ярославича, окончившего свои дни эмигрантом в Швеции. Эта фигура пребывает в мрачной тени своего знаменитого брата-евразийца — Александра Невского, который в лице Батыя обрел себе нового отца, став ханским приемным сыном. Александр вошел в российскую историю как патриот № 1, а его брат Андрей — как изменник, предтеча двух будущих Андреев — Курбского и Власова. Измена князя Андрея состоит в его нежелании изменить своей европейской Руси и войти в "монгольский суперэтнос", подобно брату-предателю.

Официозная историография — царская и советская, невзирая на "классовые" противоречия, единодушно обвиняют в измене и Новгородскую республику — за то, что она не пожелала положить русскую свободу, русскую идентичность к ногам татарской Москвы. За то, что Новгород искал помощи у соседей-родственников — у Литвы и немцев, знавших его в качестве одного из великих городов ганзейской Европы. Чему же изменял Новгород? Будущему крепостничеству? Военным поселениям, позднее устроенным Аракчеевым на новгородской земле? Своему грядущему превращению в провинциальный совковый город? Каким мог бы быть Новгород, если бы не угодил в Россию? Смотрите на Стокгольм, Осло, Копенгаген, Гамбург…

В изменники записано и славное русское боярство, доказавшее свою доблесть на Куликовом поле. Бояре, будучи носителями русского европейского самосознания, противились утверждению царизма ханского типа. В чем же состоит их измена? В том, что они не желали изменять своей русскости, своему европеизму и подлаживаться под нравы и обычаи крещеной татарской знати, составившей костяк опричнины? Или в том, что не изменили своим родственным связям с Западом? А может быть, их измена — в стремлении изменить русскую судьбу, снова сделать ее общеевропейской?

В "Словаре" В.И.Даля читаем:

"ИЗМЕНЯТЬ, изменять что, заменять, переменять, давать одну вещь вместо другой; переиначивать, переделывать, давать другой вид". Второе значение этого слова — изменять кому: "переиначивать, нарушать верность, откидываться от кого, покидать, переходить к противнику".

Александр Невский, "перешедший к противнику", и есть изменник во втором, расхожем значении этого слова. Он изменник Руси и патриот России, основанной Батыем. А его брат Андрей Ярославич, новгородцы, Курбский, Власов и весь трагический дискурс Русской Измены — это изменники в смысле "заменить, переменить, переиначить, переделать". Они изменники потому, что стремились изменить, выправить русскую историческую судьбу, однажды исковерканную нашествием Азии. Они хотели не "изменить родине", а заменить родину: рабскую, азиатскую Россию на вольную, европейскую Русь.

Великая Идея Измены — всенародна. Изменить судьбу — личную и народную — стремились бояре, казаки, монахи, первопечатники, холопы… В 1564 году князь Курбский уходит в Литву, став Солженицыным того времени. В том же году Иван Федоров выпускает первую русскую печатную книгу — "Апостол". В Москве. А спустя десять лет, в 1574-м, он печатает первую славянскую "Азбуку" и "Апостол", но где? В "западэнско-бандеровском" Львове! А в 1580-1581 гг., опять же на "западэнщине", в Остроге, он выпускает первую полную славянскую Библию ("Острожская библия"). Очевидно, на Западе Федорову работалось лучше, чем в Москве, где его обвинили в ереси.

В 1601 году маршрутом Курбского ушел еще один лихой человек: дьякон Чудова монастыря Григорий Отрепьев, боярский сын. В 1604 году он вернулся в Московию во главе русско-польского отряда под именем царевича Дмитрия. Ненависть народа к московской власти в лице татарина-опричника Годунова была настолько велика, что ничтожными силами Лжедмитрий I вскоре дошел до столицы и стал весьма популярным царем. Это был первый западник на московском троне, человек умный, отважный, великодушный и щедрый, настоящий герой Русской Измены. Он собирался снять "железный занавес" и позволить думным людям ездить на учебу в Европу, облегчил положение холопов и беглых крестьян, вообще был демократичен, свободен от церковного обскурантизма и, судя по всему, вынашивал планы больших реформ. Это был, условно говоря, Петр до Петра; но если европеизм последнего так и не вырвался за пределы российской исторической парадигмы, то Лжедмитрий хотел ИЗМЕНИТЬ саму эту парадигму.



В 1606 году в Россию из Польши перешел Иван Болотников — беглый холоп, побывавший в рабстве на турецких галерах. Освобожденный австрийцами, Болотников повидал Венецию, был в Польше, где заручился соответствующей поддержкой, а затем появился в Путивле, где возглавил народно-демократическое восстание, которое, по сути, стало войной русских регионов против ненавистного московского "центра". Восстание поддержали около 70 городов Южной и Юго-западной России, Нижнее и Среднее Поволжье. Болотников — единственный из народных вождей, сумевший дойти до Москвы и осаждавший ее с октября по декабрь 1606 года.

Хотели изменить судьбу, "тряхнув Москвою", казаки Степан Разин, Кондратий Булавин, Емельян Пугачев. Не уничтожить это антинародное государство, так хотя бы убежать от него — не в Польшу, так хоть в Турцию, как казаки булавинского атамана Некрасова. Туда же, в случае неудачи, собирался увести своих казаков и Пугачев — даже Туретчина была им милее, чем Россия.

А в 1812 году крепостным русским мужиками милее, чем "родина", был "антихрист" Бонапарт. Простые крестьяне поначалу и не думали поднимать на французов пресловутую "дубину народной войны", поскольку надеялись, что Наполеон отменит ненавистное крепостное право, даст мужику волю. На своего "царя-батюшку", видать, надежды совсем не было.

В 3-м томе "Войны и мира" Л. Толстой описывает, как богучаровские мужики отказываются ехать вслед за барыней "в эвакуацию": "Вишь, научила ловко, за ней в крепость (т.е. снова в крепостную зависимость) иди!". И это несмотря на то, что отказ ехать считался чуть ли не изменой царю. Разные интересы у мужиков и бар, разное видение "родины". Ситуация поразительно напоминает 1941 год, когда нежелание эвакуироваться рассматривалось властями как ожидание немцев — а их действительно ждали: в Балтии и в Белоруссии, в Украине и в "центральном" регионе России. На Брянщине, где вскоре возникла знаменитая "Локотьская республика", по донесениям НКВД "эвакуируемые семьи партийного и советского актива провожались под свист и недвусмысленные угрозы распоясавшейся антисоветчины, а часть сотрудников учреждений упорно избегала под различными предлогами эвакуации". Получается, что Россия царская была чужда русским крепостным так же, как и Россия советская — их колхозным потомкам. Такова правда, а не патриотические мифы с их сусальным Сусаниным.

Лето 1941-го с его повальной сдачей советских солдат в плен — это нечто исключительное лишь для тех, кто не очень знаком с историей, а точнее с характером отношений русских с Российским государством. Андрей Власов с его РОА — прямое следствие этих отношений. "Власовство" — это реакция не только на советский строй; корни "власовства" неизмеримо глубже.

Соответственно, и смысл почитания "великой победы" гораздо глубже, чем это кажется на первый взгляд. Культ "великой победы" повязывает русских не только с Совком, но и со всей имперской историей. Он произрастает из этой истории и утверждает ее безальтернативность. Основной смысл этого культа состоит в исключении из русского сознания даже помысла о том, что Вторая мировая война предоставляла русским шанс на другую историю: национальную и демократическую. За пражским манифестом КОНР (1944) стоят тени Андрея Ярославича, Андрея Курбского и Марфы Борецкой, так же, как за сталинскими приказами — тени Батыя, Александра Невского и Ивана Грозного.

Диагноз однозначен: культ "великой победы" надлежит удалить из русской личности, как аппендицит. В противном случае неизбежен перитонит и летальный исход.

Традиция Измены должна быть реабилитирована и легализована в русском сознании. Патриотические химеры рухнут, как потемкинские деревни, стоит лишь увидеть, что тот же Иван Сусанин — это в действительности заплутавший в исторических дебрях русский мужик, так и не разобравшийся, где свои, а где — враги; что Минин — это крещеный татарин, который, идя на европейцев-поляков, отстаивал Россию как наследницу Орды; что герои-панфиловцы — это чистой воды миф, сочиненный в прокуренных редакциях прифронтовой Москвы; что Зоя Космодемьянская — это красная фанатичка, поджигавшая зимой крестьянские избы, дабы немцы не могли использовать их для постоя. Люстрация русского духа, люстрация самой русскости — вот что стоит на повестке дня. Необходима, если так можно выразиться, "десоветизация" русской личности на глубину в несколько столетий. Новая русская личность — это и есть главная цель национал-демократии.

Алексей Широпаев

Вчитель продовжить працювати у школі

Вчитель Микола Якимчук, що вийшов на пенсію, засуджений за ст. 161 КК України за розпалювання міжнаціональної ворожнечі на два роки ув'язнення, але потім амністований як ліквідатор Чорнобильської аварії, продовжує викладати в тій же школі, повідомили у прес-службі Єврейського форуму України.

У квітні 2008 року суд Олександрівського району Кіровоградської області розглянув справу Якимчука. Під час судового засідання, діти і батьки школярів розповідали, що на уроках в школі Якимчук на питання учня школи, хто такі євреї, часто заявляв, що євреї - погані і нахабні люди. За словами вчителя, "вони сидять і в наший школі і займають чужі місця. Їх потрібно знищувати і ним не місце серед людей".

Єврейський форум України надіслав лист в Міністерство освіти і науки України з вимогою заборонити викладачеві-антисемітові працювати в школі, згідно з рішенням суду і Положенню про середню школу України.

Джерело - Реактор

Белоруссия официально признала Абхазию и Южную Осетию частями Грузии

Белорусский МИД предостерег граждан республики от въезда в Абхазию и Южную Осетию со стороны России и посоветовал им ориентироваться исключительно на грузинское законодательство, напомнив об уголовной ответственности. По факту это означает косвенное признание территориальной целостности Грузии, передает «Телеграф».

По словам начальника главного консульского управления МИДа Александра Лукашевича, слова которого приводит белорусы должны въезжать в Абхазию и Южную Осетию только со стороны Зугдидского и Горийского муниципалитетов Грузии.

При этом Лукашевич отдельно подчеркнул, что проникновение на территорию Абхазии и Южной Осетии со стороны других стран, в том числе и России, «запрещено уголовным законодательством Грузии и уголовно наказуемо».

То, что Минск может выступить с подобными рекомендациями, в Абхазии не исключали и ранее. Как заявлял президент самопровозглашенной республики Сергей Багапш, «на Белоруссию оказывается серьезнейшее давление со стороны ЕС». «Цинизм на уровне... трудно даже объяснить, на каком. Когда говорят: если ты признаешь Абхазию и Южную Осетию, то обороты у нас с тобой 40 млрд евро, и у тебя будут проблемы», – возмущался он.

RUpor

Піар на кістках. Справа Гонгадзе, як спосіб консервації влади політиканів

Гра на президентський рейтинг чи просто збіг обставин? Чому місце переховування Олексія Пукача, якого шукали протягом шести років, стало відоме лише тепер?

Деякі політики та оглядачі погоджуються: вбивство Гонгадзе вкторе стане елементом передвиборної компанії. При цьому не виключено, що це далеко не остання гучна справа, яка використовуватиметься під час нинішніх президентських перегонів.

Однією із передвиборних обіцянок Віктора Ющенка у 2004 році було розкриття найрезонансніших вбивств «епохи Кучми», серед яких і вбивство журналіста Георгія Гонгадзе. Схоже на те, що ця обіцянка може бути реалізована тепер, 5 років по тому, коли фактично розпочалася уже наступна президентська кампанія.

«Справа честі і для мене, перш за все, розслідування вбивства Гії Гонгадзе. Бо це змагання між двома силами – добра і зла. Сьогодні Україна стає свідком найпринциповішої кримінальної справи», – заявив Віктор Ющенко у середу. А в четвер Президент звернувся до Генерального прокурора Олександра Медведька із проханням щоденно інформувати його про перебіг досудового слідства у справі про вбивство журналіста Гонгадзе.

При цьому Президент не оминув можливості згадати і про справу Віктора Лозінського. За словами його прес-секретаря Ірина Ванникової, Віктор Ющенко вимагає від правоохоронців ефективніше розслідувати загибель селянина Валерія Олійника.

Тоді як Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, якій справа Лозінського не грає на користь, а справа Гонгадзе додає бонусів її конкуренту Віктору Ющенку, демонструє зацікавленість, щоб Олексій Пукач почав говорити.

«На цей раз будуть притягнуті до відповідальності якраз замовники цього вбивства, які зараз продовжують розкішно собі жити», – зазначила голова уряду.

Збіг обставин?

Протягом шести років лунали різні версії, де може переховуватися Олексій Пукач. За однією інформацією, він ховався від слідства в Ізраїлі, інші ж висловлювати гіпотезу, що його немає у живих. Проте, як з’ясувалося, розшукуваний генерал весь цей час був в Україні, під носом у тих, хто його шукав. Але, за словами колишнього речника голови СБУ, а нині редактора інтернет-видання ОРД Станіслава Речинського, те, що Пукача вдалося знайти саме на початку президентської кампанії, збіг обставин.

«Пукача шукали дуже старими методами контррозвідувального пошуку. Це були перевірки його родичів, зв’язків, мобільного трафіку. Тобто, традиційні пошукові методи. І те, що його вдалося знайти саме до початку президентської кампанії, у це важко повірити, але це насправді збіг обставин», – сказав Радіо Свобода Станіслав Речинський.



Далі буде

Однак, деякі експерти вважають, що затримання Пукача і чергова активізація розслідування вбивства Гонгадзе – це далеко не остання гучна справа перед президентськими виборами 2010 року. Чим ближче до дати виборів, тим кількість таких справ збільшуватиметься, вважає політолог Кость Бондаренко.

«Ближче до виборів це будуть спроби використовувати різноманітні гучні справи у політичних цілях, – зазначає політолог, – цілях росту чи, навпаки, приниження рейтингів. Будуть найрізноманітніші справи, починаючи від справи Чорновола, отруєння Ющенка, до викриття різноманітних махінацій, пов’язаних із діяльністю тих чи інших політиків, викриття зв’язків політиків із сумнівними особами чи середовищами, закордонних зв’язків політиків. Тобто, традиційний арсенал передвиборної кампанії. Це буде війна всіх проти всіх».

Вдова Георгія Гонгадзе Мирослава в інтерв’ю Радіо Свобода висловила думку, що справа Гонгдзе вплинула, впливає і впливатиме на результати президентських виборів, оскільки у цій справі замішано багато політичних сил.

«І оскільки ці політичні сили борються між собою, це завжди було засобом для того, щоб відкрити і оприлюднити нову інформацію у цій справі. Тому цей політичний зв’язок спостерігається дуже конкретно», – заявила Мирослава Гонгадзе.

Від “Аратти” : цинічна гра на трагедії, яка споткала нашого колегу та його родину, триває майже дев'ять років. Демагогія політиканів, які рясно проливали крокодилячі сльози та волали із високих трибун - це лише цинічний спосіб отримати перепустку до "обойми" чи стати у лави так званої, а точніше - самозваної еліти.

На цьому тлі чітко проявилася й випливла на всенародні оглядини безпорадність і гнилість створеної Вишинським та Берією псевдоправоохоронної системи. Адже беззаперечним і очевидним є факт: жодного резонансного злочину так і не розкрито. Натомість суспільству підсовували й намагаються далі підсовувати призначених вередюків, яких видають за злочинців.

Ми також абсолютно впевнені, що Пукача ніхто насправді не шукав, як і не шукали справжніх убивць Гонгадзе. Так само, як і ніхто не шукав вбивць В'ячеслава Чоновола, Вадима Гетьмана, Анатолія Єрмака, Олександра Ємця, Ігоря Александрова, Юрія Кравченка, Гергія Кірпи та багатьох інших. Ми припускаємо, що не шукали не тому, що не мали змоги, а тому, що це б порушило закон кругової поруки, яким зведено мур так званої української влади. Влади, яка успадкувала від більшовизму кримінальні традиції та антинародну сутність.

Ніні перед нами розігрується лише черговий дешевий фарс - бо на порозі чергові президентські вибори і декому конче потрібно захопити крісло пахана, а хтось конче не бажає із нього злазити. Хоча і той, хто в ньому сидить, і той, хто бажає посісти, традиційно вважають нас, громадян України, дебільним бидлом, якому достатньо втюхати чергову порцію локшини аби й надалі паразитувати за рахунок суспільства.

І ми впевнені, що насправді перекрити ці потоки брехні можна тільки у один спосіб - прибрати від влади шахраїв-самозванців аби суспільство очолила справжня, а не самозвана еліта.

К кому едет Патриарх Кирилл?

27 июля в 08.30 по местному времени глава РПЦ прибудет в аэропорт «Борисполь». Его официальный визит продлится до 5 августа включительно. О планах и задачах пребывания одного из первых лиц России на территории нашего государства RUpor`у рассказал специалист по украино-российским отношениям, киевский политолог и политический психолог Владимир Цыбулько

Следующие две недели пройдут в Украине под знаком Русской Православной Церкви и Патриарха Московского и Всея Руси Кирилла. К кому на самом деле едет Патриарх Кирилл? Почему визит запланировано именно сейчас? Чем или кем определен маршрут передвижения Кирилла по Украине? Удастся ли ему выполнить всю намеченную программу?

Судя по комплексу мероприятий и текста программы, можно сказать о том, что этот визит в год выборов украинского президента является скорее всего политтехнологическим. Визит призван произвести ревизию избирательных ресурсов РПЦ на территории нашей страны, а также спроектировать разные модели влияния Русского Православия на избирателя. По-сути, это исключительно политтехнологические задания.

Предварительно ряд право-радикальных и право-центристских политических сил заявили о своем намерении воспрепятствовать передвижению Кирилла. Что здесь имеется ввиду?

Воспрепятствовать воли Патриарха – это еще и воспрепятствовать волеизъявлению определенной части украинского общества. Поэтому, я считаю данные заявления слишком эмоциональными.

Пытаясь объективно оценить смысл визита Патриарха, необходимо учитывать несколько факторов.

Во – первых, в последнее время в Российской Федерации усилилось неестественное сращивание Церкви и государства. Россия постепенно превращается в такой себе православный Иран.

Расшифруйте, будьте добры.

Обратите внимание хотя бы на факт постоянного сотрудничества Патриархии с Государственной Думой по процедуре утверждения текущих законопроектов. Церковь, в таком случае, не просто становится не отделенной от государства, а Церковь в России становится элементом государственной машины. Элементом пропагандистским. Если моделировать реинкарнацию советской действительности, то Церковь в современной Российской Федерации может смело претендовать на отдел пропаганды ЦК КПСС. И в этом смысле, визит Кирилла переполнен разного рода внутренними противоречиями.

О каких противоречиях идет речь?

Повальное оправославливание населения РФ сложно соединить с миссией возрождения Империи. И создание моды на Сталина, моды на НКВД, и ущемление свободы слова – все это не вписывается в образ новой православной России. Ее руководство хотело бы совокупить несовокупляемое – христианские гуманистические ценности и государство атеистического просоветского типа.

В согласии с Уставом РПЦ, возглавить ее может только русский, то есть гражданин Российской Федерации. Соответственно, гражданин России, тем более на такой высокой должности, является патриотом своей страны, патриотом России. Но является ли современный российский патриотизм - одновременно патриотизмом Украины? Это принципиальная вещь. Быть пастором для Единой Церкви – значит находится НАД интересами одного отдельного взятого государства, быть выше этих интересов. Выше российских государственных интересов. Однако, Патриарх Кирилл не из тех, кто интересы России поставит ниже интересов своих верующих. Ему не разрешат этого сделать российские власти.

Поэтому, учитывая определенную неосталинизацию политического процесса внутри России и происходящий там существенный перекос в диалоге между Церковью и государством, можно говорить о том, что этот визит является ничем иным как экспортом неосталинизма в Украину. Кирилл стремится быть Патриархом как украинцев, так и россиян, однако Российское Государство перешло в режим жестких тоталитарных условий. Украина же как была, так и остается демократической. Не будет ли в таком случае его духовное служение здесь в Украине признаком навязывания политической моды на сталинизм и восточную деспотию? Мне кажется, украинская паства Кирилла имеет совершенно иные запросы.

На эти противоречия накладываются и чисто украинские перипетии. Их суть заключается в том, что в государстве Украина национальная самоидентификация приобретает черты универсальности. В отличии от России, у нас национальная самоидентификация не зависит от религиозного окраса. Украинцами быть не просто модно, украинцами становятся в согласии с внутренним этическим выбором, не из-под палки. Ради единства Церкви верующим нужно жертвовать украинской идентичностью – дабы быть «православными», а не просто «украинскими православными». Выходит, что Архипастырь, как должны воспринимать Кирилла прихожане Украинской Православной Церкви, может поставить под сомнение украинскую идентичность. И вопрос здесь в том – каким образом, и в какой мере Русская Церковь способна поддержать украинскую идентичность.

Позитивным сигналом для украинского общества и свидетельством его лояльности по отношению к Украинскому государству был бы призыв к иерархам УПЦ Московского Патриархата украинизироваться. Если же он этого не делает, то тогда, я считаю, его визит может стать импульсом для совершенно иных процессов. У нас как минимум 55% граждан Украины идентифицируют себя в качестве прихожан Киевского Патриархата, в то время как, например, имея большинство приходов на территории нашей страны, Московский Патриархат не имеет такой же сильной внутренней самоидентификации у своих людей. Предваряющее визит Патриарха его заявление о том, что автокефалии Украинской Церкви желает всего лишь «небольшая прослойка журналистов и политиков», по-сути является ничем иным как чрезмерно эмоциональным всплеском политических пристрастий гражданина России по фамилии Гундяев, а не добрым словом Архипастыря. Это заявление свидетельствует о том, что Московский Патриархат проигрывает Украину и поэтому посредством визита руководителя Церкви пытается сохранить свою немногочисленную паству, которая теперь скорее будет не паствой Церкви украинской, а Церкви русской. Не Московского Патриархата, а, собственно, РПЦ. И, судя по всему, зерна такой тенденции обязательно будут сеяться в умы и сердца украинских граждан.

Именно поэтому сюда и едет Кирилл.

Как этот визит воспримут в Константинополе?

Что касается оси Константинополь-Москва, то известно следующее: представительство Вселенского Патриарха в Украине непременно будет открыто. Поэтому Кириллу нужно не просто произвести ревизию УПЦ-МП, а сделать все от него возможное для ожидающегося в скором будущем построения РПЦ на территории нашей страны.

Начавшаяся украинизация Московского Патриархата кем-либо из вне, даже самим Кириллом, преодолена не будет. Ее можно прекратить только с помощью политического фактора и грубого вмешательства государства, но иного, не украинского. Украинское государство пытается всячески дистанцироваться от формирования церковных и конфессиональных настроений.

Поэтому для того чтобы оценить общественно-политические последствия визита владыки нужно учесть целый комплекс вопросов.

Первый - будет ли со стороны Кирилла предпринята попытка дать положительный сигнал украинскому этническому элементу?

Второй – автокефалия. Ничего положительного о будущей автокефалии мы не услышим.

Если этот прогноз окажется верным, то тогда нельзя исключать того, что этот визит продиктован не потребностью в церковной самоорганизации, а текущими политическими потребностями Российского государства в год президентских выборов на территории соседнего государства.

Если визит Патриарха Кирилла фактически подтвердит, что он является ни кем иным, как российским государственным пропагандистом, то тогда стоит ожидать нового витка расколов внутри Московского Патриархата. Украинскому этническому элементу внутри УПЦ-МП срочно понадобится больше этнической идентификации, иначе паства будет отходить, отходить и отходить.

Кто из украинского топ-политикума придет на встречу с Патриархом? Кто будет его встречать? Это будет только Виктор Янукович или еще кто-то?

Учитывая корректность украинских властей, я думаю, что весь украинский истеблишмент так или иначе поприветствует визит Архипастыря. Но если приветствие от президента будет воспринято как приветствие от президента, равноудаленного от церквей, то приветствия от потенциальных кандидатов в президенты будут восприняты исключительно как политические, а не религиозные жесты. На сегодняшний день Патриарха Московского станут встречать кандидаты в президенты, а не просто лидер оппозиции, глава правительства. Их кандидатский статус делает их достаточно манипулируемыми и корыстными. Поэтому большой радости от общения с кандидатами в президенты, а не с обычными украинскими политиками или госслужащими, для самого Кирилла не будет. Он будет банально вытягивать из них нужные ему обещания, на которые так плодовиты сейчас кандидаты на пост №1 в государстве. Это его технологическая миссия и к ней нужно относится с пониманием, поскольку каждому кандидату очень нужен первоклассный церковный избирательный сервис.

Володимир Цибулько

Справа Гонгадзе. ГПУ безрезультатно шукає голову вбитого журналіста

Слідчі Генеральної прокуратури України поки що не знайшли голову вбитого журналіста Георгія Гонгадзе на вказаному колишнім генералом МВС Олексієм Пукачем місці.

Про це генеральний прокурор України Олександр Медведько заявив учора на прес-конференції у Києві.

Медведько підтвердив, що Пукач повідомив слідчим Генпрокуратури, що знає місце, де знаходиться голова Гонгадзе і вказав це місце.

«Ми шляхом відтворення подій вживаємо усіх заходів, щоб знайти це місце і знайти голову», - сказав Медведько.

Водночас, за словами генпрокурора, слідчі виїхали на вказане Пукачем місце ще вчора, здійснюють там необхідні дії, але позитивного результату поки що немає.

Як повідомлялося раніше, Пукач обвинувачений у справі про вбивство Г.Гонгадзе і оголошений у розшук з 2005 року, був затриманий увечері 21 липня ц.р. в селі Молочки Чудновського району Житомирської області.

Після його затримання заступник голови СБУ Василь Грицак повідомив, що Пукач назвав замовників вбивства Гонгадзе і пообіцяв показати слідчим місце, де знаходиться голова Гонгадзе.

Разом із тим, 23 липня адвокат Пукача Сергій Осика, посилаючись на слова свого підзахисного заявив, що Пукач не називав слідству замовників убивства журналіста, а також не вказував місце, де знаходиться його голова.

Аратта

День і ніч Європи

Нацизм треба виводити не з національної, а з ліберальної, чи, точніше, системи цінностей Просвітництва.


Попри те, що у травні 1945-го Друга світова війна не закінчилася, а у червні 1941-го — не розпочалася, саме у ці місяці зазвичай прийнято говорити про наслідки цього пекельного часу. 9 травня Старий Світ святкує День Європи, який, згідно із задумами засновників європейської спільноти, мав назавжди зупинити варфоломіївські ночі у тій частині світу, яка, немов біблійне дерево, дає плоди добра і зла водночас. Однак проблема у тому, що мало хто каже про причини, походження цього жахіття, яке забрало життя близько 60 мільйонів людей. Кінематографічний образ біснуватого фюрера і його прислужників-клоунів у стилі Comedy Club не дає відповіді на запитання, на які поклики німецької душі спробувала відповісти пропаганда нацизму, що мала велику підтримку серед німців. Задовго до сучасних карикатур нацистів, 1966 року після спільного перегляду фільму Жерара Урі «Велика прогулянка», син французького президента Шарля де Голля Філіп запитав батька про враження. Той відповів, що не спотворював би так образу нацистів і не насміхався би з німців, бо в роки війни ніхто цього не робив...

У післявоєнній Європі небажання заглядати у передумови виникнення й утвердження нацизму має прикриття у вигляді ідеологеми про те, що історія континенту нібито веде до Аушвіца. Саме тому треба творити нову Європу, новий тип зорієнтованого в майбутнє європейця, який не заглядає в історією, аби не будити старих демонів. Режисери такого мислення нав’язують народам уневажнення своєї історії як найвищу форму самовизволення. Однак саме історія спроможна посилити такі важливі для сучасного суспільства критерії розпізнання добра і зла, запропонувати контекст, у якому складні явища ніхто не зможе зводити до спрощених формул.

Дослідники генези нацизму, зазвичай, зводять її до типової реакції на образу, позначену результатами Першої світової війни: Версальський мир — репарації — економічна криза. Проте, якби все залежало від скрутного становища Німеччини у 1920-х роках, малоймовірно, що був би аншлюс Австрії, напад на Польщу й СРСР. До того часу німці досягли чималих економічних успіхів: система соціальних гарантій, суспільна солідарність, ліквідація масового безробіття... Чому вони не стали панацеєю від агресивності?

Нацизм у Німеччині став бунтом колективізму, приступом групового інстинкту, який культура придушила в західному атомізованому суспільстві. В епоху Просвітництва людина стає не частиною чогось, а кимось нібито самодостатнім, з широкими правами щодо себе і світу. Слова Протагора про людину як міру всіх речей в Новий час набувають рис основної догми. Згодом такий індивідуум починає відчувати самотність, кризу життєвого проекту і протестує. Особа знову хоче бути гармонійною частиною природи, а не світу-машини. У такому світі якраз зародився європейський песимізм. Інакше кажучи, людина захотіла повернутися до Природи, стати частиною цілого. Цю потребу нацисти вчасно розпізнали й запропонували німцям повернутися до аріїв, до Риму, а згодом радикалізували і довели до абсурду. Отже, згаданий бунт треба виводити не з національної, а з ліберальної чи, точніше, системи цінностей Просвітництва. Саме тому нацизм виник на Заході, а не на Сході, де, на перший погляд, для цього було більше підстав. «Людина солідарна» традиційного суспільства не може виявляти такий симптом. Національна спадковість традицій, цінностей вибудовує ритуали (і редути) стримування зла. І сьогодні історія має нас застерігати від прихованих диктаторів, які спочатку стають радикальними прихильниками безладної свободи людини, щоб згодом зійти на трон зі своєю програмою у статусі рятівника людства.

І ще один акцент. Сьогодні у деяких країнах посилюють антинацистське законодавство і водночас роблять спроби реабілітувати більшовизм. Навіть для прихильників радикального плюралізму є свої принципові межі. За ними починається перелік понять, до яких не можна застосувати двозначних критеріїв. Серед них, зокрема, нацизм і його уособлення — Адольф Гітлер, Йозеф Геббельс, Рудольф Гесс... Проте список таких однозначностей якось нелогічно обривають цинічні спроби виправдати і навіть канонізувати деяких більшовицьких організаторів найбільшого масового вбивства ХХ століття — Лева Троцького, Володимира Леніна, Йосипа Сталіна, Лазаря Кагановича… Троцький першим декретував масові екзекуції населення і розстріли інакодумців, мілітаризував народне господарство. Перший концентраційний табір (Соловки) організували саме більшовики. У них просто були вдячні учні...


Народний оглядач

Толерантність - це щурячий сказ

У США дискримінують білих: їх не пустили в пожежники через колір шкіри.

У судовій практиці США з’явився прецедент - випадок дискримінації білого населення. Жителів міста, які пройшли за конкурсом в пожежну команду, не взяли на роботу, тому що серед них були одні лишень нащадки європейців.

Верховний суд США угледів расову дискримінацію в діях міської влади міста Нью-Хейвена в Коннектікуті. Незвичність ситуації полягає в тому, що дискримінація цього разу стосується білих, повідомляє Infox.ru з посиланням на Reuters.

При конкурсному наборі в міську пожежну команду вдало здали всі тести тільки білі, а з чорношкірих претендентів ніхто не зміг показати знання і уміння, необхідні для роботи пожежника.

Ознайомившись з результатами випробувань, влада міста вирішила анулювати їх, оскільки у такому разі в команду потрапляли тільки білі.

Раніше апеляційний суд вже розглядав цю справу і виніс ухвалу на користь міста, не угледівши в діях муніципалітету ознак расової дискримінації.

Низка обставин додає нинішньому рішенню суду особливої інтриги. По-перше, Нью-Хейвен - одне із старих університетських міст країни, відоме своїми ліберальними традиціями, один з центрів демократичного, освіченого, ділового північного сходу.

Вердикт Верховного суду може підняти питання про межі такого лібералізму.

По-друге, до складу апеляційного суду, що підтримав рішення міста, входила Соня Сотомайор, названа президентом-демократом Бараком Обамою як кандидат на вільне місце у Верховному суді.

Таким чином, нинішнє рішення дасть республіканцям вагомі підстави для критики Сотомайор під час затвердження її кандидатури в сенаті. Втім, їхні прихильники, особливо в південних регіонах країни, в приватних бесідах можуть знайти ще різкіші коментарі з даного приводу.

Хоча велика частина населення США віднеслася до обрання чорношкірого президента цілком спокійно, немало було і таких, хто виступав з погрозами на його адресу. ФБР заарештувало декількох чоловіків, що готували замах на Обаму і були членами ку-клукс-клану. Події в Нью-хейвене можуть лише ще сильніше розсердити представників даних верств населення.


Народний оглядач

УНСО готується до наступних боїв

УНСО готується до наступних боїв – таке враження справляли унсовці, декотрі в одностроях, безпосередньо з вишколу, коли з”явилися на панахиду по загиблих за Україну і Кавказ товаришів.

19 липня на Байковому цвинтарі біля могил загиблих вояків УНСО та Анатолія Лупиноса – Надзвичайний і Повноважний посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе був нагороджений Орденом УНА-УНСО „Пустельний Хрест” з мечами. Кавалерами цього ордена за останні п’ятнадцять років стали лише 23 людини, а „Хрест” з мечами отримали одиниці .

Грігол Катамадзе майже щороку у ці липневі дні разом з дипломатами та ветеранами російсько-грузинської війни 1993-го приходять віддати шану українцям, що загинули за волю Кавказу та незалежність Грузії зокрема. Він єдиний високопосадовець, який ризикує сюди прийти і вшанувати бойове братство.

„Кращі гинуть першими” – написано на могилах …..

Тут не буває пишнот удаваної скорботи українського владного представництва, трясогузи за життя бояться сюди і наближатися. Зате по смерті вважають за честь десь біля унсовців хоч притулитися. Тут точно не заросте народна стежка. Щоправда у Львові на Личаківці такої можливості хитрунів позбавили – всіх героїв національної ідеї за останнє століття по можливості перепоховали разом. Там і січові стрільці, і дивизійники, і вояки УПА, і вояки УНСО.

Чому саме 19 липня.

Це якась кармічна дата.

17-19 липня 1944-го під Бродами пролилося море української крови по обидва боки шанців. Гинув цвіт української нації. З одного боку це була катастрофа, з иншого – в цьому жахливому горнилі гартувався український дух . І хоча дивізійними в більшости загинули і здобути Незалежну Україну тоді не вдалося – пам”ять про запеклих вояків вкарбувалася. Десь мала після поразки з”явитися наступна сходинка – перемога.

І вона з”явилася.

Цей бій має бути золотом записаний в історії українського війська.

17-19 липня 1993. Грузія. У бою за селище Шрома двадцять три українські добровільці загону „Арго” (природно, що це були унсовці) втратили двох убитими та сімох пораненими, але поклали на смерть понад п”ятдесят професійних російських вояків.

Перший російський танк було спалено не чеченцями в Чечні, а українцями під Шромою. Це була вже не перша унсовська війна і не перший, а тим більше не останній бій. Але саме після Шроми, як свідчать очевидці, у президента Росії Бориса Єльцина „дах зірвало”, він ревів, тупотів ногами як ведмідь і погрожував оголосити війну Україні. Тодішній український президент Леонід Кравчук підтвердив це в інтерв”ю, що йому ледве вдалося вгамувати пристрасті російського колеги і вмовити його не бавитися у війну з Україною, що це не вся Україна воює з Росією за Грузію, а лише жменька романтичних юнаків. Авжеж не вся Україна, адже український флот, який був тоді під „спільним” командуванням, фактично використовувався росіянами у війні проти Грузії. За словами Леоніда Кравчука, його згоди ніхто й не питав.

А щодо „жменьки”, то саме це і лютило „російського ведмедя” – як розповідав Л.Кравчук – керівникові величезної держави було психологічно нестерпно пережити поразку від хлопчаків. Одному із загиблих під Шромою „аргонавтів” було 18, другому ледь виповнилося 19…..

Ми ніколи не погуляємо на їхніх весіллях, чи хрестинах їхніх дітей.

Бойовим товаришам – вже за 30. Вони запевняють, що, якби час повернути назад – вони всі знову пішли б у бій, навіть знаючи, що можуть загинути. А сьогоднішні молоді хлопці в одностроях , веселі і жваві під прапором УНСО свідчать, що все було не марно.

Майор Макс на формі має „іконостас” нагород різних країн – воював у кількох конфліктах від Кавказу до Палестини. Каже – в бою за Шрому допоміг страх: коли містечко було взято, перехопили розмови росіян по рації – „там кількасот баньдьор, ми в атаку не підемо, на цих п**дуватих хохлів”.

Зрештою росіяни підтягли міномети, град і артилерію. З»явилися инші радіо перехвати: «Хахли, будемо з вас живих ремені драти». Під час обстрілу слабоозброєний і не вишколений Ахалцизький студентський батальйон, який прикривав унсовців з флангу був практично вибитий. Унсовці взяли Шрому практично сам-на-сам з ворогом. До речі жодного абхаза не бачили. Тільки росіян. Два дні унсовці втримували містечко. Потім це стало безсенсовим.

А тут і російський танк вигулькнув вибивати унсовців на позиціях. Українці мали два ПТУРСи. Хтось(можна поточнити )спитав :»А що це за кнопочка?»- і тиць на кнопочку – ракета полетіла – танк накрився. Шкода, що унсовці на той час не мали ракетної валізки далекого бою – зараз би у світі менше клопоту було.

На традиційному «обмиванні» ордена у підвальчику «Володимирська гірка» Грігол Катамадзе показав, що знає воєнні звичаї не з оповідок. І згадав своє з тієї війни – він був тоді курсантом школи МВС, молоді і гарячі хлопці взялися до зброї захищати Батьківщину – а от набої їм вчасно не підвезли, як пояснив потім відповідальний за це керівник:»Да они же денег стоят, каждый 50 копеек». Тепер, посол запевнює, Грузія зробила висновки з тієї війни і вже ні за яких обставин чиєсь шкурництво не завадить лицарству. А на десерт прозвучало традиційне унсовське: «Слава Нації – Смерть ворогам!»

Наталка Чангулі для УНСО

Відео ТСН

ЗАХИЩАЮЧИ УКРАЇНУ У ВІЙНІ ЗА ГРУЗІЮ

Абхазьку проблему не можна розглядати як етнічний конфлікт між грузинами та абхазами. Це був військово-політичний конфлікт між Росією та Грузією, викликаний новим перерозподілом сфер впливу. В цьому процесі чітко визначились національні інтереси Росії, Америки та Туреччини по відношенню до Грузії. Грузія беззаперечно входить у сферу геополітичних та економічних інтересів України. Крім того, наші народи пов'язує багатовікова братерська дружба. На жаль, український уряд діяв, як завжди, з оглядкою на Москву. А православна Росія фактично оголосила війну єдиновірній Грузії і боролась з нею за допомогою чеченців, черкесів, адигів, турків та арабів.
На першому етапі війни Грузія опинилась в ізольованому становищі, але вже у червні 1993 р., у складі Грузинської армії з'явились перші добровольчі підрозділи Української Народної Самооборони (далі - УНА-УНСО) під командуванням курінного УНА-УНСО „Устима" (Валерій Бобрович).
Лишається незаперечним той факт, який можна підтвердити документами та свідченнями, що реальну допомогу Абхазії надали - батальйон КГНК (горці) і так званий „Славбат" (козаки та добровольці з російських регіонів Росії). Саме вони (приблизно 1,5 тис. чоловік) та батальйон Ш. Басаєва (286 чол.), переломили хід війни (Рогоза, Ачкасов. "Засекреченные войны", стр. 396).
Всі ці 1,5 тис. чоловік треба було перевезти (Семіпалатінськ, Півн. Казахстан, Нечорнозем'я, Білорусь і т. д.), зорганізувати, годувати, озброїти, а так як більшість „Славбату" були люмпени та просто кримінальний набрід, то ще і навчити користуватися зброєю. Це незабаром дуже стало у пригоді бійцям Шаміля Басаєва в боях проти своїх російських „благодійників".
Моя стаття є спробою пролити світло та встановити точний діагноз трагедії в Абхазії, бо неможливо відновити історичну закономірність та громадянський мир в Абхазії, поки не буде виявлено всю правду, доки не буде виявлено роль місцевого сепаратизму і окупантів.
В лютому-серпні 1992 р. по всій території Абхазії припинився рух залізничного транс-
порту. Грузія та Вірменія опинилися перед загрозою економічної катастрофи. Підриви залізничних мостів і доріг стали майже щоденними. Було пограбовано 1923 вагони загальною вартістю 12 млрд. рублів (за курсом 1992 р.). Тільки в першій половині 1992 р. зафіксовано 1142 вибухи та напади. Виникла необхідність взяти під контроль автомобільні шляхи та залізничні магістралі, припинити напади та пограбування вантажів. 14 серпня 1992 р. грузинські війська перейшли адміністративний кордон Абхазії. Незважаючи на попередню домовленість про введення грузинських військ на територію Абхазії, лідер сепаратистів Ардзінба оголосив загальну мобілізацію громадян віком від 18 до 40 років.
Вже о 12-й годині дня грузинські війська, майже не зустрічаючи опору, ввійшли в Сухумі, де їх радісно зустріло населення. Здавалось, Грузія малою кров'ю практично зуміла загасити полум'я сепаратизму власними силами.
Та не так сталося, як бажалося. Вже на другий день - 15-го серпня - через Головний Кавказький хребет, при активному сприянні російських прикордонників, стали прибувати так звані озброєні "добровольці". Уряд Ардзінби обіцяв їм за участь у війні майно і будинки грузинського населення. Були й інші принадливі пропозиції. Рік по тому, в районі села Ахалшені українським підрозділом УНСО був захоплений в полон "козачок", який дав свідчення - він кримінальний злочинець, якому пообіцяли "скостить" строк, а після війни дати будинок і сухумську прописку, якщо він піде воювати в Ахбазію.
В той же час почали бойові дії російські військові частини. Серед них 345-й десантний полк МО, дислокована в Гудауті ескадрилья в Очамчира та Гуміста батальйони МО Росії. Під час боїв противнику надавали підтримку кораблі військово-морських сил, які бомбардували міста і села.
З початку липня 1993 р. почали активно діяти підрозділи УНСО. Українські добровольці вважались одними з найбільш боєздатних підрозділів Грузинської армії та викликали люту ненависть у "слов'янських братів". Відрізнити в бою нас було неважко: чіткі виконання маневрів, ведення боїв на близьких дистанціях 50-100 м, а головне -"мазепинки" (головні убори), за які грузини називали нас "німецькі шапки". Основними бойовими операціями для нас було проведення так званих антипартизанських акцій.
Тобто, виявлення та знищення спецпідрозділів, в основному російських, які через гірські важкодоступні райони намагались проникнути в тили грузинських військ. На той час грузинська армія була погано підготовлена, відчувався величезний брак командного складу, почалось формування так званих "батальйонів", які іноді налічували по 7-14 чоловік, а командували ними люди, у яких було багато амбіцій, бажань захищати свою Батьківщину, але зовсім був відсутній бойовий досвід. Це приводило до суперечок та взаємного непорозуміння під час бойових дій. Як приклад, можна пригадати сумні часи „атаманії" під час українських визвольних змагань 1917-1920 років, коли в кожному хуторі був свій головнокомандувач.
З самого початку війни була зроблена фатальна помилка: в своєму запіллі грузинські війська залишили під контролем сепаратистів район Ткварчелі. Не бажаючи зайвого пролиття братської крові, грузини вважали, що м. Ткварчелі та прилеглий район сам замириться після встановлення порядку по всій Абхазії. Бандформуваннями, які контролювали Ткварчелі командував Аслан Зактарія, який надав наказ знищувати та виганяти все грузинське населення за те, що вони зустрічали танки Держради Грузії квітами, та за бронзовий пам'ятник Леніну перед будинком Ради міністрів Абхазії, який грузинські солдати зняли та відправили на переплавку. До речі, в шахтарському містечку Ткварчелі проживало і працювало близько тисячі українців, приблизно 7-8% населення. Наказ про їх знищення та депортацію був виданий в червні 1993 р. Тих, які вціліли, втративши все - домівки, майно, рідних, навіть документи, ми вже в 2001 р. зустрічали в грузинських селах Зугдідського р-ну, де їм надали притулок та поділились останнім місцеві жителі. Вони розповідали про десятки, сотні людей, які були заручниками (виживали ті родичі, яким з України могли передати викуп). Побиття та знущання призвело до масової втечі тих, які вціліли.Багатьом українцям вдалося вціліти, утікаючи в розташування грузинських військ. Звірства по відношенню до грузинського населення були ще жахливіші.
Помилка грузинського уряду, хоча я не впевнений, що дехто з уряду просто був не зацікавлений в швидкій перемозі, була в тому, що недооцінили російського втручання.
Загалом проти Грузії тоді діяло до 5 тисяч озброєних людей. Згідно російським даним, тільки парамілітарного наброду було до 1,5 тис.чоловік, але вони, крім чеченців (286 чол.), використовувались як карателі і не могли витримати натиску регулярних частин.
Чеченські підрозділи уникали збройних сутичок з українцями, я думаю, вбачаючи в нас найбільш вірогідних союзників у майбутній боротьбі зі спільним ворогом - імперською Росією. Не витримували боїв з нами так звані "козачі" бандформування через слабеньку військову підготовку та повну відсутність дисципліни. Їх одразу заміняли на регулярні російські частини. Як приклад, триденні бої за містечко Шрома.
Цей стратегічний населений пункт нависав над Сухумі, даючи можливість тим, хто опанував його, вийти в тил одній з воюючих сторін. Грузинські війська провели кілька фронтальних атак, але зазнавши відчутних втрат, змушені були відступити. Тоді цю справу доручили УНСО. Ми використали свою звичайну тактику - вдарити там, де це вважається найбільш неймовірним, та нав'язати противнику бій на ближчих дистанціях.
Отже, ми підійшли до урвища глибиною 200 метрів. Ані росіяни, ані грузини не могли навіть уявити, що тут може пройти більш-менш значний підрозділ, тому якогось серйозного спостереження за цією ділянкою не велось. На мотузках спускались вниз з озброєнням та боєприпасами. Було ще темно, тому зробити це було нелегко. На щастя, обійшлось без жертв. Внизу ми опинились на відстані 35-40 метрів від російських окопів. Заборонено було палити та розмовляти.
В горах світанок настає зненацька, немов хтось швидко крутить ручку величезного реостата. О 5 годині 10 хвилин сонце визирнуло з-за гір і залило все навкруги своїм світлом. У той же час пролунала команда: "Гранатами - вогонь!" Даремно навіть намагатися змалювати картину майже одночасного вибуху 46 гранат Ф-1 (довідка: граната Ф-1, теоретично розліт уламків 200 м, практично на 50-60 м знищує все живе). Це треба бачити! Повірте на слово - це вражаюча картина! Ще не встигли впасти підняті вибухом пил і земля, як пролунала команда: "Вперед!". Майже не пригинаючись, з вигуком "Слава!" загін під командою ройового „Дитріха" (Юрія Петровського) розпочав атаку. Автоматно-кулеметне стрекотіння, вибухи ручних гранат і над усім цим, посилене луною в горах, - "Слава! Слава!".
Росіяни розгубились, почали тікати. Ми пройшли місто, наче розпечена праска. Вриваючись до будинків бачили покинуті на підлозі козацькі нагайки, намилені пензлики для гоління, а в одній з кімнат - свідчення панічної втечі - недопита пляшка горілки.
Дорога на Новий Афон, якою відкочувались росіяни, була забита піхотою, легковиками і вантажівками, серед яких виділявся червоний „Ікарус". Кількість відступаючих була не менше 600 чоловік. Якби я знав чисельність гарнізону Шроми, то навряд чи наважився штурмувати місто з півсотнею стрільців.
Переслідувати ворога такою кількістю людей було б безглуздям. Нас підтримав тільки так званий батальйон морської піхоти, який налічував усього 14 багнетів. Ним командував майор Кілаурідзе. Сміливий, ініціативний офіцер. В мене на очах, під кулеметним вогнем він на своїх плечах виніс двох поранених бійців.
Побачивши, що їх ніхто не переслідує, росіяни переформувались, відправили у тил деморалізованих „козачків", замінили їх батальйоном ДШБ, та перейшли в контрнаступ. Діяли вони нерішуче. На другий день боїв поручник Байда перехопив по рації російські переговори. Якийсь капітан Лісіцин істерично волав: „Я відмовляюсь атакувати втретє. Це не грузини, це або українці, або якійсь найманці з Західної Європи!"
Та все ж ситуація складалась не на нашу користь. Величезна перевага в живій силі, відсутність підкріплень змусили нас після триденних запеклих боїв залишити місто. В цих боях ми втратили двох вбитих та вісім поранених. Противник поніс втрати значно більші. За даними грузинської військової розвідки - спалено танк Т-80, знищено 57 військовослужбовців.
Далі події розгорталися ще трагічніше. Повіривши обіцянкам Росії, Грузія підписала 27 липня 1993 р. договір про припинення вогню. Згідно цього договору, Грузія мусила вивести з зони бойових дій важку техніку і українських добровольців.
Знесилена та обеззброєна цим договором, Грузія зазнала поразки. Дочекавшись виконання грузинською стороною всіх пунктів договору, Росія знов розпалила війну. 27 вересня 1993 року Сухумі пав. За неповними даними слідчих матеріалів абхазькими сепаратистами в результаті етнічних чисток на території Абхазії вбито 5738 чоловік, з них: в Гагрській зоні - 483, в Сухумі - 1148, в Гульріпшському р-ні - 1232, в Очамчирсь-кому - 815, в Гальському - 1553, Гудаутсь-кому - 147, в м. Ткварчелі - 20.
Біженцями стали 267 тисяч 345 чоловік. Світова історія не знає прецеденту повернення мирним шляхом територій, загарбо-ваних силою зброї. Тому возз'єднання Абхазії з Грузією можливе лише при розумному використанні силових методів, але не так, як це робить Росія в Чечні. Абхазький народ не поділяє політики абхазьких сепаратистів. Для відновлення братерських стосунків між абхазами і грузинами мають бути широко використані можливості народної дипломатії.
Тиск російських імперіалістичних кіл щодо України та Грузії буде посилюватись. Захід (НАТО і Євросоюз) не завжди будуть належним чином реагувати на мілітарні дії Росії. Тому цим країнам лишиться рятуватись власними силами, допомагаючи одна одній. Союз України та Грузії може стати тією реальною силою, яка буде відстоювати інтереси колишніх країн соцтабору.

Валерій БОБРОВИЧ ("ВОЛОНТЕР")

Сварга

УПА ВОЮВАЛА І НА КУБАНІ

«…Фронт поступово віддалявся від Кавказьких гір. Мертві валялися вперемішку, байдужі до клопоту живих, стискаючи в руках непотрібну вже їм більше зброю. Трупи солдатів обгризали хижі звірі, клювали дикі птахи, зброя іржавіла. Правда, недовго, бо сотні підпільників ОУН взялися її збирати, чистити і складувати. Великі і малі печери на кавказьких крутосхилах були напхом напхані усіляким військовим добром, яке надійно охоронялося аж до приходу на терени Північного Кавказу в липні сорок четвертого повстанських командирів з України. Підібраної та збереженої зброї вистачило б на кілька дивізій…»
(з книги М. Андрусяка «Брати просторів»).

Михайло Андрусяк — син повстанця. Тому його інтерес до збройної боротьби українського народу у повоєнний період цілком виправданий. Вже понад два десятиліття він збирає матеріали і пише книги.



Найбільшим досягненням письменника є документально-художня трилогія, що складається з книг: «Брати грому», «Брати вогню» і «Брати просторів». Звучить, може, й занадто урочисто, але таким було життя його батька, саме так намагається жити і сам Михайло Андрусяк. Повинен же хтось в чистоті зберегти ідею! А збройна боротьба УПА — це далеко не найгірша сторінка української історії. Якщо брати до уваги рівень мобілізації усіх здорових сил українського національного організму, то роки діяльності ОУН були чи не найкращими.
Як східняк за походженням мушу визнати: за багатьма показниками збройну боротьбу УПА на теренах Західної України варто б оцінити вище, ніж боротьбу розрізнених отаманських загонів на Сході в роки громадянської війни. Українці робили уроки з попередніх помилок і вчилися воювати добре. Це визнали всі.



Проте не всі знають, що загони УПА діяли і на Кубані, і у передгір'ях Кавказу. Досі було малувато інформації… Тому книга Михайла Андрусяка «Брати просторів» є великим кроком уперед. Можна тільки пишатися таким плодовитим автором і, тим більше, гріх оминати його самого, буваючи на Прикарпатті. Тому, поспілкувавшись досхочу із Мирославом Симчичем (в УПА він був відомий як сотенний «Кривоніс»), я заїхав і у коломийську друкарню імені Шухевича, головою правління якої є пан Михайло.



Зміст нашої розмови передаю читачам.
— Пане Михайле, коли ви почали писати про збройну боротьбу УПА?
— Матеріали почав збирати ще у 1985 році. Це були спогади батька, матері та їхніх найближчих друзів. Тих людей, які були на вістрі боротьби.
— Не страшно було тоді?
— Мені й тоді ставили подібні запитання… Але я усім говорив: «Свої 9 грамів я заробив давно. Яка різниця, коли я їх отримаю? Чи їх буде 9, чи десять разів по 9?». Поки ми, українці, не скинемо ярмо власного страху, повноцінної України не буде. Нам нема чого боятися — ми ж на своїй землі! І навіть не вимагаємо повернення Берестейщини, Курщини, Кубані… Не лізьте до нас — ось єдине прохання!



— Стосовно Кубані. Наскільки мені відомо, у книзі «Брати просторів» якраз і йдеться про Кубань. І про оунівське підпілля, і про загони УПА. Там фігурує Пантелеймон Василевський, з яким я зустрічався сім чи вісім років тому. І від нього я немало чув про бої на Кубані… Вважав це надзвичайно цікавим фактом, згадував про це у своїх публікаціях… Але ви написали цілу книгу! Думаю, її охоче читатимуть дослідники УПА.



— Так, це цікава сторінка. Проте, нічого дивного немає в тому, що збройна боротьба українського народу перекинулася на Кубань. Адже було рішення Конгресу поневолених народів про максимальне поширення діяльності ОУН і УПА, про контакти з іншими народами СРСР, які чинили опір більшовикам. Найкращі умови для партизанської боротьби були в Адигеї. Корінних жителів комуністи вивозили у концтабори, а кого не встигли — ті партизанили в лісах…
— Це трішки нагадує історію з кримськими татарами. Депортували ж не всіх, деякі пастухи (особливо якщо вони були колишніми партизанами) ще довго ховалися в рідних горах…
— І адигейці партизанили. Їхнього лідера Келеч Гірея комуністи розстріляли у січні 1947 року. Багато адигейців (козаки часом називали їх «черкесами») воювали в сотнях Шума і Гомона. Саме цими двома військовими одиницями була представлена УПА на Закубанні. Точніше, КоПА — такою була самоназва; вона розшифровувалася як: Козацька Повстанська Армія. Адже кістяк армії становили кубанські козаки, адигейці ж найчастіше були розвідниками; вони знали в рідних горах кожен кущ, кожну стежку. Стосунки між ними були побратимськими, існувало неписане правило: «Сам погибай, а товариша виручай!».



— А я пригадую спогад Василевського, як адигейці «ставали до намазу»… Отже, були глибоко віруючими людьми, мусульманами. Для мене це важливий факт, він говорить про толерантність у релігійній сфері.



— Звичайно ж, ОУН не несла на Кубань нетолерантності. Мусульмани залишалися мусульманами, а з козаками проводив молитву капелан Гуня, який на той час розміняв уже п'ятий десяток років… Сам він з кубанців, мав свою парафію у Східній Україні. Повстанці знали молитву «Отче наш», щоденно проказували «Боже великий, єдиний», а закінчувався вранішній ритуал гімном — «Ще не вмерла Україна».

— Як важливо знати усі ці деталі…
— Тому й захоплює мене оця дослідницька робота, бо вона дає можливість «реставрувати» минуле, реконструювати ту чи іншу подію… Адже нащадкам важливо знати навіть дрібні деталі. Скажімо, те, що під час молитви командир Шум стояв ліворуч від капелана Гуні, а політвиховник «Вірний» знаходився трішки позаду від нього. Або те, що Гуня був одягнутий у військову форму, а на шиї носив великий хрест, майстерно зроблений з кизилового дерева…
— Так, це дуже допомагало б при зйомках фільму про КоПА. Якби до такої ідеї колись дійшли руки…



— В КоПА були деякі особливості, якщо порівнювати її з УПА. Скажімо, було впроваджено звертання: «Друже козак». І віталися повстанці трохи по-іншому: «Слава Кубані! Слава героям!» Але на політзаняттях говорили про те, що Кубань є невід'ємною частиною майбутньої незалежної України.
— А політвиховником «Вірним» був сам Пантелеймон Василевський, колишній червоноармієць і водночас відданий член ОУН?
— Так, саме він. І червоноармієць, і оунівець. А ще син петлюрівця, причому не будь-якого, а нагородженого срібним годинником з рук самого Симона Петлюри! Справжнє прізвище Василевського — Блажунь. Його батько Микола Блажунь загинув на Півночі, куди був вивезений як «куркуль»… Всиновив малого Панька литовець Казимір Васіляускас, який в Україні жив під прізвищем Василевський — про це можна говорити дуже довго, але краще прочитати книгу.
— Так, у долі Василевського переплелося багато неймовірних історій, цікавих фактів. Але повернемося до сотні Шума. Як проводилося навчання козаків?
— Командири роїв проводили ранкову зарядку, тому стрільці були у добрій спортивній формі. Військовий вишкіл починався після сніданку. Тактичні навчання проводили Шум, Десна і Дніпро. Вивчали тактику ближнього бою в умовах гір і лісів, зокрема вчилися користуватися гранатами для враження закритих цілей — з урахуванням рельєфу місцевості…
Добре володіли вогнепальною і холодною зброєю, вивчали прийоми рукопашного бою. Приспані козацькі гени мимоволі прокидалися — з повстанців могли б вийти чудові командири! А восени 1945 року з Радянської армії вже масово поверталися козаки, отже, за певного перебігу подій воювати проти більшовиків було б із ким. Але поки що сотенні Шум і Гомін не мали вказівок для збільшення чисельності партизанської армії. Вважалося, що достатньо і двох сотень вишколених козаків.
Сотня Гомона оперувала неподалік від Майкопа, а сотня Шума — південніше Хадиженська, тобто ближче до Кавказького хребта.
— А хто приховував свої імена за псевдами «Шум», «Десна», «Дніпро» — зараз відомо?
— «Десна» — це колишній лейтенант Червоної Армії, родом з Чернігівщини, «Дніпро» — родом з Вінниччини. Його справжнє ім'я — Дмитро Гречуха. Повстанські командири «Крук», «Дуб», «Грім» — були колишніми фронтовими офіцерами, усі родом зі Східної України.
— Отже, ОУН уміла підбирати кадри. Новачків на Кавказ не посилали. А звідки родом був сам «Шум»?
— Його справжнє ім'я — Василь Плетінь. Народився він у 1909 році на Кубані в станиці Батуринській. Його батько був свідомим українцем, якого більшовики заслали до Сибіру, де він і загинув. Аби не повторити долю батька, Василь записався в документах Плітіним.
Це дозволило йому вступити до Саратовського військового училища і згодом стати командиром Червоної армії. Два роки він служив на Північному Кавказі в гірськострілецькому полку. Тому добре знав топографію Закубання і Прикавказзя. У 1939 році його військова частина опинилася в Західній Україні. Причому дислокувалася не в Карпатах — хоч це було б логічніше — а саме на Волині, біля Луцька.
Як українець і син репресованого, Василь Плетінь (він уже був капітаном Плітіним) симпатизував націоналістам. У 1941 році під час нерівного бою з гітлерівцями його полк був розбитий. Рятувалися хто як міг… Капітан Плітін зумів розшукати підпільників і згодом командував боївкою ОУН на Волині. Пізніше він був інструктором бойової підготовки в старшинській школі УПА.
— Зрозуміло, що кращу кандидатуру знайти було б важко. Про бої КоПА щось відомо?
— Повстанці Шума і Гомона нерідко об'єднувалися і спільними зусиллями громили великі гарнізони НКВД. В рейди ходили частенько… Треба сказати, що озброєння в КоПА не бракувало, тому воювали дуже ефективно. В сотні Шума, скажімо, було 170 стрільців, і кожен мав автомат ППШ, пістолет, гранати, ніж… Розвідники замість ППШ носили німецькі автомати, адже їх легко було заховати під плащ-накидкою. Не бракувало і снайперських гвинтівок, ручних і крупнокаліберних кулеметів. Інколи застосовували міномети і навіть гірські гармати — цього добра також вистачало. А всі підступи від Хадиженська до гір повстанці щільно замінували. Тому почувалися повноправними господарями чималенької території.
З великих боїв можна назвати бій на Пшадських водоспадах. Це було у травні 1945 року; повстанці хотіли звільнити три тисячі політв'язнів, які працювали на відбудові цементного заводу в районі станції Нижньобаканської. На жаль, це завдання виконати не вдалося, оскільки довелося вступити в бій з цілим полком НКВД. Більшовики, маючи п'ятикратну перевагу в живій силі, вирішили взяти в кільце і повністю винищити повстанців.
Вони лише не врахували, що капітан гірськострілецького полку Василь Плетінь добре вмів воювати у горах. Замість того, щоб зайняти кругову оборону, повстанці видряпалися крутими скелями на вершину і, дочекавшись, поки червонопогонники скупчаться, вдарили у щільний натовп.
Бій тривав дванадцять годин… Енкаведисти втратили понад двісті чоловік убитими, поранених було ще більше. Щоправда, й повстанці поховали двадцять своїх побратимів… Поховали козаків неподалік від місця бою, а місце поховання нанесли на карті. Через місяць могили облагородили, але хрестів не ставили.
Співвідношення втрат з обох сторін показало, що КоПА воювати вміє, має перевагу і в морально-психологічному плані, і у військовій виучці. Якби справді виникла війна між Сходом і Заходом, на що розраховувало тоді керівництво ОУН, то Козацька Повстанська Армія могла б стати серйозною мілітарною потугою.
— Вона могла б бути основою для єдиного антибільшовицького фронту на Кавказі. Якщо охоче брали зброю до рук кубанці, то й кавказькі народи не сиділи б, склавши руки…
— Про певні перспективи для розгортання такої боротьби красномовно свідчить спецоперація на залізниці, яку провів у травні 1945 року політвиховник Вірний з роєм стрільців. Він отримав наказ дістатися до станції Пшиш і зупинити поїзд, що їхав з Єревана до Ростова. Як встановила повстанська розвідка, цим поїздом перевозитимуть політв'язнів.
Бійці Вірного були вдягнені у радянську військову форму, але з синьо-жовтими стрічками на пілотках. Вони зупинили поїзд, перевівши стрілки, зрізали чергою начальника конвою, роззброїли червонопогонників, закривши їх у за’ратованому купе.
А в'язнів випустили на волю. Що тут почалося! Вдячні своїм визволителям, вони заговорили вірменською, грузинською, абхазькою, осетинською, азербайджанською мовами… Виявилося, що серед «спецконтингенту» є чеченці, інгуші, курди і навіть декілька турків!
Всі просилися до повстанського війська… Але сотенний Шум не мав повноважень збільшувати партизанські сили. До сотні прийняли лише молодого лікаря з Вірменії — Ашота Алтуняна і грузина, який добре знався на радіосправі. Той за короткий час налагодив і настроїв на потрібні хвилі усі наявні у повстанців радіоприймачі. Це дало можливість Вірному щодня слухати новини зі світу. А це позитивно вплинуло на поінформованість особового складу КоПА. Звичайно ж повстанський рух на Кавказі мав великі перспективи!
— Дивно, що про це досі не було відомо…
— На Кубані діяла так звана «шептана пропаганда». Жодного рядка в пресі, жодного повідомлення по радіо! Але сексоти розпускали чутки, що в горах діють колишні есесівці та гестапівці. Це робилося для того, щоб зменшити базу партизанського руху. Проте кубанці з найближчих околиць добре знали істинний стан справ і вважали за честь допомогти КоПА.
— Очевидно, добре працювало і
оунівське підпілля, яке було збагачене західноукраїнським досвідом.
— Звичайно. Підпільники постійно поширювали літературу, листівки. Причому нерідко й російською мовою. Ось наприклад: «Донцы! Украинские повстанцы-бандеровцы бьют Гитлера и Сталина! Украинские революционеры — ваши друзья по оружию! Не стреляйте в украинских повстанцев, которые подняли борьбу против гитлеровских и сталинских извергов человечества!
Долой гитлеровско-сталинский террор!
Да здравствует мир и дружба народов!
1945 г. Украинские повстанцы».
— Отже, навіть, якщо КоПА і не становила собою якоїсь великої мілітарної потуги (принаймні, її не можна порівнювати з партизанською армією Тіто, яка діяла на Балканах) все ж, її значення для української справи було величезним! По-перше, це був досвід спільної боротьби разом з кавказцями; адже, крім боїв, були ще й найтісніші контакти завдяки розгалуженому підпіллю. Від Мирослава Симчича я знаю, що грузинський курінь УПА передислокувався на Кавказ, хай і не в повному складі… Не чув про серйозну антибільшовицьку «партизанку» в Грузії, але ж якісь підпільні зв'язки лишилися!
— Очевидно, так. Козацька Повстанська Армія припинила своє існування лише наприкінці 1950 року. Багато козаків легалізувалися під іншими прізвищами в Грузії та інших республіках Закавказзя. Всі вони мали переконливі «легенди», тому змогли розпочати мирне життя. Дехто опинився і в Середній Азії. Очевидно, певну роль відіграло те, що в УПА було чимало представників поневолених народів, і якісь зв'язки залишилися навіть після закінчення збройної боротьби.
Розвідувальна робота і контррозвідка в ОУН, УПА і КоПА були дуже добре налагоджені. Скажімо, після вдалої операції на станції Пшиш повстанці захопили кілька мішків паперів — це були особові справи політв'язнів. Кілька днів політвиховник Вірний вивчав ці документи — а там було дуже багато цікавого! Скажімо, протоколи допитів, винесені вироки…
— Маючи таку інформацію, можна було б з мінімальним ризиком підбирати потрібних для підпілля людей!
— Звичайно. Думаю, багато що з того знадобилося… Але не тільки контактами з кавказцями було цінне українське підпілля на Кубані. Воно мало велике значення і для збройної боротьби у Карпатах! Уявіть собі, з Кубані Пантелеймон Василевський привозив навіть ліки для провідника «Сталя». У 1946 році він привіз на Буковину цілий «Студебекер» зі зброєю та амуніцією!
Мало того — саме вилиті в Єйську на шрифтоливарному заводі українські літери Є, І, Ї для друкарських машинок потрапляли у карпатські криївки! Ними друкували листівки та іншу пропагандистську літературу. Отже, роль кубанського підпілля була дуже великою. І ми не маємо права забувати цю сторінку української історії…
Сергій ЛАЩЕНКО.
Коломия — Львів.

"Кримська Свiтлиця"

На Житомирщині затримали Олексія Пукача

Колишнього начальника головного управління кримінального розшуку департаменту пошуково-розшукової діяльності МВС України, генерал-лейтенанта Олексія Пукача знайшли в Чуднівському районі на Житомирщині.

Генерал був затриманий вчора увечері співробітниками СБУ і вже доставлений в Київ, де перебуває під арештом. Про це повідомив ведучий уранішнього випуску новин на телеканалі «Інтер»

Як відомо, восени 2003 року Пукач був затриманий за підозрою в знищенні документів, що свідчать про стеження за журналістом Георгієм Ґонґадзе, а після звільнення зник. На початку 2005 року йому пред'явили заочне звинувачення у вбивстві журналіста.

За офіційною версією, саме Пукач став головним виконавцем вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе. За даними слідства, він організував стеження за журналістом і керував групою офіцерів міліції (Валерієм Костенко, Миколою Протасовим і Олександром Поповичем), які викрали Ґонґадзе 16 вересня 2000 року і вивезли його в поле поблизу села Сухоліси Білоцерківського району Київської області.

За версією слідства, Пукач власноручно задушив журналіста і примусив співучасників мовчати про злочин, а потім, можливо, перезахоронював тіло в лісовому масиві Улашівського лісництва Таращанського району. Висловлювалися припущення, що Пукач не міг діяти самостійно, без відома свого попередника на посту начальника головного управління кримінального розшуку, а у той час керівника апарату МВС України Едуарда Фере, який з липня 2003 року знаходився в комі і помер 2 червня цього року.

У серпні 2003 року Пукач отримав в Києві нову трикімнатну квартиру в елітному будинку. У жовтні 2003 року він був затриманий Генеральною прокуратурою України і звинувачений в знищенні документів, що свідчать про стеження за Ґонґадзе в травні-липні 2000 року. Після того, як в листопаді 2003 року Пукач був звільнений з-під варти Апеляційним судом міста Києва під підписку про невиїзд, генерал зник.

За інформацією деяких джерел, влітку 2005 року Пукач знаходився в Ізраїлі. Пізніше його адвокат Сергій Осика припустив, що його клієнт мертвий. Але в середині березня 2006 року було опубліковано листа, нібито написаного Пукачем, в якому той спростував всі звинувачення у вбивстві Ґонґадзе. У червні 2006 року спочатку Служба безпеки України виявила закордонний паспорт Пукача у одного з членів Блоку Юлії Тимошенко, а потім з'явилися відомості, що Пукач ховається у Велико-Білозерському районі Запорізької області, де його нібито ретельно приховує "7-й відділ" МВС України (відділ міліційної розвідки).

Довідка “Аратти”. Генерал-лейтенант Олексій Петрович Пукач народився 1 січня 1953 року в селі Жізняківці Білогорського району Хмельницької області Української РСР. Після розлучення батьків жив з матір'ю в Синітках. Закінчив школу, служив в армії, займався спортом - був кандидатом в майстри спорту з самбо. У другій половині 1970-х років навчався в Донецькій школі міліції, проходив практику в оперативній групі по боротьбі з розкраданнями соціалістичної власності районного відділу міліції Донецька. Після отримання диплома і звання лейтенанта був переведений до Києва. Пукач брав участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в 1986 році, став інвалідом другої групи, переніс інфаркт. Відомо, що до 2000 року Пукач певний час очолював департамент зовнішнього спостереження столичного главку, а в 2000 році був призначений начальником головного управління кримінального пошуку МВС України.

Розлучений, має двох доньок-близнят.

РУССКИЕ УХОДЯТ. Украина не пускает в Крым российские самолеты

Руководство Украины препятствует обновлению самолетов Севастопольского морского штурмового авиационного полка Черноморского флота, базирующихся в гарнизоне Гвардейское в Крыму. Об этом пишет официальное издание Минобороны РФ газета «Красная звезда».

Издание отмечает, что базирующиеся в Гвардейском боевые самолеты Су-24 являются устаревшими.

«Топлива для полетов достаточно. Летчиков больше волнует проблема старения техники. Боевые машины были далеко не новые еще в ту пору, когда перелетели в Гвардейское. Долго в ту пору не мог решиться вопрос обновления авиатехники взамен устаревшей и уже списанной. Но решился-таки после того, как свое согласие дал в ту пору президент Украины Леонид Кучма. От нынешнего президента Украины такого шага трудно ожидать. Поэтому авиаторы не питают особых надежд на новые самолеты. Они изо всех сил стараются поддерживать в технически исправном состоянии действующую авиатехнику», – говорится в публикации.

«Делать это непросто, – признал полковник Михаил Багаев, – инженерно-технический состав полка, возглавляемый подполковником Станиславом Ретюнским, делает все возможное, чтобы обеспечить безаварийные полеты самолетов. Настоящие профессионалы и, я бы сказал, фанаты своего дела».

Газета напоминает, что в августе 2008 года 6 самолета полка участвовали в «операции по принуждению Грузии к миру».

«Авиаторы получили бесценный боевой опыт, действуя в экстремальной обстановке. Полк не понес боевых или других потерь. Обе группы сделали необходимое количество вылетов», – отмечает издание.

«Командир полка доволен тем, что приходит много молодежи. Так много, как, пожалуй, никогда за последние годы. В прошлом году, например, из числа молодых лейтенантов подготовили к полетам семь летчиков. Планируют в летний период обучения подготовить еще столько же. Теоретически они подготовлены.

Предстоит самое важное: отработать технику пилотирования. Это не просто важная и сложная задача. Это вопрос государственной важности, потому что от этого зависит боеготовность и боеспособность ведущего ударного авиаполка Черноморского флота», – заключает газета.

RUpor

На Львівщині оживили дивізію СС "Галичина" (ФОТО)

19 липня 2009 року поблизу с.Червоне Золочівського р-ну Львівської області пройшли урочистості з нагоди 65-ї річниці боїв дивізії СС ”Галичина”. Також було проведено реконструкцію боїв дивізії під час війни на території Золочівського, Буського, Бродівського районів у так званому ”Бродівському котлі”











Учасники урочистостей провели церемонію перепоховання бійців “Галичини”. Були присутні і ветерани дивізії.

З початком липня 1944 року, коли німецькі частини ледь стримували натиск радянських військ, під Броди було перекинуто Українську дивізію СС “Галичина”.

Сформована 1943 року з українців-галичан, дивізія пройшла вишкільний курс в Ногаймері. Підпорядкована 13 танковому корпусові вона зайняла найбільш небезпечну ділянку фронту на лінії Монастирок-Ражнів-Голосковичі-Суходоли-Пониква.

В результаті кровопролитних боїв “Галичина” разом з вісьмома німецькими дивізіями потрапила в оточення, так званий “Бродівський котел”. Дивізія “Галичина” понесла великі втрати. Лише одній четвертій частині її складу вдалося вирватися з оточення під Білим Каменем на Золочівщині.

НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ








Багато фотографій у ВІСТІ КОМБАТАНТА

Бій під Шромою

Світлій пам"яті Стрільців УНСО: Леоніда Ткачука, Сергія Обуха, Романа Галазики.

Цокоче люто кулемет
І рвуться мінометні міни
І сотник дав наказ:"Вперед!
За честь і гідність України!"

Стрільці УНСО за роєм рій
Зіткнулись з ворогом затято
Розпочали жорстокий бій –
за Кавказ,як за Карпати.

Жорстокий бій, кривавий бій,
Той неповторний бій за Шрому.
В вогненнім вирі тане рій.
Хто з них повернеться додому?

Тут українець і грузин
Військову спільну ділять долю
Тут два стрільці-і батько, й син
В бою за правду, честь і волю.

Вирує бою круговерть
Щоб все живе розшматувати.
Та ні вогонь ні кров, ні смерть
Стрільців не можуть залякати.

Вогненний шквал, шалений шал
Не смій ні кроку відступати.
Чужа земля - немов своя,
Немов твоя тут рідна хата.

Де українські вояки -
Там мужність, стійкість і відвага.
Там відступають вороги,
Хоч в них чисельна перевага.

Імперське кодло не пройде-
Тут мужність подолає силу.
Відступить ворог,відійде
Як не назад - тоді в могилу.

Жорстокий бій,кривавий бій,
Цей незабутній бій за Шрому!
Виходить з бою тяжко рій.
Не всі повернуться додому.

28.06.95.

Ю. Ярун-Мотронюк

Сварга


Вчора, 19 липня, була 16-а річниця бою під Шромою (1993-й рік, грузино-абхазький конфлікт), коли українські добровольці з УНА-УНСО розгромили переважаючі сили росіян.

Згадує учасник тих подій В.Бобрович:

«19 липня 1993 року силами українського добровольчого підрозділу УНСО, штурмом було взято селище Шрома. Це абхазське містечко мало величезне стратегічне значення в обороні Сухумі. Окупаційний гарнізон складався з т. зв. російських козачків, кількістю до 600 чоловік.

Грузинські регулярні частини кілька разів безуспішно атакували сильно укріплені російські позиції, понесли значні втрати і змушені були відійти. Український гірськострілецький підрозділ і до цього вважався одним з найбоєздатніших у грузинській армії, тому цю операцію доручили нам. Щоб не повторювати помилки наших попередників і не лізти до перемоги по горах своїх трупів, ми ретельно, провівши розвідку, знайшли обхідну дорогу. Вона виводила в тил селища.

З цього боку містечко ретельно не охоронялося, бо для того, щоб добратись до нього, треба було б спуститись зі скелі висотою приблизно, 200 метрів, причому на очах у ворога. Діяти довелось уногчі. Уявіть всю складність операції, в повній темряві опустити на мотузках кулемети, боєприпаси та людей, більшість з яких не мали спеціальної альпіністської підготовки.

Якщо б нас виявили, піднятись нагору живими не було жодного шансу. На щастя, все пройшло спокійно. Хлопці сиділи тихо, як миші, навіть коли один стрілець втратив рівновагу і повис на 100-метровій висоті вниз головою, то так і висів собі, вниз головою, хвилин десять, поки його не зняли. Кожен розумів, назад дороги нема, ми повинні перемогти або померти.

Ми опинились за тридцять — сорок метрів від російських становищ. В горах світає миттєво. Як тільки сонце вийшло з-за гори, пролунала команда — «гранатами вогонь». 46 гранат Ф-1 майже одночасно розірвались на російських позиціях. Атака! Залунало ніколи не чуте в цих горах, і, на жаль, призабуте в Україні — СЛАВА!! До початку штурму я не мав відомостей про кількість гарнізону і тепер з жахом зрозумів, ми сунулись в осине гніздо, де противник перевищує нас більше ніж в десять разів. Вихід був один, вперед, вперед, щоб не дати оговтатись, оцінити ситуацію і зрозуміти, скільки нас є насправді. І це нам вдалось, противник залишив Шрому і в паніці відступав по дорозі до Нового Афону. Це був момент, коли можна було виграти війну.

Якщо б ми отримали підкріплення від грузинів, хоча б півтори-дві сотні багнетів, то на плечах втікаючих в паніці «козачків» вдерлись би в Н.Афон і перерізали єдину дорогу, по якій йшло постачання головного фронту сепаратистів. На жаль, з невідомих мені причин цього не сталося, замість підкріплень ми отримували тільки накази, триматись, триматись і ще раз триматись.


Почались важкі дні. Вже на другий день росіяни оговтались, замінили переляканих на смерть «козачків» батальоном регулярних військ, здається їх перекинули десь з-під Іркутська, та почали планомірно вибивати нас з містечка. Перед кожною атакою з машини гучномовця нам кричали — «хохли, в плєн нє здавайтєсь, ми із вас жівих шкуру драть будєм».

Ми вірили «старшим братам» і не здавались. Бої тривали три дні, росіяни найдужче дошкуляли нам мінометами, яких ми не мали жодного, але піхота воювала мляво. Більшість кацапчуків, навіть не могли б на мапі показати, де ж ця Абхазія. Наші стрільці розуміли, воюючи в Грузії, ми захищаємо Україну. Сьогодні Сухумі, завтра Тбілісі, післязавтра Київ. На третій день боїв прийшов наказ залишити місто. Виходили в повному порядку, забравши з собою вбитих і пораненних, місто горіло. До речі, в перекладі з грузинського шрома — труд. Я подумав, добре, що це не Фастів або Коломия.

Від Сяну по Кавказ! Наші діди почали з Сяну — програли, ми починаємо з Кавказу, може нам пощастить?

За три дні боїв ми втратили двох чоловік вбитими та вісім тяжко пораненими, один з загиблих, за бажанням його батька, був похованний у Сухумі в парку «Курченко». Після падіння Сухумі росіяни викопали труну з тілом, викинули в море, а коли її почало прибивати назад до берега, розстріляли її з гранатомета РПГ-7. За даними грузинської військової розвідки за триденний період боїв під Шромою росіяни та їх найманці втратили тільки вбитими 58 чоловік, був спалений російський танк, до речі, перший на Кавказі.






Як щороку, на Байковому цвинтарі, де поховані загиблі у тій війні, зібралися українці з УНСО і грузинська делегація на чолі з послом.




На хресті над могилою Анатолія Лупиноса символічно склали разом український і грузинський прапори. Поруч хлопці тримали ікону «Покров Богородиці Унсовської».





Отець Сергій відслужив панахиду по загиблих.


Посол Грузії в Україні Григол Катамадзе був нагороджений Пустельним хрестом, найвищою нагородою УНСО.

Медаль УНСО 1-ї категорії передали представникам грузинського департаменту у справах ветеранів для майора Вахтанга Кілаурідзе, який разом з 11-ма своїми бійцями під мінометним обстрілом виносив з поля бою поранених українців.


Також медаль УНСО Валерій Бобрович вручив капелану УНСО о.Сергію Ткачуку.

Рідкісний кадр: де ви ще побачите священика, який викидає кулака і кричить "Слава Нації - смерть ворогам!"?

Про бій під Шромою розказує начальник головного штабу УНСО Валерій Бобрович, тоді – сотник Устим:

- Спочатку ми діяли як антипартизанський підрозділ. Нашим завданням було шукати диверсійні групи і їх знищувати. Але коли через кілька місяців у грузин не вийшло взяти Шрому, вони вирішили використати наш підрозділ, бо ми відрізнялися дисципліною. Ми носили мазепинки, і нас називали «немецкие шапки».
І я, продивившись карту, взявши свій рій розвідників, пройшов – там є стара дорога, по який ще при совітах вивозили щось. Ця дорога обходила Шрому, вона вже була покинута, заросла, і там було таке урвище, через яке можна було потрапити до Шроми. І ми вночі на мотузках спустили туди важкі кулемети і спустилися самі. І коли сонечко піднялося, ми взяли Шрому. Хвилин за 15 пробігли все місто.
Нас було 53 чоловіки. Коли я піднявся на дзвіницю в центрі міста і побачив відступаючу колону росіян – я жахнувся: їх було близько 600 чоловік. Я чесно скажу, брехати не люблю: якби мені доповіли, що там такий гарнізон, я б туди не сунувся!


А от що на грудях в пана Устима: унсовський хрест з накладеним на нього грузинським хрестом святої Ніно


Вони не знали, скільки нас, а ми не знали, скільки їх. Тому ми їх і вибили. Така була паніка… Ми заходимо в хату – там стоїть пензлик намилений, в іншій – півпляшки горілки. Вони не знали, скільки нас туди влізло. А тут ще і крик: «Слава!!!» - українці! – а вже про нас розголос пішов, що ми гірші, ніж есесівці…
У нас під час цієї атаки було лише 2 легко поранених. А в містечку ми нарахували 17 трупів. А вже потім, коли вони забрали звідти тих казачків і кинули туди батальйон регулярної армії, за два дні боїв ми втратили двох убитими і 20 чи 22 чоловіка пораненими. У російської сторони були втрати – 57 чоловік убитих. Це відомо, бо через два дні після боїв під Шромою російська штабна машина напоролася на грузинську розвідку. І в них були всі документи.



Ми тримали Шрому три дні. Бог, мабуть, був на нашому боці. Там справа була дуже висока гора, і в мене не вистачало людей, щоб її перекрити. А мін – в мене була лише одна протипіхотна міна. І ми її туди поставили. Я колись читав Манфреда «Наполеона». Наполеон казав: для того, щоб примусити людину повірити, що тут є мінне поле, необов’язково, щоб він пішов туди перевіряти. І от вони коли туди сунулись, на цій єдиній міні підірвалися і далі не пішли. І їм не вдалося нас обійти, бо якби обійшли, нам би, як кажуть, жаба цицьки дала.

Ми не втікали – ми відійшли. Ми були поставлені в такі умови. Нам перестали підвозити воду, тому що дорога, по якій її возили, була під обстрілом. Вода, боєприпаси – все підходило до кінця, і я не бачив сенсу – якщо в мене людей в 5 разів менше, ніж противника, у мене одна можливість – маневр. А який може бути маневр, якщо ми закріпились у кам’яниці. І ми прийняли рішення відійти, і відійшли, забравши всіх своїх поранених, всю зброю і навіть трофеї. В якості трофеїв ми, як люди хазяйновиті, вивезли машину солі і дві машини з брезентом.

Під час боїв під Шромою я був важко поранений. Куля 5,45 зі зміщеним центром увійшла в руку і роздробила обидві кістки. Спочатку лежав у шпиталі в Тбілісі, а потім, коли прийшов їхній хірург і сказав: «Слушай, нам привезли такие классные немецкие протезы!», я зрозумів, що лікуватися треба у Києві. Краще погана своя рука, ніж хороший німецький протез.

Коли нас привезли у Київський військовий шпиталь, на другий день прийшов генерал-майор, начальник шпиталю, і сказав: «Хлопці, вибачте, але я не хочу іти на пенсію. А до мене прийшли люди, показали, самі знаєте, які посвідчення і сказали, що київський військовий шпиталь не для того, щоб лікувати недобитих бандерівців». Тому мене повезли спочатку у Львів. У руці було 24 уламки. Я десь місяць поневірявся по лікарнях, і врешті-решт в Києві один професор, начальник кафедри військово-польової хірургії у медичному університеті, зробив операцію, і рука відсотків на 70 працює.



Вже після цього я був заарештований, і суддя сказав: «Я терпіти не можу українських націоналістів, але я професіонал, я не бачу, за що вас судити». Бо найманці – значить, я наймався. А де відомість на зарплату? А ордени – де і коли найманців нагороджують орденами або дають паспорт почесного громадянина? В історії Грузії 11 чоловік мають паспорти почесних громадян Грузії, з них 7 – офіцери і стрільці УНСО. Звинувачення розвалилося. Був би Іосіф Віссаріонович – звичайно, довго не розмовляли б зі мною, але тут – не вийшло…

Слава Нації! - Смерть ворогам!

Олена Білозерська

Герб України чи сім‘ї Ротшильдів? Бойкот!

В уряді України засідають або закінчені дурники, або цинічні негідники-масони! У дурників якось не віриться… На урядовому засіданні (!) одноголосно (!!!) затвердили великий герб України. Вірніше, бліду копію герба сімейства всесвітніх олігархів і членів світового уряду, Ротшильдів!
Такого ляпасу уряд Тимошенко ще не отримував!

Вороги БЮТ можуть потирати долоні і пити коньяк.

Уряд затвердив абсолютний іудо-масонський символ у якості великого герба країни!

Відразу згадується масонсько-бютівське керівництво Полтави, яке затвердило герб з магендавидами і додумалося спорудити монумент загиблим козакам з трикутником-всевидячим оком і іудейською символікою. Ну, в Полтаві, ще від Петра І діє кілька потужних масонських лож…

А от уряд України у повному складі! Єто вааще!

Подивіться на той герб!

Зверху – корона Тори. Хто не знає, наберіть в мережі, зрозумієте.

Зліва – золотий лев з тією ж короною. Відомий як лев Іуди! З коліна Іуди! Почитайте про 12 колін Ізраїлевих і тринадцяте…

Не будемо говорити про символ деструкції…

В попередньому варіанті, який взяли за основу, в обох колосках пшениці по 13 зерен… Нині начеб-то кількість збільшили… Пошукайте число 13 на гербі – здивуєтесь… І 666…

Чомусь завжди українську символіку розробляють сіоністи, вони ж її і затверджують. Традиція…

До речі, пару років тому, публікувалася заява одного закордонного козацтва щодо бурхливої діяльності київського історика з прізвищем на С. Були прямі звинувачення у роботі на спецслужбу однієї великої держави. Тоді той цінний кадр ошивався при секретаріаті. Його звідти поперли. Виник при одному з бютівських олігархів, якого не посадили виключно через недоторканність і заступництво Самої… Портфельчик кинули. Піарчик зробили. Кадр геральдикою балувався. А він взяв і «віддячив».

Порада чисельним радникам баришні у білому (прочитаєте ж цей матеріал, однозначно) – терміново здайте назад! Заваліть поданий проект у Верховній Раді! Більшість же у Вас. Навіть хід підказую – коли герб побачить історик Литвин, можна щось придумати. Чи і Литвин масон?

Всю авторську групу, яка розробляла цю провокацію, слід рішуче і назавжди викинути з державної служби. Щоб іншим не хотілося. При Сталіні їх би просто тихенько розстріляли. І дивлячись на бардак, який розвели в країні, починаєш розуміти великого диктатора. Взагалі, наше доблесне СБУ перевіряє кадрів, які починають працювати над державними символами? Чи і там масони, судячи з їх символіки…

І трохи цитат для членів уряду і інших зацікавлених.

Ярким примером различия в трактовках является образ льва – популярнейшей гербовой фигуры.



Христианами эта эмблема трактовалась очень широко: он олицетворял и господство, и царское достоинство, и воинскую доблесть, и силу веры, и т.д., и т.п. В еврейской же культуре лев всегда понимался очень конкретно – как лев Иуды, одного из сыновей Иакова. Такое прочтение связано с предсмертным благословением Иуды Иаковом (Быт. 49:8-12). Считалось – да и по сей день считается - что европейское еврейство происходит от двух колен, Иуды и Вениамина; немаловажным было и представление о том, что долгожданный Мессия также будет принадлежать к колену Иудину и роду царя Давида. Таким образом, помещение льва в еврейский герб может толковаться по меньшей мере трояко: и как простое указание на принадлежность к еврейству, и как претензия на давидическое происхождение, и как выражение мессианских чаяний. http://sovet.geraldika.ru/print/17696

Корона ТОРЫ это чисто иудейский, соломоновский символ, поскольку только одно истинное царство строится на Земле вместе с Храмом Соломона - Соломоновое, иудейское царство - Великий Израиль.

А ось що набуровили вороги України, які масонськими каналами просочилися у найвищі поверхи української влади:

«Опис Великого Державного Герба України



Великий Державний Герб України – є символом новітньої Української Держави, який фокусує в собі головні стани її становлення та багатовікового розвитку й слугує втіленням провідної національної ідеї - ідеї соборності українських земель та їх демократичного республіканського устрою.



У синьому щиті золотий Знак Княжої Держави Володимира Великого - малий Державний Герб України; над щитом - пурпурово-золотий намет у вигляді рослинного орнаменту; обабіч - щитотримачі: праворуч - золотий коронований лев, ліворуч - козак з мушкетом; під щитом - стрічка у національних кольорах та золоте колосся пшениці, переплетене з кетягами калини.



Символіка фігур

У синьому щиті знак Княжої Держави Володимира Великого - малий Державний герб України.

Козак з мушкетом - герб Війська Запорізького (ХVI-ХVIII ст.) усвідомлений за козацької доби як державний та національний («Герб Нації») вивершує ідеали повновладдя народу, свободи, християнської любові, братерства та демократії.



Золотий лев - герб Галицько-Волинської держави, що по Київській Руси успадкувала державницьку традицію, головний геральдичний символ західноукраїнських земель, які у XIX-на поч. XX ст. відігравали роль одного з центрів відродження національного та державного життя.



Щитотримачі козак з мушкетом та золотий лев підкреслюють особливу значимість та роль згаданих державних утворень у визвольних змаганнях українського народу, які у різний час були охоронцями та спадкоємцями державницького життя Київської Руси, засвідчують його неперервність у різних правових формах, символізують історичне єднання державотворчих центрів Сходу та Заходу України.



Намет, представлений у вигляді рослинного орнаменту й стилізований під українське бароко, найвиразніше підкреслює національний колорит графічної композиції.



Золоте колосся пшениці переплетене з кетягами калини – є поетичним образом, ознакою щедрості та багатства української землі, символізує добробут України, миролюбність її народу.»

Що робити залишкам української нації, яку повністю витіснили з влади?

Гучно протестувати! Оголосити бойкот затвердженому проекту масонського герба. Вимагати відставки такого дегенеративного уряду. Не голосувати за них на виборах.

Певні форми демократичного протесту ще залишилися…

Хоча, мені ближче гумористичне гасло віртуальної Партії снайперів – «1000 арештів, 10 патронів – і в Україні буде порядок!». «Ввічливі розстріли і арешти бидлоеліти – врятують Україну!». «На владу слід дивитися крізь оптичний приціл, а не телевізор!».

Страх бидлоеліти – основа демократії!

Вже зрозумілий їхній наступний крок – поголовна вакцинація…

Закликаю бойкотувати масонський знак, який чомусь хочуть зробити великим гербом моєї рідної України!

Нова Січ

Ми вшанували наших хлопців УНСОвців, що загинули в боротьбі з москалями за Волю Грузії та України

В неділю 19 липня о 15-00 на Байковому цвинтарі за участю урядової делегації Республіки Грузія відбулося відзначення 16-ї річниці героїчної битви експедиційного корпусу «Арго» УНСО під Шромою (Грузія) з кремлівськими окупантами.







Протоієрей Сергій Ткачук

Дедалі більше радикальних ісламістів їдуть з Німеччини до Пакистану

Німецькі служби безпеки зареєстрували збільшення потоку радикальних ісламістів, які вирушають до Пакистану, імовірно, для навчання у воєнізованих таборах. У перші місяці нинішнього року порівняно з аналогічним періодом 2008-го кількість тих, хто виїжджає майже подвоїлася, повідомляє в неділю, 19 липня, газета Frankfurter Allgemeine Sonntagszeitung, не називаючи конкретних джерел інформації.

"Цього року ми зареєстрували виїзд до Пакистану 40 осіб, відомих своєю приналежністю до радикальних ісламських кіл у Німеччині", - наводить газета слова неназваного керівного співробітника спецслужб. Маршрут проходження, зазвичай, пролягає через Сирію, Єгипет або Туреччину.

Близько 15 відсотків ісламістів, які прямують до Пакистану, є громадянами Німеччини, які прийняли іслам. В цілому серед радикальних ісламістів кількість неофітів вже наближається до 25 відсотків. Багато тих, хто пройшов підготовку в Пакистані, пізніше повертаються до Німеччини.

Спецслужби також встановили, що радикальні ісламісти значно активізували свою діяльність напередодні майбутніх виборів до бундестагу. Не виключено, пише видання, що за допомогою терактів вони можуть добиватися виведення військовослужбовців бундесверу з Афганістану.

В зв`язку з цим газета наводить слова статс-секретаря в міністерстві внутрішніх справ ФРН Аугуста Ханнінга (August Hanning), який визнав, що такі погрози періодично надходять. Водночас він додав, що конкретних даних про підготовку терактів немає. Проте спецслужби повинні бути готові до того, що на німецькі представництва за кордоном, а також на об`єкти всередині країни, можуть бути здійснені напади, зазначив представник МВС Німеччини.

уніан

Урочистості з нагоди відзначення битви під Бродами

Запрошуємо вас взяти участь у заходах з нагоди відзначення 65-ї річниці битви під Бродами на горі Жбир та участі у цій битві вояків 1-ї УД "Галичина". Заходи відбудуться у неділю, 19 липня 2009 року, на горі Жбир у с. Ясенів Бродівського району.




У програмі заходів:

14.30-15.00. год. - похід колони від підніжжя гори Жбир до пам’ятника воїнам Першої української дивізії "Галичина" та покладання квітів до пам’ятника;

15.00-15.30. год. - молебен;

15.30.-16.30. год. - віче-реквієм;

16.30.-18.30. год. - концерт-академія за участю колективів Бродівського району та інших районів області, а також Романа Ковальчука та Володимира Вермінського.

Огкомітет.

Швейцарія не має армії. Швейцарія сама є армією

Вперше про рівень швейцарської бойової готовності я почула від знайомого голландця, що виріс в Швейцарії. «Швейцарія — дуже мілітаризована країна», — розповідав голландець, — «В швейцарських автобусах можна часто побачити військових зі зброєю, що повертаються з навчань на вихідні додому. У них загальна військова повинність…»

Багато нешвейцарців чомусь вважають, що раз Швейцарія — країна нейтральна, то й армія їй жодна не потрібна. Але самі швейцарці так не думають, тому Швейцарські Збройні cили є другою найкрупнішою армією в світі в пропорціях до розміру населення (пальма першості належить Ізраїлю).

Існує навіть вираз — «Швейцарія не має армії. Швейцарія сама є армією». Мабуть, швейцарці резонно вважають, що «паперовий» нейтралітет — штука ненадійна; їм куди ближче до душі озброєний (бажано до зубів) варіант.

Швейцарська ідея нейтралітету полягає в тому, що ця країна не збирається нікого атакувати, не братиме участь в так званих «поліцейських акціях» (у миротворчих місіях Швейцарія брала участь — в Боснії і Герцеговині та в Кореї), не вступить ні в які союзи і захищатиме себе сама, — а для цього потрібна потужна армія.

Модель швейцарської армії складається з трьох рівнів: невелика група професійних військових, підкріплена великою кількістю призовників, плюс ще значніша частина виучених резервістів — колишніх призовників, яких щорік призивають на збори запасу.

Швейцарська армійська модель настільки сподобалася Ізраїлю, що вони її скопіювали. Але в Швейцарії, на відміну від Ізраїлю, загальна військова повинність не поширюється на жінок. Проте, деякі швейцарки йдуть служити добровільно.

Всі фізично боєздатні громадяни Швейцарії чоловічої статі підлягають призову до 30 років. На практиці ж чоловіків, що отримали швейцарське громадянство після 25-річного віку, рідко забирають на службу. Замість цього вони разом з іншими чоловіками, що не проходили військову службу (наприклад, за медичними показами) додатково платять 3% прибуткового податку щорік.

«А в Україні що, не так?» — щиро здивувався мій швейцарський чоловік.

У 20-ти літньому віці швейцарський солдат проходить початкову військову підготовку тривалістю від 18 до 21 тижня, за винятком гренадерів (це така елітна піхота), в яких вона займає 25 тижнів. Після цього звичайний солдат щорік проводить в армії 3 тижні, поки не відслужить покладені 260 днів — тобто приблизно до 30-ти літнього віку.

Офіцери служать довше: їм потрібно набрати від 500 до 600 днів. Під час служби чоловіки звільнені від роботи, і держава їм платить 80% зарплат. Правда, більшість працедавців продовжують виплачувати повну зарплату співробітникам під час військової служби — в такому разі державна компенсація виплачується працедавцеві.

Швейцарська оборонна стратегія заснована на «принципі дикобраза»: в разі небезпеки згорнутися в клубок і нащетинити голки — тобто зробити так, щоб проникнення всередину країни обійшлося противникові якомога дорожче. Для цього швейцарські тунелі і ключові мости побудовані з пастками для танків.

Армія має можливість оперативно вивести з ладу мости, тунелі, автостради і залізницю: в разі атаки можна знищити від 3 000 до 6 000 різних точок транспортного сполучення. Усередині тунелів і мостів є вбудовані вибухові пристрої, а залізничні мости запрограмовані в разі вибуху падати на автостради, що під ними.

Недалеко від швейцарського кордону з Німеччиною всі залізничні та автомобільні тунелі підготовлені вибухати так, щоб повністю закрити доступ всередину країни.

На території Швейцарії повно фортів, бункерів і арсеналів. Мій чоловік служив в гірському бункері, оснащеному всіма необхідними комунікаціями і абсолютно непомітному звичайному оку на тлі пасторального швейцарського пейзажу.

У мирних Альпах існують постійні укріплення, покликані служити базами для звільнення родючих долин після потенційного захоплення. Вони включають підземні повітряні бази, що є сусідами із звичайними діючими злітними смугами; запаси, необхідні для функціонування цих баз, зберігаються в печерах.

…Колись наша знайома, в якої Швейцарія асоціювалася з «гірським повітрям і суцільними французами», а ніяк не з бункерами і вибуховими пристроями, здивовано запитала у мого чоловіка: «Навіщо ж Швейцарії так озброюватися?! Адже них такі хороші спокійні сусіди!»

«Це які саме сусіди у нас спокійні?» — здивувався чоловік, — «Французи з Наполеоном, німці на чолі з Гітлером, Австрія з Габсбургами чи італійці під проводом Муссоліні?»

Народний оглядач

Вдумливі розстріли і ввічливі арешти бидлоеліти врятують Україну!

Влада втратила інстинкт самозбереження! Бо безкарність провокує нові злочини. Правлячу бидлоеліту вже можна сміливо називати людьми пекла. Давно втративши залишки честі і совісті, вони позбавилися останнього запобіжника – страху. Що автоматично перетворює їх на монстрів, наділених мало не небесними повноваженнями.

Їм все можна – красти мільйонами, здавати національні інтереси чужим країнам, тримати в бідності власний народ, фальшувати результати виборів та просто нахабно вбивати звичайних людей.

У той же час, проста людина, навіть за незначний проступок, моментально опиняється за гратами!

Маємо розгромлену, пограбовану країну, знищені соціальні гарантії, примітивний рівень життя, розтоптану справедливість і купу псевдосимволів, які ліберасти чомусь називають демократією.

Справжнє народовладдя давно підмінили партійно-олігархічними іграми, розповідаючи нам казочки про «вільні вибори», вірніше, змагання кількох гаманців за результати кількох кишенькових партій.

Наближаються чергові вибори чи то президента, не то парламенту, не то і тих і тих. На екрани масово виповзла вся ота політична наволоч, яка смокче народну кров, одночасно задурюючи людські голови.

Жодної тверезої програми виходу з кризи ніхто створити не спромігся! Лише дерибан – кому які посади, хто до яких фінансових потоків. І роблять це так, щоб відкрито обкрадаючи народ ще і СПОДОБАТИСЯ виборцям! Тобто, тому самому нужденному народу! Театр абсурду!

Між тим, дуже простий і дієвий вихід з оцих суспільних негараздів давно знайдено!

Маленька партія снайперів, виникнувши в Інтернеті як гумористичний проект, сформувала таку просту, дієву і чітку програму побудови нормального суспільства, що і досі не знайшлося жодного серйозного критика!

«10 патронів, 1000 арештів – і в Україні буде порядок!» - називається програма Партії снайперів.

Ми вважаємо, що епоха балаканини і розкрадання пройшла! Час звітувати і конкретно відповідати за скоєне.


Як це можна зробити?

Елементарно!

Приймається Закон «Про особливу відповідальність вищих органів державної влади». Дуже короткий. За корупцію, роботу на іноземні спецслужби, злочинний непрофесіоналізм, що призвели до погіршення життя народу, передбачити для чиновників (від глави райдержадміністрації і до Президента України включно), кримінальну відповідальність. Публічний розстріл, конфіскація майна у них і їх родичів, великі терміни позбавлення волі. Зрозуміло, після короткого слідства, суду.

Ще один Закон «Про особливу відповідальність суддів».

Тут все ще простіше. Три оскаржені судом вищої інстанції вироки – автоматична відставка. Якщо, в результаті судочинства зафіксований хабар, було нанесено шкоди громадянам – слідство, суд, кара. Аж до публічного розстрілу. Зрозуміло, конфіскація.

Ніякої недоторканності ні у кого бути не повинно!

Для державних чиновників, починаючи з районного рівня, ввести персональну відповідальність за стан справ в регіоні, галузі, державі. І публічний звіт, через кожні два роки діяльності. Не змогли – відставка, розслідування, суд. Вкрали – за грати! Багато вкрали – розстріл.

РДА, ОДА, Кабмін, Верховна Рада, Президент України – чиновники лише цих структур потрапляють під дію особливої відповідальності.

Для посилення ефекту, в зоні Чорнобильської АЕС, буде побудовано спеціальний концтабір на 3000 місць. Виключно для слуг народу! Хай зачищають територію і ремонтують саркофаг…


Що робити, тобто, з кого почати?

Це зрозуміло всім. Головні винуватці зубожіння країни – її керівники.

Хто заважає заарештувати Першого і Другого Президентів України разом з родичами? Плюс їх найближче оточення з Кабміну, Верховної Ради (з родичами). Скоріш за все, така доля буде очікувати і Третього Президента (після закінчення повноважень).

Довели – відповідайте!

Все елементарно – ці люди прийшли до влади з державної служби. Перебували лише на ній! Звідки мільярд�